У Вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, ступінь дослідження проблеми, формулюється мета, визначаються завдання дослідження, методологічна і теоретична основи, розкриваються теоретичне і практичне значення, новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист. Міститься інформація щодо зв’язку роботи з науковими програмами, апробації, публікації результатів дослідження, структури та обсягу дисертації.
Розділ 1. Природа юридичного процесу складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. Генезис юридичного процесу аналізується шлях становлення та розвитку розглядуваної частини правової системи. Зазначається, що існує три основних підходи до розуміння змісту та структури юридичного процесу: “судочинський”, “юрисдикційний” та “загально-процесуальний”. Етапи становлення і зміст кожного з них детально досліджуються у роботі. Вказані підходи мають своїх прихильників і опонентів, суперечки з цього приводу з часом не згасають, а наведені концепції знаходять у подальшому своїх послідовників.
Українська правова наука пішла шляхом розвитку теорії широкого розуміння юридичного процесу. За останні роки все більше утвердилася думка про те, що юридичний процес – це нормативно встановлені форми упорядкування правової діяльності, спрямовані на оптимальне задоволення і гарантування інтересів суб’єктів права. Водночас у сучасній вітчизняній теорії права майже відсутні концептуальні підходи до визначення змісту та структури юридичного процесу.
Об’єктивний підхід до розуміння змісту юридичного процесу можливий тільки через філософське розуміння пізнання природи права.
Розглядаючи філософські підходи стосовно розуміння категорії “процес”, автор з’ясував, що вона є самодостатньою субстанцією, яка існує як у формах індивідуальної свідомості, так і у об’єктивних формах суспільної свідомості.
Що ж до правової інтерпретації цієї категорії, то при її спробі слід відштовхуватись від загальних ознак і закономірностей, притаманних даному явищу в його загально-філософському розумінні.
Якщо “взагалі” процес – це сукупність змінюючих один одного станів об’єкта, то юридичний процес становить аналогічну послідовність етапів реалізації правових норм. При цьому йдеться про офіційно впорядкований процес реалізації будь-яких матеріальних норм, а не лише тих, котрі регламентують окрему сферу соціальних відносин (наприклад, функціонування органів юстиції).
Будь-яке твердження про обмеженість юридичного процесу рамками суб’єктного складу фактично дорівнює точці зору про те, що загальне явище процесу – це прогрес або регрес лише окремого виду об’єктів. Натомість, за логікою прихильників такої концепції, розвиток всіх інших явищ називатися процесом не може. Методологічна невиваженість даної позиції очевидна.
Спираючись на загальне розуміння філософської категорії “процес”, можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно-регламентовані процесуальні форми правової діяльності, які є системою взаємопов’язаних, спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, що підпорядковані певній меті і приводять (за допомогою відповідних прийомів та засобів) до конкретного результату.
У підрозділі 1.2. Система юридичного процесу зазначається, що юридичному процесу притаманні фундаментальні властивості системи: певний ступінь внутрішньої організації, узгодженість частин цілого, визначена структура, наявність зв’язків як спосіб об’єднання елементів у систему.
При здійсненні аналізу системності юридичного процесу зазначено, що як будь-яке правове явище, він має відповідний зміст та форму. Отже, процесуальна діяльність складає внутрішню характеристику юридичного процесу, а правова процесуальна форма – зовнішній прояв даної категорії.
Всі правові форми діяльності органів держави мають споріднену природу, будуються на однакових принципах і тому повинні відповідати одним і тим же визначальним вимогам структурного та функціонального характеру. В юридичному процесі за функціональною ознакою можна виділити: правотворчий, правозастосовчий та правоохоронний процеси.
Обов’язковою ознакою цілісної системи виступають частини цілого, його компоненти, без яких неможлива організація, структура будь-якої реальної системи. Компонентами юридичного процесу є процесуальне провадження, процесуальні стадії, процесуальні етапи та процесуальні дії.
У підрозділі 1.3. Види юридичного процесу вказується, що юридичний процес як системне утворення охоплює: конституційний, кримінальний, цивільний, господарський, адміністративний процеси. Різниця між ними обумовлена насамперед тими особливостями, які характерні для відповідних галузей матеріального права.
Разом з тим необхідно враховувати й наступні чинники: галузей матеріального права набагато більше, ніж процесуальних галузей. Тому правова діяльність у разі відсутності “свого” процесуального права здійснюється у рамках процесу, передбаченого одним із зазначених процесів; у межах однієї галузі матеріального права різноманітні норми мають особливості, які вимагають певного процесуального розмежування щодо їх забезпечення; у деяких випадках виникає необхідність враховувати особливість конкретних справ. Це призводить до того, що в рамках однієї процесуальної галузі, одного виду юридичного процесу з’являються різні види процесуальних проваджень з не характерними ознаками.
У роботі детально досліджується зміст та структура зазначених процесуальних видів. Особлива увага приділяється адміністративному процесу, аналізується генезис предмета адміністративного права з часів розвитку науки камералістики до періоду отримання Україною самостійності. В результаті оновленого курсу держави, спрямованого на задоволення потреб людини та громадянина, змінився предмет адміністративного права, а, відповідно до цього, також й зміст та призначення адміністративного процесу. Дане концептуальне положення особливо розробляється дисертантом у зазначеному підрозділі.
Дослідивши види юридичного процесу, автор дійшов висновку, що розглядуваному процесу, як органічному цілому, притаманні загальні родові ознаки, не ідентичні ознакам його частин. Це дало можливість стверджувати, що вказане явище має складнішу систему організації у якісному та організаційному відношеннях порівняно з його структурними складовими.
Розділ 2. Адміністративно-процесуальне право: концептуальні детермінанти складається з шести підрозділів. У підрозділі 2.1.Теоретичні засади детермінації предмета адміністративно-процесуального права визначається низка факторів, які обумовлюють проблематику детермінації предмета адміністративно-процесуального права, як-то: обширність матеріального поля регуляторного впливу адміністративно-процесуальних норм; динамічний характер розвитку обслуговуваних цими нормами матеріальних галузей права; наявність тенденції до виокремлення структурних елементів адміністративно-процесуального права у відносно ізольовані самостійні галузі. Проте головна перешкода для формування предмета адміністративно-процесуального права – відсутність єдиного доктринального підходу до визначення фактичного обсягу даного феномена правової дійсності.
При визначенні поняття предмета регулювання адміністративно-процесуального права дисертант виходив з наступного: не виправдовує себе думка про зведення адміністративного процесу суто до юрисдикційної діяльності виконавчих органів або ж адміністративних судів; ідея про можливість виділення процесуальної галузі права на підставі офіційного закріплення спеціалізації судів загальної юрисдикції не має під собою належного методологічного підґрунтя; вітчизняне законодавство розвивається у бік відокремлення самостійних видів юридичного процесу (законодавчий, трудовий), публічно-правова природа яких не піддається сумніву. Це, у свою чергу, свідчить про недоцільність зведення суті юридичного процесу до виконання виключно юрисдикційних чи судово-процесуальних завдань.
На підставі викладеного зазначається, що лише широке розуміння предмета адміністративно-процесуального права як відносин, котрі виникають у сфері реалізації адміністративно-правових норм при вирішенні індивідуальних адміністративних справ, дає можливість належним чином окреслити сферу функціонування останнього, дозволяє з’ясувати його істинну юридичну природу, а також чітко визначити роль та місце адміністративно-процесуальної галузі у правовій системі країни.
У підрозділі 2.2. Логіко-методологічний аналіз дефініції “предмет адміністративно-процесуального права” обґрунтовується певна не виваженість, якою характеризуються висловлені у юридичній літературі думки про одночасну обґрунтованість та “однакове право на життя” одразу декількох провідних концепцій адміністративно-процесуального права: управлінської, юрисдикційної та судочинської. Незалежно від числа поглядів, висловлених з приводу певного явища, сутність останнього завжди залишається незмінною. Тож абсолютно адекватне відображення предмета детермінації у свідомості дослідника можливе лише у єдиній з декількох логічно несумісних концепцій, яка і є істинною. Не є винятком з цього правила і галузь адміністративно-процесуального права та предмет її регулювання. Твердження про істинність одного з названих вище підходів до їх розуміння одночасно є позицією про хибність двох інших.
Важливе місце у детермінації предмета адміністративно-процесуального права посідає питання побудови його дефініції. Формалізований підхід до її конструювання неприпустимий. Вичерпне та обґрунтоване розкриття основних характеристик поняття предмета адміністративно-процесуального права у відповідному визначенні є можливим лише за умови врахування формально-логічних та філософських правил формулювання дефініцій понять.
Аналіз ключових ознак предмета адміністративно-процесуального права дозволив визначити його як державно-владні, організуючі суспільні відносини, що складаються з приводу реалізації публічною адміністрацією, закріпленого адміністративно-процесуальним законодавством, порядку розгляду питань із застосування норм відповідних матеріальних галузей права.
Підрозділі 2.3. Адміністративно-процесуальні норми: теоретичний аспект містить постановку питання про важливість наукового дослідження сутності адміністративно-процесуальних норм, яке обумовлене не тільки теоретичним, а й суттєвим прикладним його значенням для подальшого розвитку вітчизняної юриспруденції. Лише шляхом розв’язання низки методологічних проблем на рівні первинної ланки відповідної підсистеми права можуть бути напрацьовані чіткі та обґрунтовані критерії кодифікації адміністративно-процесуального законодавства; остаточно розв’язання питання про галузевий або інституційний характер адміністративно-процесуального права; обрана єдина стратегія щодо визначення його місця у правовій системі держави; вирішено інші стратегічні завдання, які сьогодні стоять перед законодавцем.
В результаті проведеного дослідження дисертант прийшов до висновків, що сфера дії норми адміністративно-процесуального права не вичерпується реалізацією норм однойменної матеріальної галузі. Правозастосовча діяльність суб’єктів управління нерідко стикається з життєвими фактами, вирішення яких може бути здійснене шляхом застосування не лише адміністративно-правових норм, а й норм фінансового, земельного або інших галузей права. Порядок їх реалізації також визначається адміністративно-процесуальними нормами. Таким чином, на адміністративно-процесуальні норми покладається завдання обслуговування низки матеріальних галузей.
Сервісна функція адміністративно-процесуальних норм дозволяє вести мову про певну другорядність останніх щодо матеріальних. Сенс їх існування обумовлений лише одним – необхідністю чіткої регламентації порядку реалізації норм матеріального права – тих, які викликаються до життя конкретними обставинами і з реалізацію інших юридичних норм безпосередньо не пов’язуються.
Проте вторинний характер норм процесуального права не може бути перешкодою для визнання їх предметної автономності. Вторинність процесуальних норм не означає, що вони безпосередньо породжуються нормами матеріальними. Як слушно зазначав В.О. Лучин, що будь-які процесуальні відносини виникають з приводу і у зв’язку з матеріально-правовим відношенням, але не безпосередньо з нього як юридичного факту.
У даному разі похідну природу процесуального права слід розглядати лише у загальному аспекті: коли одне явище стає поштовхом для виникнення іншого. Одночасно, будучи якісно відмінним, останнє не може вважатись різновидом (елементом) першого.
При подальшому дослідженні проблем детермінації явища норм адміністративно-процесуального права, автором уточнена дефініція адміністративно-процесуальної норми. Це – встановлене державою та забезпечене її примусом загальнообов’язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що складаються у процесі реалізації адміністративно-процесуальної форми застосування матеріальних норм права.
У підрозділ 2.4. Метод правового регулювання в адміністративно-процесуальному праві зауважується, що виходячи з галузевої концепції адміністративно-процесуального права, неможливо обійти увагою проблематику детермінації методу його правового регулювання, як фактора, котрому в науці відводиться одна з провідних галузеутворюючих ролей.
Але суто галузевий підхід до вивчення методу правового регулювання не дозволяє у повному обсязі визначити загальні риси цього феномена, встановити співвідношення останнього з іншими явищами правової дійсності, окреслити закономірності його організаційного впливу на систему соціальних відносин. Лише з’ясувавши властивості методу правового регулювання на рівні правової системи в цілому і спираючись на пронизуючі усі підпорядковані ланки права характеристики, можна розглядати його крізь призму конкретної галузі.
Торкаючись галузевого аспекту методу правового регулювання, зазначено, що на рівні окремої галузі права специфіка методу полягає у характерній комбінації утворюючих його прийомів: дозволу, заборони та припису, а точніше – у їх особливому пропорційному співвідношенні. При цьому, хоча винятково індивідуальна пропорція прийомів правової регламентації іманентна кожній окремій юридичній галузі, чітко детермінувати її у переважній більшості випадків – завдання практично нездійсненне. Простої вказівки на домінування у методі регулювання певної галузі того або іншого його прийому (прийомів) явно недостатньо для розмежування усіх галузей правової системи.
За ознакою методу правового регулювання можуть бути тільки розмежовані адміністративне та цивільне право, а також наближені до них галузі. Проте всередині двох вказаних галузевих груп цей диференціюючий критерій не спрацьовує. Адже той факт, що специфіка методу правового регулювання конкретної галузі полягає у питомій вазі, яку в ньому займають той або інший прийом регламентації, ставить практично непереборну перепону для розмежування галузей, у методі регулювання котрих превалює один і той же прийом.
Отже, переважна більшість галузей права тією чи іншою мірою використовують поєднання імперативного та диспозитивного методів, а їх метод правового регулювання може бути визначений як синтезований. Тому системотворче значення методу правового регулювання для виділення певної сукупності юридичних норм у самостійну галузь права є сьогодні недоцільним та майже не можливим.
У підрозділ 2.5. Структура адміністративно-процесуального права вказується, що для адміністративно-процесуального права властива група правових норм, які мають відповідний ступінь системної організації, що утворює внутрішню структуру, елементами якої є її інститути.
Структурні складові будь-якої галузі чи підгалузі права відокремлюються за критерієм масштабності дії норми. У даному разі можливо відокремити загальну та особливу частини.
Адміністративно-процесуальні норми, що виконують різноманітні функції, по суті відіграють у системі адміністративно-процесуального права таку ж роль, що і подібного призначення норми, які належать до інших галузей. Вони складають Загальну частину адміністративно-процесуального права, що об'єднує дві частини: перша – становить нормативний матеріал і теоретичні положення загального характеру; друга – представляє нормативний матеріал й теоретичні положення, які регулюють загальний порядок провадження у індивідуально-конкретних справах в сфері реалізації компетенції публічної адміністрації для задоволення інтересів суспільства.
Особлива частина поєднує нормативний матеріал і теоретичні положення, що розкривають сутність та зміст окремих видів проваджень.
Наявність структурного формування у відповідній галузі – ознака, що притаманна галузі права.
У підрозділі 2.6. Взаємодія адміністративно-процесуального права з іншими галузями права зазначається, що на сьогодні адміністративно-процесуальне право реально обслуговує матеріальні галузі права, виразно демонструючи випередження практики порівняно з теорією, у якій чітке існування адміністративно-процесуального права ще не склалося.
Перш за все, адміністративно-процесуальні норми найбільш тісно та різноманітно пов’язані з матеріальними адміністративно-правовими нормами. Але як такий цей безперечний факт взаємодії ще не має можливості дати повну картину вірного становища справ, оскільки відомо, що деякі матеріальні галузі права мають у своєму складі певну кількість процесуальних норм. Обслуговуючи потреби лише своєї матеріальної галузі, ці процесуальні норми (за всієї їх очевидної соціальної значимості) не можуть претендувати на роль галузі права.
Адміністративно-процесуальне право також тісно взаємодіє з іншими галузями права: державним, конституційним, цивільним, фінансовим, трудовим, господарським тощо.
Зміст та структура адміністративного процесу складається з п’яти підрозділів. Підрозділ 3.1. Адміністративний процес та адміністративно-процесуальне право присвячений дослідженню понять “адміністративний процес” та “адміністративно-процесуальне право”. Помилка або необережність при оперуванні такими базовими поняттями юридичної теорії, як “право” та “процес”, завідомо зводить нанівець усі зусилля з розкриття “підпорядкованих” їм понять, як-то: предмет, прийом, метод, форма, провадження, механізм регламентації тощо.
Тому принциповою відмінністю адміністративного процесу від адміністративно-процесуального права є те, що адміністративно-процесуальне право – це система юридичних норм, якими регулюються державно-владні, організуючі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією адміністративно-процесуальної форми із застосування норм відповідних матеріальних галузей права, а адміністративний процес – це урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права під час розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.
У підрозділі 3.2. Адміністративна процедура в адміністративному процесі досліджується один з ключових елементів понятійного апарату адміністративно-процесуального права – адміністративна процедура.
Автор зазначає, що поняттю “процес” притаманні детермінуючі риси: темпоральна континуальність, динаміка змін станів, структурованість, наявність кінцевої мети тощо.
Одні із складових частин процесу виконують роль утворюючих, вони є вихідним пунктом процесу або його наслідками; інші – умов, що забезпечують перетворення вихідного пункту на наслідок. Будь-який процес є низкою історичних станів об’єкта у їх зв’язках, взаємопереходах попереднього й наступного. Термін “процес” вживають, коли йдеться про зміну, розвиток, прогрес і регрес явищ природи, суспільства, людського мислення. Що ж стосується процедури, то для неї притаманні далеко не всі властивості з числа утворюючих зміст поняття “процес”. І хоча, ведучи мову про певний порядок або послідовність, уособленням яких є процедура, ми, знову ж таки, маємо справу з певною структурованістю об’єкта дослідження, одночасною його цілісністю у рамках визначеної кінцевої мети, певними його станами. Проте цього явно недостатньо, щоб вбачати у процедурі чи-то різновид процесу, чи-то поняття, стосовно до якого процес сам є різновидом.
У процедурі відсутня головна детермінанта процесу – подовженість у часовому вимірі. Якщо явище процесу – це передусім динаміка, безперервний рух, виражений у послідовних переходах від одного стану до іншого, то процедура – ні що інше, як дискретність такого руху. Процедура не є явищем, наділеним часовою динамікою.
Таким чином, процес слід розглядати як діяльність суб’єктів права із здійснення правової регламентації суспільних відносин та реалізації права, а процедуру – як формалізований бік такої діяльності. Процедура детермінує порядок здійснення суб’єктами правовідносин юридично значущих дій, які у своїй сукупності складають юридичний процес. Вона окреслює стадії процесу, визначає їх мету, послідовність, способи оформлення та фіксації.
У підрозділі 3.3. Суб’єкти адміністративного процесу вказується, що суб’єкти адміністративного процесу, залежно від своїх процесуальних функцій поділяються на ті: які наділені владними повноваженнями, безпосередньо мають право здійснювати провадження, тобто “лідируючі суб’єкти”; котрі мають “зацікавлену” позицію щодо ходу та наслідків у індивідуальній справі; які займають “пасивну” позицію стосовно ходу і наслідків у індивідуальній справі. Останні залучаються до участі в справі у зв’язку з тим, що це необхідно для з’ясування істини, найбільш повного і всебічного встановлення всіх обставин у справі. При чому цей поділ суб’єктів процесу має місце у всіх видах адміністративних проваджень з деякими уточненнями функціональних повноважень щодо конкретного провадження.
У теорії процесу деякі вчені “лідируючих суб’єктів” називають “суб’єктами процесу (провадження)”, інших – “учасниками процесу (провадження)”, при цьому стверджують, що друге поняття є частиною цілого (першого).
Однією із спроб з’ясувати сутність співвідношення понять “суб’єкти процесу” і “учасники процесу” стало їх дослідження з допомогою онтологогносеологічних підходів.
Відповідно до них зазначені поняття знаходяться у різній площині знань. Учасники процесу – це онтологічна категорія і кожен з них є правовим феноменом, тобто абстрактним і об’єктивним відбитком реально існувавших фактів участі тих чи інших осіб у адміністративному процесі.
Суб’єкти процесу – категорія гносеологічна, вона сформована на базі відповідних правових феноменів у результаті дослідницьких зусиль і містить суб’єктивні погляди на властивості, що характеризують учасників у адміністративному процесі.
Підрозділ 3.4. Строки в адміністративному процесу містить дослідження поняття “процесуальний строк”.
Право як система правових норм і суспільних відносин є об’єктивною реальністю, яка існує у часі. Категорія часу пов’язана з категорією строків. У правових приписах як засіб впливу на поведінку людей використовується не філософська категорія “час”, а правова – “строк”. Строк як спосіб виміру часу впливає не сам на себе, а на поведінку людини і тому, як суб’єктивний вимір об’єктивного руху, він може призупинятися та відновлюватися. Строки мають суттєве значення у правовому регулюванні суспільних відносин. Вони вказують початок, період дії і закінчення правовідносин; забезпечують своєчасне здійснення прав і обов’язків; вносять визначеність у правові відносини.
Отже, процесуальний строк у адміністративному процесі – це визначений період часу, із застосуванням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення, тобто юридичне значення має саме сплив визначеного проміжку часу, внаслідок якого виникають, змінюються або припиняються адміністративно-процесуальні правовідносини.
Аналіз усього масиву процесуальних строків дає можливість відокремити три наступні групи строків: а) нормотворчі; б) правозастосовчі; в) правоохороні.
Нормотворчі строки – це періоди часу, які регламентують процесуальну діяльність по створенню, зміні, призупиненню, відміні підзаконних нормативних актів публічної адміністрації, які виконують покладені на них завдання та функції в сфері публічного управління, з метою створення правової бази для реалізації законів.
Правозастосовні строки – це періоди часу які регламентують процесуальну діяльність регулятивного характеру публічної адміністрації по реалізації прав і обов’язків індивідуальних та колективних суб’єктів у сфері надання сервісних послуг.
Правоохоронні строки – це періоди часу, які регламентують процесуальну діяльність охоронного, примусового характеру публічної адміністрації по вирішенню правових суперечок, реалізації санкцій та захисту регулятивних правовідносин з застосуванням заходів примусу.
У підрозділ 3.5. Структура адміністративного процесу наголошується, що адміністративний процес має складну та розгалужену структуру, де домінуючою видовою категорією є провадження. Процес – це сукупність проваджень. При чому процес – поняття широке, яке охоплює юридичну частину діяльності публічної адміністрації, а провадження – це вже діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ.
Провадження – вид адміністративного процесу. Провадження з розгляду конкретної індивідуальної справи є первинним елементом системи адміністративного процесу. Кожне таке провадження – своєрідна “цеглина” у фундаменті адміністративного процесу.
Адміністративні провадження можна об’єднати за наявністю або відсутністю у них конфлікту у дві групи: конфліктні та неконфліктні.
До неконфліктної групи адміністративних проваджень віднесено наступні: нормотворче, дозвільне, реєстраційне, контрольне, атестаційне.
До конфліктної групи адміністративних проваджень належать: адміністративно-деліктне, дисциплінарне, по розгляду скарг, адміністративно-позовне.
При аналізі адміністративних проваджень у роботі до уваги у першу чергу бралися теоретичні прогалини чи невідповідності правової регламентації зазначених процесуальних складових.
Таким чином, адміністративне провадження – це вид адміністративного процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженими суб’єктами процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ.
Будь-яке конкретне провадження складається з окремих операцій. Вони називаються стадіями адміністративного процесу. Під даними операціями розуміються відносно відокремлені частини адміністративного провадження, які є сукупністю процесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи. Кожна стадія має свої етапи, наповнені діями. Етапи – це сукупність послідовних процесуальних дій, сполучених єдиною проміжною метою на певному відтінку конкретного адміністративного провадження. Дія – найменший структурний елемент адміністративного процесу.
. Неконфліктні провадження в адміністративному процесі містить п’ять підрозділів. У підрозділ 4.1. Нормотворче провадження в адміністративному процесі зазначається, що переважна більшість наукових досліджень, присвячених проблематиці нормотворчих проваджень, не висвітлює внутрішній зміст нормотворчого провадження та його структурну будову або ж торкається його лише побіжно. Проведений аналіз існуючих концепцій загальних категорій теорії адміністративно-процесуального права (“стадія провадження”, “етап провадження”, “процесуальні дії”), критичне переосмислення висловлених у юридичній літературі поглядів на структуру нормотворчого провадження,
а також дослідження наявної нормативної бази дозволив виділити у даному виді неконфліктного адміністративного процесу п’ять основних стадій: 1) підготовка нормативного акта; 2) прийняття нормативного акта; 3) реєстрація нормативного акта; 4) набрання нормативним актом чинності; 5) оскарження.
Підрозділ 4.2. Дозвільне провадження в адміністративному процесі присвячений формуванню концепту дозвільного провадження у адміністративному процесі, який прямо залежить від пануючого у правовій теорії та практиці підходу до визначення явища дозвільної системи.
Неспинний розвиток науково-технічного прогресу обумовлює постійну появу принципово нових видів об’єктів (діяльності), безконтрольне користування якими несе загрозу інтересам держави, суспільству або окремим громадянам. Як наслідок – закріплене у п. 1 Положення “Про дозвільну систему”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України, визначення поняття “дозвільна система” не охоплює багато сфер дозвільних правовідносин. Тому воно потребує суттєвого вдосконалення.
На підставі детального вивчення сучасного стану нормативної регламентації дозвільної діяльності в Україні, запропоновано власну дефініцію “дозвільна система”.
На сьогодні назріла необхідність відходу від ортодоксального сприйняття сутності явища дозвільної системи як суто імперативної (авторитарно-директивної) форми регулювання суспільних відносин. Об’єктивним фактом сьогодення є формування нового правового стандарту взаємовідносин органів публічної адміністрації і особи, обґрунтованого на визначенні головним обов’язком держави забезпечувати права і свободи людини та громадянина,
а також на принципі, згідно з яким саме ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
З урахуванням специфіки побудови вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах задоволення інтересів суспільства державою, автором визначено поняття “дозвільного провадження”.
У підрозділ 4.3. Реєстраційне провадження в адміністративному процесі зазначається, що дослідження наукових праць з питань реєстраційного провадження у адміністративному процесі дозволяє зробити висновок про відсутність у вітчизняній теорії права повної та об’єктивної класифікації об’єктів державної реєстрації. Як наслідок – залишаються не до кінця визначеними як обсяг суспільних відносин у реєстраційній сфері, так і предмет регламентації відповідного інституту адміністративно-процесуального права. Визначення реальних меж реєстраційної системи та, відповідно, реєстраційних проваджень можливий був завдяки вивченню усього масиву нормативно-правових актів, якими регламентуються суспільні відносини у сфері державної реєстраційної діяльності. Аналіз більше 750 таких документів дозволив виділити наступні групи об’єктів державної реєстрації: події; цивільні стани; фізичні та юридичні особи, як носії юридичних прав і обов’язків; учасники виборчих процесів; об’єкти, пов’язані із здійсненням економічної, підприємницької та інформаційної діяльності; нерухомість; матеріальні об’єкти; документи, їх проекти та реквізити; проекти й програми; географічні об’єкти; фізичні особи.
На підставі проведеного аналізу наявних у теорії юриспруденції поглядів на сутність явища реєстраційного провадження, а також виходячи зі змісту норм вітчизняного адміністративно-процесуального законодавства, запропонована авторська дефініція “реєстраційне провадження”.
Підрозділ 4.4. Контрольні провадження в адміністративному процесі присвячений питанню детермінації контрольного провадження. Основною причиною цього є відсутність у теорії права та чинному законодавстві чіткої галузевої парадигми явища державного контролю. Практично не існує чіткої узгодженої позиції щодо розуміння змісту понять “державний контроль”, “система державного контролю”, “об’єкти державного контролю”, “контрольне провадження”, а також стосовно визначення їх місця серед суміжних явищ правової дійсності. Ключову роль у даному разі відігравало розв’язання питання про співвідношення явищ контролю і нагляду в державному управлінні.
Не зважаючи на значну семантичну подібність, терміни “контроль” та “нагляд” у галузевому контексті не можуть вважатись синонімічними, а детерміновані ними явища – тотожними. Будучи більш широким явищем, державний контроль включає у себе нагляд як одну із специфічних форм.
Екстраполюючи дану позицію у площину методології процесуального права, варто підкреслити, що наглядове провадження є особливим видом контрольних проваджень та, одночасно, підвидом адміністративного процесу. На підставі цього видається необґрунтованим використання терміна “контрольно-наглядовий” для позначення групи адміністративних проваджень, якими регламентується діяльність у контрольній сфері. Сутність даного виду адміністративного процесу цілком охоплюється терміном “контрольні провадження”.
У процесі нормотворення слід виходити з того, що за умови “конкуренції” названих термінів у загальному сенсі перевага повинна надаватись поняттю “контроль” та його похідним. Натомість, у випадку практичної потреби у конкретизації змісту контрольної діяльності уповноваженого суб’єкта з метою підкреслення її наглядового характеру (невтручання у оперативну діяльність об’єкта; непримусовий спосіб впливу на суспільні відносини; дискретність тощо) варто використовувати термін “нагляд”.
У підрозділі 4.5. Атестаційні провадження в адміністративному процесі проаналізовано чинне законодавство, що дозволило виділити наступні групи об’єктів державної атестаційної діяльності: 1) фізичні особи; 2) виробництва;
3) право здійснення окремих видів діяльності; 4) підприємства, установи, лабораторії, служби, їх підрозділи та робочі місця; 5) навчальні заклади; 6) племінні тварини; 7) предмети неорганічного походження.
Шляхом узагальнення наявного емпіричного матеріалу поняття атестаційної системи визначено наступним чином. Атестаційна система – це нормативно регламентований порядок встановлення фактичних даних про певні об’єкти, що має на меті їх ідентифікацію, інвентаризацію або виявлення ступеня відповідності оціночним критеріям, необхідним для подальшого функціонування у певній сфері.
Дослідження особливостей атестаційного провадження дозволили дисертанту запропонувати власну дефініцію “атестаційне провадження”.
Розділ 5. Конфліктні провадження складається з трьох підрозділів.
У підрозділі – вказується на значне падіння інтересу правників до теми дисциплінарних проваджень. А, між тим, і понині у цій площині існує комплекс теоретичних питань, які варті на прискіпливу увагу наукового загалу.
Так, дискусійний характер має твердження про належність інституту дисциплінарної відповідальності до інших галузей права (зокрема, трудового). Яскраво виражений полігалузевий характер дисциплінарних відносин, а також очевидна недосконалість ідеї про суто зовнішнє спрямування організуючого впливу державної управлінської діяльності однозначно вказують на адміністративно-правову природу інституту дисциплінарної відповідальності.
Важко погодитись також з думкою, відповідно до якої до адміністративного процесу не можуть бути віднесені провадження у справах про дисциплінарні проступки стосовно працівників, що регламентуються нормами трудового права. Провадження у справах про дисциплінарні проступки у сфері праці відбуваються у чіткій відповідності із загальними нормами адміністративно-процесуального права, якими детермінуються загальні строки у провадженні, його принципи, учасники, обставини, що виключають провадження, загальний порядок виконання рішення у справі тощо. Тож у даному аспекті діяльність з вирішення справ про порушення трудової дисципліни є нічим іншим, як різновидом дисциплінарних проваджень у адміністративному процесі.
Дисциплінарні правовідносини (як деліктні, так і “позитивного” спрямування), крім суто професійної сфери складаються також і у галузі освіти, виховання та відбування покарань. Вказане підкреслює, що розгляд таких явищ, як дисциплінарне правопорушення, дисциплінарна відповідальність, дисциплінарне провадження тощо, здійснюваний виключно крізь призму теорії трудового права, є надто звуженим та однобоким для того, щоб вважатись всебічно обґрунтованим.
Застосування дисциплінарної відповідальності ускладнюється також й тим, що чинне законодавство у переважній більшості випадків не закріплює за конкретними видами дисциплінарних проступків відповідних їм дисциплінарних стягнень. Як наслідок – нормативно не визначеними залишаються питання індивідуалізації дисциплінарного покарання, адекватності застосованих до порушника заходів примусу, ступеня шкідливості вчиненого ним дисциплінарного проступку.
Оптимальним шляхом вирішення окреслених та інших актуальних проблем нормативної регламентації провадження у справах про дисциплінарні правопорушення має стати кодифікація вітчизняного законодавства про дисциплінарну відповідальність. У даному аспекті назріло питання прийняття Кодексу України “Про дисциплінарну відповідальність”, де доцільно закріпити концептуальні засади як самої дисциплінарної відповідальності, так і процесуальні форми її реалізації.
У підрозділі 5.2. Провадження по розгляду звернень громадян (розглядається в контексті розгляду скарг) – підкреслено: головна особливість проваджень з розгляду звернень громадян полягає у тому, що, на відміну від інших видів конфліктних проваджень, у даному випадку громадянин є “активним” учасником процесу, його ініціатором. Ще однією визначальною рисою названого провадження є надана керованій стороні можливість захищати своє управлінське право у його рамках.
Різні види проваджень з розгляду справ про звернення громадян отримують подальшу конкретизацію на галузевому рівні. Проте таке розмаїття нормативного матеріалу, окрім цілком позитивного ефекту від деталізації та конкретизації окремих проваджень з розгляду звернень громадян, має очевидні недоліки. До останніх слід віднести як численні колізії нормативних актів різного рівня, так і наявність “прогалин” у регулюванні різноманітних сфер кореспондуючих суспільних відносин. Відповідно, на сучасному етапі розвитку вітчизняної системи права гостро постала проблема створення єдиного кодифікованого акта, котрий на якісно новому рівні, детально та повно регламентував би як сам порядок розгляду звернень громадян, так і порядок діяльності органів публічної адміністрації взагалі.
Нині на розгляді у Верховній Раді України знаходиться проект Адміністративно-процедурного кодексу, яким передбачається чітко визначити загальний порядок діяльності органів публічної влади, а також їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації й захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. У зв’язку з цим не можна не відмітити низку дискусійних моментів, якими характеризується зміст відповідного проекту. В дисертаційній роботі запропоновано шляхи усунення цих прогалин та удосконалення змісту зазначеного проекту. Висловлені зауваження мають суто конструктивну мету і спрямовані на вдосконалення правової основи законодавчого рівня для регулювання відносин між органами публічної влади та фізичними і юридичними особами при реалізації останніми свого конституційного права на звернення.
Автором запропоновано проект Кодексу процесуальної діяльності публічної адміністрації, у якому висвітлене власне бачення щодо правової регламентації загального порядку діяльності публічної адміністрації, а також її посадових осіб стосовно забезпечення реалізації й захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
У підрозділі 5.3. Провадження у справах про адміністративні делікти акцентується увага на тому, що у світлі нових теоретичних досліджень природи адміністративного правопорушення, механізму його трансформації у адміністративний проступок, співвідношення категорій “суспільна небезпека” і “шкідливість” стосовно адміністративного делікту доцільним є у адміністративному процесі використання назви – “провадження у справах про адміністративні делікти” замість “провадження у справах про адміністративні правопорушення”.
Проаналізувавши нормативний матеріал, практику діяльності суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції і наукові дослідження, автор надає систему стадій та етапів провадження у справах про адміністративні делікти:
1. Адміністративне розслідування: а) порушення справи; б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за пiдвiдомчiстю.
2. Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду i заслуховування;
б) заслуховування справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до відома.
3. Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови;
б) перевірка законності постанови; в) винесення рішення; г) реалізація рішення.
4. Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання;
б) безпосереднє виконання.
Підрозділ 5.4. Адміністративно-позовне провадження, присвячений аналізу Кодексу адміністративного судочинства України. Автор відокремлює дві групи стадій розгляду індивідуально-конкретних справ у судах адміністративної юрисдикції: перша – розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції; друга – розгляд адміністративної справи у апеляційному та касаційному порядку. На основі цього поділу побудовано внутрішню структуру аналізованого провадження. У загальних рисах вона має такий вигляд:
Розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції: 1) підготовчий розгляд позовного звернення; 2) попередній розгляд справи (в Кодексі – підготовче провадження); 3) остаточний розгляд справи та прийняття рішення.
Розгляд адміністративної справи в апеляційному та касаційному порядку.
Виконання судового рішення у справі.
В результаті дослідження норм Кодексу адміністративного судочинства України сформульовано наступні пропозиції щодо удосконалення його змісту:
доцільно передбачити можливість подання заяви про забезпечення адміністративного позову вже на початковій стадії провадження (починаючи з моменту подання позовного звернення). Відповідну норму доцільно закріпити в Главі 1 Розділу ІІІ Кодексу;
назва Глави 3 Розділу ІІІ не зовсім вірно відображає суть регламентованої нею стадії судового провадження. Більш придатними у цьому відношенні видаються такі варіанти назв, як: “Глава 3. Вирішення адміністративної справи” або “Глава 3. Остаточний розгляд справи” тощо.
зайвою видається закріплена у частині 4 статті 12 КАСУ ремарка про те, що: “Розгляд справи в закритому судовому засіданні провадиться з додержанням усіх правил судочинства”. Це положення цілком підпадає під дію Статті 5
КАСУ, якою визначається чинність адміністративного процесуального закону в часі та просторі;
статті 65, 66, 68 КАСУ запропоновано доповнити окремими нормами, які б передбачали притягнення до адміністративної відповідальності за злісну неявку до суду свідка (ч. 1 ст. 185-3 КУпАП), експерта і перекладача (ч. 2 ст. 185-3 КУпАП);
пропонується викласти абзац 1 частини 1 статті 136 КАСУ в такій редакції: “Протягом судового розгляду справи по суті позивач може повністю або частково відмовитися від адміністративного позову, а відповідач – повністю або частково визнати адміністративний позов, зробивши усну заяву”;
доцільно доповнити Кодекс окремою нормою, згідно з якою особа, діюча на захист прав та свобод учасника процесу, завжди виступає першою. Такий крок сприятиме подальшому вдосконаленню нормативної регламентації порядку проведення судових дебатів. Відповідних змін має зазнати стаття 152 “Судові дебати” КАСУ.
| 
