ТАКТИКА ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ХРОНІЧНУ ЕКЗЕМУ З ВИКОРИСТАННЯМ КВАНТОВО-ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ТА ГЕТЕРОТРЕНІНГОВОЇ ТЕРАПІЇ : ТАКТИКА ЛЕЧЕНИЯ БОЛЬНЫХ ХРОНИЧЕСКОЙ экземой С ИСПОЛЬЗОВАНИЕМ КВАНТОВО-ЭНЕРГЕТИЧЕСКОЙ И ГЕТЕРОТРЕНИНГОВОИ ТЕРАПИИ

summary

Матеріали та методи дослідження. У 120 хворих на хронічну істинну екзему (чоловіки) з’ясовувались скарги, анамнез життя та захворювання, вони консультувались у суміжних спеціалістів. Вивчались показники загальних лабораторних (крові, сечі) та біохімічних (визначення рівнів білірубіну, трансаміназ, глюкози) досліджень. Ставилась реакція Васермана на сифіліс. При роботі з хворими дотримувались загальних вимог і положень, схвалених Першим національним конгресом по біоетиці (Київ, 2001).

ЕЕГ-дослідження проводились на 10-канальному енцефалографі NIHON KONDEN-7300 (Японія). При оцінці ЕЕГ вивчались такі характеристики: хвилі, ритми, синхронізація, типи, класи ЕЕГ (в залежності від наявності або поєднання 3-х основних параметрів – міжпівкульної асиметрії, пароксизмальної активності, фокусу патологічної активності), характер змін ЕЕГ (дифузні, регіональні). В якості функціонально-навантажувальних тестів проводились: гіпервентиляція, проба з відкриванням та закриванням очей. РЕГ-дослідження проводили на 4-канальному реографі „РЕМА” (Україна). Аналіз РЕГ здійснювався за допомогою комп’ютерної програми ІВМ РС/АТ. Визначались такі показники: реографічний, дикротичний, діастолічний індекси, відношення тривалості реопідйому до тривалості усієї хвилі, коефіцієнт асиметрії, показник стану судинного тонусу. Фізіологічні дані ЕЕГ- та РЕГ-показників оцінювали при обстеженні 20 практично здорових осіб (контрольна група).

Для виявлення депресивних розладів використовувався опитувальник пацієнта, запропонований В.Н. Красновим (1999), перевагою якого є можливість використання в умовах загальномедичної практики і проведення аналізу виявлених депресивних розладів, представлених в таких рубриках МКХ-10 як: F06.3 – „розлади настрою (афективні) органічного походження”, F32 – депресивний епізод, F33 – „рекурентний депресивний розлад”, F34 – хронічні розлади настрою, F43.2 – „депресивна реакція”. Для діагностики ступеня прояву депресивного епізоду враховували основні та додаткові симптоми: основні – 1) зниження настрою протягом 2-х і більше тижнів; 2) втрата інтересів і відчуття задоволення практично в усіх сферах діяльності або апатія, що помітна для оточуючих; 3) психомоторна загальмованість або зниження психічної і фізичної активності; додаткові – 1) зниження здатності до зосередження уваги, неуважність; 2) зниження самооцінки, впевненості в собі; 3) наявність ідей вини і приниження; 4) похмуре і песимістичне бачення майбутнього;                     5) суїцидальні фантазії, думки, наміри, приготування; 6) розлади сну; 7) зниження (підвищення) апетиту, втрата (збільшення) ваги. Для визначення легкого депресивного епізоду достатнім було, якщо констатували принаймні два з основних симптомів депресії і два – з додаткових. Наявність двох з основних симптомів депресії в сполученні з трьома (переважно – чотирма) додатковими, свідчило про помірно виражену депресію; усіх трьох основних симптомів депресії і не менше чотирьох додаткових – про важку депресію.

Біохімічне дослідження гістаміну та серотоніну в крові проводили флюоресцентним методом в модифікації Л.Я. Прошиної (1981).

Для математичної обробки одержаних результатів використовували пакети прикладних програм „Office Professional 2000” фірми Microsoft Corporation. З метою проведення репрезентативного порівняльного аналізу, отримані показники клінічних та лабораторних досліджень оцінювали в умовних балах (у.б.) за уніфікованою 3-бальною системою у залежності від ступеня їх змін (0 у.б. – патологічні зміни відсутні, 1 у.б. – „легкого”, 2 у.б. – „помірного”, 3 у.б. – „тяжкого” ступенів).

Результати власних досліджень та їх обговорення. Хворі розподілялись на 2 групи: 1-ша (основна) – 80 чоловіків, які зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС, та 2-га (порівняльна) – 40 чоловіків, що не зазнали впливу таких факторів.

Переважна кількість хворих (97 – 80,8%) була у віці від 46 до 60 років, тривалість захворювання на хронічну екзему коливалась частіше в межах від 20 та більше років (60 – 50,0%). Перші клінічні ознаки захворювання спостерігались в різні вікові періоди. У всіх хворих на хронічну екзему найбільш частими чинниками загострення та рецидивів захворювання були нервово-психічні фактори (у 100% осіб, які зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС, зазначалась наявність стресових ситуацій, які передували відповідно загостренню чи рецидиву). Нервово-психічні розлади, як фактор, що сприяв виникненню хронічної екземи,  також достовірно (р<0,05) частіше відмічались в анамнезі хворих 1-ї групи у порівнянні з 2-ю (відповідно 60 – 75,0% та 20 – 50,0%). Супутня патологія в якості фактору, що хворі асоціювали із загостреннями та рецидивами дерматозу, відмічалась приблизно однаково часто в обох групах, і переважно це були хронічні захворювання органів травлення (шлунку, печінки, підшлункової залози, кишечнику).

Обов’язковим симптомом у всіх хворих на хронічну екзему була наявність сверблячки шкіри (СШ). „Легкий” ступінь сверблячки (1-3 епізоди в день без приступів вночі), ми оцінювали в 1 у.б.; „помірний” (з частими епізодами, але без потреби до розчухування на протязі усієї доби і відсутністю підсилення ввечері або під час сну) – в 2 у.б.; „тяжкий” (з частими епізодами та потребою до розчухування на протязі усієї доби і наявністю підсилення ввечері або під час сну) – в 3 у.б. Найбільший ступінь сверблячки спостерігався у хворих на хронічну екзему 1-ї групи (середні показники ступеня СШ в цій групі були 2,55±0,54), що достовірно (р<0,05) відрізняється від такого показника 2-ї групи (відповідно 1,93±0,74).

У всіх хворих спостерігались також різноманітні прояви депресивних станів (ДС): „легкого” ступеню – у 12 (10,0%), „помірного” – у 55 (45,8%), „тяжкого” – у 53 (44,2%). Окрім вищезазначених ступенів проявів „явних” ДС у деяких пацієнтів були виявлені і т. з. „масковані” ДС, які, за даними І.В. Коваленко (2005), мають 3 групи ознак: 1) соматовегетативні скарги, порушення сну, зниження апетиту, зниження потенції, зменшення ваги тіла, добові коливання самопочуття; 2) періодичність та хвилеподібність розладів, сезонність проявів, залежність від негативних емоцій, поліморфізм проявів в динаміці захворювання; 3) відсутність ефекту від соматичної терапії, позитивний ефект від застосування антидепресантів. Пацієнтів з вищезазначеними ознаками «маскованих» ДС було 6 (5,0%). Інші форми ДС (іпохондричний розлад, дисоціативні розлади, «соматоформні» розлади, хронічний психогенний біль), а також інші психосоматичні розлади (астенічні і т. п.) не виявлялись. Враховуючи, що між проявами „маскованої” депресії та „легким” ступенем ДС („явної” депресії) мають місце несуттєві відмінності, ми оцінювали їх разом як «легкий» ступінь ДС –  1 у.б.; як 2 у.б. – „помірний” ступінь ДС; як 3 у.б. – „тяжкий” ступінь ДС. Найбільший ступінь ДС спостерігався у хворих на хронічну екзему 1-ї групи (середні показники становили 2,54±0,72), що достовірно (р<0,05) відрізняється від таких показників 2-ї групи (відповідно 1,95±0,98).

При оцінці змін об’єктивного статусу шкіри у хворих на хронічну екзему ми враховували «Стандарти діагностики…» [Мавров І.І. та співавт., 2000], рекомендовані МОЗ України. У всіх хворих на хронічну екзему висипка  локалізувалася на симетричних ділянках з локалізацією на шкірі обличчя, верхніх та нижніх кінцівок, тулуба. Вогнища ушкодження були без чітких кордонів. У багатьох пацієнтів процес супроводжувався наявністю, як навкруги, так і у віддалених від основних осередків ушкодження, вторинних висипок. У період загострення, крім еритеми, відмічали наявність ексудативних папул, мікровезикул, мікроерозій, на поверхні яких виступали крапельки серозного ексудату. Одночасно виявлялись кірочки, при відпаданні яких залишалось лущення.

У деяких хворих відмічалась наявність пустул, у разі регресу яких спостерігались кірочки, які ставали грубими, масивними, і нагадували імпетиго. На шкірі була велика кількість екскоріацій внаслідок розчухування.

Тобто, спостерігали типові ознаки екземи:  строкатість висипки (справжній і несправжній, еволюційний поліморфізм – одночасне існування різних первинних і вторинних елементів: плям, папул, везикул, пустул, ерозій, кірочок, лусочок, екскоріацій); чергування ушкоджених і неушкоджених ділянок шкіри („архіпелаг островів”).

Електроенцефалографія (ЕЕГ) та реоенцефалографія (РЕГ), дослідження вмісту у крові серотоніну та гістаміну були проведені 40 (50,0%) хворим на хронічну екзему 1-ї та 20 (50,0%) 2-ї груп.

При оцінці ЕЕГ в 1-й групі: тип І – організований, відмічався у 17,5%, що достовірно (р<0,001) менше, ніж у здорових осіб (у середньому 58,3%); тип ІІ – гіперсинхронний, реєструвався рідше (7,5% - р<0,01), ніж у здорових осіб (у середньому 16,7%); тип ІІІ – десинхронний, у хворих 1-ї групи не зустрічався, а реєструвався у 10,0% хворих 2-ї групи, тобто, майже у такому ж відсотковому відношенні, що і у здорових осіб (у середньому 8,3%); тип IV – дезорганізований (з переважанням альфа-активності) реєструвався достовірно (р<0,001) значно частіше у хворих 1-ї групи (57,5%), ніж у здорових осіб (у середньому 16,7%); тип V – дезорганізований (з переважанням тета- і дельта-активності) відмічався у 17,5% хворих 1-ї групи (у здорових осіб він не виявляється). В 2-й групі обстежених осіб ці типи ЕЕГ реєструвались відповідно: тип І – у 40,0%, ІІ – у 10,0%, ІV – у 30,0%, V – у 10,0%, (р<0,05-0,01). Тобто, за усіма типами ЕЕГ у хворих на екзему відмічались достовірні відмінності у порівнянні з фізіологічними значеннями (нормою). Достовірна різниця за усіма типами ЕЕГ відмічалась також між цими двома групами хворих (р<0,05-0,01). Всі варіанти ЕЕГ були розділені на електроенцефалограми з регуляторними за загальномозковими змінами біоелектричної активності головного мозку. У хворих 1-ї групи регуляторні види змін ЕЕГ реєструвались достовірно (р<0,01) рідше (32,5%), ніж у здорових осіб (у середньому 83,3%). Загальномозкові зміни у цих хворих, навпаки, реєструвались достовірно (р<0,001) частіше (67,5%), ніж у здорових осіб (у середньому 16,7%).

Аналіз даних, отриманих при ЕЕГ-дослідженні, виявив наступні особливості:

1) у відношенні до типів ЕЕГ: а) у хворих 1-ї групи достовірно (р<0,05) у порівнянні з даними здорових осіб, превалювали ЕЕГ IV типу (57,5%), що може свідчити про наявність змін як в самій корі, так і дисфункції неспецифічних регулюючих систем головного мозку; б) у хворих 2-ї групи частіше відмічались організований (тип І – 40,0%, р<0,05) та дезорганізований з домінуючою альфа-активністю (тип ІV – 30,0%, р<0,05) типи;

2) у 67,5% хворих на хронічну екзему 1-ї групи та у 55,0% - 2-ї на ЕЕГ переважали загальномозкові зміни, тобто достовірно (р<0,001) частіше, ніж у здорових осіб (у яких переважали регуляторні зміни вихідної ритміки – у середньому у 83,3%); ці зміни могли стати результатом дисфункції клітин кори головного мозку, а також – дезорганізуючого впливу з боку його серединних структур;

3) у хворих 1-ї групи реєструвались значні зміни фонової біоелектричної активності по осі „лоб-потилиця” (у 40,0%), що достовірно (р<0,001) відрізнялись від цього показника у здорових осіб (у яких в основному реєструвались легкі зміни – у середньому у 70,8%); це може бути зумовлено процесами як в самій корі, так і в неспецифічних регулюючих системах головного мозку внаслідок впливу декількох факторів, у тому числі – й радіаційного впливу; у хворих 2-ї групи відмічалась тенденція до переважання змін фонових ЕЕГ помірного ступеню виразності (45,0%);

4) ознаки міжпівкульної асиметрії, пароксизмальної активності та осередкової симптоматики у переважної кількості здорових осіб (91,7%) були відсутні (клас А); у 42,5% хворих 1-ї групи та 40,0% - 2-ї констатовані ознаки, характерні для ЕЕГ класу А, але поряд з цим превалювали ЕЕГ класу С (відповідно у 32,5% і 45,0%); різниці цих показників достовірні у порівнянні зі здоровими особами (р<0,001); поява міжпівкульної асиметрії може бути обумовлена за рахунок дезрегуляції в діяльності структур лімбіко-ретикулярного комплексу;

5) у 25,0% хворих 1-ї групи та 13,7% - 2-ї відмічались ЕЕГ класу D з наявністю міжпівкульної асиметрії та пароксизмальної активності (тобто, достовірно, р<0,001) відрізнялись від даних здорових осіб; це могло бути обумовлено залученням до процесу діенцефально-стовбурових структур;

6) у 52,5% хворих 1-ї групи та 30,0% - 2-ї з високим ступенем достовірності (відповідно р<0,001) на ЕЕГ відмічались послаблення або навіть повне зникнення реакції на відкривання очей (у здорових осіб у 91,7% була адекватною реакція на цю пробу); це може свідчити про роль функціональної недостатності зв’язків кори головного мозку з підкорковими регулюючими центрами;

7) у 46,0% хворих 1-ї та 34,0% - 2-ї груп під час гіпервентиляції на ЕЕГ виявлялись ознаки пароксизмальної патологічної активності, локалізованої в передніх відділах, що може бути пов’язаним з дисфункцією в діяльності структур діенцефального рівня та оральних відділів стовбуру мозку.

Таким чином, в 1-й групі хворих виявлено переважання ЕЕГ дезорганізованого (IV) типу, і, відповідно цьому, загальномозкові зміни фонової ритміки значного ступеню (у хворих 2-ї групи – помірного ступеню). У хворих 1-ї групи виявлені також зміни реактивності біопотенціального поля кори головного мозку у вигляді значно порушеної реакції на світлову функціональну пробу та гіпервентиляцію (у 2-й групі хворих ці реактивні зміни були виражені слабкіше). З метою репрезентативного порівняльного аналізу клінічних, психологічних та інструментальних досліджень, зміни ЕЕГ ми також оцінювали в у.б. („легкі” зміни біоелектричної активності спокою – як 1 у.б., „помірні” – як 2 у.б., „значні” – як 3 у.б.). Середні показники були достовірно (р<0,05) більшими у хворих на хронічну екзему 1-ї групи (2,15±0,80) у порівнянні з 2-ю (1,85±0,74).

При реєстрації фонової РЕГ за усіма типами у хворих на хронічну екзему відмічались достовірні (р<0,05-0,001) відмінності у порівнянні з фізіологічними значеннями (нормою).

Гіпертонічний гіперволемічний тип РЕГ виявлено у 4 (10%) хворих 1-ї групи, нормотонічний нормоволемічний – у 1 (2,5%) 1-ї та 5 (25,0%) 2-ї груп, гіпертонічний нормоволемічний – у 29 (72,5%) 1-ї та 15 (75,0%) 2-ї груп, гіпертонічний гіповолемічний – у 6 (15,0%) хворих 1-ї групи.

При оцінці показників РЕГ в у.б., з урахуванням того, що у хворих з наявністю нормотонічного нормоволемічного типу РЕГ, все ж таки виявлялись ознаки незначної судинної дистонії, ми оцінювали їх як 1 у.б.; у разі реєстрації у хворих гіпертонічного нормоволемічного типу РЕГ і наявності таких показників як достатнє пульсове кровонаповнення, підвищений тонус церебральних судин, слабка судинна дистонія, незатруднений венозний відтік, ми оцінювали їх як 2 у.б.; якщо у хворих з гіпертонічним нормовелемічним типом РЕГ при вищезазначених даних у відношенні пульсового кровонаповнення та тонусу церебральних судин відмічались судинна дистонія та венозний відтік помірних ступеней, або реєструвались гіпертонічний гіперволемічний чи гіпертонічний гіповолемічний типи, ми оцінювали їх як 3 у.б. Середні показники в у.б. були достовірно (р<0,05) більшими у хворих на хронічну екзему 1-ї групи (2,70±0,52) у порівнянні з 2-ю (2,05±0,76).

У здорових осіб вміст у крові серотоніну у середньому складав 0,065±0,017 (при граничних коливаннях від 0,04 до 0,09),  гістаміну – 0,052±0,019 (при граничних коливаннях від 0,02 до 0,08) мкг/мл. Враховуючи уніфіковану 3-бальну систему оцінки ступеню тяжкості клінічних чи лабораторних ознак захворювання, ці фізіологічні значення рівнів серотоніну та гістаміну ми оцінювали як 0 у.б.; у такому разі, якщо дотримуватись принципів визначення критеріїв Ст’юдента і орієнтуватись на нормальні рівні цих показників, то можливо оцінювати як 1 у.б. (легкий ступінь) зміну їх рівня не більше ніж в 1,19 разу; як 2 у.б. (помірний ступінь) – від 1,2 до 1,9 разу; як 3 у.б. (значний ступінь) – від 2 до 2,9 та більше разу.

В обох групах не відмічалось хворих з нормальними рівнями серотоніну та гістаміну в крові. В той же час ці показники в основній та порівняльній групах достовірно (р<0,05) відрізнялись між собою.

При оцінці їх в у.б. встановлено, що у 6 (15,0%) з 40 обстежених хворих 1-ї групи визначався легкий ступінь змін рівня серотоніну в крові, у 15 (37,5%) – помірний, у 19 (47,5%) – значний (середній бал складав 2,33±0,73); у хворих 2-ї групи такі показники спостерігались відповідно у 6 (30,0%), 10 (50,0%) та 4 (20,0%) з 20 обстежених (середній бал складав 1,90±0,72).

У 1 (2,5%) з 40 обстежених хворих 1-ї групи визначався легкий ступінь змін рівнів гістаміну в крові, у 7 (17,5%) – помірний, у 32 (80,0%) – значний (середній бал складав 2,78±0,48); у хворих 2-ї групи такі показники спостерігались відповідно у 3 (15,0%), 8 (40,0%) та 9 (45,0%) з 20 обстежених (середній бал складав 2,30±0,73).

Отже, зміни рівнів серотоніну та гістаміну в крові, які корелюють в певній мірі зі змінами ЕЕГ та РЕГ, можуть свідчити про їх важливу роль не тільки як медіаторів алергії в розвитку алергічного компоненту запальної реакції при хронічній екземі, але й як нейромедіаторів, що впливають на центральні регулюючі структури головного мозку (згідно даних літератури серотонін впливає на показники ЕЕГ, гістамін – на РЕГ) – А.М. Вейн и соавт. (2002).

З метою розробки нового патогенетично обґрунтованого методу немедикаментозного лікування хворих на хронічну екзему, було проведено поетапне дослідження порівняльної ефективності використання стандартної терапії – СТ (20 хворих 1-ї та 10 – 2-ї груп), гетеротренінгової (ГТ) та квантово-енергетичної (КТ) терапії (відповідно по 20 пацієнтів 1-ї та по 10 – 2-ї груп), а також комплексної квантово-енергетичної та гетеротренінгової терапії – КГТ (відповідно 20 пацієнтів 1-ї та 10 – 2-ї груп). Ефективність лікування оцінювалась комплексно шляхом аналізу динаміки основних скарг, показників об’єктивного, психологічного, інструментальних та лабораторних досліджень. З урахуванням цих даних план лікування хворих складався індивідуально.

Хворим, лікованих методом стандартної терапії (СТ), комплексно проводили такі заходи: рекомендувалась гіпоалергенна дієта, гігієнічні засоби догляду за шкірою, рекомендувалось носити одяг без електростатичного впливу на шкіру, дотримуватись раціональних змін видів і термінів праці та відпочинку; призначались антигістамінні препарати, медикаментозна седативна терапія не використовувалась, а в якості седативних засобів рекомендувались фітопрепарати (настоянка пустирнику та ін.); при призначенні вітамінів перевагу віддавали комплексним препаратам (квадевіт і т.п.). У відповідності з клінічними проявами на шкірі призначалась місцева терапія. Тобто, дотримувались „Стандартів лікування…” МОЗ України [Мавров І.І. та співавт., 2000].

При проведенні квантово-енергетичної терапії (КТ) використовували апарат РИКТА-01 магнітоінфрачервоної лазерної терапії („Витязь”) із акупунктурною насадкою. Сеанси квантово-енергетичної терапії проводилися за запатентованою нами методикою щоденно протягом 1 хвилини і впливали на мікрозони (точки акупунктури – ТА). При обґрунтуванні рецепту ТА враховували дані рефлексотерапевтів [Самосюк І.З. та співавт., 2003], згідно з якими певні з них застосовуються для лікування захворювань органів травлення, неврозів, ендокринних розладів – це т. з. „точки загальної дії”, а також ті, що показані для терапії екземи та сверблячки шкіри. На один сеанс зазвичай використовували не більше двох точок у симетричних зонах. На 7-й та 9-й день лікування КТ-терапію здійснювали без акупунктурної насадки безпосередньо в зоні запального процесу.

При проведенні гетеротренінгової терапії (ГТ) поступово з 1-го по 12-е заняття, які проходили щоденно, використовувалися вправи, які спрямовані на загальне зміцнення емоційно-вольової сфери (забезпечення загального заспокоєння, досягнення тренованої м’язової релаксації, викликання відчуття тепла в кінцівках та в сонячному сплетінні і т. п.). З урахуванням тієї обставини, що перебування хворого в стаціонарі є обмеженим в часі і потребує інтенсифікації процесу навчання та індивідуалізації прийомів самовпливу, вправи пацієнтами засвоювалися у процесі аутотренінгу під час лікування та закріплювались заняттями вдома (т. з. – „гетеротренінг”). Кожному хворому призначались додаткові вправи з урахуванням особливостей та періоду захворювання, рекомендувалось використовувати тільки формули стверджуючого характеру.

При виборі методів лікування враховували дані літератури про те, що КТ-терапія найбільш ефективно впливає на зменшення ступеню виразності сверблячки, а ГТ-терапія в більшій мірі сприяє регресу проявів депресивних станів. СТ-терапія зменшує негативний вплив косметичного дефекту шкіри на розвиток як сверблячки, так і депресивних станів (регрес висипки). У цьому зв’язку комплексна квантово-енергетична та гетеротренінгова терапія (КГТ) ґрунтувалась на одночасному використанні вищеописаних методів СТ, КТ та ГТ-терапії.

Ступені виразності сверблячки шкіри, депресивних станів, змін показників ЕЕГ, РЕГ, вмісту серотоніну та гістаміну в крові у хворих (у разі їх лікування певними методами) до початку такої терапії були приблизно однаковими (р>0,05). Ці зміни мали певне прогностичне значення для результатів терапії.

У хворих 1-ї групи ступінь сверблячки до лікування був у середньому 2,55±0,54, після лікування методом СТ він зменшився в 1,3, ГТ – в 1,7, КТ – в 1,8, КГТ – в 2,3 рази (р<0,05). У хворих 2-ї групи ступінь сверблячки до лікування був у середньому 1,93±0,74, після лікування методом СТ він зменшився в 1,3, ГТ – в 2,1, КТ – в 2,0, КГТ – в 2,5 рази (р<0,05-0,01).

У хворих 1-ї групи ступінь виразності депресивних станів до лікування був у середньому 2,54±0,48, після лікування методом СТ він зменшився в 1,2, ГТ – в 1,7, КТ – в 1,6, КГТ – в 2,0 рази (р<0,05). У хворих 2-ї групи ступінь виразності депресивних станів до лікування був у середньому 1,95±0,90, після лікування методом СТ він зменшився в 1,2, ГТ – в 1,8, КТ – в 1,7, КГТ – в 2,1 рази (р<0,05).

У хворих 1-ї групи ступінь змін вмісту серотоніну в крові до лікування, який оцінювався в умовних балах, склав у середньому 2,33±0,73 у.б., після лікування методом СТ він зменшився в 1,1, ГТ – в 1,4, КТ – в 1,5, КГТ – в 1,7 рази (р<0,05); у хворих 2-ї групи до лікування цей показник був у середньому 1,90±0,72 у.б., після лікування вищезазначеними методами зменшувався відповідно в 1,2, 1,4, 1,5, 1,8 рази (р<0,05).

У хворих 1-ї групи ступінь змін вмісту гістаміну в крові до лікування, який оцінювався в умовних балах, склав у середньому 2,78±0,48 у.б., після лікування методом СТ він зменшився в 1,1, ГТ – в 1,4, КТ – в 1,4, КГТ – в 1,7 рази (р<0,05); у хворих 2-ї групи до лікування цей показник був у середньому 2,30±0,73 у.б., після лікування вищезазначеними методами зменшувався відповідно в 1,1, 1,5, 1,6, 2,0 рази (р<0,05-0,01).

Дослідження показників ЕЕГ та РЕГ після лікування усіма методами у віддалених періодах спостереження (від 1 до 3 років) свідчили про фактичну відсутність їх динаміки, що узгоджується з даними літератури про стабільність цих змін [Бессмертная Е.В. и соавт., 2001].

Таким чином, в результаті проведення лікування ступені виразності сверблячки шкіри, депресивних станів в найбільшій мірі зменшилися після комплексного лікування з використанням комплексної квантово-енергетичної та гетеротренінгової терапії (КГТ). У разі проведення цього методу також відмічалась найбільш виразна динаміка відновлення змінених до лікування рівней серотоніну та гістаміну в крові. Це сприяє і більш добрим віддаленим наслідкам терапії: у періодах диспансеризації при лікуванні СТ-методом зменшення частоти та ступеня проявів рецидивів спостерігалось у 50,0% хворих на хронічну екзему, відповідні показники при лікуванні ГТ-методом були  у 75,0%, КТ-методом – у 70,0%, КГТ-методом – у 90,0% (р<0,05). В той же час, збереження, особливо у осіб, що зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС, певних змін функціонального характеру на ЕЕГ та РЕГ переважно після СТ-, ГТ- та КТ-терапії, потребують ретельного відношення до реабілітації цієї категорії пацієнтів.

Проведення репрезентативного порівняльного аналізу з використанням уніфікованої 3-бальної системи оцінки ознак захворювання свідчить про односпрямовану закономірність у відношенні до ступеней тяжкості проявів сверблячки шкіри, депресивних станів, змін ЕЕГ-, РЕГ-показників, вмісту гістаміну та серотоніну в крові; тобто, має місце пряма корелятивна залежність (r=0,47-0,71) змін показників психологічних, інструментальних та біохімічних досліджень від ступеня виразності сверблячки шкіри (особливо це стосується хворих на хронічну екзему 1-ї групи – осіб, що зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС).

Враховуючи „ключову” роль сверблячки шкіри у обстежених нами хворих, можна провести співставлення з відомими даними А.М. Вейна и соавт. (2002) про те, що локальні прояви синдрому вегетативних дистоній за час свого розвитку та поглиблення „обростають” генералізованими психовегетативними розладами, які виникають як реакція на хронічний подразник (наприклад, як реакція на хронічний біль або на дезадаптацію, викликану локальними розладами). Хронічні больові синдроми (при жовчокам’яній, сечокам’яній хворобах, хронічному панкреатиті), на думку цих авторів, також „обростають” психовегетативними порушеннями (що найбільш яскраво виражені при алергічних розладах) і є за своєю суттю „хронічним больовим стресом”. При хронічній екземі, при якій, на відміну від болю, спостерігається не менш негативне ноцицептивне відчуття – сверблячка (pruritus), можливо припустити формування окремого „синдрому хронічного прурітогенного стресу”, який є більш виразним у хворих на хронічну екзему, що зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС. Складовими „синдрому хронічного прурітогенного стресу” у цієї категорії пацієнтів є: 1) емоційні компоненти, при яких стрес-факторами є вплив невеликих доз радіації+екстремальність умов аварії, а проявами стрес-реакції - інтелектуальна переоцінка, раціоналізація суб’єктивних хвилювань та порушення психофізіологічного стану аж до депресій; 2) „прурітогенні” компоненти, при яких стрес-факторами є сверблячка та косметичний дефект шкіри, а проявами стрес-реакції – розчухування шкіри та порушення циркадіанного біоритму „сон-бадьорість”.

Найбільш вірогідним місцем концентрації змін в ЦНС при цьому може бути гіпоталамус бо, по перше, в передньому його відділі є супрахіазматичне ядро, що за даними електрофізіологічних досліджень, вважається умовним „центром” одночасно і відчуття сверблячки, і біоритму „сон-бадьорість”; по друге, основними джерелами аферентних імпульсів, які надходять до гіпоталамусу, є лімбічні утворення та ретикулярна формація (тобто ті, які в найбільшій мірі відповідають за виявлені у наших хворих зміни показників ЕЕГ, РЕГ та психологічних досліджень); по третє, еферентні імпульси з гіпоталамусу надходять також до найбільш важливих структур ЦНС (ретикулярної формації та стовбуру мозку, таламусу, гіпофізу).

Слід також зазначити, що в ЦНС зосереджено біля 2% сумарного пулу серотоніну організму людини, і найбільше його міститься в гіпоталамічній області, ядрах шва мозку, найменше – в корі головного мозку та мозочку. Фізіологічна роль серотоніну головного мозку людини розглядається у зв’язку з регуляцією таких психоемоційних реакцій, як імпульсивність, агресивність, тривожність, депресія, а також він бере участь в контролі процесів сенсорного сприйняття та регуляції циркадіанних ритмів організму. За даними літератури, в стадії тривоги (розвитку стрес-реакції) спостерігається дестабілізація клітинних мембран, що може бути проявом недостатності компенсаторно-адаптивних процесів.

Помірна активація серотонін- та гістамінергічних систем у цьому випадку є реакцією біологічного захисту, з урахуванням даних про те, що біогенні аміни мають антистресове значення, попереджаючи розвиток ушкоджень лімфоїдної системи при стресі. Таке „наводнювання” організму вільними формами вазоактивних амінів може стати ініціюючим моментом розвитку судинних та патоморфологічних порушень, а в умовах дії малих доз іонізуючого випромінювання – скласти патогенетичний фон для розвитку алергічних реакцій. В стадію виснаження адаптивної реакції, що виникає у відповідь на багаторазовий вплив сверблячки на фоні змін вмісту у крові серотоніну та гістаміну, компенсаторні механізми з боку центральних регуляторних систем недостатні.

ВИСНОВКИ

У дисертації представлені теоретичне узагальнення і нове рішення наукової задачі – підвищення ефективності лікування хворих на хронічну екзему шляхом розробки диференційованої методики з використанням квантово-енергетичної та гетеротренінгової терапії на підставі визначення патогенетичних механізмів розвитку захворювання, встановлення ролі порушень регулюючих структур головного мозку та біогенних амінів.

1. Клініко-епідеміологічне дослідження підтверджує дані про те, що на сучасному етапі має місце широке розповсюдження хронічної екземи з тенденцією до більш тяжкого її перебігу, особливо у осіб, що зазнали впливу малих доз радіації, з подальшим погіршенням їх якості життя, що має суттєве медико-соціальне значення.

2. При обстеженні 120 чоловіків, віком від 46 до 60 років, хворих на хронічну істинну екзему, серед яких 80 – що зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС (1-ша група), 40 – які не зазнали такого впливу (2-га група) методом психологічного тестування виявлені ознаки депресивних станів різного ступеню („легкого” – у 10,0%, „помірного” – у 45,8%, „тяжкого” – у 44,2%), які достовірно (р<0,05) були більш виразними у осіб, що зазнали впливу малих доз радіації. У більшості хворих за даними ЕЕГ мали місце загальномозкові зміни, що свідчать про дисфункції неспецифічних регулюючих систем головного мозку (у 67,5% пацієнтів 1-ї групи, та у 55,0% - 2-ї); за даними РЕГ – патологічні зміни, які свідчили про наявність церебральної судинної дистонії (у 97,5% хворих 1-ї групи та у 75,0% - 2-ї) – р<0,05.

3. При біохімічному дослідженні вмісту біогенних амінів в крові хворих відмічені достовірні (р<0,05) збільшення їх рівнів у порівнянні з фізіологічними значеннями: відповідно, серотоніну в 1-й групі в 2,33±0,73, у 2-й – в 1,90±0,72 рази, гістаміну, відповідно – в 2,78±0,48 та в 2,30±0,73 рази (р<0,05-0,01). Помірна активація серотонін- та гістамінергічних систем у хворих на хронічну екзему може вказувати на їх антистресове значення (в початкових стадіях розвитку адаптивної реакції на стрес) і ініціюючий вплив на розвиток судинної, патоморфологічної та алергічної реакцій (в стадії виснаження адаптивних механізмів).

4. Репрезентативний порівняльний математичний аналіз ступеней виразності депресивних станів, змін показників ЕЕГ-, РЕГ-досліджень, вмісту серотоніну та гістаміну в крові за уніфікованою 3-бальною оцінкою в умовних балах – у.б. (від 0 – фізіологічні значення, до 3 – максимальні порушення) виявив їх корелятивну залежність (r=0,47-0,71) від прояву сверблячки шкіри в обох групах обстежених пацієнтів (від 2,15 до 2,78 – в 1-й групі, та від 1,85 до 2,30 у.б. – в 2-й). Це може свідчити про формування у хворих на хронічну екзему „синдрому хронічного прурітогенного стресу”, ознаки якого були достовірно (р<0,05-0,01) більш виразними у осіб, що зазнали впливу факторів аварії на ЧАЕС.

5. Комплексний метод квантово-енергетичної та гетеротренінгової терапії (КГТ) в більшій мірі, ніж в порівняльних групах хворих (р<0,05-0,01) забезпечує зменшення ступеней змін проявів сверблячки шкіри (в 1-й групі – в 2,3, в 2-й – в 2,5 разу), депресивних станів (відповідно – в 2,0 та 2,1 разу), вмісту серотоніну (відповідно – в 1,7 та 1,8 разу) та гістаміну в крові (відповідно – в 1,7 та 2,0 разу). У віддалених періодах спостереження відсутність або менший ступінь проявів рецидивів хронічної екземи спостерігались у 90% хворих, лікованих цим методом, що достовірно (р<0,05) відрізняється від результатів лікування порівняльними методами стандартної (50%), квантово-енергетичної (70%) чи гетеротренінгової (75%) терапії.