| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання, подано методологічні засади та методи дослідження, визначено його наукову новизну, розкрито теоретичне та практичне значення роботи, висвітлено апробацію й публікацію результатів.
У першому розділі “Теоретичні засади когнітивного вивчення іронії в лінгвістиці” ми визначаємо, на що може спиратися лінгвіст, вивчаючи іронію як вид комізму і як когнітивний феномен. Іронія є самостійним видом комізму, подібно до гумору й сатири, вирізняється з-поміж інших його видів суб’єктивним характером (зокрема, вибір об’єкта є довільним, про що говорить, наприклад, В. Янкелевич), має своєрідні лінгвістичні засоби реалізації, є найбільш характерним видом комізму для сучасної преси, яку ми розглядаємо. У пресі іронія виконує як риторичні, так і психотерапевтичні та розважальні функції (В. Санников). Іронія як модальність передає широкий оцінний спектр (С. Походня), але не формує іронічної оцінки як окремого виду останньої (Н. Лук’янова). Ми не знаходимо достатньо підстав, щоб зараховувати до типів іронії сарказм, але водночас маємо підстави вважати явищем іронії такий феномен у дискурсі сучасної пострадянської преси, як стьоб.
Преса різного спрямування використовує іронію для досягнення певної мети. У випадку енкратичної мови (за Р. Бартом) іронія підкріплює панівну ідеологію. У разі, якщо мова є акратичною, іронічний комізм є засобом протистояння ідеології держави. В обох ситуаціях справджується вислів З. Фройда про те, що насмішники привертають інших на свій бік. Іронія допомагає журналістові окреслити кола “своїх” і “чужих”, ствердити чи заперечити певні цінності. Отже, у мовознавчому аналізі іронії слід зважати на широкий позамовний контекст: загальну ситуацію, свідомість мовця й реципієнта тощо.
Іронія неодмінно пов’язана з операціями над різноманітними знаннями в людській свідомості, комбінаціями цих знань, зіставленням їх. Отже, у лінгвістичному дослідженні іронії доречно вдаватися до апарату саме когнітивної науки. Ми застосовуємо термін фрейм – одиниця знань, організована навколо певного поняття, яка, на відміну від асоціацій, містить дані про суттєве, типове й можливе для цього поняття (В. Дем’янков). Спираючись передусім на загальні положення, які висувають М. Мінський і Т. ван Дейк, ми розробили підхід, у межах якого, з одного боку, зручно вивчати явища комізму і який, з іншого боку, відповідає логіці сучасної когнітивістики. Жодним чином не заперечуючи структурності фрейму, ми зосереджуємо увагу на тому, які типи знання містяться в такій структурі. Погляд на фрейм як на особливим чином організовану множину дозволяє належним чином зосередитися саме на дискурсивному аспекті породження й сприйняття тексту. Дискурс, за Н. Арутюновою, розуміємо як зв’язний текст разом із його екстралінгвальними чинниками.
Кожна система знань має певну структуру. У ній обов’язково мають бути база даних і правила продукування. Пропонуємо такий вигляд бази даних дискурсивної системи знань. Мовна свідомість ділить реальність на поля; кожне поле містить множину фреймів (як одиниць системи знань), пов’язаних спільним предметом; також усередині кожного поля існує внутрішня ієрархія цінностей, паралельна ієрархії цінностей будь-якого іншого поля, – частина загальної ціннісної мережі (адже загалом для свідомості існує багато паралельних, не співвідносних цінностей). Природно, що поля, як множини фреймів, здатні перетинатися. Правилами продукування є: 1) побутова логіка з притаманними їй широкими індукцією та дедукцією, яка в деяких випадках співвідносна з математичною логікою та теорією множин; 2) асоціативна система посилань, завдяки якій відбувається актуалізація фрейму – його “впізнавання”, під’єднання через один його елемент до решти, ідентифікація з певним полем. Ці правила відображуються в структурі висловлювання, яке будує мовець.
Різнорідна інформація об’єднується у фреймі певним невипадковим чином. Ми уявно сортуємо інформацію, яку містить фрейм, і сприймаємо його як єдність (на зразок множини) знань певних типів. Фреймове повсякденне уявлення про те чи інше явище має, на нашу думку, лінгвальний, дискурсивний і екстралінгвальний компоненти. Лінгвальним компонентом ми називаємо ті слоти фрейму, які пов’язані з особливостями його актуалізації в мовленні. Дискурсивний компонент – це ті слоти, у яких зберігаються різноманітні прецедентні тексти та інші прецедентні феномени, пов’язані з об’єктом. Екстралінгвальний компонент містить ті слоти загального фрейму, які стосуються властивостей самого об’єкта й культурологічних норм, пов’язаних із ним.
Кожен фрейм в елементі дискурсу актуалізується принаймні на одному з таких рівнів: рівень організації мовлення, тезаурусний, текстовий і екстралінгвальний. Рівень організації мовлення пов’язаний з реалізацією характерних сценаріїв мовлення, спільних для всіх носіїв мови. Тезаурусний рівень актуалізації фрейму становить набір лінгвальних компонентів, які, з’явившись у тексті, здатні актуалізувати певний фрейм: іронічний контекст створюється різними операціями над елементами лінгвальної частини того чи іншого фрейму, які, у свою чергу, містять мовні й метамовні знання (відповідно рівень лінгвальних компонентів фрейму і метатезаурусний рівень). Текстовий рівень актуалізації фрейму містить прямі чи непрямі посилання на інший текст або іншу частину даного тексту й фактично відсилає відповідно до прецедентних текстів та інших прецедентних феноменів, розташованих у базі даних. Отже, на цьому рівні основну роль відіграють дискурсивні компоненти фрейму. Екстралінгвальний рівень актуалізації фрейму визначає місце певного фрейму в системі позамовних знань про світ, відносить його до того чи іншого поля через умовивід на основі логіки і/або знань із бази даних. І, звичайно, на цьому рівні “працюють” екстралінгвальні компоненти фреймів.
В основі лінгвокреативної діяльності людини перебуває її когнітивна здатність творчо переосмислювати старі й створювати нові ментальні конструкції (В. Гуреєв). Потужним інструментом цієї діяльності є різні фреймові структури. Для створення комічного, зокрема іронічного, ефекту в елементі дискурсу потрібно, щоб на якомусь із рівнів у структурі цього елемента поставала суперечність. В іронічному контексті така суперечність виконує іллокутивну функцію передачі ставлення автора до подій, про які йдеться.
Оскільки в більшості випадків іронія визначається комплексною дією чинників на різних рівнях свідомості та є результатом оперування одночасно кількома фреймами, то в другому розділі “Засоби фреймової репрезентації іронії в дискурсі” ми з’ясовуємо роль засобів кожного рівня у створенні цього виду комізму, щоб у комплексі їх розглянути в наступному розділі.
На рівні організації мовлення усний монолог має більше спільних рис із письмовим мовленням, ніж діалог. До сценарію ж останнього належать, зокрема, специфічний синтаксис, парцеляція та інші випадки транспозиції синтаксичних структур (С. Походня). Отже, природно, що з метою експресії в письмовому мовленні (зокрема в пресі) використовується сценарій найбільш відмінного від нього мовлення – діалогу. На нашу думку, можна говорити про використання великого фрейму-сценарію діалогу (діалог може й симулюватися). Для сучасної преси характерна особлива поліфонічність, що розвивається в межах сценарію, який ми назвали віртуальний публічний діалог (на противагу усному публічному діалогу – наприклад інтерв’ю). Він являє собою взаємодію думки автора статті й цитати з мовлення іншої особи (найчастіше політика).
Саме сценарій віртуального публічного діалогу використовується в аналітичних матеріалах преси. Ми виділили такі його види: прямий віртуальний діалог – письмова відповідь (що може виглядати як симуляція усної) на заяву, твердження тощо віртуального співрозмовника; внутрішній віртуальний діалог, який є фактично не продовженням “розмови”, а театральною реплікою “набік”, себто не є звертанням до того, хто породив попередню репліку, але й не перебуває поза діалогом; діалог-коментар, який відрізняється від внутрішнього діалогу тим, що виникає вже після взаємодії “співрозмовників” як своєрідне “останнє слово” журналіста (найближча аналогія – підпис під малюнком). Розглянувши кожен із видів фрейму віртуального публічного діалогу, звертаємо особливу увагу на доволі поширені їх комбінації. Отже, після прямої цитати репліки можуть іти лише в такому порядку, який відповідає послідовності обробки отриманої мовної інформації: 1) репліка прямого діалогу (якщо є) – первинне осмислення сприйнятого й безпосередня реакція на нього; 2) репліка внутрішнього діалогу (якщо є) – вторинна обробка отриманої інформації (за наявності 1, у співвіднесенні з можливою реакцією співрозмовника); 3) коментар (якщо є) – висновок, зроблений із результатів діалогу. Наприклад: “The Russians have recently suspended the import of American chicken drumsticks, with agriculture minister Alexei Gordeyev saying: «Russia is not a garbage dump for poor quality food». But I fear such a stance wouldn’t work here because, of course, Britain is a garbage dump for poor quality food (1). There’s nothing we like more than a dash of salmonella wrapped in a diseased calf’s spine (2)” [The Sunday Times. – 2002. – 10.03]. Репліка прямого діалогу (1) підсилюється реплікою внутрішнього діалогу (2). У статті “Медведчук зустрів у Варшаві... «Шимона Переса»”, яка містить такий фрагмент: “Останнім від української сторони на міжнародній конференції «Україна в Європі» виступив Віктор Медведчук. Він двічі подякував прем’єр-міністру Швеції... Шимону Пересу (1) (хоча насправді того звуть Горан Перссон (2)) за сприяння у просуванні України до європейської спільноти” [Україна молода. – 2002. – 17.10], – ситуація, на перший погляд, спростовує наше твердження: іронічний коментар (назва статті) передує елементу внутрішнього діалогу (2). Однак заголовок цієї статті є частиною когнітивної стратегії загадки: його сенс читач “розгадує”, уже прочитавши статтю, зокрема ту її частину, до якої належить репліка внутрішнього діалогу (1). Таким чином, назву статті читач осмислює вже після репліки внутрішнього діалогу, що відповідає тій схемі, яку ми обстоюємо.
Як бачимо, віртуальний публічний діалог є механізмом оказіонального створення іронічного контексту: у ньому суб’єктивність іронії обмежена змістом репліки, на яку реагує мовець. Для преси розгортання цього сценарію важливе тому, що він виконує функцію встановлення своєрідного контакту між героєм публікації й читачем через журналіста. Іронія при цьому регулює контакт із точки зору релевантності. Очевидно, лише на рівні організації мовлення, без залучення елементів будь-яких інших рівнів, іронію генерувати неможливо: на певні його сценарії обов’язково накладаються засоби вищих рівнів.
На тезаурусному рівні актуалізації фрейму привертають особливу увагу два найбільш актуальні сьогодні метатезаурусні засоби репрезентації іронії в пресі: штампи і кліше, а також колоквіалізми в найширшому значенні цього терміна. Адже використання перших як за прямим призначенням, так і з метою створення комічного ефекту є характерним явищем саме для преси: “Ожидается, что широкое применение маски Путина в масштабах всей страны со временем вызовет у нас экономический подъем и принесет долгожданное процветание” [Московский комсомолец. – 2002. – 30.03] (зі статті про появу в продажу картонної маски В. Путіна). Поширеність колоквіалізмів у сьогоднішній пресі випливає з демократизації мовлення – однієї з тенденцій постмодерної доби. При цьому такі одиниці можуть як використовуватись епізодично, так і становити невід’ємну частину стилістичної концепції видання: “Picie w Krakowie szkodzi. Przekonał się o tym ostatnio 30-letni mężczyzna. Odwiedził knajpę Wierzynek. Wypił wódkę, popił piwem i zagryzł frankfurterkami. Chlapnął martini i red bulla. Następnie rum i dwa soki owocowe. Rachunku – 170 zł – nie zapłacił, bo nie miał szmalu. Facet przekiblował 48 godzin, a sąd grodzki ukarał go grzywną. Zaliczył mu dwa dni odsiadki i wypuścił” [Nie. – 2004. – № 36].
Крім того, можливі два типи репрезентації іронії в пресі, пов’язані з мовною інформацією, закладеною у фреймі: гра з лінгвальними компонентами фрейму і деконструкція фрейму. Перша являє собою несподіване використання знань про лінгвальні компоненти фрейму з комічною метою: “When it comes to pronouncements about small business, President George W. Bush stands tall... But when it's time to put his money where his mouth is, the president is, as they say in Texas, all hat and no cattle” [USATODAY. – 2004. – 13.02]. У разі деконструкції фрейму ці знання зазнають оказіональних видозмін відповідно до інших знань у базі даних мовця й реципієнта: “Tylko laicy mogą sądzić, że wojsko zajmuje się szkoleniem żołnierzy i obroną kraju. W rzeczywistości w polskiej armii służą malarze, filmowcy, opiekunowie kolonijni i reżyserzy” [Wprost. – 2001. – № 1]. Деконструкція може бути взаємодією фреймів, переглядом фрейму (наведений вище приклад) або спробою створення оказіонального фрейму.
фреймів, іншими словами, прецедентні феномени. Завдяки широті посилань на явища й ситуації, які дає елемент дискурсивного компонента певного фрейму, на текстовому рівні іронія в пресі репрезентується дуже часто: “Не каждого ведь борца с вентиляторами величать Дон Кихотом” [Литературная газета. – 2002. – 30.01–5.02]. “It’s still about the economy, stupid” [The American Reporter. – 2002. – 11.02].
Комізм, який створюється на екстралінгвальному рівні актуалізації фрейму, є одним із найбільш поширених, і йому головним чином присвячені праці А. Берґсона і З. Фройда. До екстралінгвальних компонентів фрейму, які активно діють в іронічній репрезентації іронії на цьому рівні, ми відносимо не лише певні загальновідомі речі, які не є прецедентними феноменами, але також і нормативні правила поведінки в різних ситуаціях: “Last year, I bought my wife a Sony Ericsson Something or Other for about £ 1 m. It tu ed out to be a fantastic personal organizer and video game console but for speaking to other people, she might as well have used a chair leg” [The Sunday Times. – 2004. – 30.05].
Ми розглядаємо як засіб екстралінгвального рівня актуалізації фрейму іронічне використання евфемізмів. Адже їхня своєрідність полягає в особливій вазі культурних конотацій, змістом яких, за В. Телією, є “ціннісно усвідомлені настанови культури”, де закріплено оцінку різних явищ і предметів як “гідних” чи “негідних”. Ці настанови, очевидно, становлять особливу екстралінгвальну систему, у якій певні умовні лексеми (евфемізми, дисфемізми) є тимчасовими виразниками практично незмінних ідей, уплетених у спеціальну мережу цінностей. При цьому соціальні евфемізми реалізують стратегію іронічної евфемізації: “Славутська влада "не помітила", як хтось встановив у центрі міста пам’ятник Леніну” [Україна молода. – 2003. – 12.12], – а евфемізми “особистої сфери” – стратегію дисфемізації: стаття під заголовком “Новое слово на букву «Ж»” починається так: “Скоро в лексиконе московских юристов появится новое слово «животное-компаньон»” [Московский комсомолец. – 2002. – 23.10].
В українській і російській пресі штампи й кліше виступають найпоширенішими тезаурусними засобами іронії. Адже саме в цих дискурсах пам’ять про радянську бюрократію є найсвіжішою (при цьому сучасна бюрократія має аналогічні традиції, що викликає несприйняття). У польській та англомовній пресі з таких засобів найпоширенішими є колоквіалізми. В англійському дискурсі ЗМІ актуальні процеси демократизації мовлення спричиняють уживання розмовних одиниць, зважаючи на стійкість уявлень про мову преси, переважно в ролі саме засобу іронії, на відміну від україномовної та російськомовної преси, де колоквіалізми вживаються також із низки інших причин, не пов’язаних із комізмом. Для англомовної преси лишається традиційно актуальною гра з лінгвальними компонентами фрейму (зустрічається частіше, ніж в інших розглянутих мовах), характерна для англійського гумору. У слов’янських дискурсах преси відсоток іронічного використання евфемізації й дисфемізації суттєво перевищує аналогічні дані щодо англійської мови. Причина тут у тому, що в постсоціалістичних країнах ефективним прийомом є обігрування широковідомих, але застарілих евфемізмів, а в англомовній пресі цілком серйозно стоїть проблема відповідного подання актуальної, але неоднозначної інформації в тому вигляді, який моделюватиме суспільну свідомість на користь держави.
У третьому розділі “Когнітивний аналіз актуалізації базового фрейму в пресі (на прикладі опозиції "свої – чужі")” розглянуто один мегафрейм і його іронічне використання на рівні мовлення. Так само можна аналізувати актуалізації будь-якого фрейму в мові преси, отже, зважаючи на межі нашого дослідження, зупиняємося на явищі, яке є: а) максимально розгалуженим і різнобічним, б) характерним передусім для дискурсу преси, в) якнайширше репрезентованим у пресі саме з іронічної точки зору. Таким найбільш загальним мегафреймом нам видається опозиція “свої – чужі”.
Виділяємо такі критерії відчуження: морально-етичний, суспільний, життєвої позиції. На практиці три широкі й абстрактні критерії відчуження утворюють багато конкретних. Серед них, зокрема, такі: відчуження злочинців і донощиків (морально-етичний), влади, економічних монополістів, інших груп осіб (морально-етичний і суспільний), відчуження іноземців як ворогів (морально-етичний і суспільний) і як тих, хто не може правильно зрозуміти “нас” (суспільний і критерій життєвої позиції), відчуження людей іншого покоління, інших переконань (в обох випадках – критерій життєвої позиції) тощо.
Основними дискурсивними маркерами відчуження, як показує дослідження, є такі: невигідне зіставлення: “У нашому місті нещодавно з’явилися, як прищі на шиї підлітка, оранжеві намети тих, хто знає, вірить і... можемо” [Репортер / Тернопіль. – 2004. – 07.08]; невигідна номінація (найбільш помітний вияв – “навішування ярликів”): “His [Tony Blair’s – Г. Я.] apparatchiks, known in Whitehall as «the Hitler youth» rampage at will” [The Mail on Sunday. – 2002. – 17.02]; власне відчужувальне зіставлення (підкреслюється належність об’єкта до певного світу або світогляду, відмінного від “нашого”): “The Big Guy himself glided down the gleaming escalators from the world of oak paneling and strode the halls to the ICU. The staff was all abuzz. The man in charge had made a rare appearance. My wife's care immediately improved” [The American Reporter. – 2004. – 10.10]; елементи дискурсу чужих: “Конечно, докладчики находят у власти не только достоинства. Есть и отдельные недостатки. В частности, власть, по их мнению, пока еще не доверяет народу. Видимо, не заслужил народ такой чести” [Новая газета. – 2004. – 02–04.02]; контрастний опис: “Bush fidgeted. Sen. Kerry didn't. Bush grimaced, rolled his eyes, frowned and seemingly bounced in place. Sen. Kerry took notes” [The American Reporter. – 2004. – 10.10].
Елементи коду “чужих” можуть виконувати іронічну функцію (та й будь-яку іншу функцію непрямого інформування) лише за тієї умови, що вони відомі реципієнтові. Отже, ситуації побутового білінгвізму або поширеного знання певної іноземної мови дають підстави для використання варваризмів як маркера відчуження. В інших випадках може йтися про таку функцію певних метатезаурусних засобів (зокрема деяких із тих, які описано в другому розділі).
Також цікаво дослідити роль політичної коректності в іронічному використанні критеріїв та маркерів відчуження. Відзначаємо втрату самостійності суспільного критерію відчуження в різних дискурсах преси як наслідок саме політичної коректності; це відбувається за рахунок розширення “спектру дії” критерію життєвої позиції.
Застосовуючи інформацію, одержану в другому й третьому розділах, ми побудували фрагмент картини світу, пов’язаний із відносинами влади і громадян. Особливий інтерес у мовному вияві становлять такі його слоти: паралельність політичного світу відносно світу громадянина (“К чиновничьей возне вполне подходит устаревшее слово «таинство» – непосвященному совершенно непонятно, что они там делают” [Пятница. – 2003. – 03.10]); ворожість політичного світу щодо світу громадянина; безпосередній перетин двох світів: зустріч політиків і громадян.
Загалом іронічне відчуження є одним із найбільш дієвих і водночас безпечних способів мовленнєвого відчуження: з одного боку, реципієнт схильний ставати на бік дотепника, а з іншого, у своєрідній карнавальній ситуації, яку формує іронія, агресивна реакція на висміювання видається нерелевантною й може свідчити про відсутність почуття гумору в об’єкта.
Виявлення національної специфіки відчуження не завжди дає очікуваний результат. Статистика стосовно невигідної номінації як маркера відчуження видається парадоксальною: англомовна преса використовує такий не вельми коректний маркер навіть частіше, ніж “неполіткоректні” пострадянські країни. Причина тут, очевидно в тому, що в останніх журналіст може використовувати невигідну номінацію й без іронічної мети (що часто й відбувається). Отже, англомовна, та й польська преса, яка тяжіє до певних міжнародних стандартів, не цурається таких номінацій, схоже, лише в певній карнавальній ситуації, яку формує іронія. В українській, російській і польській пресі популярним маркером відчуження є перемикання кодів (особливо в українській). Висока частотність цього засобу в українській пресі випливає з того, що в повсякденному дискурсі українців, крім соціолектної полікодовості, наявний масовий білінгвізм, який відображується в пресі – чи з інформативною, чи з іронічною, чи з експресивною метою. Володіння кодами кількох дискурсів одночасно разом із володінням більш як однією мовою спричиняє вільнішу гру з кодами.
ВИСНОВКИ
Розгляд іронії як когнітивного феномена дає підстави по-новому подивитися на її мовні засоби й відображені в них мисленнєві процеси.
Іронічний сміх маркує певні віджилі явища, про що свідчить важливість іронічного використання штампів і кліше енкратичної мови (тієї, яка була такою в недавньому минулому, або нинішньої енкратичної як її “наступниці”) в постсоціалістичних дискурсах преси, а також різні форми іронічної евфемізації й дисфемізації. При цьому іронія подекуди є знаряддям змінювання структури картини світу сміховими засобами. Роль іронії в процесах видозміни фреймів засвідчують і дані про те, що в дискурсі преси постсоціалістичних країн сильніше активізуються механізми іронічної деконструкції.
При цьому глобальна мовно-мисленнєва тенденція демократизації дискурсу набуває різних форм. Серед них можна відзначити вживання колоквіалізмів, за яким стоїть тяжіння писемної мови до усної, норми до узусу: певний мовний феномен поступово пересувається з поля “явищ поза нормою” до “нормативних явищ”. Отже, іронія активно використовує колоквіалізми як виражальний засіб, причому тенденція до цього особливо помітна в дискурсі англомовної преси, який відомий стриманістю експресії.
Фундаментальна форма опозиції “свої – чужі” для аналітичних статей у пресі – антагонізм влади і громадян, відносини між якими на досліджуваних мовних просторах часто обігруються іронічно. При цьому використовується стала система фреймів і сценаріїв, яку можна експлікувати за допомогою лінгвістичного аналізу і для якої характерні особливі форми відчуження, пов’язані з віддаленістю, байдужістю, ворожістю, неможливістю порозуміння через відсутність логіки в представників світу влади або інакшість цієї логіки (з погляду громадян). Іронічне відображення опозиції “свій – чужий” та критерії, на яких базується відчуження (морально-етичний, суспільний, критерій життєвої позиції та їхні комбінації), є індикатором настроїв суспільства (заполітизованість чи аполітичність, розуміння чи нерозуміння певних економічних, суспільних процесів, повага до іншого в різноманітних його виявах). При цьому про рівень етичної культури свідчить і форма іронічних висловів, пов’язаних із “чужими”, втілена за допомогою тих чи інших маркерів відчуження.
Проблеми, які можна розв’язати, спираючись на результати нашої праці, можна поділити на дві групи: суто лінгвістичні й лінгвосоціологічні. Ідеться, з одного боку, про всебічні фундаментальні студії різних видів комізму, у яких аналіз, легко поєднуючись із синтезом, не “вбиває” об’єкт дослідження. З іншого боку, базуючись на фреймових структурах, розглянутих як приклад у третьому розділі, і подібних, можна розробляти різні види лінгвістичного моніторингу суспільної думки (зокрема, як ми переконалися, сучасна преса є репрезентативним матеріалом для такого дослідження), що, на нашу погляд, за умови правильного використання є набагато ефективнішим, ніж пряме опитування.
Таким чином, наша дисертація становить теоретичну ланку зв’язку між поглядами на іронію як явище мовлення й мислення. |
