ОКАЗІОНАЛЬНІ ЛЕКСИЧНІ НОВОТВОРИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ХХ СТОЛІТТЯ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету, завдання й методи дослідження, визначено об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, указано джерельну базу, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Авторський лексичний новотвір як об’єкт мовознавчих досліджень” – здійснено періодизацію неологічних студій в українському мовознавстві ХХ ст.; звернено увагу на проблему диференціації узуальних та оказіональних лексичних новотворів; обґрунтовано типологію АЛН; проаналізовано критерії ідентифікації АЛН; розкрито особливості різних видів контексту як визначального чинника в реалізації значення авторського новотвору; визначено перспективи подальших неологічних студій.

В історії українських неологічних студій ХХ ст. виокремлено 4 етапи, упродовж яких мовознавці досліджували лінгвістичну природу АЛН – від принагідної констатації наявності інновацій у текстах різних стилів і жанрів до глибокого теоретичного осмислення АЛН як специфічних репрезентантів індивідуально-авторського мовомислення й естетизованої вербалізації позалінгвального світу: 1) 10 – 30-і рр.; 2) 40 – 60-і рр; 3) 70 – 80-і рр. минулого століття ; 4) 90-і рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст. Особливу увагу приділено працям 10 – 30-х рр. – періоду зародження вітчизняної неології, коли в українському суспільстві зріс інтерес до проблем функціонування національної мови, розширення виражальних можливостей літературної мови, зокрема до збагачення словника поетичної мови. Аналіз численних праць, опублікованих у часописах „Гроно”, „Червоний шлях”, „Глобус”, „Нова Ґенерація”, „Семафор у майбутнє”, „Вир революції”, „Шляхи мистецтва” та ін., дав змогу виокремити основні напрями неологічних студій: дослідження перспектив збагачення поетичного лексикону; з’ясування місця і ролі АЛН у художньому тексті; аналіз індивідуальних словотворчих практик письменників. Цим проблемам, важливим для становлення української літератури й української літературної мови на початку ХХ ст., були присвячені праці І. Огієнка, М. Зерова, М. Сулими, М. Йогансена, П. Филиповича, І. Капустянського, М. Гладкого, М. Вороного, Я. Савченка, В. Цебенка, Б. Якубського та ін.

Обґрунтовано  принципи розмежування узуальних та оказіональних лексичних новотворів у сучасній неології; проаналізовано типи неузуальних новотворів, засвідчених в українських поетичних текстах ХХ ст.:
1) фонетичні оказіоналізми на зразок сте, осте, елі (М. Семенко);
2) граматичні (морфологічні) оказіоналізми – оказіональне вживання граматичних форм узуальних слів – найнебесніші очі (І. Драч); …все крицевіше – баланс! (О. Влизько); 3) лексичні (словотвірні) оказіоналізми – мовчаль (В. Поліщук), червонамисто (А. Дикий); 4) семантичні неологізми – обр ‘обрій’ (П. Филипович); 5) графосемантизми – І ближче назустріч рядам / ГАЙДА-мак! / Підсувалося „січневеповстаннянарейках”... (О. Влизько); СВУс (О. Рохович) – від СВУ („Спілка Визволення України”); 6) квазіномінації – мучень-без-святості (О. Забужко); 7) неосемантизми – бібліофаг (М. Рильський) та ін.

У дисертації запропоновано конкретніше, порівняно з традиційною концепцією (Г.Й. Винокур, О.Г. Ликов, Р.Ю. Намітокова, О.А. Стишов, Л.О. Пустовіт, Н.Ф. Клименко та ін.), розуміння АЛН, до яких зараховано не лише слова, утворені в результаті структурних і семантичних змін вихідних одиниць, але й ті, що є авторськими формальними видозмінами узуальних лексем. Ступінь новизни таких одиниць мінімальний. Основною підставою для зарахування їх до АЛН була свідома видозміна (іноді – деформація) автором фонетичних, словотвірних чи морфологічних норм. Чинниками, що впливали на появу фонетично / афіксально модифікованих узуальних слів (без їхнього семантичного оновлення), були такі: 1) необхідність дотримання вимог силабо-тонічного віршування; 2) пошуки точної рими; 3) прагнення автора надати АЛН певного стилістичного забарвлення; 4) комплексне поєднання кількох зазначених вище чинників.

Розглянуто основні різновиди індивідуально-авторських модифікацій узуальних лексем, засвідчених у поезії ХХ ст.: 1) фонетичні модифікації – видозміни звукового оформлення лексеми для надання новоствореній одиниці певного стилістичного забарвлення, нових значеннєвих відтінків, напр.: До поштамту / Дери-ба-ба́сівською / офіцерні прибій / виван-та-та́жуваної / з кораблів (В. Вер. 1929 р.); 2) дериваційні варіанти – виформувані на базі тієї самої твірної основи, що й узуальне слово, за допомогою інших, проте однотипних словотворчих афіксів, які мають однакову дериваційну семантику: бунтар – бунтай (П. Тичина), відкривач – відкривець (Ю. Липа), вождь – вожай (М. Рильський); 3) словотвірні дублети – походять від різних мотивувальних основ, але мають однакові словотворчі засоби напр.: дівчище і дівчинище (В. Бобинський); 4) паралельні форми граматичного роду, напр.: …В цю снігопадь [пор. із снігопад. – Г.В.] лапату… (М. Вінграновський).

До складу АЛН зараховано також: 1) слова, конституйовані за участю модифікаційних суфіксів, напр.: хатуся (І. Драч). Таким одиницям притаманний невисокий ступінь новизни, їхня поява зумовлена зазвичай стилістичними завданнями; 2) свідомо модифіковані автором слова іншомовного походження на взірець маєстер (І. Голь) – від маестро.

Отже, авторський лексичний (поетичний) новотвір схарактеризовано як різновид оказіонального лексичного утворення, що виник у процесі індивідуального творчого акту внаслідок свідомого порушення автором мовної норми для естетизованої вербалізації особливостей світобачення і світосприйняття креативної мовної особистості. АЛН уперше зафіксовані в поетичних текстах і не засвідчені в словниках національної мови відповідного періоду. За сприятливих об’єктивних умов (інтра- й екстралінгвального характеру) АЛН може стати узуальним.

Належність слова до АЛН як одиниць українського поетичного лексикону ХХ ст. забезпечують такі критерії: 1) естетичний – АЛН розглядаються як естетичні знаки поетичного тексту; 2) хронологічний – АЛН функціонують у текстах, створених упродовж 1900 – 1999 рр.; 3) „мовнопросторовий” – досліджуються АЛН українських авторів, які працювали в Україні та за її межами; 4) лексикографічний – ознакою АЛН уважається відсутність його фіксації в лексикографічних виданнях; 5) словотвірний – АЛН притаманна формальна нестандартність, зумовлена порушенням законів узуального словотвору; 6) експресивно-стилістичний – новоствореному слову властива експресивність; 7) функціональний – незначна частина АЛН у поезії ХХ ст. виконує номінативну функцію, переважна більшість – експресивно-стилістичну; 8) контекстуальна (ситуативна) прив’язаність значення АЛН, яка екстраполюється на інтенцію адресата й реалізується у взаємодії всіх складників контексту. Зроблено висновок про те, що жоден із пропонованих критеріїв не самодостатній для ідентифікації власне авторського новотвору з-поміж інших лексичних інновацій у поетичному словнику ХХ ст., через що необхідним є врахування всіх названих критеріїв.

Щодо встановлення авторства АЛН застосовано прийом хронологічного зіставлення дат написання творів, який, утім, не завжди буває ефективним, оскільки: 1) поети могли „винайти“ АЛН незалежно один від одного; 2) поет міг використати АЛН, створений іншим автором, у вигляді цитати; 3) поет міг запозичити слово, не відоме широкому загалові, з народнорозмовного джерела. Отже, цілком можливим є те, що в процесі дослідження до вокабуляру певного поета потрапить слово, котре кваліфікують як АЛН саме цього поета. Наявність кількох випадків уживання різними поетами (або одним автором) тієї самої одиниці в різних контекстах спонукає до подальшої перевірки фіксації слова за максимальною кількістю різнотипних лексикографічних джерел, із-поміж яких – словники діалектизмів.

Слід зважати й на окремі випадки літературних містифікацій, унаслідок яких АЛН може бути зафіксований у лексиконах різних письменників – реального й уявного. У такому разі встановлення першоавторства можливе лише за умови здійснення літературознавчого й історико-літературного аналізу (результати цієї дослідницько-пошукової роботи подано в дисертації під час аналізу АЛН, що їх створив М. Семенко в поемі „Зозендропія“  й зумисно опублікував під іменем Е. Стріхи).

Отже, наявність того самого АЛН у лексиконах кількох авторів, усупереч одній з основних ознак АЛН – функціональній одноразовості, – не завжди є беззастережною підставою для вилучення такої одиниці з реєстру АЛН того чи того автора.

Обґрунтовано положення про те, що контекст як визначальний чинник реалізації значення АЛН не можна ототожнювати з безпосереднім мовним оточенням і розглядати поза такими факторами, як мовна ситуація, культурно-історичний феномен тощо. У зв’язку з цим розрізнено мовний і позамовний (ситуативний) контексти. Для ідентифікації значення АЛН ураховано такі різновиди контексту: 1) нульовий, у якому АЛН маніфестує семантику через внутрішню форму, напр.: помстник (Н. Забіла); 2) мікроконтекст – контекст рядка чи строфи, речення чи абзаца, достатній для з’ясування семантики АЛН, напр.: зчорноблена радіозона (І. Пащук); 3) контекст твору (макроконтекст) – застосовується для аналізу АЛН, семантика яких експлікована в межах усього художнього тексту, напр.: Зозендропія (М. Семенко); 4) контекст творчості – враховується під час дослідження еволюції індивідуально-авторської номінації конкретного автора; 5) історико-культурний контекст – відіграє важливу роль, коли для з’ясування значення АЛН необхідні т. зв. фонові знання (В.С. Виноградов); 6) словотвірний контекст – авторський коментар, у якому подано інформацію про механізм появи і / чи семантику АЛН: Ви боїтеся /…/ за таємниці /своєї маленької мечки (від слова Мекка) (М. Семенко).

Аналіз здобутків української неології засвідчив, що в сучасному мовознавстві актуальною є проблема неологічних та неографічних досліджень, пов’язана зі статусом неузуальних лексичних новотворів у складі національної мови, впливом неологічної лексики на розвиток лексичної і словотвірної системи мови, функціонуванням АЛН у текстах різних стилів і жанрів, характеристикою оказіональних лексичних новотворів як специфічних експонентів національно-мовної картини світу та ін.

У другому розділі – „Статистичні параметри індивідуально-авторської лексичної номінації в українській поезії ХХ століття” – здійснено системний аналіз АЛН, запропоновано періодизацію еволюції індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст., визначено частотність розподілу АЛН за такими критеріями, як „період еволюції індивідуально-авторської номінації”, „продуктивність словотворчої практики поетів ХХ ст.”, „частиномовна належність АЛН”, „спосіб творення іменникових / прикметникових / дієслівних / прислівникових АЛН”, „період творення іменникових / прикметникових / дієслівних / прислівникових АЛН”.

Проблема періодизації індивідуально-авторської номінації в українській поезії ХХ ст., незважаючи на безсумнівну актуальність для сучасних неологічних студій, досі залишається не розв’язаною і вимагає спеціального комплексного дослідження та глибокого теоретичного осмислення. У дисертації зреалізовано спробу часткового розв’язання цієї проблеми шляхом аналізу поетичної словотворчості як психолінгвального й мовнокультурологічного явища, ураховуючи передусім хронологічний критерій. Пропонована періодизація еволюції індивідуально-авторської номінації базована на концепціях періодизації розвитку української літературної мови ХХ ст. та новітньої української літератури, викладених у працях І.І. Огієнка, З.Т. Франко, М.А. Жовтобрюха, В.М. Русанівського, О.С. Мельничука, Г.П. Їжакевич, Т.К. Черторизької, Ю.В. Шевельова, М.І. Степаненка, В.Г. Дончика та інших науковців.

Зважаючи на чинники екстралінгвального характеру, в еволюції індивідуально-авторської номінації виокремлено (певною мірою умовно) вісім періодів: І – 1900 – 1916 рр., ІІ – 1917 – 1923 рр., ІІІ – 1924 – 1933 рр., ІV – 1934 – 1940 рр., V – 1941 – 1945 рр., VІ – 1946 – 1955 рр., VІІ – 1956 – 1989 рр. і VІІІ – 1990 – 1999 рр.

Простежено закономірності формування корпусу АЛН упродовж кожного періоду. Піки словотворчої активності поетів припадають на роки найбільших соціальних зрушень. Доведено, що на мовну креативність майстрів слова безпосередньо впливають суспільні явища. За статистичними даними, найпродуктивнішими стосовно індивідуально-авторської номінації є такі періоди ХХ ст. (за спадним принципом): VІІ – зафіксовано 1690 одиниць; ІІІ – 1154 одиниць; VІІІ – 611 одиниць; ІІ – 461 одиниць.

На тлі встановленої загальної тенденції до активізації індивідуально-авторської номінації в зазначені періоди здійснено порівняльний аналіз словотворчої практики найактивніших у царині креативної номінативної діяльності поетів – П. Тичини, В. Барки, М. Семенка, І. Драча, М. Рильського, Яра Славутича, М. Вінграновського, І. Калинця, В. Стуса, Б.-І. Антонича, М. Зерова, Ю. Клена, Є. Маланюка, А. Малишка. Дослідження особливостей ідіостилів дало змогу встановити такі закономірності: 1) упродовж сплеску загальної словотворчості ІІ періоду активізується словесна креативність М. Семенка, П. Тичини, М. Зерова, Є. Маланюка; 2) сплеск загальної словотворчості упродовж ІІІ періоду відбито в піках індивідуальної дериваційної діяльності Б.-І. Антонича, М. Зерова, Є. Маланюка (активними „словотворцями” в цей період були також П. Тичина, М. Семенко); 3) на піднесення загальної лексичної креативності впродовж VІІ періоду „накладається” активізація словотворчості І. Драча, В. Барки, В. Стуса, І. Калинця, М. Вінграновського (дещо знижується в цей період індивідуально-авторська номінативна діяльність М. Рильського, П. Тичини). Отже, сплески й спади дериваційної практики цих авторів закономірно віддзеркалюють панівні тенденції в мові поезії та зазвичай узгоджуються зі сплесками й спадами загальної креативної номінативної діяльності поетів ХХ ст.

Проаналізовано частотний розподіл АЛН у поетичних лексиконах 382 авторів. Найактивнішими „словотворцями” виявилися: В. Барка (>1300 АЛН), А. Малишко (850 АЛН), М. Семенко (825 АЛН), П. Тичина (>620 АЛН), В. Стус (>490 АЛН), І. Драч (>320 АЛН), М. Рильський (310 АЛН), Л. Костенко (>280 АЛН), Ю. Клен (>240 АЛН), І. Калинець (>210 АЛН), М. Зеров, Яр Славутич (по >200 АЛН), М. Вінграновський, Д. Павличко (по >160 АЛН), Б.-І. Антонич (>140 АЛН), П. Савченко (>123 АЛН), Є. Маланюк (>110 АЛН).

Досліджено частотний розподіл АЛН за частиномовними класами. Висока частотність АЛН у межах таких частин мови, як іменник, прикметник, дієслово та прислівник, пояснена тим, що це основні граматичні категорії, властиві усім мовам. Загалом такий частиномовний розподіл АЛН спостережено і в лексиконах окремих поетів та представників певних літературних угруповань, що підтверджено результатами частотного аналізу поетичних вокабулярів „молодомузівців”, київських неокласиків, представників регіонального угруповання (близько 40 сучасних поетів Рівненщини) та окремих авторів – М. Семенка, Е. Стріхи (К. Буревія), П. Савченка, П. Тичини, А. Малишка, В. Барки, Яра Славутича, В. Стуса, І. Драча, Л. Костенко.

Визначено частотність використання різних способів індивідуально-авторської номінації (у корпусах іменникових, прикметникових, дієслівних і прислівникових АЛН) упродовж певних періодів ХХ ст. У системі словотвору оказіональних іменників до найчастотніших належать юкстапозиція, суфіксація, основоскладання, префіксація, суфіксально-префіксальний спосіб.

В оказіонально-предметній номінації показовим є активне використання осново- й словоскладання та суфіксації впродовж VІІ, ІІІ і VІІІ періодів. Серед ад’єктивних АЛН, активізованих у VІІ, ІІ і ІІІ періоди, переважали складні за структурою АЛН. Для вербативних АЛН, продуктивних у ІІ і ІІІ періоди, характерні суфіксальний та префіксально-суфіксальний способи. Адвербіальна номінація була продуктивнішою упродовж VІІ і ІІ періодів. Багато АЛН створено способом суфіксації, що загалом характерно і для узуального словотвору прислівників.

Аналіз основних закономірностей у виявлених залежностях між показниками „автор” і „спосіб творення АЛН” засвідчив, що найбільшу кількість різних способів творення, напр., оказіональних іменників апробовували: П. Тичина – зафіксовано 13 способів; М. Семенко, М. Вінграновський – 11; Б.-І. Антонич, В. Барка, І. Драч, І. Калинець – 9; М. Рильський, П. Савченко, В. Стус – 8; М. Йогансен, Є. Маланюк, М. Гаско, Б. Нечерда, І. Римарук – 7. Поети використовували практично всі способи оказіонально-предметної номінації, віддаючи перевагу суфіксації, осново- й словоскладанню.

Для поетичного лексикону ХХ ст. характерна наявність значної кількості різноструктурних АЛН, утворених на основі поширених у мові фольклору стрижневих слів-образів, унаслідок трансформації яких поети досягали відповідного естетичного ефекту. Наприклад, використовуючи базовий компонент сонце, автори конституювали іменникові АЛН (переважно складні й складені) для позначення різних денотатів, як-от: 1) особи: О, я стався уже сонце-філом… (М. Гаско), …Столице крицетворів, / сонцедарів... (П. Ребро); 2) зовнішніх ознак людського тіла: …лишилися на лобі сонценята золоті (Б. Олійник); 3) стану довкілля: Нас зеленотіння обступило, / а згори сонцепрозор навис... (П. Тичина); …золоті павучки сонцепаду (І. Калинець); 4) рослини / її частини: В нас не тільки лист зелений, / А достиглий сонцеплід!  (О. Ющенко); …І повернувся вайлувато / До УКРАЇНИ сонцеспраг [соняшник. – Г.В.] (Г. Кириченко) та ін.; 5) дії, процесу: осонцене сонячне сонцегоріння (М. Корсюк) та ін.

Компонент сонце наявний також у структурі АЛН інших частиномовних класів: прикметників – сонцегримучий (Є. Маланюк), сонцерадісний (В. Сосюра), сонцезвукий (В. Кочевський), сонцеквітний (С. Йовенко) та ін.; дієслів – сонцевіти (І. Драч), сонцитися (М. Семенко) та ін.; прислівників – сонценосно (Є. Маланюк), сонцеголово (І. Драч) та ін.

Високочастотними в творенні АЛН виявилися зокрема й такі базові номінації лексико-семантичного поля „небо“ (причому АЛН, переважно юкстапозити, формують цілі ряди, об’єднані ключовими словами, характерними для мови усної народної творчості):

1) зоря / зірка / зіронька, напр.: зореходець (П. Тичина), зоредень (І. Маловічко), зоряноокий (М. Доленґо), зорелев (Б.-І. Антонич), зореметний, (Є. Маланюк), зіркоокий (А. Малишко), зорецвіть (В. Сосюра), зоремечно (Ір. Калинець), зоряточко (Т. Коломієць), зоресало (А. Бондар) та ін.; пор. ряд АЛН із ключовим компонентом зоря / зірка: зоря-вівця (Б. Лепкий), зоря-куля (Б.-І. Антонич), зоря-зірка (М. Доленґо), зірка-ліхтар (М. Хвильовий), зоря-ювелір (М. Руденко), зоря-розсвітання (П. Дорошко), зоря-кінь (О. Самара);

2) місяць: місяцевида (субст.) (В. Мисик), місяцівна (І. Калинець), місяченко (Б. Олійник); пор. ряд АЛН із ключовим компонентом місяць: місяць-гостонько (П. Филипович), місяць-лелека (Г. Косяченко), місяць-злодій (К. Герасименко), місяць-дармовис (Л. Костенко), кармель-місяць, місяць-сапка (І. Драч), місяць-п’янюга (І. Калинець) та ін.;

3) хмара – хмародержець (М. Зеров), хмар-хмаровий (П. Тичина), хмародряпство (М. Гаско), хмаростяг (С. Голованівський), хмаренятко (М. Вінграновський), хмаров’я (І. Драч), хмарохід (В. Барка) тощо; пор. ряд АЛН із ключовим компонентом хмара / хмарка / хмарина: хмара-кара (О. Олесь), хмара-вояк (В. Мисик), хмарка-легкокрилка (П. Тичина), хмарина-скиба (П. Дорошко), хмарина-мама (М. Вінграновський) тощо.

У процесі індивідуально-авторської номінації явищ природи та суміжних із ними понять поети також активно послуговувалися традиційним словником української лірики. Засвідчено високу частотність використання таких слів-образів: 1) вітер – вітер-голодранець (Л. Костенко), вітер-тать (І. Драч), вітрограй (І. Калинець), вітрохвиля (О. Ющенко), вітровінь (пор. із загальновідомим вітровіння, автором якого був П. Тичина), піввітру (М. Вінграновський), вітер-пліткар (С. Йовенко) та ін.; 2) грім – громовладець (М. Зеров), громострільний (М. Хвильовий), громовозвукий, громозвучний, громокипучий, громокрилий, громоносний (М. Рильський), громобуйний (В. Сосюра), громов’я (І. Драч), солодкогрімний, громоглагольний, громорукий (В. Барка) та ін.; пор. ряд АЛН із ключовим компонентом грім: грім-пророк (О. Олесь), грім-Колима (В. Стус), грім-огром (І. Драч) тощо; 3) сніг – сніг-думка (О. Олесь), сніговина (Ю. Клен), сніжність (Б.-І. Антонич), сніжноокий, сніжноперий  (М. Рильський), сніженя (М. Вінграновський), сніговинниця, сивосніжність (В. Барка), сніженятко (Д. Павличко) та ін.

Не випадковим у поетичному словнику ХХ ст. є також наявність значної кількості АЛН з інтегрувальною семою ‘серце’, що своєрідно відбиває кордоцентричність української поезії загалом, напр.: серце-країна (М. Йогансен), серценя (А. Таран), серцепад (М. Вінграновський), серцепалий (В. Затуливітер), серцедзвін (Л. Дмитерко).

Значна частина АЛН утворена за традиційними для народнопісенної творчості моделями, зокрема такими: а) редуплікація основ: сонце-прасонце, дорога-дзвенидорога (І. Калинець), час-перечас (В. Затуливітер), втеченька-утеча-течія (М. Вінграновський), джерел-джереління (М. Корсюк), в’язь-незав’язь (В. Слинько) та ін.; б) поєднання синонімічних слів (понять): борвій-буран, хрусті-кості, політати-поширяти, страх-жах (І. Драч) та ін.;
в) паронімічні (нерідко й семантичні) зближення сегментів твірних слів: гіпопотамо-гіпотонічний (Л. Костенко), царство-моцарство (І. Драч), чара-почвара, кінь-скакінь (І. Калинець), бондарівна-бандура (Ір. Калинець), мармур-мемуар (А. Таран), свавільно-вільний (І. Малкович), спека-небезпека (С. Пантюк), волосся-колосся (Н. Федорак) та ін.; г) зрощення: нерозрийгорби (І. Драч), перекотисовість (Р. Кудлик), перепливиморе (М. Луговик).

У поезії ХХ ст. продовжено й творчо розвинуто започатковану авторами попередніх поколінь мовно-естетичну традицію створення оригінальних номінативних одиниць на позначення понять, пов’язаних із лексико-семантичним полем „мова, слово”: мова-ладонька (А. Малишко), мова-мовонька (І. Вирган), мовопісня (В. Барка), перекотимова (Р. Кудлик); слово-бич, слово-перл (Б.-І. Антонич), слів’ятко (В. Затуливітер, М. Тимчак), словище, словинка (В. Затуливітер), словисько (Б. Нечерда), слово-брила, слово-філігрань (Л. Костенко), слово-кат, слово-зернина, слово-первоцвіт (М. Вінграновський), словонебо, словошлюб, слово-замацанка, словобуцегарня (І. Драч), першослово (М. Федунець), слово-звіря (І. Римарук), слово-в’юн (М. Лихцов), голослів’я (Л. Мельник), ріднослів’я (С. Ткаченко), напівслово (Т. Гаврилів) та ін.

Окрім зазначених вище, у сфері індивідуально-авторської номінації в поезії аналізованого хронологічного зрізу (особливо наприкінці ХХ ст.) виявлено такі тенденції:

1)    активізація використання окремих словотворчих афіксів, здебільшого афіксоїдів (українських і запозичених з інших мов): а) пів- – півбуття (Б.-І. Антонич), пів-інтелект (Є. Маланюк), піввино, півжінка, півпечаль, півдуша (Л. Мельник), півподих (В. Стус), піввітру (М. Вінграновський);
б) напів- – напівріч (В. Стус), напівжиття (Т. Крижанівська), напівспокута (Л. Мельник), напівбредучий (В. Барка) та ін.; в) поза- – позалюдина, позачасся (С. Українець), позапростір (В. Стус, Л. Мельник); г) над- –надосінній, надсоколиний (М. Рильський), надмагістралля (О. Рохович), на́двиш (В. Стус), надсонячний (А. Гризун), надвесняний (М. Корсюк), надвірш (Ю. Івакін);
ґ) анти- – антизірка, антинарод (Л. Костенко), антикров (І. Калинець), антисерце (Д. Павличко), антирежимність (І. Світличний) та ін.;

2)    створення АЛН (загальних і власних назв) із нумеративним компонентом, уживаним переважно для реалізації інтенсивності ознаки, названої твірним словом: перво- – первовзір, перволюб (І. Драч), первопочерк (А. Гризун); дво- – двозір’я, двозуб’я, двосвіччя (В. Барка); семи- – Семилінько, Семисловоблуд (І. Калинець); сто- – стобіль, стогнів (В. Стус), стожилля (І. Світличний), стоструння (В. Барка); тисячо- тисячорукий (А. Таран); много- – многокрилля (М. Вінграновський), многоруччя (В. Барка) тощо;

3)    активізація творення оказіональних форм вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників: рабіший (В. Гончаренко), найжиттєствердніший (Л. Мельник), наймагнітніший (В. Затуливітер), найбандитіший (М. Данько);

4)    спроби створення займенникових АЛН (започатковані поетами 20 – 30-х років), пор.: Моє, моєньке, миле, ясне – мі (М. Йогансен); На роздоріжжя зусібіч зійдусь, / Своїх себів на раду поскликаю, / Лінивих свисну, спізних погукаю, / Усіх зберу – і цілий сам зберусь (І. Лучук);

5)    пошуки нових виражальних можливостей дієприкметника (активізовані у 20 – 30-і роки футуристами), пор.: затоскнений, обезпоезений (М. Семенко), озимлений (Ю. Шпол), обезвінчаний (І. Калинець), обезбаблений (В. Недоступ), запаперений (М. Шевченко), засентименталений (С. Либонь) та ін.;

6)    продуктивне використання лексем іншомовного походження в ролі твірних слів для АЛН: функція-софія (Ю. Шпол), футуркампанія (О. Корж), футуризний (С. Гординський), психомістерія (С. Процюк), абсурд-асорті (М. Калько), аер-коньяк (В. Неборак), фармофіалка (О. Король) та ін.;

7)    творення складних за структурою високоекспресивних АЛН унаслідок зумисного порушення стилістичної та семантичної сполучуваності твірних основ (зазвичай українського й іншомовного походження): товпофобія (І. Жиленко), сенсей-круторогий (О. Ірванець), психосховище (Р. Кухарук);

8)    активізація творення АЛН на основі прецедентних феноменів, напр.: Фе-Ниченковий ‘Винниченковий’ (М. Гаско), адольфовогітлеровий (М. Пшеничний), Сен-Санс-лебідочка (С. Либонь) (див. ілюстрації далі);

9)    пошуки нових виражальних можливостей у сфері звукопису: відліч-чувати (О. Смик), рррадіатор (В. Недоступ); аналогічні утворення засвідчено ще у 20 – 30-і роки, пор.: РРРеволюцію / писати / тррреба / З трьома ррри – ррри!/ Щоб /…/ ррревли вітррри! (Е. Стріха);

10)     створення багаточленних АЛН і квазіномінацій, напр.: Вітчизна-сльоза-мрія-сон, вечірньосірогусо (М. Вінграновський), опівнавірш (Р. Скиба);

11)     використання малопродуктивних для української деривації способів творення АЛН, зокрема: а) контамінації: розджмеліто (М. Вінграновський), привидонечка (І. Римарук), нонсенснітниця (С. Либонь), дракоко – від дракон + бароко (М. Калько); б) зрощення власне українських слів із чужомовними лексичними вкрапленнями: йоцемидаєс (М. Стрельбицький) – ‘той, хто живе в часи зміни моральних цінностей, змішування культур, мов різних народів’; від Йо! [діалектне, вигук. – Г.В.] + Це ми? + Да! + Yes!; в) графічного розриву загальновживаного слова для створення нових семантичних відтінків: бар-віночок – від барвіночок (Н. Мориквас); г) поєднання двох антропонімів у межах одного АЛН: Олевіктор (В. Неборак) тощо.

Отже, для індивідуально-авторської номінації аналізованого періоду (особливо кінця ХХ ст.) характерна наявність у корпусі АЛН значної кількості естетично орієнтованих лексичних одиниць, сконструйованих згідно з традиціями національного мовомислення, а також унаслідок активної апробації нових або ж раніше рідко використовуваних в українській поезії способів оказіонального словотвору.

У третьому розділі „Авторські лексичні новотвори  як периферійна антропоцентрична система номінативних одиниць” проаналізовано АЛН – назви осіб, які утворюють власну ієрархічно організовану систему, що функціонує в українському поетичному лексиконі ХХ ст. Периферійність цієї системи зумовлена тим, що основну функцію в об’єктивуванні фрагментів довкілля виконують узуальні номінативні одиниці, тоді як у номінативно-комунікативній діяльності мовців АЛН виконують другорядну роль допоміжних вербальних засобів.

 За лексичними значеннями АЛН об’єднано в частиномовні класи з диференціацією на лексичні множини й підмножини. Кінцевою одиницею класифікації є лексико-семантичний ряд, що об’єднує АЛН, які перебувають у відношеннях безпосередньої семантичної близькості чи безпосереднього семантичного протиставлення.

На значному фактичному матеріалі доведено, що поети ХХ ст. активно конструювали АЛН на позначення особи за властивостями та якостями, які віддзеркалювали її внутрішній світ, характеризували її як суб’єкта суспільних відношень, зв’язків. Установлено, що однією з найчисленніших є тематична група назв осіб за професійною діяльністю. Особливо плідно поети експериментували в галузі творення назв осіб за ознакою ‘письменницька / поетична діяльність / інша діяльність, пов’язана зі словом / мовою’, напр.: псевдопісенник (П. Тичина), райпоетик, райкритик (М. Семенко), словотворець (М. Сингаївський), звіропіїт (В. Барка), непоет (Л. Костенко) та ін.

Увагу привертає численний ряд юкстапозитів з означуваними компонентами письменник, поет, співець, які вступають між собою в синонімічні відношення: письменник-чародій (М. Шеремет), письменник-співець (В. Еллан-Блакитний); поет-мисливий (М. Рильський), червонарм-поет (М. Шульга-Шульженко), поет-митець-хвилозоп (О. Забужко), поет-автомат (Л. Костенко), співець-менестрель (В. Тарноградський), співець-акин (Л. Знаменський), співець-огненосець (В. Алешко) та ін.

Частина АЛН виконує функцію контекстуальних синонімів до антропонімів – найменувань реальних письменників, а саме: Т. Шевченка – раб-поет (М. Рильський), маляр-поет (П. Филипович); І. Франка – каменяр-поет (Л. Дмитерко); Д. Філянського – гімнограф (М. Зеров); М. Рильського – гранослов (Д. Павличко); В. Коротича – „поетолікар”, „лікаропоет” (В. Забаштанський); Є. Маланюка – вірлюк (Яр Славутич); М. Карамзіна – цареписець (В. Затуливітер); Ш. Руставелі – месх-витязь (М. Терещенко).

Деякі АЛН є перифрастичними самоозначеннями авторів: Е. Стріхи – поет-маляр-музика, Яра Славутича – полум’яр та ін.

Репрезентативною є також лексико-семантична група назв осіб за конкретними діями, не пов’язаними з професійною діяльністю. У семантичній структурі багатьох АЛН наявна сема ‘об’єкт дії’, формально виражена за допомогою кореневої морфеми іменникового компонента мотивувальної синтаксичної конструкції (у композитах і складених найменуваннях), напр.: праводавець (С. Гординський), світлокрад, книгочит  (В. Барка), стіноліп (В. Затуливітер), ризодранець, кобилодоїлець (Яр Славутич), самонищитель (В. Стус) та ін. У творенні АЛН найактивніше використано такі дієслівні основи: носити – квітонос (М. Мороз), правдоносець (Яр Славутич); жерти – хмарожер (Ю. Клен), стервожер (Д. Павличко), душожер (С. Бабій); творити – проміннетворець (В. Барка), вогнетворець (І. Драч, А Таран), веснотворець (М. Сингаївський); дарувати – хлібодар (Д. Луценко), хлібодарниця (Л. Забашта).

Значна частина АЛН позначає осіб за характерною соціальною дією, функцією, напр., за відношенням до протизаконної дії, як-от: духогуб
(Б.-І. Антонич), матерогубець (М. Мороз),  скритовбивця  ’таємний убивця письменника Ю. Горліс-Горського’ (Яр Славутич) та ін. Засвідчено ряди синонімічних АЛН, у семантичній структурі яких наявна сема ‘вбивство’, напр.: убивця (вбивця), убивець (вбивець) – згубитель (М. Рильський), душоморець, людоморець, людогубісимус ‘Й.В. Сталін’ (В. Барка), людовбивець (Яр Славутич); дітогубець – дітозгуб (П. Тичина), дітозгубник, дітомора (В. Барка) та ін. Для остаточного з’ясування значення частини таких АЛН адресатові необхідне знання історико-культурного контексту – інформації про характерні ознаки певного часу: голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 років, масове знищення безневинних громадян у сталінських таборах.

Поетичний лексикон ХХ ст. поповнився також значною кількістю назв осіб за такими ознаками денотатів: 1) зовнішніми особливостями, напр., зростом – карл (М. Зеров), гігантик (С. Мейта); кольором волосся – русопанна (М. Семенко), білявич, чорнявич (І. Драч); особливостями одягу – жупаносвитка (М. Семенко), башличник (А. Малишко), джинсовець (В. Забаштанський) та ін.; 2) статево-віковими: а) назви дорослих осіб чоловічої та жіночої статі – дідугеля (О. Влизько), парнисько (І. Маловічко), стариканець (В. Барка), женило ‘нежонатий чоловік, парубок’ (Л. Костенко); юниця (М. Драй-Хмара), дівулиня, дівогоренько (І. Драч), дівовижа (І. Лучук); у семантичній структурі частини АЛН наявні семи: ‘дружина особи, названої мотивувальною основою’ – йогиня (Б. Нечерда), радничиха (М. Кічура); б) назви недорослих осіб – за віком та загальним зовнішнім виглядом (чи враженням, яке особа справляє на інших) – дивеня (І. Калинець), квазімодко (В. Стах); за віком і професією / родом занять – міліцієня (В. Недоступ), йогеня (Б. Нечерда), вожденя (Є. Маланюк, С. Праск), мельнича (М. Дубов); за віком і титулом батька – гетьманя (М. Бажан), князенятко (В. Пахаренко); за віком і належністю до певного етносу – скіфеня (М. Вінграновський), україня (В. Пахаренко), канадця (О. Підсуха); 3) характерологічними особливостями – у семантичній структурі АЛН наявні, напр., семи: ‘хитрість, безпринципність, лестощі’ – підлаза (В. Мисик), фарфолиз (Л. Костенко), підспівайло (М. Вінграновський), хамеліончук (І. Калинець); ‘лінощі, безділля, тунеядство’ – вилежень (Яр Славутич), ледарник (О. Влизько); ‘невихованість, грубість, підлість’ – недоосвіток ‘той, хто недостатньо освічений, культурний’ (Е. Стріха), хамчук, гнидюк (Яр Славутич); ‘відношення до віри, релігії’ – безвірко, безвірець (В. Барка), пустосвят, святобожець (М. Бажан), богобор (Ю. Клен), бусуркеня ‘особа (жіночої статі) неправославної віри’ (О. Смик); ‘мовленнєва поведінка’ – лайко (Ю. Клен), неправдомовець (Т. Майданович), хитрослов (М. Сингаївський), словобагач (С. Гостиняк), хвалюк (А. Малишко), нарікайло (Яр Славутич) тощо. Назви осіб із негативною конотацією в семантиці значно переважають щодо кількості АЛН із позитивною оцінкою, що зумовлено екстралінгвальним чинником – народною (або в певний період панівною ідеологічною) традицією осуду рис особистості, несумісних із загальними уявленнями про гідних представників соціуму; 4) родинними взаєминами – інтегрувальна сема ‘родинні стосунки’ поєднується з такими, напр., диференційними  семами: ‘вік’, ‘стать’, ‘дорослість’ – бабумамця, бабутатко, бабусонечко, синага (І. Драч), спокревниця (Д. Павличко); ‘вік’, ‘стать’, ‘недорослість’ – дитино-мамка, дитиноматір (Б. Нечерда), маменятко (І. Малкович) тощо.

Самостійне об’єднання АЛН формують найменування, у значеннєвому обсязі яких наявна сема ‘сукупна множина осіб’, а також додаткові диференційні семи, що вказують на специфікацію відповідної множини. Однією з найчисленніших є група АЛН на позначення сукупності осіб за належністю до певного соціального стану, середовища (на зразок пенсіонерія (В. Кочевський) та ін.).

В українському поетичному дискурсі ХХ ст. широко представлені АЛН різних частиномовних класів, в основу яких покладено різні види прецедентних імен, передусім власні імена реальних осіб (прізвища політичних і культурних діячів), напр.: засосюритися (М. Сайко), сосюр’янство, зеровізм, гомерезія (Е. Стріха); солженіцинка (І. Малкович) тощо; від прізвищ письменників, які зробили вагомий внесок в еволюцію національного лінгвокультурного менталітету, поети особливо активно утворювали АЛН, як-от: шевченкоїд, шевченкіст (Ґ. Коляда); хвильовіст (М. Доленґо), хвильовушка, хвильовенко, хвильовистий (М. Семенко), хвильовизм (Е. Стріха) та ін.

У четвертому розділі  – „Словотворчість українських футуристів
20 – 30-х років ХХ століття” – розглянуто семантико-дериваційні типи АЛН у поетичному лексиконі футуристів, який становить специфічний фрагмент мовно-номінативного простору української поезії ХХ ст., з’ясовано основні інтра- й екстралінгвальні чинники індивідуально-авторської номінації, виявлено активні процеси в креативній номінативній діяльності поетів зазначеного періоду, суголосні із загальними словотвірними тенденціями епохи.

Відповідно до еволюції українського футуризму – кверо-футуризм (1913 – 1919), панфутуризм (1921 – 1924) і футуризм доби „Нової ґенерації” (1927 – 1931) – змінювались особливості поетики й словотворчої практики його представників, насамперед М. Семенка. Найбільш плідною і багатоаспектною в структурно-семантичному плані його лінгвокреативна діяльність була в часи кверо- й панфутуризму. У період „Нової ґенерації” спостережено певне згасання словотворчих пошуків, а також відверті художньо-естетичні втрати, що зумовлене передусім чинниками екстралінгвального характеру, зокрема потребою писати „на злобу дня”.

У дериваційній практиці М. Семенка засвідчено такі тенденції: найбільшу кількість АЛН поет створив у 1918 р. (427 АЛН) і 1919 р. (113 АЛН). Упродовж 1914, 1916 та 1917 років кількість АЛН сягала 40 – 50 АЛН.

Відповідно до виокремлених дослідниками (Л.А. Лисиченко, Т.В. Скорбач, М. Неврлим) періодів творчої діяльності М. Семенка також виявлено тенденції в частотному розподілі АЛН за визначеними хронологічними зрізами. Так, у період кверо-футуризму (1913 – 1919 рр.) автор створив найбільшу кількість АЛН – 705, що може бути пояснене провідними на той час ідейно-естетичними настановами у творчості (і словоконструюванні) поета. У періоди панфтуризму (1921 – 1924 рр.) й „Нової ґенерації” (1927 – 1931 рр.) поет створив відповідно 33 і 52 АЛН (усього 85). Як бачимо, упродовж усієї футуристичної діяльності М. Семенко сконструював 790 АЛН. Решта АЛН (25) припадає на: 1911 р. – 1 АЛН; 1920 р. – 15 АЛН; 1925 р. – 2 АЛН; 1933 р. – 2 АЛН (усього – 20 АЛН); засвідчено й 15 недатованих АЛН.

Отже, саме в перший період еволюції футуризму М. Семенко особливо активно експериментував зі словесними формами, тоді як пізніше його креативність у царині індивідуально-авторської номінації пішла на спад.

Значна частина аналізованих АЛН – це унікальні словесні знаки, що у високохудожній формі репрезентували ідейно-естетичні засади творчості представників українського футуризму. Особливу увагу автори звертали на створення оригінальних назв динамічних, процесуальних ознак денотатів, на пошуки нових найменувань осіб як активних діячів і центральних суб’єктів соціальних змін, активних реформаторів довкілля. Так, програмні настанови кверофутуристів (зокрема, естетична засада динамізму) частково втілено в різних за частиномовною належністю АЛН, у семантичній структурі яких наявні інтегрувальні семи ‘рух’, ‘біг’: життєрух, бігорух, рухобіг, рухливобіг, хуткоплинний, хуткоплижний, хуткорухий, чорнорухий, руходівчина та ін.

Індивідуально-авторські назви осіб на зразок нео-міщанин, клясократ, літворог, пролеттурист (М. Семенко), громадянин-рушій (А. Чужий), новоґенерат, малоліфець (Е. Стріха) та ін. віддзеркалюють дух епохи, у яку жили і творили поети; у семантичній структурі частини АЛН (переважно завдяки семантиці кореневих морфем) „закодовано” інформацію про конкретні реалії тогочасного суспільного буття, оцінку їх автором –  представником певного соціального угруповання.

Футуристи, і насамперед М. Семенко, зображуючи урбаністичні реалії, створили велику кількість АЛН лексико-семантичного поля „місто”, напр.: автомобілевий, автомобільно, мототрамвай, бензинодим, центроміський, окінематографований, отеатрений, окав’ярений, оалеєний, оліхтарений, олюстрений, омагазинити, ліхтарити, машинити та ін. Для українського лексикону початку ХХ ст. такі АЛН були новаторськими з погляду не лише форми, а й змісту, оскільки зазначена тематика тоді була новою сторінкою в українській ліриці.

Продуктивність авторського словотворення властива АЛН на позначення почуттів, психоемоційних станів особи (затривоженість, екстазекспресія, лютобіль, сміхострумок, дивопитання, душопляма), явищ природи і стану навколишнього середовища (безхвилля, безтіння, затопленість, зимність, водотінь) тощо.

У поетичному словникові М. Семенка значний за обсягом клас із різноаспектними значеннєвими характеристиками формують авторські найменування статичних ознак денотата. Переважна більшість АЛН – це  відносні прикметники, серед яких прості за структурою АЛН із префіксом без-, що вносить у семантику дериватів словотвірне значення „відсутність ознаки, названої мотивувальним словом” (узуальним чи оказіональним): безрушниковий, безрозний, безсмутковий, безфундаментальний та ін.

Деякі АЛН (напр., безпросторовий, беззразковий) М. Семенко вживав по кілька разів у поезіях, створених упродовж різних хронологічних відрізків. Крім того, АЛН легкокрилля (1915 р.) і крилля (1917 р.) сучасники
М. Семенка й поети наступних поколінь творчо використовували, про що свідчить, зокрема пряма цитація Семенкових АЛН (напр., у творах П Тичини, В. Барки), використання іншими авторами (напр., Ю. Кленом, А. Малишком, І. Драчем, В. Стусом ) у ролі зразків для конструювання власних АЛН. Висока частотність уживання новотвору, як відомо, є одним із вагомих чинників, що стимулюють входження його до лексичної системи мови (як це сталося, наприклад, із АЛН І. Франка чинник, поступовий, П. Тичини юнка та ін.). В. Барка, до речі, використовує слово крилля у 13 контекстах (за даними Н.А. Адах), що дає підстави спрогнозувати можливу узуалізацію АЛН.

Значна кількість АЛН М. Семенка є словотвірними варіантами узуальних прикметників, пор.: ланцюговий – ланцюжний, листяний – листний та ін. Характерно, що замість узуальних слів із іншомовними афіксами автор нерідко пропонував неузуальні словотвірні варіанти з типовими українськими словотворчими афіксами: футуристичний – футурний, міфічний – міфний та ін. Поет часто використовував такі компактні за формою АЛН для досягнення конкретної версифікаційної мети.

Багатшими і складнішими в семантичному відношенні були прикметникові композити, яких у поетичному словнику М. Семенка виявлено понад 70. В основу АЛН (залежно від семантики стрижневого компонента) покладено зокрема такі ознаки денотатів: 1) зовнішні особливості істот – гнучкостанна, тонкостанна (дівчина), злобоокий (звір), безлічногий (спрут), змієкосий (хінець); 2) колір (відтінок кольору) та інтенсивність його вияву – зустрічно-злотні (нитки), безтямно-білі (пари), бірюзово-медузні (чорнила), рожево-ліхтарні (лілеї), блакитносніжна (гарцівниця); 3) звукова характеристика денотата – громомовний (Бетховен), співострунна (пауза), гамірливо-бензинні (сади) тощо.

Прагнення футуристів відтворити динамічні картини тогочасного буття зумовило створення численних АЛН, в основу яких були покладені  динамічні й процесуальні ознаки денотатів. Серед масиву дієслівних новотворів виокремлено найбільш репрезентативні ЛСГ АЛН зі значенням: 1) „набувати певного кольору / відтінку” – „виділятися певним кольором / відтінком“ – шоколадитись, опурпурити, блакититися, червоноплямитися та ін.;
2) „набувати певної характеристики за світловою ознакою навколишнього середовища“ – „виділятися вказаною характеристикою“ – напівтемнити, осутінити, опітьмити, блідитися та ін.; 3) „набувати певної характеристики за природними явищами, предметами” – „виділятися вказаною характеристикою” – озонити, обатмосферити, виогньовуватись, гольфстромити, веснити, сонцитися та ін.; 4) „набувати певної характеристики за зовнішнім виглядом” – „виділятися вказаною характеристикою” – розореолити, плакатити, окайданити, кришталити та ін.; 5) „набувати певної внутрішньої характеристики” – „виділятися вказаною характеристикою” – розміцнитись, надзвичайнити, мізерити, таємити та ін.; 6) „перебувати в емоційному / психічному стані” – губозміцнитись, хижнути, самотити, осамотнитись, еротити, харцизити, обезснажитись, ілюзити, безумити та ін.; 7) „виконувати конкретну фізичну дію” – продинамітити, очеплющити, широколистити, опідложити, оковдрити, опостелити та ін.; 8) „переміщуватись / не переміщуватись у просторі” –мертвопетлювати, похапливити ’швидко рухатись’, безрушити та ін.; 9) „витворювати характерний звук” – „звучати в певному темпі” – віолінити, сиренити, заструнити, алегрити та ін.

Як засвідчив аналізований матеріал, М. Семенко чи не найактивніше експериментував із дієприкметником. Часто автор шокував читача оригінальним новотвором, який здатен був умістити в своїй семантичній структурі додаткові значення, сприяти створенню несподіваного образу, що активізувало сприйняття твору адресатом, напр.: Я відчиняю звіринець, а в клітках – Думки / І Обезп’єдесталені Музи (Обезп’єдесталені Музи. 1918); Морщив просторінь опасмодимлений пароход (Пляж. 1918).

Якщо активні дієприкметники формують незначну щодо кількості групу новотворів (плинучий гнів, лоскочучі струмки, рухаючі фігури тощо), то пасивні дієприкметники є характерною стильовою ознакою творів М. Семенка. Переважна більшість АЛН утворена від оказіональних інфінітивних основ: обезпрозорений, опітьмений, олюстрений, опрокльонений. Частина АЛН має складну структуру: осинєплямлений, обожеволений тощо. Словотвірні моделі, використовувані М. Семенком, були продуктивними і в арсеналі ідейних однодумців поета, напр.: освітлозорений, отроянднений, одимлений (Ю. Шпол).

Семантика пасивних дієприкметників різноманітна. У їхньому значеннєвому обсязі наявні, наприклад, такі диференційні семи: 1) ’природне явище’ – одимокучений, огневклеєний, струмлений; 2) ’конкретний предмет’ – оланцюжений, прикнопнутий; 3) ’психо-фізіологічний стан особи’ – забожеволений, онервотончений, душорозірваний та ін.; 4) ’вид мистецтва / спосіб відображення дійсності’ – окінематографований, отеатрений, оескізений та ін.

У складі атрибутивних прислівників, що формують, порівняно з обставинними найменуваннями ознак ознак, численну групу, виокремлюються номінації способу дії, що належать до кількох ЛСГ. АЛН позначають: 1) стан особи (фізичний, фізіологічний, психо-емоційний, інтелектуальний): безшумногнівно, очездивовано, самособойне; 2) спосіб розташування / переміщення живої істоти: отриножено, легкоступно; 3) темп виконання дії: тактно, безтемпно; 4) звуковий вияв дії: гуркотно, акомпаніанно; 5) спосіб викладу інформації: безпрограмно, безпоезно, безпланно; 6) особливості зовнішнього вигляду об’єкта: блимно, слонокістно та ін. Високочастотними в поетичному лексиконі М. Семенка є АЛН із префіксом без- та суфіксом -о, а також АЛН із префіксом обез-, які зазвичай мотивовані іменниками з абстрактним значенням.

 У процесі створення багатьох АЛН футуристи свідомо розраховували на наявність у читача фонових знань, необхідних для успішної комунікації в межах національної культури, для точного сприйняття значення окремого АЛН і змісту художнього твору загалом. Так, чимало АЛН М. Семенка репрезентували його глибоку обізнаність зі світовим літературним дискурсом. Це, наприклад, АЛН, виформувані на основі прецедентних феноменів – прізвищ українських та зарубіжних культурних діячів: оболесити, занадсонити, уітманно, омонтекрістений, одсеверянити та ін. АЛН такого типу створені всупереч дериваційним законам літературної мови, що забезпечує їхню високу експресивність, художньо-естетичну новизну й інформативність.

У словотворчій практиці М. Семенка виявлено певні тенденції у використанні кореневих морфем цілком визначеної семантики. Результати частотного аналізу фактичного матеріалу дали змогу встановити, які саме фрагменти пізнаваної об’єктивної дійсності перебували в центрі мовно-естетичних зацікавлень поета і стимулювали його лінгвальну креативність, віддзеркалюючи у її результатах – специфічних словесних знаках – особливості авторської мовно-поетичної картини світу. Відзначено високу частотність морфем, що входили до складу АЛН, які позначали: колір / його відтінок (біл-, червон-, блакит- / блакич-, ясн-, тем-н-); космічний об’єкт (сон-ц- /сон-еч-к-/ сон-яч-н-); темпоральну ознаку (віч-н-, весн-); динамічну ознаку (рух-/ руш-); психоемоційну ознаку особи (душ-а / дух-); жанр художньої творчості (поез-, с-пі-в, пі-сн-я) та ін. Показово, що чимало із зазначених морфем входять до структури лексичних номінацій, які є ключовими у складі традиційного словника української поезії.

Поет активно застосовував морфологічний спосіб творення АЛН. У системі оказіональних іменників, прикметників, дієприкметників і прислівників переважала суфіксація, у дієслівному словотворі – конфіксація; продуктивним різновидом морфологічного словотвору виявилися також основоскладання та юкстапозиція (особливо серед іменників і прикметників). Крім того, поет не залишився осторонь від загальних тенденцій, характерних для узуального словотвору початку ХХ ст., – активного творення абревіатур, напр.: юрівановмеженко, укрстановище, Атлант-ель-стан, Ніл-ель-стан, Радсубтропіка ‘Крим’.

М. Семенко, як і інші поети 20 – 30-х років, активно використовував і морфолого-синтаксичний спосіб словотвору, унаслідок чого з’являлися субстантивовані одиниці різноманітної семантики, зокрема такі, що слугували синонімічними назвами концептуальних понять людського буття, як-от: „минуле”/ „старе” / „те, що віджило”: ...годі дряпать нестримно / і щипать задубіле….; …зваліть купу зламаного... (М. Семенко); ...кров’ю давнього, булого / значиться кожний крок... (М. Зеров); ...Хай торішнє з листочками мре! / Це живе, молоде, невмируще / Одрубало зогниле, старе!; …сотворим / Не позабуте, а нове! (О. Влизько) та ін. Субстантивовані номінації виконували роль контекстуальних синонімів до загальновживаних назв, сприяли економії мовних засобів, лаконічності висловлення.

Мовний талант М. Семенка особливо виявився у використанні специфічних, рідковживаних в узуальному словотворі способів, зокрема лексико-синтаксичного (автомобілібілі), контамінації (любіль, повема). Такі експерименти не залишилися не поміченими сучасниками поета і його наступниками. Закономірним у зв’язку з цим є факт активізації використання зазначених способів творення АЛН в українській поезії останніх десятиліть.

Продукуючи АЛН, М. Семенко поповнював ними словотвірні гнізда узуальних дериватів, наочно демонструючи необмежені словотвірні потенції української мови, напр.: зойкати – зойкнений – зойкнено; зойкати – зойкний – зойкність; зойкати – зойкний – зойкно (узуальне зойкнути) та ін.

Лідер футуризму виразно продемонстрував текстотвірну функцію АЛН, яку вони здатні виконувати завдяки своїй словотвірній і лексичній системності. Автор майстерно вдавався до одного з ефективних прийомів забезпечення структурної цілісності тексту – розгортання словотвірного гнізда всередині тексту. Так, за аналогією до слова бібліографія М. Семенко утворив дев’ять АЛН на позначення способів опису опублікованих праць: незнайкографія, ліньографія, наплюйкографія, заплющочіграфія, тупографія, рукомахографія та ін. У контексті поряд із вихідною лексичною одиницею розміщено й АЛН, чим забезпечується адресатові можливість одразу збагнути принцип конструювання АЛН і їхнє ускладнене значення. Наведені приклади засвідчують, як цілеспрямовано поет здійснював мовотворчу „роботу”, спроектовану на заповнення словесних лакун у лексичній системі мови.

М. Семенко, уводячи АЛН до поетичного контексту, послуговався різноманітними прийомами активізації сприйняття значення інновації читачем, зокрема такими: уживання в тому самому контексті однокореневих АЛН; нанизування одноструктурних новотворів у межах невеликого фрагмента тексту; авторське пояснення значення АЛН; уведення до контексту узуального слова-зразка, за аналогією до якого утворено АЛН; графічне оформлення АЛН (за допомогою лапок, ненормативного дефісного написання, шрифтів). Усе це сприяло також актуалізації лейтмотивного образу твору, забезпечувало формальну й змістову новизну тексту, збуджувало увагу читача, так чи так розвивало його мовне чуття, виховувало естетичний смак.

Створення АЛН зумовлювалося переважно потребою увиразнити художній образ, уникнути мовного стандарту, запропонувати експресивні синоніми до стилістично нейтральних загальномовних лексичних одиниць, прагненням витримати ритміку віршованого твору, дібрати оригінальну риму, лаконічно висловити думку тощо.

Мовно-поетичне новаторство М. Семенка різнопланове, але водночас і різновартісне щодо пошуків ним шляхів і способів збагачення словникового складу української мови. Незважаючи на окремі прорахунки в царині філологічних експериментів, АЛН здебільшого засвідчують лінгвістичний талант поета. Індивідуальна дериваційна практика футуриста (як і його поезія загалом) усе ще вимагає нового осмислення й об’єктивної оцінки. Багато в чому М. Семенко, як і його сучасник російський поет-новатор В. Хлєбников, випередив свій час, висвітливши цілий спектр нових перспектив розвитку поезії та продемонструвавши творче використання її „будівельного матеріалу” – мови. Унікальне для української поезії словесне експериментаторство М. Семенка слугувало не лише зразком оновлення лексичних засобів, а й виконувало роль потужного психолінгвального стимулу до „словоконструювання” для сучасників, однодумців поета (Ґео Шкурупія, О. Слісаренка, В. Десняка, М. Терещенка, В. Вера, А. Чужого, М. Бажана та ін.), літературних опонентів та, зрештою, поетів наступних поколінь.

У п’ятому розділі – „Теоретичні й практичні аспекти лексикографії авторських лексичних новотворів” – проаналізовано еволюцію української письменницької лексикографії з другої половини ХХ-го – до першого десятиліття ХХІ-го ст.; розглянуто фіксацію АЛН у словниках мови письменників, загальних неологічних словниках, а також у спеціальних словниках АЛН; проаналізовано лексикографічні параметри опису АЛН у дисертаційних роботах 1990 – 2000-х років; запропоновано типологію словників АЛН; схарактеризовано перспективи української індивідуально-авторської неографії, обґрунтовано теоретичні засади створення загальних та персональних словників АЛН.

Лексикографічна фіксація значного за обсягом корпусу АЛН в українському поетичному лексиконі ХХ ст. становить важливу наукову цінність із різних поглядів: а) з погляду теорії номінації, оскільки лексикографований матеріал ілюструє можливості заповнення певних номінативних лакун у лексичній системі мови, сприяє поглибленому вивченню явища оказіональності; б) з погляду деривації, позаяк лексикографовані одиниці виявляють словотвірні потенції української мови, засвідчують перевагу (частотність) одних словотворчих засобів над іншими, уможливлюють прогнозування розвитку словникового складу мови через узуалізацію окремих АЛН; в) з психолінгвістичного погляду словники АЛН засвідчують мовно-естетичні пріоритети того чи того автора, специфіку його світобачення і світосприйняття; г) з мовно-історичного погляду словники АЛН актуалізують певні реалії, поняття в мовно-номінативному просторі соціуму на конкретному хронологічному зрізі: лексичні одиниці, представлені у словниках неологічної лексики, опосередковано віддзеркалюють ідеологію й філософію поетичної мови певної епохи, унаочнюють еволюцію образних засобів поезії в історії літературної мови ХХ ст.; д) з гуманітарного погляду лексикографія загалом та індивідуально-авторська неографія зосібна  відіграють важливу соціокультурну роль в історії розвитку писемності й культури суспільства. Словники як жанр довідкової літератури репрезентують інтелектуальну еволюцію соціуму, його мовно-естетичний розвиток.

 Словники АЛН поповнюють усталену в слов’янській лексикографії практику створення авторських (письменницьких) словників. На сучасному етапі розвитку української лексикографії актуальним завданням є укладання різножанрових словників АЛН, а в перспективі – загального академічного словника авторських лексичних новотворів в українській поезії ХХ ст.

Проведене дослідження дало змогу зробити такі висновки.

Індивідуально-авторська практика створення нових номінативних одиниць безпосередньо залежить від загальної динаміки словникового складу національної мови в певний період її функціонування, від інтра- й екстралінгвальних чинників, що стимулюють креативну психолінгвальну діяльність поета як носія і творця мови.

Еволюція індивідуально-авторської номінації в поезії минулого століття засвідчує нерівномірне кількісне поповнення корпусу АЛН, різноманітність структури й семантики новостворених одиниць на хронологічних відрізках  ХХ ст. Найбільш продуктивними щодо поповнення поетичного лексикону минулого століття новотворами були такі періоди (за спадним принципом): 1956 – 1989 рр., 1924 – 1933 рр., 1990 – 1999 рр. і 1917 – 1923 рр.

Аналіз словесної креативної діяльності близько 400 українських поетів дав змогу довести висунуту робочу гіпотезу про те, що словотворчість як особливий вид психолінгвальної діяльності індивідууму безпосередньо зумовлюється актуальністю певних суспільно-історичних явищ. На загальну кількість АЛН відповідної тематики впливають конкретні екстралінгвальні чинники.

Вибір поетом засобів і способів творення АЛН залежить від системно-функціональних, функціонально-художніх, ідіостильових пріоритетів. Одні автори активно створюють нестандартні номінації, інші шукають нових способів вираження змісту за допомогою вже наявних у загальновживаній мові номінативних одиниць. Найпродуктивнішими поетами-„словотворцями” ХХ ст. є В. Барка, А. Малишко, М. Семенко, П. Тичина, В. Стус, І. Драч, М. Рильський. Великою кількістю АЛН поетичний лексикон поповнили також Л. Костенко, Ю. Клен, І. Калинець, М. Зеров, Яр Славутич, М. Вінграновський, Д. Павличко, Б.-І. Антонич, П. Савченко, Є. Маланюк.

Серед АЛН переважають іменники. Вагомий щодо кількості клас формують оказіональні прикметники. Меншою кількістю представлені дієслова та прислівники, одиничними утвореннями – індивідуально-авторські предикативи, займенники, вигуки та числівники.

До найпродуктивніших способів оказіонально-предметної номінації належать композиція основ, юкстапозиція, суфіксація. Завдяки використанню цих способів поети мали змогу передати лаконічною формою максимум інформації. З-поміж прикметникових новотворів превалює конструювання складних за структурою найменувань, у галузі дієслівної номінації – суфіксація та конфіксація. Для прислівникових АЛН типовим є суфіксальний спосіб деривації.

У процесі креативної номінативної діяльності поети ХХ ст. активно використовували характерні для фольклору способи й засоби словотворення, а також традиційні слова-образи в ролі мотивувальних одиниць для АЛН. Завдяки цьому поетичний лексикон минулого століття поповнився великою кількістю високохудожніх інновацій, яким притаманна семантична прозорість, глибина змісту і народнопоетична символіка.

Поширення того самого АЛН у поетичних текстах кількох авторів свідчить про потенційну здатність таких одиниць збагатити словниковий склад загальнонаціональної мови. Підтвердженням цього є наведені в праці випадки узуалізації АЛН.

АЛН – складники самостійної організованої сукупності одиниць, яким притаманні системні ознаки і які, порівняно з узуальними найменуваннями, виконують роль допоміжних засобів номінації фрагментів об’єктивного світу. Серед АЛН у поезії ХХ ст. одним із найчисленніших є клас „назви осіб”. Наявність значної кількості АЛН із семантичним інваріантом ‘особа / ‘особи’ – цілком закономірне явище, яке засвідчує, що в процесі створення АЛН переважало конструювання номінативних одиниць саме „антропонімної” тематики.

Показовим є широке продукування в поезії ХХ ст. АЛН на позначення осіб із негативним емоційно-оцінним компонентом у семантиці. Це стосується зазвичай АЛН суспільно-політичного характеру, які маніфестують соціальні, ідеологічні суперечності в суспільстві.

Мотиваційну основу численних АЛН становлять прецедентні феномени – власні імена реальних осіб, найменування творів літератури і мистецтва, назви офіційних установ, організацій та ін. У складі АЛН різних частиномовних класів виокремлено групу номінативних одиниць, співвідносних зі знаковими для української свідомості назвами – Дніпро, Україна, Шевченко, Чорнобиль.

Словотворчість поетів ХХ ст. віддзеркалює загальні дериваційні тенденції, характерні для функціонування літературної мови певного періоду. Підтвердженням цього є експериментаторська діяльність у галузі індивідуально-авторської номінації українських футуристів 20 – 30-х років, насамперед М. Семенка. Чимало АЛН цього поета є унікальними словесними знаками, які репрезентують його мовний талант і глибоку обізнаність зі світовим історико-культурним дискурсом.

Новаторство футуристів полягало передусім у розширенні семантичної та формальної сполучуваності морфем у складі АЛН, що забезпечувало високу експресивність новотворів. Водночас практично всі АЛН були сконструйовані з використанням загальномовних словотворчих афіксів (крім фонетичних інновацій у творчості раннього М. Семенка). Будова значної частини АЛН відповідає дериваційним законам української мови.

Результати частотного аналізу використання футуристами й іншими поетами ХХ ст. кореневих морфем певної семантики у процесі творення АЛН засвідчили актуальність для авторів як суб’єктів креативної номінативної діяльності окремих фрагментів довкілля: особа як активний діяч, творець нового суспільного ладу, суб’єкт внутрішніх (особистісних) та зовнішніх (соціальних) змін; діяльнісний аспект буття особи, соціуму й довкілля; темпоральні ознаки буття об’єктів; зовнішні (зокрема колірні) ознаки об’єктів та ін. Закономірним, отже, є те, що в поетичному вокабулярі М. Семенка засвідчено цілі ряди спільнокореневих АЛН зазначеного семантичного плану.

Власне словотворча діяльність футуристів, попри їхні ідейно-естетичні заяви, загалом ґрунтувалася на мовних словотвірних традиціях. Чимало з активно використовуваних авторами кореневих морфем як основних носіїв лексичного значення АЛН входять до структури узуальних лексичних номінацій, які є ключовими в складі традиційного словника української поезії.

Дериваційна практика М. Семенка віддзеркалювала словотвірні тенденції 20 – 30-х років ХХ ст.: автор  експериментував практично з усіма повнозначними частинами мови, насамперед дієсловами, іменниками та прикметниками, активно використовуючи афіксальний різновид морфологічного способу, найчастіше осново- і словоскладання. Поет суттєво розширив можливості морфолого-синтаксичного способу творення оригінальних найменувань, зокрема субстантивації, унаслідок якої до поетичного лексикону аналізованого періоду потрапляли АЛН – синоніми загальновживаних слів.

Мовна практика М. Семенка стосовно рідковживаних в узуальному словотворі способів – лексико-синтаксичного, контамінації – значною мірою стимулювала інших поетів до лінгвальної креативності, про що свідчить зростання кількості АЛН, створених зазначеними способами, у поезії кінця ХХ – початку ХХІ ст.

У вивченні історії поетичної мови важлива роль належить лексикографічному аспектові дослідження АЛН. Аналіз еволюції української письменницької лексикографії середини ХХ-го – першого десятиліття ХХІ-го  століття дає підстави виокремити три етапи створення різновидових письменницьких (авторських) словників: 50 – 60-і роки; 70 – 80-і роки минулого століття; 90-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.

Поповнення лексикону української поезії минулого століття значною  кількістю АЛН зумовило потребу їхньої лексикографічної інтерпретації. У зв’язку з цим наприкінці ХХ ст. виокремилася самостійна галузь словництва – неографія, зокрема індивідуально-авторська. Створення словників АЛН сприяє формуванню емпіричної бази для подальших лексикологічних, дериватологічних, семасіологічних, семантико-стилістичних, ідіостилістичних студій, поглибленому дослідженню актуальних проблем теорії лексикографії, теорії номінації (передусім оказіональної), поетики, історії літературної мови.

У зв’язку з актуальністю неології та індивідуально-авторської неографії виняткової важливості набуває системне вивчення взаємодії узуальних та індивідуально-авторських лексичних новотворів у загальномовному словнику, дослідження взаємовпливів інтра- й екстралінгвальних чинників, що стимулюють появу АЛН, комплексного аналізу АЛН як специфічних репрезентантів не лише індивідуальної мовно-поетичної, а й національно-мовної картини світу.