ІСТОРИЧНА ПРОЗА ЮРІЯ КОСАЧА 30-Х – ПОЧАТКУ 40-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

summary

У “Вступі” обґрунтовано актуальність, мету і завдання дослідження, визначено його об’єкт, предмет і методи, зв’язок із науковими програмами та навчальними планами. Розкрито наукову новизну й теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію.

У першому розділі “Юрій  Косач у  літературному процесі  Західної   України та еміграції 20–30-х років ХХ століття” окреслено еволюцію митця у перший період творчості та увиразнено авторську концепцію історичної прози.

У підрозділі 1.1. “Становлення письменника. Ідейно-творчі шукання” розкриваються умови формування Косача-літератора і громадянина. До аналізу  процесу його духовно-інтелектуального розвитку було залучено й позамистецькі чинники, тобто контекст доби. Значущою тут є участь Косача в антипольському русі опору: активна робота в українських культосвітніх та політичних організаціях. Реакцією влади на “антидержавну” діяльність стали арешти, суди й тривале позбавлення волі. У травні 1933 року, рятуючись від чергового ув’язнення, Ю. Косач залишає Україну. Цим роком починається його емігрантська одіссея, яка, з невеликими перервами, триватиме до кінця життя. 

Входження Косача в літературу, як свідчать його ранні художні спроби, теж визначалося прагненням долучитися до національно-визвольної боротьби. Дебютувавши в середині 20-х рр. оповідями про пластунів (у підлітковому журналі “Молоде життя”), він у наступні 1927–1928 роки друкувався в студентських часописах “Смолоскипи”, “Студентський голос” та ін. Важливою стала співпраця у 1928–1929 рр. з “Літературно-науковим вістником” Д. Донцова та в 1929–1931 рр. із “Новими шляхами” А. Крушельницького, зусиллями якого у 1931 р. надруковано першу збірку оповідань автора – “Чорна пані”. Під цим оглядом дисертантом було розкрито перипетії переходу Косача від націоналістичного до прорадянського видання і з’ясовано природу його лівих переконань та їх можливий вплив на творчість. Взаємини з радянофілами Косач коментував двічі: першого разу, підкресливши суто літературний характер співпраці, він офіційно оголошував про її припинення через заполітизованість “Нових шляхів”; друге пояснення, оприлюднене 1935 року, стало визнанням власних “ідеологічних помилок”.

А от у художній практиці Ю. Косача цього “романтико-імпресіоністичного” (автоозначення) періоду “політика” мала другорядне значення. Твори письменника, тематичною основою яких стали визвольні змагання 1918–1921 рр. і пізніша антиокупаційна боротьба українців, однаково імпонували і Донцову, і Крушельницькому, для якого, щоправда, доводилося корегувати національну ідею з інтернаціональною. Надалі ж творчий шлях Ю. Косача, як свідчить аналіз його біографії, визначатиметься особистими поглядами й потребами, суттєво не узалежнюючись від ідеології політичної чи мистецької організації.

1933 року починається співпраця Косача з часописами ліберальної орієнтації – варшавським квартальником “Ми” та львівським двотижневиком “Назустріч”. Твори, написані для цих видань, засвідчують еволюцію письменника, що проявилася як на ідейно-тематичному, так і формальному рівнях. Автор прагне показувати не лише самовіддану боротьбу ідеалізованих героїв “за державу”, але і життя звичайної людини з усіма його психологічними колізіями і суперечностями.

У 1934 році у Львові виходить перша історична повість Ю. Косача “Сонце в Чигирині” (власне, її перша частина), а наступного – також прем’єрна, присвячена Хвильовому збірка віршів “Черлень”. Ці книги було відзначено другою премією львівського “Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка” (ТОПІЖ). На думку тогочасної критики, формування Косача-поета (1936 р. в Парижі з’явилася ще збірка “Мить з Майстром”) визначалося впливами націоналізму та комунізму. Але усе ж йому вдалося знайти власний мистецький стиль, зорієнтований на українську й західноєвропейську класичну традицію, і виробити почуття внутрішньої сконденсованості й шляхетності, що сприяло розумінню себе, світу і Бога. 

А от у прозі Косача релігійно-філософські шукання майже не проявилися. У наступних книгах – повістях “Дивимось в очі смерті” (1936) і “Чад” (1937), збірках оповідань та новел “Тринадцята Чота” і “Клубок Аріядни” (обидві 1937) – він продовжує осмислювати героїчне минуле і сучасне України. У цих творах, написаних, в основному, у “воєнно-патріотичному” жанрі, автор аналізує причини поразки національного руху, а також його можливості й перспективи. Очевидно, що тут проявився особистий досвід участі Косача в політичній боротьбі та прагнення актуалізувати свої погляди у суспільстві. Визначальним для нього стало намагання репрезентувати “ідеальну”, співзвучну добі особистість, здатну відповісти на суворі виклики світу. Окремий тематичний пласт збірок складають історії з емігрантського життя, героями яких є політичні біженці або заробітчани. Примітно, що Косач показував не лише об’єктивну картину життя українців в інших країнах, але й політичні, економічні, культурні реалії, соціальну структуру західного суспільства.       

Найбільшим досягненням Ю. Косача в період міжвоєння стала “Чарівна Україна” – четверта книга, опублікована у 1937 році. Як перший том авторської серії історичних оповідань вона отримала другу премію Українського католицького союзу і, з “Тринадцятою Чотою” та “Клубком Аріядни”, – першу премію ТОПІЖу. Книгу високо оцінили критики з усіх літературних угруповань, окрім очолюваного Д. Донцовим. “Вістник” настільки необґрунтовано гостро виступив проти Косача, що на його захист стали редакції католицьких “Дзвонів” і ліберальної “Назустріч”. На жаль, тоді не був належно поцінований інший беззаперечний здобуток Косача – історична повість “Глухівська пані” (1938). Прикрою виявилася доля і його першого історичного роману “Затяг під Дюнкерк” (1936), який загубили у видавництві “Українське слово” (Париж). Повністю не друкувалася і дебютна п’єса Косача комедія “Кирка з Льолею”, яка перемогла на драматичному конкурсі ТОПІЖу (1937) й була поставлена у Львові режисером В. Блавацьким. 1938–1939 роки видалися для Косача невдалими на окремі книжкові видання. Але огляд тогочасної періодики засвідчує, що він інтенсивно працював для часописів Галичини і зарубіжжя: перекладав поезії М. де Унамуно, П. Морана, П. Клоделя; писав літературознавчі розвідки та критичні огляди, публіцистичні виступи на актуальні теми. Та лише зрідка з’являлися його власні, невеликі художні твори.        

У підрозділі 1.2. “Концепція історичної прози Ю. Косача в українському критичному дискурсі доби міжвоєння” розглянуто систему поглядів митця на історичну романістику. До аналізу було залучено широке теоретичне поле, адже у ті роки проблеми жанру цікавили літературознавців як Західної, так і Східної України. Радянська наука, скептично оцінюючи класичну спадщину, переважно займалася постреволюційною прозою, намагаючись визначити її особливості. Так, праці В. Державина і М. Кодацького з’ясовують, якими мають бути нові історичні твори та формують ідейно-художні вимоги до авторів. А от для західноукраїнських дослідників актуальними виявилися питання становлення й побутування історичного жанру, початки якого О. Дніпровський та А. Нивинський шукали у ХІХ столітті, коли, в часи романтизму та реалізму, виокремилися дві його основні моделі. Критичний огляд художнього доробку українських письменників міжвоєння представлено розвідками белетриста Ю. Опільського, історика М. Кордуби, літературознавця Я. Гординського, у яких, відповідно до фаху й досвіду авторів, подано й особисте бачення подальшого розвитку жанру.

1938 року в журналі “Назустріч” з’являються статті Ю. Косача “До проблеми історичної повісті” та “Документ чи література”, у яких автор, попри деякі спільні зі згаданими авторами оцінки та підходи, інакше бачить еволюцію жанру, оцінює його вплив на українську літературу, а головне – пропонує власну концепцію історичного твору. У своєму сприйнятті витоків жанру Косач апелює до епохи романтизму, в яку, на його думку, виникли дві основні моделі історичної прози, що з певними змінами функціонували й у ХХ ст. – “вальтерскоттівська” і “белетристична”. У дисертації аналізується Косачеве сприйняття цих моделей, їхніх переваг і недоліків. Суть першої концепції у тому, що в русло науково достовірної канви (тла) вкладається вигаданий сюжет, який рухають вигадані персонажі. Об’єднуючи сюжетні лінії, протагоніст виконує і функцію спостерігача – його очима “бачать” події читачі, а ще на прикладі цього героя показано, як діють на людину закони історичного процесу. До “вальтерскоттівської” концепції Косач з позицій ХХ ст. має суттєві зауваження. Він не задоволений тим, що автори, отримавши широке поле для вимислу, замість того, щоб цілісно відтворити епоху, модернізують минуле, і нерідко реальні факти, потрапляючи в залежність до вигадки, інтерпретуються всупереч істині. Вигаданий протагоніст теж мало його приваблює, оскільки примітивізує оповідь та спотворює правдивість зображення.

Дискредитованою, на думку Ю. Косача, є і “белетристична” концепція, яка, на противагу попередній, повинна створювати не деформовану вигадкою художню панораму. Але часто белетристи ґрунтовну реконструкцію минулого підміняли поверховим переказом підручників і описуванням малосуттєвих подробиць. А історична подія чи постать, яким присвячено твір, могли не відповідати реальності.

Ю. Косач переконаний, що основний недолік нової української історичної романістики, яка має потужну традицію (П. Куліш, М. Костомаров, І. Франко та ін.), у тому, що вона експлуатує лише дві застарілі схеми, через те і переживає занепад. Протилежна ситуація склалася у Європі, де цей жанр, кардинально модернізувавшись, є продуктивним і успішним. Прагнучи розпочати цей процес в Україні, Косач розробив оригінальну концепцію історичної прози, яка являє собою синтез його новаторських ідей та елементів “вальтерскоттівської” і “белетристичної” моделей і зводиться до таких ключових позицій:                   

– автор  твору  про  минуле  повинен  орієнтуватися  в  досягненнях  сучасної  йому  історіографії і при

   потребі використовувати ці знання;

– якості дослідника, аналітика повинні виявлятися не лише на стадії  пошуку й відбору матеріалу, а й у

   процесі написання тексту;

– вимога   автентичності,  яку  ставить   читач,  передбачає  не  розважати,  а  об’єктивно  висвітлювати

   події і людей  минулого.  Перспективним  методом досягнення “автентичності” є доречне введення у

   твір історичного документа.

Виокремлені дисертантом письменницькі пропозиції, по суті, визначаються “белетристичною” концепцією, але Косач особливий акцент робить на методах і навичках науковця, необхідних для роботи над історико-белетристичним текстом. Водночас художню складову творчого процесу параметрували пропозиції, зумовлені “вальтерскоттівською” моделлю, але у них гранично регламентовано вимоги до персонажної сфери і хронологічних меж літературного пошуку. Тут Косач наполягає на тому, що:

– ідея як основний елемент історичного твору повинна включати широту охоплення епохи і людини

   з   усією   притаманною   їм   специфікою;   необхідно,   щоб   автор   зміг   подати   не   осучаснену

  (ретроспективну) версію ідеї зображуваного ним періоду минулого. Поняття “ідеї” тут в основному

   ідентичне   поняттю   “історизм”  і  має  у   концепції  Косача  суголосне   значення:   урахування   з

   позицій сьогодення внутрішньої суті кожної конкретної епохи та її адекватне відтворення;

– у  центрі  оповіді   має  стояти   реальний   протагоніст   (протагоністи),   саморух   якого   повинен

   відбуватися   у   тісному   зв’язку   із   його   оточенням   та   добою   і   не   порушувати   означеної

   хронологічної межі;

– сферою  зацікавлення  автора  повинні  ставати  епохи  не  надто  віддалені від нього, оскільки про

   події недалекого минулого збереглося більше фактичних свідчень, на основі яких можна написати

   історично достовірний твір.

Отже, Ю. Косач переконаний, що синтезувавши в прозовому творі елементи науки і мистецтва, можна буде втримати рівновагу між крайнощами стилізації й модернізації та досить вільно поєднувати художній виклад і аналітику подій, об’єктивно-документальне й суб’єктивно-ліричне начала.

У другому розділі “Історична проза Юрія Косача першого періоду творчості” досліджується формозмістова структура його оповідань та повістей.

 Підрозділ 2.1. “Ідейно-тематична основа творів і проблематика”. Специфіка історичного жанру дає змогу увиразнити кілька стрижневих моделей-метатем, у руслі яких можна відстежувати розвиток теми окремого твору. У прозі Ю. Косача дисертант виділяє три провідні метатеми – найхарактерніші для цього автора і водночас магістральні, універсальні для усієї історичної романістики:

– “метатему   боротьби  /  взаємодії   двох   народів,   культур”,  що  має   “подвійний”   характер  і

   передбачає  як протистояння між різними, зазвичай сусідніми країнами, так і дружні чи нейтральні

   взаємини представників далеких держав;

– “метатему  суперечностей  нового  і  старого  (конфлікт   двох   поколінь,   традицій,   епох)”,  що

   визначається  принципом  прогресивності історичного процесу, за яким кожен новий етап поступу

   людства  є  досконалішим  за  попередній.  У центрі  метатеми – політичні,  ідеологічні,  морально-

   психологічні й інші суспільні зміни;

– “метатему самореалізації людини в історії”, що  зводиться до своєрідної опозиції участі/неучасті

    окремого індивіда в потоці подій. Тому саме активність або пасивність життєвої позиції і визначає

    його місце в історії.

Враховуючи самодостатність і змістову наповненість  кожної з окреслених метатем, варто зазначити, що дуже рідко в окремому творі Ю. Косач “обмежується” реалізацією лише однієї з них. Часто навіть у невеликому оповіданні може бути  “повноцінно” розгорнуто дві, а то й усі три метатеми.

Аналізований доробок Косача можна умовно об’єднати у два цикли: “європейський” та “антиімперський”. Визначальною для “європейського циклу” є перша метатема, власне, її друга частина – “взаємодія двох народів, культур”. Вже у дебютному історичному оповіданні “Вечір у Розумовського” (1934) автор моделює засадничу ситуацію для багатьох наступних творів: стосунки українця і західного європейця в суспільно-політичних координатах епохи. Так, взаємини російського посла у Відні Андрія Розумовського з Бетховеном розглянуто крізь призму антимонархічної кампанії 1804 р.; кирило-мефодіївця Миколи Савича та італійки Грації із “Молодості Савича” (1937) – у контексті революційних рухів 1830-х рр. У руслі метатеми “суперечностей нового і старого” Косач, зводячи героїв-антагоністів у ідейних суперечках, зіштовхує і дві відмінні світоглядні системи: республіканізм Бетховена – імперський консерватизм Розумовського; чуттєвий романтизм Грації – раціональне просвітництво Савича. Доля закордонних українців для автора – це і можливість показати складний процес їхнього самовизначення та, ширше, сприйняття ними західного світу. Герої оповідання “Місія Симоновського” (1942) та роману “Затяг під Дюнкерк” (цей твір утрачено, та про нього відомо достатньо, щоб залучити до розгляду) не вважають самоціллю успішну самореалізацію у Європі, адже усвідомлюють, що відбутися у житті, стати частиною історії людина може лише у національному світі.

А от для митців – поета К. Зиновіїва (“Учта Климентія” (1937), художника А. Лосенка (“Лосенко, вольний митець” (1939), композитора Д. Бортнянського (“Уривок симфонії” (1942) – Європа це найперше можливість для розвитку  таланту. Як і іншим героям циклу, вона їм близька, “своя” завдяки духовній, геополітичній спорідненості західного та українського світів. Такий ракурс зображення визначається авторською скерованістю на пошук/відновлення майже втраченої традиції органічних зв’язків Батьківщини із рештою цивілізованої Європи. Зусилля Ю. Косача, як і близької йому за творчою манерою Н. Королеви, на відміну від більшості міжвоєнних белетристів, спрямовувалися не на відкриття України для Заходу, а на своєрідне перевідкриття – відшукування в минулому фактів, які б засвідчували (підтверджували) її належність до західної цивілізації.

На відміну від “європейського”, в “антиімперському” циклі зроблено акцент на першій, а не другій частині метатеми “боротьби/взаємодії двох народів, культур”. У стосунках України і Росії Ю. Косач, традиційно для себе, цікавиться переломними етапами історичного процесу. У повісті “Глухівська пані”, звернувшись до визначального періоду у відносинах країн – анексії царизмом Козацької республіки, він відстежує реакцію на це вищих верств українського суспільства 1720–1730рр. У контексті метатеми “суперечностей нового і старого” узагальненому типу безликої “імперської людини” протиставлено представників справжньої національної еліти – вдову гетьмана І. Скоропадського Анастасію та її небожа Якова Марковича. Вони, усвідомлюючи невідворотність занепаду Гетьманщини і марність власних зусиль його зупинити, обирають найоптимальнішу форму поведінки – зберегти для нащадків якщо не політичну, то бодай матеріальну незалежність. А можливості духовно, світоглядно вберегтися від нівелюючого імперського тиску Скоропадська шукає в релігії, Маркович – у науці й мистецтві.

У повісті “Сонце в Чигирині”, дія якої відбувається 1825 року, метатему “боротьби двох народів, культур” проакцентовано виразніше. Фактологічна основа твору (підготовка майбутніми декабристами антицарського повстання) давала змогу розгорнути ідейне протистояння між українцями – демократами-автономістами і росіянами – консерваторами-унітаристами. Визначивши цю національну відмінність у позиціях революційних таборів, Косач переводить питання із внутрішньодержавної площини у площину міждержавних стосунків. Актуальність такого погляду на “декабризм” засвідчують твори російських авторів О. Форш, Д. Мережковського, Ю. Тинянова, у яких не лише зігноровано національний складник антиімперських рухів на Україні, але й замовчено або применшено значення повстання на Київщині. А у внутрішньодержавному контексті у творі розгорнуто метатему “суперечностей нового і старого”. Тут визначальним є конфлікт у середовищі українських автономістів: поміркованість старшого покоління щодо форм і методів боротьби протиставлено радикалізмові молодих.

Ця метатема є провідною і для оповідання  “Марш  Паскевича-Ериванського (1849)” (1939), у якому, проте, її реалізовує не сюжет, а історичне тло. Ідеться про фактологічну основу твору: придушення цісарем Францом і царем Миколою І угорського повстання, як і загалом європейської “весни народів”. Аналізуючи природу протистояння монархії та націонал-сепаратистських рухів, Косач виявляє й описує конфлікт між світовими імперіями як деструктивною силою та поневоленими народами як силою прогресивною. Діалектику цього процесу підтверджує сюжет твору і його герой, розвиток якого визначається метатемою “самореалізації людини в історії”. Індивідуальний виклик поручника Д* вселенському злу (уособленому в імперії) закінчується смертю, яка нічого не змінює. Однак життєвий (прогресивний) вибір героя засвідчує необхідність спротиву – навіть за найтемніших часів – світовій несправедливості.

Аналіз “антиімперського циклу” в контексті основної для міжвоєнної західноукраїнської прози метатеми “боротьби двох народів, культур” дає підстави твердити, що Косача найбільше цікавили стосунки України та Росії. А його бачення цієї проблеми суголосне позиції белетриста С. Ордівського (“Срібний череп”, “Чорна ігуменя” та інші повісті). У своїх творах ці письменники прагнули об’єктивно розкрити суть Російської імперії та її політики в Україні і реакцію на неї самих українців, уникаючи загальнопоширених у той час релігійно-містичних узагальнень та міфологізації, як-от у творах Б. Лепкого (пенталогія “Мазепа”) чи Ю. Липи (роман “Козаки в Московії”).

Уміння Ю. Косача вирізняти суть і тенденції історичного процесу кожної досліджуваної доби, розкривати й аналізувати закономірності його розвитку засвідчує історизм художнього мислення прозаїка, риси якого в реферованій праці розглянуто у світлі теорії історизму літератури про минуле М. Ільницького. З’ясувалося, що особливістю концепції історії Ю. Косача є поєднання принципу прогресивності зміни-трансформації традиційних (застарілих) інститутів людства сучаснішими (модерними) із положенням неперехідності людської натури, сталості основних психофізіологічних якостей індивіда. Разом зі здатністю до спостереження динаміки руху історії автору важливо відшукати і неупереджено показати точки дотику, “моменти зв’язку” (М. Ільницький) між своєю та давніми епохами. Відкидаючи модернізацію минулого, Косач ішов складним шляхом зіставлення часових відрізків (інколи через алюзії та порівняння), пошуку в історії “живих моментів” – фактів та епізодів, близьких читачам завдяки закладеним у них вічно актуальних для українця комплексів світосприйняття, поведінки, ціннісних орієнтацій.       

Підрозділ 2.2. “Типологія героїв і проблема характеротворення”. Особливістю персонажної сфери творів Косача є те, що, за невеликим винятком, його герої – реальні, однак маловідомі читачам. А межі улюблених письменником оповідного і повістевого жанрів та усвідомлення ролі окремої людини в історії визначали те, що усебічно він репрезентує лише одну верству давньоукраїнського соціуму – національну еліту. Цю суспільну групу рушієм культурно-політичного розвитку країни вважав і філософ М. Шлемкевич. У праці “Загублена українська людина” (1954) він на широкому історичному матеріалі синтезував чотири найхарактерніших типи українця імперської доби:

– “старосвітський  поміщик”,  найчисленніший  прошарок,  –  натура  абсолютно  конформістська,

   обиватель, задоволений заможним, непомітним існуванням;

– “гоголівська людина” (другий за чисельністю тип), теж конформіст, але з  кар’єрними амбіціями,

   які реалізує, легко інтегруючись у нове суспільство;

– “сковородянська  людина”  –  особистість,  яка  не приймає  імперських  реалій,  зосереджуючись

   натомість на розбудові свого внутрішнього світу;

– “шевченківська  людина”  –  повноцінний  тип  національного  характеру,  який готовий активно

   протистояти імперії.

У реферованій праці класифікацію Шлемкевича взято за основу для дослідження типологічних груп героїв, а особливості авторського характеротворення розкрито із урахуванням таких факторів: реакція протагоніста на історичний процес, а отже його заангажованість / незаангажованість у плин історії; сталість або змінність життєвої позиції під впливом різних чинників; ракурс, із якого показано героя як представника свого народу; міра відповідності реальної дійової особи прототипу.

Тенденція західноукраїнської прози до героїзації персонажа, що витісняла тип політично нейтральної особистості, яким був “старосвітський поміщик”, не стала визначальною для Косача, оскільки він уникав маркування, поділу героїв на негативних/позитивних. Показуючи життя української еліти ХVІІІ–ХІХ ст. і претендуючи на панорамність такого “соціального зрізу”, він звертався і до невизначних, з погляду історії, постатей. Никифор Бутенко (“Вітряк”) та полковник Горленко (“Сонце в Чигирині”) – типові виразники матеріальних і духовних запитів поміщицького середовища. Вони задоволені життям у своєму самодостатньому світі (загубленому в часі й просторі хуторі) поза історією. Катаклізми епохи не здатні порушити герметизму їхнього існування, замкнутого на побуті й ним регламентованого. Становище поміщика приваблювало збіднілих і неродовитих членів імперського суспільства. Такими у Косача є зрадник декабристів капітан Майборода (“Сонце в Чигирині”) і псевдопоет Кортенський (“Учта Климентія”), які готові на все заради набуття цього статусу.             

Імперські реалії приймає і “гоголівська людина” (щоб самоутвердитись у світі), натомість часто втрачаючи основи національної ідентичності й стаючи частиною соціуму держави-поневолювача. Цей шлях проходить А. Розумовський – відданий сановник, що досяг успіху сумлінним виконанням монаршої волі. Він не витримує випробування історією, а тому ніколи не буде її рушійною силою. Приналежність до імперії допомогла реалізуватися у житті й композиторові Д. Бортнянському, і художникові А. Лосенку. Але митці, на відміну від політика Розумовського, у творчості (в якій проявлялася питома українська традиція), уникаючи денаціоналізаторського тиску, могли частково реабілітуватися за “гріх пристосуванства” (М. Шлемкевич). Косачеве сприйняття “гоголівської людини” зумовлювалося ще і тим, що його персонажі (і не лише цієї типологічної групи) є історично детерміновані, тобто внутрішня сутність героя зумовлена специфікою середовища, в якому він існує. А його саморух у творі визначається реаліями епохи, її важливими подіями. Тому швидку інтеграцію українців у метрополію Ю. Косач не намагається пояснювати лише проявами малоросійської вдачі, як це зазвичай робили західноукраїнські белетристи на зразок А. Чайківського. Для нього визначальною є “атракційність (притягальність) імперського комплексу”. Втративши Київську Русь, українець проте не позбувся прагнення жити і почувати себе частиною наддержави. Таку можливість йому надавала Російська імперія.         

Характерним у Косача для типологічної групи “сковородянської людини” є її свідоме дистанціювання від громадсько-політичних реалій і внутрішня настанова на пізнання себе і світу. Колишнім політичним діячам А. Скоропадській та К. Зиновіїву змиритися з відходом від суспільно значущої діяльності й притлумити почуття втрати і розчарування допомагає релігія та мистецтво. А представники наступних поколінь Я. Маркович і М. Савич рятуються від світу в суто раціоналістичній, науковій сфері, замкнутися в якій – на цьому акцентує Косач – спонукає їх не лише зовнішній тиск, але й деякі риси національного характеру. Та все ж, і це автор дає зрозуміти, “сковородянська людина” є в історії позитивною силою, яка, наполегливою працею акумулюючи для майбутніх поколінь українців необхідний духовно-інтелектуальний досвід, продовжує національну, націотворчу  традицію в бездержавний період. У Ю. Косача цей тип отримує “повноцінне” художнє увиразнення, адже в основному в західноукраїнській історичній прозі він виконував функцію другорядного персонажа – розширюючи уявлення читача про суспільство описуваної епохи.

На противагу “сковородянській” “шевченківська людина” постає цілісною, відкритою до сучасності особистістю. Вона нерідко інтегрується у суспільство, але імперська служба – це не самоціль, а, за відсутності української держави, чи не єдиний шлях виявити, випробувати себе. Також для неї важливо зберегти почуття національної гідності, традиції, але не консервувати самоідентичність, а вільно культивувати власні погляди, працюючи на культурне і політичне відродження Батьківщини. Люди цього типу в Ю. Косача хоча й не досягають мети (декабристи зазнали поразки й були убиті або пішли на каторгу; здійснюючи свої наміри, гинуть П. Симоновський та невідомий поручик Д*) – усе одно є героями історії, її активною, творчою силою і, водночас, взірцевими громадянами країни. Косачеве сприйняття “шевченківської людини” загалом визначається настановою на ідеалізацію позитивного персонажа, властиву західноукраїнській прозі міжвоєння, але він поширює цю традицію і на значно менш художньо досліджене ХІХ ст.      

Важливим питанням, розглянутим у дисертації, є співвіднесеність у творах Косача реальної особи та її історичного прототипу. Типологія персонажа, у якого є прототип, має свою особливість: така постать – завжди певний психологічний тип із документально зафіксованою історією. У цьому плані Косач, уникаючи белетризації відомих епізодів життя героя, зосереджувався на моментах, які можна реконструювати, послуговуючись художнім домислом. Тому нечисленні факти біографії обраної постаті стають лише стрижнем, довкола якого він будує оповідь. Так, визначальними ознаками образу А. Розумовського була його дипломатична кар’єра і допомога Бетховену, а основою для увиразнення внутрішнього світу К. Зиновіїва став віршований доробок поета. А от для усвідомлення ролі й місця в історії Я. Марковича та М. Савича читачеві, окрім інформації отриманої від автора, потрібно самотужки віднайти своєрідне смислове продовження оповіді – особистісну “фабулу” (життєпис) героя, без знання якої важко зрозуміти задум твору. Новаторськими порівняно з загальноусталеними є у Косача концепції образів Н. Скоропадської, П. Симоновського, В. Капніста.

Підрозділ 2.3. “Жанрова та сюжетно-композиційна організація творів”. Дослідження поетики прози Ю. Косача велося з урахуванням традиційної жанрової типології. Ще однією вихідною позицією стала співвіднесеність протагоніста з історичним прототипом та – у творах із вигаданим героєм –  історичного тла і художнього сюжету, яка зумовлювала у Косача стратегію оповіді, а отже й побудову тексту. Формозмістова ж основа визначає жанрову природу. Наявність у “Вйчері у Розумовського”, “Молодості Савича”, “Учті Климентія”, “Місії Симоновського” домінант оповідного і новелістичного жанрів виявляє в доробку письменника групу “оповідань з елементами новели”.

Особливістю цих творів є те, що конфлікт у них реалізовано не через зіткнення інтересів персонажів-антагоністів, а як певну психологічну суперечність у внутрішньому світі героя (на розкриття якого працюють і зовнішні події). Тобто історичне тло оповіді є “активним” – це не лише узагальнена канва для дії, але її невід’ємна складова. Внутрішнім, близьким до новелістичного, є сюжет: дія другорядна і зосереджена довкола протагоніста, саморух якого йде через низку душевних процесів. Максимально концентруючи художній матеріал, Косач показує переломний момент у житті героя, тому і перебіг зовнішньої дії триває лише до розв’язання конфлікту. До арсеналу новели належать і свідоме нагнітання у розвитку оповіді особливої напруги, яка сягає кульмінації в пуанті, і критерій єдності місця й часу дії, які завжди гранично локалізовані.

Прагнучи дати читачеві якнайповніше уявлення про історичну постать, Ю. Косач не міг обмежитись яскравим, але одномоментним (новелістичним) зображенням учинків чи переживань героя у винятковій ситуації. Потрібне уважне  дослідження внутрішнього світу людини в контексті її доби, і для цього він використовує можливості оповідання: відсторонено-об’єктивну манеру викладу від третьої особи і п’ятикомпонентний широко розгорнутий сюжет з діалогічною й полілогічною побудовою. А сюжетна структура у творах цієї групи майже традиційна: пряма, розлога експозиція, яка подає відомості інформативного плану; зав’язка за формою коротша і динамічніша – зародження конфлікту відбувається через зустріч і обмін думками (“з’ясування позицій”) між персонажами; уповільнений характер розвитку дії досягається відсутністю гострих інтриг та перенасиченістю фоновим матеріалом, але водночас це посилює кульмінацію й ефект пуанту; у розв’язці автор повністю вирішує зовнішню сторону конфлікту, не подаючи, однак, на завершення ніяких моралізаторських сентенцій.

Наступна група творів: “Вітряк”, “Лосенко...”, “Уривок симфонії” “Марш...” – це “оповідання з вигаданим та реальним протагоністом”. Перші два твори за ідейно-змістовою структурою, відбором й інтерпретацією фактажу кореспондують з “Учтою Климентія”. Та, на відміну від К. Зиновіїва, Д. Бортнянського і А. Лосенка зображено не у переломний момент життя, а в його буденному плині. А це унеможливило залучення внутрішнього сюжету (заміненого на однолінійне розгортання дії) та засобів новелістичної концентрації. Герой і подія урівняні в правах: автор цікавиться не так психологією людини, як тим, що відбувається з нею у зовнішньому світі. Косач хоче не просто поінформувати читача про подорож Лосенка чи візит Бортнянського до Моцарта, а зробити це в художньо оригінальній формі. Тому й зведено до мінімуму конфлікт і мотивацію подій, описи, роздуми, свідомо деформовано сюжет (знято кульмінацію і розв’язку).

Побудова двох інших оповідань групи, героями яких є вигадані постаті, визначається у Косача через взаємодію історичного тла і художнього сюжету. Перший компонент цієї структури спрямовує канву дії, а другий – її механізм: конфлікт, закономірності інтриги і т. п. Зокрема, у “Вітряку” домінантами формозмісту стає пригода (як спосіб сюжетної організації матеріалу) та незначна роль документального фактажу. Натомість у “Марші...”, навпаки, наявне активне історичне тло як ще один ідейно-тематичний центр – паралельний до увиразненого у вигаданому сюжеті. Доля поручника Д* подає індивідуальне, конкретно-художнє бачення подій зими 1849 року, а їхню аналітичну версію розгорнуто на рівні зіставлення ініціаторів конфлікту – Миколи І та Франца-Йосифа.

Групу повісті у доробку Косача складають “Сонце в Чигирині”, “Затяг під Дюнкерк” та “Глухівська пані”. Формозмістова незавершеність першого твору визначала фрагментарність його побудови: серед багатьох рівноцінних сюжетотворчих центрів-ліній відсутня головна, яка б об’єднувала і спрямовувала дію. Тому розосереджений, із масою деталей і подробиць сюжет повісті є занадто громіздким та статичним. Розбалансованою, без прив’язки до фабульної магістралі постає і широка, наповнена епізодами композиція. Водночас майже кожен із 14-ти розділів книги (тут в автора проявився досвід новеліста), окрім змістової незавершеності, вирізняється ще й характером концентрації матеріалу, співвіднесеністю правди та вигадки і т. п. І хоча відсутність між ними кореляції порушувала логіку й темп викладу, це не перешкоджало створенню цілісної панорами епохи. Адже, згрупувавши персонажів у кілька політичних таборів, автор веде оповідь поетапно – почергово розкриваючи протиріччя кожної групи. Окремі, майже самодостатні розділи твору освітлюють події з різних боків, проте спільний об’єкт зображення об’єднує всі епізоди.                     

Автокоментарі до утраченого “Затягу під Дюнкерк” показують, що він, на відміну від “Сонця в Чигирині”, за формально-змістовою парадигмою був значно структурованішим. Про це свідчить усвідомлення автором необхідності збалансованого співвіднесення аналітичної сюжетної лінії протагоніста з історичним тлом та переваги фактологічної основи над пригодницьким (домисел та вимисел) компонентом. Дієвість нової повістевої концепції Косача засвідчує “Глухівська пані”, визначальною для якої стала модель побудови тексту, апробована в оповіданнях першої групи, але із певними модифікаціями. Оскільки мова у повісті йде про відносно спокійний період минулого, а героя не поставлено у ситуацію життєвого вибору-випробування, то внутрішній сюжет є усе ж статичним. Урахувавши попередній досвід, Косач розгортає лише дві фабульні магістралі: стрижневу – Скоропадської та підпорядковану їй – Марковича. Змінюється, порівняно з оповідною, і п’ятикомпонентна конструкція сюжету: зникає новелістична концентрованість оповіді, а отже й кульмінація стає не такою раптовою й емоційною; завершеною та умотивованою є розв’язка. Зусилля Ю. Косача з модернізації української традиції історичної літератури, засвідчені оригінальними рішеннями жанрової та сюжетно-композиційної організації творів, були не одинокими. У схожому напрямку в малій прозі рухалися Н. Королева (зб. “Во дні оні”, “Інакший світ”) та Л. Мосендз (зб. “Помста”). Також за художньою манерою і сміливістю формальних пошуків Косачу-повістяру близькі Н. Королева (“1313”, “Предок”) та К. Гриневичева (“Шестикрилець”, “Шоломи в cонці”).

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження.             

П’ятнадцять років, які охоплюють перший період творчості Ю. Косача, були визначальними в розвитку західноукраїнської й еміграційної літератури. Головним тогочасним завданням, зініційованим самим рухом історичного процесу, стала розбудова модерного проекту національної культури в умовах бездержавності. Для багатьох дієвою можливістю досягнення мети бачилася інтеграція, а швидше відновлення, європейської магістралі розвитку України. Зусилля Ю. Косача у цьому контексті можуть бути окреслені відомою настановою ще одного письменника-емігранта У. Самчука: “Пошуки Європи для себе й епохи для усіх”. Саме контакти із західною культурою дозволили письменникові створити оригінальну прозу та поезію. З 1931 по 1938 роки у Косача  вийшло 10 окремих видань, а ще були численні публікації у львівській періодиці – “ЛНВ”, “Нові шляхи”, “Назустріч”, “Дажбог”, “Дзвони”, та діаспорній – “Ми” (Варшава), “Розбудова нації” (Прага), “Нація в поході” (Берлін). Доробок письменника обговорювали найавторитетніші тогочасні літературознавці – С. Гординський, Я. Гординський, М. Гнатишак, М. Голубець, Л. Нигрицький, Д. Донцов, Є.-Ю. Пеленський. Значний резонанс та популярність мали твори Ю. Косача на теми з минулого, успіх яким забезпечила авторська  концепція історичної прози.

Діагностувавши кризу вітчизняної історичної романістики 20–30-х років ХХ ст., Ю. Косач як один із варіантів виходу з неї пропонує власне бачення  художнього твору. Вибудувана на основі синтезу досягнень “вальтерскоттівської” й “белетристичної” традицій та особистого досвіду, його концепція, по суті, є системою структурованих критеріїв, дотримуючись яких, письменник може розраховувати на успіх. Хоча Косач не в усьому дотримувався своїх теоретичних постулатів, у його художній практиці авторська концепція прози усе ж мала посутню реалізацію. Виразними є хронологічні обмеження сфери мистецького пошуку, окреслені, в основному, серединою ХVІІІ – першою чвертю ХІХ ст., і прагнення знайомити читачів із малодослідженими періодами й постатями минулого. Ідейно-тематичний рівень доробку Косача, який розглянуто крізь призму ключових метатем, визначається майстерним і всебічним – чи не в кожному творі – розкриттям “ідеї” обраної епохи. (Природа ж художньої конкретизації “регламентувалася” принципами історизму.) Безсумнівною є й ерудиція автора та вміння використовувати навички дослідника в роботі над літературним текстом.

Для “європейського” циклу основним став ракурс зображення українського світу як органічної та внаслідок історичних обставин “утраченої” частини світу західного. Під цим оглядом автора цікавили тенденції буттєвого самовизначення українця у вирі суспільно-політичного життя доби. А у творах антиімперського спрямування Косач, досліджуючи конфлікт/протистояння Україна – Росія у політичному, культурному, світоглядному вимірах, однозначно вказує на неможливість позитивного його вирішення в парадигмі стосунків метрополія – колонія.

На персонажному рівні прозаїк теж керувався своєю концепцією, ставлячи у центр оповіді, як правило, реальну (хоча і маловідому) постать, зокрема  представника вищого суспільного класу. Структурувати типологію героїв допомогла класифікація староукраїнського соціуму філософа М. Шлемкевича. Як і науковець, письменник теж розглядає нащадків козацької старшини у її відносинах із Російською імперією як деструктивною силою, “опозицією” до України. А під цим кутом зору виокремлюється особлива світоглядна ієрархія (і, власне, еволюція): від національно бездіяльної, пасивної або замкнутої у собі особистості (“старосвітський поміщик” – “гоголівська” – “сковородянська людина”) до активної, національно свідомої “шевченківської людини”. Водночас кожен із зазначених типів має у Косача свої закономірності характеризації. Автор у тих випадках, де вважав за потрібне чи володів докладною інформацією, міг запропонувати власне обґрунтоване потрактування історичної постаті, концепція якої визначалася співвіднесеністю протагоніста й прототипу.

На формальному рівні саморух письменника відбувався в руслі західноукраїнської історичної прози міжвоєння: від застарілої, в дефініціях тогочасної критики – “романтичної” традиції з настановою на умовність (фантазія і вимисел) до модернішої “реалістичної” моделі твору, в якому б домінували фактографія, обґрунтована гіпотеза та зважений домисел. Власне, цей раціональний підхід до мистецької праці визначався авторською концепцією, зокрема скерованістю до “автентичного” (об’єктивного) зображення історичних реалій. А от пряме введення в структуру оповіді документального матеріалу – один із провідних у Косача засобів досягнення “автентичності” – не завжди є необхідним і доречним. Але усе ж його пошуки і випробування можливостей формозмістової будови історичного оповідання та повісті були оригінальними і змістовними. Найцікавішими є жанрові й сюжетно-композиційні експерименти: синтез структур новели та оповідання; психологічне портретування героя; гнучка сюжетотворча стратегія; варіативність співвіднесення історичного тла і вигаданих епізодів.

Здобутки Ю. Косача – історичного прозаїка стали віхою в розвитку цього жанру української літератури. Успішна реалізація авторської концепції історичного твору, яка зумовлювала й новизну ідейно-тематичного рівня, оригінальність персонажної сфери й сміливість вирішення завдань формальної організації тексту – усе це увиразнює доробок Косача 1930-х – початку 1940-х рр. як цілісне художнє явище. Досвід Ю. Косача і людей його покоління в осмисленні історії свого народу як самобутньої, але й невід’ємної частини історії європейської, уміння об’єктивної самооцінки й оцінки реальності, а головне – здатність відстежити й зафіксувати рух нації у часі, вибудовуючи світоглядну вісь “минуле – теперішнє – майбутнє”, вимагає від сучасної науки якнайретельнішого вивчення. Пропоноване дисертаційне дослідження – один із етапів цього процесу.