ЛІНГВОПОЕТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФРАНЦУЗЬКОЇ ГОТИЧНОЇ ПРОЗИ (на матеріалі творів XVIII – XIX століть) : ЛИНГВОПОЕТИЧНЫЕ ОСОБЕННОСТИ французской готической ПРОЗЫ (на материале произведений XVIII - XIX веков)

summary

У вступі обґрунтовуються актуальність, новизна, теоретико-методологічна основа, теоретична та практична значущість роботи, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його мета та завдання, методи дослідження, формулюються положення, що винесено на захист, представлено матеріал дослідження.

Перший розділ “Загальна характеристика французької готичної прози” присвячено визначенню місця готичної прози в загальному літературному процесі, встановленню основних лінгвопоетичних рис готичної новели, з’ясуванню особливостей реалізації основних текстових категорій у готичній новелі.

Оскільки питання жанрової визначеності творів, які можна схарактеризувати як готичні, залишається достатньо дискусійним, у нашому дисертаційному дослідженні ми пропонуємо визначати проаналізовані твори як “готичні новели”, які мають цілий ряд відмінних специфічних рис, що дозволяє виділити їх в окремий різновид. До таких рис, на нашу думку, слід віднести особливості реалізації глобальних текстових категорій художньої події, художнього часу і простору, антропоцентричності, які обумовлюють особливості композиційно-архітектонічної структури, граматико-морфологічної, лексико-семантичної та риторико-стилістичної організації готичних новел. Як свідчить аналіз, основними для французької готичної новели виявилися такі категорії:

– категорія художньої події як визначальна і головна ознака готичного твору;

– категорія хронотопу, що включає категорії художнього часу та художнього простору і представляє їх як нерозривну єдність;

– категорія антропоцентричності не отримує першочергового значення (як це відбувається у великих романних формах) і представлена в зовнішньо-комунікативному та внутрішньо-комунікативному ракурсах через образи автора й читача, наратора й персонажа.

Однією з найважливіших глобальних категорій, що організує структуру й семантику французького готичного тексту, виявилася категорія художньої події, яка представляє різного роду дії суб’єкта/об’єкта художнього твору, що відбуваються у просторі й часі, виступає стрижнем твору і представлена як переміщення персонажа, зовнішнє чи внутрішнє (мандрівка, вчинок, духовний акт), через межу семантичного поля або пересікання ним заборонених меж. Зміна вихідної ситуації, яка за своїми просторово-часовими параметрами передує головній події твору, відбувається в результаті протиставлення реального та ірреального світів, зображених у творі. Такою зміною виявляється, як правило, зустріч Героя з Іно-персонажем (вампіром, привидом, ожилою статуєю тощо), що відповідає критеріям, які дозволяють трактувати її як подію. Для її позначення ми використовуємо поняття “готична подія”. Саме вона впливає на внутрішній чи/або зовнішній стан головного героя й змінює його: зустріч з Іно-персонажем викликає зміну світогляду героя (“La cafetière” Т.Готьє, “Apparition” Г. де Мопассана), призводить до його загибелі (“Le monstre vert” Ж. де Нерваля) або божевілля (“Le Horla” Г. де Мопассана). Знаходячись у постійній взаємодії з категоріями антропоцентричності та хронотопу, ця категорія набуває особливої значущості в оповідній структурі готичної новели, співвідносячись з поняттями фабули та сюжету, виявляючись основним текстотвірним фактором, що відіграє в загальній структурі готичної новели провідну роль.

Категорія художньої події постає як трикомпонентна структура, розпадаючись на декілька компонентів, що пов’язані між собою не лише просторово-часовими параметрами, а й семантично:

1.      передподію (або вихідну ситуацію), тобто подію, яка передує за просторово-темпоральними параметрами готично маркованій події;

2.      власне готичну подію, що лежить в основі сюжету;

3.      постподію як наслідок готичної події, що слідує в просторі й часі за готичною подією.

Художній хронотоп французької готичної новели виявляється другою за значенням категорією і представляє собою чотирикомпонентну структуру, що складається з реального та готичного хронотопів зі своїми специфічними рисами єдності часу та простору, особливості чого відображаються на всіх рівнях художнього твору, особливо на граматико-морфологічному та лексико-семантичному. Оскільки образи протиставлених один одному світів створюються через образи своїх представників, можна говорити про визначну роль метонімічного принципу “частина замість цілого” у створені художнього хронотопу готичної новели. Відповідно, на перший план висувається описана з позиції наратора антиномія Герой – Іно-персонаж, яка стає однією з рушійних сил сюжету.

Категорія антропоцентричності, як одна із провідних та глобальних категорій художнього твору, розуміється багатьма дослідниками як категорія комплексна та багатоаспектна, яка активно взаємодіє з цілою системою інших мовних та текстових категорій (О.П.Воробйова, Є.А.Гончарова, І.В.Кондаков, М.Б.Храпченко, В.Шмід), що і відбувається у готичній новелі. У даному дослідженні основна увага зосереджується на внутрішньо-комунікативному процесі “наратор – персонаж”, оскільки власне текстовий простір готичної новели створюється як своєрідний наративний простір системи вбудованих оповідей.

У структурі французької готичної новели стосовно тієї ролі, яку він відіграє у представленому дієгезисі (лат. diegesis, фр. diégèse – вигаданий світ, в якому трапляються наратовані ситуації та події) (термін впроваджений Е.Суріо та Ж.Женеттом), чітко виокремлюються автодієгетичний, гомодієгетичний та гетеродієгетичний наратори. Як правило, у тексті представлений лише один тип наратора, проте у певній кількості творів спостерігається присутність двох його типів: гетеродієгетичного чи гомодієгетичного, що розпочинає оповідь, а потім передає слово автодієгетичному наратору, які фігурують як оповідаючі “я” в дієгезисі. Використання двох протилежних типів оповідачів створює особливу контаміновану об’єктивно-суб’єктивовану оповідь, яка на рівні обох наративів представляє готичну подію як реальну, істинну, не вигадану. Причому, в таких текстах гетеродієгетичний наратор виконує другорядну роль, що інколи підкреслюється навіть графічно – пропущенням декількох рядків, і зникає, коли оповідь починає вестися з позиції автодієгетичного оповідача, та більше у творі не з’являється.

Важливим компонентом категорії антропоцентричності виявляється категорія персонажа, яка багато в чому визначається особливостями категорії художньої події та хронотопу й знаходиться з ними у постійній взаємодії. Суто узагальнено можна говорити про два основні типи персонажа готичної новели – Героя та Іно-персонажа, факт зустрічі яких відбувається внаслідок стикання в певній точці простору й часу меж реального та готичного світів, що й формує змістову основу готичної події і визначає основний комплекс лексичних і стилістичних засобів.

У другому розділі “Композиційно-архітектонічна структура французької готичної новели та її особливості” проводиться аналіз композиційної та архітектонічної структур творів, якому передує визначення понять композиції та архітектоніки відносно глобальної структури готичної новели.

У формальному – архітектонічному – аспекті структура готичної новели має такі особливості:

– змістове членування тексту на окремі нерівномірні за об’ємом розділи (наприклад, “La cafetière”, “Deux acteurs pour un rôle” Т.Готьє, “Smarra”, “Inès de Las Sierras” Ш.Нодьє), що, в принципі, для новелістичного жанру не характерно;

– відповідність абзацу якому-небудь з елементів змістового аспекту, як правило, експозиції (“Apparition” Г. де Мопассана);

– архітектонічне виділення висновку, моралі (“Le monstre vert” Ж. де Нерваля).

Названі вище особливості здебільшого є рисами окремих творів тих чи інших авторів і тим самим не відбивають ані особливості авторського стилю, ані особливості жанру готичної новели в цілому. Однак слід відзначити, що з формальних позицій текст оформлений таким чином, щоб максимально сприяти його розумінню. Широко використовуються типографічні засоби. В першу чергу, це нумерація частин тексту, введення підзаголовків, використання пробілів (“Apparition” Г. де Мопассана), поєднання нумерації частин і паралельне членування їх пробілами (“Qui sаit?” Г. де Мопассана), використання астеріску (надрядкового знаку у вигляді зірочки або зірочок), пропуску рядку (“La main d’écorché”, “La peur” Г. де Мопассана), інколи відкраплення – типографічного знаку у вигляді рядку крапок (“Smarra” Ш.Нодьє, “La chevelure” і “Le Horla”
Г. де Мопассана) для відокремлення частин твору. Використання таких форм структурації та позначення цього особливими знаками робиться з метою виділення найбільш важливого моменту в оповіді та уникнення зайвих слів при переході від однієї теми до іншої, привертання уваги і збудження уяви читача та збільшення експресивності тексту. Проте, найважливіші конститутивні риси архітектоніки проявляються в особливостях семантики та функціонування паратекстуальних елементів, які, з одного боку, віддзеркалюють формальний бік художнього твору, а з іншого, отримують свою гіперсемантизацію в межах власне тексту.

До паратекстуальних елементів, які є графічно відмежованими від тексту, однак в той же час семантично з ним пов’язаними, ми відносимо, слідом за Ж.Женеттом, заголовок та його еквіваленти (підзаголовок, епіграф тощо), передмови та післямови, що обрамляють власне твір. Особливого семантичного навантаження через високий рівень своєї інформативності та експресивності отримують заголовок, епіграф та інколи передмова. Специфічним для готичних новел є звучання в паратекстуальних елементах не перетвореного “голосу автора”, який практично зникає з власне тексту готичних новел, де панівна оповідна роль належить наратору, який виступає центром лінгвостилістичної організації творів.

Заголовок у готичному тексті виконує дві основні функції – рекламну та тематичну (визначаючу основну тему твору), від яких залежать структурно-семантичні особливості заголовку французької новели. Оскільки структура заголовку переважної більшості проаналізованих новел є достатньо однорідною, характерним виявляється номінативно-образний функціональний тип, наприклад, “La morte amoureuse”. Такий заголовок не представляє собою однорідної системи з точки зору своїх структурних характеристик, будучи іменником (власним або загальним, в однині чи множині) або іменниковим атрибутивним чи прийменниковим сполученням. Характерні риси готичного проявляються у лексико-семантичних та стилістичних характеристиках, де вказівка на зміст найчастіше відбувається через асоціації, які створює художній образ, винесений у заголовок. Саме цей художній образ та пов’язані з ним асоціації дозволяють одразу ідентифікувати жанр, оскільки вже на інтродуктивному рівні проявляються особливості категорій антропоцентричності та художнього хронотопу, за рахунок використання лексики полів “готичне”, “Іно-персонаж” та “готичний світ” (зокрема, соматизмів, назв негативних емоцій тощо), що породжує емоційно-експресивну конотацію, пов’язану з надзвичайністю події, таємницею або загадкою. Особливо це стосується образних заголовків типу оксюморону (наприклад, “La morte amoureuse”, “Le diable amoureux”): померла людина або диявол, які асоціюються з потойбічним світом, пеклом, не сумісні з поняттям кохання, що звертає на себе увагу читача, інтригує, і тим самим створює певне ставлення до твору ще до його прочитання.

Звертає на себе увагу той факт, що ім’я, винесене в заголовок, є зазвичай ім’ям не головного героя, а Іно-персонажа. Це обумовлено, на нашу думку, підкатегорією художньої події – готичною подією, важливим параметром якої є не лише відповідний час і простір, а й наявність своєрідного іно-героя, що висуває останнього на перший план. Таким чином, у заголовку імплікується такий антропоцентричний показник як антропоморфізм – одна з основних жанрових ознак готики, що особливо яскраво проявляє себе у заголовках-демонічних образах: “Le monstre vert”, “La morte amoureuse”, “Le diable amoureux”, “La morte”.

Епіграф, який виступає виразником авторського концепту й авторської модальності (В.А.Кухаренко, І.В.Смущинська), належить одночасно двом рівням тексту – паратекстуальному та інтертекстовому, що проявляється перш за все у формі інтерференції жанрів, коли має місце включення інших жанрових сегментів в структуру готичної новели – елегії або драми (“Smarra” Ш.Нодьє), роману (“Onuphrius” Т.Готьє), психологічного дослідження (“Vera” В. де Ліль-Адан). Він відзначається контрадикторним характером, невідповідністю змісту самого тексту, на противагу загальноприйнятій думці про розкриття теми та ідеї твору в епіграфі, що додає як твору, так і епіграфу більшої експресивності. На змістовно-тематичному рівні в епіграфі та власне тексті протиставляються дійсно існуюча реальність та (квазі-) реальність художнього тексту, підкреслюється нереальність, вигаданість змісту чи певних явищ. Така контрадикторність пояснюється розщепленням авторського модусу. В паратексті ми стикаємося з реальним автором твору, який обирає заголовок та епіграф до свого твору, автор належить реально існуючій дійсності, тому все описане у творі сприймається ним як вигадка. У власне тексті новели на повну силу звучить голос наратора, який оповідає в залежності від свого відношення до подій, що сприймаються як хоча і дивна, однак реальність. Роль наратора в організації власне тексту готичних новел, його тональності, модальності, структури та семантики, є визначальною.

В основі змістового аспекту композиції, який взаємопов’язаний з формально-змістовим, лежить сюжет, рушійною силою якого є конфлікт, що проходить крізь весь твір і характеризується визначеністю експозиції, зав’язки, розвитку дії, кульмінації та розв’язки, тобто компонентів змістового рівня композиції. Змістове наповнення даних компонентів зумовлюється особливостями структури та семантики категорії художньої події, а саме наявністю та відповідністю компонентів категорії художньої події композиційним змістовим сегментам, які в свою чергу отримують текстову репрезентацію за допомогою топіків, або “загальних місць” (Л.І.Мацько), до яких належать найтиповіші (у нашому випадку для французьких готичних новел) просторово-часові ситуації та їх описи. Взаємопов’язаність змістового і формально-змістового (композиційно-мовленнєвого) аспектів проявляється у тому, що змістові сегменти отримують свій розвиток на базі відповідних базових композиційно-мовленнєвих форм та їх різновидів. Така типовість та взаємопов’язаність компонентів дозволяє створити прототипну модель композиційної структури французької готичної новели, яка обумовлюється домінантною роллю категорії художньої події: