Юрченко І.В. Інституціоналізація волонтерського руху в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета і завдання дослідження, визначені наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій.

У першому розділі роботи “Зміст та етапи інституціоналізації соціальних рухів” розглянуті соціологічні концепції соціальних інститутів та процесу інституціоналізації, особливості інституціоналізації соціальних рухів та існуючий досвід дослідження волонтерства як соціального явища.

Поняття соціальних інститутів, починаючи з часів зародження соціології як науки зайняло місце однієї з базових її категорій. У зв’язку з тим, що різні теоретичні підходи пропонували власні уявлення щодо соціальних інститутів та процесу інституціоналізації, автор узагальнила існуючі точки зору і запропонувала аналітичну схему, яка включає чотири основні перспективи, в межах яких соціальні інститути розглядаються як: функції, регулятори поведінки, статусно-рольові і символічні комплекси. У даній роботі інституціоналізація розглядається з точки зору зазначених перспектив як процес становлення соціальних інститутів у чотирьох вказаних якостях.

В соціологічній науці існує декілька схем процесу інституціоналізації. При цьому Т.Парсонс акцентує увагу на формуванні нормативної і рольової структур; Дж.Хоманс – на мотивації, створенні системи норм і правил, організаційної бази; С.Фролов – на ціннісно-нормативній і статусно-рольовій структурах; П.Бергер і Т.Лукман – на типізації, формуванні символічно-смислових універсумів та легітимації; П.Штомпка пропонує дві схеми цього процесу: інституціоналізацію інновацій та інституціоналізацію відхилень від правил.

Проаналізувавши та узагальнивши різні погляди щодо інституціоналізації та існуючі схеми і механізми даного процесу, автор роботи створила власну аналітичну схему процесу інституціоналізації, яка включає: появу потреби, задоволення якої потребує організації спільних дій, її розповсюдження та усвідомлення частиною суспільства, формування ціннісно-нормативної, символічно-смислової, статусно-рольової структур і системи соціального контролю, легітимацію, легалізацію, формування колективної ідентичності та інституціональної поведінки. Дана аналітична схема була застосована автором для дослідження особливостей становлення і розвитку соціальних рухів в цілому і волонтерського руху в Україні зокрема.

Хвиля соціальних рухів, яка пройшла Європою у 50-70 рр. ХХ ст. сприяла підвищенню інтересу науковців до нового дослідницького напряму - соціології соціальних рухів і становленню окремих теоретичних підходів до їх вивчення. Це – теорії колективної поведінки, масового суспільства, мобілізації ресурсів, нових соціальних рухів, відносної депривації і приростаючої цінності. Спільними для ряду визначень соціальних рухів є три моменти: а) в основі виникнення соціальних рухів лежить спільність інтересів і цілей певної групи людей, які незадоволені існуючим соціальним порядком; б) соціальні рухи виникають в процесі довготривалої взаємодії і представляють собою колективні зусилля і/або сукупність установок щодо соціальних змін; в) діяльність учасників рухів здійснюється поза межами впливу традиційних формалізованих структур, а часом – в опозиції державним владним структурам. В узагальненому вигляді поява і розвиток соціального руху відбувається відповідно до наступних етапів: соціальне занепокоєння, загальне збудження, формальна організація, інституціоналізація. С.Фролов додає етап розпаду руху, на якому він стає інститутом або розпадається на ряд автономних утворень.

Методологічні підходи до вивчення волонтерства як соціального явища поділяються відповідно до історичних поглядів, в основі яких лежать ідеї альтруїзму, християнських релігійних цінностей, марксизму та лібералізму, та сучасного етапу його дослідження, на якому тематика добровільної діяльності досліджується в межах соцієтального, економічного, трудового підходів.

В роботі розглянуто основні результати масштабних соціологічних досліджень волонтерського сектору у Великобританії, США, Австралії, п’яти країнах Південної Африки, Казахстані і Росії. При цьому Великобританія та США мають найбільший досвід досліджень волонтерського сектору, а саме волонтерство на територіях цих країн представляє сформований і ефективно функціонуючий соціальний інститут.

У другому розділі дисертації “Програма дослідження волонтерства як соціального явища” розглянуто передумови та становлення волонтерського руху в Україні, обґрунтовано метод дослідження, описані проблемна ситуація та концептуалізація дослідження.

Волонтерство в Україні як соціальне явище конституювалося після проголошення Україною незалежності і відтоді набуло ряду ознак, які сприяють його становленню у якості соціального інституту та соціального руху. Враховуючи, що волонтерська діяльність є проявом добровільної допомоги, її історичні форми прослідковуються у розвитку чотирьох типів соціальної підтримки, в основі яких лежать сім’я (рід), громада, державні структури та громадські об’єднання. Відповідно можна прослідкувати розвиток зазначених історично-культурних типів соціальної підтримки від общинно-родових форм часів Київської Русі до громадських ініціатив у сучасному українському суспільстві. Серед характерних особливостей волонтерства є принцип участі “особистою працею” і те, що волонтерська діяльність є принципово одностороннім обміном з точки зору людських ресурсів, які не відшкодовуються і не поновлюються. Дослідники волонтерства вважають, що воно існуватиме доти, доки: державні структури будуть неспроможні задовольняти соціальні потреби громадян, існуватимуть категорії людей, які потребують допомоги, і тих, хто готовий цю допомогу надати, будуть наявні методологічні та практичні розробки у галузі волонтерства. Становлення і розвиток волонтерського руху в Україні на сучасному етапі відбувається за рахунок внутрішніх (відродження традицій добровільної допомоги) і зовнішніх ресурсів (привнесені з-за кордонів нашої держави основи інституту міжнародного волонтерства).

В Україні на даний час існує три типи організацій, які використовують працю волонтерів: державні установи, громадські організації, групи взаємодопомоги. Відмінності між ними залежать від рівня формалізації відносин між організацією, волонтерами і клієнтами, джерел залучення ресурсів, рівня структурної організації і рівня діяльності даного об’єднання.

В процесі інституціоналізації волонтерського руху в Україні окреслюються мотиваційні аспекти волонтерської діяльності, відбувається формування ціннісно-нормативної, символічно-смислової та статусно-рольової структур, систем соціального контролю та передачі знань наступному поколінню, легітимація та легалізація волонтерської діяльності, однак не відбувається об’єднання волонтерських осередків в єдину структуру: на державному рівні вони зосереджені навколо діяльності Державної соціальної служби у справах сім’ї, дітей та молоді, на громадському – навколо Центру волонтеріату “Добра воля” та Ресурсного центру підтримки громадських організацій “Гурт”. Про інституціоналізацію волонтерської діяльності свідчать такі інституціональні ознаки як легальність, легітимність та інституціональна інфраструктура, але люди не закріплюються за цим видом діяльності, що перешкоджає її остаточній професіоналізації.

Загалом же наявні данні досліджень розвитку волонтерського руху в Україні можна представити досить фрагментарно. Це стосується, насамперед, відсутності статистичних даних (кількісних параметрів) щодо кількості волонтерів і волонтерських осередків, показників волонтерської діяльності, що породжує проблему визначення генеральної сукупності і застосування кількісних методів дослідження. Звернення до якісної методології обґрунтоване ще й тим, що розмаїття знання щодо предмету дослідження дає можливість відтворити у динаміці процеси залучення до волонтерської діяльності і формування особистості як волонтера.

Третій розділ дисертації “Умови та фактори інституціоналізації волонтерського руху” представляє собою аналіз та узагальнення результатів емпіричного дослідження, проведеного автором серед волонтерів державних установ, громадських та релігійних організацій.

Найперше, слід вказати на те, що майже одразу виявилися відмінності у поглядах і судженнях респондентів щодо волонтерської діяльності, її сприйнятті та оцінці, що було обумовлено рядом чинників, серед яких основними виступили вік і соціальний статус волонтерів, тип організації (державні установи, громадські організації, релігійні громади, групи взаємодопомоги), де волонтерує респондент, її політика у галузі мотивації, підтримки і сприяння волонтерам у самореалізації та досягненні цілей. Зокрема, для підлітків та молоді волонтерська діяльність виступає способом набуття нових знайомств, розширення кола спілкування, придбання нових друзів, знань, навичок, досвіду, саморозвитку, проведення вільного часу з користю для себе і суспільства. Для волонтерів-спеціалістів це – спосіб самовдосконалення, підвищення соціального статусу, реалізації потреб, що не задовольняються у професійній діяльності. Для волонтерів, які мають певні проблеми в особистому і громадському плані це - спосіб їх вирішення. Для представників релігійних осередків - спосіб реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

Як свідчать результати дослідження, серед об’єктивних передумов залучення до волонтерської діяльності основними виявились: стабілізація суспільно-політичної ситуації, підвищення рівня життя, покращення суспільних відносин, впровадження міжнародних програм за участю волонтерів-іноземців, відродження і популяризація релігійних засад християнства.

Аналіз ціннісно-нормативної структури показав, що в основі волонтерської діяльності лежать такі цінності як віра, надія, любов, добровільність вибору, повага до людей, відповідальність, безкорисливість, готовність і бажання надати допомогу, чуйність, неупередженість, гуманність, толерантність, справедливість, працьовитість, порядність тощо. Серед принципів волонтерської діяльності базовими були названі такі, відповідно до яких головною цінністю виступає людина, особистість, її благо (“не зашкодити”, “рівний - рівному”, конфіденційності, професіоналізму, дистанціювання тощо).

Ціннісно-нормативна структура волонтерської діяльності закріплюється через прийняття цілого ряду символічних елементів (декларації, кодекси, обітниці). Механізмом відтворення символічно-смислової структури волонтерського руху, елементами якої крім вищевказаних виступають символіка й атрибути організації, словниковий запас, є колективна дія, яка потребує наявності трьох елементів: споживачів соціальних послуг і простору для волонтерської роботи, кандидатів у волонтери, апробованих моделей волонтерства та методологічних розробок і рекомендацій щодо впровадження і реалізації волонтерської діяльності.

Ресурси волонтерського руху поділяються на матеріальні, фінансові, людські, інформаційні, інтелектуальні та організаційні, а робота по їх пошуку і залученню називається файндрайзинг. Зафіксовано ряд відмінностей у процесі залучення різноманітних ресурсів залежно від типу організації, що використовує працю волонтерів. Зокрема, щодо залучення матеріальних та фінансових ресурсів то державні установи переважно використовують державні асигнування, громадські організації – спонсорські кошти, релігійні громади – добровільні пожертви. Людські ресурси до державних установ і громадських організацій частіше залучаються через різноманітні заходи та акції, інформаційні повідомлення, а до релігійних осередків – через особисті контакти.

За результатами дослідження людські ресурси були загальновизнані головними, оскільки вони слугують наповненню статусно-рольової структури. З’ясувалося, що статусно-рольова позиція волонтера залежить від демографічних характеристик, періодичності й тривалості його діяльності, одного з домінуючих соціальних статусів, освіти, професійної кваліфікації, особистих якостей і досягнень, здобутків, знань, навичок, реалізованих проектів тощо. Особливості статусно-рольової структури волонтерської діяльності в кожному конкретному випадку залежать від рівня формалізації відносин між волонтером і організацією, серед процедур якої лише проведення співбесіди було одностайно визнане необхідним і обґрунтованим, що ж до створення волонтерських посад, призначення випробувального терміну і укладання угоди або договору респонденти одностайності не виявили, надаючи в системі соціального контролю за волонтерською діяльністю більше значення і ваги механізмам неформального контролю.

Процес легітимації волонтерського руху в Україні умовно розпочався наприкінці 90-х років минулого століття за рахунок внутрішніх та зовнішніх ресурсів і на даний час волонтери зі стажем відмічають поступові позитивні зміни у масовій свідомості щодо сприйняття волонтерської діяльності. Окремо було виділено внесок Центру волонтеріату “Добра воля” та Ресурсного центру розвитку громадських організацій “Гурт”, Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді і вказано на роль заходів, розрахованих на широкий загал громадськості (проголошення 2001 р. Міжнародним роком волонтерів, проведення Всеукраїнського конкурсу “Волонтер року” і збору-походу “Козацькими шляхами”). Також було відмічено суттєвий вплив позиції держави, роль ЗМІ, мережі Інтернет і відомих людей.

З’ясувалося, що в Україні відсутня нормативно-законодавча база, яка б забезпечувала правові основи та регулювання волонтерської діяльності, оскільки значне коло правових питань вирішується на основі положень цивільно-правового і кримінального законодавства. При цьому рівень обізнаності волонтерів з існуючими нормативно-законодавчими положеннями щодо волонтерської діяльності залежить від їх належності до трьох типів організацій: найвищий рівень виявлено серед волонтерів державних установ, а найнижчий – серед представників релігійних громад. Серед вторинних елементів легалізації волонтерського руху відмічено розвиток таких з них як: залучення волонтерів до роботи в державних установах, підтримка всеукраїнського конкурсу “Волонтер року” і навчальних програм для волонтерів, легалізація об’єднань громадян тощо.

Формування колективної ідентичності і створення системи передачі знань наступному поколінню завершує процес інституціоналізації волонтерського руху. Волонтери ідентифікують себе та своїх колег у цій якості на основі внутрішніх (“ми допомагаємо людям”, “ми працюємо на користь суспільства” та ін.) і зовнішніх ознак ідентифікації (засвоєння поведінкового коду, вироблення власного словникового запасу та морально-емоційного настрою). Процес навчання волонтерству та психологічна підготовка волонтерів найбільше формалізовані в державних установах, а найменше – в релігійних організаціях і групах взаємодопомоги.

Загальним висновком проведеного дослідження можна вважати наступне: процес становлення волонтерського руху в Україні як соціального інституту перебуває у завершальній фазі, рух розвивається і розширюється, активно продовжується робота по вдосконаленню усіх його структур та систем.