СВІТОГЛЯДНО-УТОПІЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ХХ СТОЛІТТЯ : МИРОВОЗЗРЕНЧЕСКО-УТОПИЧЕСКИЕ ТРАНСФОРМАЦИИ ГОСУДАРСТВЕННОГО УПРАВЛЕНИЯ ХХ ВЕКА

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, розглянуто ступінь вивчення теми в науковій літературі, доведено наукову новизну і сформульовано основні положення, що виносяться на захист, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами Української Академії державного управління при Президентові України, розкрито теоретичне і практичне значення дослідження.

У першому розділі – “Взаємозв’язок утопії і державного управління: історія питання, методологічні засади розгляду” – визначено поняття “утопія” в контексті світоглядно-утопічних трансформацій, зроблено огляд історії питання й аналіз літератури; розглянуто методологічні, онтологічні й гносеологічні проблеми взаємодії утопії як феномена культури й колективної свідомості з теорією і практикою державного управління, взаємодію ідеології та утопії в державно-політичній діяльності. Традиційно утопія розглядається або як літературний жанр, або як загальнокультурний феномен, однак вплив утопії, її місце й роль у процесі реалізації влади й соціальній технології державного управління значно ширші, більш багатопланові й постійні.

Визначення спільних рис феномена утопії в її кращих зразках свідчить, що це не стільки художньо-міфологічний, скільки концептуально-теоретичний підхід до викладен­ня утопічного проекту, а обов’язковим елементом утопії виступають державно-політичні чинники. Відтак у контексті тематики дослідження утопію визначено як сформульований у раціонально-технологічних термінах проект досягнення всезагального й індивідуального щастя засобами державної влади.

Розгляд концепції К.Мангейма, що виходить із протилежності “утопії” та “ідеології” як принципово несумісних, але найбільш споріднених форм суспільного світогляду, дає підстави для визначення, що вона є надто формалізованою; взаємозв’язок ідеології і утопії має більш нетривіальний і глибокий характер, ніж це випливає з його теорії. Зазвичай утопія дійсно набувала вигляду уявлення про ідеальний державний устрій і в цьому сенсі відображала світовідчуття верств населення, невдоволених існуючим станом речей. Але така ситуація не є принциповою для утопізму як такого й не може бути констатована як теоретичне узагальнення. Це відбувається вже тому, що ідеологія є ідеальним (ідеалізованим) уявленням суб’єкта влади про нього самого і про те, чим має бути об’єкт його діяльності – людина й суспільство. Отже, усвідомлення влади її носієм буде визначатися наявністю певної міри утопізму. Ця обставина не залежить від того, чи це реальний і актуальний суб’єкт влади, тобто представник панівної верстви; чи, навпаки, потенційний, який прагне тільки до оволодіння державною організацією, виявляючи невдоволення існуючою дійсністю. Таким чином, утопія (у державно-політичному сенсі) не є обов’язково ні “мрією невдоволених”, ні втечею від реальності у світ фантазії.

Стосовно гносеологічних аспектів гуманітарного знання неможливо провести абсолютну межу між утопією і соціальною наукою, у тому числі й щодо можливості практичної реалізації утопічних проектів. Утопія не тільки близька до соціального знання, а й лежить у витоках будь-яких теоретичних узагальнень у цій галузі. З погляду методології утопічне соціальне проектування є тотожним притаманному соціальним наукам конструюванню “ідеальних типів”.

Дослідники в галузі державного управління, соціології, політології змушені виокремлювати в предметі свого дослідження певні “сутнісні” риси, що не існують у реальності в такому “ізольованому” вигляді, але для вивчення й розуміння того чи іншого процесу є максимально важливими. Саме в такий спосіб Платон конструював свої “Державу” та “Закони”. Отже, з погляду методології науки платонівська “ідеальна держава” і, наприклад, “капіталізм” К.Маркса є явищами одного ґатунку.

Будь-яка соціальна технологія, у тому числі й утопічна, орієнтована на управління людьми. Отже, вона має враховувати особливості людини як об’єкта управління. У цьому контексті йдеться про виокремлення певних “об’єктивних” предметних рис людського існування, що підлягають теоретичному узагальненню. Такий підхід, попри всю його практичну ефективність, криє в собі певну небезпеку. Проблема полягає в тому, що сукупність виявів людського існування не може бути зведена лише до комплексу потреб, що використовуються як інструменти управління. Вихід із цього вбачається в прагненні створити умови, в яких людина буде відповідати не стільки власній сутності, скільки структурі об’єкта управління, тобто в дегуманізації, практичному перетворенні людської істоти на предмет. Необхідність уніфікації свідомості насамперед означає спробу руйнації ментальних конструктів, що склалися спонтанно, поза владним контролем.

У контексті світоглядно-утопічних трансформацій утопічні уявлення є комплексом ідей, до складу якого входять і положення раціонально-технократичного характеру, що стосуються соціальної технології пропонованих суспільних перетворень (інституційна організація влади, критерії добору керівних кадрів тощо) і емоційно-мобілізуючі моменти (людське щастя, сенс життя, ідеальна держава, всезагальний добробут тощо), завдяки яким програма реформ стає прийнятною для суспільства.

У другому розділі дисертації – “Утопія як світоглядний чинник розвитку теорії державного управління” – з’ясовуються основні тенденції і внутрішня логіка світоглядних трансформацій утопічної думки, починаючи від її виникнення й до моменту, коли вона набула сталої, явної і класичної форми, тобто до появи утопічних романів XVI-XVII ст. Утопія з’являється одночасно із започаткуванням процесу внутрішньої диференціації свідомості, тобто з появою таких її форм і самостійних видів діяльності, як теоретичне мислення, філософія, література, мистецтво. В історії європейської цивілізації це історично збігається з початком епохи античності.

У найбільш розвиненому, класичному й рафінованому вигляді античний соціальний утопізм подано в діалогах Платона “Держава” і “Закони”. У цьому аспекті він заклав певну “архетипову модель” утопічного суспільства, що пережила кілька цивілізацій і культур, залишаючись і сьогодні домінуючою. На думку Платона, ідеальним є державний устрій, що визначається максимально можливим рівнем суспільної стабільності й спроможністю унеможливити будь-які соціально-політичні зміни, що є причиною людських страждань і державно-політичних перетворень. Для цього необхідно досягти монолітної єдності правлячої еліти шляхом забезпечення максимального рівня колективізації всіх сторін життя панівної верстви, скасування приватної власності й забезпечення державного контролю за освітою.

Ліквідація приватної власності для Платона не означає створення суспільства соціальної справедливості, рівності, як це проголошувалося комуністичною ідеологією. Це соціально-технологічний засіб увічнення державного устрою і влади керівної еліти “найкращих”, що дає змогу уникнути економічної експлуатації населення з боку адміністративної верхівки, яка є джерелом соціального напруження й конфліктів, а отже – суспільних змін, що руйнують державний устрій. Крім того, єдність керівної еліти справді різко зросте, якщо її представники сприйматимуть існуючу реальність у цілковито однакових термінах і реагуватимуть на зовнішні факти виключно однаковими почуттями.

Т.Мор у своїй моделі ідеальної держави значною мірою повторює (у новому історично-культурному контексті) концепцію Платона. У цілому платонівська версія більш логічна й “об’єктивна”, морівська – менш коректна з огляду на вимоги наукової теоретичності, хоча апелює переважно до категорій повсякденного життєвого світу людини. Але наслідком дефіциту наукової коректності й гуманізму Т.Мора було те, що він виявився навіть радикальнішим за свого попередника і, виходячи з гуманістично-гедоністичних уявлень про людське щастя, зробив рішучий крок, запропонувавши повне скасування самого інституту приватної власності для суспільства в цілому, а не тільки для окремої групи. Унаслідок цього виникла ідея залучення всього працездатного населення до суспільно-корисної праці під контролем відповідних функціонерів державного механізму й перетворення праці на основний обов’язок громадянина перед державою.

Теократична модель Т.Кампанелли базується на прихованому радикальному припущенні: релігія розглядається як основний важіль реалізації утопії, але виступає насамперед організованим соціальним інститутом, нерозривно пов’язаним із системою державної влади й управління, а зовсім не справою сумління окремої людини. Наслідком цього є різке посилення соціального контролю: скасування не тільки приватної власності, а й приватного життя взагалі, аж до особистих помешкань і родинних зв’язків включно. Т.Кампанелла відкрив соціальну технологію безперервного “перемішування” людей, метою якої стало недопущення виникнення між ними будь-яких спонтанних стосунків. Отже, якщо свідомою або несвідомою метою Платона і Т.Мора було забезпечення незаперечного підкорення людини владі, то Т.Кампанелла прагне до повного й остаточного розчинення людського “Я” в середовищі структурованого владою соціуму.

Сцієнтистсько-технократична утопія Ф.Бекона формує приховану, помірковану й ліберальну за формами діяльності, але все ж тоталітарну за змістом модель організації влади. Саме ця система влади застосовує здобутки довершеної і всеосяжної науки для суспільних та індивідуальних потреб і втілює утопічний ідеал у життя. Власне латентна й водночас необмежена влада науково-дослідницького й технократичного “Ордену” робить справді непринциповим питання щодо зовнішньої форми державного устрою або навіть суспільного ладу: технократична система латентної влади зосереджує реальні важелі суспільного контролю й управління економічними й виробничими процесами за межами інститутів власності й офіційних, легітимних органів влади й державного управління.

Поява й розвиток утопічного соціалізму означають, що утопія переміщується від теоретизованих уявлень або спогадів у площину соціальної і державно-політичної реальності, хоча соціальна технологія утопічного суспільства, полем реалізації якої має бути весь світ, не відрізняється суттєвою новизною. У концепціях соціалістів-утопістів чітко простежується домінуюча ідея суспільного прогресу, тому утопія набуває вигляду майбутнього суспільства, що має вирішити проблеми сучасності й позбутися її вад.

Таким чином, світоглядно-утопічні моделі вперше втрачають вигляд “чистої” фантазії, суто уявної теоретичної моделі суспільно-державного устрою, і перетворюються на спробу теоретичного обґрунтування можливості й навіть неминучості появи суспільства, побудованого на утопічних засадах. Так, Р.Оуен виявився першим, хто зробив практичну спробу втілити утопію в життя, подолати іманентне внутрішнє протиріччя між утопічним ідеалом всезагального щастя й державно-владними засобами його реалізації, запропонувавши усунути інститути організованої влади. А.Сен-Симон намагався вдосконалити існуюче суспільство, застосовуючи наукову соціологічну систему (“соціальну фізіологію”) з метою раціоналізації соціальних відносин – створення “промислової системи”. Ш.Фур’є першим почав розглядати утопію не як уявну теоретичну конструкцію, а як закономірний і неминучий етап історичного розвитку. Саме тому утопічний соціалізм виявився головним етапом у процесі перетворення утопії з мрії на практику державного управління.

Теорія марксизму знаменувала наступний вирішальний крок у світоглядно-утопічних моделях, переміщуючи їх від теорії до практики, започаткованої утопічним соціалізмом з багатьма спільними з ним рисами, найголовнішими з яких можна вважати погляд на науку як на інструмент суспільного розвитку (але вже з акцентом на суспільне знання) і погляд на предметно-практичну діяльність людини як на єдину можливість розв’язання будь-яких проблем суспільства. Таким чином, “утопічний соціалізм” і теорія К.Маркса належать до однієї світоглядної традиції. Але марксизм знаменував собою спробу практичної реалізації утопії насамперед у тому сенсі, що піддавши теоретично проробленій і нищівній критиці існуючий суспільний устрій, він виявився не стільки дороговказом людству на шляху до майбутнього, скільки ретельно розробленою соціальною технологією руйнування недосконалого існуючого ладу, тотального “очищення аркушу”, що й уможливило практичну реалізацію утопічних проектів у державному управлінні.

У третьому розділі – “Вплив утопії на практику державного управління” – розглядається взаємозв’язок світоглядно-утопічних аспектів і практики державного управління в ХХ ст., історичний досвід якого переконливо довів, що утопічність моделей Платона, Т.Мора та інших насамперед полягала зовсім не у фантастичності або неефективності запропонованих технологій реалізації влади й дер­жавного управління, а в постановці взагалі невластивого державі завдання. Коли система державної влади прагне забезпечити людське щастя, вона рано чи пізно почне створювати власний уніфікований образ людини, яка через це швидше перетвориться на соціального біоробота, ніж залишиться власне людською істотою.

Можна стверджувати, що прагнення змінити умови людського існування, чим би воно не мотивувалося – естетичними або етичними міркуваннями – зрештою претендує на використання механізмів організованої влади. І якщо політик або державний діяч буде прагнути принципово змінити напрям людського мислення, етико-естетичні моменти неодмінно супроводжуватимуть визначення мети державного управління. Але уявлення, що втілюються в життя за допомогою владних механізмів, перетворюються або на банальні гасла, або трансформуються в той чи інший варіант тоталітарності, щоб і надалі претендувати на спроможність втілити утопію в життя. І в цьому криється головна небезпека. Естетично забарвлена утопія (а вона практично завжди є такою) може скільки завгодно відігравати “регулятивну” або “мобілізаційну” роль у межах політичної ідеології, але непомітно перетворившись із “регулятора” на мету, вона неодмінно піде поруч із тоталітарністю. Це стосується не тільки одіозних ідеологій класової, расової або релігійної зверхності. Тому цю обставину необхідно враховувати, досліджуючи (тим більше формуючи) ідеологічні засади державного управління, особливо в умовах суспільної трансформації сучасної України.

Становлення нового типу суспільної організації, що в поширеному вигляді дістала назву “постіндустріальної”, або “інформаційної”, призводить до політичних трансформацій світоглядно-утопічних моделей. По-перше, це раціоналізація утопії, коли утопічний елемент стає необхідною компонентою соціальної технології реалізації влади, державного управління й навіть практичної політики, що дає можливість дійти нетривіального висновку: в новітніх теоретичних моделях суспільної організації ознаки реальності й риси утопії значною мірою змішані. По-друге, перетворюючись на практику державного управління, утопія несподівано втрачає властиві їй риси амбіційності. Її метою є вже не всезагальне щастя, а запобігання небезпекам на зразок перетворення людини на “кіборга”, загроза людству з боку “химер Хіросіми” тощо. По-третє, не менш парадоксальним наслідком цього є розмивання меж не тільки між утопією й практикою, але й між утопією і антиутопією.

У класичній утопічній установці, якій властиве прагнення зберегтися в нових умовах, уже відсутні сподівання на державну організацію як єдино можливий засіб своєї реалізації. Навпаки, вона вимагає скасування контролю з боку організованої влади як передумови всезагального щастя. Але досягнення саме такого щастя передбачається вже іншими способами. Такий підхід свідчить про ще більше визнання поразки глобальних амбіцій, властивих класичному утопізму. Перетворюючись на практику державного управління, утопія жертвує лише своєю претензією на всезагальне щастя, але так чи інакше намагається продовжити боротьбу за людину і її соціально-культурне оточення, у тому числі й за інституції державної влади. Не бажаючи втрачати свою традиційну претензією на всезагальне щастя, утопія в нових умовах фактично жертвує самою людиною.

У четвертому розділі дисертації – “Пострадянський процес суспільної трансформації: утопізм і раціональність державної політики” – розглядаються особливості взаємодії світоглядно-утопічних моделей із теорією і практикою державного управління пострадянського суспільства, насамперед сучасної України.

Їх специфіка полягає в поєднанні двох моментів – раціонально-технократичного з відповідним теоретичним обґрунтуванням та емоційно-мобілізуючого, що стосується етичних проблем і “вічних” питань про сенс життя. У цьому контексті утопія може розглядатися як уявна, але теоретично обґрунтована модель державної організації, позбавлена вад реальності, ефективність і досконалість якої визначаються в позаполітичних категоріях, насамперед, етичних (щастя, соціальна справедливість тощо) та естетичних (суспільство, прекрасне як витвір мистецтва). Завдяки поєднанню етико-естетичних моментів і теоретичного опрацювання державно-управлінських проблем утопія спроможна відігравати роль імпульсу світоглядних і суспільних перетворень.

За умов утвердження тоталітарної державної і суспільної організації, комплекс утопічних уявлень втілюється в панівній ідеології і перетворюється на один із провідних важелів реалізації влади (ідеократію). Практичний механізм цього полягає в тому, що утопія, оголошена нібито втіленою (або майже втіленою) у життя, може набути в суспільній свідомості більш реального вигляду ніж фактична дійсність. Така технологія соціального контролю й управління практично перетворила саму утопію з мети на інструмент реалізації влади, позбавивши її регулятивно-мобілізаційної функції. Внаслідок панування ідеократичної утопії реальні суспільні відносини, сформовані на їх основі інтереси, системи соціальної взаємодії тощо залишилися не артикульованими, не промовленими, а отже – недоступними для суспільної свідомості в цілому. Інакше кажучи, їх нібито не існувало, оскільки “існувала” лише артикульована й гучно промовлена утопія.

Таким чином, у разі спроби здійснення демократичної реформи тоталітарного суспільства виникає вірогідність того, що адекватність політичного курсу фактично наявним суспільним реаліям буде втрачено. Врешті-решт, реформа перетворюється на спробу трансформувати одну утопію в іншу, “символічні локуси” утопічної ідеократії – в очікування “земного раю” у вигляді еклектичної сукупності “окремих зовнішніх проявів” іншого суспільного ладу. Основна причина краху горбачовських реформ полягала саме в тому, що вони намагалися реально реформувати не стільки існуюче радянське суспільство, скільки його “символічне” відображення в “локусах” утопії. Як наслідок, політика реформ спрямована не на цілісну й раціонально розроблену трансформацію суспільства, а лише реагує на проблеми, що виникають спонтанно, поза контролем з боку влади, і які влада вимушено намагається розв’язати через “радикалізацію” і “поглиблення” реформ. Тому реформа й набуває “повзучого” характеру, тобто низки невдалих, але все більш масштабних відповідей на несподівані виклики з боку все менш керованого суспільного поступу, що практично є свідченням прогресуючого розпаду суспільства. І в цілому це були етапи невдач і провалів, невдалих відповідей на виклики соціального оточення, за термінологією А.Тойнбі. Точніше, це етапи нерозуміння таких викликів, породженого саме містифікованим, утопічним усвідомленням існуючої реальності. Водночас це етапи вивільнення суспільної свідомості від влади утопічної ідеократії, раціоналізації політики шляхом подолання “розгнузданого романтизму ефективності”.

Пострадянські реформи, насамперед в Україні, розвивалися навпаки, у зворотному напрямі: починаючи з “утопії цілісності суспільних трансформацій”, вони, поступово раціоналізуючись, були спрямовані на вирішення реальних завдань перетворень (радикальна економічна реформа, згодом – адміністративна реформа тощо). Проблема полягає в тому, що реальні політичні цілі, що виникають об’єктивно перед державним керівництвом, можуть не завжди збігатися з домінуючими настроями й очікуваннями загалу. Український досвід свідчить, що утопічні моделі на зразок “розбудови державності” й “радикальних економічних реформ” переважають на початковому етапі трансформації. На наступному етапі “радикальна економічна реформа” зазнає поразки або втілюється в життя інакше, ніж передбачалося, у раціонально-технократичному сенсі, але при цьому цілком успішно може відігравати роль чинника суспільної мобілізації. Разом із тим, основні труднощі й здобутки цього періоду були взагалі за межами суто економічних питань, попри всю їх актуальність на той момент. Реальна проблема, від розв’язання якої значною мірою залежало майбутнє країни, у тому числі й сама можливість подолання економічних негараздів, полягала у відновленні керованості суспільства державою, у забезпеченні мінімального рівня ефективності державної влади. Проблемою була не стільки “радикальна економічна реформа”, скільки подолання зростаючого соціального хаосу, спонтанності, стихійності перетворень. Відтак простежується закономірність: домінуючі утопічні моделі на крок випереджають реальний зміст перетворень. Коли оголошується “радикальна ринкова реформа”, – здійснюється реструктуризація влади й державного управління; коли йдеться про “європейський вибір”, – починаються реальні економічні перетворення. У кінцевому результаті утопія перестає бути імпульсом суспільних перетворень, змінюючись на “регулятивний ідеал” реальної практичної політики.