Підготовка дітей до школи в умовах навчально-виховного комплексу

summary

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об’єкт, предмет, гіпотезу, завдання, методологічні й теоретичні засади, методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, обґрунтовано вірогідність одержаних результатів, зроблено висновок щодо її апробації та впровадження результатів.

У першому розділі — “Підготовка дітей до школи як педагогічна проблема” –– висвітлюються результати ретроспективного аналізу науково-педагогічної й соціально-психологічної літератури з проблеми, починаючи з ХVІІ століття, а також ідей та пошуків сучасних вітчизняних і зарубіжних педагогів. Підготовка дітей до школи розглядається передусім як соціально-педагогічне явище, яке вперше набуло теоретичного обґрунтування в праці “Материнська школа” Я. Коменського, що фактично є першою програмою підготовки дітей до школи. Нами виявлено, що прототипом підготовки дітей до школи в умовах навчально-виховного комплексу були трудові комуни “Нова гармонія” та „Квінвунд” (США), започатковані Р. Оуеном, до яких входили школи для дітей віком від 2 до 5 років. У вітчизняному педагогічному досвіді — це українська козацька педагогіка, в якій дошкільно-родинне виховання дітей було обов’язковим перед вступом до навчальних закладів.

За радянських часів педагогічний досвід Н. Крупської, Є. Тихєєвої, О. Усової та інших сприяв поглибленню науково-теоретичних основ дошкільного виховання, але, на жаль, зводився до пошуків шляхів поліпшення підготовки дітей до навчання. Запроваджувалися ”нулівки” як перехідний щабель до систематичного шкільного навчання, основна умова забезпечення наступності між дошкільною і початковою ланками освіти, передумова подальшого успішного навчання. Спробами систематизації змісту підготовки дітей до школи стали типові програми виховання у дитячому садку (1932, 1938, 1953, 1962, 1969, 1979, 1985 рр.), за якими навчально-виховний процес підпорядковувався підготовці дитини до шкільного навчання. Підготовка, у свою чергу, розглядалася як складний, багатокомпонентний, тривалий і взаємозумовлений процес загальної (достатній фізичний і психічний розвиток) та спеціальної (конкретні шкільні знання й уміння) підготовки дитини до школи.

Відродження запровадженого К. Ушинським принципу педагогічного антропоцентризму знаходимо у філософсько-педагогічних поглядах на дитину як найвищу цінність у творчості В. Сухомлинського, що стали підґрунтям педагогіки співробітництва, яка набула теоретичного пояснення і практичного втілення в нових дидактичних концепціях освіти наприкінці 80-х років ХХ ст. (Ш. Амонашвілі, С. Лисенкова, В. Шаталов). Реформування системи освіти зумовило нові методологічні й теоретичні засади змісту освіти. Більш очевидним ставало те, що традиційна підготовка дітей до школи втратила свою перспективу. Насамперед утверджується цінність особистісного формування дитини. Базовий компонент дошкільної освіти (1998 р.) визначив державний стандарт якості розвитку дитини як набуття нею особистісної зрілості, соціальної і життєвої компетентності, а Закон про дошкільну освіту (2001 р.) започаткував обов’язковість дошкільної підготовки кожної дитини, що потребувало докорінних змін педагогічного процесу.

Із таких позицій нами досліджено сучасний стан підготовки дітей до школи, який полягає в переорієнтації її змісту від суто навчального до розвивально-соціального, що забезпечує формування творчої особистості дитини і зумовлює необхідність створення умов для її фізичного, психічного й соціального розвитку як складових особистості, передбачених Базовим компонентом. За підсумками історико-педагогічного аналізу підготовки дітей до школи та сучасного вітчизняного й зарубіжного прогресивного педагогічному досвіду виявлено, що вона розглядалася у двох аспектах: у вузькому розумінні (як підготовка до навчання), й у широкому (як підготовка до життя). Це дає підстави вважати, що сутність підготовки дітей до школи складає формування особистості дитини через набуття нею соціальної і життєвої компетентності, певних знань і моральних якостей як інтегрованого результату дошкільної освіти. Таким чином, в сучасних реаліях підготовка дітей до школи в умовах комплексу являє собою інноваційне соціально-педагогічне явище, детерміноване пріоритетними напрямами реформування і модернізації освітньої галузі. У зв’язку з цим розглянуто фізичний, психологічний і соціальний аспекти розвитку дитини в умовах комплексу. Отже, на педагогічній основі виокремлено підготовку дітей до школи в умовах комплексу засобом взаємодії у спеціально організованому соціально-педагогічному середовищі, що оптимально поєднує родинне і суспільне виховання. Це зумовило розробку й обґрунтування організаційно-функціональної моделі процесу підготовки дітей до школи в умовах комплексу. З цією метою з’ясовано теоретичні підходи до організаційно-функціональної моделі процесу підготовки дітей до школи у навчально-виховному комплексі, що функціонує на основі взаємодії сім’ї, дошкільної установи і школи, інтеграції родинного і суспільного виховання. В результаті теоретичного моделювання та дослідження взаємозв’язків компонентів організаційно-функціональної моделі й складових педагогічного процесу виявили основні етапи організації підготовки дітей до школи, що зумовили визначення її змісту, а саме: дистантно-організаційний, контактно-змістовий та особистісно-суб’єктний. Цілеспрямоване теоретичне абстрагування, ідеальне моделювання процесу, його експериментальна перевірка на основі конструювання педагогічного досвіду підготовки дітей до школи в навчально-виховному комплексі дозволило виявити специфічні умови її функціонування: наявність суб’єкт-суб’єктної взаємодії, наступності у змісті навчально-виховної роботи сім’ї, дошкільної установи і школи, педагогічного діагностування як підґрунтя особистісно орієнтованого педагогічного процесу, а також уточнити структуру організаційно-функціональної моделі процесу підготовки дітей до школи на основі взаємодії в навчально-виховному комплексі та її можливе функціонування й запровадження в практиці. Виявлені ознаки моделі процесу підготовки дітей до школи на основі взаємодії дозволили визначити „взаємодію” як особистісно-соціальний феномен, засіб і умову, що реалізує особистісно орієнтований підхід у підготовці дітей до школи. Це зумовлює саморух особистості “дитина – вихованець – учень”.

Таким чином, підготовка дітей до школи потребує інноваційної організації і змісту педагогічного процесу, що забезпечується у навчально-виховному комплексі передусім шляхом спеціально організованої суб’єкт-суб’єктної взаємодії сім’ї, дошкільного закладу і школи. Головним ціннісним орієнтиром процесу підготовки до школи в умовах навчально-виховного комплексу є взята у цілісному вимірі особистість дитини, компонентами розвитку якої виступають фізичні, психічні і соціальні складники, що забезпечують її життєву й соціальну компетентність, стають передумовами її повноцінної самореалізації й адаптації в соціумі.

У другому розділі “Взаємодія сім’ї, дошкільної установи і школи у підготовці дітей до школи у навчально-виховному комплекс” охарактеризовано взаємодію як основну умову й ефективний засіб організації підготовки дітей до школи у навчально-виховному комплексі, завдяки якій досягається докорінна організаційно-методична її перебудова.

Взаємодію ми розглядаємо як умову функціонування навчально-виховного комплексу і як засіб організації освітнього середовища, що разом з іншими умовами забезпечує особистісно- і соціально-культурну загальнотеоретичну модель сучасного педагогічного процесу, практичний варіативний зразок реалізації особистісно орієнтованої підготовки дітей до школи. У контексті підготовки взаємодію визначаємо як цілеспрямовано спроектований і організований педагогом процес формування суб’єкт-суб’єктних відносин на рівні співробітництва і співтворчості усіх суб’єктів у складі навчально-виховного комплексу й основний засіб підготовки дітей до школи в його умовах. Навчально-виховний комплекс є інтегрованим освітнім закладом з новими організаційними формами і технологіями, що сприяють неперервності та наступності освіти, реалізації суб’єкт-суб’єктної моделі підготовки дітей до школи, формуванню базисних якостей особистості, її життєвої компетентності, самоактивізації власних сутнісних сил.

Отже, комплекс є загальноосвітньою школою з високим рівнем розв’язання навчально-виховних завдань, забезпечення неперервної освіти завдяки широкій взаємодії, яка створює організаційно-педагогічні, загальнодидактичні і технологічні умови для формування цілісної особистості дитини.

У працях А. Бойко доведено, що термін відносини є тотожним терміну “взаємодія”, яка доцільно формується педагогом. Це зумовило необхідність актуалізації загальнодидактичних принципів у контексті організації підготовки дітей до школи на основі взаємодії сім’ї, дошкільної установи і школи, а саме: гуманізації і демократизації, неперервності, комплексності й інтеграції, науковості й природовідповідності, та розробки й обґрунтування спеціальних принципів: інноваційності, особистісно-соціальної взаємодії, педагогічної компетентності, суб’єктності й модальності, що визначають вимоги до змісту й організації педагогічного процесу підготовки дітей до школи в умовах навчально-виховного комплексу. Підготовка дітей до школи в умовах навчально-виховного комплексу на основі взаємодії сім’ї, дошкільної установи і школи визначається нами як особистісно-соціальне явище, зумовлене сукупністю умов, методів, засобів і форм сучасного навчання і виховання, а також адміністративних загальноосвітніх заходів, які забезпечують процес, спрямований на формування особистості, її соціальної компетентності. Це дозволяє розглядати навчально-виховний комплекс з його різноплановою структурою функціонування як соціально-педагогічну сукупність умов ефективної, підготовки дітей до школи.

Процес підготовки дітей до школи в умовах комплексу передбачає на першому дистантно-організаційному етапі об’єднання сім’ї, дошкільної установи і школи у цілісне соціально-педагогічне середовище навчально-виховного комплексу з відповідною дистантно-організаційною взаємодією; на другому — контактно-змістовому етапі відбувається розвиток відносин, визначається зміст та напрями суб’єкт-суб’єктної взаємодії (оздоровчо-валеологічний, пізнавально-розвивальний, мовленнєво-комунікативний, художньо-естетичний і морально-ціннісний); на третьому етапі взаємодія набуває на всіх напрямах особистісно-суб’єктного характеру. Нами зафіксовані якісні зміни (фізичні, психічні і соціальні компетентності) особистості. Вони складають зміст і результат взаємодії у підготовці дітей до школи в умовах комплексу і поєднують як основні сучасні (фізичний, психологічний і соціальний) її аспекти, так і змістові лінії “Я-суспільство”, “Я-культура”, “Я-природа”, “Я-сам” Базового компонента дошкільної освіти, які мають забезпечувати цілісність у становленні особистості. Слід зауважити, що якісні зміни особистості дитини відбуваються на кожному етапі, під впливом усіх умов, а не лише взаємодії.

Відтак, підготовка дітей до школи на основі взаємодії — це закономірний, соціально зумовлений процес, суб’єкти якого перебувають у соціально регульованих і нормативно керованих суб’єкт-суб’єктних відносинах у рамках навчально-виховного комплексу, що забезпечує умови для фізичного, психічного і соціального розвитку, навчання і виховання дитини у відповідності до сучасних вимог і особистісних потреб.

Багатофункціональна структура навчально-виховного комплексу, охоплюючи сім’ю, дошкільну установу, школу та інші заклади, забезпечує освітнє середовище, де практично реалізує відповідні зв’язки. Тому організація взаємодії сім’ї, дошкільної установи і навчального закладу у підготовці дітей до школи в умовах навчально-виховного комплексу спрямована на досягнення наступності педагогічного процесу для цілісного особистісного розвитку дитини. В зв’язку з цим наступність обґрунтовується як важлива умова підготовки дітей до школи у навчально-виховному комплексі, що надає неперервності і послідовності організації педагогічного процесу, забезпечує особистісно орієнтований підхід у формуванні дитини і забезпечує реалізацію суб’єкт-суб’єктної підготовки дітей до школи. Оскільки підготовка дітей до школи в сучасних умовах здійснюється, як правило, в сім’ї, на базі загальноосвітніх шкіл у різних режимах та в групах короткочасного перебування у дошкільних освітніх установах, що порушує наступність і цілісність освітнього середовища дошкільників і молодших школярів, то проблема наступності в цей період загострюється.

Одним із засобів вирішення проблеми наступності у підготовці дітей до школи є забезпечення її у змісті взаємодії, що сприяє цілісності соціально-педагогічного середовища дошкільників і початківців, чим і зумовлена сучасна поширеність комплексів типу ”дошкільний заклад – початкова школа” та інших. В умовах навчально-виховного комплексу нами виділені три види наступності: у діяльності сім’ї і дошкільного закладу; дошкільного закладу і школи, сім’ї, дошкільного закладу і школи, що забезпечують єдиний процес підготовки дітей до школи на основі наступності.

Таким чином, наступність у змісті взаємодії у процесі підготовки дітей до школи в навчально-виховному комплексі, виступаючи умовою літичного переходу дитини до школи, забезпечує з цією метою неперервність навчання і виховання дошкільників і молодших школярів, цілісний особистісний розвиток кожного індивіда, чим створює середовище для повноцінної особистісної й соціальної життєдіяльності дитини, її розвитку, навчання, виховання й реалізації нахилів і пізнавальних потреб протягом дитинства й плавного сходження на вищі освітні ступені.

У третьому розділі “Організація підготовки дітей до школи в умовах навчально-виховного комплексу” висвітлено логіку та основні позиції виконаної експериментальної роботи, охарактеризовано етапи дослідження, здійснено аналіз результатів дослідження, доведено ефективність визначених педагогічних умов підготовки дітей до школи в навчально-виховному комплексі на основі взаємодії сім’ї, дошкільної установи і школи, адекватних засобів її забезпечення, проведено педагогічне діагностування рівнів взаємодії й рівнів сформованості підготовленості дітей та обчислено отримані результати. Програма експериментальної роботи містила 4 етапи — констатуючий першого порядку, формуючий і констатуючий другого порядку, а також зіставно-порівняльний аналіз результатів експерименту. Оскільки підготовка дітей до школи в умовах комплексу реалізує особистісно орієнтований підхід, то це зумовлює організацію освітнього процесу за моделлю суб’єкт-суб’єктної взаємодії, підґрунтям забезпечення якої є педагогічна діагностика. У зв’язку з цим, визначаємо діагностування як умову особистісно орієнтованої підготовки дитини до школи в умовах навчально-виховного комплексу. Діагностика розвитку дошкільників допомагає педагогам і батькам правильно будувати суб’єкт-суб’єктну взаємодію з дитиною, створювати доцільні умови для досягнення її підготовленості, оцінювати наявний рівень.

Поняття ”готовність”, як психічний стан особистості, внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили у порівнянні з поняттям „підготовленість” у нашому розумінні є явищами індивідуального розвитку дитини, що детермінуються суб’єкт-суб’єктною взаємодією як цілеспрямовано організованим виховним впливом, що сприяє особистісним змінам дитини, зокрема формуванню соціальної і життєвої компетентності, а відтак можуть вживатися як рівнозначні. Оскільки підготовленість вважаємо сукупним результатом процесу підготовки кожної дитини до школи, то на етапі констатуючого експерименту першого порядку (стартовий етап діагностування) вивчалася підготовленість дітей до школи в умовах комплексу № 9 і загальноосвітньої школи № 24. Установлено, що ефективність підготовки дітей до школи істотно зумовлена усвідомленням педагогами й батьками сутності взаємодії та необхідності її формування суб’єктами педагогічно процесу відповідно сучасних дидактичних концепцій, що підтвердило необхідність поглиблення гуманізації процесу підготовки до школи через цілеспрямовану його організацію на основі взаємодії сім’ї, дошкільної установи і школи на етапі формуючого експерименту. З таких причин було створено авторську експериментальну програму підготовки дітей до школи в умовах комплексу, в основу якої було покладено розроблену організаційно-функціональну модель підготовки на основі взаємодії. По закінченні її впровадження як інноваційної моделі підготовки проводився констатуючий експеримент другого порядку, який передбачав визначення її ефективності та залежності підготовленості дітей від рівня взаємодії, а відтак, діагностувалася й остання. На стартовому, поточному і фінішному етапах діагностування використовувались елементи методики А. Бойко, О. Венгера, Ю. Гільбуха, В. Дубровіної та власна методика на основі розроблених критеріїв, показників, рівнів у відповідності до предмета, мети та завдань дослідження. Перевірці підлягав цілісний процес підготовки дітей до школи в умовах комплексу № 9 й загальноосвітньої школи № 24, а саме: з’ясовувався стан організації підготовки, його результативність та функціонування взаємодії сім’ї, дошкільної установи і школи. Визначалися критерії підготовленості дітей до школи у навчально-виховному комплексі (загальної підготовленості, індивідуальної пріоритетної позиції дитини) та їх показники (активність, самостійність, творчість) й охарактеризовано рівні підготовленості (високий, середній, низький), критерії взаємодії (узгодженість дій педагогів і батьків, задоволення потреби дітей в суб’єкт-суб’єктній взаємодії) та їх показники (комфортність, задоволеність, незадоволеність) й охарактеризовано рівні взаємодії (співпідпорядкування, співробітництво, співтворчість). На кожному з етапів результати аналізувались і диференціювалися за трьома рівнями (співпідпорядкування, співробітництво й співтворчість), а також вивчалася результативність підготовки дітей до школи та рівні підготовленості, що розподілялися також за трьома рівнями (високий, середній, низький) в експериментальних і контрольних групах. За результатами зіставно-порівняльного аналізу виявлялася доцільність організації взаємодії у процесі підготовки дітей до школи. Експериментально підтверджено зростання рівнів підготовленості дітей до школи в експериментальних групах навчально-виховного комплексу № 9 до + 42 % (високий) і + 56 % (середній), яке зумовлене відповідним підвищенням рівнів взаємодії до співробітництва й співтворчості — + 49 %— відповідно проти +18 %, + 38 % підготовленості та + 34 % взаємодії у загальноосвітній школі № 24, що свідчить про взаємозалежність функціонування взаємодії та її вплив на формування рівнів підготовленості дітей до школи, а відтак ефективність визначених педагогічних умов організації підготовки дітей до школи на основі взаємодії сім’ї, дошкільної установи і школи у навчально-виховному комплексі (див. таблицю 1).