МЕТАФІЗИЧНІ ІНТЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВІСТІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ



title:
МЕТАФІЗИЧНІ ІНТЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВІСТІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: Метафизические интенции УКРАИНСКОЙ ПОВЕСТИ 20-Х ГОДОВ ХХ ВЕКА
Тип: synopsis
summary:

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається предмет, об’єкт, мета та завдання дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, наукова новизна та практична цінність дисертації. Також у вступі подається короткий огляд теоретичних шукань українських письменників 20-х років ХХ століття у сфері жанрології. Подано пояснення щодо необхідності та плідності використовуваних методів, зокрема методу “археології тексту”.


Перший розділ “Метафізика як критерій жанрової диференціації” присвячений з’ясуванню деяких питань теорії жанру станом на кінець ХІХ – початок ХХ століття та доведенню потенційної продуктивності залучення метафізики для роботи з теоретичним та художнім матеріалом літератури.


Метафізика як наука про надчуттєві принципи буття за час свого розвитку піддавалася і глибокій розробці, й нещадній критиці. ХХ століття показує, що вона  залишається плідним способом філософування для осмислення людини та світу. У дослідженні метафізика розуміється як здатність людини осягати сутність речей, явищ на глибинному рівні. Наявність потужного струменю саме метафізичного способу бачення та інтерпретації реальності людиною початку століття дає підстави до залучення набутків метафізики як філософської дисципліни для роботи з художнім та літературознавчим матеріалом.


Відтак у першому розділі дослідження автор з’ясовує специфіку метафізики як науки, її дотичність до літературної практики та теорії. Аналіз теоретичних положень щодо жанрів деяких впливових напрямків вітчизняного та зарубіжного літературознавства початку – середини ХХ століття, зокрема формального, міфологічного, “нової критики” роману, а також концепції романної форми М.Бахтіна, показує, що в деяких з них прихід до важливості врахування метафізичного аспекта під час дослідження явищ літератури став логічним наслідком розуміння близькості метафізики та літератури як сфер реалізації людського духу. Показовим прикладом плідності цього підходу є концепція жанру роману М.Бахтіна, яка ґрунтується на онтологічній характеристиці людини, а саме на принципі неуникності існування іншого в буттєвому просторі людини. Таким чином, центральним моментом роману є його поліфонічність як зустріч та переплетіння кількох свідомостей.


Спостереження та аналіз філософських (метафізичних) пластів художніх творів митців 20-х років ХХ століття, проведені в практичних розділах студії, ґрунтуються на висновках першого розділу з приводу специфіки епістеми “нового Середньовіччя” та її зв’язку з процесом активного культивування митцями жанру повісті.


Повість у своєму історичному розвитку виявилася вельми консервативною формою. Це призвело до акумулювання в ній таких характеристик, які дозволяють кваліфікувати її як унікальну форму для розкриття в собі одиничної свідомості (авторської). Таким чином, повість реалізується як жанр монологічний. При цьому збереження жанром своєрідної перспективи осмислення світу, характерної для архаїчної свідомості, котра сама по собі є метафізичною, визначає домінування в ній метафізичної перспективи. Оскільки епістему початку ХХ століття характеризував потужний метафізичний струмінь мислення, то в повісті нею була знайдена найвідповідніша форма.


У своїх текстах митці реалізували власне метафізичне бачення світу та людини (причому бачення світу в повісті відбувалося саме крізь призму людини), доводячи, що онтологічною характеристикою жанру повісті є її метафізична аналогічність буттєвому рівню людини. Цим самим ними було стверджено, що повість – це іманентно метафізичний жанр, оскільки людина – це завжди метафізик.


Спостереження над світоглядами та специфікою світосприйняття М.Хвильового, В.Підмогильного, П.Панча, повісті яких були обрані за об’єкт дослідження, показує, що метафізичне осмислення ними світу, людини та літератури було активізоване з різноманітних причин. Одним з головних чинників формування світогляду М.Хвильового була містична природа світовідчуття митця. Глибинна обсервація В.Підмогильним оточуючої дійсності була забезпечена високим рівнем інтелектуальної напруги письменника. Метафізичний струмінь світогляду П.Панча має прихований характер. Для письменника найвідповіднішим модусом осмислення світу в метафізичній перспективі виявилася міфологія. Як відомо, початок-середина ХХ століття – час небувалої активізації та культивування одиничним індивідом і цілими спільнотами міфологічних моделей мислення.


Відмінність витоків метафізичного у світоглядах письменників визначила й різницю в способах та рівнях реалізації потенцій повісті як жанру метафізично орієнтованого. У цьому ж слід вбачати й причину розгортання оригінальних моделей образу людини як центра повістевого канону в кожного з названих авторів.


У першому розділі дослідження обґрунтовується також вибір тих структурно-композиційних та ідейно-тематичних рівнів повістей письменників 20-х років ХХ століття, аналіз яких дає можливість найочевиднішим робом показати метафізичну специфіку світоглядів митців. Таким чином, увага зосереджується на таких компонентах повістей, як сюжет, хронотоп, система образів (образ людини), символіка. Спільною характерологічною рисою вказаних елементів тексту є те, що кожен з них митцями створюється і використовується як багатосмислова, різноплощинна точка оповіді, тобто набуває ознак символу.


Другий розділ “Нова релігійність” у семіосфері повісті 20-х років. “Повість про санаторійну зону” М. Хвильового” присвячено дослідженню постаті письменника та його повісті в культурному процесі 20-х років ХХ століття крізь призму “пророчої” функції митця, притаманної українській літературі в цілому. З’ясування особливостей світогляду М.Хвильового показує, що його специфіка детермінована духом протиріччя – ознакою, котра характеризувала й історичний етап, і сутність Хвильового-людини. Той факт, що письменник звертається до жанру повісті, щоб відобразити дух протиріччя, показовий, оскільки внутрішня настанова жанру на відображення свідомості однієї людини (авторської позиції) дала можливість подолати цю роздвоєність. Це стало можливим завдяки розгортанню письменником потенційних шляхів віднаходження людиною себе та істини, а отже, досягнення внутрішньої цілісності.


М.Хвильовий подає версії двох шляхів подолання людиною власної недосконалості. Одним з них стає смерть, у якій людина має можливість подальшого духовного удосконалення. Цей вихід експлікований письменником в образах Анарха та Хлоні. Інший спосіб, реалізований на прикладі образу сестри Катрі, – це шлях, на якому людина має через страждання та віру в силу людського духу залишатися в цьому світі. Роздвоєність долається в акті віри. У такий спосіб М.Хвильовий формує підвалини нового типу світогляду. Цей світогляд у своїй основі релігійний. На відміну від попередніх релігій, в котрих запорукою всього сущого слугував Бог, центром “нової релігійності” як своєрідного світогляду-віри стає людина, котра свідомо приймає на себе відповідальність за своє життя в цьому світі, що вплине на духовність майбутнього людства – людства ідеальної духовності. “Новорелігійна” версія людини та її шляху до себе самої М.Хвильового має багато спільного з поглядами французької мислительки 30-40-х років ХХ століття С.Вейль. Вона назвала процес самоусвідомлення та самовдосконалення людини на ґрунті віри у винятково антигуманних умовах тоталітарного ХХ століття “укоріненням”.   


Шукання М.Хвильовим нового “стовпа” істинної віри для людини у світі без Бога і без моделей досягнення його, які передбачені біблійним “одкровенням”, також виливаються в повісті у своєрідне експериментування з побудовою “абсолютного тексту”, тексту-“одкровення”. На це вказує специфічна “комунікативна стратегія” “Повісті про санаторійну зону”, реалізована письменником на рівні культивування прийому “затримки”.


У тексті М.Хвильового “затримка” – це намагання автора якнайближче ввести читача в семіосферу повісті. У свою чергу, повість структурується хронотопом санаторію, активізацією глибинної семантики цього місця і явища. Таким чином, “комунікативна стратегія” тексту постає як спосіб втягнення реципієнта у сферу санаторійної зони – місця, виключного за своїми онтологічними характеристиками для пошуку істини. Саме цими рисами повісті М.Хвильового зумовлена спроба в даному дослідженні осмислити постать самого письменника у перспективі етосу “пророка”.


Аналіз феномену санаторійної зони, експлікованого М.Хвильовим, було проведено на рівні інтертекстуального прочитання. Зокрема, вдалося спостерегти, що глибинна семантика топосу санаторію у М.Хвильового має багато спільного з інтерпретацією його західноєвропейськими письменниками початку – середини ХХ століття, наприклад, К.Гамсуном, Г.Гессе, Т.Манном та ін. Головну причину цього слід вбачати в близькості епістем Європи та України, сформованих “кризовою свідомістю” людини початку століття. Центральним моментом цього типу свідомості в 20-х роках стає усвідомлення людиною факту власної неспроможності стати Людинобогом у час, коли Бога вже “вбито”, а отже, знищено смисл та зруйновано метафізичні засади світу та її самої.


Різноманітність онтологічних характеристик санаторію в різних письменників має спільну точку. Це – зона, де відбувається вихід метафізичних сил у реальність. Під час дослідження повісті М.Хвильового увага автора зосереджена лише на деяких смислових рівнях топосу. Аналіз засвідчує, що санаторій мислиться письменником як “будинок смерті” та місце концентрації зла. Внаслідок чого людина, котра потрапила у сферу його дії, приречена на перемогу в ній темного, підсвідомого начала, її метафізично негативної субстанції. З іншого боку, санаторій як місце поза реальністю, місце, відсторонене від усього іншого світу, стає унікальною онтичною зоною, тобто сферою, де в людини з’являється можливість для самопізнання. Таким чином, у негативній онтологічній аномалії наявна потенція для осягнення метафізичних істин, котрі можуть бути відкриті лише у глибинах власного єства, духу.


Під час характеристики метафізичного типу філософування, притаманного людині початку століття, акцент зроблено на тому, що для українських письменників він був не лише оперуванням метафізичними величинами, але й виливався в модус активної позиції в реальності як метафізичній, так й історичній. Причому історична реальність розумілася Хвильовим також у метафізичному ключі. Це дало підстави у версії санаторійної зони, запропонованій М.Хвильовим, проглянути ще й момент ототожнення цього топосу із Радянською державою. Відтак держава постає як своєрідна зона “під сонцем Сатани”. Антитезою до неї виступає “загірна комуна”, яка в аспекті “новорелігійних” шукань героїв та їхніх виборів може бути зінтерпретована як символ віри, як ідеал, який стане смислом існування сестри Катрі – етосу активної релігійної свідомості в світі, де панують сили зла.


Слід наголосити, що хоча М.Хвильовим у “Повісті про санаторійну зону” ставиться завдання розповісти про санаторій, а отже, про державу, суспільство, однак онтологічні характеристики повісті впливають на текст, змінюючи, корегуючи його у відповідності з можливостями та внутрішньою природою жанру. Можливо, саме тому письменник закінчує свій твір словами про те, що повість про санаторійну зону, тобто про буття як таке, не вдалася, при цьому додає, що повість про “нових, невідомих людей” ще буде написана.


Третій розділ “Ім’я як філософський код і феномен “повісті без назви”. В.Підмогильний” – це розгляд своєрідної версії жанру повісті, запропонованої В.Підмогильним у “Повісті без назви”. Жанровий феномен “повісті без назви” передбачає оперування в наративному полі тексту не лише фактами емпіричного рівня, а й з’ясування метафізичних питань. Така інтенціональність жанру, апробованого письменником, анонсується вже назвою, в якій обидва члени можуть бути витлумачені як філософські величини.


З позиції авторства, експлікованої В.Підмогильним у романі “Місто”, повість може бути написана лише митцем, котрий осягнув метафізичну істину про людину. Отже, термін “повість” у семіосфері творів українського письменника означає розповідь про людей, котрі живуть у стані пошуку істини.


Іншу частину заголовку – “без назви” – є всі підстави осмислювати крізь призму філософії імені. Одним із положень цього філософського напрямку є співвіднесеність речі неназваної з “річчю-в-собі” (І.Кант), тобто істиною. За Кантом, пізнання людиною “речі-в-собі” неможливе. Однак маніфестація назвою повісті В.Підмогильного того, що текст є розгортанням шляху героя-шукача істини, вказує на можливість наближення людини до осягнення “речі-в-собі”. Таким чином, наявність у назві “Повісті без назви” філософського поняття, поданого через словосполучення “без назви”, стає попередженням для читача про наявність філософського або метафізичного рівня  в її структурі та ідеях.


Дійсно, як показує аналіз деяких перцептивних точок повісті В.Підмогильного, саме пошук істини є центральним моментом її смислового різноманіття. Серед тих точок, котрі могли б увиразнити тлумачення тексту в метафізичній перспективі, було обрано образ центрального героя, діалогічність та хронотопічні риси повісті.


“Повість без назви” як метафізичний жанр структурує постать героя, зорієнтованого на пізнання першооснов буття та буття людини. Цей процес характеризується активізацією всіх сфер свідомості людини. Письменник створює тип героя, пізнавальна діяльність якого рухається від усвідомлення абсурдності життя (хоч ці картини й подані майже в образах зрілого екзистенціалізму, але концептуально версія абсурду та виходу з нього В.Підмогильного відрізняється, наприклад, від позиції Ж.-П. Сартра), позбутися якого він намагається за допомогою раціоналізації, підкорення природніх порухів волею та розумом, до осягнення істини. Нею для Городовського – центрального героя повісті – стає любов як той феномен, що хоч і створений саме життям-вітальністю (В.Дільтей), проте підноситься над ним, витворюючи “над-життя” (Г.Зиммель). Цим любов надає людському існуванню сенс, забезпечуючи негацію песимістичних почуттів та відчуття абсурдності.


Позитивна “філософія життя”, яка героєм осягається як справжнє, істинне існування, стає наслідком його шукань. У той час, як негація життя, сформульована двома іншими персонажами повісті: Пащенком у філософії людиноненависництва та Безпальком в інфантильній версії епікуреїзму, – є наслідком відриву від життя й оперуванням “мертвими істинами”.


Двоярусність “повісті без назви” – емпіричний та глибинний рівні – забезпечена діалогом, який є одним із головних її структурних елементів. Форма діалогу, як відомо, одна з характерних рис інтелектуального письма. Проте в “Повісті без назви” В.Підмогильного вона має певну специфіку, спричинену метафізичною інтенціональністю тексту. На поверхневому рівні комунікація між героями відбувається саме в діалогічному ключі, однак глибинна призматика доводить, що це квазі-діалог. Реальний діалог у тексті ведеться однією людиною – Городовським. Внутрішня бесіда “розуму із серцем” для героя стає запорукою пізнання істини. Діалог такого типу, який веде людину у світ ідей, “речей-у-собі”, може бути співвіднесений у тексті В.Підмогильного з платонівським способом зв’язку людини зі світом “наднебесних сутностей”.


Спостереження над хронотопом як структурантом жанру в площині “повісті без назви” показує, що часопростір тут має психологічний та метафізичний характер, оскільки територією руху героя-“шукача істини” є свідомість, думка. Поряд із внутрішнім хронотопом у повісті письменником зберігається й об’єктивний часопростір. Він виявляється у двох модусах – історичному та біологічному, що відповідає внутрішній необхідності смертної людини постійно фіксувати себе в цьому світі та цій історичній епосі, оскільки лише через відчуття реального життя, постійне втручання у його течію можливе осягнення істини. Таким чином, просторове пересування героя в реальності тісно переплетене з його “внутрішніми ходіннями” й виконує роль їх інтенсифікатора.


Психологічна та метафізична топологія шляху є топологією творчості. Конструювання В.Підмогильним у “Повісті без назви” образу героя-письменника, який завдяки пошуку істини творить себе, є імпліцитним ототожненням тексту як імагіональної версії життя та життя як тексту. Витворення героєм свого життя, унормованого знанням істини, відповідає сутності тексту, який завдяки інтенції автора із хаосу знаків, слів, образів вибудовує структуровану нову реальність, нове життя.


Спостереження над текстом також доводить, що ідея В.Підмогильного про необхідність літератури відійти від фабульності та сюжетності частково реалізована в “Повісті без назви”. Безподієвість, відсутність механічних пересувань залишають місце для думки, глибокого її розгортання з метою пізнання справжньої сутності людини. Безсюжетність у канві “повісті без назви” стає синонімом метафізики.


Четвертий розділ “Метафізика та “хімія” часопростору в повісті 20-х років. “Повість наших днів” П.Панча”. Неоднозначним письменником для сучасного літературознавства є П.Панч. Причини, з огляду на які аналіз його творчої спадщини виявився непопулярним на сьогодні, різноманітні. Однак поза сумнівом залишається значний художній рівень багатьох творів цього радянського письменника. Зокрема, на пильну увагу заслуговують ранні тексти митця.


Відсторонення від ідеологічних схем та політичних закидів під час аналізу спадщини П.Панча вкрай необхідне. Обрана в даній студії метафізична призматика повістей із циклу “Голубі ешелони” показує, що рівні емпіричного та глибинного прочитання їх у своїх наслідках значно різняться. Аналіз повістей на рівні тлумачення метафізичної природи жанру повісті та ідейно-тематичної домінанти текстів циклу вказують на те, що попри поверхову спрощеність письменнику вдалося сформулювати досить глибоку картину дійсності. Причини імпліцитної міфологічної версії дійсності П.Панча слід шукати в психологічній конституції митця. У крайньому разі є всі підстави стверджувати, що психічна схильність Панча до сторонніх впливів, підсилена впливом міфологізаторських тенденцій у радянському суспільстві середини 20-х років, спровокувала підсвідому тотожну інтенціональність автора.


Хоча аналіз творчості П.Панча передбачалося обмежити одним текстом, в якому фігурує назва жанрового різновиду, а саме “Повістю наших днів”, де хронотоп має кількарівневу організацію, однак цього виявилося недостатньо для розкриття міфологічно спрямованої діяльності письменника у площині художнього тексту. Оскільки актуалізація метафізичного рівня часопростору ( і як структуранта жанру, і як характеристики реальності) можлива у найбільшому обсязі саме у співвіднесеності з його семантичною реалізацією в інших повістях циклу.


Стратегія міфологізаторства П.Панча в повістях керована такою логікою: констатація стабільності царської міфологеми (“З моря”) – руйнування міфологеми через занепад лудичного принципу (“Без козиря”) – реставрація ігрового моменту в безосновному світі, світі, не структурованому міфом (“Голубі ешелони”) – конструювання радянського неоміфу (“Повість наших днів”).


Три перші повісті циклу за характером своїх хронотопів досить прості, можна сказати, однолінійні. Дії героїв та події в них розгортаються послідовно й у реальному часі. Хоча в той же час відбувається приховане ускладнення часопросторових координат дійсності. Скажімо, глибоко символічною заангажованістю вирізняються вони в повісті “З моря”, де двоплановість реальностей витворює третю реальність – міфологічну, структуровану символом-хронотопом “світу-театру” або вертепу. У повісті “Без козиря” слід відзначити потужний психоаналітичний струмінь, завдяки якому часопросторова організація подієвості ускладнюється, трансформуючись у кінцевому результаті в метафізичний модус смерті як моменту нівеляції реальності та осягнення істини. Для героя повісті нею стає “виграш” як те, що забезпечувало зв’язок із горішнім світом у вертепній моделі імперського міфу. Ускладнення хронотопу в повісті “Голубі ешелони”, події якої відбуваються вже після більшовицького повстання 1917 року, досягається за рахунок активізації комплексу реалій, які характерні для ініціаційної ритуалістики міфів про народження героя-богатиря.


Означені трансформації та модуляції хронотопічних характеристик трьох перших повістей циклу знаходять свій подальший розвиток та логічне підтвердження на глибинному рівні в останньому творі – “Повісті наших днів”.


У ній категорії часу та простору мають декілька яскраво виражених вимірів, котрі працюють на утвердження міфологічних основ та закономірностей нового комуністичного світу. Перший вимір – це історичний, реалізований в “Історії зеленої пляшки” – структурній та смисловій частині в канві повісті. Він ускладнюється міфологічно-ритуальним елементом. Інший вимір співвідноситься з реальністю під час написання повісті – це так званий вимір сучасності. У точці перехрещення двох попередніх хронотопів з’являється вимір особистісний – людської пам’яті. У сукупності ці виміри творять наративну площину повісті, яка завдяки такому синкретизму хронотопів перетворюється на епос, зіставлюваний з давнім епосом або ж з повістевою культурою Київської Русі. Однак на відміну від своїх генетичних родичів повість П.Панча ставить на меті не так необхідність уславлення історії та її творців-титанів і закорінення цього шматочка універсуму у вищу, міфологічну картину світу (що було одним із перших завдань давнього митця), як намагання довести думку про історичну місію “маленької людини”. Вона, якщо дотримуватися поверхневої логіки тексту, звільнилася від попередньої своєї ролі – дрібного гравця у вертепі, керованому богами, заступивши їх власною всесильністю. Однак глибший аналіз свідчить про невідповідність глоризаторського спрямування поверхневої символіки із ритуальною практикою, застосованою для цього. Тобто процедура глоризації, до якої П.Панч включає ритуальне вбивство та “потлач”, суперечить головному принципу міфологічної дійсності, де основа світу все ж бог, яким не може бути людина-жертва.    


Версія дійсності, запропонована українським письменником, у своїй основі має багато спільного із культурфілософською концепцією нідерландського філософа Й.Ґейзінґи. Ідею гри та лудичного принципу він розгорнув у своїй найвідомішій праці “Homo Ludens” як центральний елемент культуротворення та суспільно-політичного розвитку людства від найдавніших часів і до ХХ століття, досить переконливо довівши, що гра є однією зі закорінених архетипних найглибше форм мислення та дій людини.


Під час аналізу образів та часопросторових характеристик циклу повістей “Голубі ешелони” вдалося простежити імпліцитну наявність гомогенної ідеї гри як структуранта міфологізованих версій дійсності в суспільно-політичних формаціях авторитарного та тоталітарного характеру. Свідомо чи підсвідомо письменник витворив у текстах два різнобіжних смислових пласти. На рівні “хімії” (Ф.Ніцше) часопростору, тобто на рівні об’єктивної реальності відбулося уславлення позитивних зрушень у світі радянського суспільства та глоризація маленької людини. Натомість метафізичний рівень (міфологічний модус) місця, часу та людини в них показує, що світ залишається у своїй глибинній природі незмінним, так само, як людина в глибині власного єства прагне “ходити під Богом”.


Таким чином, своїм циклом, передусім “Повістю наших днів”, П.Панч довів метафізичне зрушення у світобудові в бік руйнації основ, які забезпечували стабільність, знайшовши їм заміну у вигляді людини-об’єкта, яка мусить стати основою нового світу. 


ВИСНОВКИ


У висновках узагальнено результати дослідження.


1.      Література та метафізика мають багато спільних точок сходження, оскільки своїм головним завданням бачать осмислення світу та людини у глибинному ключі.


2.      20-і роки ХХ століття – період небувалої активізації філософських шукань у найрізноманітніших сферах життя, з найширшого кола питань. Специфічною ознакою української культури є те, що філософуванням займаються не фахівці, а письменники. А тому метафізичний спосіб філософування, притаманний людині початку століття спричиняє експансію в художні тексти філософської проблематики. Внаслідок цього художні тексти стають своєрідними філософічними ландшафтами, де кожна точка має значення, оскільки письменник-метафізик розуміє текст, літературу як своєрідний спосіб впливу на історичну, культурну, духовну, а отже, метафізичну реальність.


3.      Жанр як формально-смислове утворення також потрапляє в поле пильної уваги українських митців, здобуваючись на глибоку філософську розробку, експліковану в канві самих текстів. Відтак версії жанру повісті, запропоновані письменниками 20-х років, – це метафізичні версії. 


4.      На відміну від письменників теоретики літератури як у 20-30-х роках ХХ століття, так і до сьогодні нехтують потенціями метафізичного осмислення жанрів. Аналіз позицій деяких літературознавчих шкіл початку – середини ХХ століття показує плідність залучення метафізики до роботи з теоретичним матеріалом літератури.


5.      У дисертаційному дослідженні використання метафізики як критерію жанрової диференціації дало можливість довести, що активізація жанру повісті в українській літературі 20-х років ХХ століття стала наслідком того, що митцями була відчута і реалізована аналогічність цього жанру до метафізичної сутності людини, котра керується імперативом ad fontes. Таким чином, жанр повісті – це жанр антропоцентричний та метафізично зорієнтований.


6.      Метафізична версія жанру повісті М.Хвильового ґрунтується на смислових потенціях “одкровення”. Таким чином, “новорелігійний” ландшафт, розгорнутий письменником в “Повісті про санаторійну зону” стає своєрідною духовною (метафізичною) практикою для людини у її намаганні досягти досконалості та істини.


7.      В.Підмогильний створює власну версію жанру повісті – “повість без назви”. Інтерпретація тексту з ідентичною назвою крізь призму філософії імені дає можливість стверджувати, що метафізичні шукання людини – центр канону цього жанру.


8.      У роботі свідомо уникається використання концепту поділу літератури на елітарну та егалітарну. Однак вихід до нього все ж був здійснений. Він постає як наслідок аналізу метафізичних аспектів повістей різнопланових за своєю світоглядною інтенціональністю письменників. У текстах М.Хвильового та В.Підмогильного реалізуються концепції світу та людини, в яких акцент зроблено на осмисленні саме людини в її бутті, цими митцями й у самому жанрі повісті актуалізуються інші смислові пласти, аніж у П.Панча. Для письменників, світоглядну специфіку яких у даному дослідженні охарактеризовано як свідому метафізичну заангажованість, повість набуває значущості як найвідповідніший ландшафт для експлікації внутрішнього світу одиничного суб’єкта. Метафізичні шукання героїв і М.Хвильового, і В.Підмогильного – це передусім шукання ними себе, самопізнання, оскільки лише за цієї умови можливе самоздійснення людини, від якого, за логікою письменників, уможливлюється структурація світу та надання смислу буттю як такому.


9.      П.Панч своїми повістями експлікує протилежну ідею: буття людини ним ставиться в залежність від світу, соціуму, які переносять людину в ряд об’єктів, на котрі спрямовується дія. Світ, структурований логікою міфу, відводить людині місце на нижчих щаблях онтологічної ієрархії, знецінюючи її одиничну значущість, натомість виносить в канон спільноту, масу. Суб’єкт набирає вартості лише як сакральна жертва, на офірування якою спільнота погоджується. Зміщення “антропоцентричної” установки жанру повісті з людини та її сутності в бік об’єктивованого осмислення її крізь призму світу призводить до актуалізації в Панчевій версії повісті епічного начала, де втрачається авторська “монологічна”, індивідуальна інтенціональність жанру.


Ці спостереження показують, що жанр попри свою внутрішню онтологічну домінанту залежить у своїх реальних втіленнях як від генетичних коренів, так і від природи авторської свідомості. Однак той момент, що у сфері повісті 20-х років ХХ століття письменники, несумісні за своїми світоглядними позиціями, художніми напрямками, знаходять у повісті адекватну художню форму для експлікації метафізичних конструктів, говорить про те, що цей жанр у собі має певний онтологічний стрижень, котрим для нього є людське буття. Найочевиднішим прикладом того, яким чином метафізична сутність жанру повісті, його інтенція до метафізичного осмислення феномену людини, корегує власне авторську інтенціональність, може бути версія повісті П.Панча.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины