ГОРМОНАЛЬНІ МЕХАНІЗМИ ПАТОГЕНЕЗУ ВУГРОВОЇ ХВОРОБИ : Гормональные механизмы ПАТОГЕНЕЗА угревой болезни

summary

Матеріали та методи дослідження. Дослідження виконані на базі районного шкірно-венерологічного відділеня Одеського міського шкірно-венерологічного диспансера, на базі першого пологового об`єднання, в лабораторії Центра медичних досліджень HIDI, у відділенні імунологічної лабораторії Обласного центра по профілактиці та боротьбі зі СНІДом, на кафедрі загальної та клінічної патологічної фізіології Одеського державного медичного університету, в ДП ”Український НДІ медицини транспорту”.

Дослідження проведені на 110 особах чоловічої статті з різними варіантами вугрової хвороби, з давністю захворювання від 1 міс до 5 років, з наявністю в анамнезі у батьків вугрової хвороби, і без наявності у батьків в анамнезі останньої, в віці від 16 до 30 років. Група контролю була представлена 25 практично здоровими юнаками без ознак вугрової хвороби віком від 16 до 30 років. Експериментальні дослідження були проведені на
36 безпорідних самцях-щурах масою 180-220 г та 20 кролях породи
Шиншила масою 250-340 г. Тварини утримувались на типовому раціоні годування відповідно до встановлених норм [Стефанов О.В., 2001]. Клінічні та експериментальні дослідження проведені з дотриманням вимог GLP, GCP та комісії з біоетики ДП „Український НДІ медицини транспорту” МОЗ України (протокол № 2/01 від 23.06.2008 р.).

Оцінку ступеня тяжкості перебігу процесу враховували за
В.М. Ковальовим (2003).

Для оцінки гормонального стану хворих на вугрову хворобу  визначали рівень чоловічих статевих гормонів: тестостерону, дегідротестостерону і дегідроепіандростерона-сульфату в сироватці крові імуноферментним методом за допомогою тест-системи Науково виробничого підприємства „Біолабтехнологія” (Україна) та „Хема-медіка” (Російська Федерація).

Дослідження імунного статусу проводили методом проточної лазерної флюоцитометрії (ПЛЦ), тестом FASTCount з використанням моноклональних антитіл до і після лікування, де коефіцієнт кореляції складає до 5 %, на приладі фірми “BEKTON DIKKENSON” (США), що дозволило визначити кількісну та функціональну характеристику Т- та В-лімфоцитів: абсолютну кількість Т-хелперів (СD4/CD3), абсолютну кількість цитотоксичних Т-клітин (CD8/ CD3) та абсолютну кількість всіх Т-клітин (CD3).

Наявність хелікобактерної інфекції у хворих на вугрову хворобу визначали дихальним уреазним експрес-тестом (in vivo) ХЕЛІК^®-ТЕСТ-<АМА>“Кампілотест”.

Еспериментальні моделі. Виходячи з вже відомих даних про патогенез вугрової хвороби [Проценко Т.В. и соавт., 2000-2004], то для підтвердження отриманих в роботі результатів нами був обраний «Ексо» - (таблетка «Ексо» 600 мг) комплекс біологічно активних сполук із бобів сої, виробник - НВА (Одеська біотехнологія). Відомо що «Ексо» має адаптогенну активність, анаболічну дію, здатність стимулювати захистні системи макроорганізму [Левицкий А.П. 2005].  

Для відтворення порушення рівня статевих гормонів нами вводився специфічний інгібітор функціональної активності семенників - етілендиметансульфонат (ЕДС) дозою 100 мг/кг живої ваги одноразово. Через 15 і 30 днів після введення ЕДС визначали в плазмі крові щурів концентрацію тестостерону за методом G. D. Eslick (2002). Одночасно така ж група щурів, якій ввели ЕДС, щоденно отримувала per os препарат «Ексо» по 100 мг/кг. Контролем служили 10 інтактних щурів.

Дисбактеріоз створювали шляхом введення 20 щурам гентаміцину сульфату за методом А.П. Левицького (2000). Через тиждень 10 щурам з дисбактеріозом починали вводити per os «Ексо» дозою 300 мг/кг живої ваги. Кал збирали кожного тижня на протязі одного місяця і в ньому визначали вміст пробіотичних бактерій лактобацил за методом М.С. Ломакина (1990).

Було використано 20 кролів породи Шиншилла, яких було поділено на 2 групи. Перша група кролів – контроль (10 кролів) не отримували «Ексо», друга (10 кролів) – отримували «Ексо» ( 1 табл. на тварину один раз per os на добу). Усі кролі двох груп отримували по 0,1 мл суспензії патогенного штаму золотистого стафілококу, яку вводили внутришньошкірно. Суспензію стафілококу готували шляхом отримання змиву фізіологічним розчином однодобової культури стафілококу на скісному агарі і доводили густину суспензії до 1 млрд бактерій на 1мл. Через 2 тижні після зараження оцінювали інтенсивність запалення шкіри за ступенем ураження – до 25 % площі шкіри – “+”, від 25 % до 50 % – “++”, від 50 % до 75 % – “+++”, від 75 % до 100 % – “++++” за методом Б.А. Шендерова (1998).

Розробка математичної моделі ґрунтувалась на застосуванні логістичного диференціального рівняння росту і модифікованого рівняння А.Д.Базикіна (1985).

Статистичну обробку результатів дослідження проводили за допомогою комп’ютерних програм методами варіаційної статистики з виконанням критеріїв Фішера-Стьюдента та непараметричних методів аналізу (Гланц С., 1999).

Результати досліджень та їх обговорення. Зміни гормонального статусу у чоловіків, хворих на вугрову хворобу. Встановлено, що гормональний стан хворих на вугрову хворобу, в першу чергу, залежить як від терміну перебігу хвороби, так і від спадкової схильності захворювання. При цьому слід зазначити, що найбільші зміни вмісту відбуваються з боку дегідроепіандростерона-сульфату.

У хворих на вугрову хворобу легкого ступеню після підвищення на початку захворювання у подальшому спостерігалась тенденція до зниження кількості чоловічих статевих гормонів залежно терміну перебігу захворювання. Так рівень тестостерону вірогідно збільшувався в 4 рази у хворих на початку захворювання відносно контрольної групи (до 56,51±2,77 нмоль/л, р<0,05) при тривалості захворювання 6-12 міс – значно знижувався (до 19,88±1,39 нмоль/л, р<0,05), але залишався вище норми, при тому як при перебігу хвороби більш 12 міс рівень тестостерону знижувався і суттєво не відрізнявся від норми (10,67±1,96 нмоль/л). Аналогічна динаміка відмічалась і відносно дегідротестостерону та дегідроепіандростерона-сульфату – на початку захворювання рівень гормонів був вірогідно високим (з 1,76±0,08 до 12,10±1,23 млг/мл, р<0,05 та з 1,22±0,09 до 20,37±0,51 мкг/мл, р<0,05 відповідно), а зі збільшенням тривалості патологічного стану значно зменшувався (2,63±0,51 млг/мл та 4,93±0,58 мкг/мл, р<0,05, відповідно), але не добігав норми.

Стосовно хворих групи з спадковістю звертає увагу той факт, що була відсутня група з терміном перебігу захворювання від 0 до 6 міс. Аналіз даних рівня гормонів з моменту захворювання до обстеження 6-12 міс показав, що рівень тестостерону був вірогідно низьким відносно показників контрольної групи, а дегідроепіандростерона-сульфату та дегідротестостерону були вище за норму (4,12±0,96 нмоль/л, р<0,05, 2,07±0,37 млг/мл,  4,23±0,68 мкг/мл, р<0,05 відповідно).

У пацієнтів з більш тривалим терміном перебігу хвороби вірогідно зростали рівні всіх досліджуваних гормонів відносно контролю. При тривалості патологічного стану більш 12 міc кількість тестостерону, дегідротестостерону і дегідроепіандростерона-сульфату була вірогідно підвищена відносно контролю, тоді як кількість тестостерону вірогідно збільшувалась відносно групи хворих з 6-12 міс перебігом хвороби, а дегідроепіандростерона-сульфату – вірогідно зменшувався на тлі незначного падіння концентрації дегідротестостерону.

У чоловіків без спадкової схильності до вугрової хвороби спостерігався більш високий рівень всіх гормонів в період 6-12 міс тривалості хвороби, ніж у хворих зі спадковістю даної хвороби. Так кількість тестостерону в 4 рази більша у даних пацієнтів, достовірно в 2,5 рази збільшені рівні дегідроепіандростерона-сульфату та дегідротестостерону. При порівнянні рівня гормонів під час перебігу хвороби 12 міс і більше відмітили, що концентрація тестостерону зменшувалась відносно групи із спадковою схильністю до вугрової хвороби на тлі відносно однакових показників дегідротестостерону, але при цьому рівень дегідроепіандростерона-сульфату був в 2 рази вищим.

Звертає увагу і динаміка індексу співвідношення дегідротестостерону, тестостерону та дегідроепіандростерона-сульфату у хворих на вугрову хворобу в різні періоди перебігу хвороби та в залежності від успадкування хвороби. Так індекс дегідротестостерону, тестостерону протягом всього терміну перебігу залишався дещо вищим за контрольні показання, при цьому у пацієнтів з відсутністю спадковості хвороби спостерігались досить незначні коливання, тоді як у хворих при наявності спадковості індекс дегідротестостерону, тестостерону сягав максимального значення на 6-12 міс з початку хвороби – перевищував в 3,3 рази контрольні величини, а при тривалості захворювання 12 міс та більше – суттєво не відрізнявся від контролю.