ОСОБЕННОСТИ ОКИСЛИТЕЛЬНОГО СТРЕССА И СОСТОЯНИЕ ИММУННОЙ СИСТЕМЫ У ОНКОЛОГИЧЕСКИХ БОЛЬНЫХ В ЗАВИСИМОСТИ ОТ МЕТОДА И РЕЗУЛЬТАТОВ ЛЕЧЕНИЯ

summary

Матеріали і методи дослідження. Досліджено 120 хворих з діагнозом рак гортані T₃NxМ₀, що перебували на лікуванні в ЛОР-клініці Запорізької медичної академії післядипломної освіти та у відділенні «голова–шия» Запорізького обласного онкологічного диспансеру, а також 30 донорів (практично здорові люди, які склали контрольну групу).

Усі обстежені пацієнти були розподілені на 5 груп: 1-шу і 2-гу контрольні групи склали 30 донорів і 30 доопераційних хворих. Хворі після оперативного лікування були розподілені на 3 групи (3-тю, 4-ту і 5-ту) залежно від застосовуваних методів лікування.

Третю групу склали 30 чоловік, що з 20-го дня й до кінця 3-го місяця після операції одержували курс променевої терапії на апараті «Рокус» за методикою дробового фракціонування (доза 2,0–2,5 Гр у тиждень до одержання сумарної загальної дози 65,0–70,0 Гр із двотижневою перервою в середині курсу).

Четверту групу склали 30 чоловік, що одержували курс променевої терапії (за наведеною схемою), доповненої активаційною терапією антигомотоксичними препаратами (Cerebrum comp., Coenzyme comp., Echinacea comp. S, Ga­lium-Heel, Hepar comp., Lymphomyosot, Мucosa comp., Psorinoheel, Traumeel S, Ubichinon comp.), яку проводили хворим з 1-го післяопераційного дня й до кінця 6-го місяця.

П’яту групу склали 30 чоловік, що одержували курс активаційної терапії антигомотоксичними препаратами, яку проводили хворим з 1-го післяопераційного дня й до кінця 6-го місяця.

Усі показники досліджені в динаміці: на доопераційному й післяопераційному етапах (через 1, 7, 21 і 30 днів після операції), а також у віддаленому періоді (через 3 і 6 міс, 1 рік).

Про інтенсивність процесів ПОЛ судили за рівнем їхніх стабільних продуктів – дієнових кон’югат (ДК) – Д₂₃₂, Д₂₇₃ (за методикою Р. Кейтеу, 1986), малонового діальдегіду (МДА) за реакцією з тіобарбітуровою кислотою (И.Д. Стальная, Т.Г. Гаришвили, 1977), а також шифових основ – ШО (за модифікованим методом В.Б. Гавриловой і М.И. Мишкорудной, 1983) у сироватці крові.

ОМБ і ступінь фрагментації білків плазми крові визначали за методом B. Halliwell, M. Yutteridge (1999). Визначали рівень спонтанної й металкаталізувальної ОМБ, ступінь їхньої фрагментації.

Стан ВРО нуклеїнових кислот оцінювали за вмістом 8-гідроксигуанозину в сечі за методом M. Sarsunova et al. (1980).

Активність NO-синтази й вміст кінцевого метаболіту NO₂ визначали у плазмі крові за методом І.П. Грисса в модифікації І.Ф. Беленичева та співавт. (2002).

Стан АОС оцінювали за активністю каталази (за методом М.А. Королюк, 1988), а також за рівнем вітамінів А і Е (за методикою I.N. Thompson et al., 1973), церулоплазміну (Cpl) за методом С.В. Бестужева, В.Г. Колб (1974) у сироватці крові.

Рівень кортизолу в сироватці крові визначали методом ІФА з використанням набору реактивів фірми «Алкор Био» (С.-Петербург, Росія).

Рівень адреналіну й норадреналіну в одній пробі визначали за методом Ю.М. Колесника та співавт. (2005).

Фагоцитарну активність нейтрофілів і моноцитів крові визначали за методом Н.В. Васильєва та співавт. (1972) і оцінювали за поглинальною і перетравною здатністю відносно мікробної тест-культури після спільної преінкубації.

Кисневозалежний метаболізм нейтрофілів (НСТ-тест) і функціональний резерв клітин (стимульований НСТ-тест) визначали за методом В.Е. Пигаревского (1979).

Активність мієлопероксидази нейтрофілів вивчали цитохімічно за модифікованим методом Р.П. Нарциссова (1964).

Вміст катіонних білків у нейтрофілах визначали за методом М.Г. Шубича (1974) із бромфеноловим синім.

Показники Т-клітинного імунітету та FAS/APO-1 у крові досліджували методом фенотипування за допомогою моноклональних антитіл.

Рівень TGF-β у плазмі крові визначали методом ІФА з використанням набору реактивів фірми «DAI» (Гамбург, Німеччина).

Вираженість ендогенної інтоксикації встановлювали на підставі визначення у плазмі крові речовин з низькою й середньою молекулярною масою за М.Я. Малаховой (1987).

Статистичну обробку одержаних результатів проводили методами непараметричної статистики з використанням комп’ютерних програм Statistica і Exel.

Результати дослідження та їх обговорення. Онкологічні захворювання супроводжуються вираженими порушеннями в основних регуляторних системах гомеостазу й насамперед метаболізму. Найважливіша роль у порушенні метаболізму у хворих зі злоякісними новоутвореннями належить активації процесів ВРО й розбалансуванню АОС, що зростає при прогресуванні хвороби й призводить до розвитку окисного стресу.

Сам факт порушення метаболізму при онкопатології є незаперечним, тоді як закономірності змін метаболізму, що відбуваються під час лікування різними методами, залишаються невідомими.

Нами отримано дані, що збігаються з результатами досліджень інших авторів (Л.А. Розенко, Е.М. Франциянц, 2003) про те, що ще на доопераційному етапі у онкологічних хворих мають місце глибокі метаболічні порушення з переважанням окисних процесів. Встановлено, що це проявлялося у збільшенні вмісту початкових і кінцевих продуктів ПОЛ (Д₂₇₃ і МДА), виснаженні (а можливо, й витраті на захист) неферментативних компонентів АОС (вітамінів А і Е), первинних антиоксидантів (Cpl). Антиоксидантний захист здійснювався за рахунок підвищення активності каталази.

За результатами нашого дослідження й даними літератури (А.В. Марусин, 2002) виявлено, що антиоксидантна активність плазми крові саме у хворих на рак гортані є значно нижчою, ніж при інших онкологічних захворюваннях (рак молочної залози, легенів, бронхів та ін.) на тій же стадії (T₃NxМ₀). Це може пояснюватися локалізацією новоутворення, і, можливо, особи із заздалегідь зниженою антиоксидантною активністю при негативному впливі факторів навколишнього середовища частіше занедужують саме на рак гортані.

Збільшення вмісту альдегідних груп спонтанно окислених білків нами розцінено як фізіологічне, тому що за фізіологічних умов 10 % молекул білка можуть мати карбонільні модифікації (О.Ю. Дубініна, 2001). Підвищення рівня альдегідних і кетонних груп при стимульованій ОМБ свідчило про збереження резервно-адаптаційних можливостей системи. Збільшення ступеня фрагментації спонтанно й стимульовано окислених білків, можливо, пояснюється їхньою стійкістю до протеолізу або зниженням здатності протеаз розщеплювати модифіковані білки (Е.Ю. Дубинина, 2000). Розвиток окисного стресу, підтримуваного надлишковою продукцією ПОЛ, викликало ушкодження нуклеїнових кислот, що підтверджувалося високим рівнем 8-гідро­ксигуанозину в сечі (перевищує показники донорів у 6 разів).

Нами виявлено, що на доопераційному етапі активність iNOs та рівень стабільного метаболіту NO₂ були знижені (на 11 та 25 % відповідно). Рівень гормонів (кортизолу, адреналіну та норадреналіну) підвищився на 31, 43 та 28 % відповідно.

Таким чином, отриманий фактичний матеріал свідчить про те, що у онкологічних хворих на доопераційному етапі окисний стрес розвивається за рахунок активації процесів ПОЛ (без участі ОМБ) на тлі практично повного виснаження АОС. Інтенсифікація процесів ПОЛ, а також зниження генерації NO сприяють активації симпатоадреналової і гіпоталамо-гіпофізарно-наднирко­вої систем і призводять до надмірного вивільнення катехоламінів і глюкокортикоїдів – адреналіну, норадреналіну, кортизолу (М.Г. Пшенникова, 2000).

Імунна система, яка є регуляторною системою організму, реагує напругою на появу злоякісної пухлини.

На доопераційному етапі спостерігалася активація факторів неспецифічного захисту, що проявлялося стимуляцією фагоцитозу (зокрема моноцитарної ланки), посиленням функціональної здатності (поглинальної та перетравної) й метаболічної активності (НСТсп) фагоцитів й супроводжувалося «респіраторним вибухом» і накопиченням вільних радикалів. Проте функціонально-метаболічний резерв нейтрофілів (НСТст) і бактерицидна активність крові залишалися зниженими, що свідчило про розлади фагоцитарної ланки імунної системи.

Разом з тим істотно змінювалася й специфічна реактивність організму, зокрема активність факторів клітинного імунітету. Спостерігалося зниження загальної кількості Т-лімфоцитів (CD3⁺) до (44,0±1,7) % порівняно з (65,2±2,1) % у групі донорів, ймовірно, за рахунок зменшення кількості Т-лім­фо­цитів з хелперною функцією (CD4⁺) і збільшення кількості Т-лімфоцитів із супресорною функцією (CD8⁺), а також NK-клітин (CD16⁺ і CD56⁺) – клітин із цитотоксичною активністю. Виявлений дисбаланс в імунорегуляторних субпопуляціях (CD4⁺/CD8⁺) був «платформою» для подальшого розвитку пухлини. Стан хворих на доопераційному етапі можна розцінити як вторинний Т-клітинний імунодефіцит.

В цей же період відмічено збільшення рівня TGF-β, що, можливо, можна пояснити посиленням його синтезу стромальними клітинами пухлини (G.K. Wollenberg et al., 1987; L.C. Schwarz et al., 1988; M. Terzaghi-Howe, 1989; А.А. Фільченков та ін., 1994). На доопераційному етапі також виявлено підвищення концентрації FAS/APO-1, що свідчить про активацію апоптозу. Апоптоз відіграє подвійну роль: позитивну – самогубство клітин призводить до загибелі пухлинного антигену; негативну – самогубство клітин знижує вміст імунокомпетентних клітин, у чому ми також переконалися при дослідженні імунної системи.

У наших дослідженнях показано, що індукція апоптозу (CD95⁺) пов’язана з високим ступенем ушкодження ДНК і, ймовірно, ініціюється значним рівнем глюкокортикоїдів. Одночасна зміна показників TGF-β і CD95⁺ на доопераційному етапі у онкологічних хворих, ймовірно, свідчить про відношення TGF-β до процесів апоптозу, що підтверджується дослідженнями (C. Lafon et al., 1995, 1996; C. Mathieu et al., 1995), результати яких погоджуються з гіпотезою про більшу схильність злоякісних клітин до апоптозу порівняно з нормальними.

Надлишкова інтенсифікація процесів ВРО ліпідів з накопиченням токсичних продуктів (більшою мірою кінцевих), а також підвищена кількість фрагментованих білків у плазмі, ймовірно, є пусковим механізмом розвитку ендогенної інтоксикації. Відзначене підвищення вмісту молекул середньої маси –МСМ – (у плазмі в 1,9 раза, в еритроцитах в 1,7 раза порівняно з групою донорів) відбувалося за рахунок речовин катаболічного походження (продуктів розпаду клітин).

Таким чином, у онкологічних хворих на доопераційному етапі виявлені порушення окисного гомеостазу, що проявляються в активації процесів ПОЛ зі значним накопиченням початкових і кінцевих продуктів, виснаженні неферментативної ланки АОС, появі продуктів окисної деструкції білків і нуклеїнових кислот, збільшенні концентрації катехоламінів і глюкокортикоїдів, які сприяють розвитку метаболічної імунодепресії у вигляді розладу функції фагоцитарної ланки імунної системи і розвитку вторинного імунодефіциту, наявності вираженої ендогенної інтоксикації.

Виявлені нами різко виражені порушення в різних системах, у тому числі й метаболічній, що призводять до значних деструктивних змін і зумовлюють прогресування захворювання, ймовірно, виникли задовго до виявлення пухлини (встановлення діагнозу). Про це свідчить і те, що наші дослідження стосуються хворих, які вперше звернулися за допомогою на стадії T₃NхМ₀, у той час як на ранніх стадіях (T₁NхМ₀ і T₂NхМ₀) ці хворі в лікувальні установи не зверталися.

Треба думати, що організм або система, що функціонує за умов окисного стресу, у певних межах здатна до саморегуляції. Однак поступовий перехід від компенсаторно-пристосувальних реакцій до стійких незворотних змін гомеостазу виснажує її адаптивні можливості. Одним зі шляхів подолання неминучих негативних наслідків наявності пухлини для організму є розумне лікувальне втручання, тому що у онкохворих уже є порушення метаболізму, зумовлені наявністю злоякісної пухлини.

У хворих 3-ї групи в ранньому післяопераційному періоді (1-й, 7-й день) відзначалося різке підвищення рівня початкових продуктів ПОЛ (Д₂₃₂ у 2,6 і 5,3 раза; Д₂₇₃ відповідно у 14,7 і 13,6 раза відносно показників донорів) із приєднанням на 7-й день кінцевих продуктів – ШО. Антиоксидантний захист
у 1-й день був недостатньо ефективний (рівень усіх досліджених нами показників АОС був знижений), тоді як на 7-й день АОС здійснювалася, ймовірно, за рахунок компенсаторного підвищення активності каталази, яка була у 2,3 раза вищою за норму. Інтенсифікація процесів спонтанної ОМБ проявлялася незначним збільшенням рівня альдегідних груп (в 1,2 раза вище за норму), у відповідь на стимуляцію інтенсифікація ОМБ була відсутня, що свідчить про зниження адаптаційно-резервних можливостей. Ступінь спонтанної фрагментації білків був збільшений, що проявлялося у підвищенні вмісту альдегідних груп (на 400 і 500 % відповідно). Ступінь стимульованої фрагментації білків виявився нижчим за показники донорів і доопераційні. Надмірна активація ПОЛ, а також генерація NO (про що свідчить висока активність iNOs і збільшення рівня NO₂) вплинули на ушкодження ДНК, що підтверджується збільшенням рівня
8-гід­роксигуанозину в сечі (в 1,7 і 14,5 раза відповідно порівняно з показниками донорів).

На 21-й день (початок променевої терапії) виявлено неконтрольоване збільшення рівня початкових (Д₂₃₂ і Д₂₇₃) і одного з кінцевих (ШО) продуктів ПОЛ на тлі практично повного виснаження антиоксидантного потенціалу (винятком була каталаза, активність якої була компенсаторно збільшеною), що свідчило про процеси термінової, «аварійної» адаптації організму, яка є досить марнотратною і пов’язана з впливом іонізуючого випромінювання (В.А. Барабой, 1995).

На 30-й день ми спостерігали реактивне пригнічення ПОЛ (зменшення вмісту початкових продуктів), що, ймовірно, пояснюється одночасною дією декількох складових – тривалим впливом променевого та інших стресових факторів (В.А. Барабой, 1995), різким зниженням метаболічної активності нейтрофілів, гіперпродукцією NO і збільшенням рівня Cpl і активності каталази.

Повторна активація процесів ПОЛ, відзначена через 6 міс, проявлялася у підвищенні вмісту початкових продуктів (Д₂₃₂ в 1,8 і Д₂₇₃ в 2,3 раза) на тлі захисту неферментативним антиоксидантом – спостерігалося збільшення рівня вітаміну А. Таким чином, відбувалася компенсаторна перебудова АОС у зв’язку з пригніченням активності каталази, тоді як рівень кінцевих продуктів залишався підвищеним.

До кінця 1-го року активація ПОЛ проявлялася у збільшенні рівня одного з початкових продуктів (Д₂₃₂) і стримувалася високим рівнем вітаміну А і Cpl.

У хворих 3-ї групи протягом усього періоду дослідження відзначалася інтенсифікація процесів спонтанного ВРО білків у вигляді збільшення в 1,4 раза вмісту альдегідних груп (що є раннім маркером окисної деструкції білків) і з 30-го дня – в 1,3 раза – кетонних груп, що є пізнім маркером окисної деструкції білків. Все це свідчить про посилення деструкції білків у результаті променевої терапії. Максимальна інтенсифікація процесів стимульованої ОМБ відзначалася через 3 міс (у вигляді перевищення показників норми для альдегідних груп в 1,4 раза й для кетонних – в 1,2 раза) без нормалізації показників до кінця
1-го року.

Протягом усього періоду дослідження виявлялося збільшення ступеня фрагментації спонтанно окислених білків у вигляді підвищення вмісту альдегідних груп, але якщо на допроменевому етапі (1-й і 7-й день) показник перевищував норму на 400 і 500 %, то починаючи з 21-го дня й до кінця
1-го року перевищення становило 200 %. Ступінь фрагментації спонтанно окислених білків (вміст кетонних груп) був збільшений з 21-го дня й до кінця
1-го року в середньому на 300 %.

Ступінь фрагментації стимульовано окислених білків був збільшений, судячи за вмістом альдегідних і кетонних груп, з 30-го дня й до 6-го місяця у 2 рази з тенденцією до нормалізації до кінця 1-го року.

Максимальне збільшення рівня 8-гідроксигуанозину в сечі (у 43 рази) відзначено через 3 міс, що також було наслідком курсу променевої терапії, а можливо, й конформаційних змін Cpl, що призводять до розриву ланцюгів ДНК (Т.П. Вавилова с соавт., 2005).

Протягом усього періоду дослідження відзначалося збільшення активності iNOs і рівня стабільного метаболіту NO₂ з максимальним підвищенням показників донорів на 30-й день – на 179 і 156 %, що, ймовірно, вплинуло на зниження активності процесів ПОЛ у цей же період. Через 6 міс і 1 рік відзначено збільшення активності iNOs і зниження рівня NO₂, що непрямо свідчило про утворення пероксинітриту, який призводить до пошкодження ДНК (і що можна розцінити як показник індукції неоплазій), внаслідок чого рівень 8-гідрокси­гуа­но­зину в сечі збільшився й перевищив показники груп порівняння у 20,5 і 15,0 разів.

У хворих 3-ї групи оперативний вплив (а також променевий стрес) проявлялися як загальними, так і специфічними змінами з боку ендокринної системи. Найбільш загальним проявом стресу є мобілізація нейрогуморальних систем підтримки гомеостазу (симпатоадреналової і гіпоталамо-гіпофізарно-наднир­кової). Одним із сигналів до запуску стрес-реакції організму була інтенсифікація процесів ПОЛ (Л.Н. Курганова, 2001).

У ранньому післяопераційному періоді (1-й, 7-й день) проявом стресу стало максимальне збільшення рівня норадреналіну на 1-й день, кортизолу й адреналіну – на 7-й. Повторне збільшення рівня кортизолу виявлено через 30 днів і 3 міс (в 1,6 і 1,7 раза відносно донорів) і не змінювалося значно довше, що, можливо, свідчило про стійку «довгострокову адаптацію» й характеризує високу резистентність до стресу, яка сформувалася в результаті повторних його впливів (Ф.З. Меерсон, 1985; Ф.З. Меерсон, М.Г. Пшенникова, 1998), а, можливо, зумовлено окисною деструкцією білків рецепторного апарату клітин (Е.Ю. Дуби­нина, 2000).

Повторний максимальний підйом рівня адреналіну, який був на 193 % вищий за показники донорів, відзначено на 21-й день, що, ймовірно, пов’язано з впливом променевої терапії, з подальшим зниженням на 30-й день (показники донорів були вищими лише на 31 %) і збереженням на тому ж рівні до кінця
6-го місяця. До кінця 1-го року відзначено тенденцію до нормалізації. Виявлено динаміку вмісту адреналіну, ймовірно, зумовлену впливом гіперпродукції iNOs і NO₂ (максимальне збільшення на 30-й день), що обмежує активність симпатоадреналової системи за рахунок зниження викиду катехоламінів наднирниками (M. Torres et al., 1994). Рівень норадреналіну повторно підвищувався на
30-й день і 3-й місяць. Через 1 рік він практично відповідав нормі, тоді як рівень кортизолу був на 43 % вищий за норму. Ймовірно, високий рівень глюкокортикоїдів обмежує активність норадреналінової ланки стрес-системи, знижуючи синтез, вивільнення й зворотне захоплення норадреналіну в симпатичних нейронах (Е.А. Юматов, 1986; И.Ю. Малишев с соавт., 1998), що підтверджується його динамікою протягом 1-го року та наявністю негативного взаємозв’язку кортизол–норадреналін (r=–0,5).

Виявлені зміни вмісту катехоламінів, незважаючи на їхній адаптивний характер, відображують пошкодження нейрогуморальної регуляції, які порушують умови функціонування імунокомпетентних клітин та їхню участь у захисних реакціях організму (Ю.И. Шилов, Е.Г. Орлова, 2000; Ю.І. Шилов та співавт., 2001, 2003; Ju.I. Shilov, E.G. Orlova, 2003).

Імунна система у хворих 3-ї групи активно реагувала на післяопераційний стрес. На 1-й і 7-й день відзначено зниження функціональної й метаболічної активності нейтрофілів на 30-й і 120-й хвилині, тоді як функціональна активність моноцитів була різко збільшеною, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку ФЧМ30–ФЧН30 (r=–0,8). Поглинальна й перетравна здатність як нейтрофілів, так і моноцитів на 30-й і 120-й хвилині перевищувала показники донорів. Бактерицидна активність ще з доопераційного періоду залишалася зниженою. На 21-й день показники нейтрофільної ланки на 30-й і 120-й хвилині залишалися незміненими, тоді як з боку моноцитів відзначено зниження функціональної активності й різке зменшення перетравної здатності на 30-й хвилині, тобто виявлено порушення процесів переробки й подання антигену та зниження кількості клітин, спеціалізованих на цій функції (Ю.Д. Ляшев, 2000). Можливо, подібне зниження активності факторів неспецифічної резистентності є необхідною умовою й виконує роль сигналу до подальшого включення адаптаційних процесів, спрямованих на компенсацію порушень (Н.М. Калинина с соавт., 2005).

При подальшому дослідженні (з 30-го дня й до кінця 1-го року) динаміка показників нейтрофільної ланки свідчила про поступову нормалізацію поглинальної здатності, перетравна ж здатність залишалася низькою. У цей же період кількість моноцитів різко збільшувалась з повною нормалізацією поглинальної здатності, тоді як перетравна здатність залишалася зменшеною, що свідчило про незавершеність фагоцитозу. Зниження метаболічної активності нейтрофілів (НСТсп) відзначалося з 7-го дня, а максимальним воно було на
30-й день (в 1,3 раза), що, ймовірно, стало реакцією на променеву терапію. На 6-й місяць і 1-й рік показник відповідав такому у донорів, що свідчило про відновлення окисного потенціалу клітини. У той же час функціонально-метаболічний резерв (НСТст) був знижений протягом усього періоду дослідження, не досягаючи нормальних показників до кінця 1-го року.

До початку курсу променевої терапії неспецифічна резистентність організму була частково збереженою за рахунок функціонування моноцитарної ланки, тоді як функціональна активність нейтрофільної ланки була зниженою ще до початку лікування й збільшувалася під впливом променевої терапії. Це призвело до практично повного виснаження функціональної активності нейтрофільної ланки й до кінця 1-го року – функціонально-метаболічного резерву, тобто спостерігалися явища незавершеного фагоцитозу (нейтрофільна ланка), зменшення функціонально-метаболічного резерву нейтрофілів і активності бактерицидної системи.

На 1-й і 7-й день відзначено різке зниження показників Т-клітинної ланки імунної системи: зменшення як загальної кількості Т-лімфоцитів (CD3⁺), так і кількості субпопуляцій Т-лімфоцитів з хелперною (CD4⁺) і супресорною (CD8⁺) функціями, що, ймовірно, в основному пояснюється високим рівнем норадреналіну й адреналіну, які спричинюють імунодепресивну дію (W. Knapp et al., 1980; S.D. Litwin et al., 1981; E.M. Levy et al., 1984; Г.В. Порядин с соавт., 1985; Б.А. Фролов, 1987).

На 21-й день відзначена тенденція до збільшення кількості CD8⁺, тоді як кількість Т-лімфоцитів з хелперною активністю (CD4⁺) залишалася зниженою. Стійке зменшення кількості Т-хелперів і збільшення кількості Т-су­пре­сорів зумовили зниження імунорегуляторного індексу відносно норми. Більш за все променева терапія вплинула на NK-клітини (CD16⁺, CD56⁺), про що свідчить негативна динаміка їхньої кількості.

На 3-й місяць загальна кількість Т-лімфоцитів залишалася зменшеною (за рахунок невеликої кількості Т-лімфоцитів з хелперною функцією), тоді як відзначене раніше зниження вмісту клітин з цитотоксичною активністю (CD8⁺, CD16⁺, CD56⁺) у цей же період змінилося збільшенням, що перевищує показники донорів. До кінця 1-го року рівні CD3⁺ і CD4⁺, як і раніше, були значно нижчими за норму, тоді як рівень CD16⁺ перевищував її, а CD4⁺ – повністю їй відповідав.

З огляду на те, що імунна система, як система «швидкого реагування», тісно пов’язана зі стрес-системами, ймовірно, при сильному стресовому впливі (променева терапія) активація осі гіпоталамус–гіпофіз–наднирники викликає гіперпродукцію глюкокортикоїдів, які призводять до імунодепресії (Е.А. Коренева, В.А. Шепоян, 1982). Таким чином, активована стрес-система впливає на імунну систему, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку CD3⁺–кортизол (r=–0,6).

Виявлені на 1-й і 7-й день зміни в Т-клітинній системі класифікуються як важка загальна імунодепресія й за патогенетичною структурою становлять собою вторинний імунодефіцит, що розвився ще на доопераційному етапі й збільшився під впливом операційного стресу, змінившись на 21-й день (початок променевої терапії) субпопуляційним дисбалансом. Через 1 рік спостерігався повторний розвиток вторинного імунодефіциту.

Рівень CD95⁺ на 1-й і 7-й день різко знизився. З 21-го дня відзначено його збільшення з максимумом на 30-й день, 3-й і 6-й місяць і тенденцією до нормалізації на кінець 1-го року, що, ймовірно, свідчить про безпосередній вплив променевої терапії на процеси апоптозу (Я.Ю. Багров, Н.И. Дмитриев, 1998; Н.Н. Белушкина с соавт., 1998, 2001; А.М. Коршунов, И.С. Преображенская, 1998; В.К. Кухта, Т.С. Морозкина, 1999).

Різке збільшення рівня TGF-β на 1-й день із тенденцією до зниження на 21-й день, мабуть, стало наслідком видалення самої пухлини. На 30-й день відзначено підвищення вмісту TGF-β з повторним збільшенням через 3 міс, що, можливо, пояснюється впливом іонізуючого випромінювання на моноцити та сприяє зростанню синтезу ними TGF-β (що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку ФІМ30–TGF-β, r=–0,5) з тенденцією до зниження через 1 рік, що, можливо, вказує на активацію онкопроцесу – вихід пухлинних клітин у кров і метастазування (I. Cho a et al., 2004; R.S. Stoika et al., 2004; І.В. Чорна, 2006).

На тлі метаболічних, гормональних та імунних зсувів відзначалося різке зростання рівня МСМ у плазмі крові протягом усього періоду дослідження (від доопераційного етапу й до кінця 1-го року) з максимальними значеннями на 1-й і 30-й день, які були у 3,9 і 4,0 раза більші за показники донорів і у 2,1 раза вищі за доопераційні, а також збільшення рівня МСМ в еритроцитах на 1-й і 7-й день (в 1,8 і 2,6 раза) з подальшим зниженням з 21-го дня й до кінця
1-го року. Коефіцієнт розподілу білків між плазмою й глікокаліксом еритроцитів залишався збільшеним протягом усього періоду дослідження з максимальним підйомом на 30-й день (у 3,0 рази). Рівень катаболічного пулу, найбільш високий в 1-й день, поступово знижувався до кінця 1-го року.

На підставі отриманих даних нами виявлено, що на 1-й і 7-й день співвідношення МСМ у плазмі й еритроцитах, відповідно до фаз розвитку ендогенної інтоксикації, відповідало фазі повного насичення або зворотної декомпенсації, тоді як починаючи з 21-го дня й до кінця 1-го року змінювалось на фазу мембранної недостатності. Це підтверджується динамікою коефіцієнта розподілу білків між плазмою й еритроцитами, а також динамікою зміни катаболічного пулу. Ймовірно, високий рівень ендогенної інтоксикації пояснюється активацією процесів ПОЛ, значним ступенем фрагментації білків, які є одним із джерел МСМ.

При додатковому аналізі якісного складу речовин, що входять до пулу МСМ, на 7-й день нами виявлено максимальне збільшення вмісту речовин катаболічного походження (λ=238–258 нм) в еритроцитах (у 9,5 раза) і у плазмі (у 18,0 разів). Надалі відзначено його незначне підвищення через 6 міс і 1 рік. Кількість продуктів протеолізу білків (λ=278–282 нм) була максимально збільшеною в еритроцитах на 7-й день (у 5,3 раза) з подальшою тенденцією до зниження на 30-й день і незначним збільшенням через 6 міс. У той же час у плазмі максимальне підвищення відзначене на 21-й день (у 8,0 разів) з подальшим зниженням до кінця 1-го року. Таким чином, у хворих 3-ї групи високий рівень ендогенної інтоксикації виявлявся протягом усього періоду дослідження й підтримувався за рахунок як речовин катаболічного походження, так і продуктів протеолізу, рівень яких спочатку зростав у плазмі, а потім – в еритроцитах.

Таким чином, встановлено, що у хворих 3-ї групи під час курсу променевої терапії (з 21-го дня) первісним проявом окисної деструкції є ПОЛ (з накопиченням початкових і кінцевих продуктів) на тлі збільшення активності каталази, які змінюються на 30-й день процесами ОМБ й фрагментації білків (що є основою збільшення рівня ендогенної інтоксикації) і посиленням генерації NO.

Надлишкова секреція катехоламінів, яка змінюється через 3 міс збільшенням рівня глюкокортикоїдів, що підтверджено наявністю негативного взаємо­зв’язку кортизол–норадреналін (r=–0,5), посилювала стресорне пригнічення фагоцитозу (нейтрофільної й моноцитарної ланок), Т-клітинних факторів імунітету, що сприяло підтриманню дисбалансу в Т-системі (И.С. Гущин, 1998; R.N. Speng­ler et al., 1994; I.J. Elenkov et al., 2000).

У віддаленому періоді (6 міс, 1 рік) відзначається незначна активація процесів ПОЛ (з накопиченням початкових продуктів), стримувана високим рівнем вітаміну A і Cpl, інтенсифікація ОМБ (у вигляді підвищення вмісту кетонних груп). Динаміка iNOs і NO₂ непрямо свідчила про утворення пероксид­нітриту.

Високий рівень глюкокортикоїдів обмежував здатність нейтрофілів (кортизол–фчн30; r=–0,6) і моноцитів до завершення фагоцитозу, призводячи до підтримки низького рівня функціонально-метаболічного резерву нейтрофілів і повторного розвитку вторинного Т-клітинного імунодефіциту.

Таким чином, життєдіяльність організму на певному рівні зберігається за рахунок деструкції власних, менш важливих біологічних структур: плазматичних, мітохондріальних і лізосомальних мембран з порушенням мембранопов’язаних ферментних систем і компартменталізацією метаболічних процесів, ушкодженням білків, ліпідів і нуклеїнових кислот. Усі ці патологічні явища супроводжуються реактивними змінами ендокринної й імунної систем. Патогенетичні механізми, індуковані безпосередньо лікувальними заходами (зокрема курсом променевої терапії), продовжують функціонувати, підтримувані комплексом негативних факторів і зниженням резервних можливостей регуляторних систем.

У хворих 4-ї групи на 1-й і 7-й день після операції активація процесів ПОЛ виражалася у підвищенні вмісту початкових продуктів (Д₂₃₂), що спостерігалося й на 21-й день. Їхній рівень у цей період був у 4,4 раза нижчий за аналогічні показники у хворих 3-ї групи. Рівень Д₂₇₃ на 7-й день перевищував норму, але був у 9 разів нижчий за аналогічні показники у хворих
3-ї групи. У більш пізній строк (через 30 днів) незначно – в 1,6 раза – збільшився вміст одного з кінцевих продуктів – малонового діальдегіду (МДА), ймовірно, як наслідок активації системи в результаті променевої терапії, надмірної активації нейтрофілів (що призвело до «респіраторного вибуху») і накопичення вільних радикалів, метаболітів кисню. Повторне збільшення рівня Д₂₃₂ спостерігалося на 6-й місяць, а Д₂₇₃ – на 3-й і 6-й місяць із подальшою тенденцією до зниження до кінця 1-го року. Можна припустити, що активація процесів ПОЛ стримувалася прийомом антигомотоксичних препаратів, деякі з яких за даними літератури (В.А. Каширин, 2004) є пастками для активних форм кисню.

З 1-го дня після операції АОС практично не виконувала захисної функції через надмірне виснаження усіх ланок (ферментативної і неферментативної), а також зниження вмісту Cpl, що, ймовірно, було реакцією на операційну травму й стрес (Т.П. Вавилова с соавт., 2005; Ю.С. Донскова с соавт., 2005).

Тільки з 30-го дня відзначалося збільшення активності каталази в 1,2 раза й рівня Cpl в 1,1 раза. Через 3 і 6 міс, 1 рік антиоксидантний захист здійснювався за рахунок збільшення активності каталази й рівня Cpl, тоді як неферментативна ланка, представлена вітамінами А і Е, участі в антиоксидантному захисті повною мірою не приймала. Отримані дані свідчать про порушення прооксидантно-антиоксидантної рівноваги з переважанням окисних процесів, збільшенням вмісту початкових продуктів ПОЛ на тлі повного виснаження неферментативної ланки АОС.

Активація спонтанної ОМБ спостерігалася з 21-го дня й була виражена у збільшенні кількості альдегідних груп, а з 30-го дня й до кінця 1-го року – кетонних. При стимульованій ОМБ (з 30-го дня й до кінця 1-го року) активація відбувалася у вигляді підвищення вмісту альдегідних і кетонних груп. Необхідно відзначити, що інтенсифікація процесів ОМБ у хворих 4-ї групи розвивалася значно пізніше, ніж у хворих 3-ї групи (тобто була відстроченою), що, можливо, пов’язано з прийомом антигомотоксичних препаратів з
1-го післяопераційного дня. Ступінь фрагментації спонтанно окислених білків залишався підвищеним протягом усього періоду дослідження (у вигляді збільшення кількості альдегідних груп протягом року з максимумом на
21-й день і приєднанням кетонних груп з 30-го дня). Збільшення ступеня фрагментації білків (вмісту кетонних груп з 21-го дня, альдегідних – з 30-го), викликане стимуляцією, дозволяє думати про більш раннє відновлення резервно-адаптаційних можливостей у хворих 4-ї групи, ніж у хворих 3-ї групи.

Зміна вмісту 8-гідроксигуанозину в 1-й день після операції свідчила про більш високий ступінь ушкодження ДНК у хворих 4-ї групи (він перевищував аналогічні значення 3-ї групи в 1,2 раза). Повторне зростання рівня 8-гід­рокси­гуанозину відзначалося на 30-й день (на 133 % відносно такого у донорів) і, можливо, пов’язано з гіперпродукцією NO, що сприяє зниженню активності ПОЛ й підтверджено наявністю позитивного взаємозв’язку Д₂₃₂–NO₂ (r=+0,5), але збільшує інгібування ДНК.

Максимальне збільшення активності iNOs і рівня NO₂ (у 3,2 раза) відмічено на 21-й день. Надалі відбувалося їхнє планомірне зниження до кінця
1-го року, коли вони перевищували показники норми в 1,1 раза, що, можливо пов’язано з різким збільшенням рівня TGF-β, який володіє здатністю блокувати індукцію iNOs (T. Navaki, R. Kato, 1994). Таким чином, окисний стрес розвивався на тлі незначної активації процесів ПОЛ і розбалансованості АОС.

Одним з основних проявів активації стрес-системи є збільшення викиду стрес-гормонів, що підтверджується їхньою динамікою під час дослідження. На 1-й день рівень кортизолу відповідав нормі, а на 7-й був знижений, тоді як рівні адреналіну й норадреналіну в ці ж строки підвищувалися. Таким чином, на післяопераційний стрес реагувала «аварійна ланка» стрес-системи – симпатоадреналова – збільшенням викиду катехоламінів. Збільшення рівня кортизолу на
30-й день і 3-й місяць обмежувало активність норадреналінової ланки стрес-системи, знижуючи синтез, вивільнення й зворотне захоплення норадреналіну в симпатичних нейронах. Через 6 міс і 1 рік концентрація адреналіну в крові знижувалася до норми, тоді як рівень норадреналіну максимально зростав, тобто спостерігався дисбаланс спектра катехоламінів, що може свідчити про зміну фази активації фазою виснаження, а відтермінування активації (порівняно з хворими 3-ї групи), можливо, пов’язано з прийомом антигомотоксичних препаратів.

На 1-й і 7-й день після операції виявлено зниження кількості фагоцитуючих нейтрофілів, їхньої функціональної активності й функціонально-метаболічного резерву, а також бактерицидної активності крові. У той же час поглинаюча й перетравна здатність була різко збільшеною. З 30-го дня відзначалося максимальне зниження кількості фагоцитуючих нейтрофілів,
а з 3-го місяця – різке зменшення поглинальної й перетравної здатності. До кінця 1-го року поглинальна здатність повністю відновилася, тоді як перетравна залишалася без змін (була нижчою за норму), що свідчить про незавершений фагоцитоз. Починаючи з 7-го дня відзначено відновлення метаболічної активності нейтрофілів (НСТсп), тоді як функціонально-метаболічний резерв був знижений протягом усього періоду дослідження, що свідчить про початок виснаження метаболічної здатності нейтрофілів.

Кількість фагоцитуючих моноцитів на 30-й і 120-й хвилині була збільшеною з 1-го до 30-го дня, а до закінчення курсу променевої терапії (3 міс), а також через 6 міс на 30-й хвилині – різко зниженою. Таким чином, процеси активації змінилися зменшенням чутливості цих клітин до стимулюючих впливів (можливо, сформувалася ендотоксична толерантність моноцитів). Виявлені зміни були відстрочені порівняно з такими у хворих 3-ї групи, що, можливо, свідчить про вплив антигомотоксичних препаратів. Навпаки,
на 120-й хвилині у цей же період (3-й і 6-й місяць) кількість фагоцитуючих моноцитів максимально збільшилася. До кінця 1-го року з’явилась тенденція до нормалізації функціональної активності на 30-й хвилині, тоді як на 120-й вона відповідала нормі. Поглинальна здатність була зниженою з 21-го дня й досягла максимуму через 30 днів і 3 міс з тенденцією до нормалізації через 1 рік. Перетравна здатність, навпаки, була максимально зниженою на 21-й день, перевищувала норму через 3 міс і відповідала їй через 6 міс і 1 рік. Таким чином, у хворих 4-ї групи завершений фагоцитоз здійснювався за рахунок повноцінного функціонування моноцитарної ланки. Бактерицидна активність крові була зниженою протягом усього періоду дослідження.

Нами виявлено зниження специфічної імунологічної реактивності організму, а саме активності Т-клітинної ланки й наявність дисбалансу в ній (на 1-й і 7-й день), про що свідчить зменшення загальної кількості Т-лімфоцитів (CD3⁺), субпопуляцій Т-лімфоцитів CD4⁺ і CD8⁺, підвищення кількості NK-клі­тин. Повторний стрес на 21-й і 30-й день (курс променевої терапії) сприяв зниженню досліджуваних показників Т-клітинної ланки (особливо кількості CD3⁺, CD4⁺) на тлі збільшення кількості CD8⁺. Через 3 міс відзначено максимальне підвищення рівня CD4⁺, а також клітин із цитотоксичною активністю (CD8⁺, CD16⁺, CD56⁺), що вказувало на виражену радіочутливість лімфоцитів, але неоднакову для різних субпопуляцій. Через 6 міс рівень усіх досліджуваних показників перевищував норму, а через 1 рік кількість CD3⁺ знижувалася. Останнє можна пов’язати з супресорною дією норадреналіну (H. Besendovsky, A. Del Rey, 1979), рівень якого збільшився через 6 міс і 1 рік.

Таким чином, стан вторинного Т-клітинного імунодефіциту, виявлений на 1-й і 7-й день після операції, змінився дисбалансом у Т-системі, що тривав 3 міс, з подальшим відновленням показників Т-клітинної ланки на 6-й місяць. Через 1 рік відзначений повторний розвиток дисбалансу, можливо, пов’язаний із закінченням прийому антигомотоксичних препаратів, курс яких виявився недостатньо тривалим для хворих з онкопатологією.

Спостерігалося збільшення рівня TGF-β на 1, 7 і 21-й день, що підтверджено наявністю позитивного взаємозв’язку ФІМ30–TGF-β (r=+0,5), а на
30-й день і 6-й місяць показник різко збільшувався з подальшим значним зниженням через 1 рік і був у 3 рази нижчий, ніж у донорів. Ймовірно, динаміка рівня TGF-β свідчить про розвиток допоміжної імунної реакції (H. Heine, M. Schmolz, 1998).

Нами виявлено, що рівень CD95⁺, який характеризує апоптоз, у 1-й день був збільшений і зростав на 7, 21 і 30-й день, максимально збільшувався через 3 міс [що підтверджено наявністю множинних взаємозв’язків: CD95⁺–8-гідро­ксигуанозин (r=–0,5), CD95⁺–Д₂₇₃ (r=+0,5)] і далі поступово нормалізувався. Через 1 рік рівень CD95⁺ перевищував показник донорів, але був нижчий за доопераційні показники.

Наявність ендогенної інтоксикації у хворих 4-ї групи визначалася протягом усього періоду дослідження з максимальним збільшенням вмісту МСМпл на 21-й день і на 6-й місяць (у 3,4 раза відносно такого у донорів і в 1,8 раза – доопераційних показників).

Кількість МСМер на 1-й і 7-й день після операції була зниженою відносно як показників донорів, так і доопераційних, максимально збільшувалась на 21-й день (у 2,4 і 1,4 раза відповідно) і далі зменшувалась (на 30-й день в 1,9 раза була нижчою за норму). На 3-й місяць вона відповідала нормі і збільшувалась через 6 міс і 1 рік. Таким чином, збільшення рівня МСМер на
21-й день – це, ймовірно, результат впливу променевої терапії, тоді як збільшення вмісту МСМпл і МСМер на 6-й місяць можна трактувати як наслідок дії антигомотоксичних препаратів, які втримують відповідні реакції організму на більш безпечному рівні, але при завершенні агресивного лікування (променевої терапії) індукують організм до адекватної відповіді.

При додатковому аналізі якісного складу МСМ нами виявлено, що високий рівень МСМер підтримувався за рахунок катаболічних речовин – максимальне підвищення їхнього вмісту відносно як показників донорів, так і доопераційних відзначено на 30-й день (у 8,5 і 18,0 разів відповідно); також за рахунок збільшення в цей же час кількості продуктів протеолізу білків (у 54,0 і 15,0 разів відповідно) з подальшим його зниженням до кінця 1-го року.

Максимальне збільшення вмісту МСМпл відносно як показників донорів, так і доопераційних відзначено на 21-й день (кількість продуктів катаболічного походження підвищилась у 2,2 і 7,3 раза, продуктів протеолізу білків – у 4,0 і 8,0 разів відповідно) з тенденцією до зниження до кінця 1-го року, тобто залишкові прояви ендогенної інтоксикації зберігаються.

Виявлено, що у хворих 4-ї групи початковий етап комбінованої терапії (21-й день) характеризувався одночасною активацією процесів ОМБ і фрагментацією білків, генерацією NO з приєднанням з 30-го дня процесів ПОЛ (у вигляді накопичення початкових і кінцевих продуктів), стримуваних високою активністю каталази й Cpl. Високий рівень глюкокортикоїдів сприяв розвитку толерантності моноцитів і викликав супресію Т-лімфоцитів, призводячи до дисбалансу в Т-системі.

Як результат комбінованого лікування спостерігалися обмеження надмірної активації процесів ПОЛ й генерації NO, стабілізація фагоцитарної активності моноцитів і стану Т-клітинної системи, відновлення метаболічної активності нейтрофілів, помірна корекція секреції гормонів наднирників – нормалізація рівня адреналіну в крові (кортизол–адреналін; r=–0,7). Таким чином, застосування антигомотоксичних препаратів обмежує процеси окисної деструкції й сприяє більш ранньому включенню механізмів протипухлинного захисту (порівняно з хворими 3-ї групи).

Встановлено, що повторний розвиток дисбалансу в Т-клітинній системі через 1 рік виник внаслідок недостатньо тривалого курсу лікування антигомотоксичними препаратами, а також різкого збільшення секреції катехоламінів (норадреналіну), що викликає імуносупресію.

У хворих 5-ї групи з 21-го дня після операції нами виявлено стійке зростання вмісту початкових продуктів ПОЛ (Д₂₃₂, Д₂₇₃), який максимально збільшився на 6-й місяць без нормалізації до кінця 1-го року. У період активаційної терапії відзначалося збільшення рівня кінцевих продуктів ПОЛ: МДА – через 30 днів, ШО – через 3 міс з повторним збільшенням через 1 рік. У першому випадку підвищення можна розцінити як відстрочену реакцію на стрес у зв’язку з прийомом антигомотоксичних препаратів, тоді як повторне, – ймовірно, як наслідок недостатньої ефективності проведеного курсу антигомотоксичної терапії й необхідності призначення повторного курсу лікування.

Активація ПОЛ зумовила розвиток відповідної реакції з боку АОС у вигляді збільшення активності ферментативної ланки (каталази й рівня Cpl). Нами встановлено, що у хворих 5-ї групи починаючи з 21-го дня й до кінця
1-го року інтенсифіковані процеси ОМБ, що проявлялося збільшенням вмісту кетонних груп у крові й підтверджувалося наявністю позитивного взаємозв’язку ОМБ_270сп–ОМБ_360сп (r=+0,5). При стимуляції ОМБ відзначалося збільшення вмісту альдегідних і кетонних груп з 30-го дня й до кінця
1-го року. Ступінь фрагментації спонтанно окислених білків (у вигляді підвищення вмісту альдегідних і кетонних груп) був збільшений протягом усього періоду дослідження без нормалізації до кінця 1-го року, тоді як ступінь фрагментації стимульовано окислених білків був збільшений у вигляді підвищення вмісту альдегідних (з 30-го дня) і кетонних груп (з 3-го місяця) без нормалізації до кінця 1-го року (ОМБ_360ст–Фб_270сп; r=+0,5).

Таким чином, процеси ВРО у хворих 5-ї групи спочатку були представлені ОМБ з подальшою їхньою інтенсифікацією за рахунок підключення ПОЛ, що підтверджено наявністю позитивного взаємозв’язку МДА–ОМБ_360сп (r=+0,5).

Підвищення рівня 8-гідроксигуанозину в сечі було максимальним
на 1-й день після операції (він у 20 разів перевищував норму) з поступовим зниженням протягом усього періоду дослідження, проте без нормалізації до кінця 1-го року – у 7,5 раза був більший за норму.

Гіперпродукція iNOs і NO₂ спостерігалася протягом усього періоду дослідження, особливо на 30-й день, і була у 2,8 і 2,5 раза більшою за показники донорів та доопераційні і, ймовірно, сприяла обмеженню активації симпатоадреналової системи, про що свідчить різке зниження в цей період концентрації норадреналіну з нормалізацією через 6 міс і 1 рік.

Процеси, що відбуваються в організмі на тлі застосування антигомотоксичних препаратів (уперше запропонованих для лікування онкопатології В.О. Каширіним, 2000), розрахованих на стимуляцію саморегуляції, відбилися в істотних змінах імунологічних показників, що стосуються як системи фагоцитозу (меншою мірою), так і Т-клітинного імунітету.

У хворих 5-ї групи з 1-го дня й до кінця 3-го місяця відзначалося зниження кількості фагоцитуючих клітин нейтрофільної ланки як на 30-й, так і на
120-й хвилині. Максимальне зниження відзначено на 21-й і 30-й день (у хворих 4-ї групи спостерігалося зрушення на 30-й день і 3-й місяць) з нормалізацією показника з 3-го по 6-й місяць. Метаболічна активність нормалізувалася тільки через 1 рік, тоді як функціонально-метаболічний резерв нейтрофілів був знижений протягом усього періоду дослідження. Нами виявлено збільшення поглинальної здатності, тоді як перетравна була зниженою, що свідчить про незавершений фагоцитоз. Кількість фагоцитуючих моноцитів на 1-й і 7-й день була збільшеною в 1,6 і 1,7 раза (30-та й 120-та хвилина), також відзначене збільшення поглинальної здатності й зниження перетравної. Протягом короткого часу процеси активації змінилися нечутливістю цих клітин до стимулюючого впливу, і на 21-й день, ймовірно, сформувалася ендотоксинова толерантність. З 30-го дня й до кінця 1-го року відзначалося збільшення функціональної активності моноцитів на 30-й і 120-й хвилині без нормалізації поглинальної й перетравної здатності.

На 1-й і 7-й день після операції показники Т-клітинної ланки, зокрема кількість CD3⁺, CD4⁺ і CD8⁺ відносно норми (в 1,8; 1,3 і 1,1 раза відповідно), були знижені, що пояснюється високим рівнем норадреналіну, який сприяє їхньому інгібуванню. На 21-й день вміст CD3⁺ і CD4⁺ залишався нижчим, ніж у донорів, тоді як кількість CD8⁺ перевищувала показники донорів. Таким чином, у ранньому післяопераційному періоді розвивається вторинний Т-клітинний імунодефіцит, який з 21-го дня змінюється дисбалансом у Т-системі. Нормалізація усіх показників спостерігається через 3 міс. На 6-й місяць відзначається зниження рівня CD8⁺, що, можливо, викликано високим рівнем кортизолу, який здійснює переважно інгібуючий вплив на Т-лімфоцити із супресорною активністю (Е.А. Коренева, Э.К. Шхинек, 1984, 1989). Через 1 рік повторно констатовано розвиток вторинного імунодефіциту. Ймовірно, це пов’язано з закінченням курсу лікування, що тривав 6 міс, і необхідністю його повторного призначення. Таким чином, імунна система ніби відчуває «подвійний прес»: з одного боку, наявність антигену, що диктує умови імунної відповіді, а з іншого – імунна система починає відчувати вплив з боку гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової системи, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку кортизол–CD8⁺ (r=–0,5). Спостерігалося збільшення рівня CD16⁺ і CD56⁺ протягом усього періоду дослідження з максимальним підвищенням через 3 міс.

Апоптоз був інтенсифікований з 1-го дня, а максимально це проявлялося через 21, 30 днів і 3 міс з подальшою тенденцією до зниження (CD95⁺–адреналін; r=–0,5).

Рівень TGF-β був збільшений протягом усього періоду дослідження з максимумом на 30-й день і повторним збільшенням через 1 рік, що також свідчить про необхідність проведення повторного курсу лікування.

Імунна система, як система «швидкого реагування» на чужорідний вплив, тісно пов’язана зі стрес-системою двобічними зв’язками: впливом нейрональних структур на імунокомпетентні органи й клітини, з одного боку, та імунної системи на стрес-систему, з іншого (J.E. Blalock, 1989; E.M. Ste berg et al., 1992; А.Д. Адо, 1993; Т.И. Коляда с соавт., 1995). Оскільки імунокомпетентні клітини мають рецептори до катехоламінів (R. Landmann et al., 1984; A.M. Katz et al., 1985; П.П. Голиков, 1988), глюкокортикоїдів (M.R. Ruff et al., 1989; E.L.Webster et al., 1990; А.Д. Абрамов, 1991; E.M. Freadman, M.R. Irwin 1995) та інших біологічно активних речовин, можливий прямий вплив гормонів і медіаторів на елементи імунної системи.

Нами виявлено, що застосування антигомотоксичних препаратів, які впливають на процеси у клітині на рівні цитокінів, з 1-го дня після операції сприяло стимуляції імунокомпетентних клітин й, імовірно, дало можливість імунній системі впливати на гіпоталамо-гіпофізарно-надниркову вісь через рецептори до цитокінів (C.A. Dinarello, 1992; E.M. Ste berg, J. Licino, 1995), уникаючи пригнічення імунореактивності за рахунок обмеження стрес-реакції й попередження викликаного стресом підйому рівня глюкокортикоїдів у крові. На відміну від хворих 3-ї і 4-ї груп, це підтверджується нормалізацією рівня кортизолу на 1, 7 і 21-й день. З 30-го дня й до кінця 1-го року відзначено збільшення рівня кортизолу з максимумом через 6 міс і 1 рік, що повністю корелює з динамікою вмісту TGF-β. На 1, 7 і 21-й день виявлено незначне збільшення рівня адреналіну, а починаючи з 30-го дня він максимально підвищувався й залишався таким до 3-го місяця з незначним зниженням через 6 міс і 1 рік. Виявлену динаміку рівня адреналіну можна трактувати як відтерміновану відповідь на стрес, а, можливо, на прийом антигомотоксичних препаратів, які є комплексними і, мабуть, мають кілька механізмів дії й так чи інакше пов’язані з регуляцією катехоламінового обміну (C. Song et al., 1994; E.M. Ste berg, J. Licino, 1995; С.Е. Фурсов с соавт., 1996).

Таким чином, процеси, що відбуваються в організмі на тлі активаційної терапії антигомотоксичними препаратами, розрахованої на відновлення пошкоджень регуляторних процесів, відбилися в істотній зміні діяльності імунної й ендокринної систем через активацію гіпоталамо-гіпофізарно-адреналової осі й, відповідно, збільшення секреції глюкокортикоїдів, тобто імунна система (за принципом зворотного зв’язку) регулює свою власну активність.

У хворих 5-ї групи виявлено високий рівень ендогенної інтоксикації за рахунок підвищення вмісту МСМпл із максимальним його збільшенням на
30-й день (у 4,0 рази), тоді як рівень МСМер підвищувався раніше
(на 21-й день) і перевищував вихідні дані в 1,6 раза. К пл/ер залишався підвищеним протягом усього року з максимальним збільшенням на 30-й день (в 1,8 раза). Максимальне збільшення вмісту речовин катаболічного пулу, яке було у 3,0 рази вище за показники донорів, відзначено на 21-й день без нормалізації до кінця 1-го року. Виявлене різке збільшення вмісту МСМпл, ймовірно, є результатом дренажної дії антигомотоксичних препаратів, що сприяють виведенню ендотоксинів із тканин, які потрапляють у судинне русло (плазму). Тому у хворих 5-ї групи підвищення рівня МСМпл й К ер/пл необхідно розцінювати як позитивний ефект проведеної активаційної терапії антигомотоксичними препаратами.

Додатковий аналіз якісного складу речовин, що входять до пулу МСМ, дозволив виявити деякі особливості: високий рівень МСМер утримується за рахунок збільшення вмісту продуктів протеолізу білків з максимальним підвищенням кількості продуктів катаболізму на 30-й день, яка у 5,0 разів була вищою за показники донорів, продуктів протеолізу – на 21-й день (у 2,6 раза). У плазмі відзначалося збільшення показників через 30 днів (вони у 8,0 разів перевищували такі у донорів і у 2,6 раза – доопераційні) і зниження через 3 міс із подальшим підвищенням кількості речовин катаболічного походження на
6-й місяць і через 1 рік, яка у 4,0 рази була вищою за норму. Також відзначено максимальне збільшення на 21-й день вмісту продуктів протеолізу білків (у 7,5 раза) з незначним зниженням на 30-й день, 3-й і 6-й місяць (перевищення у 4,0 рази) і збільшенням через 1 рік (у 2,5 і 5,0 разів відносно груп порівняння), що підтверджує дію антигомотоксичних препаратів. Наведені дані дозволяють зробити висновок, що усунення ендогенної інтоксикації – процес довготривалий, зумовлений вираженістю метаболічних порушень в організмі онкохворих, й потребує не тільки більш тривалого курсу лікування антигомотоксичними препаратами (понад 6 міс), але й, орієнтуючись на лабораторні дослідження, призначення повторних пролонгованих курсів активаційної терапії антигомотоксичними препаратами.

Нами виявлено, що у хворих 5-ї групи застосування активаційної терапії антигомотоксичними препаратами сприяло більш ранньому (з 21-го дня) та інтенсивному перебігу процесів окисної деструкції білків, відстроченню активації процесів ПОЛ (до 30-го дня) на тлі збільшення активності каталази й Cpl, генерації NO. Дисбаланс катехоламінового забезпечення з 21-го дня до 6-го місяця сприяв незавершеності фагоцитозу (нейтрофільної й моноцитарної ланок), зниженню функціонально-метаболічного резерву нейтрофілів. Стан вторинного
Т-клітинного імунодефіциту змінювався дисбалансом у Т-си­стемі.

По закінченні курсу лікування (6 міс, а також через 1 рік) спостерігалася різка інтенсифікація процесів ПОЛ (у вигляді накопичення початкових і кінцевих продуктів) на тлі стабільної активності каталази, недостатності фагоцитарної системи (нейтрофільної й моноцитарної ланок), повторного розвитку вторинного Т-клітинного імунодефіциту.

Вивчення динаміки показників окисного гомеостазу на доопераційному етапі (хворі 2-ї групи), під час застосування спеціальних методів лікування й активаційної терапії антигомотоксичними препаратами та після їхнього закінчення у хворих 3, 4 і 5-ї груп дозволило зробити висновок, що каскад патологічних процесів залежить від розвитку альтернативних варіантів метаболічних шляхів (ВРО) і забезпечення взаємодії між регуляторними системами. Організм змушений стати перед вибором своєї метаболічної стратегії, що може стати ключовою ланкою для виживання багатоклітинного організму, виявлення якої стало метою нашої роботи.

Нами вперше на підставі отриманих даних виявлені варіанти перебігу ВРО (рис. 1) у онкологічних хворих залежно від проведеного лікування.

У хворих 3-ї групи протягом усього періоду дослідження виявлена досить велика варіабельність типів (варіантів) ВРО, що, можливо, пов’язано з впливом іонізуючого випромінювання й компенсаторною перебудовою АОС з підвищеним споживанням на доопераційному етапі й під час променевої терапії антиоксидантів неферментативної, а у віддаленому періоді (6 міс і 1 рік) – ферментативної ланки АОС.

Варіанти ВРО, що спостерігаються у хворих 4-ї і 5-ї груп, за рідкісним винятком були ідентичні окремим варіантам у хворих 3-ї групи:

1-й варіант – значне підвищення рівня початкових продуктів ПОЛ на тлі повного виснаження ферментативної й неферментативної ланок АОС, відсутність активації ОМБ – виявлений у хворих 3-ї групи на 1-й день (ранній післяопераційний період), у хворих 4-ї і 5-ї груп – на 1-й і 7-й день;

2-й варіант – значне підвищення рівня початкових продуктів ПОЛ на тлі компенсаторного збільшення активності ферментативної ланки (каталази), відсутність активації ОМБ – виявлений у хворих 3-ї групи на 7-й день;