АРТЕРІАЛЬНА ГІПЕРТЕНЗІЯ ТА ЩИТОПОДІБНА І ПРИЩИТОПОДІБНІ ЗАЛОЗИ: ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ТА ЇХ КОРЕКЦІЯ



title:
АРТЕРІАЛЬНА ГІПЕРТЕНЗІЯ ТА ЩИТОПОДІБНА І ПРИЩИТОПОДІБНІ ЗАЛОЗИ: ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ТА ЇХ КОРЕКЦІЯ
Альтернативное Название: Артериальная гипертензия и щитовидная И паращитовидная ЖЕЛЕЗЫ: Взаимоотношения И ИХ КОРРЕКЦИЯ
Тип: synopsis
summary:

Матеріали та методи дослідження. Дослідження проводилося в два етапи.  На першому етапі під нашим спостереженням перебували 190 хворих на ГХ різних стадій: 25 хворих на  І, 138 хворих на ІІ та 27 хворих на  ІІІ стадію ГХ.  Серед обстежених було 53 чоловіки, що становило 27,9%, та 137 жінок – 72,1%. Середній вік пацієнтів складав 48,09±1,64 року: чоловіків – 45,02±2,54 року, жінок – 56,06±3,57 року. Контрольну групу склали 20 практично здорових осіб відповідного віку і статі.


Критеріями виключення були гострі чи загострення хронічних запальних захворювань, серцева недостатність ІІБ-ІІІ за класифікацією М.Д.Стражеска-В.Х.Василенка, захворювання щитоподібної і при- щитоподібних залоз, цукровий діабет, хронічна ниркова недостатність, важка супутня патологія, які здатні змінити фармакокінетику і фармакодинаміку препаратів, що застосовувалися в процесі дослідження, непереносимість препаратів та відсутність згоди хворих на участь у дослідженні.


Із метою дослідження впливу  антигіпертензивних препаратів першого ряду та їх комбінації з калію йодидом на патогенетичні ланки формування ГХ було проведено ІІ етап дослідження, який включав лише хворих із ІІ стадією ГХ (n=138), котрі згідно виявлених порушень були поділені на однорідні групи:


І група –  25 хворих, котрі отримували базисну терапію, яка складалася з антигіпертензивних препаратів І ряду (індапамід 2,5 мг/добу («ProMed»), еналаприл в середній дозі  12,01 ± 1,48 мг/добу («Здоров’я»), кандесартан 12,2± 1,31  мг/добу («Ranbaxy»), аспірин 100 мг/добу («Stirol»),  аторвастатин 10,0 мг/добу («KRKA»).


ІІ група – 26 хворих, які на фоні базисної терапії отримували метопролол в індивідуальній дозі («Метопролол» ARTERIUM, ВАТ «Київмедпрепарат», Україна);


ІІІ група – 27 хворих, котрим до базисної терапії і метопрололу включали калію йодид у дозі 100 мкг/добу («Berlin-Chemie АG» (Меnarini Group), Germany);


ІV група – 30 хворих, котрі на фоні базисної терапії отримували амлодипін у дозі 5,2±1,15 мг/добу (ТОВ «Фармацевтична компанія «Здоров’я», Україна);


V група – 30 хворих, котрі на фоні базисної терапії отримували амлодипін у дозі 5,2±1,15  мг/добу та йодомарин у дозі 100 мкг/добу.


Обстеження хворих проводили до лікування, у перші 2 дні перебування в стаціонарі, через 14-15 днів та  2 міс проведеного лікування.


Добові дози еналаприлу, кандесартану, метопрололу й амлодипіну підбирали індивідуально для отримання оптимального антигіпертензивного ефекту. Терапевтичну ефективність запропонованих схем лікування вивчали за їх впливом на суб’єктивні та об’єктивні клінічні ознаки перебігу захворювання,  часові та спектральні показники ВРС, ДМАТ, динаміку структурно-функціональних змін міокарду за даними Ехо-КГ,  вміст Т3, Т4  у різні  періоди доби  та  ТТГ, показники ПТГ та КТ,  кількість  йоду  й  ВМК  у добовій сечі,  вміст  фосфору  й кальцію   у сироватці крові та в еритроцитах. Імуноферментні  дослідження проведені в лабораторії  кафедри факультетської терапії ІФНМУ. Біохімічні дослідження проведені в центральній науково-дослідній лабораторії ІФНМУ при кафедрі медичної і біологічної хімії. Статистичний аналіз результатів проводили за допомогою прикладного пакету комп’ютерних програм «Microsoft Exel» із використанням t-критерію Стьюдента, коефіцієнта кореляції.


Результати дослідження та їх обговорення. При порівняльній характеристиці  показників варіабельності ритму серця  (ВРС) виявлено, що в міру  підвищення АТ у хворих  має місце достовірне зниження середньої тривалості інтервалів R-R на 8,2% при ГХ ІІ ст. та на 9,1% при ГХ ІІІ ст. (р<0,05), а в пацієнтів І стадією ГХ їх тривалість не відрізнялась від показників у здорових. Показники парасимпатичної активності прогресуюче знижувалися при всіх стадіях ГХ. Компонент LF серцевого ритму був найбільше підвищеним  у хворих на  ГХ ІІ ст. Одночасно мало місце зміщення балансу між  симпатичними і парасимпатичними впливами в бік перших - коефіцієнт LF/HF  був найвищим  у хворих на ГХ ІІІ ст. (р<0,05).


        При аналізі показників ДМАТ виявлено, що вже при І ст. ГХ величина ранкового підвищення САТ(54,2±0,52 мм рт.ст.) і ДАТ (37,7±0,74 мм рт.ст.)  перевищувала показники  здорових (відповідно - 38,6±1,52 і 26,1±1,42)  у 1,42 разу (р<0,05). Серед загальної кількості обстежених на ГХ І ст. кількість хворих із профілем dipper становила 45,4% (11хв.), non-dipper – 36,4%(9хв.), over-dipper – 18,2% (5хв.), а  показник Hidx -61,95±2,85%. Ранковий САТ (58,6±0,32)  у хворих на ГХ ІІ ст. був достовірно вищим на 8,1% (р<0,05) у порівнянні з І ст.  При ГХ ІІ ст. також збільшилась кількість пацієнтів із профілем АТ non-dipper, питома вага яких становила 53,5% (74 хв.), та night-pearker (14,3%, 24 хв.). Серед типів добових кривих АТ у хворих на ГХ ІІІ ст.  переважають пацієнти з профілями АТ non-dipper (22,2%, 6 хв.) та  night-pearker (43,7%, 12 хв.). Величина ранкового підвищення САТ (56,6±0,83)  у хворих на ГХ ІІІ ст. перевищувала показники в здорових  на 47,0%, а  ДАТ (35,9±1,2) – на 34,6% (р<0,05). Виявлені нами такі типи добового профілю АТ,  як non-dipper, night-pearker та over-dipper, на думку Єни Л.М. (2004), Жарінова О.Й. (2006), асоціюються з підвищеним ризиком ураження органів-мішеней та серцево-судинних подій.


        При дослідженні структурно-функціональних  показників  міокарду виявлено, що  у хворих  на ГХ  І ст. структура  серця  змін не зазнавала. У хворих на ГХ ІІ ст. встановлене достовірне збільшення ММЛШ  (264,2±22,09,г) на 17,6% та ІММЛШ (137,8±2,02,г/м²) на 14,2% у порівнянні зі здоровими (224,6±16,68 та 118,2±1,72). У хворих на ІІІ ст. ММЛШ  (299,9±13,58) була на 33,0% більшою, ніж у здорових (р<0,05).  Показники КДО  та КСО ЛШ у всіх хворих достовірно відрізнялися лише при ІІІ стадії ГХ. Фракція викиду (ФВ), як показник систолічної функції ЛШ, у всіх хворих суттєво не відрізнялася, що пояснювалося відсутністю серцевої декомпенсації за систолічним типом.


Виходячи з цього, проведено аналіз структурно-функціональних  показників  міокарду лівого шлуночка  залежно від профілю  ГХ.  Найбільше зростання  ММЛШ у хворих на ГХ ІІ ст. із профілем non-dipper (329,7±10,07) (на 16,6% більша, ніж у dipper (282,5±20,12),  і на 17,9% більша у night-pearker (279,0±11,68). Для non-dipper  також характерне збільшення КСО та КДО ЛШ і зниження його скоротливої здатності до 49,9% (р<0,05). У хворих на  ГХ ІІІ ст. ММЛШ перевищує аналогічний показник у хворих ІІ ст., а найбільш виражене його зростання (на 11,1%, р<0,05) характерне для  пацієнтів групи night-pearker (310,3±10,42).


Виявлені прямі кореляційні зв’язки між недостатнім зниженням у нічний час САТ і  ММЛШ  (r=0,43, p<0,05) і між ДАТ і ММЛШ (r=0,42) у хворих на ГХ ІІ ст. Аналогічна залежність також відмічається у хворих на АГ ІІІ ст.  При цьому  виявлений прямий кореляційний зв'язок між ММЛШ і середньонічним САТ  (r=0,53, p<0,05)  та ІММЛШ і середньонічним САТ (r=0,5,  p<0,05).


Визначення рівня Т3 і Т4 у різні періоди доби у хворих на ГХ залежно від профілю АТ  засвідчило, що у  хворих на ГХ І ст., профіль якої non-dipper, рівень Т3  (0,71±0,06, нг/мл) в крові о 800 був у 1,5 разу нижчий, ніж о 1200  (1,06±0,07) (р<0,01), не перевищуючи  при цьому показників норми  здорових (відповідно, 0,96±0,04 та 1,27±0,06). У хворих на ГХ ІІ ст. профілю non-dipper рівень Т3 у ранковий час (0,82±0,04) був нижчий від аналогічного показника о 1200 (1,33±0,03) у 1,6 разу. Концентрація Т4 вранці (2,56±0,23, мкг/дл) була нижчою за  аналогічний  його показник о 1200 (4,95±0,03) у 1,9 разу. Аналогічне зниження рівня Т3 у ранковий час  встановлено у хворих із профілем АТ night-peaker (1,38±0,03). Рівень  ТТГ у хворих  на ГХ І стадії  (0,96±0,09, мкМо/мл) нижче рівня здорових (1,28±0,15) на 33,3% (р<0,05).


     У хворих на ГХ ІІ і ІІІ ст. також спостерігалася різниця між    концентрацією Т3 і Т4   у ранковий і денний час. О 1200 рівень Т3 збільшувався і в пацієнтів  ІІ ст. (1,33±0,03), перевищуючи рівень здорових на 4,5% (р<0,05), а у хворих на ІІІ ст. (1,10±0,05) був нижчим на 13,4% від цього показника в здорових. Рівень Т4 у ранковий час був  однаково нижчий у хворих відповідно з ІІ (2,56±0,04) та ІІІ ст. (2,78±0,24) ГХ від  рівня здорових (4,47±0,29), збільшуючись о 1200 майже в 2 рази (4,95±0,03) і в 2,5 разу (7,14±0,36)(р<0,05). Відповідно до змін Т3 і Т4 збільшувався вміст регулюючого ТТГ – у хворих ІІ  (2,65±0,35) та ІІІ ст. (2,11±0,36) у 2 і 1,6 разу (р<0,05). Отримані дані узгоджуються з результатами досліджень И.И.Дедова и соавт. (2000) про встановлені добові коливання секреції гормонів, що обумовлені періодами сну та активним періодом дня і свідчать про розбалансування роботи гормональних регуляторних механізмів при ГХ. Методом кореляційного аналізу  при ІІ стадії ГХ виявлена зворотна  залежність між  показником середньонічного САТ і рівнем Т3 о 800 ( r=-0,42,  p<0,05 ) та середньонічним рівнем ДАТ і концентрацією Т3 о 800  (r=-0,47, p<0,01). Разом із тим, така залежність відсутня між середньоденними показниками САТ і концентрацією Т3 о 1200. Порушення продукції гормонів асоціюється із вазоконстрикцією і підвищенням периферичного судинного опору при ГХ (Darge A.G., 2005).


     Підтверджує певну роль гормонів симпато-адреналового спрямування в патогенезі ГХ й екскреція ВМК із сечею, як одного з метаболітів катехоламінів.  У хворих на ГХ І (3,55±0,69 мкг/мл), ІІ (5,53±0,66) та ІІІ ст. (3,82±0,57) рівень  її екскреції перевищує показник у здорових (1,59±0,09) у 2,2,  у 3,4 та у 2,4 разу (р1,2,3<0,05). У хворих на ІІ ст. із профілем non-dipper відмічений прямий середній  кореляційний зв'язок між ДАТ та ВМК (r = 0,81,  p<0,01).


     Низький рівень Т3 і Т4 зранку і високий рівень екскреції метаболітів катехоламінів є свідченням повного розбалансування між ендокринними залозами симпато-адреналового спрямування у хворих на ГХ і, можливо, компенсаторним «замісним» зменшенням виділення Т3 і Т4 щитоподібною залозою. У зв’язку з цим очевидною  потребою було вивчення обміну йоду як  можливої причини дисфункції ЩЗ. У  всіх хворих на ГХ  рівень йодурії був дещо нижчим, ніж у здорових (10,28±0,04 мкг/мл), залежно від її стадії – від 3,0% до 3,5% (р<0,05). При аналізі кореляційних зв’язків спостерігався середній прямий кореляційний зв'язок між  рівнем йодурії і  Т3 о 800 (r=0,5) при відсутності  такого зв’язку о 1200 у хворих на ГХ І і ІІІ ст. Аналогічний  сильний прямий кореляційний зв'язок (r=0,69, р<0,01) встановлений у хворих на ГХ ІІ ст.


Виходячи з важливої ролі паратгормону і кальцитоніну в регуляції АТ, було вивчено їх рівень залежно від стадій гіпертонічної хвороби. У хворих на ГХ має місце  достовірне підвищення  вмісту кальцитоніну в сироватці крові в 2,7, 3,1 і 2 разу, відповідно, при І (87,43±9,77 пг/мл), ІІ (100,33±10,62) і ІІІ (65,85±6,79) ст. у порівнянні зі здоровими (31,9±5,86). Рівень паратгормону у всіх групах не перевищував межі норми (22,15±3,31 пг/мл), але у хворих на III ст. (34,1±4,48) був достовірно (р<0,05) вищим, ніж у хворих із I (24,26±1,62) та II (27,09±4,47)ст. ГХ.


Аналіз залежності між концентрацією кальційрегулюючих гормонів і параметрами варіабельності серцевого ритму свідчать, що із зростанням рівня кальцитоніну наростає дисбаланс ВНС з перевагою симпатичного впливу, про що свідчить прямий кореляційний зв’язок між концентрацією кальцитоніну і показником LF/HF у хворих на ГХ II та III стадій, відповідно, r =+0,8, p<0,001 та r=+0,8, p<0,01. Аналогічний кореляційний зв'язок  між паратгормоном і  показником симпатико парасимпатичного балансу (LF/HF) ( r =+ 0,68, p<0,05) спостерігався і у хворих III ст.


Серед встановлених особливостей змін рівня ПТГ у хворих на ГХ у залежності від добового профілю АТ відмічено, що  у пацієнтів на ГХ І ст. із профілем non-dipper рівень ПТГ (46,4±0,81 пг/мл)був у 1,6 разу вищий (р<0,01), ніж у хворих із профілем dipper (28,36±0,82), не перевищуючи  при цьому рівня ПТГ у здорових. Рівень КТ у всіх хворих на ГХ І ст. був у 2,7 разу вищим порівняно з показниками в здорових та залежав від профілю АТ  (при non-dipper (59,93±2,03)у 1,2 разу перевищував показник у хворих із профілем dipper (49,55±1,53). Рівень ПТГ у хворих на ГХ ІІ ст. із добовим профілем non-dipper (44,48±4,48)був у 2,1 разу вищим, ніж з профілем dipper (20,71±1,46), і на 19,1% (р<0,01) більшим, ніж у пацієнтів із типом night-pearker (36,0±4,27). Рівень ПТГ і КТ  у хворих на ГХ ІІІ ст. також асоціювався з типом добового профілю АТ.


Концентрація загального Са2+ у сироватці крові у хворих на різні стадії ГХ була стабільною, але достовірно (р<0,01) нижчою від показника в здорових (2,38±0,02 ммоль/л) на 4,80%. Рівень кальцію в еритроцитах крові у хворих на ГХ ІІ ст.  (2,39±0,01 ммоль/л) перевищував його вміст у цитоплазмі на 3,11% (р<0,01), а  у пацієнтів із ГХ ІІІ ст. (2,41±0,01) - на 3,92%. У хворих на  ГХ І ст. має місце зворотно пропорційна залежність між рівнем ПТГ  та концентрацією Са2+ у сироватці крові (r=-0,68, p<0,05), у той час як між вмістом Са2+ в еритроцитах та рівнем ПТГ така залежність є значно слабшою (r=-0,38). У хворих з ГХ у міру наростання ПТГ підвищується концентрація  Са2+ в еритроцитах і знижується у сироватці крові. У міру підвищення АТ зберігається залежність між рівнем Са2+ у сироватці крові і ПТГ, яка за даними кореляційного аналізу свідчить про зворотний  тісний зв'язок (r=-0,66, p<0,05) у хворих на ГХ ІІ ст. У той же час між вмістом кальцію в еритроцитах та рівнем ПТГ у хворих на ГХ ІІ та ІІІ ст. ніякого кореляційного зв’язку не встановлено. Такі зміни зумовлені тим фактом, що КТ володіє довготривалим впливом на обмін Са2+, у той час як ПТГ належить основна роль в «екстренній» похвилинній регуляції рівня Са2+ (Ковалев Д.И., 1991), а підвищена секреція КТ при ГХ має місце при значній тривалій гіперкальціємії (Постнов Ю.В., 2001). Встановлена зворотна кореляційна залежність (r=-0,39, p<0,05) між підвищенням вмісту Са2+ в еритроцитах та  зменшенням  значення показника SDNN у хворих на ГХ І ст. та у хворих на ГХ ІІ ст. (r=-0,37, p<0,05).  


Вивчення рівня фосфору в сироватці крові хворих на ГХ  залежно від стадії захворювання показало, що у хворих на ГХ І ст. рівень Р у сироватці крові (1,03±0,02 ммоль/л) був недостовірно нижчим, ніж у здорових (1,09±0,04), а  в обстежених на ГХ ІІ (0,94±0,03) та ІІІ ст. (0,92±0,02) його вміст у сироватці крові ще більше знижувався (р<0,05). Такі зміни, вірогідно, зв’язані з підвищенням концентрації паратгормону, а також впливом кальцитоніну, здатного гальмувати реабсорбцію фосфору та посилювати його екскрецію (Маршал В.Дж., 2000).


Таким чином, нами встановлено додаткові ланки патогенезу ГХ, які полягають у розбалансуванні рівнів гормонів ЩЗ у ранковий та денний час, що сприяє їх негативному впливу на регуляцію та добовий профіль АТ і, ймовірно, виникає в результаті дефіциту йоду. Водночас має місце підвищена екскреція ваніліл-мигдалевої кислоти  у добовій сечі і підвищення активності симпато-адреналової системи. Очевидно, що формування ГХ супроводжується безсимптомною гіперфункцією ПЩЗ та підвищеною концентрацією кальцитоніну. При  вивченні вмісту Са в сироватці крові й  еритроцитах та гормональних механізмів їх регуляції з участю паратгормону і кальцитоніну  спостерігалося деяке зниження рівня Са і Р у сироватці крові та збільшення  вмісту  кальцію в еритроцитах, що підвищується в міру прогресування ГХ (рис 1.).


Аналізуючи показники ДМАТ, встановлено, що всі комбінації препаратів викликали достовірне зниження систолічного та діастолічного АТ. Зменшення величини ранкового підвищення АТ  за рівнем САТ через 2 міс лікування  було найбільш виражено в  ІІІ та VI групах, а за рівнем ДАТ – у ІІІ та V групах хворих. Через 2 міс лікування у всіх пацієнтів, котрі приймали комбіновану терапію з йодомарином, мала місце нормалізація добового профілю АТ.


Під впливом лікування динаміка показників ВРС у хворих на ГХ в усіх групах змінювалася - уже через 2 тижні терапії збільшувалася загальна варіабельність інтервалів R-R (SDNN). Через 2 міс лікування посилювався вплив  парасимпатичної ланки ВНС у всіх групах хворих, досягаючи максимальних значень у  пацієнтів ІІІ групи (р<0,05). Повна нормалізація вегетативного тонусу через 2 тиж виявлена в пацієнтів ІІІ та V груп, що приймали додатково калію йодид.


Аналізуючи рівень екскреції ВМК, відмічено зниження її вмісту в добовій сечі через 2 тиж лікування у всіх групах хворих: І гр. -  її екскреція зменшувалася на 25,81%, ІІ гр. – на 38,11%, у ІІІ – на 48,83% (всі р<0,05), а у V- на 15,22% (р<0,01), продовжуючи знижуватись через 2 міс лікування. У пацієнтів ІV гр. екскреція ВМК мала лише тенденцію до зниження. Отже, включення до базисної терапії метопрололу сприяло зменшенню екскреції ВМК, а його поєднаний прийом із калію йодидом виявився більш ефективним щодо цього впливу.


     Аналізуючи динаміку структурно-функціональних змін міокарду ЛШ, після 2 міс лікування найбільший регрес гіпертрофії ЛШ відмічений у хворих V групи.


      Через 2 тиж лікування констатовано підвищення рівня Т3 о 800  в усіх групах, однак найбільше зростання цього показника (з 0,82±0,04 до 1,28±0,07) встановлено у хворих ІІІ групи (в 1,56 разу, р<0,01). Рівень То 1200   у пацієнтів  ІІ, ІІІ, IV та V груп не змінився. Концентрація  Т4 о 800 достовірно збільшувалась у всіх групах хворих. У той же час у пацієнтів, що приймали на фоні базисної терапії метопролол, рівень Т4 о 1200  не змінювався (з 4,46±0,04 до 4,45±0,07), а після додавання до  базисної терапії та метопрололу ще і  калію йодиду, його концентрація  зростала (з 4,5±0,04 до 4,95±0,19) (р<0,05). У пацієнтів IV гр. рівень Т4 о 1200 мав лише тенденцію до збільшення, а у хворих V групи рівень Т4 о 1200  теж достовірно підвищувався. Рівень ТТГ через 2 тиж лікування у хворих І та ІІ груп знижувався в 1,7 разу, (р<0,01), а в обстежених ІІІ групи – мав тенденцію до нормалізації (з 2,65±0,35 до 1,09±0,09) (р<0,01),  що свідчить про покращення взаємовпливу роботи ЩЗ і  гіпофізу. Менш виражена динаміка  зниження рівня ТТГ відмічена  у хворих V гр. (в 1,17 разу, р5<0,05), а у хворих IV  гр. змін рівня ТТГ не було.


Після 2 міс лікування у хворих І групи рівні Тта  Т4 зростали о 800  (p1,2<0,05) і  не змінювалися о 1200. У пацієнтів, що приймали тривало на фоні базисної терапії  метопролол, рівні Т3    та   Т4 о 800  мали  лише тенденцію до підвищення, у той час як  рівень То 1200  дещо знижувався, а рівень Т4 не змінювався. На фоні комплексної терапії з включенням метопрололу і калію йодиду спостерігалося вирівнювання вмісту  Т3 у крові, і, дещо повільніше - рівня Т4 у різні періоди доби. У хворих V гр. не виявлено достовірної динаміки рівня Т3 о 1200, у той час як  рівень Т4 о 1200 зростав. Рівень ТТГ  через 2 міс лікування  в І, ІІІ  та  IV групах  мав тенденцію до зниження, а у ІІ гр. продовжував зменшуватися (p<0,05). Отримані нами результати  свідчать про деяке пригнічення синтезу тироксину метопрололом, а добовий профіль тиреоїдних гормонів, на нашу думку, можна регулювати призначенням калію йодиду.


Екскреція йоду з сечею в  І  гр. достовірно не змінювалася протягом 2 міс лікування, у той час як у пацієнтів ІІ гр. - достовірно знижувалася протягом всього курсу лікування. Рівень  йодурії  в  ІІІ гр. хворих (11,6±0,19) через 2 міс  досягав показника здорових. У  хворих  V гр. екскреція йоду з сечею достовірно зростала лише через 2 міс, а в ІV – не змінювалася протягом всього періоду лікування. Таким чином, вживання калію йодиду на фоні призначення БАБ веде до швидкої нормалізації рівня йодурії.


      Концентрація кальцитоніну через 2 міс лікування достовірно знижувалася у всіх групах хворих. Вміст КТ зменшився у  хворих І, ІІІ та ІV груп, відповідно, у 1,6, у 1,58  та в 1,51 разу  (всі р<0,05), а у хворих ІІ та V груп спостерігалася тенденція до зниження його рівня в сироватці крові. Концентрація ПТГ через 2 міс лікування у хворих І гр. не змінювалася, а у хворих ІІ, ІІІ, ІV  та V груп рівень ПТГ продовжував достовірно зменшуватися (р2,3,4,5<0,05).


       Через 2 тиж  після лікування виявлено, що у хворих І гр. концентрація  Са2+  в сироватці крові мала лише тенденцію до зростання, а в еритроцитах-достовірно знижувалася. Рівень фосфору в сироватці крові хворих на ГХ, що отримували базисну терапію, суттєво не змінювався. У решти пацієнтів спостерігалася однотипна реакція змін кальцієво-фосфорного гомеостазу -зростання  сироваткової концентрації Са2+ і Р (всі р<0,05) та зниження  вмісту Са2+ в еритроцитах.    


ВИСНОВКИ


У дисертаційній роботі наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення науково-практичного завдання, яке полягало в клініко-патогенетичному обґрунтуванні диференційованого застосування калію йодиду в комплексній антигіпертензивній терапії  в залежності від функціонального стану щитоподібної й прищитоподібних залоз, порушень вегетативної регуляції серця, кальцієво-фосфорних взаємовідносин.


1. У хворих на  гіпертонічну хворобу  має місце  дисфункція системи гіпофіз - щитоподібна залоза, яка проявляється у зниженні секреції ранкового рівня гормонів щитоподібною залозою, що зворотньо корелює з показниками середньонічного САТ (r=-0,42, p<0,05) та ДАТ (r=-0,47, p<0,05), і прогресує залежно від стадії гіпертонічної хвороби, в той час як із зростанням ТТГ при ІІ та ІІІ стадіях знижується рівень йодурії. Рівень кальцитоніну у сироватці крові хворих на гіпертонічну хворобу всіх стадій зростає більше, ніж у 2 рази у порівнянні зі здоровими (р<0,05). 


2. Вміст паратгормону в сироватці крові у пацієнтів із ГХ не перевищує норми, але збільшується в міру її прогресування і при ІІІ ст. становить 34,10±4,48 пг/мл (p<0,05, у здорових - 22,15±3,31 пг/мл). Прямий позитивний кореляційний зв'язок свідчить про зростання симпатичної активності, яка пов’язана із підвищеним рівнем у сироватці крові як паратгормону (r=+0,8, p<0,05), так і кальцитоніну (r=+0,68, p<0,05) у хворих II та III стадій. Одночасно виявлена залежність між недостатнім зниженням артеріального тиску в нічний час та  підвищенням  рівня паратгормону більше серединної норми у хворих із профілем артеріального тиску non-dipper та night-pearker.


3. У хворих на гіпертонічну хворобу  порушення функції при- щитоподібних залоз веде до змін у гомеостазі кальцію та фосфору, на фоні чого у сироватці крові знижується їх концентрація, а вміст кальцію в еритроцитах підвищується, що призводить до зниження коефіцієнта  співвідношення між сироватковим і клітинним рівнем кальцію <1.


4. При есенціальній  артеріальній гіпертензії має місце  гіперактивність симпатичної нервової системи, що підтверджує підвищена екскреція ваніліл-мигдалевої кислоти як одного з метаболітів катехоламінів. Вона найбільш виражена при ІІ стадії, що прямо корелює зі ступенем підвищення артеріального тиску, особливо середньонічними САТ (r=0,5) та ДАТ (r=0,52, p<0,01), зміщенням балансу між симпатичними та парасимпатичними впливами в сторону перших.  


5. Встановлена пряма кореляція між недостатнім зниженням систолічного артеріального тиску в нічний час і масою міокарда лівого шлуночка (r=0,43, p<0,05) у хворих  ІІ стадії та масою міокарда лівого шлуночка  і середньонічним САТ (r=0,53) у хворих ІІІ стадії. 


6.  Калію йодид у комплексі з  метопрололом у хворих на гіпертонічну хворобу  ІІ ст. забезпечує нормалізацію функціонування системи гіпофіз-щитоподібна залоза, що супроводжується покращенням перебігу захворювання та зниженням артеріального тиску, про що свідчать вирівнювання рівнів трийодтироніну і тироксину в різні періоди дня та ТТГ після лікування, нормалізація рівня йодурії й зменшення активності симпатичного відділу вегетативної нервової системи.


7. Під впливом  амлодипіну та калію йодиду достовірно знижується виділення паратгормону і кальцитоніну протягом всього курсу лікування та  нормалізуються рівні фосфатемії та кальціємії, вміст  кальцію в еритроцитах, що сприяє  максимальному зниженню  середньоденного  систолічного та діастолічного артеріального тиску, нормалізації добового профілю артеріального тиску і структурно-функціональних змін лівого шлуночка у хворих на гіпертонічну хворобу.


 


8. Диференційований підхід до лікування хворих на гіпертонічну хворобу передбачає врахування нерівномірного виділення гормонів щитоподібною залозою в різні періоди доби на фоні зниження йодурії, дисфункцію вегетативної нервової системи та підвищення екскреції ВМК для застосування метопрололу в індивідуальній дозі в поєднанні з калію йодидом; врахування змін функціонального стану прищитоподібних залоз, надмірне виділення кальцитоніну і як наслідок – корекцію співвідношення клітинно-позаклітинного рівня кальцію, передбачає призначення амлодипіну в індивідуальній дозі в поєднанні з калію йодидом.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины