ВЛАСНІ НАЗВИ МІФОЛОГІЧНОГО Й БІБЛІЙНОГО ПОХОДЖЕННЯ ТА ЇХ РОЛЬ У ПОЕТОНІМОГЕНЕЗІ

summary

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт, наукову новизну, окреслено практичне та теоретичне значення, зазначено методи і джерела дослідження.

У першому розділі “Оніми-міфологізми/біблеїзми як окремі розряди власних назв і їх семантико-стилістичні можливості в художніх текстах” розглядається проблема семантики онімів міфологічного і біблійного походження взагалі й зокрема – відповідних поетонімів. Звертається увага на питання міфологічності імені, метафоричності поетонімів, особливості стилістичних функцій розглянутого розряду поетонімів, вивчається вплив контексту на формування значення й функції поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів, актуалізацію тих чи інших компонентів їх змісту.

У процесі розгляду онімів міфологічного походження в діахронічному аспекті виділено два основних періоди їх функціонування: міфологічний і постміфологічний.  З’ясовано, що семантика розглянутого типу власних імен відрізняється на цих етапах. Семантика онімів на міфологічному етапі визначається специфікою розуміння  імені міфологічною свідомістю як певної внутрішньої (глибинної) сутності. У зв’язку з тотожністю імені і його носія на цьому етапі свого існування міфоніми мають такі властивості: а) зберігається безпосередній зв’язок  власного імені й апелятивної основи, що послужила джерелом іменування; б) семантика імені включає всю інформацію про референт: зовнішні характеристики, властивості характеру, обставини його життя (якщо це ім’я божества або героя) і т.п.; в) якщо з денотатом імені ототожнюються об’єкти або явища живої або неживої природи, то в імені  міститься інформація і про цей об’єкт (наприклад, поняття “сонце – небесне світило” і “божество сонця Геліос” уживалися не диференційовано, тому в імені Геліос утримувалася інформація і про характеристики Сонця, яким воно уявлялось первісній свідомості). Постміфологічний період – це функціонування міфонімів і біблійних онімів у мові й художньому мовленні.

Серед міфонімів, що належать мовній системі, виділено кілька класів:

1)     міфоніми як іменування міфологічного об’єкта (причому референтом імені можуть виступати боги, герої, місцевість, будівлі і предмети). Референти даних онімів сприймаються мовним колективом як вигадані, ім’я й об’єкт позначення можуть розглядатися диференційовано, онім може використовуватися для позначення іншого об’єкта, при цьому найбільше значення має його культурний зміст;

2)     відміфонімні антропоніми (особові імена людей реального антропонімікону). Для даних пропріальних одиниць характерна  втрата зв’язку з референтом міфоніма-джерела. Внутрішня форма імені змінюється разом із повним забуттям значення апеллятива, від якого було утворено міфологічне  власне ім’я;

3)      відміфонімні конотоніми, тобто конотоніми міфологічного походження – лексичні одиниці, які поєднують онімні й апелятивні ознаки: зберігаючи зв’зок з первинним референтом, вони позначають певні поняття на основі однієї з ознак цього референта, що зафіксовано у свідомості мовного колектива.

4)     відміфонімні апелятиви, тобто міфоніми, що внаслідок часткової або повної втрати зв’язку з денотатом перейшли до розряду загальних назв і виражають певні поняття.

Між формами існування різних міфонімів у мові немає чіткої грані, кожна з даних пропріальних одиниць потенційно може перейти в статус конотоніма або, втративши риси, що індивідуалізують, – у статус апелятива. Поєднує ці класи імен те, що всі вони  можуть виступати в мовленні в переносному значенні, виявляючи при цьому певні конотації. Для тих з них, що перейшли в розряд апелятивів, це значення (або декілька значень) стають основними, як і для конотонімів, що зберігають зв’язок з референтом.

У художній літературі міфоніми й утворені від них конотоніми, апелятиви й антропоніми використовуються для іменування персонажів, а також перебувають у складі різних тропів і фігур мовлення. При цьому відбувається зміна референта з перенесенням (повним або частковим) властивостей референта імені-джерела на новий об’єкт. У разі використання відміфонімних апелятивів для утворення імен персонажів вони онімізуються. Зважаючи на відапелятивне походження міфонімів, трансформації, яким піддається така лексична одиниця в діахронічному плані, можуть бути проілюстровані схематично (рис 1.):

Рис.1.  Трансформації апелятива- джерела у діахронії.

Семантика відміфонімних конотонімів і апелятивів відрізняється від семантики поетонимов-міфологізмів/біблеїзмів тим, що вони, як правило, фіксують один або кілька компонентів значення вихідного міфоніма, у той час як для поетоніма характерно непряме або пряме відображення всіх змістів, асоціацій і характеристик, які може привнести поетонім міфологічного походження. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації.

Міфологічні  власні імена, маючи суму стійких конотацій, несуть певний емоційний заряд, що дає можливість авторові сприяти актуалізації того або іншого співзначення імені, використовуючи їх для іменування персонажів та їх характеристики.

Для поетонімів-міфологізмів і -біблеїзмів (ПМ і ПБ) характерні ті самі функції в художньому тексті, що й для поетонімів іншого походження. Особливості функціонування даного виду пропріальних одиниць визначаються високим ступенем популярності їх референтів і пов’язаними з цим специфічними властивостями розглянутого типу поетонімів.

Важливим фактором актуалізації певного компонента значення ПМ/ПБ у тексті художенього твору є контекст. Поетонім у поєднанні з іншими лексичними одиницями тексту впливає на вияв того або іншого компонента значення даної одиниці, і під їх впливом відповідно актуалізується один з семантичних компонентів. У сукупності дві лексичні одиниці виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання АПМ/АПБ у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і, відповідно, зі спільним для них контекстом усього художнього твору. ПМ/ПБ, одного разу вжитий автором, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його об’єкта позначення, і з усім твором.

У другому розділі “Реалізація семантико-стилістичних можливостей поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у рамках формування і розвитку поетонімії художнього твору”

вивчаються семантико-стилістичні можливості поетонімів і їх роль у поетонімогенезі.

У першому підрозділі “Імена персонажів художнього твору міфологічного і біблійного походження (антропоетоніми-міфологізми/біблеїзми)” розглядаються семантико-стилістичні можливості поетонімів та їх реалізація з точки зору тих стилістичних функцій, які вони виконують у художньому тексті. Доведено, що процес поетонімогенезу безпосередньо пов’язаний з функціонуванням поетонімів у тексті художнього твору. У ході розгортання тексту зміст власних назв може трансформуватися, набувати нових конотем. У міфологічних й біблійних онімів можуть актуалізовуватися ті чи інші міфологеми.

Основною функцією антропоетоніма-міфологізма/біблеїзма є функція літературно-художньої характеристики персонажа, якого він позначає. З метою створення художнього образу може бути використаний будь-який компонент змісту даного імені. 

Для характеристики персонажів твору за допомогою АПМ/АПБ автори використовують прийом багатоіменного позначення персонажа, коли референт має кілька власних імен, в тому числі оніми-міфологізми/біблеїзми. Кожна з номінацій має певний зміст, який несе оцінний заряд, що впливає на формування художнього образу загалом, і часто пов’язується з концептуальною інформацією всього твору. Образ персонажа створюється за допомогою складного комплексу асоціацій, що викликає кожне з цих  власних імен у взаємодії один з одним і з іншими лексичними засобами, які застосовує автор для характеристики героя. Наприклад, в романі Дж.Стейнбека “На схід від Едему” брати-близнюки мають імена Кейлеб і Аарон, але крім цих біблійних імен, для їх характеристики автор використовує імена Каїн і Авель. В “Авесаломе, Авесаломе” У. Фолкнер вживає два міфологічних імені Клітемнестра і Кассандра для іменування й характеристики одного жіночого персонажа. У ході формування образу головного героя “Перверзії” Стаса Перфецького Ю.Андрухович вживає імена Антиной, Йона Риб, Карп Любанський, Сом Брахманський, Орфей та ін. Прийом багатоіменного позначення персонажа використовується багатьма авторами, але кожний письменник підходить до нього по-своєму, застосовуючи різні способи іменування. Уведення поетонімів в текст твору з метою характеристики може бути спрямовано на найрізноманітніші властивості персонажа й обставини його життя..

Для загальнонародного іменника західних країн, в тому числі Великобританії та США, характерно частотне вживання антропонімів біблійного походження. Якщо серед найчастіше вживаних антропонімів у США можна знайти такі власні імена, як  Sara, Ruth, Judith,  ті ж самі імена Сара, Руф, Юдифь в Україні, Росії, як і раніше у Радянському Союзі переважно належали єврейському населенню. Саме таке використання досліджуваних пропріальних одиниць знаходимо у Івана Багряного в романі “Сад Гетсиманський”. А такі форми усім відомих імен, як Соломончик, Йоська, Давидка, Давидочка, крім національного, створюють і гумористичний ефект, яких відповідає загальному тону розповіді, наприклад, у творах І. Бабеля. 

Одним із засобів характеристики персонажа є спосіб вживання його імен. У романі Дж. Барта “Химера” (BC) використання “осучаснених” англійських дериватів антропонімів-міфологізмів відповідає загальному іронічному тону нарації. Так, Деліад іменується на французький манер Ді-Ді (Dee-Dee<Deliades), Пегаса називають Пег (Peg<Pegasus), Сивіллу – Сив (Sib<Sibyl), Філоною – Філли (Phillie<Philonoё). Авторська іронія виявляється і в особливостях “осучасненої” мови міфологічних персонажів, і в застосуванні інших стилістичних засобів створення художніх образів.

Для характеристики героя можуть бути використані не тільки самі міфологічні та біблійні оніми, але й їх пароніми, тобто ті оніми, які за своїм звуковим і графічним оформленням нагадують ці власні назви. У романі У. Фолкнера “Авесалом, Авесалом!” в такій функції вжито антропоетонім Сатпен (Satpen), який як в тексті оригіналу, а також і в тексті перекладу наближається за своїм звуковим складом до слова Сатана (Satan).

Оскільки для другої половини ХХ сторіччя найбільш властива література постмодернізму, де гра є однією з основних категорій поруч з інтертекстуальністю та діалогом, то більшість творів, написаних у ХХ сторіччі, в яких продуктивно використовуються міфологічні та біблійні власні назви, належать до цього напряму в літературі. З цим пов’язане те, що АПМ/АПБ найчастіше бувають включені в  «ономастичну гру», яка має свої особливості в кожному творі і для кожного автора. Зв’язок між різними АПМ/АПБ в тексті одного твору може буту закодований. На фонографічному рівні він може здійснюватися за допомогою вживання ідентичних ініціальних графем. Так, у романі Дж. Апдайка «Кентавр» (J.Updike Centaur) усі персонажі виступають: 1) як представники описуваної в романі епохи (США другої половини ХХ століття); 2) як античні боги/герої.  Caldwell – Chiron (Колдуэлл – кентавр Хирон), Peter – Prometheus (Пітер - Прометей), Cassie – Chariclo (Хэсси Колдуэлл – Харикло), Kramer - Kronos (Крамер – Крон), Hummel – Haephestus ( Гаммел – Гефест), Vera – Venus (Віра - Венера) і т.д. Зв’язок між онімами може здійснюватися  і на лексичному рівні за допомогою актуалізації значення відапелятивної основи антропоетоніма. Наприклад, фонографічна структура фамільного імені механіка Гаммела (Hummel) близька іменникові hammer («молот») і сприяє встановленню  семантичного зв’язку між антропоетонімами Hummer (Гаммел) і  Haephestus (Гефест), що належать тому самому персонажеві, за допомогою апелятива «hammer – молот», що асоціативно пов’язаний з образом бога-коваля Гефеста.

Як компоненти фонографічної «ономастичної гри» АПМ/АПБ використовуються й українськими авторами. Так, у романі Ю.Андруховича «Переверзія» одним з імен головного персонажа Станіслава Перфецького є ім’я Антиной. У деяких випадках воно записується як Анти-ной. Таким чином, за допомогою графічного запису даного імені героєві надаються риси  проводиря наречених Пенелопы, а також вказується на відсутність праведності в персонажа: він анти-Ной, не праведник. Прийом «ономастичної гри» нерідко зустрічається і на лексико-семантичному і контекстуальному рівні. У романі Т.Моррисон «Піснь Соломона» (T.Morrison “Song of Solomon”) правила «гри»  ми виявляємо в самому тексті роману. Автор включає у роман процес іменування усіх основних жіночих образів роману, які одержали свої імена  від свого батька з Біблії, але імена, обрані навмання, не завжди жіночі і навіть не завжди антропоніми. А з прізвищем Dead (Мрець, Мертвий), вони утворюють незвичайні сполучення: Pilate Dead – Пілат Мрець, First Corinthians Dead – Перше Послання Коринфянам Мрець,  Rebecca Dead – Ребекка Мрець тощо.

На виявлення тих або інших властивостей поетоніма, використаних автором у стилістичних цілях, впливає контекст, як мінімальний, так і контекст всього твору. Виразність імені тим більша, чим несподіваніше воно в тому чи іншому контексті. Характеристика, що дається персонажеві за допомогою власного імені міфологічного або біблійного походження, доповнюється в міру розширення контексту, при цьому можуть актуалізуватися різні компоненти його змісту. Максимального стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені і контексту можна досягти, використовуючи міфологізми/біблеїзми, коли природа їх референтів зовсім не відповідає природі референтів відповідних омонімічних АПМ/АПБ. Наприклад, якщо:

а) не збігається розряд міфоніма й відповідного міфопоетоніма – при персоніфікації, коли для іменування персонажа  використовують назву неістоти, наприклад, хрематонім або бібліонім (First Corinthians - Перше послання до коринтян, тобто назва книги – людині);

б) розряд міфоніма і міфопоетоніма збігається (антропонім - антропонім), але є значні невідповідності між об’єктами їхнього позначення, наприклад, ім’я чоловіка – жінці, ім’я давнього героя/пророка/царя  – звичайній  людині. (Pilate Dead – Пілат Мрець, тобто ім’я чоловіка - жінці).

АПМ/АПБ, вжиті для іменування персонажів твору, зустрічаються в тексті багаторазово, виконуючи при цьому текстоутворювальну функцію, служать своєрідною «скріпою» для всього тексту. Одним з яскравих прикладів створення художнього простору і часу за допомогою пропріальних одиниць міфологічного та біблійного походження є реалізація їх потенціалу в романі Єшкілева, Гуцуляка «Адепт». Автори за допомогою ономастичних засобів описують території Давньої Русі як «Вавилонський степ», наділяючи персонажів міфологічними, мусульманськими, іудейськими і християнськими іменами, а також згадуючи імена богів з релігій різних народів. Антропонімікон роману грає, крім того, і важливу структурно-композиційну роль, оскільки простір тексту розподіляється власними іменами на кілька частин. Усі ці частини – самостійні кванти загального змісту, і те, що вони виділяються за допомогою власних імен, говорить про особливу роль останніх. Вони – ключові слова твору, за кожним з них є свій зміст, з’ясування якого в кожному окремому випадку  забезпечує розуміння і тлумачення тексту як цілого. Усі імена персонажів у цьому творі можна розділити на чотири групи залежно від того, до якого віросповідання належить той чи інший персонаж: 1) язичницькі слов’янські, тюркські й німецькі імена; 2) мусульманські імена; 3) іудейські; 4) християнські.

Другий підрозділ цієї частини дисертаційного дослідження “Поетоніми-міфологізми/біблеїзми як засіб створення стилістичних прийомів” присвячено поетонімам-міфологізмам/біблеїзмам, які вжиті у складі тих чи інших тропів для характеристики не тільки персонажів твору, але й будь-яких інших живих чи неживих об’єктів. ПМ/ПБ у складі метафори та порівняння є важливим стилістичним засобом, який широко використовують автори художніх творів. У тексті зміст ПМ/ПБ у ролі метафори і порівняння може виявлятися і за допомогою контексту, і за участю певних формальних способів введення даних конструкцій у висловлювання. Вживання ПМ/ПБ у функції узагальнення і порівняння становить інтерес для зіставного аналізу, тому що відбиває діаметрально протилежні процеси, які відбуваються у формуванні значення даних власних імен. В обох випадках мова йде про виділення певної ознаки референта як компонента його значення, який актуалізується в даний момент. Але узагальнення передбачає, що об’єкт буде сприйматися як “один з подібних йому об’єктів”, у той час як порівняння конкретизує і наділяє його певними ознаками, характерними для референта відповідного міфоніма/біблійного оніма.

ПМ/ПБ може також вживатися у складі метонімії, епітета, перифрази та ін. У таких функціях можуть вживатися й оніми міфологічного і біблійного походження, які набули конкретних конотацій у ході вживання їх мовними колективами, й ті з них, що рідко вживані, і тому розуміння їх значення і зв’язок з контекстом усього твору (тобто і з задумом автора) потребує додаткових знань. Найбільш експресивними стають ті ПМ/ПБ, використання яких не є передбаченим, які вживаються для позначення об’єктів, що відрізняються від референтів відповідних онімів-міфологізмів/біблеїзмів.

Якщо міфоніми і біблійні оніми вжито для характеристики одного з головних персонажів твору, то, як правило, щоб метафоричне значення такого імені могло проявитися найбільш повно, необхідні знання й уважне вивчення не тільки мінімального контексту і фрагмента, у якому ім’я зустрічається, але й тексту всього твору (енциклопедичні знання відносно денотата використаного імені, без сумніву, повинні бути найбільш повними). Розглядаючи якомога широкий контекст, можна знайти найбільшу кількість зв’язків імені з характеризованим об’єктом.

Для осмислення реалізації значення ПМ/ПБ і виявлення його ролі у формуванні художніх образів та цілісності всього твору необхідно розглядати його у контексті, причому спочатку виявляти синергатичну семантику і конгенеративну поетику мікротекстів, які складаються з ПМ/ПБ і його найближчого оточення, потім виявляти найменший фразовий контекст, який дає змогу встановити його зміст, а потім вже встановлювати зв’язок даного конкретного вживання власного імені з іншими іменуваннями його об’єкта позначення і з іншими лексичними засобами, пов’язаними з ним.

Об’єктами позначення ПМ/ПБ виступають, перш за все, люди, в тому числі персонажі художнього твору, їх зовнішні та внутрішні характеристики, заняття, обставини, пов’язані з ними. Крім того, розглянуті пропріальні одиниці використовуються для позначення конкретних і абстрактних об’єктів дійсності (географічних об’єктів, предметів тощо), а також абстрактних понять (любові, справедливості та ін). Таке різноманіття референтів поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що дані пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, істоти чи неістоти, конкретного й абстрактного, а також, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.

У межах всього художнього твору ПМ/ПБ, які використовуються в різних його частинах, виконують (подібно до АПМ/АПБ, поетонімів, які позначають персонажів) об’єднувальну функцію (текстоутворювальні, структурно-композиційну, функцію “скріпи”), служать для зв’язку різних частин твору, встановленню складних зв’язків між різними елементами художнього тексту, включаються у певні тематичні групи слів твору і сприяють створенню його цілісності.

ВИСНОВКИ

Оніми міфологічного й біблійного походження входять до системи будь-якої мови, становлять окремий складний розряд власних назв. На відміну від онімів, які позначають реально існуючі об’єкти, вони мають більш широкий зміст, що можна пояснити багатою екстралінгвальною інформацією, яку вони містять, а також використанням їх як у мовленні мовних колективів, так і у художньому мовленні, тобто оказіональним індивідуально-авторським вживанням. Це важливо для виражальних можливостей пропріальних одиниць, оскільки кожний випадок використання їх в художній літературі та інших видах мистецтва вносить додаткові конотативні компоненти у їх значення.

Онімія міфологічного і біблійного походження – це відкрита система, яка постійно розвивається і змінюється, взаємодіючи з системою загальних назв. Наслідком взаємодії є процеси онімізації і апелятивації імен. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації. Поетоніми-міфологізми-біблеїзми у художньому тексті частково або повністю втрачають зв’зок із своїм первісним референтом, набувають нових конотацій і виконують нові функції. Від інших поетонімів іх відрізняє багате екстралінгвальне наповнення, яке робить їх використання одним з найлаконічніших засобів характеристики і оцінки образу.

У даному дисертаційному дослідженні проаналізовано вплив пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження на формування й розвиток поетонімії художнього твору, тобто їх ролі у поетонімогенезі. Доведено, що властивості міфологічних і біблійних власних назв у художній літературі відрізняються від їх особливостей у мові. Поетонімія міфологічного і біблійного походження може розглядатися тільки як частина комплексної системи, яку складають усі власні назви художнього твору. Поняття поетонімогенезу можна розглядати як щодо одного власного імені, так і щодо всієї поетонімної системи художнього твору. Оскільки дисертація присвячена аналізу функціонування пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження взагалі у літературі, в роботі було розглянуто поетонімогенез як формування і розвиток поетонімії твору в безпосередньому зв’язку з розвитком змісту окремих власних назв міфологічного і біблійного походження.

Реализація семантико-стилістичного потенціалу імені в художньому тексті пов’язана безпосередньо із тими функціями, що вони виконують у творі. Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль відіграє не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації їх енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Але основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілого художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Завдяки тому, що поетоніми міфологічного і біблійного походження – це використані у тексті художнього твору відміфонімні утворення, зафіксовані у мові, їх зміст включає усі конотації, які набула власна назва під час її функціонування як мовної одиниці. Коли автор художнього твору використовує ПМ/ПБ у тексті, контекст всього твору впливає на актуалізацію тих чи інших компонентів значенні власного імені, але всі інші компоненти теж тримаються у свідомості читача, що робить образ, позначений таким іменем, більш об’ємним і повним.

Треба пам’ятати, що міфологічні й біблійні власні назви, використані в художньому творі, частково або цілком втрачають свою міфологічність і сакральність. Процес деміфологізації та десакралізації безумовний, тому що автор, використовуючи імена та образи з міфології та Біблії, переосмислює їх та підпорядковує задуму всього твору, тому дані імена та назви втрачають свій безпосередній зв’язок з референтами, який є неодмінною умовою міфологічності імені. Сакральність, яку мають усі біблійні імена, не може зберігатися в художньому творі, бо в онімів вже інші референти, які набувають нових несакральних рис під впливом роботи авторської думки.

Семантика таких пропріальних одиниць у мові й мовленні представлена змістом однієї з її можливих форм – це може бути безпосередньо сам міфонім/біблеїзм або утворені від них антропоніми, конотоніми й апелятиви. У літературно-художньому творі може актуалізуватися кожний з компонентів семантики такого оніма, які більшою чи меншою мірою утримуються в усіх відміфонімних утвореннях. Таким чином, семантика розглянутого типу пропріальних одиниць становить собою складний багатошаровий комплекс, яких зкладається з усіх компонентів значення міфоніма чи біблійного оніма (реалізованих і нереалізованих у тексті), і додаткових конотацій, набутих іменем у процесі розгортання художньої тканини твору. Новий образ, створений автором, - це референт АПМ/АПБ, і зміст цієї власної назви включає усі його ознаки.

Для виявлення змісту певного поетоніма необхідно знати контекст, в якому він з’являється у творі, як мінімальний і фразовий контекст, так і контекст усього твору. Поетонім-міфологізм/біблеїзм, вжитий у тексті у сполученні з певною лексичною одиницею, одночасно впливає на актуалізацію того або іншого компонента значення даної одиниці та під її впливом, відповідно, проявляє певні конотеми, а в сукупності дві лексичні одиниці  виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання антропоетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і контексту, і спільного для них контексту усього ХТ. Поетонім міфологічного і біблійного походження, вжитий у складі стилістичного прийому, який навіть одноразово зустрічається у творі, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його референта, і з усім твором.

Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль грає не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілісності художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Аналіз показав, що для АПМ/АПБ (тобто тих власних назв, які використані для позначення персонажів твору) основними функціями є функція художньої характеристики персонажа і функція компонента “ономастичної гри”. Характеризуючи героя за допомогою власних імен міфологічного і біблійного походження, автори використовують різні прийоми і засоби (прийом багатоіменного позначення персонажа, вживання демінутивних форм імені тощо).  “Ономастична гра” з використанням АПМ/АПБ будується різними авторами на різних рівнях – фонетичному, синтаксичному, фактичному і концептуальному.

У роботі виявлені фактори, які впливають на рівень експресивності поетонімів, відзначається, що найбільшого стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені й контексту можна досягти, якщо природа референта поетоніма і міфоніма-джерела не збігається. Новий контекст, починаючи з мінімального і закінчуючи текстом усього твору, додає до змісту загальновідомого імені, яким є  міфологічне або біблійне ім’я, додаткові компоненти, нові, раніше не відомі, конотеми. І в той же час у кожному новому контексті автор припускає вияв тих або інших компонентів змісту такого  власного імені, які уже вважаються закріпленими за даним ім’ям.

Функціонування і структурно-семантичні особливості стилістичних прийомів, таких як метафора, порівняння, метонімія тощо, які мають у своєму складі ПМ/ПБ виявляють ознаки, які наближають їх до відповідних прийомів, складених із загальних назв, і відрізняють їх.

ПМ/ПБ використовуються для характеристики людей, а саме їх зовнішніх, внутрішніх якостей і обставин їх життя. Вони можуть характеризувати  просторові об’єкти, релігійні напрямки і абстрактні поняття. Таке розмаїття об’єктів характеристики поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що ці пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, живого і неживого, конкретного і абстрактного. Можна зробити висновок, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.

 У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт, наукову новизну, окреслено практичне та теоретичне значення, зазначено методи і джерела дослідження.

У першому розділі “Оніми-міфологізми/біблеїзми як окремі розряди власних назв і їх семантико-стилістичні можливості в художніх текстах” розглядається проблема семантики онімів міфологічного і біблійного походження взагалі й зокрема – відповідних поетонімів. Звертається увага на питання міфологічності імені, метафоричності поетонімів, особливості стилістичних функцій розглянутого розряду поетонімів, вивчається вплив контексту на формування значення й функції поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів, актуалізацію тих чи інших компонентів їх змісту.

У процесі розгляду онімів міфологічного походження в діахронічному аспекті виділено два основних періоди їх функціонування: міфологічний і постміфологічний.  З’ясовано, що семантика розглянутого типу власних імен відрізняється на цих етапах. Семантика онімів на міфологічному етапі визначається специфікою розуміння  імені міфологічною свідомістю як певної внутрішньої (глибинної) сутності. У зв’язку з тотожністю імені і його носія на цьому етапі свого існування міфоніми мають такі властивості: а) зберігається безпосередній зв’язок  власного імені й апелятивної основи, що послужила джерелом іменування; б) семантика імені включає всю інформацію про референт: зовнішні характеристики, властивості характеру, обставини його життя (якщо це ім’я божества або героя) і т.п.; в) якщо з денотатом імені ототожнюються об’єкти або явища живої або неживої природи, то в імені  міститься інформація і про цей об’єкт (наприклад, поняття “сонце – небесне світило” і “божество сонця Геліос” уживалися не диференційовано, тому в імені Геліос утримувалася інформація і про характеристики Сонця, яким воно уявлялось первісній свідомості). Постміфологічний період – це функціонування міфонімів і біблійних онімів у мові й художньому мовленні.

Серед міфонімів, що належать мовній системі, виділено кілька класів:

1)     міфоніми як іменування міфологічного об’єкта (причому референтом імені можуть виступати боги, герої, місцевість, будівлі і предмети). Референти даних онімів сприймаються мовним колективом як вигадані, ім’я й об’єкт позначення можуть розглядатися диференційовано, онім може використовуватися для позначення іншого об’єкта, при цьому найбільше значення має його культурний зміст;

2)     відміфонімні антропоніми (особові імена людей реального антропонімікону). Для даних пропріальних одиниць характерна  втрата зв’язку з референтом міфоніма-джерела. Внутрішня форма імені змінюється разом із повним забуттям значення апеллятива, від якого було утворено міфологічне  власне ім’я;

3)      відміфонімні конотоніми, тобто конотоніми міфологічного походження – лексичні одиниці, які поєднують онімні й апелятивні ознаки: зберігаючи зв’зок з первинним референтом, вони позначають певні поняття на основі однієї з ознак цього референта, що зафіксовано у свідомості мовного колектива.

4)     відміфонімні апелятиви, тобто міфоніми, що внаслідок часткової або повної втрати зв’язку з денотатом перейшли до розряду загальних назв і виражають певні поняття.

Між формами існування різних міфонімів у мові немає чіткої грані, кожна з даних пропріальних одиниць потенційно може перейти в статус конотоніма або, втративши риси, що індивідуалізують, – у статус апелятива. Поєднує ці класи імен те, що всі вони  можуть виступати в мовленні в переносному значенні, виявляючи при цьому певні конотації. Для тих з них, що перейшли в розряд апелятивів, це значення (або декілька значень) стають основними, як і для конотонімів, що зберігають зв’язок з референтом.

У художній літературі міфоніми й утворені від них конотоніми, апелятиви й антропоніми використовуються для іменування персонажів, а також перебувають у складі різних тропів і фігур мовлення. При цьому відбувається зміна референта з перенесенням (повним або частковим) властивостей референта імені-джерела на новий об’єкт. У разі використання відміфонімних апелятивів для утворення імен персонажів вони онімізуються. Зважаючи на відапелятивне походження міфонімів, трансформації, яким піддається така лексична одиниця в діахронічному плані, можуть бути проілюстровані схематично (рис 1.):

Рис.1.  Трансформації апелятива- джерела у діахронії.

Семантика відміфонімних конотонімів і апелятивів відрізняється від семантики поетонимов-міфологізмів/біблеїзмів тим, що вони, як правило, фіксують один або кілька компонентів значення вихідного міфоніма, у той час як для поетоніма характерно непряме або пряме відображення всіх змістів, асоціацій і характеристик, які може привнести поетонім міфологічного походження. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації.

Міфологічні  власні імена, маючи суму стійких конотацій, несуть певний емоційний заряд, що дає можливість авторові сприяти актуалізації того або іншого співзначення імені, використовуючи їх для іменування персонажів та їх характеристики.

Для поетонімів-міфологізмів і -біблеїзмів (ПМ і ПБ) характерні ті самі функції в художньому тексті, що й для поетонімів іншого походження. Особливості функціонування даного виду пропріальних одиниць визначаються високим ступенем популярності їх референтів і пов’язаними з цим специфічними властивостями розглянутого типу поетонімів.

Важливим фактором актуалізації певного компонента значення ПМ/ПБ у тексті художенього твору є контекст. Поетонім у поєднанні з іншими лексичними одиницями тексту впливає на вияв того або іншого компонента значення даної одиниці, і під їх впливом відповідно актуалізується один з семантичних компонентів. У сукупності дві лексичні одиниці виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання АПМ/АПБ у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і, відповідно, зі спільним для них контекстом усього художнього твору. ПМ/ПБ, одного разу вжитий автором, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його об’єкта позначення, і з усім твором.

У другому розділі “Реалізація семантико-стилістичних можливостей поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у рамках формування і розвитку поетонімії художнього твору”

вивчаються семантико-стилістичні можливості поетонімів і їх роль у поетонімогенезі.

У першому підрозділі “Імена персонажів художнього твору міфологічного і біблійного походження (антропоетоніми-міфологізми/біблеїзми)” розглядаються семантико-стилістичні можливості поетонімів та їх реалізація з точки зору тих стилістичних функцій, які вони виконують у художньому тексті. Доведено, що процес поетонімогенезу безпосередньо пов’язаний з функціонуванням поетонімів у тексті художнього твору. У ході розгортання тексту зміст власних назв може трансформуватися, набувати нових конотем. У міфологічних й біблійних онімів можуть актуалізовуватися ті чи інші міфологеми.

Основною функцією антропоетоніма-міфологізма/біблеїзма є функція літературно-художньої характеристики персонажа, якого він позначає. З метою створення художнього образу може бути використаний будь-який компонент змісту даного імені. 

Для характеристики персонажів твору за допомогою АПМ/АПБ автори використовують прийом багатоіменного позначення персонажа, коли референт має кілька власних імен, в тому числі оніми-міфологізми/біблеїзми. Кожна з номінацій має певний зміст, який несе оцінний заряд, що впливає на формування художнього образу загалом, і часто пов’язується з концептуальною інформацією всього твору. Образ персонажа створюється за допомогою складного комплексу асоціацій, що викликає кожне з цих  власних імен у взаємодії один з одним і з іншими лексичними засобами, які застосовує автор для характеристики героя. Наприклад, в романі Дж.Стейнбека “На схід від Едему” брати-близнюки мають імена Кейлеб і Аарон, але крім цих біблійних імен, для їх характеристики автор використовує імена Каїн і Авель. В “Авесаломе, Авесаломе” У. Фолкнер вживає два міфологічних імені Клітемнестра і Кассандра для іменування й характеристики одного жіночого персонажа. У ході формування образу головного героя “Перверзії” Стаса Перфецького Ю.Андрухович вживає імена Антиной, Йона Риб, Карп Любанський, Сом Брахманський, Орфей та ін. Прийом багатоіменного позначення персонажа використовується багатьма авторами, але кожний письменник підходить до нього по-своєму, застосовуючи різні способи іменування. Уведення поетонімів в текст твору з метою характеристики може бути спрямовано на найрізноманітніші властивості персонажа й обставини його життя..

Для загальнонародного іменника західних країн, в тому числі Великобританії та США, характерно частотне вживання антропонімів біблійного походження. Якщо серед найчастіше вживаних антропонімів у США можна знайти такі власні імена, як  Sara, Ruth, Judith,  ті ж самі імена Сара, Руф, Юдифь в Україні, Росії, як і раніше у Радянському Союзі переважно належали єврейському населенню. Саме таке використання досліджуваних пропріальних одиниць знаходимо у Івана Багряного в романі “Сад Гетсиманський”. А такі форми усім відомих імен, як Соломончик, Йоська, Давидка, Давидочка, крім національного, створюють і гумористичний ефект, яких відповідає загальному тону розповіді, наприклад, у творах І. Бабеля. 

Одним із засобів характеристики персонажа є спосіб вживання його імен. У романі Дж. Барта “Химера” (BC) використання “осучаснених” англійських дериватів антропонімів-міфологізмів відповідає загальному іронічному тону нарації. Так, Деліад іменується на французький манер Ді-Ді (Dee-Dee<Deliades), Пегаса називають Пег (Peg<Pegasus), Сивіллу – Сив (Sib<Sibyl), Філоною – Філли (Phillie<Philonoё). Авторська іронія виявляється і в особливостях “осучасненої” мови міфологічних персонажів, і в застосуванні інших стилістичних засобів створення художніх образів.

Для характеристики героя можуть бути використані не тільки самі міфологічні та біблійні оніми, але й їх пароніми, тобто ті оніми, які за своїм звуковим і графічним оформленням нагадують ці власні назви. У романі У. Фолкнера “Авесалом, Авесалом!” в такій функції вжито антропоетонім Сатпен (Satpen), який як в тексті оригіналу, а також і в тексті перекладу наближається за своїм звуковим складом до слова Сатана (Satan).

Оскільки для другої половини ХХ сторіччя найбільш властива література постмодернізму, де гра є однією з основних категорій поруч з інтертекстуальністю та діалогом, то більшість творів, написаних у ХХ сторіччі, в яких продуктивно використовуються міфологічні та біблійні власні назви, належать до цього напряму в літературі. З цим пов’язане те, що АПМ/АПБ найчастіше бувають включені в  «ономастичну гру», яка має свої особливості в кожному творі і для кожного автора. Зв’язок між різними АПМ/АПБ в тексті одного твору може буту закодований. На фонографічному рівні він може здійснюватися за допомогою вживання ідентичних ініціальних графем. Так, у романі Дж. Апдайка «Кентавр» (J.Updike Centaur) усі персонажі виступають: 1) як представники описуваної в романі епохи (США другої половини ХХ століття); 2) як античні боги/герої.  Caldwell – Chiron (Колдуэлл – кентавр Хирон), Peter – Prometheus (Пітер - Прометей), Cassie – Chariclo (Хэсси Колдуэлл – Харикло), Kramer - Kronos (Крамер – Крон), Hummel – Haephestus ( Гаммел – Гефест), Vera – Venus (Віра - Венера) і т.д. Зв’язок між онімами може здійснюватися  і на лексичному рівні за допомогою актуалізації значення відапелятивної основи антропоетоніма. Наприклад, фонографічна структура фамільного імені механіка Гаммела (Hummel) близька іменникові hammer («молот») і сприяє встановленню  семантичного зв’язку між антропоетонімами Hummer (Гаммел) і  Haephestus (Гефест), що належать тому самому персонажеві, за допомогою апелятива «hammer – молот», що асоціативно пов’язаний з образом бога-коваля Гефеста.

Як компоненти фонографічної «ономастичної гри» АПМ/АПБ використовуються й українськими авторами. Так, у романі Ю.Андруховича «Переверзія» одним з імен головного персонажа Станіслава Перфецького є ім’я Антиной. У деяких випадках воно записується як Анти-ной. Таким чином, за допомогою графічного запису даного імені героєві надаються риси  проводиря наречених Пенелопы, а також вказується на відсутність праведності в персонажа: він анти-Ной, не праведник. Прийом «ономастичної гри» нерідко зустрічається і на лексико-семантичному і контекстуальному рівні. У романі Т.Моррисон «Піснь Соломона» (T.Morrison “Song of Solomon”) правила «гри»  ми виявляємо в самому тексті роману. Автор включає у роман процес іменування усіх основних жіночих образів роману, які одержали свої імена  від свого батька з Біблії, але імена, обрані навмання, не завжди жіночі і навіть не завжди антропоніми. А з прізвищем Dead (Мрець, Мертвий), вони утворюють незвичайні сполучення: Pilate Dead – Пілат Мрець, First Corinthians Dead – Перше Послання Коринфянам Мрець,  Rebecca Dead – Ребекка Мрець тощо.

На виявлення тих або інших властивостей поетоніма, використаних автором у стилістичних цілях, впливає контекст, як мінімальний, так і контекст всього твору. Виразність імені тим більша, чим несподіваніше воно в тому чи іншому контексті. Характеристика, що дається персонажеві за допомогою власного імені міфологічного або біблійного походження, доповнюється в міру розширення контексту, при цьому можуть актуалізуватися різні компоненти його змісту. Максимального стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені і контексту можна досягти, використовуючи міфологізми/біблеїзми, коли природа їх референтів зовсім не відповідає природі референтів відповідних омонімічних АПМ/АПБ. Наприклад, якщо:

а) не збігається розряд міфоніма й відповідного міфопоетоніма – при персоніфікації, коли для іменування персонажа  використовують назву неістоти, наприклад, хрематонім або бібліонім (First Corinthians - Перше послання до коринтян, тобто назва книги – людині);

б) розряд міфоніма і міфопоетоніма збігається (антропонім - антропонім), але є значні невідповідності між об’єктами їхнього позначення, наприклад, ім’я чоловіка – жінці, ім’я давнього героя/пророка/царя  – звичайній  людині. (Pilate Dead – Пілат Мрець, тобто ім’я чоловіка - жінці).

АПМ/АПБ, вжиті для іменування персонажів твору, зустрічаються в тексті багаторазово, виконуючи при цьому текстоутворювальну функцію, служать своєрідною «скріпою» для всього тексту. Одним з яскравих прикладів створення художнього простору і часу за допомогою пропріальних одиниць міфологічного та біблійного походження є реалізація їх потенціалу в романі Єшкілева, Гуцуляка «Адепт». Автори за допомогою ономастичних засобів описують території Давньої Русі як «Вавилонський степ», наділяючи персонажів міфологічними, мусульманськими, іудейськими і християнськими іменами, а також згадуючи імена богів з релігій різних народів. Антропонімікон роману грає, крім того, і важливу структурно-композиційну роль, оскільки простір тексту розподіляється власними іменами на кілька частин. Усі ці частини – самостійні кванти загального змісту, і те, що вони виділяються за допомогою власних імен, говорить про особливу роль останніх. Вони – ключові слова твору, за кожним з них є свій зміст, з’ясування якого в кожному окремому випадку  забезпечує розуміння і тлумачення тексту як цілого. Усі імена персонажів у цьому творі можна розділити на чотири групи залежно від того, до якого віросповідання належить той чи інший персонаж: 1) язичницькі слов’янські, тюркські й німецькі імена; 2) мусульманські імена; 3) іудейські; 4) християнські.

Другий підрозділ цієї частини дисертаційного дослідження “Поетоніми-міфологізми/біблеїзми як засіб створення стилістичних прийомів” присвячено поетонімам-міфологізмам/біблеїзмам, які вжиті у складі тих чи інших тропів для характеристики не тільки персонажів твору, але й будь-яких інших живих чи неживих об’єктів. ПМ/ПБ у складі метафори та порівняння є важливим стилістичним засобом, який широко використовують автори художніх творів. У тексті зміст ПМ/ПБ у ролі метафори і порівняння може виявлятися і за допомогою контексту, і за участю певних формальних способів введення даних конструкцій у висловлювання. Вживання ПМ/ПБ у функції узагальнення і порівняння становить інтерес для зіставного аналізу, тому що відбиває діаметрально протилежні процеси, які відбуваються у формуванні значення даних власних імен. В обох випадках мова йде про виділення певної ознаки референта як компонента його значення, який актуалізується в даний момент. Але узагальнення передбачає, що об’єкт буде сприйматися як “один з подібних йому об’єктів”, у той час як порівняння конкретизує і наділяє його певними ознаками, характерними для референта відповідного міфоніма/біблійного оніма.

ПМ/ПБ може також вживатися у складі метонімії, епітета, перифрази та ін. У таких функціях можуть вживатися й оніми міфологічного і біблійного походження, які набули конкретних конотацій у ході вживання їх мовними колективами, й ті з них, що рідко вживані, і тому розуміння їх значення і зв’язок з контекстом усього твору (тобто і з задумом автора) потребує додаткових знань. Найбільш експресивними стають ті ПМ/ПБ, використання яких не є передбаченим, які вживаються для позначення об’єктів, що відрізняються від референтів відповідних онімів-міфологізмів/біблеїзмів.

Якщо міфоніми і біблійні оніми вжито для характеристики одного з головних персонажів твору, то, як правило, щоб метафоричне значення такого імені могло проявитися найбільш повно, необхідні знання й уважне вивчення не тільки мінімального контексту і фрагмента, у якому ім’я зустрічається, але й тексту всього твору (енциклопедичні знання відносно денотата використаного імені, без сумніву, повинні бути найбільш повними). Розглядаючи якомога широкий контекст, можна знайти найбільшу кількість зв’язків імені з характеризованим об’єктом.

Для осмислення реалізації значення ПМ/ПБ і виявлення його ролі у формуванні художніх образів та цілісності всього твору необхідно розглядати його у контексті, причому спочатку виявляти синергатичну семантику і конгенеративну поетику мікротекстів, які складаються з ПМ/ПБ і його найближчого оточення, потім виявляти найменший фразовий контекст, який дає змогу встановити його зміст, а потім вже встановлювати зв’язок даного конкретного вживання власного імені з іншими іменуваннями його об’єкта позначення і з іншими лексичними засобами, пов’язаними з ним.

Об’єктами позначення ПМ/ПБ виступають, перш за все, люди, в тому числі персонажі художнього твору, їх зовнішні та внутрішні характеристики, заняття, обставини, пов’язані з ними. Крім того, розглянуті пропріальні одиниці використовуються для позначення конкретних і абстрактних об’єктів дійсності (географічних об’єктів, предметів тощо), а також абстрактних понять (любові, справедливості та ін). Таке різноманіття референтів поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що дані пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, істоти чи неістоти, конкретного й абстрактного, а також, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.

У межах всього художнього твору ПМ/ПБ, які використовуються в різних його частинах, виконують (подібно до АПМ/АПБ, поетонімів, які позначають персонажів) об’єднувальну функцію (текстоутворювальні, структурно-композиційну, функцію “скріпи”), служать для зв’язку різних частин твору, встановленню складних зв’язків між різними елементами художнього тексту, включаються у певні тематичні групи слів твору і сприяють створенню його цілісності.

ВИСНОВКИ

Оніми міфологічного й біблійного походження входять до системи будь-якої мови, становлять окремий складний розряд власних назв. На відміну від онімів, які позначають реально існуючі об’єкти, вони мають більш широкий зміст, що можна пояснити багатою екстралінгвальною інформацією, яку вони містять, а також використанням їх як у мовленні мовних колективів, так і у художньому мовленні, тобто оказіональним індивідуально-авторським вживанням. Це важливо для виражальних можливостей пропріальних одиниць, оскільки кожний випадок використання їх в художній літературі та інших видах мистецтва вносить додаткові конотативні компоненти у їх значення.

Онімія міфологічного і біблійного походження – це відкрита система, яка постійно розвивається і змінюється, взаємодіючи з системою загальних назв. Наслідком взаємодії є процеси онімізації і апелятивації імен. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації. Поетоніми-міфологізми-біблеїзми у художньому тексті частково або повністю втрачають зв’зок із своїм первісним референтом, набувають нових конотацій і виконують нові функції. Від інших поетонімів іх відрізняє багате екстралінгвальне наповнення, яке робить їх використання одним з найлаконічніших засобів характеристики і оцінки образу.

У даному дисертаційному дослідженні проаналізовано вплив пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження на формування й розвиток поетонімії художнього твору, тобто їх ролі у поетонімогенезі. Доведено, що властивості міфологічних і біблійних власних назв у художній літературі відрізняються від їх особливостей у мові. Поетонімія міфологічного і біблійного походження може розглядатися тільки як частина комплексної системи, яку складають усі власні назви художнього твору. Поняття поетонімогенезу можна розглядати як щодо одного власного імені, так і щодо всієї поетонімної системи художнього твору. Оскільки дисертація присвячена аналізу функціонування пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження взагалі у літературі, в роботі було розглянуто поетонімогенез як формування і розвиток поетонімії твору в безпосередньому зв’язку з розвитком змісту окремих власних назв міфологічного і біблійного походження.

Реализація семантико-стилістичного потенціалу імені в художньому тексті пов’язана безпосередньо із тими функціями, що вони виконують у творі. Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль відіграє не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації їх енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Але основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілого художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Завдяки тому, що поетоніми міфологічного і біблійного походження – це використані у тексті художнього твору відміфонімні утворення, зафіксовані у мові, їх зміст включає усі конотації, які набула власна назва під час її функціонування як мовної одиниці. Коли автор художнього твору використовує ПМ/ПБ у тексті, контекст всього твору впливає на актуалізацію тих чи інших компонентів значенні власного імені, але всі інші компоненти теж тримаються у свідомості читача, що робить образ, позначений таким іменем, більш об’ємним і повним.

Треба пам’ятати, що міфологічні й біблійні власні назви, використані в художньому творі, частково або цілком втрачають свою міфологічність і сакральність. Процес деміфологізації та десакралізації безумовний, тому що автор, використовуючи імена та образи з міфології та Біблії, переосмислює їх та підпорядковує задуму всього твору, тому дані імена та назви втрачають свій безпосередній зв’язок з референтами, який є неодмінною умовою міфологічності імені. Сакральність, яку мають усі біблійні імена, не може зберігатися в художньому творі, бо в онімів вже інші референти, які набувають нових несакральних рис під впливом роботи авторської думки.

Семантика таких пропріальних одиниць у мові й мовленні представлена змістом однієї з її можливих форм – це може бути безпосередньо сам міфонім/біблеїзм або утворені від них антропоніми, конотоніми й апелятиви. У літературно-художньому творі може актуалізуватися кожний з компонентів семантики такого оніма, які більшою чи меншою мірою утримуються в усіх відміфонімних утвореннях. Таким чином, семантика розглянутого типу пропріальних одиниць становить собою складний багатошаровий комплекс, яких зкладається з усіх компонентів значення міфоніма чи біблійного оніма (реалізованих і нереалізованих у тексті), і додаткових конотацій, набутих іменем у процесі розгортання художньої тканини твору. Новий образ, створений автором, - це референт АПМ/АПБ, і зміст цієї власної назви включає усі його ознаки.

Для виявлення змісту певного поетоніма необхідно знати контекст, в якому він з’являється у творі, як мінімальний і фразовий контекст, так і контекст усього твору. Поетонім-міфологізм/біблеїзм, вжитий у тексті у сполученні з певною лексичною одиницею, одночасно впливає на актуалізацію того або іншого компонента значення даної одиниці та під її впливом, відповідно, проявляє певні конотеми, а в сукупності дві лексичні одиниці  виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання антропоетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і контексту, і спільного для них контексту усього ХТ. Поетонім міфологічного і біблійного походження, вжитий у складі стилістичного прийому, який навіть одноразово зустрічається у творі, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його референта, і з усім твором.

Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль грає не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілісності художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Аналіз показав, що для АПМ/АПБ (тобто тих власних назв, які використані для позначення персонажів твору) основними функціями є функція художньої характеристики персонажа і функція компонента “ономастичної гри”. Характеризуючи героя за допомогою власних імен міфологічного і біблійного походження, автори використовують різні прийоми і засоби (прийом багатоіменного позначення персонажа, вживання демінутивних форм імені тощо).  “Ономастична гра” з використанням АПМ/АПБ будується різними авторами на різних рівнях – фонетичному, синтаксичному, фактичному і концептуальному.

У роботі виявлені фактори, які впливають на рівень експресивності поетонімів, відзначається, що найбільшого стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені й контексту можна досягти, якщо природа референта поетоніма і міфоніма-джерела не збігається. Новий контекст, починаючи з мінімального і закінчуючи текстом усього твору, додає до змісту загальновідомого імені, яким є  міфологічне або біблійне ім’я, додаткові компоненти, нові, раніше не відомі, конотеми. І в той же час у кожному новому контексті автор припускає вияв тих або інших компонентів змісту такого  власного імені, які уже вважаються закріпленими за даним ім’ям.

Функціонування і структурно-семантичні особливості стилістичних прийомів, таких як метафора, порівняння, метонімія тощо, які мають у своєму складі ПМ/ПБ виявляють ознаки, які наближають їх до відповідних прийомів, складених із загальних назв, і відрізняють їх.

ПМ/ПБ використовуються для характеристики людей, а саме їх зовнішніх, внутрішніх якостей і обставин їх життя. Вони можуть характеризувати  просторові об’єкти, релігійні напрямки і абстрактні поняття. Таке розмаїття об’єктів характеристики поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що ці пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, живого і неживого, конкретного і абстрактного. Можна зробити висновок, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.