Request a thesis СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ: 1991 – 2001 РОКИ : СИСТЕМЫ НАЦИОНАЛЬНОЙ И МЕЖДУНАРОДНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ В УСЛОВИЯХ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО МИРОВОГО ПОРЯДКА: 1991

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається наукова проблема, головні завдання і конкретні цілі, предмет та об’єкт дисертаційної роботи, розкривається її наукова новизна теоретичне і практичне значення, аналізуються використані документи та література.

У першому розділі: “Теоретичні засади розробки концепції національної безпеки України” порушуються методологічні питання теорії національної безпеки у загальному контексті національних інтересів та національних пріоритетів України.

За допомогою напрацьованого методологічного апарату дисертант головну увагу приділяє комплексному аналізу зовнішніх та внутрішніх воєнно - політичних факторів, які впливають на систему національних інтересів України та її національну безпеку. Дисертант робить спробу виділити конкретні параметри, за межами яких дія факторів перетворюється на загрозу у тій чи іншій сфері життєдіяльності суспільства, а також аналізує існуючі та можливі загрози національній безпеці України. З урахуванням геополітичної ситуації, що склалася наприкінці двадцятого століття, автор досліджує зміни у об’єктах та суб’єктах безпеки. У роботі започатковано новий підхід до визначення пріоритетів безпеки для певних груп держав, які мають різні проблеми розвитку і вирішують їх різними методами (силовими або не силовими).

Таким чином, у першому розділі започатковано методологічні підходи дослідження питань воєнної безпеки, визначено параметри національної безпеки, які є пріоритетними для пострадянських країн.

Висновки, які зробив автор, спираючись на напрацьовану методологію та аналіз внутрішніх чинників безпеки України, зводяться до наступного:

- з урахуванням конкретно-історичних умов, Україна як країна, що перебуває на стадії становлення як незалежної суверенної держави, може забезпечити свою воєнну безпеку, у першу чергу спираючись на розвиток державних структур як головний інструмент забезпечення стабільності;

- воєнна сфера залишається важливим систематизуючим і інтеграційним чинником процесів на національному та міжнародному рівні, що у певних випадках зумовлює і випереджає економічні, політичні та культурні зв’язки. Чітке усвідомлення світових тенденцій дає змогу визначити місце Української держави у системі міжнародних відносин, а також можливості вирішення невоєнних питань (інтеграції до європейських та євроатлантичних структур, налагодження економічної співпраці тощо), спираючись на закономірності військово-політичного та військово-технічного розвитку країн світу;

- національні інтереси – це наріжні камені концепції національної безпеки. В ієрархії національних інтересів України упродовж наступних 3-5 років переважатиме інтерес збереження національного суверенітету, територіальної цілісності, економічної та політичної самостійності, забезпечення соціальної злагоди у суспільстві. Серед життєво важливих інтересів упередження та мінімізація воєнно-політичних небезпек і викликів й надалі матиме пріоритетне значення.

Аналіз тенденцій розвитку внутрішніх загроз дає змогу дисертанту дійти таких висновків:

- упродовж наступних 7-10 років безпосередні зовнішні воєнні загрози Україні з боку прикордонних країн не матимуть місця. Водночас, неврегульований конфлікт у Придністров’ї, так само як і конфлікти у Чорноморсько-Каспійському регіоні, може негативно впливати на стан безпеки у вигляді неконтрольованого поширення зброї, наркотиків, терористів, збільшення кількості біженців та перешкод на шляху реалізації програм створення транспортних коридорів;

- найбільшу внутрішню загрозу безпеці України створюватиме сепаратизм радикальних політичних течій Криму, який може спиратися на зовнішню підтримку на весь період перебування ЧФ РФ на Півдні України;

- потенційною внутрішньою загрозою воєнного характеру може стати неспроможність воєнної організації держави виконувати покладені на неї завдання внаслідок політичної кризи в державі, політизації силових структур і (або) подальшого зменшення фінансування військових програм без суттєвого корегування завдань, які покладаються на воєнну організацію держави. Недофінансування армії є найбільш важливим чинником, що впливає на стан воєнної техніки та озброєння, навички військових. Обмеження бойової підготовки в умовах старіння військової техніки стає однією з причин катастроф, до яких причетне оборонне відомство країни.

Другий розділ: “Геополітичні зміни сучасного середовища міжнародної безпеки” розпочинається оглядом традиційних геополітичних доктрин. У розділі зроблена спроба комплексного аналізу головних тенденцій розвитку сучасного середовища безпеки. Значна частина розділу присвячена дослідженню існуючих національних і міжнародних структур безпеки та їх ролі на державному, субрегіональному, регіональному та глобальному рівні, визначаються їх головні функції. Головна увага при цьому акцентується на широкому висвітленні історії створення міжнародних систем воєнної безпеки та їх особливостей наприкінці XX сторіччя. Автор також дає характеристику міжнародним режимам, які впливають на стан міжнародної безпеки, та аналізує тенденції їх дії наприкінці 20-го століття.

У сучасних умовах актуальним для формування політики держави є визначення ролі силової компоненти забезпечення безпеки. Робота досліджує зміни суттєвих рис війн на межі тисячоліть, розглядає новітні теорії "гуманітарної інтервенції" та миротворчих операцій.

На підставі зробленого у розділі аналізу, автор доходить таких висновків:

- у сучасних умовах класична неореалістична система багатополярного протистояння на глобальному рівні не відповідає реаліям, бо поки ще не існує певної кількості самостійних центрів сили, здатних впроваджувати класичну політику балансування. Водночас на регіональному рівні (на пострадянському просторі, в Азіатьсько – Тихоокеанському регіоні, на Близькому Сході, у Південній Америці, в Африці) країни демонструють схильність до застосування у своїй зовнішній політиці “класичної” схеми балансу сил. Хоча сила у цьому випадку не має ознак традиційної “великої сили” і її можна визначити як “потенційну силу”;

- у масштабних стратегічних питаннях західний блок зберігає єдність і може розпастися лише тоді, коли США протягом тривалого часу перебиратимуть на себе всі вигоди ситуації, що нині виникають, тобто з гегемона обернутися на диктатора. Тільки в цьому випадку класична політика балансу сил може знову стати інструментом західної зовнішньої політики;

- розвиток світових процесів призвів до фактичного поділу світу на зони стабільності й нестабільності Як правило, до зон нестабільності потрапляє більшість країн світу, що перебувають на нижчому щаблі економічного та соціального розвитку, вони мають значні проблеми та суперечності з сусідами і свою зовнішню політику на регіональному рівні у певних умовах можуть будувати за класичною схемою “силового балансу”;

- на інституційному рівні друга половина ХХ сторіччя внесла значні корективи як у ієрархію головних суб’єктів силової політики, так і у цілі, які вони ставлять перед собою, застосовуючи збройну силу. Роль головних суб’єктів міжнародної політики, що мають пріоритетні можливості застосовувати силу, а також впливати на попередження та врегулювання збройних конфліктів різного рівня, перейшла від національних держав до впливових міжнародних структур, таких як ООН, НАТО, ЄС - ЗЄС, ОБСЄ;

- зазнали суттєвих змін і цілі, які вони висувають перед собою при застосуванні військової сили. На додаток до традиційних цілей захисту національної держави від агресії вони передбачають також: захист союзних держав; підтримку міжнародного миру та стабільності; недопущення агресії та покарання агресора; миротворчі операції з підтримки миру та примусу до миру; примус до виконання міжнародних угод та режимів тих, хто їх порушує; боротьбу з міжнародним тероризмом та наркобізнесом; захист демократії та прав людини, етнічних чи релігійних меншин;

- ще однією важливою рисою сучасного світу є вихід національних (тобто таких, що діяли в межах кордонів держави) суб’єктів, здатних застосовувати силу, на міжнародний рівень. Перетворення тероризму, сепаратизму, збройних сутичок на етнічному та релігійному грунті, військових дій нелегітимних військових формувань на загрозу міжнародному миру та безпеці свідчить про значне розширення складу суб’єктів сили та цілей її застосування;

- тенденція відмови демократичних країн від застосування військової сили до інших демократичних країн суттєво змінює передусім європейський ландшафт безпеки, однак не свідчить на користь їх відмови від застосування військової сили взагалі. Так само, трансформації інших аспектів силової політики потребує дослідження суттєвих змін, що відбулися в сучасних війнах;

- важливим новим елементом політики стримування в інтересах власної національної безпеки у XXI ст. технологічно розвинутих країн, і насамперед США, стає не тільки ядерна, а й звичайна зброя, передусім високоточна. У сучасних умовах склалася унікальна ситуація, коли деякі країни орієнтуються на застосування збройної сили у вигляді війн четвертого покоління, ядерні країни здійснюють стратегію “ядерного стримування” на додаток до першого варіанта, а найбільш розвинуті країни світу перейшли до підготовки до застосування сили у війнах шостого покоління;

- як свідчить міжнародний досвід, війни та збройні конфлікти стають постійним супутником “периферійних країн та регіонів”, що роблять ставку на політику силового протистояння у війнах четвертого покоління.

Підсумовуючи розгляд процесу розвитку міжнародних організацій, що діють у сфері забезпечення безпеки, можна дійти таких висновків:

- діяльність міжнародних організацій безпеки зберігає певну інерцію розвитку в умовах уже не існуючого біполярного протистояння. Нові виклики та загрози міжнародному миру та безпеці хоча і містяться у сучасних програмних документах цих організацій, проте не мають адекватного організаційного та концептуального втілення на рівні принципових рішень стосовно формування всеосяжної міжнародної системи колективної безпеки;

- розвиток існуючих міжнародних організацій демонструє подальшу “спеціалізацію” їхньої діяльності [ООН хоча і не втрачає свого значення структури глобальної безпеки, але вже не може ефективно виконувати цю роль, не спираючись на європейські та євроатлантичні структури. Вона дедалі більше переймається миротворчою діяльністю, залучаючи до неї країни Євроатлантичного Союзу, а також охоплює питання надання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок збройних конфліктів. Одним з важливих завдань ООН є контроль над виконанням всіма країнами діючих міжнародних режимів у сфері безпеки; НАТО стає найбільш впливовим і могутнім механізмом застосування збройної сили і за багатьма ознаками перетворюється на глобальну структуру; Рада Європи зберігає регіональний статус і здійснює свою діяльність переважно в напрямі розширення демократичного середовища у нових незалежних країнах Європи; ОБСЄ, незважаючи на спроби перетворити її на універсальну регіональну структуру безпеки, обмежує свою діяльність питаннями запобігання конфліктам (насамперед міжетнічним), моніторингу конфліктних ситуацій, бере участь у миротворчій діяльності на рівні місій спостерігачів, сприяє розвитку демократичного суспільства, забезпечує контроль над озброєннями та процесом роззброєння в Європі, зміцненням довіри та безпеки, здійснює захист прав і свобод людини та національних меншин; ЗЄС перетворюється на європейську складову НАТО з більш обмеженими функціями];

- існуючі структури безпеки демонструють тенденцію до розвитку співпраці на засадах розподілу функцій;

- посилюється тенденція до мілітаризації міжнародних політико-економічних структур (ЄС) та політизації військових альянсів (НАТО). Будь-який збройний конфлікт у Європі буде мати коаліційний характер з участю країн-членів НАТО, ДКБ, або ЄС;

- внутрішні збройні конфлікти в європейських країнах не можливі без опосередкованої або безпосередньої участі глобальних та регіональних європейських структур безпеки у врегулюванні конфлікту (у тому числі з застосуваннях силових засобів примусу до миру у вигляді гуманітарних інтервенцій);

- країни - члени НАТО, ЄС – ЗЄС а також частково Росія мають змогу вести війни шостого покоління, які не будуть довготривалими, і весь процес збройної боротьби протікатиме більш швидкоплинно за законами й правилами, нав'язаними найсильнішою стороною - тим, хто краще підготувався до таких війн;

- сучасне силове протистояння (так звані безкровні війни) передбачає застосування новітніх технологій для повного або часткового паралічу економіки за допомогою контролю над комп’ютерними мережами країни, а також управління масовою свідомістю громадян можливого супротивника через засоби масової інформації;

- міжнародні структури безпеки різного рівня перебирають на себе функції у сфері безпеки, які раніше були виключною прерогативою національних держав, що свідчить на користь зменшення їхніх можливостей самостійно вирішувати питання безпеки в сучасних умовах;

- розширюється спектр завдань та просторовий вимір дії структур безпеки, що не обмежуються рамками “договірної території” та включають до переліку своїх завдань захист прав людини та захист демократії;

- головними особами, які взяли на себе відповідальність здійснювати контроль над виконанням положень ДНЯЗ, є ядерні держави. І їхня роль у подальшій перспективі ДНЯЗ не є випадковою;

- загальносвітовою тенденцією у сфері використання ядерних технологій у військових цілях є тісне поєднання режиму нерозповсюдження ЯЗ з двосторонніми процесами ядерного роззброєння та гонкою ядерних озброєнь, що продовжує набирати оберти. Оскільки ядерні держави є лідерами в ядерній гонці та водночас провідними учасниками багатостороннього процесу нерозповсюдження і двосторонніх заходів роззброєння, аналіз ДНЯЗ неможливо проводити у відриві від зазначених вище процесів;

- договір про обмеження систем ПРО не сприяв зменшенню рівня загроз безпеці людства і був не лише умовним, а й відверто тимчасовим. Зрештою тільки одна з країн отримала переваги від цього договору й розв’язала проблеми своєї особистої безпеки;

- ДНЯЗ визначив лише один механізм “горизонтального” (географічного) нерозповсюдження. Договір жодною мірою не вплинув на “вертикальне” (тобто в межах держав-володарів) нарощування ядерних озброєнь. Внаслідок цього держави, що володіли ядерною зброєю, дістали можливість для необмеженого вдосконалення й розвитку зброї та її накопичення;

- наприкінці двадцятого століття будь - яке регіональне, а тим більше субрегіональне ядерне протистояння навіть у військовому плані не буде таким тривалим, як протистояння СРСР - США. Нині секрети ядерних технологій поширюються у світі, а технологічний рівень багатьох держав дозволяє їм оволодіти секретами виробництва ядерної зброї, незважаючи на протидію ядерних грандів. Бо не всі держави готові утримуватися в тісних рамках другорядних членів світової чи регіональної спільноти. Незважаючи на суттєві зміни геополітичної ситуації, значні скорочення СНО, ядерне стримування залишається інструментом силової політики ядерних країн;

- досвід біполярного протистояння свідчить, що стратегія ядерного стримування не є універсальним інструментом забезпечення безпеки, оскільки базується на положенні про “неприйнятні втрати” в разі застосування ядерної зброї. Ядерне стримування ефективне насамперед стосовно тих країн, яким є що втрачати і які побудовані на засадах демократії (в таких країнах і виконавча, і законодавча влада повністю залежать від волевиявлення народу, а можливі людські жертви внаслідок застосування ядерної зброї викликають украй негативну реакцію виборців). Тобто після закінчення біполярного протистояння об’єктами ядерного стримування можуть бути передусім розвинуті країни Заходу. Серед бідних країн так званого “третього світу” логіка ядерного стримування може не спрацювати, бо їм нічого втрачати, людське життя має дуже низьку суспільно-політичну цінність, а уряд значно меншою мірою, ніж на Заході, залежить від населення, більшість якого навіть не усвідомлює всіх можливих наслідків ядерного конфлікту. Саме в цьому контексті перетворення Індії та Пакистану на ядерні країни посилило невизначеність сучасного міжнародного простору безпеки. Однак ядерна зброя до цього часу залишається важливим показником визначення міжнародного рейтингу держави і за певних умов може виконувати роль “ядерного стримування”;

- сьогодні процес роззброєння (не тільки ядерного), має шанси на успіх лише в тому разі, якщо він не cуперечить інтересам політики озброєння найсильніших держав, насамперед США. Теоретично можна ініціювати ті чи інші кроки на шляху роззброєння, якщо залучити до них досить велику кількість “третіх” країн. Однак практично це зараз неможливо, бо після перемоги в “холодній війні” орієнтація на США “третіх” країн великою мірою посилилася.

Визначаючи залежність нейтралітету від характеру системи міжнародних відносин, можна прогнозувати майбутнє так званих нейтральних країн в умовах глобальних змін геополітичної ситуації у світі:

- нейтралітет і війна є взаємопов'язаними складовими однієї дилеми. Якщо традиційний нейтралітет відповідав умовам "війна всіх проти всіх" і, як правило, вимагав міжнародного визнання та міжнародних гарантій, то Рух неприєднання був спробою вижити в умовах можливого глобального ракетно-ядерного конфлікту. Загроза такого конфлікту зменшилась, але повністю не втратила своєї гостроти. Сучасна система міжнародних відносин не відповідає умовам багатополярного протистояння – “війни всіх проти всіх”. Водночас традиційні війни стають ознакою країн “третього світу”, які реалізують стратегію “силового балансу”. За всіма ознаками головною загрозою миру і безпеці зараз є локальні війни та збройні конфлікти, що виникають усередині держав. У цьому випадку існуючі форми нейтралітету втрачають головний лейтмотив свого існування;

- тенденція до політизації військово-політичних блоків і мілітаризації економічних союзів створює умови, коли нейтральний статус країни – наприклад, члена ЄС (за подальшої інтеграції ЄС та ЗЄС) – буде нівельований розвитком військово-політичних стосунків;

Третій розділ: “Україна в глобальних і регіональних системах безпеки” присвячений аналізу геополітичного простору, в якому існує Україна, а також геополітичних чинників, що впливають на стан її безпеки у цей час та можуть виникнути у майбутньому. Автор розглядає конкретні напрямки участі України в регіональних та глобальних структурах безпеки з точки зору захисту національних інтересів, пропонуються нестандартні шляхи розв’язання складних проблем, пов`язаних з самоствердженням української держави як повноправного суб`єкта міжнародних відносин. З урахуванням досвіду країн Балтії робиться спроба визначити головні напрями зовнішньої політики України. Також у цьому розділі розглядаються відносини України з її стратегічними партнерами, дається авторський погляд на “стратегічне партнерство”.

Виходячи з аналізу сучасного стану міжнародної безпеки України, можна дійти таких висновків, а саме:

- геополітична парадигма України визначатиметься не стільки зовнішніми, скільки внутрішніми факторами і в першу чергу тим, чи зможе молода європейська країна подолати економічні негаразди, зберегти свою незалежність, визначитись у найбільш принципових питаннях економічного та соціально-політичного розвитку і посісти належне місце серед інших європейських держав. У найближчій перспективі Україна не може розраховувати перебрати на себе роль регіонального лідера, проте її об’єктивні геополітичні параметри дозволяють їй будувати стосунки з іншими країнами на умовах партнерства. Країна-партнер – така рольова функція найбільше відповідає інтересам України на межі третього тисячоліття;

- в умовах перехідного періоду в розвитку світових процесів, зберігається роль США як єдиної світової наддержави і лідера західного світу. Проте таке становище автоматично не означає можливості США перебирати на себе вирішення всіх міжнародних питань. Цьому перешкоджають як тенденція до створення нових полюсів сили, формування нових регіональних лідерів, так і внутрішні процеси в самих Сполучених Штатах Америки;

- Росія в сучасних умовах втратила майже всі атрибути наддержави, за винятком ракетно-ядерної могутності. Проте вона має всі підстави (за умов збереження внутрішньої стабільності) перебрати на себе роль регіонального лідера, що у майбутньому планує повернути собі втрачені позиції. В умовах економічної кризи, соціальної нестабільності та відсутності суспільно-політичної підтримки з боку населення, чітко визначеного зовнішньополітичного курсу уряду України існує велика загроза перетворення країни на буфер між Сходом і Заходом. Упередити такий сценарій розвитку подій може тільки економізація зовнішньої політики з метою ефективного використання транзитного потенціалу країни і перетворення її в майбутньому на державу-міст;

- з об’єктивних причин Україна не може забезпечити свою безпеку, спираючись тільки на внутрішній потенціал; вона також не може перетворитись на державу-фортецю, що здійснює оборону за периметром своїх кордонів. В умовах посилення протистояння між Сходом і Заходом Україна може покладатися тільки на глобальну систему безпеки (сподіваючись, що вона все ж таки спрацює у кризовій ситуації), а також на регіональні та субрегіональні структури безпеки, що мають створюватись з урахуванням специфіки регіону та тих загроз, що найбільш імовірно будуть притаманними для країн регіону в перспективі;

- політика балансування між діаметрально-протилежними векторами зовнішньополітичних пріоритетів рано чи пізно призведе до взаємознищення будь-яких позитивних наслідків таких зусиль, посилить недовіру і з одного, і з другого боків до “непередбачуваного партнера” і, в кінцевому результаті, до перетворення країни на прийнятну для конфліктуючих сторін “сіру” зону для можливого силового протистояння;

- в сучасних умовах політика самовизначеного нейтралітету та позаблоковості, так само як і спроби використовувати цей стан у певних ситуаціях, має значно більше негативних наслідків, ніж позитивних.

У четвертому розділі: “Національна складова воєнної безпеки України” аналізується стан і тенденції розвитку воєнної організації України і заходи щодо проведення воєнної реформи після набуття Україною статусу незалежної держави; досліджується набутий країнами Центральної і Східної Європи, а також Росією досвід реформування національних збройних сил.

Аналіз процесів реформування ЗС країн Центральної та Східної Європи, а також Росії дає змогу зробити наступні висновки:

1. Хід реформи Збройних сил України свідчить про те, що завдання проміжного етапу повністю не виконані. У основі цих невдач полягають такі обставини, а саме:

- реформа Збройних сил збіглася з процесом створення основ української оборонної політики, що й досі не завершився. Держава і суспільство в цілому не визначили для себе довгострокові цілі внутрішньої та зовнішньої політики, місце України в системі регіональної й глобальної безпеки, систему потенційних і реальних загроз, а також засоби, за допомогою яких держава має намір підтримувати свою безпеку на необхідному рівні;

- погіршання економічних умов розвитку держави об’єктивно викликало згортання оборонних програм і фінансування Збройних сил за залишковим принципом. Відсутність чіткого уявлення про субординацію пріоритетів на найближчу і тривалу перспективу в розвитку армії з урахуванням економічних можливостей держави блокує будь-яку програму реформи Збройних сил і врешті-решт перетворить армію з інструмента забезпечення безпеки в чинник нестабільності;

- завдання реформування Збройних сил з самого початку не відповідали реаліям. У цих умовах монополія військових на розробку подібних проектів і відсутність альтернативних програм за участю цивільних фахівців і незалежних експертів і надалі будуть народжувати фантастичні, відірвані від реалій документи.

2. ЗС України націлені на виконання функцій, які держава у найближчі 10-15 років не зможе забезпечити матеріально та фінансово. Наголошується при цьому на виконанні зовнішньої функції в той час, як за всіма ознаками внутрішні конфлікти на етнічному, політичному, релігійному грунті створюють головні загрози національній безпеці держави.

3. Українські ЗС трансформуються, виходячи з вимог ведення широкомасштабної регіональної війни четвертого покоління. Реальна загроза збройного нападу іноземних країн на Україну у сучасних умовах – надзвичайно низька. Враховуючи всі можливі шляхи розвитку подій у майбутньому, можна виділити три умовні варіанта залучання ЗС для упередження зовнішнього збройного нападу. Перший – відбиття агресії ЗС західних країн (а також Туреччини), які межують з Україною, або надають свою територію третім країнам для здійснення збройного нападу. Такий варіант може бути наслідком воєнно-політичної інтеграції України у Ташкентський договір за умов посилення силового протистояння Росії з НАТО. У цьому випадку Збройні сили України матимуть справу не з польськими, угорськими, турецькими або румунськими (Румунія теж найближчим часом стане членом Альянсу) військами, а з об’єднаною військовою силою євроатлантичної спільноти, яка має змогу вести війни шостого покоління з використанням високоточної зброї та новітніх технологій. Сподіватись на те, що українська армія виконає поставлені перед нею завдання – не доводиться. Другий віртуальний варіант – це відбиття збройного нападу з боку Росії. За кількісними та якісними показниками російська армія має значні переваги над українською, і ці переваги у майбутньому тільки зростатимуть. Маючи на озброєнні стратегічні та тактичні системи ядерної зброї і визначивши можливість їх застосування у звичайному збройному конфлікті, Росія не може програти війну. У цій ситуації знову ж таки проглядається розбіжність у підходах до можливого збройного конфлікту з точки зору чіткої позиції держави у визначенні питання: до якої війни мають бути готові ЗС? Третій варіант передбачає посилення інтеграційного процесу з країнами НАТО з перспективою майбутнього вступу до Альянсу. У цьому випадку забезпечення безпеки держави стає спільним завданням оборонного союзу.

4. Поза увагою військових, які, по суті, перебрали на себе проведення воєнної реформи, залишилися питання ведення так званої безкровної війни, а саме: розробку новітніх комп’ютерних технологій впливу на економічний та військовий потенціал можливого супротивника, ведення радіоелектронної боротьби та використання ЗМІ для досягнення тактичних та стратегічних цілей.

5. Найактуальніші для національної безпеки України питання – гарантоване забезпечення країни енергоносіями, розвиток системи транспортних коридорів – не увійшло у приоритетні завдання силових міністерств. Проблеми забезпечення військової безпеки транспортних коридорів не мають адекватного відображення у планах реформування військової сфери.