ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ СПОРТУ: ДИНАМІКА СТРУКТУРНИХ ЗМІН

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію та публікації.

У першому розділі "Теоретико-методологічні підходи до визначення спорту як соціального інституту" проаналізовано роботи класиків соціологічної думки стосовно розуміння сутності соціальних інститутів, описано загальноприйняті соціологічні теорії спорту як соціального інституту та визначено його провідні функції.

Значну увагу вивченню соціальних інститутів приділяли класики соціології М.Вебер, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Г.Спенсер, Дж.Хоманс. Багато робіт представників західноєвропейської соціології присвячено конкретним проблемам функціонування й розвитку соціальних інститутів (П.Блау, П.Бергер, Е.Гідденс, Т.Лукман, Д.Тернер, Я.Щепанський). Деякі дослідники звертаються до аналізу інституціалізації окремих суспільних процесів або явищ, як наприклад, права, конфліктів (Л.Босслє, Н.Луман). Серед сучасних українських та російських соціологів варто відмітити роботи В.Биченкова, С.Войтовича, Є.Головахи, М.Лисиці, С.Макеєва, В.Матусевич, В.Оссовського, Н.Паніної, В.Пилипенка, М.Саппи, В.Тарасенка, М.Чернецького, В.Ядова, О.Якуби.

Визначено, що різні соціологічні школи трактують поняття “соціальний інститут” по-різному. Прихильники функціоналізму розглядають соціальні інститути як такі, що скеровані на задоволення "потреб" індивідів чи суспільства, у той час, як представники феноменології цікавляться тим, яким чином люди створюють чи видозмінюють різні інститути, а не просто реагують на їхнє існування. Неефективність соціальних інститутів, неузгодженість їхніх дій, нездатність організовувати суспільні інтереси, негаразди функціонування соціальних зв’язків – ознака кризової ситуації суспільства. Існують принаймні дві стратегії її подолання: певні зміни у функціонуванні соціальних інститутів та  радикальні перетворення діяльності інститутів. У цих підходах виокремлено ті загальні елементи, які утворюють основний компонент соціального інституту.

Однією з необхідних умов виникнення соціальних інститутів та становлення їх як невід’ємної частини соціального організму, є відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей, задовольняючи ті чи інші соціальні потреби. Соціальний інститут створюється на основі соціальних  взаємозв’язків та відносин між конкретними особами, соціальними групами та спільнотами, однак його сутність неможливо звести до суми осіб і взаємодій. З цієї точки зору соціальні інститути є організовані соціальні системи, елементами яких є цінності, норми, ідеали, а також зразки діяльності та поведінки людей.

Враховуючи це, можна стверджувати, що остаточно спорт набув рис соціального інституту лише наприкінці 20-х рр. ХХ ст. На сьогодні, спорт являє собою самостійну галузь соціального життя, та є особливим соціальним інститутом, що відповідає усім вимогам інституціалізації:

1) виконує чітко визначені соціальні функції (функція соціалізації; соціоемоційна;  політична; оздоровча; виховна; соціальної мобільності і т. д.);

2) має розвинену інфраструктуру та матеріальну базу (стадіони, спортивні зали, клуби, оздоровчі центри і т.д.);

3) веде активну підготовку професійних кадрів (навчальні заклади олімпійського резерву, коледжі, інститути, академії фізичної культури).

При вирішенні методологічних проблем у соціології спорту виникає ряд принципових питань, пов’язаних із визначенням ключових наукових понять, які характеризують об’єкт і предмет цієї науки. Провідне місце серед них належить категорії "спорт". Переважна кількість авторів розглядають "спорт" у двох значеннях: у вузькому – як змагальну діяльність і пов’язані з нею види активності; та у широкому – як багатофункціональне суспільне явище.

Відмінною особливістю спорту є змагальна діяльність, а основною метою – є досягнення найвищих спортивних результатів.

У літературі радянського періоду спорт найчастіше розглядався як складова частина фізичної культури. Однак, доцільно було б говорити про спорт і фізичну культуру як відносно самостійні явища, що характеризуються як частковим збігом, так і великою кількістю розбіжностей. Можна виділити такі фактори, що визначають самостійність спорту: направленість на досягнення максимально доступних результатів; наявність видів спорту, що не пов’язані з руховою активністю (шашки, шахи); наявність великої кількості видів спорту, використання яких як засобів фізичної культури є важким (бобслей, стрибки на лижах з трампліну, мотоспорт); різке збільшення ролі позазмагальних факторів, що стимулюють ефективність тренувальної та змагальної діяльності (складний і дорогий спортивний інвентар, тренажери, діагностичне обладнання, спеціальне харчування, складні організаційні форми підготовки до змагань); використання спорту у політичних та ідеологічних цілях.

У другому розділі "Етапи інституціалізації та структурування спорту" розглянуто становлення спорту як соціального інституту на різних історичних етапах, починаючи з античних часів, визначено особливості інституціалізації сучасного спорту як соціального явища, досліджено інституційну структуру сучасного спорту.

Виникнення спорту як специфічної сфери суспільної діяльності, відокремленої від добування матеріальних благ, необхідних для існування, відбулося ще на давніх етапах розвитку людства. Серед історичних форм суспільної діяльності, які передували виникненню спорту, ми можемо назвати міфологічно-ритуальні дії, що стали підґрунтям для формування нормативної основи фізичних вправ, та військово-мисливська підготовка, де фіксувалося змістовне наповнення рухової активності та діяв принцип змагальності.

Виникнення спорту як соціального інституту пов’язане з нормуванням цієї сфери, причому форми організованості (гра, ритуал) мають вторинне значення. Історичний аналіз показує, що спорт виникає шляхом інституціалізації змагальної компоненти, а фізична культура – естетичної.

У минулому було дві спроби поєднати ці дві інституції (краса тіла та змагальність).  Давньогрецькі Олімпіади та перші Олімпійські Ігри, відновлені П. де Кубертеном. Початково спорту не були притаманні професіоналізація та комерціалізація, натомість, провідними ідеями виступали отримання перемоги та демонстрація фізичної краси й досконалості.

Так, у Стародавній Греції заняття фізичними вправами розцінювалися так само як поезія, музика, драматургія, ораторське мистецтво, військова справа й державна діяльність. Саме виникнення Олімпіади знаменує перший етап становлення спорту як соціального інституту. Але вже у Римську епоху Олімпійська ідея була забута і провідне місце зайняла ідея видовищності змагання (гладіаторські бої тощо).

Утвердження християнства із його провідною тезою про гріховність тіла призвела до фактичного знищення культури тіла та фізичної змагальності з життя суспільства. Увесь період середньовіччя і раннього просвітництва характеризується практично повною відсутністю спорту. Єдиною інституційною формою змагальності, яка існувала у ІХ–ХІV ст. були рицарські турніри. Спорт як масове соціальне явище не існував.

Те складне, багатофакторне й багатофункціональне явище, яке ми називаємо "сучасним спортом", має свої витоки у XVIIІ ст., а вже знайомі нам форми організувалися наприкінці XIX ст.

У цей час, по-перше, виникла об’єктивна соціальна потреба у розвитку системи фізичного виховання, по-друге, відбулося прийняття суспільною свідомістю (через систему загальної освіти) гуманістичних ідей, поглядів та ідеалів просвітництва, особливо ідей Руссо про природну та вільну людину.

Від перших кроків розвитку сучасного спорту в ньому виникають та розмежовуються два протилежних напрями: так званий "спорт джентльменів" і професійний спорт.

Професійний спорт виникає на межі ХІХ–ХХ ст., що викликало появу оформленої функції організатора спортивних змагань. Особливістю цієї інституціональної форми стає отримання прибутків. Одночасно спорт отримує суспільне визнання – держава починає рекламувати заняття спортом. Ця популяризація стосується передусім масового рівня, серед проявів можна назвати катання на ковзанах і т. д. У спорті знову активізують розважальну складову, але тепер він стає доступний масам, а не вузькому колу обраних. Така ситуація пов’язана з тим, що у структурі способу життя людей з’являється вільний час – дозвілля, і спорт стає одним із засобів його проведення. Формою інституціалізації на цьому етапі ми можемо назвати суспільне визнання спорту.

Наступний етап інституціалізації спорту пов’язаний з особою барона П. де Кубертена. Перші кроки відносно наповнення спорту новим змістом почалися ще у кінці ХІХ ст. і реальне втілення вони отримали під час проведення першої Олімпіади сучасності у 1896 р. Він намагався відновити ідею аматорського руху, його ідеали олімпіади поєднували у собі три компоненти: фізичної й духовної досконалості, гри та змагальності.

Перша половина ХХ -го ст. ознаменована двома процесами подальшої інституціалізації спорту. По-перше, це виникнення і розповсюдження масового спорту, по-друге, виникнення різноманітних форм державного управління розвитком фізичної культури та спорту.

Початок 70-х – кінець 80-х рр. ХХ-го ст. чітко характеризується злиттям професійного й олімпійського спорту та конкурентністю у справах управління спортом. У такій схемі існує протиріччя між спортом як бізнесом та олімпійською перемогою як найвищим досягненням. Таким чином, відбулося взаємне проникнення двох інституційних форм спорту. Вони лише виникали окремо, а на сьогодні постають як єдине явище.

Наприкінці 80-х рр. ХХ-го ст. відбулася значна трансформація самої ідеї Олімпійських Ігор, визначними рисами яких стали масовість (популярність) і видовищність. Ці процеси суттєво впливають на форму та час проведення змагань. На сьогодні вона досягла максимально припустимих розмірів стосовно кількості видів спорту й комплектів медалей. Кожен вид намагається потрапити до олімпійської програми, оскільки це дає великий поштовх до розвитку, тому в середині програми відбувається постійна ротація.