ОПТИМИЗАЦИЯ ХИРУРГИЧЕСКОГО ЛЕЧЕНИЯ ОСТРОГО ПАРАПРОКТИТА : ОПТИМІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОГО ЛІКУВАННЯ ГОСТРОГО ПАРАПРОКТИТУ

summary

Матеріал і методи дослідження. Для реалізації мети дисертаційного дослідження і рішення поставлених задач було проведено комплексне обстеження 168 хворих гострим парапроктитом, які були госпіталізовані в проктологічне відділення 9-ї міської клінічної лікарні м. Запоріжжя. Всім хворим проведено гендерне розділення з визначенням вікових категорій, визначенням давності захворювання і наявності супутньої патології. Встановлено, що хворіли переважно чоловіки (78,5 %) працездатного віку (середній вік 43,3 роки). Супутня патологія у стадії компенсації відмічена майже у половини хворих.

          Визначення впливу мікробного етіологічного чинника розвитку ГП, а також проведення динамічного об'єктивного контролю за перебігом ранового процесу проведене у 128 хворих, розділених на І основну і ІІ контрольну групи, репрезентативних за своїми характеристиками. В основу розділення на групи покладено застосування як лікувальної методики місцевої інфільтрації параректальної клітковини розчином озоно-кисневої суміші за методикою  С. П. Альохіної, Т. Г. Щербатюк (2003).  При цьому проаналізовані результати застосування даної методики при різних формах складності ГП по класифікації В.Г. Сахаутдінова  (1987) окремо в основній та контрольній групах. В деяких випадках 1 та 2 ступені об`єднані в прості форми, а 3 та 4 ступені в складні форми ГП.

Всім хворим в ургентному порядку після короткої передопераційної підготовки проведено розкриття парапроктиту. Під час проведення операції всім хворим проводили фарбувальну пробу з метиленовим синім з метою визначення внутрішнього отвору парапроктиту і уточнення рівня проходження гнійного ходу стосовно до волокон сфінктера. Після розкриття і санації гнійної порожнини у разі виявлення внутрішнього отвору застосовувалися радикальні хірургічні методики з видаленням клаптя слизової оболонки в межах ураженої крипти. При візуальній відсутності внутрішнього отвору або за наявності внутрішнього отвору, стан якого не дозволяв провести одномоментну радикальну операцію, обмежувалися розкриттям гнійної порожнини, а ліквідацію внутрішнього отвору залишали на другий етап оперативного лікування. У післяопераційному періоді всі пацієнти отримували за показаннями загальну протизапальну і антибактеріальну терапію і місцеве лікування за допомогою багатокомпонентних антибактеріальних мазей на гідрофільній основі фармацевтичної фірми «Дарниця».

          Для оцінки ефективності запропонованої нами методики профілактики рецидиву ГП за допомогою дренажу нашої конструкції (патент України № 54000 А ), що самофіксується, у 40 хворих (ІІІ група) прослідковано формування параректальної нориці з морфологічною верифікацією процесів рубцювання протягом 2-3 місяців після операції розкриття ГП і контролем виникнення його рецидиву.

Мікробіологічне дослідження проводили в лабораторії санітарно-епідеміологічної станції Ленінського району м. Запоріжжя. Для отримання швидшої відповіді про чутливість ранової мікрофлори використовували метод М.Ф. Камаєва і В.П. Ващука (1975) і проводили мікроскопію, як нативного матеріалу, так і препаратів, забарвлених по Граму.

 Динаміку перебігу ранового процесу контролювали за допомогою стандартних клінічних критеріїв: термінів ліквідації перифокального набряку і інфільтрації країв рани, швидкості її очищення від некротичних тканин і гнійного вмісту, термінів  появи грануляції і епітелізації. З метою об`єктивізації отриманих результатів клінічні дані по термінах спостереження зіставляли з даними планіметрії ран і цитологічним контролем ран в динаміці.

Планіметрію ран проводили по модифікованій методиці Л. Н. Попової (1942). Враховуючи, що параректальна рана в більшості випадків не має правильної геометричної форми і має значну глибину, обчислювали не площу, а об'єм рани за формулою: