ОБҐРУНТУВАННЯ ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ З РІЗНИМИ КЛІНІКО-ПАТОГЕНЕТИЧНИМИ ВАРІАНТАМИ КИСЛОТОЗАЛЕЖНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ, ПОЄДНАНИХ З ГІПОТИРЕОЗОМ

summary

Клінічна характеристика хворих. Проведено комплексне обстеження
213 хворих на КЗЗ, в тому числі 145 – в поєднанні з гіпотиреозом на фоні АІТ. Серед обстежених було 178 жінок і 35 чоловіків, вік пацієнтів коливався від 18 до 69 (47,7±0,8) років. В залежності від нозологічної форми КЗЗ усі пацієнти були розподілені на 2 клінічні групи: І групу склали 74 пацієнти з пептичною виразкою (ПВ) дванадцятипалої кишки (ДПК) в поєднанні з гіпотиреозом, в ІІ групі спостерігався 71 хворий на ГЕРХ в поєднанні з гіпотиреозом. Співвідношення жінок до чоловіків в І групі склало 5:1, в ІІ групі – 9,8:1. В обох групах пацієнти були переважно середнього та зрілого віку. До груп порівняння увійшли пацієнти без патології ЩЗ: 40 хворих на ПВ ДПК у віці (50,0±2,0) років та 28 – з ГЕРХ віком (47,5±2,2) років. Для аналізу окремих показників обстежені 20 практично здорових осіб у віці від 18 до 66 (45,3±2,8) років. У пацієнтів І групи тривалість анамнезу ПВ ДПК складала (9,1±1,0) років, АІТ – (5,5±0,7). Тривалість ГЕРХ у пацієнтів ІІ групи складала (8,4±0,8) роки, АІТ – (6,6±0,8) роки. У хворих І групи ПВ ДПК була в активній фазі, середнього ступеня тяжкості.

Методи дослідження. Клінічне спостереження включало вивчення анамнезу захворювань, аналіз скарг і фізикальне обстеження, антропометричне дослідження з наступним визначенням індексу маси тіла, що запропонований міжнародною групою по ожирінню (1997). При постановці діагнозу й оцінці тяжкості перебігу КЗЗ користувалися уніфікованою клініко-статистичною класифікацією (Ю. О. Філіппов і співавт., 2003). Верифікацію діагнозу ГЕРХ здійснювали за допомогою виміру внутрішньостравохідного рН (В. М. Чернобровий, 1999). АІТ діагностували при наявності високих титрів антитіл до тиреопероксидази (АТ-ТПО) та тиреоглобуліну (АТ-ТГ), гіпотиреоз верифікували на підставі підвищення рівня ТТГ та зниження вмісту тиреоїдних гормонів: трийодтиронину (Т3), тироксину (Т4), вільної фракції тироксину (вТ4), які визначали за допомогою радіоімуного методу з використанням радіологічної багатоканальної системи «Гамма-12» (Угорщина) (М. І. Балаболкин і співавт, 2007). Ультразвукове дослідження ЩЗ виконували в реальному масштабі часу конвексним трансд’юсером 7,5 Мгц сонографічної системи "Sonoscope-30" фірми Krancbühler (Німеччина).

У сироватці крові визначали вміст загальних ліпідів (ЗЛ), триацилгліцеринів (ТГ) з використанням наборів біотесту “Lachema”, загальний вміст холестеролу визначали за методом Ілька, ß-ліпопротеїдів (ß-ЛП) – за Бурштейном і Самаєм (1982), фосфоліпідів (ФЛ) – за методом Зільверста і Девіса (1982).

Стан воротаря та моторно-евакуаторну функцію шлунка вивчали в реальному масштабі часу за допомогою сонографічної системи лінійного сканування "Sonoscope-30" фірми Krancbühler (Німеччина) з використанням конвексних трансд’юсерів 3,5 й 5 Мгц за методом Т. В. Майкової, І. В. Кушніренко (2008).

Дослідження кислотоутворюючої функції шлунка здійснювали за допомогою добового рН-моніторингу при використанні комп’ютерної системи на апараті АГ-1Д-01, результати оцінювали за рекомендаціями В. М. Чорнобрового (1999).

За допомогою тестової панелі "ГастроПанель" (Bіohіt, Фінляндія), що заснована на технології імуноферментного аналізу, вивчали наявність антитіл до Нр, рівень ПГ-1 та ПГ-2, гастрину-17 (Г-17) (P. Sipponen із співавт., 2002). Кількісні значення досліджених показників аналізували за допомогою програми „ГастроСофт”. При цьому для підвищення об'єктивності та інформативності діагностичного тесту розроблено спосіб оцінки, що дозволяє враховувати не тільки генеральну сукупність визначених показників, яка вказує на наявність атрофічного чи неатрофічного гастриту, а й використати інші стохастичні компоненти «ГастроКарти» програмного забезпечення «ГастроСофт», що видає звіт у звичайній й стохастичній версії, показуючи на спеціальній діаграмі процентну ймовірність різних станів СО шлунка (Деклараційний патент України № 41291 UA, МПК G 01 N 33/48 від 12.05.2009 р.).

Стан резистентності СО шлунка вивчали за вмістом в шлунковому соці глікопротеїнів (ГП) за методичними рекомендаціями А. І. Руденко і співавт. (2004), сіалових кислот (СК), що визначали за Y. Winzler (1982), фукози, яку визначали за П. Д. Рабіновичем, С. І. Вайстухом (1973) та гексозаміни (ГА) – за В. С. Камишниковим (1982). Концентрацію жовчних кислот (ЖК) визначали методом Reinhold, Wilson (2004).

Морфологічний стан СО ЕГДЗ вивчено на макроскопічному рівні за допомогою езофагогастродуоденоскопії (ЕГДС) гастрофіброскопом фірми “Olympus” GIF Q20 (Японія) з урахуванням показань і протипоказань відповідно до рекомендацій З. Маржатка (1996). Рефлюкс-езофагіт оцінювали за Лос-Анджелеською класифікацією (1999). Результати ендоскопічного дослідження кваліфікувалися ознаками, регламентованими Всесвітньою організацією ендоскопії травного тракту (1996). Під час ЕГДС проводили забір шлункового соку для біохімічного дослідження.

Статистичну обробку отриманих даних здійснювали методами варіаційної статистики, реалізованими стандартним пакетом прикладних програм варіаційної статистики: Stаdia 6.0, Statistica for Windows 6.0.

Результати дослідження та їх обговорення. При вивченні клінічних проявів ПВ ДПК та ГЕРХ встановлено, що абдомінальний біль та диспепсичні розлади за характером, локалізацією та інтенсивністю були типовими для КЗЗ. Проте гіпотиреоз привносив в клінічну картину більш виражену диспепсичну симптоматику, особливо у хворих на ГЕРХ, що підтверджується кореляційною залежністю між концентрацією ТТГ та частотою скарг на гіркоту у роті (r=0,48; p<0,001), а по мірі зниження вмісту Т3 – на відрижку (r=-0,54; p<0,042) та сухість у роті (r=-0,61; p<0,008).

Суттєвим для лікування хворих на КЗЗ є визначення рівня ацидності у стравоході та шлунку. Дослідження внутрішньостравохідного рН показало, що у хворих І групи рівень рН<5 спостерігався протягом (3,1±0,4)% часу реєстрації рН у стравоході, в той час як у пацієнтів ІІ групи такий показник складав (9,7±0,6)% часу реєстрації. При вивченні секреторної активності шлунка встановлено, що при середньодобовому рівні мінімальної рН, який відповідав нормоацидному стану, у 39% хворих І групи і майже у половини пацієнтів ІІ групи виявлена гіпоацидність, що не було характерним для КЗЗ. Кореляційна залежність між рівнем мінімальної рН у хворих І групи та титром АТ-ТПО (r=-0,57; p<0,02), АТ-ТГ (r=-0,43; p<0,001), а також вмістом тиреоїдних гормонів, зокрема, Т4 (r=0,60; p<0,001) та вТ4 (r=0,53; p<0,05) свідчить про те, що однією з причин зниженої активності парієтальних клітин є регуляторні розлади в імунній та ГТС, які є основою розвитку АІТ та гіпотиреозу. Зміни функціональної активності головних клітин шлунка також були неоднорідними: гіперфункція їх визначена у 54,1% хворих І групи, з підвищенням рівня ПГ-1 в 2 рази (р<0,001), у 40,5% пацієнтів спостерігалась недостатня їх активність, на що вказувало зниження вмісту ПГ-1 вдвічі (р<0,001). Аналогічні результати одержані і відносно вмісту ПГ-2. Зниження рівня ПГ-1 по мірі зростання титру АТ-ТПО (r=-0,66; p<0,02) вказує на автоімунну природу пригнічення функції головних клітин шлунка. У пацієнтів ІІ групи також переважала гіперпепсиногенемія, при якій рівень ПГ-1 зростав в 1,8 рази (р<0,001), але майже у половини випадків спостерігалась гіпофункція головних клітин зі зниженням ПГ-1 в 1,6 рази (р<0,001), що асоціювалось з атрофією СО тіла шлунка (r=-0,49; p<0,001). Підвищення титру IgG антитіл до Hр при КЗЗ в поєднанні з гіпотиреозом суттєво не відрізнялося від груп порівняння та спостерігалося  у 74,3% хворих в І групі і у 83,1% – в ІІ. При цьому у пацієнтів ІІ групи відмічено зростання цього показника з підвищенням титру АТ-ТПО (r=0,45; p<0,03).

При дослідженні активності гастринової ланки регуляції встановлений принципово різний її характер: більш ніж у половини пацієнтів І групи рівень Г-17 був підвищеним в 2,1 рази (р<0,001), а у 41,9% – зниженим в 3,6 рази (р<0,001). Зворотна кореляційна залежність, що встановлена між рівнем Г-17 та ТТГ (r=-0,74; p<0,04), свідчила про реципрокні взаємовідношення між ГТС та гастриновою ланкою регуляції. Аналогічна закономірність визначена і в ІІ групі, в якій у 53,5% пацієнтів концентрація Г-17 була зниженою в 2,5 рази (р<0,001) та корелювала з рівнем ТТГ (r=-0,54; p<0,001) та вТ4 (r=0,37; p<0,002). Виявлені закономірності підтверджують результати, що одержані в експерименті F. N. Rafsanjani із співавт. (2002).

Резистентність СО шлунка у переважній більшості пацієнтів І групи була зниженою, що проявлялось зменшенням в 1,5 рази вмісту СК (p<0,001), ГА (p<0,001) та в 1,6 рази – фукози (p<0,002). Зворотні кореляційні зв’язки між концентрацією СК і титром АТ-ТГ (r=-0,70; p<0,001) та ТТГ (r=-0,63; p<0,001), а також між рівнем фукози та ТТГ (r=-0,70; p<0,001) і титром АТ-ТПО (r=-0,58; p<0,02) свідчать про суттєвий вплив ГТС та автоімунних змін, що є основою АІТ, на синтез полімерних структур шлункового слизу. Це підтверджує і пряма кореляція між рівнем СК та Т3 (r=0,66; p<0,002), Т4 (r=0,40; p<0,001), а також вмістом фукози та Т3 (r=0,38; p<0,02). Більш виражені розлади у системі місцевого захисту СО виявлені у ІІ групі, де у більшості пацієнтів спостерігалось зниження всіх факторів резистентності СО шлунка, що залежало як від рівня активності гастринової ланки регуляції, так і ГТС. Це підтверджується кореляційною залежністю між вмістом СК у шлунковому соці та концентрацією ТТГ (r=-0,92; p<0,001) і Г-17 (r=0,80; p<0,003), а також ГА і вмістом ТТГ (r=-0,47; p<0,001) та рН шлунка (r=0,34; p<0,004). Одержані результати підтверджують думку Я.М. Вахрушева, Є.В. Никишиної (1998), що підвищення рівня ТТГ у крові супроводжується зниженням захисної функції СО шлунка. Додатково до результатів цих авторів одержані нами результати доводять також вплив автоімунних факторів на стан резистентності СО шлунка.

Рухова активність шлунка у 63,5% хворих І групи та 84,5% – ІІ характеризувалась недостатністю воротаря, неефективною перистальтикою антрального відділу (АВ) шлунка, результатом чого було уповільнення шлункової евакуації, закид у порожнину шлунка дуоденального вмісту з високою концентрацією ЖК, які негативно впливали на резистентність СО. На відміну від результатів одержаних H. Kahraman з співавт. (1997), в проведеному нами дослідженні встановлено, що такі розлади були обумовлені функціональним станом не тільки гастринової ланки регуляції, а й ГТС. Це підтверджується кореляційними зв’язками в І групі: глибини перистальтичної хвилі (ГПХ) з вмістом у сироватці крові Г-17 (r=0,54; p<0,001), Т3 (r=0,62; p<0,005), Т4 (r=0,53; p<0,05), вТ4 (r=0,39; p<0,001), а також між пілоричним індексом та титром АТ-ТГ (r=0,42; p<0,001) і вмістом Т3 (r=-0,57; p<0,001), Т4 (r=-0,53; p<0,004). Аналогічна закономірність встановлена у ІІ групі, де виявлена кореляційна залежність між ГПХ та рівнем Г-17 (r=0,54; p<0,02), ТТГ (r=-0,62; p<0,001), вТ4 (r=0,26; p<0,03), а також між часом шлункової евакуації та вмістом ТТГ (r=0,61; p<0,001).

При ендоскопічному дослідженні у хворих на КЗЗ в поєднанні з гіпотиреозом спостерігалось більш виражене запалення СО ЕГДЗ та частіше виявлялись атрофічні зміни. Макроскопічно ГЕРХ у більшості хворих ІІ групи проявлялась НЕРХ, однак гіпотиреоз обтяжував перебіг ерозивної форми захворювання, що супроводжувалось більш вираженими ерозивними змінами СО стравоходу, які асоціювалися з порушеннями функції ЩЗ, зокрема, зі зниженням рівня Т3 (r=-0,47; p<0,02) та Т4 (r=-0,45; p<0,02) та підвищенням титру АТ-ТПО (r=0,54; p<0,005), АТ-ТГ (r=0,57; p<0,003).

Проведені дослідження переконливо свідчать, що у хворих на КЗЗ в поєднанні з первинним гіпотиреозом, обумовленим АІТ, клінічна симптоматика, функціональний та морфологічний стан органів ЕГДЗ проявлялися як загальновідомими змінами, характерними для КЗЗ, так і мали істотні відмінності. Отримані дані доводять, що розбалансованість у діяльності ГТС змінює напрямок активності гастринової ланки регуляції, в результаті чого створюються умови для патогенного впливу факторів агресії на стан резистентності СО ЕГДЗ, що приводить до тяжких морфологічних змін СО та відображується на клінічній симптоматиці захворювань.

Приймаючи до уваги принципово різний характер функціональних розладів та морфологічних змін органів ЕГДЗ при КЗЗ, поєднаних з гіпотиреозом, реципрокні взаємовідношення гастринової ланки регуляції та ГТС, визначені три клініко-патогенетичні варіанти перебігу КЗЗ в поєднанні з гіпотиреозом: гіперсекреторний, дисмоторний та тирогастральний.

Гіперсекреторний варіант спостерігався у 33,8% хворих І групи та 9,9% – ІІ на тлі нормальної або незначно підвищеної активності гастринової ланки регуляції. При цьому у пацієнтів І групи встановлена кореляційна залежність між вмістом Г-17 і параметрами секреторної функції шлунка: мінімальним рН (r=-0,68; p<0,001), ПГ-1 (r=0,66; p<0,001), ПГ-2 (r=0,54; p<0,005) та підтверджується факторним аналізом, що дозволив встановити найбільш значущі фактори в розвитку цього варіанту: рівень шлункової ацидности, вміст у сироватці крові ПГ-1 та вираженість запалення СО АВ шлунка. Характерними особливостями перебігу ПВ ДПК за цим варіантом були наявність больового синдрому у всіх пацієнтів, що локалізувався переважно в епігастральній та пілородуоденальній ділянках в поєднанні з болем по ходу кишечнику. У 80,0% хворих поява болю була пов’язана з прийомом їжі, переважно, натще, у 45,0% пацієнтів біль посилювався вночі. Диспепсичний синдром, що спостерігався в 1,5 рази рідше, проявлявся переважно порушенням дефекації (58,8%) за констипаційним типом, у чверті хворих спостерігались тяжкість після прийому їжі та здуття живота. Порушення ліпідного обміну майже не було характерним для цього варіанту.

Центральне місце у розвитку цього варіанту належить рівню шлункової ацидності, яка була зміненою у 84,0% хворих, з переважанням помірної гіперацидності при середньому рівні мінімальної рН шлунка (1,3±0,1), що прямо корелювала з розміром виразкового дефекту (r=0,41; p<0,04) та зворотно – з концентрацією Г-17 (r=-0,68; p<0,04), титром антитіл до Hр (r=-0,55; p<0,02), вмістом ПГ- 1 (r=-0,59; p<0,002), ПГ-2 (r=-0,48; p<0,02). Слід відмітити, що при цьому варіанті у 84,0% хворих І групи вміст ПГ-1 був підвищеним в 2,1 рази (p<0,001), а ПГ-2 – в 6,8 рази у 76,0% випадків. Зростання титру антитіл до Hр до (65,5±10,2) од. у 56,0% хворих І групи сприяло розвитку вираженого запалення СО тіла (r=0,49; p<0,013) та, особливо, АВ шлунка (r=0,75; p<0,001).

Макроскопічно у 68,0% пацієнтів І групи з гіперсекреторним варіантом в тілі шлунка переважали ознаки вираженого запалення СО, у 80,0% – спостерігалися зміни її рельєфу у вигляді горбистості (55,0%). У АВ шлунка також переважали ознаки запалення у вигляді набряку та еритеми, зміни рельєфу СО, а у 39,1% хворих виявлена атрофія СО 1 та 2 ступенів вираженості. Зміни СО ДПК виявлені у всіх пацієнтів, проявлялися запаленням, в 40,0% випадків – геморагіями СО, а в 48,0% – атрофією 1 ступеня, яка корелювала з тривалістю виразкового анамнезу (r=0,84; p<0,001).

Резистентність СО шлунка при гіперсекреторному варіанті була зниженою лише у третини пацієнтів з недостатністю у шлунковому соці СК, ГА та ГП, і тільки вміст фукози був зменшеним у 64,0% хворих в 1,5 рази, (p<0,01), що асоціювалось з розвитком вираженого запалення СО тіла шлунка (r=-0,52; p<0,008).

Рухова активність шлунка при гіперсекреторному варіанті була мало зміненою: у переважної більшості пацієнтів І групи спостерігались нормальні розміри АВ шлунка (88,0%), пілоричного каналу (68,0%) та часу шлункової евакуації (100,0%). При цьому рівень Г-17 у сироватці крові корелював з розміром АВ шлунка (r=0,57; p<0,003), пілоричного каналу (r=0,42; p<0,03), ГПХ АВ шлунка (r=0,52; p<0,008). На відміну від хворих І групи більш ніж у половині пацієнтів з ГЕРХ в поєднанні з гіпотиреозом гіперсекреторний варіант супроводжувався зниженою резистентністю СО шлунка. Крім того, у 71,4% хворих встановлена недостатність воротаря, на що вказувало зростання в 1,7 рази пілоричного індексу (238,8±50,7) мм², (p<0,01). Але це не супроводжувалось змінами  евакуаторної функції шлунка та ГПХ АВ. Підвищення титру IgG антитіл до Hр спостерігалось в 1,5 рази частіше, ніж у І групі. До характерних морфологічних ознак гіперсекреторного варіанту у хворих ІІ групи слід віднести переважання НЕРХ, запальних змін у СО тіла шлунка над атрофічними, зростання частоти атрофії у СО АВ шлунка, а також ознаки запалення СО ДПК без атрофії.

Дисмоторний варіант поєднаного перебігу КЗЗ з гіпотиреозом спостерігався у 24,3% хворих І групи та 36,6% – ІІ. Основою його формування була гіперактивність гастринової ланки регуляції, при підвищенні рівня Г-17 більше ніж в 2 рази (p<0,01) внаслідок розтягнення порожнини АВ шлунка як хворих І групи (r=0,75; p<0,03), так і ІІ (r=0,90; p<0,001). У пацієнтів І групи збільшення розмірів АВ шлунка корелювало з уповільненням шлункової евакуації (p<0,01), (r=-0,60; p<0,009), з наступним ретроградним закидом дуоденального вмісту у шлунок (r=0,50; p<0,04), тривалість знаходження якого в шлунковій порожнині залежала від часу евакуації (r=0,77; p<0,02). Саме наявність у шлунковій порожнині ЖК сприяла зниженню рівня ацидності (r=0,55; p<0,02), недостатності факторів резистентності СО, зокрема, ГА (r=-0,87; p<0,001), розвитку тяжких морфологічних змін, аж до атрофії СО, особливо в АВ шлунка (r=0,77; p<0,001). На відміну від гіперсекреторного варіанту, при дисмоторному суттєвий внесок в розвиток патологічних змін СО ДПК, зокрема геморагій, вносить інфікування СО Hр (r=0,56; p<0,02). Клінічними особливостями цього варіанту є переважання диспепсичного синдрому над больовим та порушення ліпідного обміну у 38,9% хворих І групи як прояв метаболічного синдрому. Основні прояви дисмоторного варіанту у хворих на ГЕРХ не відрізнялись від таких у І групі та проявлялись збільшенням в 1,8 рази діаметру пілоричного каналу (p<0,001) та в 2,2 рази – пілоричного індексу (p<0,01). Розширення порожнини АВ шлунка в 2,2 рази (p<0,01) приводило до зниження ГПХ АВ шлунка (r=-0,72; p<0,001) та сприяло уповільненню шлункової евакуації (r=0,99; p<0,001) і дуоденогастральному рефлюксу (ДГР) (r=0,88; p<0,001). Причому саме з показниками рухової активності шлунка корелювали вираженість запалення у СО стравоходу та АВ шлунка. Більше ніж у половини хворих ІІ групи при цьому варіанті спостерігалось зниження резистентності СО шлунка. Недостатність ГА була більш вираженою при зростанні пілоричного індексу (r=-0,53; p<0,005) та  уповільненні шлункової евакуації (r=-0,67; p<0,001).

Тирогастральний варіант спостерігався у 41,9% хворих І групи та 53,5% – ІІ. Основою його формування була знижена активність гастринової ланки регуляції при найнижчих рівнях тиреоїдних гормонів та найбільш високих титрах АТ-ТПО, АТ-ТГ та вмісту ТТГ. При цьому як у І, так і ІІ групах рівень Г-17 зворотно корелював з ТТГ (r=-0,60; p<0,001 та r=-0,95; p<0,001, відповідно), що поряд з кореляційною залежністю Г-17 з рівнем вТ4 (r=-0,56; p<0,05 та r=0,46; p<0,004, відповідно) доводить наявність впливу ГТС на стан гастринової ланки регуляції. Суттєвою відмінністю цього варіанту було підвищення титру антитіл до Hр у 88,9% хворих І групи в 2,6 рази (70,6±4,8) од., (p<0,001), та у 84,2% пацієнтів ІІ групи – в 2,3 рази (61,5±3,2 ) од., (p<0,001). Для тирогастрального варіанту, як і для дисмоторного, гіперацидність не була характерною. При середньому рівні мінімальної рН шлунка (2,46±0,14) у 41,9% хворих І групи виявлена нормоацидність та у такої ж кількості – помірна гіпоацидність. У ІІ групі у половини пацієнтів рівень рН шлунка відповідав помірній гіпоацидності та у однаковій кількості хворих (21,1%) мали місце нормоацидний та гіпоацидний стан. У 66,7% пацієнтів І групи та 57,9% – ІІ спостерігалась недостатня активність головних клітин при вдвічі зниженому рівні ПГ-1 (p<0,001 та p<0,001, відповідно). У переважної більшості пацієнтів з цим варіантом виявлено суттєве зниження факторів резистентності, що було обумовлено як зміною активності гастринової ланки регуляції, так і ГТС. Підтвердженням цьому у І групі є прямий кореляційний зв’язок між концентрацією Г-17 та вмістом фукози (r=0,62; p<0,001), СК (r=0,63; p<0,001), ГП (r=0,44; p<0,01) та ГА (r=0,40; p<0,02). Зворотна кореляційна залежність встановлена між рівнем ТТГ та фукози (r=-0,59; p<0,001) і СК (r=-0,56; p<0,001), а також між титром АТ-ТГ та вмістом фукози (r=-0,38; p<0,03) і СК (r=-0,49; p<0,005). У хворих ІІ групи вплив на фактори резистентності ГТС підтверджується зворотним кореляційним зв’язком між концентрацією ТТГ та ГП (r=-0,72; p<0,001), фукози (r=-0,88; p<0,001), СК (r=-0,90; p<0,001), ГА (r=-0,66; p<0,001), а також прямим – між вмістом вТ4 та ГП (r=0,37; p<0,02), фукози (r=0,43; p<0,008), СК (r=0,41; p<0,01). Вплив гастринової ланки регуляції визначає прямий кореляційний зв’язок між рівнем Г-17 та вмістом ГП (r=0,70; p<0,001), фукози (r=0,84; p<0,001), СК (r=0,87; p<0,001), ГА (r=0,60; p<0,001).

У переважної більшості хворих тирогастральний варіант супроводжувався розладами рухової функції шлунка, які були більш вираженими у пацієнтів ІІ групи та проявлялись зростанням пілоричного індексу в 1,9 рази (p<0,01), зменшенням в 1,5 рази ГПХ АВ шлунка (p<0,01) та уповільненням шлункової евакуації в 2 рази (p<0,001). У 36,8% хворих ІІ групи спостерігався ДГР, тоді як для пацієнтів І групи він не був характерним. У пацієнтів І групи час евакуації корелював з рівнем ТТГ (r=0,67; p<0,04). Характерною особливістю цього варіанту було перевищення маси тіла у 67,7 % хворих І групи та всіх пацієнтів ІІ групи, причому ІМТ прямо корелював з рівнем ТТГ (r=0,60; p<0,001 та r=0,91; p<0,001, відповідно) та ТГ (r=0,43; p<0,01та r=0,79; p<0,001, відповідно). Порушення ліпідного обміну, як прояв метаболічного синдрому, виявлено майже у всіх хворих І групи з підвищенням рівня ТГ в 3,3 рази (p<0,001), b-ЛП – в 1,6 рази (p<0,001), холестеролу – в 1,5 рази (p<0,01) та зниженням рівня ФЛ в 2,2 рази (p<0,001). У ІІ групі у всіх пацієнтів рівень ТГ зростав в 3,5 рази (p<0,001), а ФЛ знижувався в 1,5 рази, (p<0,01). Поряд з цим у 97,4% хворих зростав рівень ЗЛ в 1,7 рази, (p<0,01), у 76,3% хворих – b-ЛП в 1,6 рази (p<0, 01), а у 68,4% – рівень холестеролу в 1,7 рази, (p<0,01). Наявність дисліпідемії сприяла обтяженню морфологічних змін у СО шлунка та ДПК, що можна пояснити ефектом ліпотоксичності щодо патоморфозу СО гастродуоденальної зони. Вираженість запалення СО тіла шлунка хворих І групи асоціювалась із зростанням концентрації холестеролу (r=0,57; p<0,04) та ТГ (r=0,40; p<0,03). У пацієнтів ІІ групи зі зростанням ЗЛ зменшувався вміст ГА у ШС (r=-0,43; p<0,04), а з підвищенням рівня холестеролу зростали вираженість запалення СО АВ шлунка (r=0,58; p<0,02) та частота атрофії СО ДПК (r=0,36; p<0,03). Ступінь вираженості ДГР асоціювався з вмістом ТГ (r=0,73; p<0,04).

Основними макроскопічними ознаками тирогастрального варіанту у хворих І групи були атрофія СО тіла та АВ шлунка, ступінь вираженості якої в АВ зростав з підвищенням титру АТ-ТПО (r=0,66; p<0,001) та зниженням рівня вТ4 (r=-0,74; p<0,001). Незважаючи на те, що запалення у СО ДПК при тирогастральному варіанті виявлялося рідше, ніж при гіперсекреторному (c²=22,36; p=2,3E-6) та дисмоторному (c²=17,04; p=3,7E-5), розмір виразкового дефекту мав тенденцію до збільшення в порівнянні з іншими варіантами. У ІІ групі у 58,3% хворих виявлений ерозивний рефлюкс-езофагіт, переважно ступеня В, в тілі шлунка ознаки запалення виявлені майже у всіх пацієнтів, атрофії – у 54,1%, переважно 3 та 2 ступенів. Атрофічний гастрит в АВ шлунка виявлений у 86,8% пацієнтів та залежав від титру антитіл до Нр (r=0,37; p<0,02). У СО ДПК більш ніж у половини пацієнтів спостерігались ознаки запалення, у 31,3% – атрофії 1 ступеня. У третини хворих у СО АВ шлунка та ДПК виявлені ерозії.