| summary: | У Вступі подано загальну характеристику дисертаційної роботи: обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання її досягнення, визначено об’єкт і предмет дослідження, наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, їх апробацію та публікації.
У першому розділі дисертації – Історіографія проблеми та джерельна база дослідження – зроблено огляд наукових праць, проаналізовано українську та зарубіжну історіографію проблеми, наводяться основні напрямки сучасних наукових досліджень за темою дисертації, визначаються чинники впливу на трансформацію сучасного оборонно-промислового комплексу, зокрема на військово-промисловий сектор української економіки.
Автор звертає увагу на те, що історії перманентної трансформації оборонно-промислового комплексу країн Центрально-Східної Європи на їх шляху до Північноатлантичного альянсу та країн Співдружності Незалежних Держав у другій половині XX століття присвячений чималий масив літератури. В той же час лише досить невелика кількість із робіт, які присвячені запропонованій темі дисертації, містить спроби аналізу проблеми в цілому, використовуючи загальнонаукові теоретичні підходи. Переважна більшість авторів аналізують у своїх роботах окремі проблеми створення, функціонування чи перспективи розвитку оборонно-промислового комплексу у посткомуністичних умовах. При цьому роботи носять переважно політологічний або суто економічний, практичний та прикладний характер, без наведення чіткого зв’язку між теоретичними доробками та практичними рекомендаціями.
Автор доводить, що проблемам функціонування та трансформування оборонно-промислового комплексу присвячено багато уваги у дослідженнях вітчизняних фахівців. Йдеться про дослідження вчених Інституту економіки та прогнозування НАН України, Національного інституту стратегічних досліджень, Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Розумкова (УЦЕПД), Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України та інших. У зазначених дослідженнях розглядаються теоретично-концептуальні аспекти проблеми, подається аналіз становлення ОПК у посткомуністичних умовах і визначаються основні сучасні концептуальні положення майбутнього розвитку вітчизняного військового сектору економіки .
Однак варто відзначити, що вивчення і висвітлення проблеми трансформації й подальшого розвитку вітчизняного оборонно-промислового комплексу часто залежать від суб’єктивного ставлення дослідників до вступу у Північноатлантичний альянс або Європейський Союз – симпатики вступу до НАТО та ЄС усіляко обґрунтовують переваги перебування в європейських та євроатлантичних структурах щодо позитивного впливу на розвиток українського ОПК, а їх опоненти також переконливо обґрунтовують згубність такого курсу для вітчизняного сектору військової економіки.
Вітчизняні дослідники приділили також помітну увагу проблематиці функціонування оборонно-промислового комплексу певних країн Центрально-Східної Європи – нових членів Північноатлантичного альянсу. У цьому контексті варто, передусім, відзначити праці Р.В. Боднарчука і В.В. Головка, Л.К. Безчасного, Е.Б. Новикова і В.В. Юрчука, В.К. Борохвостова, Б. Петренко та інших.
Автори вищезазначених робіт вважають, що хоча Україна не ставить за мету сліпе копіювання досвіду реформування національних оборонно-промислових комплексів нових членів Північноатлантичного альянсу, а впровадження у життя програм перетворень у галузі військової економіки є суто українською прерогативою, проте досвід цих країн певним чином може допомогти уникнути помилок і чітко спрямувати зусилля нашої країни в процесі створення та розвитку ОПК України. Врахування досвіду реформування оборонно-промислового комплексу нових членів НАТО, зокрема Республіки Польща, Угорської Республіки та Чеської Республіки, може дати змогу провадити заходи з реформування ОПК України у стисліші терміни, меншими помилками та втратами. В той же час, підхід до формування моделі українського військового сектора економіки повинен ґрунтуватися на синтезі власних напрацювань і досвіду інших країн.
Експертні оцінки вітчизняних дослідників переконливо свідчать, що Україна й Північноатлантичний альянс, розвиваючи політичну та військову сферу співробітництва, залишили нереалізованим потенціал військово-технічного й оборонно-промислового співробітництва. Через практичний характер сфери військово-технічного співробітництва це несе в собі такі загрози, як розвиток дисбалансу між політичною та практичною площинами співробітництва, формування різних підходів до стандартизації озброєння і військової техніки, в підходах до вирішення проблеми нерозповсюдження зброї тощо.
Слід відзначити, що поряд із виваженими та аргументованими наробками вітчизняних дослідників щодо можливого впливу на український оборонно-промисловий комплекс вступу нашої країни в Північноатлантичний альянс існує цілий пласт публікацій явно пропагандистського характеру, в яких автори, практично не аргументуючи свої доводи, наполегливо втілюють думку про те, що тільки інтегрування в НАТО дозволить гармонійно розвиватися та прогресувати вітчизняному військовому сектору економіки. Як правило, це особи, які перебувають у владних органах із питань євроатлантичної інтеграції України.
Не обійшли своєю увагою проблематику реформування оборонно-промислового комплексу в умовах посткомуністичного розвитку країн Центрально-Східної Європи, Балтії та країн, які раніше були республіками СРСР, і російські дослідники. Загальним підходом російських вчених щодо питань реформування оборонно-промислового комплексу у країнах, колишніх сателітах СРСР, або суверенних країнах, які виникли на уламках Радянського Союзу, є загалом критичне ставлення до цього питання та низька оцінка перспективності розвитку й ефективності діяльності ОПК нових членів НАТО, зокрема Республіки Польща, Угорської Республіки та Чеської Республіки. Як вважає дисертант, це пов’язане з помітним впливом офіційної державної політики Російської Федерації щодо Північноатлантичного альянсу на діяльність російських дослідників.
На думку автора, в контексті дослідження певний інтерес являють також роботи посадових осіб країн – членів Північноатлантичного альянсу та експертів НАТО, тому він наводить приклади таких робіт.
Завершуючи наведений огляд передумов запропонованого дисертантом дослідження, на основі опрацювання інформаційних джерел із проблематики реформування оборонно-промислового комплексу посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи на їх шляху вступу до Північноатлантичного альянсу, а також нових незалежних держав, колишніх республік СРСР – Російської Федерації та України, він вважає, що можна стверджувати: незважаючи на значний обсяг публікацій, в історичному контексті проблема реформування військового сектору економіки нових східноєвропейських членів НАТО – Республіки Польща, Угорської Республіки та Чеської Республіки, а також Російської Федерації та незалежної України, досягнення й недоліки трансформації оборонно-промислових комплексів цих країн залишаються розкритими доволі фрагментарно, причому комплексні дослідження цієї важливої проблеми з огляду на особливості трансатлантичних, європейських й внутрішньодержавних проблем були відсутні.
У другому розділі – Реформування оборонно-промислових комплексів Польщі, Угорщини та Чехії в процесі інтеграції до НАТО – розкрито, що з розпадом Радянського Союзу його колишні східноєвропейські союзники, які раніше були членами Організації Варшавського Договору (ОВД), почали дотримуватися політичних, економічних і військових зв’язків із Заходом і шукати власні засоби безпеки. Зміни у воєнно-політичній ситуації на європейському континенті в останнє десятиліття минулого століття призвели до того, що у цей час Республіка Польща, Угорська Республіка і Чеська Республіка визначили стратегічну мету – отримати повноправне членство в НАТО. На думку військово-політичного керівництва цих держав, воно давало можливість активно і рівноправно брати участь у створенні механізму, який гарантував би безпеку на європейському континенті.
Євроатлантичний напрям зовнішньої політики Польщі, Угорщини та Чехії вимагав не тільки реформування політичної системи держави, а й економічної системи загалом – лібералізації цін, створення приватного сектора, приватизації державних підприємств і демонополізації промисловості, створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій. Все це повною мірою стосувалося і військового сектора економіки.
Перед країнами-претендентами, які бажали першими вступити у Північноатлантичний альянс, гостро постала проблема реформування національного війська і його технічної модернізації. Але їх фінансові можливості не дозволяли закупити нові сучасні зразки озброєння і військової техніки, тому що за період із часу ліквідації Організації Варшавського Договору військові бюджети Польщі, Угорщини і Чехії скоротилися більш як у 2 рази.
Саме тому Польща, Угорщина і Чехія вирішили шляхом модернізації підвищити бойові характеристики, надійність і безпеку експлуатації своєї бойової техніки і тим самим досягнути стандартів НАТО, які необхідні для вступу в Альянс. Крім того, це був єдиний можливий і доступний шлях розбудови та розвитку власного сектора військової економіки. Модернізація ОВТ давала змогу опанувати і впроваджувати нові технології, розширювала військово-технічне співробітництво й кооперацію у військово-технічній сфері, вийти на світовий ринок зброї.
У той же час кожна країна-претендент вирішувала це питання згідно з планами реформування національного війська, економічною ситуацією, попереднім розвитком військового сектора економіки та його спеціалізацією, наявністю і станом оборонних підприємств і колишньою позицією країни на світовому ринку зброї.
Дисертант детально вивчив труднощі та перепони на шляху реформування оборонно-промислових комплексів Польщі, Угорщини та Чехії і визначив, що військово-політичне керівництво цих країн спочатку скоротило кількість підприємств оборонного сектора, а далі зосередило свою увагу на формуванні конкурентоспроможних виробничих структур. Було також вжито низку заходів, спрямованих на адаптацію підприємств військової промисловості до нових умов на ринку зброї. По-перше, була зменшена залежність від військових замовлень шляхом збільшення частки цивільної продукції у сукупності економічної діяльності фірм. По-друге, деякі підприємства перевели частку виробничого потенціалу з оборонної продукції на цивільну продукцію, тобто здійснили класичну конверсію. Третім напрямом пристосування до умов наявного ринку зброї була інтенсифікація зусиль, спрямованих на більш широке використання військових технологій щодо цивільних цілей.
Таким чином, у цьому розділі автор доходить висновків, що досвід інтеграції до структур Північноатлантичного альянсу Республіки Польща, Угорщини та Чехії свідчить: стратегія вступу до НАТО потребує від нових країн-претендентів провадження заходів щодо реформування оборонно-промислового комплексу з метою забезпечення спроможності національного війська стати ефективною складовою Об’єднаних збройних сил Північноатлантичного альянсу. Реструктуризація військової промисловості країн-претендентів вступу до НАТО визначила загальні напрями дій щодо ефективного використання можливостей військового виробництва шляхом реорганізації, приватизації та комерціалізації оборонних підприємств, створення галузевих холдингових компаній, підвищення їх технологічного рівня.
У третьому розділі дисертації – Перебудова оборонно-промислового комплексу Російської Федерації в контексті нових викликів національній безпеці – проаналізовано процес становлення та тенденції розвитку російського військового сектора економіки, розкрито зміст і характер завдань, що вирішувалися у сфері оборонно-промислового комплексу протягом державобудівництва Російської Федерації.
У розділі показано, що процес створення оборонно-промислового комплексу Російської Федерації відбувався в умовах загального реформування економіки і системи державного ладу Росії, пошуку нових форм організації промисловості і визначення у ній ролі та місця військового сектора. Зміна політичного статусу Росії у світі, відмова від концепції “холодної війни” призвели до різкого скорочення державної закупівлі озброєння. Це, у свою чергу, вдарило по всьому довгому ланцюгу оборонного комплексу – від університетських кафедр і лабораторій, академічних і спеціалізованих науково-дослідних інститутів до заводів, металургійних і гірничопромислових комплексів і випробувальних полігонів.
Проблема реформування ОПК ускладнювалася зміною економічної формації і переходом від планово-розподільної системи до ринкових відносин. Крім того, існувала особливість об’єкту реформування: на відміну від цивільного сектора промисловості ОПК складався з цілої низки об’єктів, які мали стратегічну вагу, тому дуже важливою була участь держави у регулюванні оборонного виробництва.
Наслідки цього – велике зниження, а у багатьох випадках – зупинення державного фінансування, скорочення робочих місць, згортання і навіть ліквідація низки виробництв. Робилися спроби перепрофілювання російського ОПК на випуск цивільної продукції. Вижили тільки ті підприємства, які були у змозі вийти на світовий ринок озброєнь. За оцінками експертів, кардинальні внутрішні зміни у військовому секторі виробництва на початку 90-х років минулого століття практично зруйнували російський ОПК.
Тільки на початок 1996 року в ОПК Росії було накопичено значний досвід у частці нормативно-правового та організаційно-методичного забезпечення, а з ухваленням “Державної програми озброєння” були створені необхідні умови, які дозволили перейти до практичної реалізації заходів щодо його реформування: розпочалося формування фінансово-промислових груп і холдингових компаній; були створені перші федеральні казенні заводи (підприємства, які виробляють лише озброєння та боєприпаси); почали функціонувати елементи ринкової інфраструктури; численні оборонні підприємства, після того, як їм відмінили обов’язкове виконання державних оборонних замовлень, були акціоновані без обмежень і виведені зі складу військової промисловості. Низка підприємств отримали ліцензії на право безпосереднього експорту озброєння і військової техніки. Докорінно змінилася урядова вертикаль, яка була насамперед пов’язана з управлінням ОПК та деякими високотехнологічними галузями економіки.
Станом на 2000 рік у російському оборонно-промисловому комплексі склалась суперечлива ситуація. З одного боку, у 1999 році обсяги виробництва ОПК вперше за декілька останніх років зросли відразу на 140%, що відбулося внаслідок збільшення виробництва всіх трьох складових продукції ОПК: озброєння і військової техніки відповідно до державного замовлення, експортної продукції та техніки для цивільних замовників. З іншого боку, держава, як і раніше, залишалася найбільш ненадійним платником оборонного сектора.
У 2000 році, після приходу до влади адміністрації президента РФ В. Путіна, у ситуації після майже десятилітнього економічного спаду і фінансової кризи, яка накопичила величезний внутрішній та зовнішній борг, суттєвого погіршення всіх сфер внутрішнього життя країни, розпочалося певне підвищення рівня витрат на оборону.
Новий уряд розпочав удосконалення нормативно-правової бази щодо реформування й розвитку оборонно-промислового комплексу держави. Наприклад, 27 червня 2001 року було ухвалено “Федеральну цільову програму щодо реформування і розвитку ОПК на період 2001 – 2006 років”. 30 жовтня 2001 року Рада безпеки і президія Держаної ради ухвалили документ під назвою “Основи політики РФ у галузі розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 року і подальшу перспективу”.
Крім того, Комітетом Російської Федерації з військово-технічного співробітництва (ВТС) із іноземними державами, який було створено згідно з Указом президента РФ № 1593 від 1 грудня 2000 року, було розроблено низку основоположних документів щодо принципів державного регулювання у сфері військово-технічного співробітництва. Серед них – “Концепція державної політики у галузі ВТС РФ з іноземними державами на період до 2010 року”.
Вихід із кризової ситуації, в якій опинився російський оборонно-промисловий комплекс, провідні спеціалісти у галузі військової економіки бачили у створенні великих інтегрованих структур – холдінгів або корпорацій, тому що окремі підприємства були не здатні конкурувати на світовому ринку зброї.
На підставі аналізу сучасного стану російського оборонно-промислового комплексу у цьому розділі автор доходить висновків, що після досить тривалого часу, завдяки певним зусиллям військово-політичного керівництва держави, стан оборонного сектора промисловості стабілізувався і розпочалася позитивна динаміка його зростання. Сьогодні оборонно-промисловий комплекс Росії, який є високотехнологічним сектором економіки країни, не зважаючи на складність проблем, що він вирішує, не тільки зберігає, але й нарощує достатньо високий науково-технічний і виробничий потенціал, який надає можливість розробляти військову і цивільну продукцію на рівні світових зразків і здатний бути в авангарді інноваційного розвитку держави.
У четвертому розділі дисертації – Оборонно-промисловий комплекс незалежної України на шляху інтеграції до Північноатлантичного альянсу – досліджено тенденції розвитку оборонно-промислового комплексу України на сучасному етапі, проаналізовано заходи військово-політичного керівництва держави щодо створення вітчизняного військового сектора економіки.
У розділі відзначено, що процес формування українського оборонно-промислового комплексу був надзвичайно складним з огляду на різні причини.
Молода українська держава успадкувала від Радянського Союзу гіпертрофовану з військового огляду економіку. За критичного рівня витрат на оборону не більше, ніж 6% від ВВП для мирного часу, Україна витрачала у 1990 році 27%. На момент розпаду СРСР до ОПК України входило близько 3600 підприємств. Виробництвом виключно продукції оборонного призначення були зайняті 700 підприємств, виробничих і науково-виробничих об’єднань із загальною чисельністю працівників близько 1,5 млн. осіб. У той же час, незважаючи на те, що Україна “тягнула” на собі такий вантаж, як 40% союзної потужності оборонно-промислового комплексу, у переважній більшості видів оборонної продукції, до виробництва якої була причетна Україна, на час проголошення її незалежності не було закінченого виробничого циклу.
Після здобуття Україною незалежності перед державою постало завдання реструктуризації економіки та її складової – оборонно-промислового комплексу, тому що успадкований від колишнього СРСР науково-технічний і виробничий потенціал оборонної промисловості вже не відповідали вимогам часу: оборонні потужності стали надлишковими, а їх структура – незбалансованою. Збереження такого потенціалу було економічно недоцільним.
Цілком зрозуміло, що ситуація вимагала кардинальних змін, але для цього був необхідним перехідний період у скороченні витрат на оборону.
Варто відзначити, що становлення ОПК незалежної України відбувалося в умовах загального кризового стану української економіки.
Радикальна перебудова економіки новоствореної держави була заснована на загальноприйнятих засадах ринкової економіки і не враховувала особливостей перехідного періоду. Недооцінювалося значення інституційної і правової інфраструктури, яка потрібна для ефективного функціонування ринкової економіки. Рекомендовані рецепти орієнтувалися на умови розвинутого і стабільного ринку, якого в Україні не було. Політичні сили, які прийшли до влади, не рахувалися з реаліями, ігнорували закони ринку і були неспроможні розібратися в рушійних силах економіки. Як наслідок, економічна політика стала ірраціональною. Це певною мірою стосувалося й оборонно-промислового комплексу України.
Важкий стан військового сектора економіки України суттєво погіршувався ще й тим, що протягом першого десятиліття незалежності не було визначено, яким чином слід керувати оборонно-промисловим комплексом. Таке ставлення керівництва країни до ОПК мало дуже негативні наслідки. Повільно і неефективно ліквідовувалася стара командно-адміністративна система господарювання, а успіх реформ в оборонно-промисловому комплексі цілком залежав від цього. Складна ситуація, що склалася в оборонно-промисловому комплексі України, великою мірою була наслідком відсутності цілісної військово-технічної політики держави, яка, у свою чергу, не узгоджувалася з економічною політикою загалом.
Автор доводить, що з часу набуття Україною незалежності експерти та аналітики в галузі військової економіки робили неодноразові спроби привернути увагу військово-політичного керівництва держави до критичної ситуації у секторі військового виробництва. Вони вважали, що коли держава не вживе відповідних заходів, то оборонно-промисловому комплексові України загрожує повна науково-технічна деградація. На їх думку, для подолання цього негативного процесу були потрібні: економічна й політична стабільність; реалістична воєнна доктрина; довгострокова програма розвитку виробництва озброєння і військової техніки; чітка програма структурної перебудови оборонних підприємств та організацій; комплексна система управління оборонно-промисловим комплексом, включаючи процеси структурної перебудови; нормальний інвестиційний клімат; суворе дотримання органами виконавчої влади чинних нормативно-правових актів.
Але упродовж майже 10 років держава не визначила свою позицію щодо ОПК та його подальшої долі. Наслідком цього стали відсутність орієнтирів, плутанина в діях керівників оборонних підприємств. Багато хто з них вважав, що падіння обсягів державного замовлення має тимчасовий характер, а тому головне – це зберегти науково-технічний і виробничий потенціал задля відновлення виробництва, потреба в чому може виникнути в будь-який момент. Інші керівники, зневірившись у можливості державної підтримки, стали провадити конверсію та диверсифікацію оборонних виробництв. Частина директорського корпусу вбачала вихід у створенні спільних підприємств за участю зарубіжних фірм і компаній, але брак досвіду і нормативно-правової бази зводив їхні зусилля нанівець. Спроби оборонних підприємств вийти на ринки продукції цивільного призначення теж були марні: продукція виявилася неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку, а на внутрішньому не мала попиту через низьку платоспроможність споживачів.
У розділі показано, що з метою виправлення ситуації, в якій опинився вітчизняний оборонно-промисловий комплекс, протягом 1999 - 2000 років в Україні було ухвалено низку рішень принципового характеру. Наприклад, 3 березня 1999 року Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про державне оборонне замовлення”. Цей Закон визначив загальні правові та економічні засади формування, розміщення, фінансування і виконання державного оборонного замовлення та почав регулювати відносини у цій сфері.
Тривалий час розбудова українського оборонно-промислового комплексу гальмувалася відсутністю комплексної довгострокової програми розвитку озброєння і військової техніки, яку розробляло військове відомство, а ухвала її була запланована на 1997 рік, але цього не сталося навіть у 2000 році. Наприкінці 2000 року проект “Державної програми розвитку озброєнь та військової техніки на період до 2010 року” було нарешті передано до Ради національної безпеки України (РНБУ) на розгляд і подальше затвердження.
Автор відзначає, що вирішення долі оборонно-промислового комплексу України відбулося на початку 2004 року, коли Постановою Кабінету Міністрів № 423 від 31 березня 2004 року було ухвалено “Державну програму реформування і розвитку оборонно-промислового комплексу України на період до 2010 року”. Робота відповідно до цієї Програми буде здійснюватися в трьох площинах: державні оборонні замовлення, виготовлення продукції в рамках військово-технічного співробітництва з третіми країнами і випуск продукції подвійного і цивільного призначення. Основною метою реалізації Програми є структурна перебудова ОПК відповідно до завдань реформування Збройних Сил України, створення умов для збільшення обсягів виробництва, його науково-технічного та інноваційного розвитку, інтеграційних процесів щодо одержання Україною членства в Європейському Союзі, реалізації Плану дій Україна-НАТО і розвитку економічних відносин у межах СНД.
У розділі проаналізовано сучасний стан оборонно-промислового комплексу України, вивчаються заходи керівництва держави щодо його реструктуризації та модернізації.
Таким чином, у цьому розділі автор доходить висновків, що попри всі негаразди структурної перебудови економіки держави певна частка підприємств та установ оборонно-промислового комплексу України зберегла науково-технічний і технологічний потенціал та вийшла на ринок із новими розробками і цікавими пропозиціями щодо модернізації наявного озброєння і військової техніки. Під час перебудови оборонної галузі промисловості було досягнуто головної мети – збереження виробничого потенціалу, необхідного для виконання оборонного замовлення.
ВИСНОВКИ
У дисертації наведено узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке дотепер не було предметом спеціального дослідження. Отримала певний і комплексний розвиток історіографія запропонованої теми дослідження, узагальнено та проаналізовано питання трансформації і модернізації важливого сектора економіки – оборонно-промислового комплексу, уважно відстежений процес створення військового сектора економіки незалежної України.
Вирішення даної проблеми стало можливим завдяки вирішенню наступних завдань: узагальнено досвід трансформації оборонно-промислового комплексу певних країн Центрально-Східної Європи, які були у складі “першої хвилі” розширення Північноатлантичного альянсу на Схід, та заходи військово-політичного керівництва цих країн у галузі оборонної промисловості на шляху інтеграції в євроатлантичні структури безпеки; оцінено процес розвитку та модернізації оборонно-промислового комплексу Російської Федерації – країни – не члена НАТО, з урахуванням відповідних військово-політичних змін у світі та інтересів російської держави; досліджено процес становлення і трансформації оборонно-промислового комплексу України з моменту набуття незалежності відповідно до стратегічного курсу країни щодо інтеграції в європейські та євроатлантичні структури безпеки.
Комплекс методів, що був використаний для вирішення поставлених завдань, дозволив отримати наукові результати, які відображені у наступних положеннях:
Досвід інтеграції до структур Північноатлантичного альянсу Республіки Польща, Угорщини та Чехії свідчить, що стратегія вступу до НАТО потребує від нових країн-претендентів провадження заходів щодо реформування оборонно-промислового комплексу з метою забезпечення спроможності національного війська стати ефективною складовою Об’єднаних збройних сил Північноатлантичного альянсу. Для цього, передусім, необхідно виконувати майбутні союзницькі зобов’язання у галузі технічного обладнання національних збройних сил, адаптації виробничного потенціалу до потреб власного війська, підвищення його фінансової капіталізації з одночасною можливістю надання експортної привабливості продукції військової промисловості.
Оборонно-промислові комплекси Польщі, Угорщини та Чехії в процесі інтеграції у Північноатлантичний альянс зіткнулися з гострими проблемами, пов’язаними з економічною кризою, в особливості з проблемами перетворення командної економіки у ринкову, що примусило шукати їх вирішення у складних умовах. Процесу трансформації військової галузі промисловості перешкоджали малі витрати на оборону, обмежений внутрішній ринок збуту продукції військового призначення, надмірні виробничі витрати. В цих умовах виживання національних оборонно-промислових комплексів цілком залежало від можливостей експорту. Незважаючи на те, що в цих країнах було впроваджено продуману промислову оборонну політику, у деяких із них, зокрема Польщі, реструктуризація ОПК мала спонтанний характер, тобто ринок сам пристосовувався до нових умов через відсутність продуманої політики регулювання.
Слід підкреслити, що стан посткомуністичної економіки цих країн був приблизно однаковим, тому трансформація військового сектора економіки в Польщі, Угорщині та Чехії практично не мала національних особливостей.
Оборонно-промисловий комплекс держав “першої хвилі” вступу до Північноатлантичного альянсу розвивався та удосконалювався у напрямах збереження наявного інтелектуального та науково-технічного потенціалу, стимулювання технічного і технологічного прогресу, економічної стабілізації підприємств, оновлення номенклатури озброєння і військової техніки відповідно до потреб національного війська, а також із метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку озброєння.
Реструктуризація військової промисловості країн – претендентів вступу до НАТО визначила загальні напрями дій щодо ефективного використання можливостей військового виробництва шляхом реорганізації, приватизації та комерціалізації оборонних підприємств, створення галузевих холдингових компаній, підвищення їх технологічного рівня.
Модернізація оборонно-промислових комплексів Республіки Польща, Угорської Республіки та Чеської Республіки свідчить, що цей процес вимагає значних капіталовкладень та участі зарубіжних виробників військової продукції. Це пов’язано з тим, що перехід на стандарти Північноатлантичного альянсу передбачає вдосконалення наявних систем озброєння і військової техніки через використання підсистем зразків НАТО.
Неодноразові спроби реформування оборонно-промислового комплексу Російської Федерації відбувалися у складних економічних умовах, що було спричинено переходом до ринкових відносин, а це призвело до зменшення технічного, наукового та кадрового потенціалу військового сектора економіки, практично була втрачена керованість оборонним виробництвом, а схема державного управління ОПК не відповідала завданням його розвитку. Крім того, на початку становлення державності новітньої Росії військовий сектор економіки перебував на периферії уваги держави та бізнесу. Все це призвело до істотного технологічного відставання Росії від провідних держав світу.
Після досить тривалого часу, завдяки певним зусиллям військово-політичного керівництва держави, стан оборонного сектора промисловості стабілізувався, і розпочалася позитивна динаміка його зростання. Сьогодні оборонно-промисловий комплекс Росії, який є високотехнологічним сектором економіки країни, не зважаючи на складність проблем, що він вирішує, не тільки зберігає, але й нарощує достатньо високий науково-технічний і виробничий потенціал, який надає можливість розробляти військову і цивільну продукцію на рівні світових зразків і здатний бути в авангарді інноваційного розвитку держави.
Підсумки діяльності оборонно-промислового комплексу Російської Федерації протягом останніх років свідчать, що за певних умов, і передусім достатньої інноваційної схильності, оборонно-промисловий комплекс здатний відігравати важливу роль у забезпеченні нової якості та темпів зростання національної економіки, тим самим зміцнюючи економічну безпеку держави і нейтралізуючи певні внутрішні та зовнішні загрози.
Для виконання державних програм розвитку озброєння і військової техніки необхідна державна підтримка військового сектора виробництва шляхом вкладання коштів у зміцнення й розвиток виробничої бази. Допомога держави має бути цілеспрямованою і багатовекторною – від сприяння консолідації компаній до постійної підтримки у сферах фінансів, кредитів, оподаткування, приватизації, інвестицій, підприємництва та інше. В той же час така підтримка повинна бути адресною і будуватися на ретельній експертизі програм і планів компаній. Завдяки цьому, сьогодні в Росії створена досить добра базова структура військово-технічного співробітництва із закордонними партнерами. Держава певним чином контролює цю сферу, постійно вдосконалює і достатньо ефективно впливає на її функціонування.
Протягом першого десятиліття після набуття Україною незалежності становлення оборонно-промислового комплексу відбувалося в умовах економічної реформи, сутність якої – перехід до ринкових відносин. У цей час спостерігалася неефективність державного регулювання й управління соціально-економічними та військово-економічними процесами, особливо це стосувалося національного військово-промислового комплексу. Через значні помилки у проведенні конверсії і відсутність потрібної фінансової та правової підтримки темпи й обсяги зниження рівня виробництва оборонної продукції в Україні не мали аналогів у світовій практиці. Істотно зменшилися не тільки внутрішні, а й зовнішні оборонні замовлення. Значні зусилля держави в напрямі збільшення можливостей вітчизняного ОПК щодо виробництва озброєнь для потреб Збройних Сил України були зведені майже до нуля системною економічною кризою в Україні.
Попри всі негаразди структурної перебудови економіки держави, певна частка підприємств та установ оборонно-промислового комплексу України зберегла науково-технічний і технологічний потенціал та вийшла на ринок із новими розробками і цікавими пропозиціями щодо модернізації наявного озброєння і військової техніки. Однак утримувати їх стало неможливо, тому що така їх кількість, зокрема підприємств Міністерства оборони України, була непотрібна. Тому деякі підприємства військового сектора економіки було ліквідовано або передано Міністерству промислової політики. Під час перебудови оборонної галузі промисловості було досягнуто головної мети – збереження виробничого потенціалу, необхідного для виконання оборонного замовлення.
Процес реформування українського оборонно-промислового комплексу яскраво свідчить, що одним із головних факторів збереження та розвитку потужностей підприємств військового сектора економіки є створення внутрішнього ринку і здійснення замовлень військовим відомством держави. При цьому слід максимально зорієнтувати оборонну промисловість відповідно до власних потреб, а також максимально використовувати можливості оборонно-промислового комплексу в процесі реалізації планів реформування збройних сил держави.
Співпраця з Північноатлантичним альянсом у галузі оборонної промисловості є важливим чинником перебудови українського оборонно-промислового комплексу. Досвід співпраці у цій галузі свідчить про те, що не існує єдиної моделі перебудови оборонної індустрії. Хоча є багато спільних проблем і труднощів, кожна країна зацікавлена у провадженні своєї власної політики у військовому секторі економіки, з належним урахуванням економічних особливостей розвитку держави. В інтересах підвищення ефективності євроатлантичного курсу України військово-політичному керівництву держави необхідно знайти баланс між інтересами українського оборонно-промислового комплексу та вимогами і нормами НАТО в галузі озброєнь і військової техніки.
Структурна перебудова оборонної промисловості України є однією з основних складових державної промислової політики, спрямованої на подолання негативних тенденцій у військовому секторі економіки, реформування і розвиток високотехнологічної та наукомісткої компоненти сектора економіки країни, підвищення її експортного потенціалу та прискорення переходу на інноваційну модель розвитку. Реформування оборонно-промислового комплексу передбачає не тільки зміну його складу, а й створення принципово нової системи управління оборонною галуззю промисловості, максимального адаптування законодавства до євроатлантичних стандартів, а також значних коштів і часу. |
