ЗМІНИ ПОКАЗНИКІВ ЖИРНОКИСЛОТНОГО СПЕКТРУ, АРТЕРІАЛЬНОГО ТИСКУ, ФУНКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ СЕРЦЯ У ХВОРИХ З МЕТАБОЛІЧНИМ СИНДРОМОМ ТА ЇХ МЕДИКАМЕНТОЗНА КОРЕКЦІЯ : ИЗМЕНЕНИЯ ПОКАЗАТЕЛЕЙ ЖИРНОКИСЛОТНОГО СПЕКТРА, артериального давления, функционального состояния сердца у больных с метаболическим синдромом И ИХ медикаментозной коррекции

summary

Об’єкт та методи дослідження. Проведено обстеження 98 хворих з МС серед яких 54 чоловіків та 44 жінок, які знаходилися у відділенні кардіології клінічної лікарні № 12 м. Києва і склали основну групу. Дослідження здійснено в період з 01.02.2007 по 01.12.2008 р.

Вік хворих з МС (основна група) склав 38–63 роки, у середньому
49,6 ± 1,1 років. Діагноз МС встановлювали за кретеріями Міжнародної Федерації по вивченню цукрового діабету (IDF) 2005 року. Маса тіла хворих основної групи склала – (103,3 ± 1,8) кг. ІМТ – 34,7 кг/м². Із них 67 (68,4 %) осіб з ІМТ – 30–40 кг/м², що відповідає IІ ступеню ожиріння за класифікацією ожиріння по ІМТ, що була запропонована ВОЗ/МТГ (1999) та 21 (21,6 %) особа з ІМТ – більшим за 40 кг/м², що відповідає III ступеню ожиріння. Хворі з МС характеризувалися переважно (74 (85,4 %) пацієнта) центральним типом (за даними інших авторів, вісцеральний або абдомінальний тип) ожиріння. Тип ожиріння визначався по співвідношенню окружності талії (ОТ) до окружності стегон (ОС). При цьому абдомінальний тип встановлювали при ОТ/ОС>1
у чоловіків та > 0,8 у жінок.

В усіх хворих, які брали участь у дослідженні, діагностовано артеріальну гіпертензію (АГ). Діагноз АГ встановлювали на підставі критеріїв, рекомендованих Українським товариством кардіологів (2004) та Європейським кардіологічним товариством (2003, 2007). Як контроль було обстежено 20 хворих з АГ без МС (ІІ група) та 20 здорових осіб (ІІІ група). Хворі основної і контрольної груп були співставні за віком, статтю, рівнем вихідного АТ і тривалістю АГ. Для досягнення та реалізації поставленої мети в роботі використовували функціональні, інструментальні та біохімічні методи дослідження. Усім хворим проводили визначення в крові показників ліпідного обміну за загальноприйнятими методами: рівень тригліцеридів, ХС ЛПНЩ та ХС ЛПВЩ. Добове моніторування артеріального тиску (ДМАТ) проводили на приладі UA–767PC (AND, Jаpan), в якому використовувався одночасно аускультативний та осцилометричний методи з BNS класом точності А/А.
В якості нормативних величин були прийняті значення АТ, які рекомендовані Комітетом експертів ВООЗ (2007 р.) та Керівним комітетом США по профілактиці, виявленню та лікуванню гіпертензії. З метою виявлення порушень серцевого ритму всім хворим проводили добове моніторування ЕКГ за методом Холтера на апараті “Delmar” (USA) з обробкою даних за допомогою програмного забезпечення Delmar. Оцінку стану внутрішньосерцевої гемодинаміки проводили за допомогою ультразвукового апарата “AU–3” (“Esaote–Biomedica”, Італія) за загальноприйнятою методикою. З метою встановлення типу гіпертрофії ЛШ визначали відносну товщину стінки (ВТС) лівого шлуночка, згідно рекомендаціям (Ganau A., 1997). Нормативне значення ВТС становило 0,45. Показники діастолічної функції лівого шлуночка визначали на підставі аналізу трансмітрального кровотоку в постійнохвильовому режимі Doppler.

Газохроматографічний аналіз спектра жирних кислот (ЖК) ліпідів здійснювали на газових хроматографах серії Цвет–500 в ізометричному режимі з полум’яно-іонізаційним детектором за стандартних умов. У спектрі ЖК ліпідів ідентифікували 8 найбільш інформативних кислот: С14:0 (міристинова),
С16:0 (пальмітинова), С18:0 (стеаринова) – насичені ЖК; С18:1 (олеїнова) – мононенасичена; С18:2 (лінолева), С18:3 (ліноленова), С20:3 (ейкозотрієнова), С20:4 (арахідонова); С22:6 (декозагексаєнова) – склали пул поліненасичених ЖК. Піки ЖК ідентифікували шляхом порівняння з часом утримання стандартних ЖК.

Статистичну обробку результатів дослідження проводили за допомогою пакету програм SPSS 10.0 для Windows шляхом розрахунку середньої арифметичної величини (М) та вибіркової похибки середньої (m). З метою оцінки достовірності відмінностей незалежних та залежних вибіркових сукупностей застосовували t-критерій Стۥюдента. Різницю вважали достовірною при значеннях Р<0,05. При нормальному розподілі масивів розрахували коефіцієнт вибіркової кореляції Pearson (r). При ненормальному розподілі хоча б одного з масивів оцінювали коефіцієнт рангової кореляції Spearman (r)
у співставленні отриманих показників із критичними. Кореляцію між двома показниками вважали достовірно при рівні значимості p≤0,05 для r=0,3–0,5, при p<0,01 для r=0,5–0,7 та при p<0,01 для r>0,7.

Результати дослідження та їх обговорення. Дослідження жирнокислотного спектру ліпідів мембран еритроцитів показав, що ліпідні показники хворих з МС достовірно різняться від показників здорових осіб. Так, у хворих з МС в жирнокислотному складі мембран еритроцитів знижений вміст міристинової ЖК на фоні достовірно збільшеного рівня пальмітинової ЖК (Р<0,05). Це може свідчити про порушення в ендокринній системі організму і в результаті активації процесу ПОЛ має місце накопичення лізоформ лецитину (основної фракції фосфоліпідів). Така зміна відсоткового складу насичених ЖК (С14:0
і С16:0) не вплинула на загальну вагу НЖК в структурі ліпідного комплексу еритроцитів при порівнянні зі здоровими особами (p>0,05). Тобто, має місце перерозподіл НЖК в структурі мембран еритроцитів, коли збільшується частка пальмітинової кислоти. Це може свідчити про порушення процесу декарбоксилювання, внаслідок якого відбувається утворення з С16:0 міристинової кислоти (С14:0). За даними інших дослідників, зниження останньої може мати негативний вплив на прогноз життя. Так, при з’ясуванні причин переважання смертності від ішемічної хвороби серця серед литовського населення в порівнянні зі шведами виявилось достовірне зниження рівня міристинової кислоти серед литовців у порівнянні зі шведами. При цьому рівень лінолевої та ліноленової кислоти достовірно не змінювався (A. Kaminskas, 1999). Також у хворих з МС у спектрі ЖК виявляється в невеликій кількості С15:0 та С16:1 ЖК. А з ПНЖК – зникає у спектрі С20:3 та з’являється С20:3 ЖК, що може свідчити про більш глибокі порушення в метаболізмі ЖК, ніж у хворих на АГ.

Склад мононенасичених жирних кислот в структурі мембран еритроцитів у хворих з МС не відрізняється від такого у здорових осіб. В той же час сума ПНЖК достовірно знижується (р<0,05) за рахунок арахідонової та декозагексаєнової ЖК, що свідчить про активацію процесу ліпідної пероксидації в крові у хворих з МС.

Кореляційний аналіз дав змогу виявити певні зв’язки між показниками ліпідного обміну та добового моніторквання ритму АТ у хворих з МС. Так, були встановлені наступні кореляції: з підвищенням середньодобового САТ зменшується рівень ПНЖК у складі ліпідів мембран еритроцитів (r=–0,496, р<0,05), більш сильний зворотній кореляційний зв’язок виявлений між середньодобовим ДАТ та рівнем ПНЖК мембран еритроцитів (r=–0,670, р<0,01). Такі співвідношення відображають вплив ліпідного метаболізму та особливості ЖК спектру на судинний тонус (Das U. N., 2006; H. Debbabi, 2006).

За результатами ДМАТ більшість показників, отриманих у хворих з МС мають більш виражену негативну спрямованість, порівняно з групою хворих на АГ без МС, що може свідчити про високий несприятливий вплив порушень метаболізму у хворих з АГ.

Середні значення АТ за добу, день та ніч у хворих основної групи достовірно перевищували показники не лише здорових осіб, а й хворих на АГ без МС. Рівень середньодобового САТ у хворих основної групи був на 4,7 % вищий порівняно з показниками хворих на АГ без МС, а середньоденного – на 9,4 % та середньонічного – на 4,1 % (Р<0,05). Більш суттєва різниця у хворих основної групи виявилась у показниках ДАТ за добу, денний та нічний періоди: вони були вищими у хворих на АГ на 12,1 %, 9,6 % та 8,2 %, відповідно (Р<0,05).

При встановленні добового ритму АТ за величиною добового індексу було визначено, що по мірі збільшення ІМТ збільшувався відсоток хворих з недостатнім зниженням рівня АТ в нічні години. Отже, 37,7 % хворих основної групи мали нормальний циркадний ритм АТ, який характеризувався двофазною кривою зі зниженням рівня АТ до 10–20 % вночі, віднесені до групи “dipper”.
У 39,8 % хворих основної групи відмічалося недостатнє зниження рівня АТ вночі (ДІ менший за 10 %, віднесені до групи “non–dipper”), у 10,2 % хворих – надмірне його зниження (ДІ вищий 20 %, віднесені до групи “over–dipper”) та у 12,2 % – рівень середньонічногo АТ був вищим, ніж середньоденного (ДІ має від’ємні показники, віднесені до групи “night–piker”).

Індекс часу (ІЧ) гіпертензії за усі періоди доби суттєво перевищував даний показник в основній групі хворих порівняно з хворими на АГ без МС.
ІЧ гіпертензії для САТ та ДАТ за добу в основній групі становив 71,9 % та 54,3 %, що перевищував на 40,6 % та 31,7 % (Р<0,05) ці показники у осіб контрольної групи, відповідно, у якій вони становили 41,1 % та 37,4 %. За денний період ці показники перевищували на 20,02 % та 40,1 % (Р<0,05), відповідно. Показник ІЧ гіпертензії САТ та ДАТ за нічний період у основній групі становив 74 % та 57,7 %, натомість у контрольній групі – 38,9 % та 34,6 %, перевищуючи відповідні показники на 44,5 % та 35,4 % (Р<0,05).

В основній групі ВАР АТ хворих також характеризувався підвищеними показниками. Проте, істотна різниця з контрольною групою хворих була виявлена для ВАР ДАТ за день – (17,3 ± 1,0) мм рт. ст., ВАР САТ та ДАТ за ніч – (18,7 ± 1,6) та (14,2 ± 0,7) мм рт. ст. (Р<0,05), відповідно. У хворих контрольної групи ці показники склали, відповідно, (11,3 ± 0,8) та (9,5 ± 0,5) мм рт. ст. ВАР САТ та ДАТ за нічний період у хворих основної групи перевищував на 37,24 % та 31,1 % (Р<0,05) відповідні показники хворих групи контролю. Виявлено, що зміни протягом доби показників ДМАТ негативно впливають на клінічний перебіг хвороби: частота гіпертонічних кризів у осіб основної групи спостерігалася вдвічі частіше порівняно з контрольною групою: 3–5 разів на рік порівняно з групою з нормальним добовим ритмом АТ.

За даними ЕхоКГ визначено, що в обох групах хворих спостерігалася ГЛШ з товщиною МЖП та ЗСЛШ більшою, ніж у здорових осіб. Аналіз ВТС ЛШ у хворих дозволив виявити нерівномірність розподілу типів ГЛШ в залежності від групи. Встановлено, що переважає в обох групах концентричний тип гіпертрофії (КГ ЛШ). Проте, серед хворих з МС відсоток
КГ ЛШ складає 70,2 %, в той же час як серед хворих на АГ – 53,4 %. У хворих на ізольовану АГ у 19,2 % випадків геометрія ЛШ не порушена, в той же час як при МС жоден із обстежених хворих не мав нормальної конфігурації серця. При МС збільшувалась частка хворих з ексцентричною гіпертрофією ЛШ
(ЕГ ЛШ) до 20,8 %, проти 10,2 % у хворих на АГ, а також зменшувалась частка хворих з концентричним ремоделюванням (КР ЛШ) до 9,1 %. У хворих з ізольованою АГ КР ЛШ зустрічалась у 17,2 % хворих.

Зважаючи на виражений вплив абдомінального ожиріння на розвиток гіпертрофії міокарда ЛШ нами був проведений кореляційний аналіз показників гіпертрофії ЛШ та антропометричних параметрів, що характеризують переважно абдомінальне ожиріння. Виражена позитивна кореляція визначалася між ІМТ та розмірами ЛП (r=0,44, P<0,001), товщиною МШП (r=0,41, P<0,001), ЗСЛШ (r=0,36, P<0,005), ММЛШ (r=0,50, P<0,001), ОТ та розмірами ЛП (r=0,46, P<0,001), МШП (r=0,49, P<0,001), ЗСЛШ (r=0,52, P<0,001), ММЛШ (r=0,64, P<0,001). Також дослідження залежності внутрішньосерцевої гемодинаміки від ІМТ виявило прямий помірний корелятивний зв’язок з об’ємами лівого шлуночка (r=0,44, P<0,01), масою міокарда (r=0,4, P<0,01) та негативний зв’язок між фракцією вигнання (r=–0,5, P<0,001). Подібні знахідки лише підтверджують дані, отримані іншими дослідниками щодо впливу надмірної ваги на розвиток гіпертрофії міокарда ЛШ (V. Palmieri, 2006).

Найбільш виражений позитивний зв’язок визначався між індексом, який у найбільшому ступені характеризує переважно абдомінальне ожиріння (ОТ/ОС) та показниками гіпертрофії ЛШ: товщиною МШП (r=0,7, P<0,001), ЗСЛШ (r=0,72, P<0,001), ІММЛШ (r=0,81, P<0,001), з розмірами ЛП (r=0,63, P<0,001).

Аналіз діастолічної функції ЛШ дозволив встановити нерівномірний розподіл типів у хворих груп порівняння. З даних дослідження встановлено, що у хворих з МС не виявлено нормальної діастолічної функції ЛШ, в той же час як у 8 (38 %) пацієнтів на АГ при дослідженні трансмітрального потоку не було виявлено порушень діастолічної функції ЛШ.

Серед типів порушень діастолічної функції в обох групах переважає гіпертрофічний тип порушень діастолічної функції ЛШ (ГТ тип) – у 82 (68,2 %) та у 10 (45,2 %) хворих з МС та АГ відповідно. Серед хворих з МС частіше діагностували псевдонормальний (ПН) та рестриктивний (Р) тип діастолічної дисфункції, відповідно у 20,2 % та 11,6 % хворих. У хворих на АГ ці показники становлять відповідно 10,4 % та 4 %. Отже, у хворих з МС частіше формуються прогностично проблемні типи діастолічної дисфункції.

За даними добового моніторування ЕКГ загальна кількість порушень серцевого ритму в І групі склала 546,9 ± 89,4 екстрасистол за добу (22,5 ± 3,7 екс/год). В групі ІІ та ІІІ – відповідно (185,2 ± 43,9) екс/добу (7,7 ± 2) та (84,8 ± 21,2) екс/добу (4 ± 1) екс/год. Надшлуночкові порушення склали (220,6 ± 67,5) екс/добу (8,2 ± 2,8) екс/год в І групі, достовірно переважаючи відповідні порушення ритму в інших групах. Так, інтенсивність надшлуночкових екстрасистол (НШЕ) серед хворих ІІ групи була зареєстрована на рівні (45,1 ± 21,4) екс/добу (2,1 ± 0,9) екс/год та (53,5 ± 23,4) екс/добу (2,2 ± 1) екс/год серед осіб ІІІ групи.

Надшлуночкові пароксизмальні порушення серцевого ритму також достовірно переважали в І групі (пароксизми СВПТ реєструвались у 2,5 рази частіше, ніж серед хворих ІІ групи, а пароксизми МА (від 12 до 20 комплексів) серед хворих ІІ зустрічались в поодиноких випадках, виключно в денний період часу). Серед здорових осіб взагалі не виявлено подібних порушень серцевого ритму. Нами виявлено прямий кореляційний зв’язок між пальмітиновою ЖК (С16:0) та загальним рівнем НШЕ (r=0,64, Р<0,05), а також ПСВТ (r=0,51, Р<0,05). Зворотній зв’язок виявлено між цими показниками і IVRT: для НШЕ коефіцієнт кореляції становить –0,49 (Р<0,05), а для кількості пароксизмів СВПТ протягом доби – (–0,44, Р<0,05).

Шлуночкові порушення ритму переважають серед порушень ритму у хворих І та ІІ груп, особливо у І групі. В І групі загальна кількість вказаних порушень серцевого ритму за добу склала 320,6 ± 41,1 (13,2 ± 2,1) ес/год, в ІІ групі – 101,2 ± 25,8 (4,2 ± 1,3) ес/год. В той же час серед осіб ІІІ (здорові) групи кількість ШЕ за добу склала 28,8 ± 12,1 (1,2 ± 0,5) ес/год, що майже вдвічі менше, ніж кількість НШЕ.

Аналіз типів порушень серцевого ритму дозволив виявити деякі відмінності у хворих І та ІІ груп та здорових осіб. Такі види шлуночкових порушень серцевого ритму високих градацій за класифікацією Lown, як бі-, тригеменія, реєструвались у пацієнтів І та ІІ груп, а парні екстрасистоли – лише серед хворих І групи. Пароксизми нестійкої ВТ не реєструвались у хворих усіх груп. Епізоди бі-, тригеменії достовірно переважали в І групі в порівнянні з ІІ: (17,6 ± 2,9) проти (5,6 ± 2,3) за добу для бігеменії та (12,9 ± 2,4) проти (6,8 ± 3,1) за добу для тригеменії. В ІІІ групі вказані порушення ритму не зустрічаються.

В схему лікування хворих з МС входили дієтичні рекомендації, рекомендації щодо фізичної активності, лізиноприл в дозі 10 – 20 мг на добу, а також препарати метаболічної дії. Хворі були розподілені на три групи методом випадкової вибірки. Так, першу групу (І гр.) склали хворі, які отримували в якості метаболічної терапії триметазидин у дозі 35 мг двічі на добу. Хворим другої групи (ІІ гр.) було призначено мілдронат у дозі 500 мг двічі на добу. Хворим третьої групи (ІІІ гр.) призначали комбінацію метаболічних засобів: триметазидин по 35 мг двічі на добу та мілдронат у дозі 500 мг двічі на добу. Курс лікування становив 4 тижні.

Після лікування у хворих І групи встановлено відновлення співвідношення НЖК та ПНЖК в складі ліпідів мембран еритроцитів, а також збільшило частку арахідонової кислоти та зменшило пальмітинової та лінолевої кислот. Таким чином, призначення препарату триметазидин протягом місяця для лікування хворих з МС мало позитивний вплив на ЖК склад ліпідів мембран еритроцитів, нормалізуючи зміни ліпідного обміну.

У хворих ІІ групи після місячного лікування також виявлені певні зміни в жирнокислотному складі ліпідів мембран еритроцитів. У хворих цієї групи не виявлено достовірних змін у порівнянні з періодом до лікування. Таким чином, застосування мілдронату протягом 1 місяця не чинить суттєвого впливу на ЖК склад ліпідів мембран еритроцитів.

У хворих ІІІ групи встановлено достовірне зниження міристинової кислоти в 1,68 рази (P<0,05) та пальмітинової кислоти (P<0,05), що знизило відсотковий вклад НЖК в структурі ліпідів мембран еритроцитів у 1,3 раза. Також під дією комплексу збільшився вміст арахідонової та ейкозагексаєнової ЖК відповідно в 1,6 та 3,3 рази. Такі зміни підвищили рівень ненасиченості ЖК спектру переважно за рахунок ПНЖК, відсотковий вклад яких у структурі ліпідів мембран еритроцитів збільшився у 1,4 рази.

Таким чином, комбінація триметазидину та мілдронату нормалізує співвідношення насичених та ненасичених жирних кислот в структурі ліпідів мембран еритроцитів хворих з МС. Також відбувався перерозподіл в пулі НЖК: більш значно зменшувався рівень міристинової кислоти та збільшувався рівень пальмітинової. Структура ПНЖК також набувала певних змін: збільшувався рівень арахідонової та ейкозогексаєнової кислоти.

Після лікування у всіх групах хворих з МС спостерігалися покращення показників ДМАТ. У I групі хворих відбулося зниження максимальної середньодобової САТ та ДАТ на (10,4 ± 1,2)% (Р<0,05) та (9,5 ± 0,9)%. Відповідно, в II групі хворих – на (12 ± 2,2)% (Р<0,05) та (14,1 ± 1,7)% (р<0,05), а в III групі – на (15,1 ± 1,9)% (Р<0,05) та (14,1 ± 1,7)% (Р<0,05), відповідно.

Відбувалося зниження показника ІЧ гіпертензії для САТ та ДАТ: у IІІ підгрупі на (66,8 ± 1,6)% та (60,8 ± 1,4)% (Р<0,05), відповідно, в I та II підгрупах дещо менш виражене зниження – на (33,4 ± 2,2)% та (51,5 ± 2,3)% (Р<0,05) для САТ та на (42,4 ± 1,2)% та (51,6 ± 0,9)% (Р<0,05) для ДАТ.

Нормалізація ДІ для САТ та ДАТ за рахунок його зростання відбувалося в I підгрупі на (33,1 ± 1,1)% та (35,8 ± 1,4)% (Р<0,05), відповідно, в II групі – на (43,5 ± 0,9)% та (46,4 ± 1,)%, відповідно, в III групі – на (43,9 ± 1,4)% та (44,09 ± 1,1)%, відповідно. На цьому тлі покращувалися показники середньонічної ВАР САТ та ДАТ: в I групі – на (37,8 ± 0,4)% та (24,4 ± 0,4)% (Р<0,05), відповідно, в II групі – на (32,2 ± 0,8)% та (37,7 ± 0,9)% (Р<0,05), відповідно, в III групі – (37,7 ± 1,3)% та (20,7 ± 1,2)% (Р<0,05), відповідно.

Хворі усіх груп відмічали покращення загального самопочуття, відсутність болю у ділянці голови, нормалізацію сну.

Комбінація лізиноприлу та триметазидину протягом 1 місяця давало змогу поліпшити скорочувальну здатність серця на 26 % та зменшити КСІ на 11 %, що в цілому, не вплинуло на загальну насосну функцію ЛШ та ІММЛШ.

Комбінація лізиноприлу та мілдронату, яка призначалась протягом місяця, покращила скоротливу здатність міокарда ЛШ та зменшила КСІ, хоча це не вплинуло на загальну насосну функцію серця. Також відсутній вплив згаданої комбінації на гіпертрофію ЛШ.

Застосування комбінації триметазидин та мілдронат протягом місяця збільшило скоротливу здатність волокон міокарда на 50 % (P<0,05), що призвело до більш суттєвого зменшення КСІ (на 17,6 %, P<0,05). Завдяки значущому зменшенню КСІ достовірно збільшується ФВ та VCF на 9,3 % та 21,2 %, відповідно (P>0,05) у хворих ІІІ групи. ЧСС та ХОК змінилося на 5 % та на 20 %, відповідно (P>0,05). Під дією комбінації препаратів дещо зменшився ІММЛШ на 10,5 % (P<0,05), хоча зменшення товщини стінок ЛШ не набувало необхідної достовірності, а мають лише тенденцію. При цьому ВТС ЛШ не змінилось.

Після лікування у хворих відбулися зміни показників діастолічної функції серця, що приводить до появи у більшої частки хворих прогностично “позитивного” типу діастолічної дисфункції (гіпертрофічного – до 84,4 %), при цьому зменшилась частка прогностично негативних типів до 15,6 %. Але це характерно для хворих ІІ і ІІІ груп. У пацієнтів, які приймали фармакологічну комбінацію лізиноприл+триметазидин, подібних змін не отримано.

При порівнянні ефективності комбінацій препаратів можна сказати, що застосування мілдронату має більш суттєвий вплив на показники діастолічної функції серця, в порівнянні з триметазидином, хоча їх поєднане застосування достовірно краще поліпшує діастолічну функцію серця, ніж застосування лише одного триметазидину.

Всі три схеми, застосовані у хворих, достатньо ефективні відносно порушень серцевого ритму шлуночкового походження, а також усіх типів порушень серцевого ритму в нічний період часу. Застосування мілдронату більш ефективне в порівнянні з триметазидином за впливом на окремі типи порушень шлуночкового походження, таких як парні екстрасистоли, епізоди бі- та тригеменії. Комбіноване застосування обох засобів метаболічної дії дає додатковий суттєвий вплив на порушення серцевого ритму надшлуночкового походження. Особливо значущим є вплив комбінованої схеми на епізоди СВПТ та пароксизми миготливої аритмії. Цей вплив достовірний, в порівнянні з окремим застосуванням зазначених лікарських засобів, що свідчить про синергічну дію одночасного застосування триметазидину та мілдронату і може бути рекомендоване до використання у хворих з МС та порушеннями серцевого ритму пароксизмального характеру надшлуночкового походження.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової задачі сучасної кардіології – на підставі комплексного вивчення показників жирнокислотного спектру ліпідів мембран еритроцитів у взаємозв’язку з показниками добового профілю артеріального тиску, порушень серцевого ритму та внутрішньосерцевої гемодинаміки оптимізувати лікування хворих з метаболічним синдромом при використанні препаратів метаболічної дії.

1.      У хворих з МС виявлено зростання вмісту насичених жирних кислот за рахунок пальмітинової кислоти та зниження вмісту ненасичених жирних кислот. Встановлений прямий кореляційний зв’язок між суправентрикулярними порушеннями серцевого ритму та пальмітиновою кислотою (r=0,64, Р<0,05), а також зворотній між шлуночковими аритміями та арахідоновою (r= -0,51, Р<0,05) і ленолевою кислотами (r= –0,67, Р<0,05) у складі ліпідів мембран еритроцитів.

2.      У 70,4 % хворих з МС виявлені порушення добового ритму: у 54,6 % – недостатнє нічне зниження рівня АТ, у 4,3 % – надлишкове зниження рівня АТ вночі, у 11,5 % хворих – більш високий рівень АТ вночі порівняно з денним періодом. У хворих з порушеним добовим ритмом АТ спостерігаються прогностично небезпечні зміни добового профілю АТ: підвищені значення середніх та максимальних величин АТ, ІЧ гіпертензії та варіабельності АТ.

3.      У хворих з МС мають місце порушення систолічної функції, які проявляються зменшенням VCF та FS, а також діастолічної функції серця, яка проявляється збільшенням частоти реєстрації псевдонормального (до 20,2 %) та рестриктивного (до 11,6 %) типу дисфункції.

4.      У хворих з МС зареєстровані часті порушення серцевого ритму, переважно шлуночкового походження (до 22,5 ± 3,7 екстрасистол за годину).
У 67 % хворих реєструвались парні шлуночкові екстрасистоли та поодинокі пароксизмальні порушення серцевого ритму надшлуночкового та шлуночкового походження.

5.      Лікування хворих з МС протягом 4 тижнів з комплексним використанням антигіпертензивної медикаментозної терапії у поєднанні з триметазидином зумовили позитивні зміни таких показників, як жирнокислотний склад ліпідів мембран еритроцитів, порушення ритму шлуночкового походження (зменшились на 28,5 %).

6.      Застосування мілдронату в терапії МС дає змогу підсилювати антигіпертензивну дію гіпотензивних засобів, зменшує інтенсивність порушень серцевого ритму, як шлуночкових (на 25 %), так і нічних надшлуночкових епізодів (на 43,8 %), поліпшує внутрішньосерцеву гемодинаміку.

7.      Новий метод корекції порушень обміну ліпідів при МС, що складаеться з комбінації триметазидину та мілдронату протягом місяця, відновлює жирнокислотний спектр ліпідів мембран еритроцитів до рівня практично здорових осіб, що покращує показники внутрішньосерцевої гемодинаміки та зменшує пароксизми миготливої аритмії на 72,1 % та суправентрикулярної тахікардії на 61,4 %.