ДІЯЛЬНІСТЬ ООН ТА ОБСЄ У ВРЕГУЛЮВАННІ КОНФЛІКТІВ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ (90-ті РОКИ XX СТОЛІТТЯ)

summary

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, наукове і практичне значення роботи, визначено мету, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні і географічні рамки, відображено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, встановлено зв’язок з науковими програмами і планами, подано відомості про апробацію.

         У першому розділі «Джерельна база, історіографія та концептуально-теоретичні засади дослідження» викладено загальну методику і основні методи дослідження, проаналізовано ступінь наукової розробки теми, основні етапи розвитку наукової думки з проблеми, окреслено коло питань, що потребують подальшого дослідження та проаналізована джерельна база.

У підрозділі 1.1. «Джерельна база дослідження» зазначено, що дане дослідження побудовано переважно на документальних джерелах, певна частина з яких уперше стали об’єктом спеціального наукового дослідження чи вводилися у науковий обіг. Основу джерельної бази дисертаційного дослідження складають документи історичного та політичного характеру. Це переважно матеріали міжнародних організацій, зокрема, ООН і ОБСЄ, основою яких є документи Генеральної Асамблеї ООН про співробітництво ООН і ОБСЄ з питань врегулювання конфліктів на пострадянському просторі і надання ОБСЄ статусу спостерігача для виконання миротворчих місій. Найбільше документів із досліджуваної теми знаходяться у друкованих виданнях, документах та електронному ресурсі ООН і ОБСЄ.

Проаналізовані документи ООН розкривають коло проблем застосування механізмів превентивної дипломатії через інститут посередництва, підкреслюючи зацікавленість ООН і ОБСЄ у визначенні шляхів врегулювання конфліктів у виробленні в рамках співробітництва згаданих організацій концепції комплексного характеру, яка визначає гуманітарні та військові заходи, як складові важливого миротворчого інструменту. Документи відповідних підрозділів ООН: Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Верховного Комісару у справах біженців, Комісії з прав людини і ОБСЄ, документи зовнішньої та оборонної політики держав-членів ОБСЄ та статистичні матеріали щодо співвідношення напрямків превентивної та миротворчої діяльності ООН і ОБСЄ, спрямованої на попередження та врегулювання конфліктів і криз, висвітлюють певний зв’язок між декількома напрямками превентивної діяльності. Вони становлять невід’ємну складову миротворчих операцій ООН і переслідують не тільки традиційні цілі щодо зменшення напруження в зонах збройного протистояння, локалізації конфлікту, але й досягнення тривалого і стійкого миру.

Іншими джерелами, які було використано автором дисертації, стали звіти місій ООН і ОБСЄ, як повідомлення з місць подій конфліктів на пострадянському просторі у 90-ті роки ХХ століття, що зумовило інтегрування превентивно-гуманітарних заходів у мандати миротворчих операцій згаданих міжнародних організацій.

Достатня кількість документів складає певну цінність для розкриття проблеми попередження конфліктів і програмних дій міжнародних організацій для їх врегулювання. Документи містять інформацію про роль ООН, інших міжнародних організацій, зокрема, ОБСЄ для зміцнення миру та підтримання стабільності на пострадянському просторі, здійснення ними миротворчої діяльності, визначенню якої сприяли матеріали міждержавних конференцій, проведення круглих столів, організованих міждержавними, недержавними міжнародними організаціями та академічними установами.

Важливими складовими для висвітлення обраної теми є статистичні дані щорічного видання СІПРІ, у яких детально аналізуються питання міжнародної безпеки та роззброєння, зокрема, наведені дані, які безпосередньо стосуються питань врегулювання конфліктів.

Автором дисертації виявлено і порівняно документи щодо стратегії і тактики України, Російської Федерації, а також інших держав пострадянського простору у прийнятті ними зовнішньополітичних рішень, розробки окремих міжнародних питань. Ці матеріали надають важливі відомості про нові підходи до розуміння міжнародних політичних процесів і реагування на нові виклики, ідентифікацію зовнішньополітичних доктрин та концепцій, що в свою чергу відбивається і на наукових поглядах в галузі міжнародних відносин, впливає на ідеологію та діяльність політичних еліт, правлячих кіл у різних країнах.

Особливої уваги заслуговують джерела, у яких наведені дані ООН стосовно динаміки фінансування ООН окремими її членами і, зокрема, фінансування миротворчої діяльності ООН. Наведені довідки і статистичні дані охоплюють період від заснування ООН, розпаду СРСР і до кінця ХХ століття. Окремо розглянуті дані про застосування права вето постійними членами Ради Безпеки ООН стосовно прийняття рішень щодо кожного окремого конфлікту у зазначений період. Джерельні дані базуються на статистичних відомостях ООН і є віддзеркаленням позицій держав-постійних членів Ради Безпеки ООН щодо конкретних конфліктів.

Важливу групу джерел досліджуваного періоду становить також періодична преса, як вітчизняна, так і зарубіжна, особливо профільних політичних видань. Найбільш інформативною серед неї у висвітленні конфліктів на пострадянському просторі були Інтерфакс, ІТАР-ТАСС, РИА Новости, Associated Press, Jane’s Defence Weekly, Le Monde, Newsweek та інші.

Попри наявність у деяких з наведених видань репутації неупереджених засобів масової інформації, аналізувати їх слід обережно і критично, адже в багатьох випадках вони відображали політику зацікавлених кіл і найвпливовіших країн у світі, намагаючись вплинути при цьому на формування позицій країн учасників конфліктів попри їх власні інтереси, що часто перетворювалося на інформаційну війну. Зазначимо, що, окрім висвітлення перебігу конфліктів, у цих газетах були опубліковані важливі матеріали, пов’язані з прийнятими законами у відповідних країнах пострадянського простору, де були розташовані місії ООН і ОБСЄ, їх становищем на місцях, аналіз перспектив тощо.

Важливим джерелом інформації щодо результатів діяльності міжнародних організацій в Україні, зокрема, представництв ООН і ОБСЄ у 90-ті роки ХХ століття стали офіційні видання уряду України «Голос України» та «Урядовий кур’єр». В цих виданнях друкувалися закони і постанови Кабінету Міністрів України. Деякі з них були прийняті в результаті діяльності зазначених організацій, зокрема ті, що стосуються проблем біженців. Інформативними були й газети «Известия», «Киевские ведомости», «Независимая газета», «Красная звезда», «Комсомолец», що виходили на той час в Російський Федерації, Україні і більшій частині країн пострадянського простору. Ними постійно висвітлювалися державна політика та стан у окремій країні, друкувалися критичні матеріали на адресу держави, навіть тієї, до якої вони належали та організацій, що вели політику у власних інтересах або спекулювали на ній, завдаючи в такий спосіб значної шкоди справі врегулювання конкретного конфлікту. На їх сторінках велись дискусії, публікувались закони та розпорядження місцевих органів влади, друкувалися статистичні дані, давалися оцінки тих чи інших кроків уряду.

Зазначені джерела значно доповнюють матеріали досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців з проблем врегулювання конфліктів та криз у аналізі взаємозв’язків між складовими компонентами миротворчої діяльності: превентивною дипломатією, військовим, гуманітарним і політичним чинниками. Більшість джерел містять дані, що дозволяють зробити висновки про те, що надання надзвичайної допомоги у врегулюванні конфліктів і криз протягом 90-х років ХХ століття є наслідком політичних процесів, зокрема розпадом СРСР, що призвело до суттєвої зміни акцентів у міжнародній системі, збільшення її мілітаризації. Джерельні матеріали висвітлюють погляди на проблему конфліктів, що пов’язано із необхідністю захисту відповідних мандатів ООН і ОБСЄ, вирішення завдань у надзвичайно складних умовах конфліктів на пострадянському просторі у 90-х роках ХХ століття.

Заслуговує на увагу і мемуарна література. Варто виділити спогади колишніх керівників, державних діячів СРСР, керівників колишніх радянських і пострадянських республік. У них подається опис економічного і політичного життя напередодні розпаду СРСР, дається оцінка політичним крокам уряду СРСР і держав, що утворилися після його розпаду.

Окрему групу джерел досліджуваного періоду становлять дані Інтернет видань, як державних, міжнародних, так і неурядових організацій: www.osce.org, www.un.org, www.hrw.org, www.kavkaz.org, www.memo.ru, www.grani.ru, www.svoboda.ru, www.CMИ.ru та інші. Ними, здебільшого, висвітлювалися ті конфлікти на пострадянському просторі, до яких була прикута увага, або, слід було привернути увагу світової спільноти, зокрема, до чеченської кризи.

Проаналізовані джерела, відбивають різні аспекти питань, пов’язаних з вивченням діяльності міжнародних організацій, зокрема, співробітництво ООН і ОБСЄ на пострадянському просторі у 90-ті роки XX століття. Однак, представлений у цих джерелах матеріал є в основному описовим, часто позбавленим необхідного аналізу, а також таким, що хибує на відсутність комплексного підходу до досліджуваних явищ.

Загалом, джерельна база є достатньо репрезентативною та інформаційно-адекватною для вирішення поставлених в дисертаційному дослідженні цілей та завдань. Разом з тим, необхідно відзначити, що означений комплекс джерел не може бути вичерпним та претендувати на всеосяжність, завершеність, оскільки зібрані та узагальнені емпіричні матеріали носять, значною мірою, фрагментарний та дисперсний характер.

В підрозділі 1.2. «Історіографія дослідження» представлено аналіз наукової літератури. Співробітництво міжнародних структур ООН і ОБСЄ у попередженні і розв’язанні конфліктів на пострадянському просторі певною мірою знайшли відображення на сторінках різних наукових робіт. Досвід цієї співпраці викликав інтерес як у вітчизняних, так і у зарубіжних дослідників, особливо стосовно можливостей прогнозування криз, політичних та збройних конфліктів. Класифікація робіт вчених, які вивчали усе розмаїття конфліктів в контексті миротворчої діяльності ООН і ОБСЄ дозволяє виокремити основні аспекти й визначити предмет їхніх наукових досліджень.

Історіографічний доробок українських та зарубіжних науковців, присвячений дослідженню питань миротворчої діяльності ООН, створення та функціонування НБСЄ/ОБСЄ, теоретичним засадам та розробкам класифікації конфліктів, їхньому упередженню та врегулюванню, доволі значний. За предметом вивчення роботи можна розділити на певні групи: 1) роботи, присвячені феномену конфлікту, безпосередньо конфліктам на пострадянському просторі, проблемам попередження та врегулювання конфліктів; 2) загальнотеоретичні роботи, присвячені проблемам європейської безпеки, в контексті забезпечення миру та стабільності; 3) роботи, в яких досліджуються проблеми регіональної стабільності; 4) історико-політичні дослідження представлені роботами, в яких розглядається процес формування превентивних механізмів ООН і ОБСЄ.

Слід відзначити вивчення питань попередження конфліктів та ролі міжнародних організацій у застосуванні превентивних механізмів у роботах Баришнікова Д.М. «Конфликты и мировая политика», Бруза В.С. «ООН і врегулювання міжнародних конфліктів», Скороход Л.І., Скорохода Ю.С. «Превентивна дипломатія в контексті пошуків перспективних форм миротворчості ООН». Авторами комплексно розглянуті проблеми конфліктів на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин й представлено оцінку основних напрямів запобігання та врегулювання криз.

В монографії Перепелиці Г.М «Конфлікти в посткомуністичній Європі», яка охоплює широке коло теоретичних питань, пов’язаних з дослідженням джерел та витоків напруженості, представлено ґрунтовний аналіз причин та особливостей конфліктів, вміщено значний фактологічний матеріал, що дозволяє детально реконструювати перебіг подій, зокрема на пострадянському просторі: в Абхазії, Нагірному Карабаху, Південній Осетії, Придністров’ї, Чечні тощо. Також виокремлено місце конфліктів в контексті проблем загальноєвропейської безпеки та окреслені нові загрози регіональної стабільності. В дослідженні представлений порівняльний аналіз балканських подій та конфліктів на пострадянському просторі, визначено рівні активності міжнародних структур для відновлення миру: від місій спостерігачів та посередництва до присутності військових підрозділів.

У загальнотеоретичних роботах розглядаються проблеми регіональної безпеки. До другої половини 90-х років ХХ століття європейська стабільність переважно розглядалася як продовження глобальної стабільності, тобто її окремий елемент. Ці питання знайшли відображення на сторінках праць науковців Бузана Б., Гусарова Ю., Лукіна В.П..

Спеціальні дослідження вчених присвячені розробці теоретичних аспектів виникнення, структури, динаміки, рушійних сил, механізмів відновлення насилля та розв’язання конфліктів на прикладах їх різного походження.

Важливим питанням у вивченні діяльності міжнародних організацій в забезпеченні стабільності і миру в Європі стало створення та функціонування НБСЄ/ОБСЄ, її значення в еволюції військово-політичного виміру європейської структури. Ця проблематика набуває більшої актуальності в зв’язку з розширенням складу організації, зумовленої глобальними змінами у світовій політиці. Тенденція консолідації зусиль різних держав через членство в міжурядових структурах для подолання нагальних загроз, зокрема, проблеми безпеки, посилюється інтеграційними процесами вже на якісно новому рівні. ОБСЄ робить акцент на підпорядкуванні національних інтересів конфліктуючих сторін колективним, загальноприйнятим європейським нормам у вирішенні питань будь-якого характеру. Для забезпечення миру співробітництво в ОБСЄ набуває форм консультативних механізмів, превентивної дипломатії, підтримки миру, розвитку взаємної довіри – визначається як провідна теза сучасних досліджень.

Російська історіографія темам співпраці ООН і ОБСЄ, їх ролі у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі та питанням зміцнення миру та стабільності, приділяє значну увагу.

Зокрема, ці проблеми знайшли відображення у працях Заємського В.Ф., Півовара Є.І., Панаріна О.С. та інших дослідників.

На особливу увагу заслуговують праці, які активно досліджують проблему співвідношення інститутів колективної безпеки та колективної оборони. В роботі Медведєва М., Насиновського В., Скакунова Є.І. «К концепции решения конфликтов в постсоветский период», розглянуто еволюцію конфліктів в структурі процесу цивілізаційного розвитку доісторичного, традиційного, сучасного суспільств, ієрархією відносин всередині нього. Теоретико-методологічні засади конфліктів, глобалізованого світу, знаходимо в дослідженні Е.І. Скакунова «Методологические проблемы исследования политической стабильности», в якому подано характеристику моделей конфліктів, представлено теорії витоків, досліджено функції, наміри сторін, розміри, динаміку та форми закінчення конфліктів.

Серед вітчизняних вчених вивченням проблем міжнародної, регіональної і національної безпеки України займаються Віднянський С.В., Гончар Б.М., Губерський Л.В., Гуменюк Б.І., Манжола В.А, Парахонський Б.О., Хоменко Г.Д., Юрченко С.В. та інші. Так, у монографії Віднянського С.В., Мартинова А.Ю. «Україна в Організації Об’єднаних Націй: 60 років у розв’язанні найважливіших міжнародних проблем» авторами здійснено аналіз чотирьох етапів діяльності ООН. Зокрема, сучасна доба історії ООН, яка розпочалася після закінчення холодної війни, виокремила тенденції розвитку усієї міжнародної системи, зафіксувала зміни геополітичної ситуації на користь США та їх союзників, визначила нові загрози світової безпеки. Приймаючи виклики глобалізованого світу, ООН має шукати більш ефективні, базовані на принципах співробітництва та довіри механізми забезпечення безпеки, які б охоплювали як європейський, так і азіатський континенти.

Обрана дослідницька проблема в науковій літературі висвітлена фрагментарно. Наявні на сьогодні праці не дають цілісного уявлення про діяльність ООН і ОБСЄ у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі, в чому полягають причини її різної ефективності та доцільності застосованих механізмів.

У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні аспекти дослідження концепцій превентивної дипломатії ООН та ОБСЄ на пострадянському просторі» розглядаються передумови масштабних змін, які відбулися у системі міжнародних відносин на європейському континенті і у світовій міжнародній системі, їх вплив на проблеми безпеки і практичну роль інститутів відповідальних за зміцнення безпеки.

Застосування інструментів превентивної дипломатії у врегулюванні конфліктів пов’язане, насамперед, з вивченням конфлікту як явища, що є предметом як теоретичного, так і емпіричного аналізу в сфері конфліктології. Засадничими принципами сучасної конфліктології є: принцип детермінізму, який обумовлює всі явища дією тих чи інших причин; принцип системності, який передбачає вивчення явищ як внутрішньо взаємопов’язаних компонентів цілісної системи природничої, соціальної, психологічної; принцип розвитку, тобто визнання безперервних перетворень змін усіх предметів і явищ, їхнього переходу від одних форм до інших. Основними її методами є: структурно-функціональний; процесуально динамічний; метод типологізації, прогнозування; розв’язання. Перші три використовуються для вирішення пояснювальних завдань, четвертий – забезпечує передбачення результатів вирішення конфліктів; останній, спрямований на практичні задачі управління конфліктами.

ООН приділила підвищену увагу відпрацюванню методів врегулювання конфліктів. Концепція превентивності, що пізніше призвела до розробки та розвитку практичного застосування системи раннього попередження вперше отримала визначення у Статуті ООН. У ній було зазначено, що метою ООН є використання ефективних колективних засобів з попередження та усунення загрози миру, з тим, щоб застерегти майбутні покоління від загрози війни. На початку 90-х років ХХ століття ООН продовжила активну діяльність у попередженні та врегулюванні політичних та збройних конфліктів, зокрема, на пострадянському просторі. У 1992 році Генеральний Секретар ООН Б.Б. Галі запропонував розгорнутий «Порядок денний для миру». У ньому детально викладено різні процедури мирного врегулювання та попередження конфліктів. Актуальність зміни акцентів в діяльності ООН, переходом від «культури реакції» до «культури превентивності», була пов’язана з ескалацією насильства наприкінці 80-х початку 90-х років ХХ століття. Нова парадигма світової безпеки була схвально прийнята багатьма політичними діячами.

ООН визначила наступні види превентивної діяльності: засоби зміцнення довіри; встановлення фактів; раннє попередження, превентивне розгортання та зони демілітаризації.

На початку 90-х років ХХ століття ООН і НБСЄ розпочали офіційні інституціональні зв’язки у контексті «Рамкової угоди про співробітництво і координацію між ООН і ОБСЄ», прийняту 26 травня 1993 року і підтверджено резолюціями 49/13 від 25 листопада 1994 року, 50/87 від 18 грудня 1995 року, 51/57 від 12 грудня 1996 року. 13 жовтня 1993 року резолюцією 48/5 ГА Асамблея ООН надала НБСЄ статус спостерігача, а резолюцією 48/5 від 22 жовтня 1993 року ГА ООН постановила запросити НБСЄ брати участь в роботі сесій Асамблеї в якості спостерігача. У резолюціях ГА ООН А 48/549, А 49/529, А 50/564, А 51/489 зазначено, що між Генеральним секретарем ООН та Головою ОБСЄ були встановлені та підтримуються тісні контакти. Досягнення домовленості між ООН і НБСЄ/ОБСЄ призвело до чіткого розподілу повноважень у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі: ООН зосередила зусилля на миротворчій діяльності у Таджикистані і Абхазії, а НБСЄ/ОБСЄ взяла на себе відповідальність, здійснюючи превентивну дипломатію у Республіці Молдова, Південній Осетії, а також у врегулюванні конфлікту у Нагірному Карабаху.

У 90-ті роки ХХ століття структура превентивної дипломатії НБСЄ/ОБСЄ формувалася залежно від самого конфлікту й особливостей його протікання, використовувалися різні інструменти, засоби, адекватні фазам: запобігання, управління і вирішення конфлікту мирним шляхом.

Ідея раннього попередження ООН знайшла продовження, як у теоретичних розробках, так і у практичній діяльності ОБСЄ у якості здійснення моніторингу найважливіших індикаторів конфлікту і конструювання моделей, які могли б прогнозувати події або процеси руйнівного характеру, створювати сценарії можливого розвитку конфліктів. Співробітництво ООН з ОБСЄ у реалізації превентивної дипломатії та інших механізмів врегулювання криз пройшли етап якісних змін. Практична механіка співпраці ООН з ОБСЄ сприяла зниженню рівня конфліктної напруженості, трансформації конфліктів і була спрямована на здійснення впливу на певний конфлікт політичними і правовими механізмами із застосуванням миротворчих місій; діяльності для зміцнення довіри; посередництва; переговорів; підвищення рівня обізнаності інформованості про певний конфлікт та інших форм.

Задіяна в роботі новітня методологія, що передбачає при дослідженні минулого відмову від вузьконаціональних підходів, дала можливість неупереджено простежити логіку самої історії розглядуваних явищ та подій і виявити складний механізм взаємодії численних чинників, які визначили кінцевий історичний результат.

У другому розділі дисертації «ООН і ОБСЄ у попередженні конфліктів на європейській частині пострадянського простору» досліджуються події в державах Балтії, Молдово-Придністровський збройний конфлікт, співробітництво Білорусі й України з міжнародними структурами ООН і ОБСЄ, що супроводжувалися наростанням соціальної напруженості, загостренням внутрішніх протиріч, спричинених диспропорціями економічного розвитку, намаганні отримати контроль над промисловим потенціалом, сировинними ресурсами, а також бажанням відокремитися від союзного центру.

У підрозділі 2.1. «ООН і ОБСЄ у врегулюванні і попередженні політичних конфліктів у державах Балтії» представлено аналіз ситуації щодо міжнародних перспектив реалізації різних моделей безпеки у «балтійській зоні» та ставленні Російської Федерації до цього питання. Центром «прибалтійського питання» стала присутність російських військових на території трьох держав. Місія НБСЄ, розпочавши свою роботу в 1992 році, забезпечила розв’язання найгостріших проблем регіону: виведення військ з території Литви, Латвії та Естонії; надання консультацій з врегулювання питань громадянства та мови; забезпечення гарантій прав військових пенсіонерів; співпраця в переговорах з демонтажу радару в Ськрунде; налагодження діалогу з західними країнами.

Високій ефективності діяльності місії ОБСЄ сприяла політична культура, консолідований вибір подальшого поступу держав більшості населення, історичні традиції країн Балтії, пов’язані з орієнтацією на європейські цінності, пошуку домовленостей та компромісу. ОБСЄ зустрілася з готовністю сторін до діалогу, бажанні розв’язання конфлікту між ними.

У підрозділі 2.2. «Молдово-Придністровський конфлікт і посередницька роль міжнародних організацій» розглянуті питання з діяльності місії НБСЄ, що ініціювалася Російською Федерацією після воєнного протистояння 1992 року для забезпечення миру в регіоні та врегулюванні гуманітарних проблем. Пріоритетними напрямами в роботі організації стали: безпека в регіоні; вирішення питань прав людини, проблема біженців; визначення особливого статусу Придністровської Молдавської республіки та ініціатива НБСЄ «федералізації» Молдови. Значним досягненням роботи місії в Кишиневі та її філії у Тирасполі стало сприяння укладанню угоди про принципи врегулювання конфлікту в Придністровському регіоні 21 липня 1992 року і підписання Меморандуму між Молдовою, ПМР, Україною та Росією, в яких визначався статус Придністров’я та розподіл відповідних повноважень, що задовольняв усі сторони конфлікту.

Беззаперечна ефективність діючих місій у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі, була посилена запровадженням інституту Верховного комісара у справах національних меншин. Серед механізмів ООН і ОБСЄ інститут Верховного комісара виявився одним з найефективніших інструментів врегулювання конфліктогенних ситуацій на їх початковій стадії.

У підрозділі 2.3. «Співробітництво Білорусі і України з ООН і ОБСЄ у перехідний період після розпаду СРСР» визначено особливості діяльності цих міжнародних структур, зумовлених політичними причинами розвитку України і Білорусі. Діяльність зазначених організацій була зосереджена на співпраці з місцевим населенням, освітніми інститутами, органами місцевого самоврядування, з метою надання консультацій стосовно демократизації, зростання ролі політичної опозиції, розбудові громадянського суспільства та захисту прав людини в Білорусі та Україні.

Використання миротворчих механізмів ООН і ОБСЄ на пострадянському просторі виявило проблему політичного характеру, що пов’язана з особливою роллю Російської Федерації. У документах ООН і ОБСЄ неодноразово зазначалася пряма чи не пряма участь Росії у розв’язанні питань підтримання миру у державах СНД. Присутність ОБСЄ на пострадянських теренах сприймалася Російською Федерацією як загроза втрати контролю над простором, який залишається зоною її геополітичних пріоритетів. Втрата контролю Росії над режимами нових незалежних держав у цей період спричинена низкою внутрішніх політичних й економічними проблем та зовнішніми чинниками. Росію непокоїла можливість збільшення впливу в цьому регіоні інших серйозних міжнародних акторів, зокрема через процеси розширення НАТО на схід. Декларативна позиція Росії полягала у захисті прав російськомовної громади в країнах колишнього СРСР, прихована – у небажанні втрачати власні стратегічні позиції в регіоні, практична – в періодичному загостренні міждержавних взаємин.

Використовуючи комплекс миротворчих механізмів: раннє попередження, відвернення конфліктів та кризовий менеджмент, ООН і ОБСЄ намагалася контролювати конфлікти на всіх етапах, від латентного стану до крайнього прояву - застосування сили, слідкуючи за ескалацією конфлікту. Виконавча роль застосування механізмів на практиці належала місіям ООН і ОБСЄ. Обидві структури продемонстрували здатність до гнучких і мобільних дій. Їхні здобутки дають підстави для подальшого розвитку та поглиблення даної практики не лише на пострадянських теренах.

Досвід превентивної дипломатії ООН і ОБСЄ виявив наявність серйозних проблем у пострадянській реальності. Результати діяльності міжнародних організацій демонструють різницю у ефективності превентивних механізмів врегулювання конфліктів у державах Балтії та України і решті колишніх радянських республік. Якщо у першому випадку можна констатувати конкретні результати та дотримання прийнятих рішень і досягнутих домовленостей, у інших колишніх радянських республіках процес врегулювання конфліктів проходив складно і болісно.

Третій розділ «ООН і ОБСЄ у врегулюванні збройних конфліктів у Кавказькому регіоні і Таджикистані», присвячений аналізу протистояння з застосуванням сили у спробі вирішення довготривалих проблем в Грузії (грузино-абхазька та грузино–південно-осетинська кризи), ситуації навколо Нагірного Карабаху, Чечні і Таджикистані у 90-ті роки XX століття.

         Прихована підтримка етнічного сепаратизму народів Кавказу з боку різних зацікавлених держав світу стала гальмуючим чинником для стабілізації цього проблемного регіону. Визначальною рисою процесів 90-х років XX століття стала боротьба за політичний і економічний контроль над Кавказом.

У підрозділі 3.1. «Грузино-Південно-Осетинський і Грузино-Абхазький конфлікти. Співробітництво міжнародної і регіональної організацій у їх врегулюванні і управлінні ними» з’ясовано природу етнічного протистояння абхазького, південно-осетинського народів з одного боку та грузин з іншого, виявлено комплекс чинників, що обумовлював довготривале протистояння в цьому регіоні, подано ретроспективний аналіз проблеми. Розподіл повноважень міжнародних структур в Грузії, де ООН зосередила зусилля для врегулювання взаємин з Абхазією, а ОБСЄ виступила посередником в розв’язанні південно-осетинського протистояння, засвідчила амбівалентний характер їхньої діяльності й недостатнє використання превентивних заходів.

Управління конфліктами на Кавказі для ОБСЄ виявили низку ключових проблем. Використовуючи всі свої ресурси, за винятком такого інструменту, як операції з підтримки миру, ООН і ОБСЄ направляли до регіонів підвищеної напруги місії спостерігачів, застосовували інструменти політичних консультацій, спеціальні зустрічі Ради міністрів ОБСЄ і його Голови, а також надзвичайні механізми і створення тимчасових груп безпосередньо для управління кризами. Проте, застосування згаданих політичних інструментів не завжди мало бажаний результат. Доповіді місій спостерігачів ОБСЄ щодо ситуацій у Кавказькому регіоні обговорювалися на відповідних зустрічах КСПО. Виходячи з рекомендацій доповідей, Комітет старших посадових осіб міг запропонувати сторонам конфлікту укласти примирення на фронтах й розпочати переговори в рамках ОБСЄ.

Для гарантії безпеки у зонах конфліктів пропонувалася безпосередня участь у переговорах Голови Ради міністрів ОБСЄ. Загострення ситуацій змушувало Комітет старших посадових осіб ініціювати проведення позачергових засідань Наради з безпеки та співробітництва у Європі.

У підрозділі 3.2. «Конфлікт у Нагірному Карабаху від внутрішнього до міждержавного» з’ясовано роль ООН і ОБСЄ у спробі зменшення ескалації насилля; дано оцінку інструментарію вирішення питання між Азербайджаном та Вірменією; визначена ефективність введення санкціонованого РБ ООН контингенту військ та визначено місце Росії та Мінської групи як посередників у врегулюванні конфлікту. Завданням Мінської групи ОБСЄ було забезпечення сприянню постійному діалогу і переговорам з метою мирного врегулювання кризи.

Активну співпрацю в питаннях врегулювання кавказьких конфліктів ОБСЄ проводила із ООН. Робота кожної з груп була націлена на переговори щодо комплексного плану мирного врегулювання конфліктів і криз та досягнення відповідних угод. Завдання ускладнювалося узгодженням зусиль ОБСЄ з Російською Федерацією та їх розбіжностями у баченні концепції підтримки миру.

Інтерес ООН і ОБСЄ у вирішенні конфліктів був очевидний, хоча єдиним випадком, коли організація дозволила направити до зони конфлікту багатонаціональні сили з підтримки миру, став конфлікт у Нагірному Карабаху. Особливу увагу привертає той факт, що міжнародні силові підрозділи мали зіткнутися з фактом присутності там російських військових, які мали правові підстави перебування на даній території.

У підрозділі 3.3. «Особливості чеченського збройного конфлікту. Досвід міжнародних організацій у його врегулюванні» реконструйовано події протистояння в Чечні – складової Російської Федерації та з’ясовано обставини неефективності місії міжнародних спостерігачів, і небажання конфліктуючих сторін переговорними засобами врегулювати конфлікт. В роботі представлено комплексний аналіз першої Чеченської кампанії, визначені домінуючі характеристики в оцінках наслідків війни для Росії, світової спільноти та населення Чеченської республіки.

У підрозділі 3.4. «Конфлікт у Таджикистані. Спеціальна ініціатива ОБСЄ для Середньої Азії» дана характеристика діяльності міжнародних організацій ООН і ОБСЄ, визначена оцінка її ефективності. Результатом спільних зусиль міжнародної спільноти стало запровадження спеціальної програми по співпраці в цьому стратегічному для світової безпеки регіоні.

Кавказький регіон і Таджикистан знаходяться у сфері інтересів декількох світових полюсів: Росії, Західної Європи, США, а також впливових регіональних держав Сходу - Ірану і Туреччини. Підвищена увага до даних територій обумовлена їхнім стратегічним розташуванням. Кавказ вважається зручним плацдармом для просування углиб Близького Сходу, до району Середземномор’я. Велике значення відіграє економічний чинник - наявність великих родовищ нафти. Тому рушійна сила кавказьких конфліктів знаходилася у площині економічних інтересів транснаціональних компаній і великих держав, які прагнули дістатися природних ресурсів і стратегічних комунікацій Кавказу.

Проте, безпосередньої і активної участі найвпливовіших західних держав у врегулюванні конфліктів на Кавказі, не спостерігалося. Через міркування політичного та економічного характеру повноваження делегувалися міжнародним організаціям, які через брак достатніх ресурсів, політичної волі та обставин правового порядку не мали значних успіхів у питанні стабілізації Кавказького регіону.

У результаті проведеного дослідження зроблені такі висновки:

Аналіз стану наукової розробки теми дозволив констатувати, що проблема діяльності ООН і ОБСЄ у врегулюванні конфліктів на пострадянському просторі у 90-х роках ХХ століття недостатньо досліджена в історичній науці, що підтверджує актуальність дисертаційної роботи. Залучена для дослідження джерельна база з обраної теми є достатньо репрезентативною й дозволяє об’єктивно дослідити поставленні у дисертації завдання.

Прослідковано розвиток та трансформацію концептуальних засад превентивної та миротворчої діяльності ООН і ОБСЄ, що відбуваються через зміни в структурі механізмів безпеки та підтримки миру, формуючи нові зв’язки у форматі гарантування світової стабільності. Система координації миротворчої діяльності ООН і ОБСЄ ставала ефективнішою, особливо у питаннях прийняття оперативних рішень та розширенні сфери повноважень місій та спеціальних представників у зонах конфлікту.

В ході дослідження миротворчої діяльності ООН і ОБСЄ з надання допомоги безпосередньо в зонах конфліктів на території колишнього СРСР виявлено зміну підходів у вирішенні гуманітарних питань. Надаючи допомогу мирному населенню або концентруючись на боротьбі з витоками конфлікту, ООН і ОБСЄ узгоджували свою участь з урядами країн конфлікту або сторонами-учасницями збройного протистояння.

Встановлено, що у 90-х роках XX століття на пострадянському просторі ООН і ОБСЄ виступали суб’єктами міжнародного співробітництва, що дало можливість сформувати загальний стратегічний погляд на розвиток кризових ситуацій і об’єднати зусилля та можливості багатьох суб’єктів превентивної діяльності. Фундаментальною особливістю забезпечення миротворчої діяльності і превентивної дипломатії, зокрема, для ООН і ОБСЄ є цілковита відповідність основним принципам і нормах міжнародного права.

Проаналізовано досвід реалізації програм превентивної дипломатії ООН та ОБСЄ і підтверджено значний миротворчий потенціал та доведено необхідність інтегрування превентивних та гуманітарних заходів в питаннях врегулювання конфліктів. Превентивні механізми ООН і ОБСЄ зіграли важливу, а іноді й вирішальну роль для розвитку політичних процесів, стабілізації ситуації та покращення становища в питаннях безпеки. Превентивна дипломатія стала ознакою міжнародної миротворчості під егідою ООН і ОБСЄ. Завдяки опрацьованим механізмам на пострадянському просторі здебільшого вдалося встановити поле спільної згоди між сторонами конфліктів, призупинити активні бойові дії й створити сприятливі умови для проведення переговорів для вичерпного врегулювання криз.

З’ясовано, що за відсутності політичної волі, чи незацікавленості членів РБ ООН, ОБСЄ не завжди отримувала достатні повноваження для забезпечення захисту цивільного населення в районах конфліктів, які ставали об’єктом навмисних збройних нападів через належність до певної етнічної або релігійної групи. Іноді, не зважаючи на брак необхідних засобів, представники ООН і ОБСЄ активно протидіяли порушенням міжнародного права та прав людини.

Виявлено чинники, що негативно впливали на ефективність превентивних заходів ООН і ОБСЄ в процесі врегулювання криз на пострадянському просторі.

Досягнення цих міжнародних структур у питаннях запобігання конфліктів не завжди знаходили подальший розвиток для їх реалізації через брак політичної волі, політику подвійних стандартів, чи ігнорування специфічних обставин конкретних ситуацій. У низці криз ініціативи ООН і ОБСЄ по винайденню формули політичного врегулювання, не призвели до принципових, якісних змін. Виконання превентивних завдань ООН і ОБСЄ, маючи істотний миротворчий потенціал, все ж таки не змогло попередити, або врегулювати окремі конфлікти. Провідні держави-члени Ради Безпеки неодноразово намагалися використати заходи превентивної дипломатії не як допоміжний компонент, а як замінник політичних дій. Така тенденція частково пояснюється тим, що значна кількість конфліктів 90-х років на пострадянському просторі відбувалися в країнах, які на той момент не становили серйозного інтересу для вирішення стратегічних завдань західних країн, які були і залишаються основними спонсорами сучасної міжнародної миротворчості.

---

Здравомыслов А. Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве / А. Г. Здравомыслов. – М. : Аспект Пресс, 1996. – 320 с.; Coser L. The Functions of Social Conflict / L. A. Coser. – London : Free Press, 1956. – 114.; Risse-Koppen T. Konfliktpraevention durch Theorie / Tomas Risse-Koppen. – Opladen : Leske+Budrich, 1997. – 35 p.

Debie T. Dilemma humanitaerer Einmischung / Tobias Debie. – Ruebelmann : Hemsbach, 1977. – 35 p.; L’éclatement yougoslave. Une tragédie européenne. Liberation. – Paris, 1994. – 318 p.; Lund S. Michael. A Strategy for Preventive Diplomacy / Michael S. Lund. – USA Inst. Of Peace, 1996. – 39 p.; Strangfeld E. Innerbetriebliche Konfliktbearbeitung / Eckhard Strangfeld. – Opladen, 1997. – 31 p.

Інтеграційні процеси в Центральній Європі: проблеми і труднощі. Європа: ідеї та процеси. – Чернівці : Прут, фонд Фридріха Еберта, 1998. – 310 с.; Кирьянов В.И. Европа: десять лет после Хельсинки / В. И. Кирьянов. – Л. : Ленингр. орг. о-ва «Знание», 1985. – 32 с.; Schweitzer Christine. Gewaltfreies Eingreifen in die Konfflikte Ex-Jugoslawien / Christine Schweitzer. – Opladen, 1997. – 31 p.

Бутрос Бутрос-Гали. Генеральный секретарь ООН. Навстречу новым вызовам. Годовой доклад о работе Организации. 1994. Департамент политической информации. – Нью-Йорк, 1994. – 432 с.; Кофи А. Аннан. Генеральный секретарь ООН. Партнерство во имя всемирного сообщества. Годовой доклад о работе Организации. 1998. Департамент политической информации. – Нью-Йорк, 1998. – 101 с.; Крупянко И. М. Эволюция миротворческой деятельности ООН после «холодной войны» на примере операций по поддержанию мира в Камбодже и Восточном Тиморе / И. М. Крупянко. – М. : Восточная литература, - 2006. – 184 с.

Барышников Д.Н. Конфликты и мировая политика / Д.Н. Барышников. – М.: АСТ Москва, Восток-Запад, 2008. – 384 с.

Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. – К. : Либідь, 195. – 111 с.

Скороход Л.І., Скороход Ю.С. Превентивна дипломатія в контексті пошуків перспективних форм миротворчості ООН / Л.І. Скороход, Ю.С. Скороход. – К., 1996. – 37 с.

Перепелиця Г.М. Конфлікти в посткомуністичній Європі / Г.М. Перепелиця // ПЦ Фоліант, Європа світ. – К. : НІСД, 2003. – 423 с.

Барановский В.Г. Западная Европа: военная и политическая интеграция / В.Г. Барановский. – М. : Международные отношения, 1986. – 216 с.; Княжинский Б.Г. Западноевропейская интеграция: проекты и реальность / Б.Г. Княжинский. – М. : Международные отношения. 1986. – 175 с.; Шергін С.О. Міжнародна система, безпека і глобальний розвиток: конспект лекцій з курсу «Порівняльна політологія» / С.О. Шергін. – К. : КНУ, 1996. – 26 с.

         B. Buzan. The European Security Order Recast, Scenarios or the Post-Cold War Era / B. Buzan. – London: Pinter, 1990.

         Гусаров Ю. Проблемы европейской безопасности в свете создания нового мирового порядка / Ю. Гусаров // МЭМО. – 1991. - №10. – С. 37-41.

         Лукин В.П. Центры силы. Концепции и реальности / В.П.Лукин. – М. : Наука, 1983. – 134 с.

         Здравомыслов А.Г. Социология конфликта / А.Г. Здравомыслов. – М. : Аспек Пресс, 1995. – 320 с.; Козер Л. Функции социального конфликта / Л. Козер. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуал. книги, 2000. – 205 с.; Козырев Г.И. Введение в конфликтологию: [учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений] / Г.И. Козырев. – М. : Владос, 2001. – 176 с.; Конфликтология / Под ред. А.С. Кармина. – СПб .: Лань, 2001. -448 с.

         Bercovitsch H-M. Gewaltpraevention Durch Inte ationale Organisationen / Hanne-Margaret Bercovitsch. – Bonn: Dietz, 1997; Міжурядові регіональні організації: [навч. посібник] / Боровик С.М., Бруз В.С., Гуменюк Б.І. та ін.; за ред.. Б.І. Гуменюка. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2001. – 198 с.

  Заемский В.Ф. ООН и миротворчество / В.Ф. Заемский. – М. : Международные отношения, 2008. – 320 с.; Заемский В.Ф. Теория и практика миротворческой деятельности ООН / В.Ф. Заемский. – М. : МГИМО, 2008. – 220 с.

  Пивовар Е.И. Постсоветское пространство: альтернативы интеграции. Исторический очерк / Е.И. Пивовар. – М. : Алетейа, 2008. – 320 с.

  Панарин А.С. Философия политики / А.С. Панарин. – М. : Новая школа, 1996. – 423 с.

  Медведев Н., Насиновский В., Скакунов Э. К концепции решения конфликтов в постсоветский период / Н. Медведев, В. Насиновский, Э. Скакунов. – Нижний Новгород, 1993. – 115 с.

  Скакунов Э. Методологические проблемы исследования политической стабильности / Э.Скакунов // Международные исследования. – 1992. - № 2 (6). – С. 4 – 40.

  Віднянський С.В., Мартинов А.Ю. Україна в Організації Об’єднаних Націй: 60 років у розв’язанні найважливіших міжнародних проблем / С.В.Віднянський, А.Ю. Мартинов. – К. : Генеза, 2006. – 240 с.