ОСОБА І СУСПІЛЬСТВО У ФІЛОСОФІЇ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

summary

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження проблеми, визначається ступінь наукової розробки, окреслюється мета та основні завдання, предмет та об’єкт дисертаційного дослідження, охарактеризовано теоретико-методологічні засади, сформульовано положення наукової новизни, що виносяться на захист, теоретичну та практичну значущість роботи, а також наводяться дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ „Джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження” складається з двох параграфів та висновків і присвячений визначенню джерельної бази та основних методологічних підходів до розгляду філософського спадку П. Куліша на особу та суспільство. У цьому розділі простежується ступінь розробки означеної проблематики як у здобутках дорадянських та радянських дослідників творчості П. Куліша, так і в напрацюваннях вітчизняних дослідників сучасності, оцінюються переваги й означаються проблемні питання, котрі потребують спеціального розгляду. Доводиться, що творчий спадок П. Куліша безперечно заслуговує на розробку чіткої методології дослідження.

У параграфі 1.1. „Теоретико-методологічні засади та принципи дослідження” здійснено аналітичний огляд праць зарубіжних та вітчизняних авторів, надбання яких склали теоретико-методологічну основу дисертації, розглядаються застосовані методи та принципи наукового дослідження. Джерельною базою дисертації слугують усі опубліковані твори П. Куліша, але перевага надавалась творам суто філософської спрямованості. Внаслідок цього стало можливим відтворення та реконструювання філософських поглядів П. Куліша на особу і суспільство у контексті загальноукраїнського історико-філософського процесу та особливості його розвитку в Лівобережній Україні ХІХ ст. Особливе значення надавалось тритомній праці П. Куліша “Исторія возсоединенія Русі”, яка за своїм змістом є  застосуванням мислителем своїх загальнофілософських поглядів на особу і суспільство.

Слід зазначити, що філософські твори П. Куліша розглядались не тільки як вияв його творчої індивідуальності, але й як свідчення філософської думки України ХІХ століття, яка вільно чи невільно взаємодіяла із філософською думкою Росії, Польщі та інших країн.

У якості джерел нам слугували також твори сучасників П. Куліша: В. Білозерського, Е. Гребінки, М. Костомарова, І. Пулюя, Т. Шевченка та інших. Їх недолік полягає в тому, що обговорення робіт П. Куліша носило переважно характер з’ясування особистих точок зору на ті чи інші проблеми. Поза увагою залишилось власне вчення мислителя про особу і суспільство. Спроби глибше проаналізувати філософію П. Куліша зустрічаємо у творах М. Драгоманова та  І. Франка. У 90-ті роки ХІХ століття з’являються публікації про П. Куліша В. Антоновича, С. Єфремова, О. Маковея, В. Шевчука.

У 20-ті роки ХХ століття творчість П. Куліша досліджувалась такими вченими як О. Дорошкевич, М. Зеров, Є. Кирилюк, Є. Маланюк, О. Олексан-дрович, В. Петров, В. Щурат, Д. Чижевський, Ю. Шевельов, але ці дослідження, крім праць В. Щурата та Д. Чижевського, в основному обмежувались вивченням історико-літературної та історико-політичної складової творчого спадку мислителя.  За радянських часів оцінки спадщини П. Куліша були однозначно негативними. Лише набуття Україною державності призвело до стимулювання наукових пошуків малодосліджених пластів історії філософії в Україні. Останнє десятиліття позначене появою ряду дисертаційних досліджень з означеної проблеми, зокрема, це роботи Є. Нахліка, Г. Поперечної, В. Пуліної, А. Сініциної. Так, Г. Поперечною вперше було досліджено філософську антропологію та історіософську концепцію П. Куліша.

У кінці 90-х років ХХ століття з’являються фундаментальні підручники з історії філософії в Україні таких авторів як В. Горський, І. Огородник, М. Русин, Ю. Федів та Н. Мозгова, де детально досліджувався  філософський спадок П. Куліша.

У параграфі 1.2. „Історіографія досліджуваної проблематики” розглянуто літературу з теми наукової обсервації, закладено концептуальні основи дисертаційної роботи. Дисертантка здійснює історико-філософський аналіз праць, які стосуються філософії П. Куліша і поділяє їх на три періоди: дорадянський, радянський і сучасний, зупиняючись детальніше на дослідженнях, що мають найбільш знаковий характер.

Отже, аналіз наявної літератури надав можливість охопити максимальну кількість публікацій з означеної проблематики, з’ясувати коло найбільш досліджених аспектів у вивченні філософського спадку П. Куліша на особу та суспільство, а також таких, що потребують уточнень і додаткових наукових розвідок.

Другий розділ „Еволюція філософських поглядів П. Куліша на особу і суспільство” складається з двох параграфів та висновків і присвячений розгляду соціально-політичної та філософсько-культурологічної ситуації в Україні середини ХІХ століття та детальному аналізові світоглядно-філософської еволюції поглядів П. Куліша, в якій можна виділити три етапи: перший –  охоплює 40-50-ті роки, другий – 60-і – початок 70-х років, третій – від початку 70-х років і до смерті мислителя.

У параграфі 2.1. „Соціально-політична ситуація в Україні середини ХІХ століття та її філософське осмислення у творчості П. Куліша” з’ясовуються внутрішні та зовнішні фактори, під впливом яких проходив у середині ХІХ століття суспільно-політичний розвиток України. Підкреслюється домінуючий вплив внутрішніх чинників, серед яких слід зазначити роль філософсько-культурологічних. У другій половині ХІХ століття вітчизняна філософія набуває більш широкого та прикладного характеру і починає виходити за межі академічних закладів та суто теоретичних конструктів. У свою чергу це є наслідком європейських революцій 1848 року, створення централізованих держав і активізації інтересу до національної проблеми. Від середини ХІХ століття у найбільш розвинених європейських країнах стає помітним техногенний тиск на природу, що проявляється у протиставленні двох цивілізацій – аграрної та індустріальної. Активізація суспільно-політичного життя у Європі мала безпосередній вплив на українців. При цьому саме проблеми взаємодії природи, людини та суспільства, а також питання нації, націоналізму і народності постали у центрі політичних дискусій та філософсько-теоретичних конструкцій провідних діячів української інтелігенції, одним з яких був П. Куліш.

У  параграфі 2.2. „Еволюція поглядів П. Куліша на особу і суспільство” аналізуються етапи еволюції поглядів мислителя і стверджується думка, що світоглядна парадигма та базові філософські конструкти П. Куліша постають сталими, незмінними та логічно вмотивованими. Мислитель був особистістю цілісною і послідовною у своєму житті, а зміна його поглядів на ті чи інші явища та події зумовлювалась мінливістю та поліфонічністю часу, в якому проходив життєвий шлях П. Куліша. У світобаченні П. Куліша особа постає не як загально-універсальне поняття, а виявляється розпорошеною на типи осіб, які займали певні соціальні ніші у суспільстві, тобто є соціально детермінованою. Особа виступає своєрідною теоретичною дефініцією, або узагальненням, що може бути пояснене тільки через конкретизацію її збірного змісту.

Суспільство теж визначається як загально-універсальна категорія, яка досить чітко відрізняється від „держави”. Якщо держава постає як інструмент панування заможної верстви, то суспільство складає ту масу людей, по відношенню до якої це панування здійснюється. Для П. Куліша суспільство виступає синонімом поняття „народ”. Суспільство постає диференційованим на соціальні стани та окремі групи, котрі взаємодіють між собою.

Третій розділ „Філософські принципи вчення П. Куліша про особу та освіту” складається з двох параграфів та висновків і присвячений аналізу особливостей тлумачення мислителем філософських принципів вчення про особу та освіту, а також розкриттю сутності принципу поліфункціональності особи. 

Параграф 3.1.”Особливості тлумачення П. Кулішем вчення принципів розуміння особи та суспільства” присвячений аналізу  „хутірської філософії” П. Куліша, оскільки саме в ній спостерігається різкий поворот мислителя у напрямку екзистенціальної інтерпретації істинної людини. Це означає суттєву зміну світоглядно-філософського погляду на людину, оскільки П. Куліш переходить від розуміння зромантизованої особи  до розуміння особи як шукача правди, тобто до особи скептичного умонастрою. У параграфі розглядається така важлива ознака філософії П. Куліша як антитетика внутрішнього (природно-сутнього, глибинного) та зовнішнього (соціально-штучного, вимушеного) начал людини. Символом зовнішнього постає розум, що уособлює минущі, раціонально-діяльні характеристики особи.  Символом же внутрішнього, глибинного і вічного начала людини є природа, головну роль в якій відіграє душа та серце. Саме через серце пролягає шлях до істини. Суспільство у П. Куліша також постає антитетичним. У його межах протистоять одне одному та співіснують місто та село, столиця та провінція, хутір та цивілізація, національне та чужоземне. Ці символічні антитези виступають у творчому спадку П. Куліша як означення поліфонічності існування суспільства загалом.

У параграфі 3.2. „Реалізація П. Кулішем принципу полі- функціональності особи” досліджується дійсна основа взаємодії особи і суспільства, яку мислитель вбачає у суспільно-освітньому процесі. Освіта у П. Куліша постає насамперед як певний стан суспільства у ситуації культурного самовідтворення, а потім вже як спеціалізований процес шкільного навчання та виховання. П. Куліш структурує освіту наступним чином: „батьківська” школа, „загальносуспільна” освіта та самоосвіта. Самоосвіта мислиться П. Кулішем як своєрідна „школа життя”, котра нерідко важить більше, ніж книжкова освіта. З точки зору мислителя, суспільно-освітній процес включає в себе як раціональну, так і ірраціональну форми навчання і виховання, тобто школи різного типу. При цьому ірраціональний  освітній процес, на думку П. Куліша, домінує у суспільстві і не піддається ніякому стабільному контролю.

          У висновках дисертаційного дослідження зроблено підсумки результатів роботи, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Вони конкретизовані в наведених нижче положеннях:

1. З огляду на усталену точку зору стосовно суперечливості, непостійності, мінливості поглядів П. Куліша, котрі проявлялися у його творчості протягом життя, його світоглядна парадигма, базові філософські конструкти постають сталими й логічно вмотивованими. П. Куліш був особистістю цілісною і послідовною у своєму житті. А зміна його поглядів на ті чи інші явища та події зумовлена мінливістю та поліфонічністю часу, в якому проходив свою «школу життя» П. Куліш. Таким чином, філософія П. Куліша стала результатом його світоглядно-філософської еволюції, в якій можна виділити три етапи. Першим став етап, що охоплює 40-50-ті роки ХІХ ст., другий - 60-ті і до початку 70-х років, завершальним став період від початку 70-х років і до смерті П. Куліша.

2. Звернення П. Куліша до проблем людини та суспільства розглядалося ним як назріла моральна, політична і науково-просвітницька проблема, розв’язання котрої може реально вплинути на українське суспільство, змінити життя людей. У світобаченні П. Куліша особа не постає універсально-загальним поняттям, а виявляється розпорошеною на типи осіб, які займають певні соціальні ніші в суспільстві, є соціально-детермінованою. Особа є своєрідною теоретичною дефініцією, або узагальненням, що може бути пояснене через конкретизацію його збірного змісту. Суспільство ж не визначається як загально-універсальна категорія,  воно досить чітко відрізняється від поняття “держава”. Для П. Куліша  суспільство виступає синонімом поняття “народ”. Суспільство постає диференційованим на соціальні стани та окремі групи, котрі взаємодіють між собою.

3. В “хутірській філософії” спостерігається різкий поворот П. Куліша у напрямку екзистенціальної інтерпретації істинної людини. Він переходить до розуміння особи як шукача правди, тобто до особи скептичного умонастрою. Хутір постає у його філософії і як реальність, і як своєрідний символ та метафора суспільності. Як і світ людини, світ хутора постає в антитетичності внутрішнього і зовнішнього. Головним є світ внутрішній – це душа хутора, котра постає як ірраціональне, глибинно-ментальне, стержень життя, його зміст та сила. Світ хутора у П. Куліша постає у вигляді світу символів (як і світ Біблії).

4. Дійсну основу взаємодії особи і суспільства П. Куліш вбачає у суспільно-освітньому процесі. Освіта у П. Куліша постає не тільки як спеціалізований процес шкільного навчання і виховання, а і як певний стан суспільства в ситуації культурного самовідтворення. П. Куліш структурує освіту, поділяючи її на три основні частини: „батьківську” науку, школу та “загальносуспільну” освіту, котра є своєрідною „школою життя”, самоосвіта. Освіта мислиться П. Кулішем як своєрідна „школа життя”, котра найчастіше важить більше, ніж книжкова освіченість. Суспільно-освітній процес включає в себе як раціональну, так і ірраціональну форми навчання і виховання. Ірраціональний же освітній процес домінує в суспільстві і не піддається ніякому стабільному контролю.

5. Аналіз творчості П. Куліша вказує на те, що його філософські погляди тісно пов’язані із світоглядом і звичаєвістю Лівобережної України. Також вони значною мірою збігаються із концептуальними світоглядними концепціями представників Кирило-Мефодіївського братства, представленими, передовсім, у “Законі Божому або Книзі буття українського народу”.

6. У філософській спадщині П. Куліша визначається комплекс таких понять та ідей, котрі не змінювалися, а лише вдосконалювались та набували характеру стрункої, логічно довершеної системи. Фактично незмінними лишалися і фундаментальні засади світогляду мислителя. Мається на увазі його антеїзм, хліборобська прив’язаність до рідної української землі, до свого “хутора”, гуманізм і антропоцентризм.

8. Філософські погляди П. Куліша навряд чи доцільно підганяти під схеми історії західноєвропейської філософії. Йому, як і всім українським мислителям, притаманна надзвичайна пластичність філософської думки, поєднаної із постійним душевним пошуком ідеалу (істини) в багатогранній динаміці життя. Все це робить його філософське мислення поліфонічним.