КЛИНИЧЕСКИЕ ОСОБЕННОСТИ ТЕЧЕНИЯ И МЕДИКАМЕНТОЗНАЯ КОРРЕКЦИЯ СТАБИЛЬНОЙ СТЕНОКАРДИИ НАПРЯЖЕНИЯ И НЕСТАБИЛЬНОЙ СТЕНОКАРДИИ ПРИ ГИПЕРВАЗОПРЕССИНЕМИИ

summary

Матеріали і методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань було обстежено 123 людини. В результаті проведення клінічних досліджень на базі КРУ «Кардіологічний клінічний диспансер» м. Сімферополя ІХС була підтверджена у 103 чоловік (77 чоловіків і 26 жінок), які склали основну групу. В контрольну групу увійшли 20 здорових добровольців. У дослідження включалися пацієнти, які страждають стабільною і нестабільною формами стенокардії, що перенесли раніше інфаркт міокарду, а також особи з супутньою гіпертонічною хворобою 1-3 стадій з м'якою і помірною артеріальною гіпертензією. Перебіг основного захворювання у всіх хворих основної групи був ускладнений серцевою недостатністю I-IIА стадій. Пацієнти основної групи були розподілені на 2 групи: першу групу склали хворі стабільною стенокардією (n=80), другу – хворі прогресуючою стенокардією (n=23). В першу групу увійшли 28 (35%) хворих стенокардією напруження I-II ФК і 52 (65%) хворих стенокардією напруження III-IV ФК. Середній вік хворих основної групи був 55,65±0,8 років, в першій групі – 55,96±0,95 років, в другій – 54,57±1,38 років. Середня тривалість захворювання в підгрупах не відрізнялася і склала 6,57±0,82 років в першій групі і 6,02±1,38 років в другій групі (р>0,05).

У дослідження не включалися хворі з гострим інфарктом міокарду, з клапанними пороками серця, міокардитом, кардіоміопатіями, важкою артеріальною гіпертензією, пацієнти з супутньою патологією дихальної, сечової та ендокринної систем, окрім цукрового діабету (ЦД) II типу, а також хворі з СН IIБ-III стадій.

Діагноз ІХС встановлювався на підставі даних анамнестичного, клініко-інструментального і лабораторного обстеження відповідно до рекомендацій Європейської та Української асоціації кардіологів 2006-2007 року. Оцінка стану хворих проводилася за результатами загальноклінічного обстеження. Для верифікації діагнозу використовувалися наступні інструментальні методи: а) ЕКГ в 12 відведеннях; б) велоергометрія; в) холтеровське моніторування ЕКГ; г) ехокардіографія; ґ) добове моніторування АТ; д) лабораторні методи досліджень (згідно стандартам обстеження хворих ІХС), включаючи імуноферментний аналіз. Всім хворим основної групи і особам, що склали контрольну групу рівень сироваткового вазопресину був визначений методом імуноферментного аналізу. З цією метою використовувався набір реагентів фірми DRG (USA). Активність фактора Віллебранда визначалася тест-системою для імуноферментного аналізу фірми «Axis-Shield Diagnostic Limited» (UK). Визначення концентрації ВП в першій групі, а також активності фактору Віллебранда проводилося двічі з інтервалом 14 діб: перший раз – на перший день перебування хворого в стаціонарі до початку активного лікування, другий – через 14 діб з моменту надходження до стаціонару і початку терапії.

Всі хворі стенокардією напруження отримували стандартну антиангінальну терапію відповідно до сучасних рекомендацій (Амосова К.М., 2006, 2007; Березін А.Е., 2006). У схеми лікування були включені β-адреноблокатори, антиагреганти, статини, нітрати. Хворим першої групи з метою усунення патологічних ефектів ангіотензину II до основного лікування був доданий інгібітор АПФ квинаприл («Аккупро», Pfizer) в дозі 10-20 мг/доб (підгрупа «Квинаприл»). Такі хворі склали 57,5% (n=46). Чверть пацієнтів першої групи в кількості 20 чоловік (25%) додатково до стандартного лікування приймала БРА – валсартан («Діован», Novartis) в дозі 40-80 мг/доб (підгрупа «Валсартан»). Підгрупу «Стандартне лікування» склали 14 хворих (17,5%), які впродовж стаціонарного етапу лікування не приймали ні інгібітор АПФ, ні БРА. До включення хворих в дослідження при зборі анамнезу уточнювався факт відсутності регулярного застосування даних груп препаратів раніше (протягом не менше 3 місяців до надходження в стаціонар). Після 14 діб лікування всім хворим підгрупи «Стандартне лікування» були призначені засоби, блокуючи систему ангіотензина II. C цією метою були використані лікарські препарати групи інгібіторів АПФ (квинаприл, периндоприл) і БРА (лазартан, валсартан). Хворі другої групи отримували комплексне медикаментозне лікування, направлене на стабілізацію стану і попередження розвитку інфаркту міокарду (згідно протоколам лікування хворих з нестабільною стенокардією).

Визначення статистичної значущості відмінностей проводилося з використанням параметричного (критерій Ст'юдента t) і непараметричного методів (критерій Манна-Уітні U). Кореляційний аналіз проводився з використанням коефіцієнта кореляції Спірмана (R). Відмінності вважалися достовірними при p<0,05.

Результати дослідження і їх обговорення. У хворих основної групи рівень ВП відрізнявся від показника, отриманого в контрольній групі, і був достовірно (р<0,01) вище – 5,32±0,10 пг/мл і 3,71±0,16 пг/мл відповідно. Показники сироваткового ВП у хворих стабільною (стенокардія напруження I-IV ФК) і нестабільною (прогресуюча стенокардія) формами стенокардії достовірно відрізнялися від контрольної групи (р<0,01), проте між собою достовірної відмінності показників не було (p>0,05). Так, у хворих першої групи (n=80) рівень ВП склав 5,35±0,12 пг/мл, а у хворих другої групи (n=10) – 5,23±0,14 пг/мл. У хворих СН IIА стадії відмічений достовірно (р<0,001) вищий показник сироваткового ВП (5,63±0,12 пг/мл), ніж у хворих СН I стадії (4,96±0,15 пг/мл). В порівнянні з контрольною групою відмінності також були високо достовірні. Рівень ВП у 37 хворих основної групи з порушеною систолічною функцією ЛШ склав 5,72±0,15 пг/мл. У хворих зі збереженою скоротливою функцією ЛШ (n=66) аналогічний показник був достовірно нижче (5,10±0,12 пг/мл; р<0,001). Коефіцієнт кореляції між рівнем ВП і величиною фракції вигнання (ФВ) у хворих основної групи склав – 0,28 (р<0,01), що говорить про негативну корельованість величин і характеризує взаємозв'язок цих показників як слабий зворотній. Показники ВП залежно від особливостей перебігу ІХС у хворих основної групи представлені в таблиці 1.