СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

summary

У першому розділі „Теоретико-методологічні основи суспільно-географічного дослідження соціальної безпеки регіонів” визначено сутність регіональної соціальної безпеки, як об’єкта суспільно-географічних досліджень, виділено індикатори загроз соціальної безпеки регіонів, запропоновано методику регіонального аналізу соціальної безпеки.

Регіональна соціальна безпека – постійна доступність достатньої кількості соціальних гарантій і благ для нормальної життєдіяльності населення регіонів. У періоди економічних криз та проведення соціально-економічних реформ посилюється регіональна диференціація рівнів соціальної безпеки. Регіональні розходження стосуються насамперед рівня оплати праці, рівнів зайнятості і безробіття, народжуваності і смертності, процесу відтворення і професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили, міграційних рухів населення, в тому числі і вимушених.

Забезпечення регіональної соціальної безпеки пов'язане з визначенням соціальних інтересів та пріоритетів. Соціальні інтереси – це усвідомлена інтегрована система потреб у благополучному існуванні, відтворенні й розвитку людини, суспільства і держави. На основі соціальних інтересів з урахуванням конкретно-історичних внутрішніх і зовнішніх чинників формуються цілі та завдання держави щодо забезпечення її соціальної безпеки. З усіх соціальних інтересів варто виділити пріоритетні (або життєво важливі), задоволення яких забезпечує існування та можливості прогресивного розвитку людини, суспільства і держави.

Соціальні пріоритети – першочергові, життєво важливі завдання для забезпечення соціальної безпеки населення. Соціальними пріоритетами держави є соціальна стабільність, підвищення життєвого рівня населення, збереження генофонду нації та зміцнення здоров’я громадян, формування сучасного середнього класу із способом життя, притаманним економічно розвиненим країнам, збереження працересурсного потенціалу, створення ефективної системи соціального захисту.

Суспільно-географічний підхід до виявлення ступеня регіональної соціальної безпеки ґрунтується на оцінці та аналізі трьох груп загроз:

 – Першу групу становлять регіональні соціальні загрози, що мають економічне походження: загрози, пов’язані із регіональною диференціацією в рівнях доходів населення; загрози, пов’язані із ситуацією на регіональних ринках праці; загрози, пов’язані із проблемами фінансування регіональних соціальних програм; загрози, пов’язані зі зниженням рівня життя населення.

 – Другу групу утворюють загрози демографічного походження: загрози регіональної депопуляції населення через природне скорочення, “старіння” населення, міграційні процеси, зменшення середньої тривалості життя; загрози погіршення якості трудових ресурсів регіонів через порушення необхідних умов для відтворення робочої сили.

 – До третьої групи входять загрози, що мають гуманітарне походження: загрози соціальних протиріч, в основі яких лежать мовні, конфесійні та інші регіональні відмінності; загрози поширення соціальних хвороб у суспільстві; загрози, пов’язані з дестабілізацією соціально-трудових взаємовідносин (страйки).

Для суспільно-географічної оцінки регіональної соціальної безпеки найдоцільніше виділити такі групи індикаторів соціальної безпеки регіонів:

 – індикаторами демографічних загроз соціальної безпеки є низький коефіцієнт народжуваності, високі коефіцієнти смертності та природного скорочення населення, висока частка пенсіонерів та значне переважання жінок у статевій структурі населення;

 – індикаторами працересурсних загроз соціальної безпеки є низький рівень зайнятості, високий рівень зареєстрованого безробіття та безробіття визначеного за методикою МОП, значне навантаження на одне вільне робоче місце;

 – індикаторами загроз добробуту населення є низькі показники ВВП та ВДВ на одну особу, середньомісячної заробітної плати, грошових доходів та витрат на душу населення, незначний обсяг реалізованих послуг на одну особу;

 – індикаторами загроз поширення соціальних негараздів є високий рівень захворюваності на активний туберкульоз, високий рівень злочинності, самогубств, убивств та навмисних пошкоджень, значна кількість потерпілих на виробництві.

Суспільно-географічний аналіз соціальної безпеки передбачає виявлення її регіональних особливостей, з’ясування чинників соціальної безпеки регіонів, типізацію регіонів за складом та інтенсивністю поширення загроз соціальної безпеки. Це є необхідною умовою для розробки заходів регіональної соціальної політики. Регіональна політика соціальної безпеки – це сфера державної діяльності, що пов’язана з реалізацією соціальних інтересів в регіонах та їх захистом від різноманітних загроз.

Загальна схема суспільно-географічного дослідження регіональної соціальної безпеки визначається як послідовність наступних взаємозв’язаних етапів. На першому етапі дослідження – теоретико-методологічному – розробляється концепція суспільно-географічного дослідження регіональної соціальної безпеки. На другому етапі дослідження – оцінковому – здійснюється оцінка територіальних поєднань умов та факторів, які впливають на рівень соціальної безпеки регіону. На третьому етапі дослідження – аналітичному – здійснюється аналіз соціальної безпеки регіонів за таким складом загроз: демографічні, працересурсні, добробуту населення, соціальних негараздів. Проводиться кластеризація регіонів України за кожною групою загроз. На четвертому етапі дослідження – синтетичному – на основі проведеного аналізу визначаються проблеми та пріоритети підвищення рівня соціальної безпеки регіонів. Проводиться типізація регіонів за різними ознаками  з виділенням різних типів регіонів України та визначенням пріоритетних напрямків соціальної політики для кожного з них.

У другому розділі „Чинники соціальної безпеки регіонів України” здійснено аналіз організаційно-правових передумов соціальної безпеки, соціально-економічних чинників розвитку, екологічних умов життєдіяльності населення.

До організаційно-правових передумов здійснення політики соціальної безпеки регіонів належать соціальне законодавство, соціальна політика держави, соціальні гарантії, діяльність управлінських структур державного і регіонального рівнів. Основними засобами державної соціальної політики є: нормативно-правове регулювання, спрямоване на забезпечення соціальних гарантій та соціальний захист населення; бюджетна діяльність; державне регулювання цін на товари і послуги тощо. Функції регулювання рівня життя і соціального захисту населення України виконують численні управлінські структури державного, регіонального та локального рівнів.

Зміст прав громадян стосовно працевлаштування, умов праці, добробуту, освіти, охорони здоров’я, народження дітей, пенсійного забезпечення, екологічної безпеки та інших складових соціальної сфери розкривається і конкретизується в законодавчих актах України. Для здійснення політики соціальної безпеки регіонів в Україні достатньо напрацьована правова база, яка постійно доповнюється і вдосконалюється.

Сучасний період розвитку України пов‘язаний з трансформаційними процесами, які відбуваються в її господарському комплексі. Причинами виникнення соціальних загроз в регіонах України є спад і згортання виробництва, скорочення зовнішнього ринку, криміналізація економіки. Господарство України в 90-х роках мало два кризових етапи. Перехід до ринкових умов господарювання при значному спаді виробництва, інфляції, змінах форм власності спричинив різке зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможного попиту. Це призвело до значних територіальних відмінностей негативних соціальних процесів в Україні.

З 2001 року загальні обсяги промислового і сільськогосподарського виробництва в Україні в цілому зростають. Але за регіонами спостерігається диференціація щодо темпів зростання чи зниження їх обсягів. Зокрема, в 2004 році в найгіршому стані щодо обсягів промислового і сільськогосподарського виробництва та участі в експортно-імпортних поставках перебували Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Житомирська, Кіровоградська і Херсонська області.

У сучасних умовах в Україні поглиблюється взаємовплив розселення населення і соціальних процесів. Рівень урбанізації та щільність населення впливають на соціальні процеси в регіонах України і значною мірою визначають рівень соціальної безпеки регіонів. В урбанізованих регіонах України поширення соціальних негараздів досягло критичної межі. У руральних регіонах соціальні негаразди не є основною загрозою соціальної безпеки. Найгострішими в них є проблеми працевлаштування та підвищення рівня доходів населення, формування середнього класу.

Важливим чинником, що впливає на рівень соціальної безпеки, є культурно-освітньо-професійний рівень населення. Освітньо-професійний рівень населення формує трудовий потенціал регіонів. Територіально в Україні школи, професійно-технічні училища та заклади середньої спеціальної освіти розосереджені рівномірно, вищі навчальні заклади сконцентровані в столиці та регіональних центрах. Найвищий рівень наукового потенціалу характерний для м. Києва. Інтенсивність релігійного життя та діяльності найвищою є в західних регіонах України, а найнижчою – у східних.

Екологічні умови проживання населення України не лише впливають на демографічну ситуацію (зумовлюють смертність, народжуваність населення, рівень його захворюваності), але й опосередковано мають вплив на ринок праці, доходів населення, тобто є суттєвою передумовою рівня соціальної безпеки регіонів. Екологічну ситуацію в Україні не можна вважати задовільною. У цілому рівень техногенного навантаження на навколишнє середовище в Україні перевищує аналогічний показник розвинутих країн світу в 4–5 разів і продовжує зростати. Головними причинами, що зумовлюють значне забруднення, є застарілі технології виробництва, нераціональна структура промисловості, відсутність очисних споруд, техногенні катастрофи тощо.

У третьому розділі дисертаційної роботи „Суспільно-географічна оцінка соціальної безпеки регіонів України” здійснено регіональний аналіз демографічної якості населення, напруженості на ринку праці, добробуту населення та поширення соціальних негараздів в регіонах; проведено кластеризацію регіонів за демографічними, працересурсними загрозами соціальної безпеки та загрозами добробуту населення, поширення соціальних негараздів; здійснено типізацію регіонів за складом, інтенсивністю прояву та темпами поширення загроз соціальної безпеки регіонів.

Демографічні процеси в Україні є складними. Для всіх регіонів України характерна депопуляція населення. Зменшення кількості населення досягло катастрофічної межі. Населення України зменшилось з 50,1 млн. осіб у 1998 році до 47,3 млн. осіб на 1 січня 2005 року, тобто на 5,3%. Найбільшими темпами скорочується кількість жителів Чернігівської, Сумської, Кіровоградської та Луганської областей.

Фундаментальним чинником загострення демографічної кризи в Україні є зниження народжуваності до критичного рівня. Україна перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбуваються незворотна руйнація демографічного потенціалу. Сумарний показник народжуваності зменшився з 1,9 дитини в 1989 році до 1,1 у 2003. Підвищення сумарного коефіцієнта народжуваності у 2002–2003 роках (до 1,2 дитини в розрахунку на 1 жінку в 2003 році) є проявом так званої „компенсації” народжень, відкладених під час гострої економічної кризи. Несприятливою щодо відтворення населення та робочої сили є вікова структура населення. Частка дітей і підлітків є низькою (16,8%), що менше за частку населення пенсійного віку (23,7%).

Значними є масштаби трудової міграції як у межах держави, так і за кордон. До регіонів, в яких спостерігається додатне сальдо міграцій, належать: м. Київ, Одеська, Київська області та АР Крим. Найбільша кількість тих, хто виїжджає за межі країни і найменша кількість тих, хто в’їжджає в Чернівецькій, Луганській, Закарпатській, Рівненській та Волинській областях. Основною тенденцією внутрішньодержавного обміну населенням є переміщення осіб до столиці. Починаючи з 1995 р., Київ є єдиним регіоном України, де спостерігається стабільно додатне, зростаюче сальдо міграцій. На столицю припадає біля двох третин загального обсягу міграційних втрат регіонів-реципієнтів. Регіонами з найменшою кількістю внутрішніх імігрантів і найбільшою емігрантів є: Кіровоградська, Херсонська, Сумська, Чернігівська та Житомирська області.