Організаційно-правове регулювання діяльності учасників фондового ринку України : Организационно-правовая регуляция деятельности участников фондового рынка Украины

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації,  її значущість, показано зв’язок із  темою наукових досліджень Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, сформульовано гіпотезу, мету і завдання, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів і їх практичне значення, подано інформацію про апробацію і впровадження роботи, відомості про публікації з теми дисертаційного дослідження, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі – “Теоретичні засади державного регулювання фондового ринку України” – розглянуто теоретичні засади державного регулювання діяльності учасників бізнес-процесів та роль державних органів у формуванні інфраструктури фондового ринку в Україні; проблеми узгодження цілей, інтересів і дій між учасниками ринкової інфраструктури; вимоги до формування системи організаційного регламентування процесів на фондовому ринку.

Аналіз трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні, свідчить про поступовий розвиток інфраструктури фондового ринку і підвищення ролі державних органів у регулюванні діяльності професійних учасників бізнес-процесів. В перші роки розбудови державності будь-якого істотного розвитку фондовий ринок не отримав – була відсутня необхідна нормативна база, процеси приватизації й утворення відкритих акціонерних товариств (основних емітентів на ринку цінних паперів) проходили повільно. У 1996-1999 роках значно активізувався процес формування інфраструктури фондового ринку відповідно до сучасних світових стандартів, що надало різкого поштовху в розвитку торгівлі цінними паперами через торгово-інформаційні системи. Одночасно почала формуватися система державного контролю за діяльністю учасників фондового ринку завдяки створенню у 1996 році Державної комісії  з цінних паперів і фондового ринку України. Здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за операціями на ринку цінних паперів та їх похідних інструментів з метою запобігання порушень у цій сфері, безумовно, було важливим кроком у становленні законодавчої бази регулювання  фондового ринку.

Систему правового регулювання фондового ринку автор розглядає як упорядковану сукупність прийомів та способів впливу права на відносини між фізичними та юридичними особами, які пов’язані з діяльністю корпоративних об’єднань – акціонерних товариств. Корпоративні юридичні особи, відповідно до українського законодавства, - це суб’єкти підприємницької діяльності, що мають статутний фонд, який розділений на акції та паї, а майно закріплюється за правом колективної власності. Власність у об’єднаннях, що заново створені, частково представлена  в капіталі, причому  її рух має особливості: вона відділена від управління й обмежена відповідальністю; власники наділені повноваженнями укладати контракти й володіти обумовленим капіталом; передане право власності забезпечує існування корпорації за межами строку життя її власників.

Ґрунтовне ознайомлення з науковими працями сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених показало, що фондовий ринок – це  саморегулююча система, в якій її учасники прагнуть не тільки до вільної конкуренції, але й узгодження деяких аспектів своєї ринкової поведінки. Автор же дотримується точки зору, що регулювання фондового ринку забезпечується арбітражними функціями держави. Державний арбітраж – форма законодавчого регулювання сфери взаємодій між підприємцями різних верств і рівнів суспільства на основі правових актів. Дана форма передбачає регламентування таких елементів економіки як ціни, податки, тарифи, проценти за кредити, державні замовлення, емісія цінних паперів, майнові права та відповідальність, заходи адміністративного впливу на розвиток монополії, добросовісної конкуренції тощо.

У результаті аналізу аналітичних матеріалів та літературних джерел визначено, що до професійної діяльності на фондовому ринку відноситься торгівля цінними паперами, яка передбачає здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами, тобто  їх оплату і поставку новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність). Сюди треба також віднести депозитарну діяльність по наданню послуг щодо зберігання цінних паперів та/або обліку прав власності на цінні папери й розрахунково-клірингову діяльність щодо визначення взаємних зобов'язань та розрахунків за ними. Професійних учасників ринку цінних паперів в Україні можна об'єднати в наступні групи:

-          емітенти цінних паперів: юридичні та фізичні особи - суб'єкти господарювання (акціонерні товариства та інші види підприємств, фізичні особи - підприємці), органи державної влади, органи місцевого самоврядування;

-          інвестори: вітчизняні, іноземні, інституційні;

-          посередники на ринку цінних паперів;

-          інститути спільного інвестування: пайові та корпоративні інвестиційні фонди;

-          компанії з управління активами.

Система державного регулювання діяльності учасників фондового ринку представлена Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку України (ДКЦПФРУ), Національним банком України (НБУ) і Національним депозитарієм України (НДУ). Варто відзначити, що контроль за випуском і обігом цінних паперів здійснює ДКЦПФРУ та її територіальні відділення, які в частині організаційного регламентування встановлюють вимоги щодо випуску (емісії) та обігу цінних паперів та їх похідних, інформацію про випуск і розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України. Цей орган разом із Фондом державного майна України та Антимонопольним комітетом України регламентує порядок продажу об'єктів приватизації за конкурсом, а також забезпечує державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем за допомогою державних представників на фондових біржах, які уповноважені здійснювати контроль за додержанням положень статуту. Координацію вертикальних й горизонтальних зв’язків між учасниками фондового ринку здійснює НДУ.

Аналіз існуючої нормативно-законодавчої бази засвідчив, що незважаючи на те, що діяльність професійних учасників фондового ринку регулюється специфічними законодавчими й нормативними актами, які мають вузьку спеціалізацію, учасники підпадають під дію й інших законів, які найчастіше мають несистемний характер. Тому їх упорядкування слід спрямувати на досягнення соціально-економічного консенсусу різних сил, а також компромісу між усіма учасниками фондового ринку. Це питання набуває особливої актуальності у зв’язку з необхідністю створення законодавчо узгодженої системи організаційного регламентування операцій на ринку цінних паперів.

Для кожної категорії учасників фондового ринку існують загальні права й відповідальність, обумовлені трудовим законодавством і господарським правом, організаційними завданнями, виробничою й технологічною дисципліною, особливими умовами діяльності підприємства. Загальна частина регламенту розробляється для всієї системи й, як правило, не повинна мати індивідуальних відхилень. На думку автора, розроблені та впроваджені за останні роки національні стандарти корпоративного управління більшою мірою, ніж закордонні, відповідають системно-цільовому підходу до формування методики організаційного регламентування бізнес-процесів в Україні. Рішення конкретних завдань вимагає виділення специфічної відповідальності й прав кожної фізичної або юридичної особи. У зв’язку із цим автором обґрунтовуються регламентовані і контрольовані параметри, які забезпечують цільову орієнтацію кожного учасника й умови його ефективної діяльності. 

У процесі дослідження встановлено, що незважаючи на те, що технологія здійснення фінансово-господарських операцій вторинна стосовно цілей, розподіл відповідальності й прав між учасниками повинен повністю відповідати сформованій технології й структурі організаційного регламентування.

У другому розділі  – “Організаційне регламентування в системі  державного регулювання фондового ринку” – визначено особливості організаційного регламентування відносин, процедур та операцій на фондовому ринку; представлено авторське визначення понять “організаційне регламентування операцій з цінними паперами”, “бізнес-процеси”, “портфельний аналіз”, “похідні фінансові інструменти”; обґрунтовано методичні основи організаційного регламентування бізнес-процесів на ринку цінних паперів.

Дослідження показало, що на сьогодні існує достатня кількість державних програм розвитку фондового ринку, законів та підзаконних актів, що регулюють його діяльність. Однак склалася така ситуація, що багато потенційних емітентів не зацікавлені в тому, щоб випускати цінні папери з метою залучення додаткових коштів, а інвестори – вкладати кошти в ці підприємства. В більшості випадків аналітики та науковці це пояснюють відсутністю досвіду залучення коштів за допомогою фондового ринку і нерозвиненістю його інфраструктури. Автор дотримується точки зору, що така ситуація пов’язана з більш істотними причинами, зокрема:

-         негативними результатами приватизації. які призвели до розпорошення акціонерного капіталу серед міноритарних акціонерів, і це не дало можливості останнім реально брати участь в корпоративному управлінні;

-         тривалістю процесу перерозподілу власності в Україні: менеджери і власники ведуть боротьбу за підприємства і до її закінчення на ринок цінних паперів виходити не поспішають, а ті, хто вже одержав повний контроль над підприємством, не продають акції, прагнучи його зберегти;

-         відсутністю повного розкриття інформації про діяльність компанії, включаючи і дані про фінансові потоки, що є вкрай необхідним для успішного розміщення своїх цінних паперів.

Обстеження динаміки й якості окремих операцій з цінними паперами викликало необхідність обґрунтування структури бізнес-портфеля. Оскільки головна мета портфельного аналізу полягає в установленні ринкових можливостей акцій та їх впливу на розвиток компанії в межах її ділового оточення, то в даному випадку завдання одержувача портфеля полягає в тому, щоб придбати недооцінені акції, чия ринкова ціна на момент покупки нижча від чистої,  позбутися переоцінених паперів і тим самим одержати в перспективі максимальний прибуток. Ідея полягає в мінімізації витрат на обстеження ринкової кон’юнктури за наявності досить високої гарантії одержання стабільної прибутковості.

В міру розвитку фондового ринку з'являються окремі сегменти для продажу боргових зобов'язань та акцій. Зі зростанням різноманітності й кількості фінансових установ та послуг поліпшується механізм розподілу заощаджень та інвестицій. Фінансові перетворення стимулюють внески та ефективний їх розподіл у різні проекти капіталовкладень.

Автором взято за основу визначення фінансового активу як будь-якого активу, яким є: грошові кошти, контрактне право отримувати грошові кошти або інший фінансовий актив від іншого підприємства,  контрактне право обмінювати фінансові інструменти з іншим підприємством за потенційно сприятливих умов, а також інструмент капіталу іншого підприємства. А фінансове зобов'язання - це будь-яке зобов'язання, яке є контрактним зобов’язанням передавати грошові кошти чи інший фінансовий актив іншому підприємству або обмінювати фінансові інструменти з іншим підприємством за умов, які є потенційно несприятливими. Відповідно, інструмент капіталу — це будь-який контракт, який засвідчує залишкову частку в активах підприємства після вирахування всіх його зобов'язань.

Таким чином, похідний інструмент - це фінансовий інструмент, що характеризує цінний папір, вартість якого змінюється відповідно до зміни встановленої ставки відсотка, цін на цінні папери, споживчі товари, валютних курсів, індексу цін чи ставок, показника кредитного рейтингу чи кредитного індексу або подібних змінних.

Аналіз стану нормативного регламентування операцій з похідними фінансовими інструментами показує, що необхідно враховувати правовий статус багатьох акціонерних товариств, який визначається крім спеціалізованого, що регулює професійну діяльність на ринку цінних паперів, ще банківським, страховим, інвестиційним, валютним законодавством.

В продовження даної тематики в розділі розглянуто один із ефективних напрямків збільшення активів, удосконалення управління компанією, залучення ефективного інвестора, яким  є реструктуризація. Чинне законодавство України щодо діяльності акціонерних товариств передбачає п’ять форм реструктуризації: злиття, приєднання, розподіл, виділення, перетворення. Важливою особливістю даного напряму є те, що, незалежно від тієї чи іншої форми відбувається процес зникнення юридичної особи, що діяла раніше, як суб'єкта права. При цьому підчас відбувається зміна мети і предмета діяльності, включаючи  диверсифікацію виробництва, вихід на нові ринки збуту, залучення ефективного інвестора, як вітчизняного, так і закордонного та інше.

Реструктуризація завжди пов'язана з правонаступництвом, переходом майнових і інших прав і обов'язків від одного суб'єкта права до юридичної особи, що знову утворена. На даному етапі, можливо найчастіше, мають місце майнові  порушення. На думку автора, більшість майнових порушень виникає не в умовах первинної приватизації або роздержавлення власності, а при операціях купівлі-продажу вже акціонованої власності на вторинному ринку цінних паперів, тобто при реструктуризації капіталів (контрольного пакету акцій). Тому необхідно посилити увагу до налагодження механізму організаційної регламентації діяльності.

У зарубіжній практиці найважливішим інструментом реструктуризації є злиття і поглинання, що займають більше 85% від усього обсягу угод світового ринку. На даний час і в Україні існують об’єктивні причини, що сприяють посиленню тенденцій до концентрації капіталу, тобто до злиття і поглинань у звичайному західному розумінні. Це зумовлено декількома факторами: формалізацією відносин власності всередині акціонерних товариств з метою залучення інвестицій; активізацією застосування процедури банкрутства, яка в Україні значно спростилася; макроекономічними факторами.

Узагальнення автором існуючої практики в Одеському територіальному управлінні ДКЦПФРУ щодо організаційного регламентування здійснення реструктуризації показує, що досить часто компанія може стати кандидатом на купівлю через те, що реальна вартість її активів набагато перевищує рівень, за яким її оцінює ринок. Рецепт успішного проведення реструктуризації – це гарне планування і швидка та чітка практична реалізація плану (під плануванням мається на увазі процес відбору кандидата на покупку). Критерієм ефективності є максимальне збільшення добробуту акціонерів, для чого необхідно визначити справедливу ринкову вартість компанії-мети. Кращою оцінкою справедливої ринкової вартості компанії, акції якої котируються на фондовому ринку, є загальна поточна  ринкова вартість усіх її емітованих акцій. Але ця оцінка справедлива тільки для ліквідних фондових ринків, до яких віднести український ринок поки що не можна.

Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати основні етапи юридичної процедури організаційного регламентування реструктуризації акціонерного товариства: укладання договору між товариствами, що беруть участь  у реструктуризації; ухвалення рішення загальними зборами акціонерів кожного товариства про реструктуризацію і про затвердження передатного акту; затвердження Статуту і вибори ради директорів акціонерного товариства (що знову виникло) на спільних загальних зборах акціонерів товариства, що беруть участь у реструктуризації; державна реєстрація нової юридичної особи; державна реєстрація випуску цінних паперів, що розміщуються при реструктуризації, і звіту про підсумки випуску цінних паперів. Особливу увагу автор надає методам кількісної оцінки вартості компаній, що беруть участь у реорганізації.

У розділі обґрунтовується авторська позиція відносно визначення поняття “бізнес-процес”, як взаємодії між учасниками при здійсненні їх діяльності відповідно до установленого набору правил і цілей. Формалізація бізнес-процесів, тобто чіткий розподіл на окремі етапи, визначення механізмів внутрішньої і зовнішньої взаємодії між учасниками ринку, сприяє розширенню можливостей ідентифікації й оцінки діяльності учасників з метою вкладення активів у найбільш прибуткові й перспективні напрямки та визначення альтернатив скорочення (припинення) неефективних інвестицій. Проведений автором ретельний аналіз етапів базової версії управління бізнес-процесом надав можливість запропонувати підхід щодо оцінки рівня узгодженості  цілей, інтересів і дій, який дає змогу виявляти можливості досягнення певних результатів та створює умови для якісного планування трансформації компанії й окремих її частин на основі правильного розподілу ресурсів та дій згідно виконавців і термінів.  

У третьому розділі - “Напрямки вдосконалення організаційно-правового механізму державного регулювання діяльності учасників фондового ринку” - досліджено категорію “прозорість” з точки зору її позаекономічної сутності, запропоновано критерії її виміру і визначено мотиви поводження учасників фондового ринку в умовах обмеженої прозорості; обґрунтовано пропозиції щодо забезпечення прозорості відносин і процесів на фондовому ринку на підставі як економічних, так і позаекономічних – законодавчих стимулів.

Поступова інтеграція в єдину систему світового ринку фінансових послуг, органічною складовою якого є фондовий ринок, вимагає від його професійних учасників дотримання єдиних правил взаємовідносин на ринку цінних паперів.  Головним координатором та регулятором, що має спонукати дотримування єдиних правил гри на фондовому ринку, має бути держава, яка найбільш зацікавлена у розвитку сприятливого інвестиційного клімату, залученні локальних та іноземних інвестицій. Одним із завдань державної політики розвитку фондового ринку є захист прав і законних інтересів інвесторів, спрямований на зниження інвестиційних ризиків і поліпшення інвестиційного клімату. У зв’язку з цим, становить особливий науковий інтерес проблема забезпечення прозорості відносин і процесів на фондовому ринку на підставі як економічних, так і позаекономічних стимулів, що дозволить створити умови зниження системних ризиків, вплив яких підсилюється специфічними проблемами українського фондового ринку. Адже дії на ньому професійних учасників не завжди збігаються з інтересами інвесторів, що породжує високу ринкову невизначеність і гальмує подальший розвиток фондового ринку як інструменту формування сприятливого інвестиційного клімату.

Аналіз наукових праць вітчизняних та зарубіжних вчених показав, що проблема захисту прав інвесторів є досить актуальною для всіх країн ринкової економіки і ця проблема ретельно розглянута в роботах С. Хоружого, О. Мозгового, В. Федосова, Д. Леонова, І. Балабанова, Я, Миркіна, Р. Брєйлі, Д. Кейнса та ін. На жаль, надактуальне завдання забезпечення прозорості у вітчизняній теорії і практиці досліджується  досить обмежено, причому отримані результати майже не впроваджуються в практику. Реакція відповідних структур державного управління є навздогін, а її основним чинником, як правило, є не існуючі потреби інвесторів у справі захисту їх прав, а поодинокі випадки, що трапились з іноземними інвесторами.

Дослідження вже накопиченого досвіду створення ринку цінних паперів в Україні надало можливість автору зробити висновок, що найважливішим параметром досягнення необхідного рівня прозорості операцій на фондовому ринку є реальна оцінка власних ресурсів і спроможностей стосовно стану і потреб ділового середовища, а також раціональний вибір варіантів стратегії. Одним з основних інструментів стратегічного управління рухом акціонерного капіталу є матриця SWOT-аналізу, але в системі державного управління дана методологія використовується не достатньо. Між тим, з одного боку, учасники ринку володіють певною внутрішньою силою, а з іншого – зовнішнє середовище продукує загрози. Визначивши вплив навколишнього середовища (економічний, технологічний, політико-правовий, соціокультурний) можна створити нові можливості, і, одночасно, зруйнувати старі, щоб бути успішним у перспективі. 

На основі аналізу внутрішніх та зовнішніх чинників законодавчого забезпечення прозорості на ринку цінних паперів запропоновано два види прозорості:  прозорість підприємства і прозорість ринку. Прозорість підприємства, що діє на ринку цінних паперів, залежить від ступеня розкриття інформації, що означає процес надання даних і повідомлень про стратегічні рішення за умови їх своєчасного розповсюдження.  Ринок потребує надання коректної і своєчасної фінансової звітності як основи розкриття інформації і дотримання принципів контролю за її достовірністю. Надання інформації супроводжується витратами, отже при визначенні вимог до її розкриття доцільно зіставляти корисність для суспільства з витратами підприємства. Прозорість ринку означає створення умов, коли інформація про існуючу ситуацію, ухвалені рішення і дії виявляється доступною і зрозумілою для всіх учасників ринку. Основоположним структурним елементом прозорості є операція купівлі-продажу акцій на фондовому ринку.

Прозорість необхідна для впровадження концепції підзвітності трьох основних груп учасників ринку, а саме – позичальників і кредиторів, емітентів і інвесторів, органів державної влади і міжнародних фінансових інститутів. Підзвітність – це обов’язок учасників ринку обґрунтовувати свої дії і політику, а також нести відповідальність за рішення і  результати. Прозорість і підзвітність зміцнюють дисципліну, яка підвищує якість ухвалення рішень у державному секторі економіки.

Досліджуючи перспективи підвищення рівня прозорості і розробки відповідного законодавчого забезпечення, автор дійшов висновку, що слід розрізняти і розмежовувати прозорість і конфіденційність інформації. Розголошення внутрішньої інформації може надати конкурентам перевагу, і це стримує учасників ринку від її повного розкриття. В той же час прозорість фінансової звітності забезпечує достовірне уявлення щодо ділового середовища на ринку цінних паперів.  З цієї точки зору для забезпечення достатньої прозорості фондового ринку на основі аналізу зарубіжного досвіду обґрунтовано процедури розкриття інформації про: прибутковість операцій з цінними паперами; емісію цінних паперів; ціни й обсяги торгівлі цінними паперами; ризики, пов’язані як з емітентами, так і з діяльністю посередників; ініціацію змін і доповнень у ряд нормативних актів, що регулюють діяльність фондового ринку. Подавати таку інформацію повинні емітенти, посередники, системи біржової і позабіржової торгівлі, Комісія з цінних паперів через офіційні і спеціальні видання.

Для профілактики і протидії порушенням на ринках цінних паперів, ефективного виконання державними органами регулятивних функцій автор пропонує створити відповідну систему нагляду, яка  забезпечить дотримання рівних і справедливих умов як для інвесторів, так і для професійних учасників ринку цінних паперів. Адже нагляд за ринком  цінних паперів – це сукупність організаційно-технічних заходів, спрямованих на своєчасне виявлення і припинення порушень законодавства про ринок цінних паперів, нормативних актів державних органів, а також правил і вимог організатора торгівлі. Складовими елементами системи нагляду є: техніко-інформаційно-аналітичні засоби моніторингу ринків; нормативно-правова база, що регламентує облік та процедури розслідувань виявлених порушень і прийняття санкцій щодо учасників-порушників; служби нагляду в структурі організатора торгівлі.

У роботі дисертантом підкреслено, що  відновлення довіри інвесторів до фондового ринку України неможливе без створення системи законодавчих заходів, що передбачають запобігання несумлінних методів торгівлі на фондовому ринку. Завдання захисту прав і законних інтересів інвесторів не може бути сповна вирішеним без заборони на використання інсайдерської інформації при здійсненні операцій на ринках чи маніпулювання цінами або ринком. Без закріплення основних понять "інсайдерська торгівля" і "маніпулювання цінами", і порядку їхнього регулювання на законодавчому рівні, державні регулювальні органи, саморегульовані організації, а також учасники ринку не мають можливості оперативно реагувати на випадки несумлінної торгівлі. Маніпулювання цінами та наявність інсайдерської інформації є основними показниками “низької якості” стосунків на фондовому ринку, ознаками його непрозорості та підвищеного ризику для інвесторів. Вирішення даного завдання може бути забезпечене шляхом розробки і прийняття єдиного законодавчого акта, що регулює методи несумлінної торгівлі на всіх сегментах фінансового ринку України. Таким законодавчим документом, на думку автора, може стати Кодекс корпоративного управління. А відтак взаємна відповідальність (економічна та позаекономічна) є ключовим моментом у вирішенні поставленої задачі.

Незважаючи на те, що діяльність учасників фондового ринку регулюється спеціалізованими законодавчими й нормативними актами, проблема адекватності нормативних актів складному ринку цінних паперів, що має специфічний зміст і структуру, залишається надзвичайно актуальною. Серйозною проблемою є створення системи контролінгу та моніторингу інсайдерської торгівлі. Вона є глобальною і властива  фінансовим ринкам усіх країн, тож успішно успадкована Україною. Інсайдерькі угоди, як і угоди, що мають ознаки маніпулювання цінами на ринку, переслідують одну-єдину мету: отримання матеріальної і/або іншої вигоди з використанням незаконних способів, тому і відносяться до загальних способів нечесної торгівлі. Однак, українське законодавство і нормативно-правові акти практично не містять норм і положень, що регулюють інсайдерську торгівлю.

Європейське співтовариство для вирішення цих питань планує створення єдиного регулюючого органа, який буде займатися усуненням нечесних ринкових практик. Тобто, проглядається тенденція до єдиного законодавчого механізму регулювання несумлінної ринкової практики. Але, відмінність у системах господарювання вимагає перегляду національної системи обліку та звітності суб'єктів господарської діяльності.

У розділі досліджено тенденції розвитку фондового ринку Одеської області, що надало змогу визначити позаекономічні критерії прозорості і проаналізувати їх динаміку. Як показав аналіз практики діяльності на фондовому ринку дрібні або міноритарні інвестори в Україні не є головними дійовими особами, хоча стратегія формування фондового ринку передбачає збільшення частки дрібних акціонерів – фізичних осіб – у капіталі підприємства. За оцінками західних фахівців, для забезпечення достатньої прозорості необхідно довести рівень міноритарних інвесторів до 20-25% від їх загальної кількості. Автор вважає, що низька частка дрібних інвесторів в Україні є наслідком не лише низької заробітної плати. Скорочення частки міноритарних акціонерів є специфічним критерієм підвищення рівня непрозорості та незахищеності їх прав та інтересів.

Таким чином, найважливішим завданням, що сьогодні стоїть перед державою, є встановлення розумного співвідношення між державним і ринковим саморегулюванням фондового ринку. Відсутність ефективної фінансової індустрії внаслідок недосконалості законодавчого забезпечення прозорості відносин на ринку цінних паперів може залишити Україну поза світовими фінансовими потоками.