НАУКОВІ ДОСЯГНЕННЯ І.А.ПАНЬКЕВИЧА І ЇХ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК УКРАЇНОЗНАВЧИХ ЛІНГВІСТИЧНИХ ГАЛУЗЕЙ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено пред­мет, мету й основні завдання роботи, вказані джерела, методи дослідже­ння, наукова новизна,  теоретичне й практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ („Життя, діяльність і наукова спадщина І.Пань­кевича як предмет наукового інтересу”) присвячено оглядовій харак­теристиці праць про І.Панькевича і досліджень, у яких важливе місце займають покликання на мовознавчий доробок ученого.

У підрозділі 1.1. „Найважливіші віхи життя І.Панькевича” стисло повідомляються основні факти біографії вченого. Народився Іван Панькевич 6 жовтня 1887 року в селі Цеперові на Львівщині. У 1898 р. вступив до польської гімназії у Львові і виявив громадську активність участю в гуртках, зборах, інших культурно-просвітницьких заходах. На одному із засідань таємного гуртка доповідь І.Панькевича про Угорську Русь справила гарне враження на В.Гнатюка, за порадою якого І.Пань­кевич почав планомірно збирати матеріали до етнографічного вивчення рідного краю. Захоплення українським фольклором значно зросло в ро­ки навчання у Львівському університеті (1907—1909 рр.); викладачами української мови і літератури тут були К.Студинський та О.Колесса. Завдяки клопотанням проф. К.Студинського І.Панькевич і Т.Франко (син І.Франка) одержали стипендію й можливість навчатися у Віденсь­кому університеті, котрий 1912 р. І.Панькевич закінчив зі ступенем док­тора філософії. У 1919 р. І.Панькевич переїхав до Ужгорода, куди на по­саду завідувача мовного відділу шкіл Цивільного управління Підкарпат­ської Русі його запросив референт шкільного реферату Й.Пешек. В Уж­городі І.Панькевич розгорнув плідну наукову та громадську діяльність. У 1939 р., у зв’язку з окупацією Ужгорода угорською армією, І.Паньке­вич як директор евакуював Ужгородську гімназію до Перечина. Того ж року виїхав до Відня, звідти до Братислави, а потім до Праги, де з 1947  року працював викладачем Карлового університету, у 1954 р. призна­чений доцентом. Помер 25 лютого 1958 р.

У підрозділі 1.2. „Публікації з питань життєпису І.Панькевича” з’ясовується, що першою публікацією про І.Панькевича, яка актуалізу­вала проблему вивчення спадщини вченого, стала ювілейна стаття Я.Моравця та М.Мольнара (Літературна газета, 1957). Багато у справі дослі­дженні спадщини І.Панькевича зробив його учень М.Мушинка, за ініці­ативою котрого були видані два збірники Музею української культури у Свиднику, присвячені І.Панькевичу (1969, 1970). М.Мушинка написав ряд статей про свого вчителя, увів у науковий обіг архівні матері­али, що і сприяло популяризації постаті І.Панькевича, підвищенню інте­ресу до його спадщини. Через багато років після смерті І.Панькевича було оцінено його внесок у розвиток мовознавчої науки в Україні, зокрема на конференції в Ужгороді (1992), результатом якої стало видання об’ємистого збірника матеріалів. У 1997 р. у Пряшеві було про­ведено науковий семінар, присвячений 110-річчю з дня народження І.Панькевича і видано збірник (Пряшів, 2002), що містив доповіді та документи з приватного архіву вченого. 120-річчю з дня народження І.Панькевича було присвячено науковий семінар (Пряшів, 2007).

Підрозділ 1.3. „Дослідження наукової спадщини І.Панькевича” присвячено висвітленню рівня інтересу до наукового доробку вченого. Належне поцінування заслуг І.Панькевича в розвитку філологічних га­лузей відбивають спеціальні статті, в яких докладно розглянуто наукову проблематику праць І.Панькевича. Здобутки мовознавця в галузі діалек­тології та лексикографії стали об’єктом досліджень Й.Дзендзелівського, М.Дольницької, З.Ганудель, у галузі ономастики — К.Галаса і М.Дуйча­ка, огляд досліджень І.Панькевича, присвячених  писемним пам’яткам, зробила Л.Гумецька, у ряді статей аналізується правопис граматики І.Панькевича (М.Штець, П.Чучка, Б.Галас та ін.).

У підрозділі 1.4. „Ознаки престижного дискурсу праць І.Пань­кевича” підкреслюється думка, що про роль І.Панькевича в розвитку українського мовознавства можна судити на підставі покликань на його доробок: І.Огієнка, В.Сімовича, Ю.Шевельова, С.Бев­зенка, Й.Дзендзелівського, П.Чучки, Л.Коць-Григорчук та ін. Деякі до­слідження І.Панькевича через складність доступу до першоджерел (як-от „Пандекти Антіоха” 1307 р.) або їх втрату використовуються як пер­шоджерела сучасними науковцями. Яскравим прикладом може служити праця І.Панькевича „Словеноруська граматика Арсенія Коцака другоh пол. XVIII в.”, котра використана вже як єдине джерело в зіставленнях різних списків цієї граматики (публікації В.Микитася, Й.Дзендзелівсь­кого та З.Ганудель).

Другий розділ дисертації — „Досягнення І.Панькевича у галузі діалектології, історії мови та ономастики”.

У підрозділі 2.1. „Деякі тенденції розвитку україністики й особ­ливості мовної ситуації на Закарпатті початку ХХ ст.” називаються імена лінгвістів — сучасників І.Панькевича, які своїми працями подава­ли приклад, у якому напрямку мають вестися дослідження української мови на всіх теренах її поширення. З’ясовується, як сталося, що цен­тральним дискусійним питанням у 20-х роках на Підкарпатській Русі стало питання про характер мови найчисельнішого корінного населення краю. Обговорення цього питання викликало появу дру­ком полемічних праць. Проблемою, яка вимагала нагального розв’язан­ня, було створення нових граматик і підручників. Укладення граматики для місцевих шкіл було доручено І.Панькевичу, який діяв у відповідно­сті з висновками Чеської академії наук про характер мови підкарпатсь­ких русинів (закарпатських українців) і обсягом наданих йому урядом повноважень. І.Панькевичу довелося витримати натиск прихильників російської мовно-культурної орієнтації і симпатиків мовної окреміш­ності русинів. Глибокий діалектологічний аналіз народної мови забез­печив міцні позиції вченого у мовній боротьбі і в наукових дискусіях.

Підрозділ 2.2. „Діалектологічні дослідження І.Панькевича як зразок наукової глибини й сумлінності” містить відомості про те, що І.Панькевича як мовознавця чи не найбільше цікавили питання діалек­тології. Маючи намір досліджувати волинські говори, але, не отримав­ши на це дозволу від німецької влади, науковець спочатку зайнявся ви­вченням фонетики говірок району Золочева, а згодом, із 1922 р., розпо­чав збирати діалектний матеріал у селах Закарпаття та Східної Словач­чини. Польові записи 1926—1927 рр. зроблені у транскрип­ції латиницею. У трьох зошитах, крім слів, записані оповідання, народні звичаї, пісні виписки покрайніх записів із церковних книг, є замальовки деяких предметів народного вжитку із зазначенням їх складових частин, а також народні назви мешканців певного села. Тривалою була робота І.Панькевича над монографією „Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей” (1938). За оцінками фахівців (А.Широкова, С.Бевзенко, Й.Дзендзелівський), крім високоякісного (у переважній своїй частині) і багатого фактичного матеріалу, ця праця має ряд інших дуже важливих позитив­них рис, якими помітно відрізняється від діалек­тологічних праць І.Верхратського, В.Гнатюка, О.Бонкала та інших його попередників і сучасників. Вона вирізня­ється зокрема: 1) описом усієї фонетичної і словозмінної системи; 2) широким застосуванням порів­няльно-історичного методу, зокрема в спостереженнях над прикладами з писемних пам’яток; 3) виразним лінгвогеографічним спрямуванням. І.Панькевич склав 5 карт, які демонстрували межі поширення характер­них фонетичних і морфоно­логічних рис, якими відрізняються виділені групи говірок (долішньо-марамо­роський, ужанський, шариський, лем­ківський, бойківський, гуцульський говори). Неперехідне наукове значе­ння має глибоке обґрунтування І.Панькевичем виснов­ку, що ці групи належать до українського говіркового масиву. Хоч такі погляди вислов­лювалися авторитетними вченими й раніше, але після І.Панькевича во­ни одержали значно надійнішу основу і системний вигляд. Досвід І.Панькевича з успіхом був використаний українськими діалектологами у повоєнний період, а лінгвогеографічні спостереження і висновки вче­ного стали підґрунтям для май­бутніх лінгвістичних атласів Й.Дзендзе­лівського, В.Латти, З.Ганудель та ін. Своєрідним підсумковим дослідженням І.Панькевича у галузі діалектології став „Нарис історії українських закарпат­ських говорів” (1958), надрукований уже після смерті автора. У ній І.Панькевич уперше виділив етапи розвитку закарпатських говорів: 1) з ХІ до ХІV ст.; 2)  XIV—XVI ст.; 3) XVII—XX ст. Кожен період ха­рактеризується своєрідними фонетичними, морфологічними мовними особливостями, що підтверджуються писемними пам’ятками. Досліджу­ючи діалекти, І.Панькевич використав новітню технологію — фоногра­фічні записи — і залишив нащадкам 27 платівок, які видав М.Мушинка у запису на диск: 98 пісень, 14 прозових творів, 11 записів гри на му­зичних інструментах та голос самого І.Панькевича.

У підрозділі 2.3. „Дослідження писемних пам’яток” висвітлю­ються успіхи І.Панькевича у виявленні і дослідженні пам’яток україн­ської писемності. Першою пам’яткою, яку докладно вивчав учений, були Пандекти Антіоха (1307 р.). Детально проаналізувавши фонетичні і морфологічні особливості пам’ятки, науковець поділив знайдений у тексті діалектний матеріал на три групи — явища з мовними ознаками: староболгарськими, східнослов’янськими і українськими. Опис розгля­нутих морфологічних явищ підкріплюється цитатами з рукопису. Зро­бивши детальний опис мови цієї пам’ятки, І.Панькевич довів її україн­ське походження. Дослідив І.Панькевич і списки середньовічного рома­ну „Александрія”. Дослідник стверджує їх українське походження, від­значаючи мовні відмінності пам’яток, що були спричинені особливос­тями говірки переписувачів. У статті „Збірка народних південнокарпат­ських приповідок Івана Югасевича з р. 1809” І.Панькевич описав руко­писний календар, виявлений у 1937 р. в с. Кам’яниці. Порівнявши приповідки Югасевича із приповідками, записаними І.Франком, дослід­ник підтвердив свої погляди щодо мовної єдності закарпатських і га­лицьких українців, показавши в записах Югасевича земплинсько-ужан­ські говіркові риси. І.Панькевич, збираючи діалектний матеріал, розшу­кував по церквах служебні книги, з котрих робив виписки марґіналій. Ці записи стали основою трьох видань „Покрайніх записів на підкарпатсь­ких церковних книгах” (1922, 1937, 1947), котрі і по сьогодні є цінною джерельною базою для досліджень з історії мови Закарпаття й ономас­тики. Узагальнюючою працею у цьому руслі стали „Матеріали до історії мови південнокарпатських українців” (1970), надруковані вже після смерті І.Панькевича. Книга містить матеріали й інших науковців (з по­значенням їх авторства). Цінність покрайніх записів передусім у тому, що вони засвідчують нерідко унікальні живомовні риси і факти, важливі для розв’язання непростих проблем історії мови, а на цій основі й акту­альних сучасних питань. Наприклад, фіксації топонімів можуть допо­могти встановити їх походження і сприяти кодифікації сучасних норма­тивних їх відповідників. Крім того, із цих записів дізнаємось про рівень тодішньої освіти, про утворення братств, про правові та побутові відно­сини між духовенством та світськими людьми, цікаві деталі з історії.

Підрозділ 2.4. „Значення наукових розробок І. Панькевича для розвитку ономастики” містить спостереження, якого значення надавав учений власним назвам, і висновки, як важливо враховувати досвід І.Панькевича у цій ділянці. Часто звертаючись до ономастичного матеріалу в своїх численних наукових працях, І.Панькевич опублікував кілька статей та рецензій, повністю присвячених питанням ономастики. К.Галас зробив критичний аналіз ономастичної спадщини І.Панькевича, розглянув на конкретних прикладах різні мовні явища, що виявились у варіантах прізвищ і топонімів (Детко, Вигорлят). Заслугою І.Панькеви­ча є те, що він зробив спробу послідовно фіксувати фонетичною транс­крипцією народні назви географічних об’єктів. Продовжуючи методику чеських, словацьких, угорських, румунських мовознавців, І.Панькевич використовує історичний антропонімний і топонімний матеріал, пода­ючи його як ілюстрації при поясненні історичних мовних явищ („Укра­їнські говори Підкарпатскої Руси і сумежних областей”, 1938). Поясню­ючи фонетичні явища, І.Панькевич часто і доречно залучає ономастич­ний матеріал, демонструючи ефективність порівняльно-історичного методу. Яскравим прикладом цього є пояснення назви села Верецькі та однойменного гірського перевалу („Нарис історії українських закарпат­ських говорів”, 1958). Розвідки І.Панькевича, що містять спостереження в галузі ономастики, заслуговують на уважніше вивчення та помітніше місце в сучасних ономастичних дослідженнях.

Третій розділ — „Внесок І. Панькевича у розвиток української граматичної думки, правопису і лінгводидактики”.

У підрозділі 3.1. „Погляди І.Панькевича на історію й перспек­тиви українського правопису на Закарпатті” аналізуються наукові праці, у яких І.Панькевич виклав своє бачення правописної проблеми на Закарпатті і шляхів її розв’язання. У статтях „Справа нашоh правопи­си”, „Етимологічний правопис на Підкарпатті”, „Взірці літературної мо­ви й правопису Підкарпаття” вчений подав важливі відомості з історії правописної практики на Закарпатті, обґрунтовуючи наміри сприяти культурно-освітньому розвитку свого народу й утвердженню українсь­кої літературної мови у Підкарпатській Русі.

Питання виникнення задуму підготувати навчальну книгу з рідної мови для середніх шкіл Підкарпатської Русі і кроки на шляху реалізації цього задуму розлядаються в підрозділі 3.2. „Граматика руського язы­ка ...” І.Панькевича”. Ретельно вивчивши здобутки попередніх мово­знавців у розвитку граматичної науки на Закарпатті, І.Панькевич зробив свій внесок у цю нелегку справу. Спершу І.Панькевич уклав граматику на мовній базі місцевих говорів фонетичним правописом, наближеним до української літературної мови. Але в такому вигляді видання не було схвалене до друку. Врахувавши ряд зауважень і рекомендацій, прагну­чи, нехай і в далекій від бажаного формі, закріпити українську мову у шкільному навчальному процесі, учений переробив підручник, замінив­ши в багатьох випадках фонетичний правопис так званим етимологіч­ним, проте залишив як основу живу розмовну мову. Ідея встановлення в перспективі єдиних літературних норм української мови на спільному мовно-культурному ґрунті всіх етнічних груп рідного народу простежу­ється дуже виразно в усьому змісті вже першого видання „Граматики руського языка для молодших кляс шкôл середних и горожанських” (1922). У наступних виданнях ця ідея має ще міцнішу основу (1927, 1936). І.Панькевич як педагог і вчений зумів створити таку граматику, яка поєднала три мовні стихії: загальноукраїнську, західноукраїнську і закарпатську. Компроміс, на який змушений був піти мовознавець, не завадив його авторитетові. Навпаки, засвідчив, що заради важливої  для народу справи варто в чомусь і поступитися — деякими переконаннями, науковими амбіціями. Третє видання вийшло з багатьма принциповими доповненнями і змінами. І.Панькевич розумів, що наука розвивається разом із суспільством, що його підручник із часом буде замінено інши­ми, досконалішими, але ясно усвідомлював і те, що цей підручник й із перехідним анахронічним правописом виконає важливу місію в школах краю. Адже, крім правопису, його граматика містила чимало науково обґрунтованих теоретичних положень з основ рідної мови, які недво­значно засвідчували її єдинокровність із мовою Франка і Шевченка.

У підрозділі 3.3. „Граматика…” І.Панькевича з погляду реалі­зації в ній основних дидактичних принципів” зроблено спробу оці­нити науковий рівень змісту „Граматики...” І.Панькевича, спираючись на прийняті в сучасній методиці ліґводидактичні принципи (науковість, доступність, перспективність, наочність, зв’язок із життям та ін.). Адже кожна навчальна книга укладається відповідно до цілого ряду авторсь­ких настанов, дидактичних принципів, які хоч і змінюються у зв’язку з історичною епохою, досягненнями науки, але їх можна виявити,відчути і зіставити з сучасними засадами навіть тоді, коли книга видана дуже давно. „Граматика руського языка” І.Панькеви­ча була на часі саме на початку ХХ ст. Добре знаючи проблеми шкільної освіти Закарпаття, учений намагався видати такий підручник, що забезпечив би поступове успішне вивчення української загальнонародної літератур­ної мови. Зміст і структу­ра граматики, зміни і доповнення в різних виданнях засвідчили послі­довний розвиток дидактичної концепції в граматиках І.Панькевича. За всіма основними науково-методичними па­раметрами третє видання граматики І.Панькевича було найкращим і не­ухильно скорочувало дистанцію до опанування закарпатцями загально­українських літературних мовних норм.

Підрозділ 3.4. „Особливості термінології у граматиках І.Паньке­вича” присвячено аналізу вжитої у „Граматиці руського языка” (1922, 1927, 1936) термінології. Зроблено зіставлення з досвідом попередників І.Панькевича (за даними Н.Москаленко) і сформульовано висновок про важливу роль І.Панькевича у закріпленні на Закарпатті української гра­матичної термінології. У граматиці видання 1922 р. автор ужив терміно­логію, яку вважав найбільш доступною для місцевого населення, споді­ваючись, що вона приживеться і в школі, і в повсякденному житті. Наприклад, на позна­чення частин мови І.Панькевич подав поширені в Галичині українські терміни і їх російські відповідники: именники (имена существительныя), приложники (имена прилагательныя), заименники (мhстоименія), чис­лôвники (имена числительныя), дhєслова (глаголы), прислôвники (нарh­чія), приименники (предлоги), злучники (союзы), оклики (междометія). У пізніших виданнях граматики спостерігаємо певні зміни щодо викорис­тання термінів (наприклад, у першому виданні автор подає назву при­ложник, а в третьому прикметник).

У підрозділі 3.5. „Загальноукраїнська правописна дискусія 20-х років ХХ ст. і участь у ній І.Панькевича” йдеться про важливі обста­вини широкого обговорення стратегії правописної нормалізації україн­ської мови у 20-х роках ХХ ст. і участь у цьому процесі І.Панькевича, про що свідчать архівні джерела. Загальновідомо, що 1921 р. з’явилися друком урядово схвалені „Найголовніші правила українського правопи­су”. Однак у них не було відбито ряду важливих орфографічних питань, серед яких і ті, що порушувалися на сторінках тогочасної періодики. З метою врегулювання правописної системи української мови було надру­ковано проект українського правопису (1926) і розіслано в наукові уста­нови, окремим науковцям. У 1927 р. у Харкові відбулася правописна конференція, на котру були запрошені представники зі Східної і з Західної України. Серед запрошених був і І.Панькевич, однак, зважаючи на тогочасні політичні умови, науковець не наважився на поїздку в Ра­дянську Україну. Науковець надіслав свої зауваги до проекту правопису української мови у листі до К.Студинського від 16. 5. 1927 р. Основні пункти пропозицій І.Панькевича перегукуються з побажаннями більшості науковців із Західної України, а це: вилучення апострофа, уживання й позначення м’якого [л'] в іншомовних словах, використан­ня літери ґ та ін. (усього — 25 пунктів зауваг).

У підрозділі 3.6. „Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини” (1952) І.Панькевича” повідомляються малові­домі факти, як сприяв учений успішному функціонуванню української мови у Східній Словаччині, і з’ясовується, що „Короткі правила україн­ського правопису для вжитку Пряшівщини”, які вийшли друком без за­значення імені автора, склав І.Панькевич. Оскільки на його ім’я було накладено „табу” як нібито буржуазного націоналіста, вчений погодився на друк книги в анонімному варіанті. Звинувачення І.Панькевич повніс­тю відкидав, заявляючи, що всі твердження неправдиві й вигадані з ме­тою припинити наукову співпрацю з українцями на Пряшівщині.

„Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшів­щини” укладені на доброму науковому рівні, виклад чіткий, у доступній для учнів формі. Порівняння з формульованих тут правил із його „Грама­тикою руського языка” (1922, 1927, 1936) та заувагами на проект україн­ського правопису (1926) засвідчує динаміку поглядів науковця в на­прямку зближення з ухваленим правописом у Радянській Україні.

У четвертому розділі („Лексикографічна діяльність І.Панькеви­ча”) виклад побудовано переважно на архівних джерелах.

У підрозділі 4.1. „З історії „Словника українських закарпатсь­ких говорів” І.Панькевича” представлено аргументи на користь твер­дження, що для розвитку мовознавства й популяризації україністичних знань на Закарпатті мала особливе значення лексикографічна діяльність І.Панькевича, хоча — попри всі старання — започаткований ним мас­штабний словниковий проект не завершився бажаним результатом. У 1920 р., захопившись ідеєю видати діалектний словник на зразок відо­мих лексикографічних праць, присвячених іншим слов’янським мовам — сербській, чеській, польській, російській, білоруській, — І.Панькевич починає збирання діалектного матеріалу і закликає до співпраці місцеву інтелігенцію. З метою популяризації свого задуму й залучення інших ентузіастів до роботи над словником І.Панькевич друкує кілька статей: „Подкарпато-руській діялектологічный (област­ный) словарь” (1923), „Пôдкарпаторуский діялектологічний (областный) словарь” (1923), „О збиранню матерялôв до діялектологічного пôдкарпатского словаря (1925), „Словник українських південнокарпатських говорів” (1951). Ме­тодика записів матеріалу для майбутнього словника з часом удоскона­лювалася. Насамперед І.Панькевич підготував й оприлюднив тематичну програму, поділивши етнологічний матеріал на підгрупи; записи радив робити на картках з обов’язковою паспортизацією. У 1939 р. після пере­їзду до Праги І.Панькевич сподівався, що видання словника стане ре­альною справою. Контрольну перевірку наявних матеріалів здійснила спеціально створена словникова комісія з 10 осіб, однак друк словника було відкладено. Пожвавилась на деякий час робота над підготовкою діалектного словника в другій половині 1951 р. У 1956 р. І.Панькевич у листі до Й.Дзендзелівського зазначив, що матеріал словника готовий до переписування набіло і має обсяг понад 100 тисяч гасел. Видавничі перспективи не поліпшувалися, незважаючи на колективні зусилля з підготовки до друку словника. Новий імпульс ця робота дістає у 60-их роках. Науковці кафедри української мови Ужгородського університету підтримали ідею об’єднання словникової картотеки свого колеги М.Грицака та матеріалів І.Панькевича. Як наслідок об’єднання титанічної праці двох мовознавців з’являється проект: „Словник українських говорів Закарпаття. 300 000 реєстрових слів”, у котро­му авторство словникових гасел чітко розмежовувалось. Проте і цей задум не був реалізований через відсутність видавця. Збереглися у двох примірниках машинопису аркуші з матеріалами на Ба-. Це важливий документ з історії українсь­кого мовознавства і залишений для нащадків знак докору.

У підрозділі 4.2. „Наукова співпраця І.Панькевича з редакцією „Української загальної енциклопедії” [УЗЕ]” в основному на матері­алі не так давно відкритих архівних фондів (ЛНБ ім. В.Стефаника) пока­зано плідну участь І.Панькевича у підготовці УЗЕ — першої універсаль­ної енциклопедії, що була надрукована в трьох томах у 1930—1935 рр. за ред. І.Раковського. Маючи на меті вмістити в енциклопедії матеріали про Закарпаття як територію, на якій живуть українці і мають розвинену самобутню культуру та відомих цілому світу наукових і культурних дія­чів, редакція УЗЕ запросила до співпраці І.Панькевича. Архівні доку­менти дають змогу простежити, як ця співпраця міцніла. Перед науков­цем було поставлене завдання подати огляд розвитку та сучасного стану літератури на Закарпатті, надіслати стислі повідомлення про місцевих культурно-освітніх та громадських діячів, школи, читальні, товариства, організації, часописи та видавництва. Стаття під гаслом „Закарпаття” планувалась обсягом у 792 рядки й обов’язково з підписом автора. Офі­ційний термін Підкарпатська Русь без погодження з автором редакція замінила в одних випадках на Закарпаття, в інших — на Підкарпат­ська Україна, й І.Панькевич висловив стурбованість, що це може викли­кати невдоволення офіційних кіл у ЧСР, внаслідок чого на поширення УЗЕ в цій дер­жаві буде накладено заборону. За підписом І.Панькевича в УЗЕ були вміщені три статті: „Закарпатські говори”, „Освіта і культура Закарпат­тя”, „Історія Закарпаття”. На прохання редакції УЗЕ І.Панькевич уто­чнив біографічні дані деяких відомих діячів Закарпаття і підготував статті про О.Бонкала, Михайла та Юлія Бращайків, А.Гартла, Я.Гануша, Ю.Гаджеґу, І.Гуцу-Венеліна, В.Ґренджу-Донського, О.Духновича та ін., які були опубліковані без зазначення імені автора. В УЗЕ вміщено статтю й про самого І.Панькевича та впроваджений ним на Закарпатті правопис — „панькевичівку”. Це виразний знак визнання його як ученого й одного з провідних культурно-освітніх діячів краю.

Найважливіші результати дисертації сформульовані в завершаль­ній частині („Висновки”), де є такі положення:

1. Дослідження І.Панькевича займають важливе місце у фонді най­кращих надбань діалектології та історії мови. Ці два напрями тісно пе­реплітаються і доповнюють один одного у працях ученого, де вигідно представлено й підкреслено своєрідність використовуваного фактично­го матеріалу, зокрема давніх писемних фіксацій і зразків народного мов­лення корінного східнослов’янського етносу Закарпаття. Ці зразки доб­ре демонструють складність історичних умов, у котрих віками перебу­вало населення краю, і тісні контакти з представниками сусідніх етніч­них груп. Усвідомлюючи особливості говіркового масиву на Закарпатті, що виявлялися передусім у глибокій архаїчності, науковець розумів і особливе їх значення для з’ясування багатьох закономірностей на шляху розвитку української мови. Одним із потужних осередків, де плідно впроваджувалися й примножувалися наукові ідеї й практичні починання І.Панькевича, стала кафедра української мови Ужгородського універси­тету. Зміст і науковий рейтинг мовознавчого доробку І.Панькевича значною мірою вплинув на вибір напряму наукових досліджень С.Бев­зенка та Й.Дзендзелівського. Під безпосереднім впливом праць І.Пань­кевича й опосередковано — через шанобливе сприйняття імені І.Пань­кевича в контексті наукового доробку С.Бевзенка і Й.Дзендзелівського — ішли своїм шляхом у науці, продовжуючи й доповнюючи І.Паньке­вича, В.Німчук, В.Добош, П.Чучка, П.Лизанець, К.Галас, І.Фекета, М.Грицак, І.Пагиря. І традиція збереглася, що засвідчують праці інших, колишніх і нинішніх, членів кафедри української мови УжНУ.

2. І.Панькевич із великою увагою ставився до першоджерел мово­знавчих досліджень. Тому значне місце в його науковій спадщині займа­ють праці, присвячені вивченню мови писемних пам’яток. Справжній успіх ученого — його розвідка про Пандекти Антіоха, датовані 1307 роком. Аналіз пам’ятки виявився настільки повним, що дослідження її І.Панькевичем використовується як основне джерело відомостей про Пандекти Антіоха 1307 р., зокрема й в “Історичній фонетиці української мови” Ю.Шевельова. І.Панькевич здійснив особисто не одну поїздку-експедицію в пошуках фактичного живомовного матеріалу, поєднуючи це з відвіданням церков із метою виявлення зразків давньої писемності (служебні книги, метрики тощо), із котрих робив виписки марґіналій. Ці записи стали основою трьох видань „Покрайніх записів на підкарпатсь­ких церковних книгах” (1922, 1937, 1947), котрі і по сьогодні є цінною джерельною базою в дослідженнях з історії мови, ономастики.

3. Праці І.Панькевича, у яких порушені ономастичні проблеми, не­зважаючи на певні зумовлені тогочасним рівнем назвознавства недолі­ки, стали поміт­ним позитивним кроком у розвитку української ономас­тики. Вони можуть служити не лише зразком того, наскільки уважно слід аналізувати й використовувати для спостережень та висновків ономас­тичний матеріал, а й того, як забезпечується системний підхід до аналізу явищ мовної дійсності (на противагу вибір­ковому — для ілюзорної зручності). Саме в цьому підході, у сумлінності добору достовірних фактів — запорука тривалості науко­вого обігу праць І.Панькевича на­віть у тих галузях (зокрема в ономастиці), де ви­являються згодом не так важливими інтерпретації вченого, як самі факти, якими він оперував. Це демонструють, наприклад, праці К.Галаса, Й.Дзендзелівського, М.Дуй­чака, П.Чучки.

4. І.Панькевичу належить визначна роль у розв’язанні мовної проблеми на Закарпатті на початку ХХ ст. За дорученням уряду, у повній згоді зі своїм сумлінням науковець підготував для серед­ніх і горожанських шкіл краю “Граматику руського языка” (1922, 1927, 1936), запровадивши компромісний правопис (варіант “максимовичів­ки”) і ніскільки не сумніваючись у тому, що в такий спосіб удасться швидше досягти бажаного результату в національному освідомленні закарпатців. Те, що в 1937—1938 роках в Ужгороді з’явилися друком дві частини “Граматики української мови” Я.Неврлі із застосуванням фонетичного правопису і що ця граматика використовувалася як підруч­ник для середніх шкіл і самонавчання, — красномовно засвідчує, що І.Панькевич свою місію виконав: своєю граматикою і своїм правописом він підготував ґрунт для повноцінного функціонування української мови в школах Підкарпатської Русі. У тому, що укра­їнський напрям завоював міцний плацдарм на Закарпатті в системі освіти ще в період Чехословацької республіки, має незапе­речні заслуги й І.Панькевич (поряд з А.Волошином, плеядою інших сподвижників).

5. І.Панькевич узяв участь у важливому для українського мовознавства процесі — встановленні єдиних правописних норм для Східної і Західної України (1927). Хоч у заувагах на проект правопису української мови науковець враховував закономірні історичні фонетичної зміни, дію аналогії і писемні традиції, але не всі його пропозиції можна кваліфікувати як оптимальні, компромісні й прийнятні для всенарод­ного вжитку — з огляду на гостроту полемік навколо правопису.

Для освітніх потреб й утвердження української літературної мови на Пряшівщині І.Панькевич підготував „Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини” (1952). Історія доводить важливість наукового доробку І.Панькевича для консолідації й дальшого освітньо-культурного розвитку українців Закарпаття і Пряшівщини. 

6. Діяльність І.Панькевича як лексикографа заслуговує високої оцінки, незважаючи на те, що, на жаль, найбіль­ший його здобуток у цій галузі, попри великі зусилля самого автора, його вихованців і співчутливців, досі залишається в рукопису. Приклад І.Панькевича запалив на подвижницьку працю М.Грицака, який склав величезну картотеку матеріалів для словника українських говорів За­карпаття і готовий був згодом присвятити всі свої сили виготовленню об’єднаного словника, який би враховував його власні записи і матеріа­ли картотеки І.Панькевича (уже по смерті вченого). Видання словникових праць І.Панькевича та М.Грицака давно на часі. Необхідно домогтися належної державної підтримки заходів для підготовки хоча б елекронних версій цих унікальних лексикографічних джерел.

7. Виявом справжньої самовідданості була співпраця І.Паньке­вича у підготовці “Української загальної енциклопедії” — першої дру­кованої української універсальної енциклопедії (1930—1935 рр.). Факт, що українська енциклопедія містила різні відомості про Закарпаття і вони органічно влилися в українознавчу концепцію видання загальнона­ціонального значення, іще не раз буде вагомим аргументом у дискусіях, як ішли до своєї національної самоідентичності закарпатці. А те, що ці відомості готував І.Панькевич не за сприятливих умов і з можливими небажаними наслідками для себе, додатково характеризує вченого як великого патріота.