Дієслівні речення в українській літературній мові: структура, семантика, моделі

summary

У вступі проаналізовано стан досліджуваної проблеми  в сучасному мовознавстві, обґрунтовано  актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, визначено її наукову новизну,   теоретичну  і практичну цінність одержаних  результатів, а також подано відомості про апробацію результатів дослідження.

 Перший розділ ”Проблема дослідження дієслівного речення як багатоаспектної одиниці” присвячений найважливішим питанням теорії дієслівного речення, а саме: виокремленню дієслівних речень, семантиці дієслова, присудку, предикатові, валентності, інтенції, моделі, структурній схемі тощо.

Тривала і досить плідна практика дослідження слова уможливила чітке розмежування лексичного і граматичного значень, морфологічну і семантичну структуру слова, що відображено у протиставленні термінів “граматичне” і ”фонологічне слово” в лінгвістичній концепції Ш. Баллі.

Тісний зв’язок і водночас диспропорцію між обсягом лексичного і граматичного в слові можна пояснити невідповідністю між конструктивними можливостями мови і величезним обсягом та різнорідністю інформації, що виражена цими засобами.

У зв’язку з цим багато дослідників пов’язують онтологію значення не зі словом, а зі структурою вищого порядку – реченням. Розуміння значення речення нетотожне розумінню значення слова. Речення виражає мовними засобами спрямованість думки на той чи той предмет і прагнення людського розуму розкрити потрібний йому бік речі, репрезентує зацікавленість суб’єкта в практичному аспекті пізнання реалій дійсності.  Значення речення є  мовним втіленням цілеспрямованого руху нашої думки на об’єкт, тому деякі дослідники вважають, що відправним пунктом в аналізі значення у мові доцільніше вважати значення речення, а не  слова.

Однією з найважливіших є проблема дієслівного значення. Особливий характер дієслів найвиразніше виявляється в складності, багатокомпонентності та високому ступені ієрархічності  їхньої семної структури. Крім того, у дієслова досить важливою є синтаксична зумовленість окремих аспектів його значення, бо воно обов’язково містить у своїй семантиці не тільки парадигматичні, але й синтагматичні компоненти змісту.

         Своєрідність дієслівної семантики полягає у тому, що, крім власне процесуальної ознаки, дієслово найчастіше містить у своїй семантичній структурі певну кількість субстанційних сем – суб’єктну, об’єктну, інструментальну та ін., поєднуючи у своєму значенні узагальнене уявлення про типову мікроситуацію і відповідні зв’язки та відношення. Найбільш значущі компоненти типової мікроситуації, які начебто вмонтовані в семантику дієслова, набувають свого конкретного прочитання в  мікроконтексті.

Останнім часом у розвідках із функціональної граматики аналіз семантики дієслів пов’язують із характеристикою їхніх граматичних категорій, оскільки основним недоліком традиційної граматики був недиференційований підхід до опису граматичних категорій, яким формально надавали статус загальнодієслівних без урахування семантики дієслів, що значною мірою проектує чи зумовлює функціонування цих категорій. Безперечним є той факт, що граматичні класи дієслів  співвідносні з їхніми семантичними типами чи визначені ними.

Дієслівні одиниці є здебільшого предикатами – основними конструктивними центрами речень, у ролі яких найповніше реалізують свою семантику і дистрибутивні ознаки синтагматичного характеру. Окрім загальнокатегорійного значення дії чи процесу, який розподіляють на власне дію і стан, у класифікації дієслів багато дослідників зважає на такі ознаки дієслів, як активність/пасивність, статичність/динамічність, суб’єктна/об’єктна орієнтованість. У дисертації для визначення лексико-семантичних груп (ЛСГ) дієслів використано логіко-граматичний підхід, на засадах якого виділено такі загальні ЛСГ: дії, руху, стану, процесуальні, соціальних та ментальних дій, релятивні(відношення), місцеперебування, буття, характеризації, екзистенційні, володіння. Значний обсяг і складна ієрархічна структура окремих лексико-семантичних груп зумовили потребу їхньої диференціації на семантичні підгрупи,  що враховує семи вищих рівнів ідентифікації.

Аналіз сучасного стану теорії дієслівного речення в східнослов’янському мовознавстві свідчить, що вербоцентризм зберіг у ній досить міцні позиції, бо ідея обов’язковості дієслова в реченні актуальна й нині. Ці погляди, започатковані ще О.О. Потебнею, І.Огієнком, О.М. Пєшковським, поділяє нині чимало вітчизняних  і зарубіжних синтаксистів.

На засадах вербоцентризму сформовані найпопулярніші теорії синтаксичних досліджень: теорія валентності, інтенції, дистрибутивна методика. Конструкції, що не мають у своєму складі дієслова, найпослідовніші прихильники цієї теорії виводять зі складу речень. Основним аргументом прихильників вербоцентризму є теза про домінування дієслова-присудка у формально-граматичній будові речення, його виняткову роль у вираженні предикативності, бо лише дієслово має категорії часу і способу.

У мовознавстві остаточно сформованим постає трактування речення як складного багатопланового утворення, що об’єднує формально-граматичний, семантико-синтаксичний і комунікативно-прагматичний рівні організації, які в межах конструкції виявляють відносну самостійність, тому дієслівні речення потрібно досліджувати в тривимірному аспекті. З формально-синтаксичним (власне-синтаксичним) аспектом пов’язують синтаксичні зв’язки й виокремлювані відповідно до них компоненти речення. З семантико-синтаксичного погляду структурі речення властиві диференційні семантико-синтаксичні відношення й виділювані на їхній основі синтаксеми, що відображають специфіку поєднання змісту і форми компонентів речення. Особливістю комунікативної організації речення є те, що вона спрямована не в сферу мови, а в сферу мовлення, тому зумовлена мовленнєвою ситуацією та комунікативними настановами мовця.

Чимало питань теорії речення пов’язано з поняттям “зв’язка”. Суперечливість в оцінюванні ролі та функцій зв’язки, що склалася в синтаксичній теорії, є наслідком визнання подвійної природи цього об’єкта та абсолютизації однієї з двох функцій дієслівного елемента в складеному іменному присудку – функції власне зв’язки і функції вираження предикативності. Дослідники не одностайні в оцінці взаємовідношень дієслова й зв’язки бути, які здебільшого протиставлені, хоч можна спостерігати їх зближення чи нерозрізнення передовсім за синтаксичною ознакою.

Однією з найважливіших проблем у тлумаченні зв’язкових елементів у мові загалом і дієслівних зв’язок зокрема є спроба усвідомити закономірності поповнення їхнього складу та механізми, що регулюють цей процес. Результати аналізу функціонування дієслів у реченні свідчать, що поповнення складу службових дієслівних компонентів зумовлюють зміни у лексичному значенні цих одиниць та їхня функціонально-синтаксична роль у реченні. Повнозначне дієслово може отримати в реченні статус службового, допоміжного, зв’язкового, “напівзв’язкового” лише внаслідок процесів десемантизації, граматизації. Серед дієслівних зв’язок і “зв’язкоподібних” допоміжних дієслів називають такі одиниці, як бачити, виглядати, виробляти, виявлятися, відчувати, здаватися,  знати, думати,  існувати, називатися, походити, робити, ставати, стояти та ін. У сучасних синтаксичних дослідженнях досить широко представлені спроби виявлення і термінологічного визначення специфіки функцій допоміжних дієслів у реченні. Крім традиційної функції зв’язки, у службових допоміжних дієсловах визначають також функції компенсатора, модифікатора, імплікатора (Г.О. Золотова), експлікатора (Т.В. Шмельова), релятора (Н.Д. Арутюнова), “просвітленої” зв’язки (М.В. Всеволодова).

Створення типології предикатів, лексико-семантичний аналіз дієслів, а також встановлення репертуару актантів, особливо об’єктних ролей, відкривають нові можливості для розроблення структурно-семантичних класифікацій дієслівних речень. Семантико-синтаксичні дослідження виявляють як структурну, так і значеннєву ієрархічність будови дієслівних речень, допомагають зрозуміти організацію дієслівного речення за принципом компонентного членування.

Семантичні інтерпретації речення найчастіше засновані на характеристиці предикатів залежно від ситуації позамовної дійсності, яку вони позначають. На цих засадах  виділяють предикати дії, стану, якості, відношення та ін. У сучасній граматиці досить поширеною є думка, згідно з якою семантичний аналіз дієслівних речень можна здійснити лише з опорою на вичерпні і багатовимірні лексико-семантичні класифікації всіх дієслів, тому аналіз  речення важливо доповнювати лексико-семантичною характеристикою дієслів.

Для встановлення класів предикатів та опису структурно-семантичної будови речення великої ваги набуває визначення репертуару актантів предиката, що представлені як предметні поняття із семантичними функціями, а також виявлення їхніх функцій як членів речення, частиномовного статусу і граматичної форми, належності до певних семантичних класів, обов’язковості/факультативності їхнього вживання тощо.

Одним із кардинальних питань синтаксичної семантики нині стало питання про співвідношення конструкції та компонентів її наповнення. Учені визнають, що синтаксична структура речення зумовлена проекцією якостей лексичних одиниць, з яких вона побудована, тому проблема отримує два ракурси аналізу: з погляду конструкції і з погляду лексичних характеристик слів, що входять до її складу. Обмеження на  входження лексичних елементів до певної конструкції або ж, навпаки, потреба обов’язкових лексичних компонентів, обмеженість/необмеженість лексичного компонента втілюють у сучасному синтаксисі в поняттях первинності/вторинності синтаксичної функції слова, ізоморфності/неізоморфності, ізосемічності/неізосемічності.

Ізосемічність, “первинність” синтаксичної функції частини мови визначена прямою відповідністю семантики частини мови (чи підкласу слів) семантиці відповідного синтаксичного компонента, тобто  лексичне наповнення точно відповідає синтаксичному концепту, репрезентованому структурною схемою простого речення. Явище неізосемічності (вторинність функції) фіксують тоді, коли слово однієї частини мови починає виконувати роль іншої частини мови чи іншого семантичного класу слів. Надзвичайно важливим для типології дієслівних речень є те, що чітко виявляємо рефлекси на рівні дієслівного предиката і структурної організації речення. Динаміка відношень ізосемічності/неізосемічності в межах одного типового значення речення дає змогу встановити базові моделі речення, що відіграють важливу роль у структуруванні синтаксичного континууму. У характеристиці типів дієслівних речень фіксація цієї динаміки набуває виняткового значення, бо вона дає змогу простежити побудову поля дієслівних речень.

Для встановлення класів предикатів та опису структурно-семантичної будови речення великої ваги набуває визначення репертуару актантів предиката, що представлені як предметні поняття, наділені семантичними функціями, а також виявлення їхньої функції як членів речення, частиномовного статусу і граматичної форми, належності до певних семантичних класів, обов’язковості / факультативності їхнього вживання тощо.

Поєднання предикатного ядра (предиката) та іменних компонентів, які мають певну роль у реченні, утворюють валентну (актантну) рамку дієслова, організують семантику дієслівного речення.

У другому розділі „Дієслівне речення в синтаксичній системі української мови” зосереджено увагу на виявленні глибинних процесів формування дієслівного речення та його найважливіших показників.

Структурно-семантичний статус дієслова зумовлений його участю у формуванні речення-висловлення з погляду пропозитивного значення й актуалізації цього значення, а також вираження ним припропозитивних і поліпропозитивних змістів у межах речення. Відповідно до цих аспектів дієслово реалізує в реченні предикативно-пропозитивну, прогнозувальну, актуалізаційну й копулятивну функції. У процесі конструювання речення-висловлення номінативні, комунікативно-функціональні й прагматичні аспекти визначають тип предиката – простий чи аналітичний – і набір функцій, що реалізовані дієсловом у реченні, а також  його структурну і семантичну ролі – експлікатора, компенсатора, модифікатора, комплікатора, копулятора.

Найважливішою ознакою речення є предикативність – граматична категорія, сутність якої полягає у  віднесеності до реальної дійсності того зв’язку, який встановлений у реченні між предикатом і суб'єктом. Конститутивними ознаками предикативності є модальність і темпоральність.

Речення-висловлення є основною одиницею, у межах якої відбувається предикація – поєднання концептів у процесі утворення пропозиції.  Предикація – це процес когнітивний і для мови вторинний. Акт предикації є однією з основних ознак людського мислення, основним інструментом пізнання, який дає змогу порівнювати, зіставляти, поєднувати людські знання про предметний і реальний світи у формі суджень (пропозицій), розвивати їх у різних формах мислення.

Для опису й визначення явищ, що мають у своїй основі єдиний процес предикації, сучасна наука пропонує низку термінів: “підмет” і “присудок”, “тема” і “рема”, “суб’єкт” і “предикат”, “топік” і “коментар”. Для пізнання мовних процесів предикації важливим є розуміння того, що мовні  форми предикації належать не якому-небудь одному членові речення, а реченню загалом. Предикація виражає позачасовий сутнісний зв’язок понять, а мовні форми предикації називають структурною схемою чи моделлю. Єдність пропозицій і структурного оформлення речення (модельна ізосемічність) остаточно виявляє предикатну роль слів у реченні.

Поведінка конкретних дієслів у реченнях різного пропозитивного змісту залежить від ізосемічності дієслова і типового значення речення. Ізосемізм характерний передусім для базових моделей речення, у яких семантика предиката відповідає категорійному значенню частини мови, що його виражає. Однак значення дієслова і типове значення речення можуть бути і неізосемічними. Це явище периферійне для української мови, але воно вказує на своєрідність мовної системи як системи нестійкої і нежорсткої,  що визначає можливості її розвитку.

Прикладом такої нестійкості і нежорсткості синтаксичної системи є те, що вербоцентризм, хоч і є визначальним принципом побудови синтаксичних одиниць української мови, не є абсолютним, що засвідчують речення з дієсловами-присудками, які виконують копулятивну і/чи актуалізаційну функції. Умовою виконання такими дієсловами-присудками пропозитивно-предикатної функції є процеси зміни їхніх лексичних значень, зокрема десемантизація і лексикалізація.

Десемантизація – втрата дієсловами частини конкретно-лексичного значення – зумовлює можливість “розщеплення” у висловленні процесів пропозиціоналізації і актуалізації пропозитивного змісту, що послаблює предикативну роль дієслова. Десемантизовані  дієслова виявляють тенденцію до втрати зв’язку з референтом і відрізняються своєрідним значенням, яке в них, на відміну від референтних слів, не має об’єктивного змісту. У десемантизованих дієсловах може зберігатися референтна “пам’ять”, але у “залишковому” компоненті значення. Процес десемантизації дієслова властивий переважно дієсловам місцеперебування у просторі, дії, руху, буттєвим, стану. Напр.: Вечір мелодію вів невисоку (А. Малишко). Через ріжок іде напис (Ю. Яновський).

Процесам десемантизації дієслів протиставлені процеси  лексикалізації. Це явище пов’язане з “індукуванням” у дієслові залежно від модельної семантики значення, яке не характерне для нього як словникової одиниці. Лексикалізацію найчастіше спостерігаємо в дієслівних предикатах, які позначають акустичні, оптичні, сенсорні явища, а також дії, пов’язані з переміщенням предметів і явищ. Переважно це неакціональні, а з погляду суб’єкта-мовця, констатувальні перцептивні дієслова зорового, слухового, кольорового сприймання і враження, а також акціональні дієслова, що називають певний спосіб пересування.

Ще одним важливим питанням статусу дієслівного речення є співвідношення предикативності речення та актуалізаційних функцій дієслова.

Предикативність – це не лише результат поєднання понять у межах висловлення, але й актуалізація (стосовно дійсності в категоріях модальності, темпоральності, персональності) змісту речення (пропозиції) синтаксичними засобами. Актуалізація завершує процес формування висловлення.

Речення набуває предикативності лише тоді, коли воно в системному аспекті відповідає структурі ситуації, виражає певну пропозицію. У такому розумінні предикативність є не лише прагматичним (структурним), але й значеннєвим показником речення. Оскільки предикативність – це актуалізація змісту речення, то цей зміст (пропозиція) повинен бути виражений (експліцитно чи імпліцитно) у реченні. Дієслово виступає як спеціалізований мовою морфологічний засіб актуалізації пропозитивного змісту, виразник реченнєвих предикативних категорій, що зумовлено наявністю в дієслова граматичних показників часу, модальності і особи. Актуалізаційну функцію можуть виконувати як повнозначні, так і неповнозначні дієслова.

Отже, участь дієслова у вираженні предикативності, реалізація ним пропозитивного змісту речення за часом, модальністю і частково персональністю відповідає актуалізаційній функції дієслова. Ця функція є основною для кожного дієслова у реченні незалежно від того, повнозначне воно чи неповнозначне.

Процеси, пов’язані з пропозитивною номінацією подій і явищ через висловлення, а також  можливість реалізації різноманітних форм мовного зв’язку об’єктів і предикатів представлені мовою у первинних за будовою простих (синтетичних) і складених (аналітичних) предикатах.

Простий дієслівний предикат дорівнює дієслову, що поєднує в ситуації ізосемічності пропозитивно-предикативну, актуалізаційну, копулятивну й прогнозувальну функції. Аналітичними є предикати, що об’єднують у своєму складі більше одного компонента, між якими здійснено перерозподіл пропозитивної і актуалізаційної інформації. Аналітичні предикати об’єднують у своєму складі фінітне дієслово та інфінітив чи іменний компонент або прийменниково-відмінкову форму: V_{f + inf}; V_f + N; V_f + praed N. До аналітичних предикатів традиційно зараховують складені іменні й дієслівні присудки зі змінюваними дієсловами й дієслівними неповнозначними і напівповнозначними зв’язками. Напр.: Легенди почали складати про неї (Леся Українка). Захотілося їй утекти, а чи просто зірватися і побігати (В. Шевчук). Всі четверо складали немов родину (М. Коцюбинський). Була вона проста та щира; нічого не крила в собі, бо й нічого було (А. Свидницький).

В аналітичних предикатах можна спостерігати розщеплення функцій, розподіл їх між різними компонентами; дієслово може брати на себе такі ролі: експлікатора-актуалізатора пропозитивного змісту, компенсатора предикативних категорій у предикативному імені, копулятора, що здійснює зв’язок між суб’єктом і предикатом, модифікатора і комплікатора пропозитивного змісту. Універсальною функцією змінюваного дієслова в реченні є функція актуалізатора пропозитивного змісту і експлікатора предикативних відношень. Для позначення останньої Г.О. Золотова запропонувала термін “компенсатор”.

Увесь обсяг дієслівних речень української мови можна представити за принципом поля як системно організованого фрагмента синтаксичної системи, у якому одиниці різної модельної семантики посідають різне місце стосовно центру і периферії.

Корпус дієслівних речень української мови виявляє ознаки польової організації, тобто такої ієрархічної системної організації мовних фактів, яка залежно від наявності чи відсутності у них певних якостей, фіксує їхнє місце у різних зонах поля. Елементи поля, що перебувають у різних зонах, мають певний набір ознак, ослаблення чи посилення яких визначає структуру побудови поля у напрямі „центр – периферія” і „периферія – центр”. До таких ознак у роботі віднесено: місце певної дієслівної семантики у відтворенні картини світу, частотність уживання певних конструкцій, ізосемічність лексичної та модельної семантики, обсяг внутрішньомодельної парадигми. На цих засадах виділено ядерну зону поля (моделі дії, руху, соціальних та ментальних дій); приядерну і найближчу периферію – (моделі процесів, стану); периферійну – (моделі буття та моделі речень зі значенням характеристики, які виражають якості, класифікації).

Основним елементом поля дієслівних речень є модель речення певного типового значення з дієсловом-предикатом. Модель речення – це мінімально граматично і семантично достатнє поєднання взаємозумовлених синтаксичних компонентів, що утворюють комунікативну одиницю з певним типовим значенням. Головними компонентами моделі речення є предикат і суб’єкт, а також складники, що беруть участь у вираженні типового значення і забезпечують структурно-семантичну єдність і цілісність типу речення. Несуб’єктні іменні компоненти – об’єкт, деліберат, темпоратив, орієнтир руху та ін. можуть бути як обов’язковими, так і факультативними залежно від того, виражають вони типове значення моделі, чи надають моделі додаткових ознак. Набір обов’язкових і факультативних іменних компонентів для кожної моделі є індивідуальним, а наявність факультативних компонентів свідчить про можливості поширення моделі. Структурна варіативність компонентів, а також варіативність їх набору формує варіанти моделі речень з одним типовим значенням – структурно-семантичні реалізації речення.

Проблема виділення моделі дієслівного речення пов’язана передусім з поняттям мінімального структурного типу (структурного мінімуму), який є її безпосереднім вираженням.

Питання про необхідний мінімум структурної моделі на сьогодні не має однозначного витлумачення у східнослов’янському мовознавстві, бо нерозв’язаною залишається проблема обов’язковості/факультативності компонентів структурної моделі речення. Непереконливими є як спроби ототожнення конституентів моделі з головними членами речення, що зумовлює обмеження кількісного складу моделі двоскладного речення предикативним мінімумом, так і протилежна тенденція неправомірного розширення переліку необхідних членів моделі з огляду на критерії значеннєвої завершеності чи їхньої значущості в комунікативному процесі. У першому випадку суто двокомпонентні моделі не лише стають недостатніми для створення типології реальної синтаксичної системи, але й спричиняють моделювання аграматичних структур (пор.: Київ стоїть замість Київ стоїть на Дніпрі). За другого підходу склад конституентів доволі часто невиправдано розширюють унаслідок уведення структурно необов’язкових, хоча й суттєвих у комунікативно-значеннєвому аспекті членів речення. Найдоцільнішим принципом визначення складу конституентів моделі є принцип оптимальності предикативної структури, що враховує конкретну комунікативну настанову кожного акту мовлення.

Третій розділ ”Динамічні моделі дієслівних речень” присвячено аналізові моделей дієслівних речень ядерної зони поля. Для того, щоб з’ясувати специфіку організації цієї зони і встановити її ознаки, детально розглянуто структуру й функціонування речень дії, руху, ментальних та соціальних дій. У виділених групах речень акцентовано увагу на особливостях структурного вираження певної модельної семантики, засобах реалізації суб’єкта, об’єкта, можливостях парадигми, ізосемічності/неізосемічності моделей, вживання дієслів різних лексико-семантичних груп у функції предиката.

Аналіз виділених груп проведено за єдиною методикою: спочатку визначено базові структурні моделі, далі встановлено різновиди їхньої внутрішньомодельної реалізації та варіанти (це, зокрема, різні прийменниково-іменні сполучення у функції об’єкта чи адвербіального компонента), а також можливості факультативного поширення структури речення.

Проведене дослідження засвідчило, що ядро поля дієслівних речень української мови формують динамічні моделі з типовим значенням фізичної дії з агентивним суб’єктом-особою. Це найпоширеніший клас дієслівних речень, вони становлять значну частку серед усіх синтаксичних одиниць.

Група дієслів фізичної дії об’єднує велику кількість підгруп, серед яких виділяють дієслова активної фізичної дії, впливу, створення, перетворення, знищення, механічної зміни предмета, дієслова, що позначають побутову господарську діяльність людини, інструментальні дієслова, дієслова зі значенням приєднання чи відчуження предмета, дієслова перетворення, зближення, об’єднання, повного охоплення, просторової взаємодії предметів та ін. 

Предикатам дії властивий усталений набір категорійно-семантичних ознак: волюнтивність, контрольованість, каузативність, акціональність, перехідність, потенційна спостережуваність, локалізованість у часі. Типовим для моделей дії є також активний характер суб’єкта та субстанціальність об’єкта. Ознакою дії є свідома активність, спрямована на досягнення певної мети.

Окрім виділених категорійно-семантичних ознак предикатів, для  моделей дієслівних речень дії визначальним є характер суб’єкта та об’єкта. У моделях речень дії суб’єкт творить ії сам, і тому він завжди активний. Напр.: Там білизну на кладці прала мати (М. Рильський).  Найчастіше суб’єктом тут виступає істота, якщо ж суб’єктом дії є іменники-неістоти, це потрібно розглядати як переносне вживання дієслів (метафоричне, метонімічне, оказіональне). Напр.: Снаряди, міни рвуть між зубцями щитів скелястих, трощать чагарник (П. Воронько). Для моделей дії характерним є субстанціальний об’єкт, виражений артефактами –  іменниками з предметним значенням або будь-якими словоформами, вибір яких залежить від різновиду суб’єктно-об’єктних відношень. Поява в позиції об’єкта іменників з абстрактною (пропозитивною) семантикою спричиняє дематеріалізацію дієслова: складати уклін, триматися думки, кувати перемогу, прорізати тишу, зарубати проект, знищити віру. Напр.: Тобі складаю я поклін (М. Зеров). Натурально, вони (мужики) мають право на землю, він завжди тримався такої думки (М. Коцюбинський).

Особливу групу дієслівних речень дії утворюють моделі дії з суб’єктом, вираженим іменем артефакту чи натурфакту: Голка вколола палець, і молодиця покинула вишивання (Панас Мирний). Тут реалізоване явище метонімічного перенесення в сфері суб’єкта, але таке зміщення семантичного плану відразу виявляє певні рефлекси на рівні граматичних форм. Ці речення мають дефектну парадигму, вони не утворюють системних модифікацій за особою.

Дієслівні речення з семантикою фізичної дії об’єднують чотири базові моделі:

1. S – Praed V_f – Obj. Напр.: Зінько приніс ласощі (Б. Грінченко).

2. S – Praed V_f – Obj₁ – Obj₂. Напр.: Він мимоволі прихилився до стінки і притиснув дівчинку до грудей (В. Домонтович).

3. S – Praed V_f – Obj₁ – Instr. Напр.: Фінкою Тягнирядно перерізав вірьовки (А. Головко).

4. S – Praed V_f – Obj₁ – Adv. Напр.: Якісь прегарні скіфські молодиці книші пекли на глиняній кабиці (Л. Костенко).

Три- і чотирикомпонентна структура моделей фізичної дії зумовлена природою позначеної ними ситуації. Моделі дії утворюють розвинену систему внутрішньомодельних різновидів, що зумовлено потребою передати в мові всю різноманітність діяльнісного вияву людини. Їхньою диференційною ознакою є набір різноманітних обов’язкових і можливих факультативних компонентів речення – іменних синтаксем, що позначають предмети у відповідних відмінкових і прийменниково-відмінкових формах зі значенням об’єкта, знаряддя конкретної дії та ін.

Обов’язковість чи факультативність компонентів моделі залежать від характеру їхнього зв’язку з предикативним центром речення, від їхньої участі в організації внутрішньомодельних різновидів речення, що зумовлено комунікативно-прагматичним ракурсом розгляду ситуації і комунікативною значущістю компонентів.

Аналіз базових моделей та їхніх внутрішніх різновидів засвідчив, що в них значну роль відіграє ознака активності / інактивності. Ця ознака пов’язана передовсім з розмежуванням двох основних різновидів моделі дії: об’єктної та безоб’єктної. Моделі безоб’єктної дії мають спрямування до семантики стану і характеризації, бо саме в безоб’єктному вживанні дієслівні одиниці виявляють тенденцію до втрати семи активності. Дієсловами-предикатами в моделі безоб’єктної дії виступають неперехідні дієслова або перехідні дієслова в абсолютивному вживанні. За абсолютивного вживання дієслів акцентованою є дія, абстрагована від об’єкта. Центром цього типу речень  виступають одиниці зі зворотними дієсловами: дієсловами, що не вживаються без постфікса -ся, так звані „reflexiva tantum”: сміятися, напитися; власне-зворотними дієсловами, суб’єкт-діяч яких сам зазнає дії: голитися, митися та ін. Предикатами моделей речення зі значенням безоб’єктної дії можуть бути також дієслова зі значенням діяльності (заняття) (працювати, вчителювати),  фізіологічної дії (дихати, сопіти, їсти), способу поведінки (капризувати, лукавити). У цих дієсловах або ж зовсім відсутня сема „перехід”, „контакт”, або ця сема не актуалізована. Напр.: А Данило – наш друг сивуватий – вчителює в селі у своїй стороні. (І. Гончаренко). Він сьогодні столярує в своїй майстерні  (Ю. Збанацький). Колосом і цвітом оповита, знов розхорошілася земля (Б. Степанюк).

До ядра поля дієслівних речень української мови належать також моделі руху і переміщення, розмежовані на підставі їхніх семантичних і структурно-модельних ознак. Якщо рух здійснює сам агентивний суб’єкт, докладаючи для цього певних зусиль, то переміщення є результатом дії суб’єкта, якого зазнає пасивний об’єкт. Це відображено на типах моделей руху і переміщення, значеннєвому характері об’єктних синтаксем, а також варіантах їхньої морфолого-синтаксичної реалізації.

Предикати руху в реченні обов’язково вимагають позицію суб’єкта, який має активний характер. Напр.: Собаки стрибали коло Наталки та коло діда (І. Багряний). Дуже рідко в реченнях трапляється пасивний суб’єкт, для якого характерним є рух, визначений зовнішньою стосовно суб’єкта силою. Наприклад: І полилась з тихим бульканням вода у корито (Г. Тютюнник).

Визначальною ознакою предикатів руху є показник динамічності, тобто вони виражають відношення розвитку руху до часу, а тому можуть поєднуватися з прислівниками типу швидко, раптом, повільно  та ін. Наприклад: Вони їхали дуже повільно, здавалось, кілька років, а може, кілька десятків років (В. Шевчук).

Для цих речень характерні динамічність, фазовість, аспектуальність, волюнтивність, цілеспрямованість та спостережуваність.

Дієслівні речення з семантикою руху репрезентують три базові моделі, які мають три-, чотири- і п’ятикомпонентну структуру:

1. S – Praed V_f – Adv_loc. Напр.: Я зійшов з човна (О.Копиленко).

2. S – Praed V_f – Adv_{loc 1} – Adv_{loc 2}. Напр.: Якось, приїхавши, з дороги прийшла вона просто до нашої церкви (Ю. Мушкетик).

3. S – Praed V_f – Adv_{loc 1} – Adv_{loc 2} – Adv_{loc 3}. Напр.: По замерзлих сходах в темноті Микола піднявся до себе на третій поверх (О. Копиленко).

·                   Цим моделям властива внутрішня неоднорідність, зумовлена різним ступенем обов’язковості предметних визначників дієслова – структурно-значеннєвих компонентів речення. Диференційними структурно-семантичними компонентами речень із цим типовим значенням є такі, що вказують на спрямованість руху: предметні орієнтири, предметна мета руху, засіб чи сфера переміщення, спосіб (манера) руху, швидкість. Напр.: На станцію вони забігли з другого боку, просто на колії (І. Багряний). Він же спокійно прямував до церкви (В.Підмогильний). Гришка мовчки стрибнув з воза на суху дорогу (Г.Косинка).

Обов’язковість предметних компонентів не є постійною величиною. Найменш значущим у цьому типі речень є компонент, що вказує на швидкість руху. Основними, такими, що мають найвищий ступінь обов’язковості, є компоненти, які називають пункт, з якого починають рух, і пункт, у якому цей рух припинено. Напр.: Бігали вони тоді від вікна до вікна і визирали, чи не сходить (Б.Лепкий). З шибки впурхує в кімнату зграя горобців (О. Копиленко).

З-поміж моделей дієслівних речень із семантикою переміщення у дослідженні виділено п’ять базових:

1. S – Praed V_f – Obj. Напр.: Низенький електровіз притяг ланцюг вагонів (Ю. Яновський).

2. S – Praed V_f – Obj – Adv_loc. Напр.: Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку (Панас Мирний).

3. S – Praed V_f – Obj – Adv_{loc 1} – Adv_{loc 2}. Напр.: Мати принесла з грядки до столу свіженькі огірочки (О. Копиленко).

4. S – Praed V_f – Obj – Adv_loc – Instr. Напр.: Одного разу він підкинув [Шпачиху] легковою до самого двору (О. Гончар).

5. Praed V_imp – Obj – (Adv_qual). Напр.: Нанесло гори піску (О. Копиленко).

Різноманітність компонентної структури базових моделей зумовлена тим, що дієслівні речення такої семантики можуть мати в своєму складі компоненти зі значенням орієнтирів переміщення (локативи) і компоненти зі значеннями „інструмент”, „спосіб переміщення”. Напр.: Парубок поставив їжу на піл (В. Підмогильний). М’яч відкотився, але Федя підштовхнув його ногою до себе (О. Ірванець).  Фактично такі моделі є каузативними – такими, що репрезентують каузацію місцеперебування предмета в просторі. Каузативні моделі переміщення виявляють причиново-наслідкові зв’язки з моделями дієслівних речень процесуальної семантики та моделями місцеперебування предметів.

Окремо серед динамічних моделей дієслівних речень виділено ті, що сформовані дієслівними предикатами, значення яких поєднує інтелектуальну й фізичну діяльність людини. Ці предикати називають мовленнєво-мисленнєві акти суб’єкта, які не обмежені лише його психікою, а й мають зовнішній вияв: почуття-дії, предметно орієнтовані емоції, пізнавально-комунікативні дії суб’єкта: Раптом він згадав про принесену їжу (В. Підмогильний). Хтось бубонить і плаче (Є. Маланюк). Дієслівні речення зі значенням мисленнєво-мовленнєвої каузативної дії передбачають необхідність ініціатора і безпосереднього виконавця визначеної дії, тому вони відкривають позиції для суб’єкта – каузатора, другої особи – об’єкта каузованої дії та імені каузованої дії.

Залежно від кількості та якості компонентів таких речень та з огляду на валентнісні характеристики дієслівних предикатів (за репрезентативні обрано предикати мовлення) у дослідженні виділено п’ять базових моделей дієслівних речень:

1. S –PraedV_f. Напр.: Сини стояли без діла й базікали, поспиравшись на заступи (І. Нечуй-Левицький).

2. S –PraedV_f – Obj. Напр.: Андрій суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази (М. Хвильовий).

3. S –PraedV_f – Obj₁ – Obj₂. Напр.: Я теж йому щось говорила…(Л. Костенко).

4. S –PraedV_f – Obj₁ – Obj₂  – Obj₃. Напр.: Він про шахти щось гомонів їй, куди вони удвох махнуть…(О. Гончар).

5. S –PraedV_f – Adv. Напр.: Пан Адам говорить спокійно, густо й глибоко (М. Коцюбинський).

Характерною особливістю цих моделей речень є наявність у них деліберативного об’єкта – об’єкта мовлення/думки, який може бути виражений різноманітними семантичними групами іменників: іменами осіб, подій, явищ, конкретних предметів, абстрактних понять та ін. Типовою формою вираження деліберата є форма знахідного відмінка про + знах. відм., хоч можливі деякі інші прийменниково-відмінкові форми. Напр.: Довго він думав у самоті про жадану волю (С.Васильченко).

Соціальна діяльність суб’єкта представляє доволі різнорідну й складну ділянку суспільного буття і об’єднує моделі речень, що описують соціальні та інституційні дії, професійно-трудову діяльність, міжособистісні, міждержавні та інші ситуації й стосунки. До групи речень соціальних дій входять також речення, що описують можливості емоційного впливу суб’єкта, його емоційне ставлення до осіб, явищ, предметів, подій об’єктивного світу: Вона боялась осені холодної, Я боялась шуму й суєти (Л. Костенко).

У цих реченнях предикати мають ознаки акціональності, перехідності, але відсутні ознаки контрольованості, спостережуваності. У зв’язку з тим, що важливими компонентами ситуації соціальних дій є: 1) суб’єкт, який виявляє певне ставлення; 2) об’єкт ставлення; 3) характер стосунків; 4) причина виникнення стосунків; 5) інструмент (ознака, властивість), за допомогою якого встановлені стосунки, у структурі відповідних речень мають бути позиції, які представляють ці елементи. Обов’язковими в цих реченнях є дієслово-предикат, позиція суб’єкта та позиція об’єкта. Компонетів, що позначають причину та інструмент, може не бути взагалі або ж вони наявні, тому структура речення з дієслівними релятивними предикатами буває двокомпонентною, трикомпонентною та чотирикомпонентною.

Об’єднавчим показником предикатів, які представляють групу соціальної діяльності, є соціальна реципрокна чи спільна діяльність, тому в них завжди є більше одного активного актанта. З-поміж моделей речень соціальних дій у дослідженні виокремлені чотири базові:

1. [S+Obj] –Praed_rel V_f. Напр.: А ви все ворогуєте, як бачу (Леся Українка).

2. S –Praed_rel V_f – Obj. Напр.: Я справді кохаю цю жінку! (Ю. Андрухович).

3. S –Praed_rel V_f – Obj – Instr. Напр.: Проте вразив вiн мене якраз своєю делiкатнiстю, тактом, вродженою, сказати б, тонкiстю  натури (О. Гончар).

4. S –Praedrel Vf – Obj – Adv. Напр.: До тих інших жінок він ставився трохи погордо, трохи, боязко (В. Підмогильний).

Серед речень, що належать до цієї групи, специфічними є одиниці з дієсловами-предикатами, які містять сему інтерсуб’єктності, тобто є взаємозворотними  й реалізованими в моделі [S+Obj] –PraedV_f, а також конструкції, суб’єкт яких може одночасно бути об’єктом дії з боку іншого суб’єкта. Напр.: Вони посварилися (О.Гончар).

Спільною визначальною рисою всіх динамічних моделей дієслівних речень (фізичної дії, руху, переміщення, ментальних і соціальних дій) з активним суб’єктом (агенсом-людиною, твариною) є наявність модальних модифікацій, для них  характерний увесь спектр фазових перетворень.

Суб’єктні реалізації цих моделей речень відображають різний спосіб преференційного осмислення суб’єкта: конкретний, експлікований особовим займенником чи іменником у формі називного відмінка, і неконкретний – означений, узагальнений, неозначений, безособовий, виражений або непрямими формами імені, або відповідними граматичними показниками в дієслові. Установлено, що актуалізація в позиції суб’єкта імен артефактів, натурфактів, сили (природних явищ) обмежують подібні модифікації. Вони можливі лише за наявності агентивного суб’єкта, вираженого іменем зі значенням „людина”, „тварина”, тобто такого, що має категорійно-семантичні ознаки активності, волюнтивності. Такі суб’єкти переважають у моделях дієслівних речень дій.

Кореляція морфологічних, синтаксичних та лексико-семантичних якостей дієслів-предикатів і суб’єктів у динамічних моделях ще раз підтверджує думку про визначальну роль цих моделей серед дієслівних речень, їхнє домінування в синтаксичній системі української мови.

У четвертому розділі ”Інактивні та статичні моделі дієслівних речень” проаналізовано моделі дієслівних речень речень приядерної зони поля (мовлення, процесів, стану) та периферійної (буття, характеризації тощо). Загалом визначено 11 груп речень різної модельної семантики, окремі з яких ще мають внутрішню диференціацію (напр., серед моделей характеристики окремо виділено одиниці таксономічної характеризації, або класифікації, серед речень буття – наявності/відсутності тощо).

Приядерну зону поля дієслівних речень української мови формують інактивні й статичні моделі процесів і стану. Дієслівна лексема в цих моделях речень може виконувати різноманітні ролі: предиката, модифікатора, компенсатора-актуалізатора, комплікатора та копулятора. Пропозитивно-предикатна роль дієслова в таких моделях обмежена, що вказує на неізосемічний характер цих речень. Типовим для них є дієслово в ролі компенсатора-актуалізатора, модифікатора пропозитивного змісту, рідше – зв’язки.

Моделі процесів доцільно поділити на такі, що представляють: 1) процеси, які відбуваються в природі; 2) процеси, які відбуваються з неживими  предметами (артефактами, натурфактами); 3) процеси, які відбуваються з живими істотами (людиною, твариною).

Найчастотніші серед них моделі дієслівних речень, що виражають процеси в природі, є близькими до моделей речень стану природи, бо процеси в природі – це мимовільні чи стихійні динамічні стани природи. Процесуальні моделі з суб’єктом виявляють зв’язок з екзистенційними відношеннями й передають таке динамічне буття, за якого  процес відбувається звично, усталено, чи характеризують стихійне, спонтанне тривання процесу. Напр.: Навкруги все стихло (В. Підмогильний). І віє духом яблунь та жасмину (М. Луків).

Процесуальні моделі з суб’єктом-предметом виявляють зв’язок з екзистенційними відношеннями й реалізують таке динамічне буття, за якого предмети перестали існувати: То дерево згоріло (А. Кащенко). Миска впала і розбилася (І. Нечуй-Левицький). До конструкцій цього типу належать також речення, у яких предикат має значення процесу, що відбувається звично, усталено: Цвітуть яблуні (М. Коцюбинський).

Дієслівні речення з процесуальною семантикою представляють чотири базові моделі:       

1. Praed V_{f / imp} . Напр.: Спустився вечір, і одразу похолоднішало (О. Гончар).

2. Praed_proc V_{f / imp} – Adv. Напр.: На вулиці дедалі темнішало (М. Хвильовий).

3. S – Praed _proc V_f. Напр.: Прозоре палає небо (А. Малишко).

4. S – Praed _proc V_f – Adv. Напр.: Дробот почервонів од свого довгого запитання (О. Довженко).

Моделі дієслівних речень із семантикою процесу мають надзвичайно обмежений набір внутрішньомодельних різновидів, що зумовлено безсуб’єктністю процесів природи чи обмеженим обсягом кваліфікаторів процесів суб’єкта, відсутністю релевантних об’єктних, інструментальних та інших поширювачів структури речення.

Розмежування дії і стану є найхарактернішим протиставленням, яке здебільшого лежить в основі всіх класифікацій дієслів. Дієслівні предикати стану об’єднують два різновиди: предикати всеохопного фізичного стану і предикати, що передають фізичний, фізіологічний та психічний стан людини. Закономірно, що ці семантичні різновиди мають різну реченнєтвірну потенцію. Предикати із семантикою всеохопного фізичного стану – це особливий тип одиниць, які організовують семантично елементарне речення, що є базовим для тих різновидів односкладних конструкцій, які в традиційному синтаксисі називають безособовими та називними. На думку деяких дослідників, семантична структура цих речень двокомпонентна, а формально-граматична – однокомпонентна, а цим єдиним компонентом виступає предикатна синтаксема стану. Однак реальне функціонування цих предикатів у синтаксичних структурах для повної реалізації їхньої семантики часто потребує адвербіального поширювача, який актуалізує пропозицію, надає їй конкретного прочитання. Напр.: А вже світає. Сумно, сумно, сумно благословляється на світ (Л. Костенко). Притихло до пори. Одгомоніло і вляглось повсюди (М. Луків).

Предикати, які позначають стан людини (фізичний, фізіологічний, психічний), відкривають одну лівобічну позицію, яку заповнює суб’єкт-носій стану. Напр.: Він тоді нездужав (А. Шиян). Вона часто мріяла на самоті (О. Копиленко).

Дієслівні речення з семантикою стану формують п’ять базових моделей:

1. S –Praed _st V_f. Напр.: Після розмови з жінкою Кочубей не вагався більше (Ю. Мушкетик).

2. S –Praed _st V _imp. Напр.: Наталку лихоманило (М. Зарудний).

3. Praed _st V_{f imp} –  Adv. Напр.: Навкруги стихло (В. Малик).

4. S –Praed _st V_f – Adv. Напр.: Від цих думок паморочиться голова (П. Гуріненко).

5. S –Praed _st V_{f imp} – Adv. Напр.: Мирославі ще якось щастило під рідними стінами  (А. Головко).

Група дієслівних моделей речень зі значенням стану досить різноманітна й має неоднорідні структурно-семантичні показники, для їхнього морфологічного втілення й семантики характерний широкий діапазон виражальних засобів, а тому вони формують розгалужену систему внутрішньомодельних різновидів.

У моделях дієслівних речень із семантикою психічного чи фізіологічного стану позицію предиката заповнюють одиниці, основним значенням яких є вираження стану суб’єкта-істоти. Напр.: Він тоді нездужав (А. Шиян). Наталку лихоманило (М. Зарудний).  Граматична структура таких речень не вимагає додаткових засобів для уточнення чи створення модельної семантики. Дієслово має всі парадигматичні форми (теперішнього, минулого, майбутнього часу; 1-ї, 2-ї, 3-ї особи дійсного, умовного та наказового способу). Тут спостерігаємо  явище ізосемізму лексичного значення дієслова і типового значення моделі. Суб’єкт стану пасивний, бо семантика стану унеможливлює вольові, цілеспрямовані акції. Другий іменний несуб’єктний компонент моделі виражає здебільшого каузальну семантику. Напр.: Сайгак змалечку дивувався мудрості своїх односельчан (О. Сизоненко).  Наявність об’єкта в такій моделі суперечить її сутності. Дієслівні предикати стану позбавлені значення об’єктної спрямованості і для них не характерне значення результативності дії.

Периферію поля дієслівних речень становлять моделі буттєвих речень: наявності/відсутності, посесивної наявності (володіння),  локативної наявності (місцеперебування), квантитативної наявності (кількості), темпоративної наявності (часові). В усіх цих моделях дієслівних речень важливу роль відіграють обов’язкові іменні компоненти. Такими є компонент у формі родового володіння в моделі посесивної наявності, локативні словоформи в моделі місцеперебування, темпоральні – у часовій моделі і родового кількості – у моделі кількості, а також  форма характеризувального називного та непрямі відмінки в моделі характеризації. Ці синтаксеми пов’язані з дієсловом відношеннями синсемічності.

Базовою для дієслівних речень наявності/відсутності є модель             S – Praed_exist / S – neg Praed_exist. Основним предикатом тут виступає багатозначне й поліфункціональне дієслово бути, яке реалізує передовсім екзистенційне значення,  представлене як у стверджувальному, так і в заперечному аспектах. Напр.: Було містечко… А підходиш ближче – нема нічого  (Л. Костенко).   Матері десь не було (Панас Мирний). Дієслівний компонент є в моделях наявності / відсутності відіграє виняткову роль, бо семантика буття в цій формі дієслова реалізована оптимально й виражена переконливо. Тут синтаксема є не містить жодних інших компонентів змісту окрім екзистенції, вона виступає в своєму основному лексичному значенні: На Уманщині і було і є сільце – хоч би й Солодьками його назвати (А. Свидницький).

У реченнях наявності/відсутності предикат є найчастіше вербалізує форма 3-ї особи однини дієслова бути. З граматичного погляду дієслово є репрезентує особливе явище, адже воно формально, семантично і функціонально відірвалося від базового інфінітива, тому його сприймають як самостійний компонент, що практично не входить до морфологічної парадигми дієслова бути. У заперечному значенні (neg Praed_exist) функціональним замінником дієслова, „екзистенційним предикатом” речення виступає слово нема(є), що генетично пов’язане з дієсловом бути. Напр.:  Немає там ні горя, ні зітхання (Леся Українка). На вокзалі нікогісінько нема! Яка шкода! Який жаль! (І. Нечуй-Левицький)

Отже, предикат є можна вважати вузькоспеціалізованим засобом для вираження екзистенції в українській мові. Синтаксема є не лише здатна посідати позицію предикативного компонента речення, але й може виступати в ролі зв’язки. За таких умов є функціонує і в реченнях іншої семантики, бо зв’язка є наявна майже в усіх реченнях-дефініціях.

Синтаксеми був і буде також можуть бути вживані в ролі предиката моделей наявності/відсутності зі значенням часових граматичних форм – наявності в минулому чи майбутньому. Напр.: Завжди так було, завжди так і буде. Було містечко… А підходиш ближче – нема нічого. Тиша. Попелище (Л.Костенко). У всякого буде своя гадка (Б.Лепкий).

Речення з семантикою локалізованої наявності передбачають реалізацію локативного компонента, який вказує на місце буття (наявності) суб’єкта, й організують модель S – Praed_exist – Adv_loc/ S – neg Praed_exist – Adv_loc. Напр.: Було це в місті Малині (М. Рильський). У ній може функціонувати широке коло неакціональних і акціональних дієслів, у яких нейтралізована сема активності руху, дії. Напр.: Навкруги купчаться козаки першої сотні (Г. Косинка). Для цих дієслівних предикатів характерні категорійні ознаки інактивності, цілеспрямованості, спостережуваності, неперехідності, тривалості, що зумовлює неповноту їхньої особової парадигми.

У моделях посесивної наявності екзистенція (сфера буття) обмежена суб’єктом-істотою. У ній дієслівний предикат виражає активне відношення суб’єкта до об’єкта володіння S – Praed_exist – Obj. Напр.: Він [Василь] ... мав гроші і поле і не крав чуже добро, як удовин син (О. Кобилянська).

 Якщо ситуація володіння представлена з позиції об’єкта володіння Obj – Praed_exist – S, то суб’єкт функціонує у формі родового відмінка з прийменником у або в формі давального відмінка, а предикат позначає пасивне відношення суб’єкта до об’єкта. Напр.: Чи є в неї сестра? (М. Коцюбинський). У реалізації речень із семантикою посесивної наявності (відсутності) актуальною є модель S – Praed_exist – Obj / S – neg Praed_exist – Obj. Предмет буття – об’єкт володіння – у моделі посесивної наявності (володіння) виражений конкретним іменем: Будинок належав чернігівському полковнику Павлу Леонтійовичу Полуботку і був куплений позаторік (Ю. Мушкетик). Наявність іменної синтаксеми з іншою семантикою в позиції об’єкта вказує на новий різновид моделі з семантикою буття або загалом на іншу модель, що має відтінок посесивності.

Моделі дієслівних речень квантитативної наявності (кількості) є найвіддаленішими від ядра поля. Квантитативний компонент у таких реченнях може бути виражений різними іменними формами зі значенням кількості: числівниками,  кількісними іменниками, кількісними прислівниками, стійкими сполуками. Кількісні моделі буттєвих речень можуть функціонувати як із квантитативним компонентом у своєму складі, так і без нього. Можливість функціонування їх без квантитативного компонента зумовлена особливою конструктивною роллю в таких реченнях імені у формі родового відмінка, яке виступає конкретним синтаксичним засобом вираження кількості. Напр.: На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! (Остап Вишня). Залежно від наявності чи відсутності в буттєвих реченнях квантитативного компонента, у дослідженні виділено дві базові моделі їхньої реалізації:

1. S – Praed_exist . Напр.: Щохвилини меншало й жовнірів, козаки все прибували й прибували (А. Кащенко).

2. S – Praed_exist – Adv_qual. Напр.:  Гостей прибуло чималенько (І. Нечуй-Левицький).

За наявності в реченні в позиції суб’єкта іменної синтаксеми в родовому відмінку і квантитативного визначника конструктивна роль дієслова послаблена. Дієслівна синтаксема зі значенням  буття, наявності, виявлення, появи, руху бере на себе актуалізаційну і зв’язкову функції. Напр.: Але й того, що я вже запитав уголос, виявилося цілком достатньо (Ю. Андрухович).

У буттєвих темпоративних реченнях конкретизоване значення часу, бо дієслово виражає в них значення різних часових фаз, відрізків, способів вияву чи перебігу часу. Тут з іменем на позначення часу функціонують фазові дієслова, а також дієслова руху й переміщення, вияву, появи, які наближені до фазових. Пор.: Три роки минуло якраз (К. Гриневичева).

·                   Буттєві речення темпоральної наявності мають єдину модель             S – Praed_exist.

На периферії поля дієслівних речень української мови перебувають речення характеризації суб’єкта, що корелюють із ситуаціями дійсності, у яких суб’єктові (предмету, особі, події) надано певну якість, властивість, здатність. Напр.: Оленка вирізнялася своїм сильним голосом (К. Гордієнко). Залежно від того, дієслова яких лексико-семантичних груп виконують роль предиката речень характеризації суб’єкта, а також які і скільки компонентів вони програмують своєю семантикою, виділено такі базові моделі:

1. S – Praed_chV_f– Оbj. Напр.: Замок, побудоваий з каменю і дерева, вирізнявся тугою високою вежею (Ю. Мушкетик).

2. S – Praed_chV_f– Adv_temp. Напр.: Давид привів дружину в хату, коли йому стукнуло сорок років (М. Томчаній).

3. S – Praed_ch V_f  – Adj. Напр.: Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти (І. Котляревський).

4. S – Praed_ch V_f. Напр.: А людина ж мислить, міркує (М. Стельмах).

Особливим типом характеризації є таксономічна характеризація, або класифікація. Напр.: Вона належала до того товариства (Леся Українка).

У виділених моделях дієслівних речень приядерної і периферійної ділянок між модельною семантикою і семантикою дієслова виявлено два типи відношень: 1) лексичне значення дієслова повністю збігається з модельною семантикою; 2) модельна семантика самостійна, незалежна від семантики дієслова, але вона має істотний вплив на лексико-семантичну природу дієслова. Перший тип відношень характерний для моделей буттєвих речень наявності/відсутності, локативної наявності та часової наявності. Другий тип – для моделей посесивної наявності, квантитативної наявності та характеризації.

Дієслів, що функціонують у моделях буттєвих речень наявності/відсутності (у широкому витлумаченні – моделях екзистенційності, буття), порівняно небагато. Статика суперечить природі дієслова як частини мови і як певній лексико-семантичній групі слів. Поняття динамічного буття обмежене звичним способом існування і виявом цього предмета чи явища.

Ширшим є коло дієслів, що вживаються в моделях буттєвих речень місцеперебування (локативної наявності), бо положення предмета в просторі, спосіб його перебування, виражений семантикою дієслова,  становить важливу і обов’язкову характеристику буття предмета. Найбільша різноманітність лексико-семантичного складу властива дієсловам, що функціонують у моделях буттєвих речень характеризації. Ці моделі може організувати будь-яке повнозначне дієслово, яке завдяки контексту чи граматичним змінам актуалізує значення розрізнюваної ознаки/якості.

Типове значення моделі і структурні особливості її організації мають істотний вплив не лише на лексико-семантичну природу дієслова, але й на його морфологічні ознаки. Кореляція морфологічного і семантико-синтаксичного отримує своє вираження в обмеженнях чи особливостях вияву певних категорій дієслова (виду, стану, зворотності, перехідності), у звуженні системи форм часу, числа, особи, реалізуючи так звані дефектні парадигми. У моделях буттєвих речень і речень характеризації частіше вживаними є неперехідні, зворотні дієслова (модель характеризації, класифікації, кількості); для них характерне вживання дієслів 3-ї особи, можливі також обмеження на вживання дієслівних форм часу.

Основний здобуток дисертаційної роботи полягає у встановленні та аналізі моделей і типових значень речень з дієслівними предикатами в сучасній українській літературній мові. Проведене дослідження дало змогу зробити  такі загальні теоретичні висновки.

Дієслівне речення є складним багатовимірним утворенням, що об’єднує формально-граматичний, семантичний і комунікативно-прагматичний рівні.

Центральним елементом дієслівного речення української мови є дієслово. Цей клас слів виконує конститутивну функцію предиката, семантика якого визначає склад і кількість предметних компонентів. Саме тому семантична типологія дієслівних речень значною мірою базована на типології дієслівних значень, узагальненій у системі лексико-семантичних груп. Статус репрезентативних надано таким лексико-семантичним групам дієслів: дії, руху, стану, процесуальні, соціальних та ментальних дій, релятивні (відношення), місцеперебування, буття, характеризації, екзистенційні, володіння. Великий обсяг і складна ієрархічна структура окремих ЛСГ зумовили їхню диференціацію на детальніші значеннєві підгрупи, що враховує семи вищих рівнів ідентифікації.

Створення типології предикатів, лексико-семантична систематизація дієслів, а також установлення репертуару непредикатних актантів, зокрема об’єктних ролей, уможливили представлення ієрархічного принципу структурно-семантичної організації дієслівних речень та перспективу їхнього аналізу на засадах компонентного членування.

Природу дієслівного речення в українській мові визначає специфіка участі дієслова у вираженні фундаментальних ознак речення:  пропозитивності, предикативності та копулятивності.

Основними дієслівними функціями в реченні є предикативно-пропозитивна, актуалізаційна, копулятивна і прогностична, що у своїй єдності представляють дієслово як центральний реченнєвотвірний компонент, який експлікує реченнєві категорії. Дієслово засобами своєї граматичної організації уможливлює актуалізацію пропозитивного змісту, синтезує граматичну і семантичну інформацію, може одноосібно виконувати в реченні функцію предиката. У цій функції  дієслово в своєму основному лексичному значенні організовує базові ізосемічні моделі речення. Це зумовлює реалізацію ще однієї функції дієслова – прогностичної.

Універсальними дієслівними функціями є предикативна (актуалізаційна) і копулятивна (зв’язкова). Ці функції  активізовані в дієслові тоді, коли в реченні є інший предикатно-пропозитивний засіб. „Розщеплення” і редукція функцій у дієслові змінює його статус: втрачаючи роль предиката, дієслово виступає в реченні як модифікатор, експлікатор, актуалізатор, компенсатор, комплікатор, копулятор. Динаміка відношень між предикатною, актуалізаційною і копулятивною функціями дієслова в реченні відображена в ситуації ізосемічності/неізосемічності, що фіксує відношення між модельною і дієслівною семантикою. У ситуації ізосемічності релевантним є категорійно-граматичне значення дієслівної лексеми, інші, часткові компоненти значення дієслова характеризують його як члена підкласу слів. Таким дієслівним значенням є акціональність/неакціональність.

Ситуація ізосемічності фокусує в дієслові його функції і завдяки цьому дає йому змогу бути реалізованим у реченні як лексико-граматичній одиниці в своєму частиномовному значенні, в усьому обсязі граматичних значень і в повноті лексико-семантичної структури слова. У дієслові стає релевантним індивідуальне лексичне значення, що визначає його здатність до прогнозування предметних компонентів. Виступаючи у функції предиката, дієслово реалізує свої валентнісні якості і прогнозує різний за складом і значенням набір актантів.

Неізосемічність спричиняє зрушення в семантиці дієслова: переосмислення значення (метафоричне, метонімічне вживання), „індукування” нового змісту, збіднення семантичної структури (втрату семантичних складників).

Наслідком функціонально-синтаксичних процесів є можливість втрати дієсловом частково чи повністю лексичного значення – продуктивний для української мови процес десемантизації дієслова. Він властивий переважно дієсловам місцеперебування у просторі, дії, руху, буттєвим, стану, що спричиняє їхню структурну необов’язковість, синонімічність речень із цими одиницями і бездієслівних конструкцій.

Процесові десемантизації дієслова протиставлений процес його лексикалізації. Це явище пов’язане з індукуванням у дієслові залежно від модельної семантики значення, яке не властиве для нього як словникової одиниці. Лексикалізація притаманна дієслівним предикатам, які позначають акустичні, оптичні, сенсорні явища, а також дії, пов’язані з переміщенням предметів і явищ.

Дієслівні речення української мови організовані за принципом синтаксичного поля, у якому одиниці різної модельної семантики посідають неоднакове місце стосовно центру і периферії. Одиниці поля перебувають у відношенні кореляції, у якій реалізовано системні якості та антропоцентрична настанова: ядерна і периферійна зони виявляють різний ступінь і різний ракурс орієнтованості на мовця.

У ядерній зоні поля дієслівних речень перебувають речення з простими та аналітичними (V_f+_inf) предикатами, у приядерній зоні розташовані речення з комплікаторами, на периферії – речення з компенсаторами-експлікаторами, модифікаторами, копуляторами.

Периферію поля дієслівних речень можна оцінювати як своєрідну перехідну зону між дієслівними та іменними реченнями, саме тут перебувають речення з дієслівними зв’язками. Важливо, що лише ядерна зона поля дієслівних речень регулярно і послідовно фіксує збіг індивідуально-лексичного значення дієслова і значення предиката, а отже, лише стосовно ядерної зони поля дієслівних речень можна говорити про ізоморфізм пропозитивної схеми і лексико-семантичної структури дієслова.

Найважливішими компонентами моделі речення є предикат, суб’єкт і  складники, що формують типове значення і забезпечують структурно-семантичну єдність та цілісність речення. Несуб’єктні іменні компоненти  можуть бути як обов’язковими, так і факультативними залежно від того, виражають вони типове значення моделі чи надають їй додаткових ознак. Структурна варіативність компонентів, а також різноманітність їх набору формує варіанти моделі речень з одним типовим значенням – структурно-семантичні реалізації речення.

Моделі ядра поля дієслівних речень організують повнозначні акціональні дієслова різних лексико-семантичних груп та індивідуально-лексичних значень, що мають у своєму складі сему „дія”, „діяльність”, „ментальна дія” чи „рух”. В аспекті категорійно-семантичних якостей для речень ядра поля і семантики дієслівних предикатів, що їх організовують, типовими є показники активності, волюнтивності, цілеспрямованості, контрольованості, потенційно каузативності і спостережуваності, перехідності; в аспектуальному плані для них характерна локалізованість у часі, фазова дискретність, наявність у дієслівному предикаті значень одночасності, багатократності, тривалості, поступовості. Ці категорії передбачають активного, волюнтивного (такого, що контролює подію) суб’єкта і конкретного об’єкта. Процесуальні семи пов’язані з реалізацією значень виду, часу та способу. Дієслівні предикати ядра поля мають здебільшого повну парадигму за особою, часом, способом.

Неядерні (приядерна та периферійна) зони поля дієслівних речень для концептуалізації тих подій (буття, локалізації, володіння, характеристики, відношень та ін.), які вони називають, виявляють інший спектр мовних засобів. Предикатами тут виступає широке коло неакціональних дієслів (статальні, функтивні, екзистенційні). Для неядерних зон поля дієслівних речень типові процеси зміни лексичної структури дієслова: лексикалізація, метафоричне і метонімічне переосмислення, десемантизація, звуження, збіднення семантики.

Категорійно-семантичні якості в дієсловах неядерної зони  здебільшого нейтралізовані, для них характерні неактивність, нецілеспрямованість, неперехідність та ін.  Ці категорійно-семантичні якості підтримують у дієслові такі можливі процеси, як відсутність локалізації в часі і фазової дискретності, зворотність дієслова і форма 3-ї особи.

Системно-структурний підхід до аналізу дієслівних речень виявив закономірності представлення суб’єкта в дієслівних моделях центру і периферії: його структурно-семантичний характер, категорійно-семантичний статус, лексичне значення слів, що виражають суб’єкт, особливості реалізації семантичних категорій у суб’єкта, референційні якості суб’єктів дієслівних речень та особливості їх елімінації (суб’єктні модифікації).

Метод поля уможливив систематизацію значного фрагмента синтаксичного рівня, виявив важливі закономірності в організації і функціонуванні дієслівних речень.

Запропонована типологія моделей дієслівних речень засвідчує системну організацію різних за значенням речень: виявляє характерний для моделей певної семантики лексичний набір типових дієслів-предикатів,  лексико-семантичні процеси, значущі для предикатів у реченнях конкретної модельної семантики, категорійно-семантичні і граматичні особливості дієслівних предикатів, характер суб’єктів та інших іменних синтаксем, їхній семантичний склад і структурне вираження, обов’язковість/факультативність, установлює референційні якості компонентів для кожного структурно-семантичного типу дієслівних речень, визначає трансформаційні і парадигматичні можливості дієслівних типів речень.

Нові оцінки мовних фактів, відмінності в їхній інтерпретації відкривають  перспективи для поглибленого багатоаспектного аналізу дієслівного речення, а також порівняльного дослідження синтаксичних систем української та інших слов’янських мов.