ПРОЦЕСИ ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК ЇЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В ГАЛУЗІ БЕЗПЕКИ : ПРОЦЕССЫ ФОРМИРОВАНИЯ РЕГИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ УКРАИНЫ КАК ФАКТОР ЕЕ ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКИ В ОБЛАСТИ БЕЗОПАСНОСТИ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт та предмет, мету і завдання дисертаційної роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення.

            Перший розділ роботи “Співвідношення понять національної й регіональної ідентичності та проблеми визначення зовнішньополітичних пріоритетів держави в галузі національної безпеки” присвячено розгляду теоретичних аспектів формування української національної ідентичності та аналізу досліджень національної та регіональної ідентичності, проведених представниками різних наукових шкіл та течій.

            Процес формування українського етносу відбувався на базі тієї частини східнослов’янських племен, які мешкали в районі Києва, Чернігова, на територіях, що розташовані поблизу Дніпра. Київ став консолідуючим, об’єднуючим центром, навколо якого сформувалася держава Київська Русь, територія якої охоплювала частину території сучасної Білорусі, Росії та України. Слов’янські племена, які населяли ці території, формували свої традиції, звичаї, культуру. Пізніше це стало підґрунтям культурно-історичного виміру ідентичності окремих слов’янських держав.

            При визначенні хронологічних меж процесів формування ідентичності народів, які проживають на українських територіях, дисертант використовує періодизацію українських дослідників П.Гнатенка та В.Павленка. Цей процес включає два етапи. Перший: ХІ ст. – середина ХІХ ст. В цей період активно відбувалися процеси національного самопізнання українського народу, його боротьба за національну незалежність. Другий період розпочався з середини ХІХ ст. і триває до нині. Його початок пов’язаний з ім’ям Т.Шевченка, в творчості якого простежується відображення прагнення українського народу до національної незалежності, здобуття свого “я”.

            Наразі щодо процесів формування національної ідентичності тих чи інших народів застосовуються філософський; соціально-культурний, в межах якого склались три напрями: органіцизм, модернізм, постмодернізм; етносимволізм, етносоціологічний підхід; соціально-психологічний; культурологічний; соціально-політичний, етнополітичний, політологічний.

            В контексті філософського підходу проблема української ідентичності розглядається як питання про загальні поняття та категорії, посередництвом яких у конкретних культурно-історичних умовах здійснюється соціальна і культурна комунікація, через які виражаються структурно-функціональні проблеми та потреби, в процесі опанування і реалізації яких трансформується соціокультурна реальність. Серед представників філософського підходу можна виокремити таких науковців: О.Бочковський, О.Забужко, І.Мірчук, С.Кримський, О.Ржевський,     М.Розумний, В.Смолій, В.Степанков, В.Шкода.

            В межах соціально-культурного підходу відповідно до типології Е.Сміта склались три основні напрями до вивчення проблеми національної ідентичності: органіцизм (нація розглядається як культурне співтовариство), модернізм (під нацією розуміється політичне співтовариство), постмодернізм (нація є культурною фікцією). На нашу думку, особливої уваги серед “модерністських” робіт заслуговують роботи Е.Гелнера та Е.Хобсбаума. Останній вивчав дану проблему в неомарксистському контексті. Найбільш яскравими представниками постмодерністського підходу є Б.Андерсон та Х.Бхабха, який у своїх наукових працях поширює на національну ідентичність концепцію “іншого” Е.Левінаса.

            Найбільш продуктивним та найпоширенішим на заході напрямом до проблеми національної ідентичності є етносимволізм, творці якого намагаються збалансувати основні досягнення усіх раніше розглянутих підходів (А.Гастінгс, Е.Сміт, Дж.Хатчинсон,). На думку етносимволістів, національна ідентичність та нація – це складні конструкції, що складаються з багатьох взаємопов’язаних компонентів – етнічних, культурних, територіальних, економічних та політико-юридичних. Вони означають зв’язки солідарності між членами спільнот, об’єднаних спільною пам’яттю, міфами та традиціями, і ці зв’язки можуть (а то й не можуть) втілюватися у формі національних держав, проте вони абсолютно не схожі на суто юридичні та бюрократичні зв’язки держави. Нація має поєднувати дві низки вимірів, з одного боку, громадянські та територіальні, а з другого – етнічні й генеалогічні, причому в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентичність стає гнучкою, неподатливою силою в сучасному житті й у політиці і може ефективно поєднуватись з іншими могутніми ідеологіями та рухами, не втрачаючи власного характеру.

            В межах етносоціологічного підходу розглядається етнічна ідентичність, яка визначається як почуття приналежності до національної групи, що базується на етнічному походженні (Дж.Едварде, Дж.Рейтц, Дж.Хаас, В.Шаффір). Цікаву типологію етнічної ідентичності розроблено Ф.Льюінсом та Дж.Маккеєм, згідно з якою існує чотири її основні типи: 1) “мінімум етнічності”, 2) “поміркована етнічність”, 3) “маргінальна етнічність”, 4) “максимальна етнічність”.

            Представники соціально-психологічного підходу (Ф.Барт, Е.Гоффман, Е.Еріксон, Ч.Кулі, Р.Лейнг, Дж.Мід, Б.Поршнєв, Д.Раппопорт, Т.Сас, Н.Скворцов, А.Фрейд) вважають, що під ідентичністю слід розуміти почуття тотожності нації самій собі, усвідомлення нацією своєї сутності, своїх сильних та слабких сторін, що виражається через самопізнання та національний менталітет. Г.Гачев найдетальніше серед представників російської науки на сьогоднішній день розглянув проблему національного самопізнання, розкрив національну ідентичність через терміни “національні образи світу” та “Космо-Психо-Логос”. Деякі російські мислителі (М.Бердяєв, Л.Гумільов, Ф.Степун, Є.Трубецкой, Г.Федотов) використовували географічний підхід до визначення сутності національного. Проблема визначення української національної ідентичності розглядається в контексті психічної структури українців (В.Войтенко).

            Проблема національної ідентичності розглядається також культурологами, які вважають, що національна ідентичність є одним із культурних міфів, який означає розбіжності між окремою нацією та зовнішнім світом (У.Уоллес). На культурну складову національної ідентичності, як на рівні творчої особистості, так і на рівні національного менталітету, звертає увагу А.Удодов. А відомий дослідник давньоруської літератури А.Панченко, розмірковуючи про національний характер народу, стверджує, що існують деякі спільні місця, в яких поєднані поетичний та моральний аспекти та які відображають національних дух.

Деякі аспекти національної ідентичності розглядаються в межах соціально-політичного підходу. Особливої уваги заслуговують роботи таких вітчизняних науковців, як Н.Бойка, Т.Загороднюка, І.Кресіної, С.Макєєва, О.Швачка, М.Шульги, які розглядають феномен ідентичності, з одного боку, як похідну від соціально-політичної структури суспільства, а з другого, як чинник формування цієї структури.

Національну ідентичність як наукову категорію розглядали і представники етнополітичного підходу, починаючи з кінця ХІХ – початку ХХ ст. – періоду, відомого появою концепцій у політичній та громадській думці з проблем ідентичності етносу та нації. В Україні цю теорію розробляли відомі українські вчені та громадсько-політичні діячі О.Бочковський, Л.Ребет, В.Старосольський, І.Франко, та інші. Вивченню ролі політичної еліти у процесах створення та утвердження нації присвячені праці В.Липинського. Розуміння суті національної свідомості ми знаходимо в працях Д.Донцова. В умовах державної незалежності питання ідентичності етносу та нації досліджують Я.Дашкевич, А.Свідзинський та ін., які розуміють під ідентичністю усвідомлення індивідами приналежності до свого етносу і цінності єднання саме з ним. Питання української ідентичності розглядається в контексті процесу державотворення та націогенезу, що відбувається нині в Україні, зокрема, в працях Ф.Канака, Й.Курчевської, І.Марушкіної, С.Мітряєвої, І.Рудницького, І.Танчина. Дослідники зосереджують свою увагу на деяких аспектах етнонаціонального розвитку на рівні особистості.

Процеси ідентифікації в контексті політичного розвитку роглядають дослідники, роботи яких присвячені окремим питанням етнополітології та етнодержавознавства. Тут варто виокремити наукові праці І.Варзаря, М.Вівчарика, І.Кураса, П.Надолішного, Б.Парахонського, Ю.Римаренка, Л.Шкляра. І.Курас, наприклад, вважав, що одним із основних завдань української держави є попередження конфліктів, які можуть виникати на ґрунті поліетнічності соціуму, за рахунок формування загальної ідентичності. Серед науковців, які розробляють питання політичних комунікацій, найвідомішими є В.Бебик, М.Кармазіна, В.Мельниченко та Г.Почепцов. На думку В.Бебика, процеси державотворення “невід’ємно пов’язані з питанням створення на основі українського етносу політичної української нації”.

В межах політологічних підходів можна виокремити конкретні типи ідентичності, серед яких особливої уваги потребують індивідуальна та колективна ідентичність (О.Зотова, О.Мелешкіна та ін.). Фахівці з теорії міжнародних відносин дедалі більше приділяють уваги значенню соціальних норм, групових цінностей, політичної свідомості та політичної культури. І в своїх дослідженнях використовують категорію ідентичності як найважливіший засіб для аналізу нових тенденцій розвитку глобальної політичної системи (К.Боулдинг, Ю. Качанов та ін.).

Загалом, розроблена типологія підходів до визначення поняття “національна ідентичність” дає змогу зробити такий висновок: під ідентичністю слід розуміти спосіб проведення відмінностей між тими, хто належить до нашого суспільства та тими, хто до нього не належить.

Поняття регіональної ідентичності є ширшим ніж поняття національної ідентичності. Національну ідентичність слід розглядати як складову регіональної ідентичності. Потрібно зазначити, що процеси формування як регіональної ідентичності, так і національної впливають на політику держави в галузі безпеки.

Проблеми регіональної безпеки в сучасному багатополярному світі є важливою частиною міжнародних відносин, що включають питання війни та миру, політичної, економічної та військової взаємодії, конфліктності, формування та розпаду союзів.

Регіональна безпека являє собою деяке сумарне уявлення про національну безпеку (або уявлення про можливість позбавлення від зовнішніх загроз), чинники регіональної системи міжнародних відносин та заходи (індивідуальні або колективні), які можна втілити в певному просторі та часі.

Безпеку окремо взятих чинників регіональної системи прийнято розуміти як усунення зовнішніх та внутрішніх загроз. Сьогодні більшість європейських країн, особливо тих, кого зараховують до так званих “нових демократій”, характеризується досить значною обмеженістю силових ресурсів гарантування власної безпеки. Для компенсації своєї слабкості та вразливості вони об’єктивно вимушені організовувати ті чи інші форми коаліцій, союзів, регіональних об’єднань. Тобто, регіональна безпека, що ґрунтується на спільних зусиллях членів інтеграційних регіональних об’єднань, має подвійну природу: з одного боку, вона є чинником стабільності регіону, з другого – гарантією безпеки кожного члена окремо. Регіональна безпека в сучасному багатополярному світі передбачає й певний рівень регіональної ідентифікації.

Під регіональною ідентифікацією слід розуміти елемент суспільної та особистої свідомості, в якій відображається усвідомлення територіальною спільнотою своїх інтересів як щодо інших спільнот своєї нації, так і щодо територіальних спільнот сусідньої держави або держав, що її оточують.

Проблема української регіональної ідентичності досліджується науковцями в межах геополітичного та історично-цивілізаційного підходів. У площині геополітичних теорій українська ідентичність розглядається в контексті різноманітних геополітичних концепцій щодо визначення місця та ролі нашої держави в регіоні та в світі загалом (В.Дергачов, А.Круглашов, І.Лосєв, Т.Татолі, В.Фісанов). До прихильників історично-цивілізаційного підходу можна віднести авторів монографії “Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива”. Проблема самоідентифікації України висвітлюється авторами в площині історичної ретроспективи розвитку української державності та впливу Росії на процес формування української нації.

Синтезуючи геополітичний та культурно-цивілізаційний підходи, на наш погляд, слід звернути увагу на можливість зародження нового наукового напряму в дослідженні поняття регіональної ідентичності як наукової категорії. Цей напрям передбачає альтернативне тлумачення регіональної ідентичності України в контексті обрання Україною однієї з нових регіональних ідентичностей в Європі, що буде пов’язано з її впливом на зовнішню політику держави в галузі безпеки. Для розвитку цього напряму є свої причини, серед яких однією з головних є невизначеність зовнішньої політики держави. Основою для оформлення даного напряму в комплексний підхід є праці зарубіжних дослідників (С.Бурант, І.Прізел та ін.), в яких розкривається питання формування національної ідентичності України як чинника її зовнішньої політики в галузі безпеки.

Під регіональною ідентичністю, на нашу думку, слід розуміти, передусім участь держави у створенні та розбудові регіону, до якого вона належить, її роль у формуванні архітектури регіональної безпеки держави, яка охороняє як її, так і держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, та сприяє зміцненню ролі держави як в регіоні, так і в світі взагалі, особливо коли дана держава ще формує свій імідж на міжнародній арені.

Враховуючи історичні, цивілізаційні, політичні, соціально-економічні, геополітичні, релігійні, етнополітичні зв’язки нашої держави з країнами Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, регіональну ідентичність української держави слід визначати через її місце та роль, яку вона відіграє в побудові нової архітектури безпеки у просторі вищезазначених регіонів, що визначається її внутрішньою політикою та інтересами національної безпеки, а також зовнішньою політикою та існуючими науковими теоріями з проблеми ствердження України як регіональної держави.

У другому розділі “Вплив процесів формування регіональної ідентичності України на вирішення зовнішньо- та внутрішньополітичних питань її національної безпеки” проведено комплексний аналіз практичного існування феномену регіональної ідентичності України, зокрема, процесів його становлення на сучасному етапі історико-цивілізаційного, соціального, економічного, культурного та політичного розвитку нашої держави.

            Україна намагається ототожнювати себе з країнами Центральної Європи, тобто охоче приймає участь в розбудові нової регіональної ідентичності країн Центральної Європи. Частина української держави, а саме Західна Україна, належить до країн та регіонів національних держав, що відносять себе до нової регіональної центральноєвропейської ідентичності в історичному контексті. Активізуючи свою участь у співробітництві з країнами Вишеградської четвірки Україна може вирішити складні питання транскордонного співробітництва з сусідніми державами та входження її в загальноєвропейські інтеграційні процеси.

З метою створення позитивного іміджу України в Центральноєвропейському регіоні, а також для посилення її участі в побудові нової центральноєвропейської регіональної ідентичності, на наш погляд, потрібно здійснити такі кроки: розпочати процес субрегіональної транскордонної взаємодії, домагаючись підвищення соціально-економічного рівня і поступального розвитку суміжних територіально-адміністративних одиниць розташованих тут держав; закласти базу формування в рамках єдиної загальноєвропейської стратегії просторового розвитку відповідних концепцій, наприклад, у галузях урбанізації, екологічно чистих виробництв, транспорту й інформаційних систем, збереження культурної спадщини, наукових досліджень тощо, визначити основні напрями наднаціональної кооперації, до яких передусім належить вироблення рекомендацій з налагодження процесу взаємодії в галузі просторового планування. Для вирішення цього завдання видається необхідним створити дієздатну базу для субрегіональної співпраці в цій галузі між країнами – членами Євросоюзу і іншими державами, встановивши як основний пріоритет розширення коопераційних зв’язків межуючих один з одним регіонів для розв’язання проблем, що мають загальний характер, наприклад, таких як, міграція, відмінності в рівні життя і прибутках населення, що там проживає, тощо.

Таким чином, одним із пріоритетних завдань для України в процесах набуття центральноєвропейської регіональної ідентичності та, на цьому ґрунті -  й євроінтеграції є розвиток прикордонного співробітництва, інтенсифікація економічної співпраці та впровадження реальних кроків щодо взаємодії у політико-соціальній сфері.

В історично-цивілізаційному аспекті Україна належить до візантійської традиції, що є основою сучасної східноєвропейської регіональної ідентичності. Наслідком вибору східноєвропейської регіональної ідентичності може бути втілення в життя ідеї створення інтеграційного угрупування Росія-Білорусь-Україна, природа якого, на наш погляд, повинна повністю відповідати сучасним міжнародно-правовим нормам рівноправного партнерства між сусідніми країнами, але при наявності хоча б деяких імперських проявів з боку Росії, ідея втрачає свою життєздатність та стає політичною утопією.

Специфіка політики України у Східноєвропейському регіоні полягає в тому, що Україна може краще адаптуватися до східноєвропейських країн через те, що вона є регіональною державою, котра не має глобальних домагань, країною, яка зацікавлена в різноманітних регіональних проектах.

Головним пріоритетом для євроінтеграційної діяльності України, на нашу думку, може стати Південно-Східний регіон Європи, а точніше – Чорноморське співробітництво. Причинами такої пріоритетності є: територіальна близькість країн-членів, подібність економічних і політичних потреб та інтересів, спільне бачення перспектив політичного й соціального розвитку, спільні історичні та сучасні тенденції суспільного розвитку.

Держави Чорноморського субрегіону намагаються побудувати свою субрегіональну ідентичність, створити спільну субрегіональну економіку, виявити специфічні особливості співробітництва країн субрегіону, які дозволять створити зону політичної та економічної безпеки в субрегіоні.

Необхідною передумовою створення структур безпеки в субрегіоні є чітке визначення концепції побудови спільної субрегіональної ідентичності Чорноморських країн.

Зовнішня політика України в Чорноморському субрегіоні має ґрунтуватися на зусиллях нашої держави поступово вирішувати конфлікти, в яких поєднуються інтереси держав субрегіону, залучаючи до цих процесів усі зацікавлені сторони. Така політика в майбутньому забезпечить Україні та її сусідам довготривалий мир, процвітання та значне економічне зростання.

Активна участь України у побудові геополітичного виміру чорноморської субрегіональної ідентичності, тобто вивчення геополітичної ситуації в даному субрегіоні, його потенціалу та можливостей розвитку дасть змогу Україні визначитися стосовно її геополітичної ролі та статусу як регіональної держави і проводити послідовну виважену політику.

Реальна політика у чорноморському напрямі відкриває широкі можливості для взаємовигідної торгівлі та втілення масштабних економічних проектів; мати власні ринки збуту продукції тощо; застосування на практиці всіх цих планів сприятиме прогресивному поступу країни й зміцнить її внутрішньополітичну стабільність.

Україна як потенційний лідер субрегіону у взаємодії з рештою держав Чорноморря має ініціювати створення нової моделі субрегіональної безпеки у Чорноморській зоні, яка засновувалась б на багаторівневій системі співробітництва, щоб гарантувала стабільність розвитку та захист від загроз як для субрегіону загалом, так і для кожної країни субрегіону окремо. Водночас субрегіональне співробітництво також означає здійснення конкретних економічних проектів відповідно до економічного вектора зовнішньої політики України.

Для визначення чітких геополітичних пріоритетів будь-якій державі необхідно розробити свою власну геополітичну стратегію. Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Про неї сьогодні можна говорити лише в нормативному плані. Розробка такої стратегії є життєвою необхідністю для України як незалежної суверенної одиниці. Це цілком відповідає геополітичному потенціалу та можливостям України як великої регіональної держави.

            Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення основних цінностей та національних інтересів, внутрішніх та зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу.

            Основні зовнішньополітичні пріоритети України, на наш погляд, мають полягати в наступному:

1.      Виживання України як суверенної незалежної держави, зміцнення фундаментальних цінностей та інституцій, які забезпечують добробут, безпеку та соціокультурний прогрес.

2.      Повернення України в європейський цивілізаційний простір, інтеграція в європейські та євроатлантичні політичні та соціальні структури, а також структури безпеки.

3.      Посилення потенціалу стримання як власного, так і колективного завдяки участі в європейських структурах безпеки; укладання двосторонніх та багатосторонніх договорів; отримання відповідних запевнень та гарантій безпеки тощо.

4.      Пріоритетна орієнтація на інтеграцію в ЄС. Поглиблення особливого партнерства з НАТО, курс на приєднання до політичних структур цієї організації як наріжного каменя структури європейської безпеки.

5.      Зміцнення стратегічного партнерства із США та зв’язків з країнами Західної Європи згідно з національними інтересами та пріоритетами.

6.      Підтримка та розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних та соціокультурних відносин з Росією.

7.      Зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, передусім країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном, країнами Вишеградської групи та Середньої Азії.

8.      Цілеспрямована діяльність з формування “поясу стабільності” та регіональних структур безпеки від Балтійського та Чорного морів.

9.      Активна участь у створенні європейських та євразійських “транспортних коридорів”; використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв та стратегічно важливої сировини.

Сьогодні найдоцільнішою лінією поведінки для України є розвиток відносин як зі Сходом, так і з Заходом – причому в такій площині, щоб це сприяло безпеці нашої держави й одночасно надавало найбільший імпульс до політичного, економічного та соціального розвитку в демократичному напрямі. Україна перебуває в нeстабільному положенні та повинна використовувати всі законні можливості заради зміцнення незалежності.

Зовнішньополітична активність України в субрегіональних структурах  (Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Організація Чорноморського економічного співробітництва та Парламентська Асамблея Організації Чорноморського економічного співробітництва, Балтійське співробітництво, проект “Єврорегіон”, ГУУАМ, різноманітні двосторонні і багатосторонні механізми співпраці – Україна-Польща-Румунія; Україна-Молдова-Румунія; Україна-Польща-ФРН; Україна-Польща-Литва) дозволяє їй вирішувати як питання економічної інтеграції, так і створювати простір безпеки у субрегіоні, на який поширюються її інтереси.

Аналізуючи внутрішньополітичний вимір національної безпеки України в контексті процесів формування регіональної ідентичності, автор доводить, що формування в нашій державі відкритого суспільства має базуватись на ідеології та цінностях економічного та політичного лібералізму, відповідних їм правовій основі.

Зберігаючи власні традиції та цінності, свою політичну культуру, Україна зможе побудувати власну ідентичність та стати державою-лідером того регіону, де вона розташована, тобто в середовищі тих держав, які її оточують. При цьому влада може використовувати досвід європейських держав при проведенні соціально-економічних та політичних трансформацій.