СУЧАСНІ ПОГЛЯДИ НА МЕХАНІЗМІ ФОРМУВАННЯ ДЕСТРУКТИВНИХ ТА ЗАПАЛЬНИХ УРАЖЕНЬ ШЛУНКУ ТА ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ У ПІДЛІТКІВ

summary

Матеріали і методи дослідження. Під спостереженням з 1997 по 2006 роки знаходилися 235 підлітків із ДВ (136 юнаків і 99 дівчат) і 120 із ХГД (61 юнак і 59 дівчат). Контрольну групу склали 33 підлітки у віці 15–18 років (16 юнаків і 17 дівчат). Клінічні дослідження проводилися на базі відділення внутрішньої патології Державної Установи «Інститут охорони здоров'я дітей і підлітків АМН України».

Діагноз був встановлений відповідно до МКХ Х перегляду: виразка дванадцятипалої кишки або дуоденальна виразка (K26), зокрема ерозія (гостра) дванадцятипалої кишки, виразка (пептична), хронічний поверхневий гастрит (K29.3), хронічний гастрит неуточнений (K29.5), зокрема aнтрaльний, фундaльний; дуоденіт (K29.8), гастродуоденіт неуточнений (K29.9). Верифікація діагнозу була проведена на підставі клініко-анамнестичних і додаткових інструментальних і лабораторних методів дослідження.

Усі хворі із захворюваннями верхніх відділів травного тракту були розділені на групи залежно від нозологічної форми і статі, зіставні за статтю, зростом і давностю захворювання. Усередині груп хворих формувалися підгрупи залежно від етіологічних та патогенетичних чинників (інфікування Helicobacter pylori (Н. р.), наявність або відсутність спадкової обтяженості за захворюваннями верхніх відділів травного тракту, рівень кислотопродукції) і характеру поєднаної патології.

Лабораторні й інструментальні методи дослідження були проведені в клініці ДУ ІОЗДП АМН України, центральної науково-дослідної лабораторії ХМАПО. При проведенні езофагогастродуоденоскопії використовувався апарат «Gif – P3» фірми “Олімпус”. Інтрагастральну рН-метрію проводили за методичними рекомендаціях В. М. Чорнобрового (1991). Ультразвукове дослідження органів черевної порожнини проводилося на апараті “SLE-101 РС” MEDELCOM. Біохімічне дослідження крові проводилися уніфікованими методами відповідно до рекомендацій IFCC на напівавтоматичному фотометрі Cormay Multi за допомогою стандартних наборів фірми Cormay. Наявність Н. р. виявлялася за допомогою полімеразної ланцюгової реакції у фільтратах калу. Вміст гормонів визначався радіоізотопним методом за допомогою стандартних наборів: тироксину, трийодтироніну (Т₃), естрадіолу (у дівчат його рівень вивчався в I фазу менструального циклу) – «ГУ «ХОПИБХ», Білорусь, кортизолу і тестостерону – «Immunotech», Чехія, пролактину – «CIS biointe ational», Франція. Імунологічну реактивність оцінювали таким чином: вміст Т-лімфоцитів за методом A. Jondal, субпопуляції Т-лімфоцитів за методом S. Limatibul, вміст В-лімфоцитів за методом W. Mendes, рівень імуноглобулінів класів А, М, G за методом Manchini, циркулюючі імунні комплекси за методом V. Haskova. Рівень цитокінів ІЛ-1β, ІЛ-4, ІЛ-6 і ФНПα у сироватці крові визначали за допомогою стандартних наборів для імуноферментного аналізу «Протеїновий контур», Санкт-Петербург, Росія. Процеси вільнорадикального окислення (ВРО) вивчалися в сироватці крові за допомогою визначення рівня карбонільованих білків (КБ) (Дубиніна Е. Е., 2000), а активність антиоксидантного захисту (АОЗ) – визначенням вмісту глутатіонпероксидази – ГПО (Mills G. C., 1959) і супероксиддисмутази – СОД (Орехович В. Н., 1977).

Морфологічне й імуногістохімічне дослідження СОШ і СОДК було проведене на кафедрі патологічної анатомії Харківського національного медичного університету. Для морфологічного й імуногістохімічного дослідження СОШ при проведенні ФЕГДС методом щипка забирали 2-4 шматочки СО антрального відділу і тіла шлунку, а також СОДК. Депарафіновані зрізи забарвлювали гематоксиліном і еозином, пікрофуксином за Ван Гізон. Рібонуклеопротєїди виявляли забарвленням за методом Браше. Для оцінки стану стромального компоненту і слизового бар'єру СО в біоптатах були вивчені кислі глікозоаміноглікани (забарвлення альциановим синім), а нейтральні глікозоаміноглікани – за допомогою PAS-реакції. Гістологічний діагноз встановлювали на підставі модифікованої системи (Сідней, 1996). Візуалізацію H. р. проводили в препаратах, забарвлених за Романовським-Гімзею. Ступінь колонізації СОШ і СОДК Н. р. визначали за Л. І. Аруїном, 1998 р. Вивчення мікропрепаратів із подальшим мікрофотографуванням проводили на мікроскопі Olympus BX-41. Кількісну оцінку стану СОШ і СОДК в біоптатах проводили за допомогою комп'ютерного цитоаналізатора Olympus BX-41, окуляра мікрометра АМ9-2, окулярної лінійки і сітки Г. Г. Автанділова, це дозволило визначити товщину слизу, висоту покривного епітелію і ступінь обсіяності Н. р. Імуногістохімічне дослідження проводили непрямим методом Кунса за методикою Brosman, 1979 р. Клітини-продуценти цитокінів диференціювали за допомогою моноклональних антитіл (МКА) до ІЛ-1β, ІЛ-4, ІЛ-6, ФНПα (Chemicon, USA). Апоптоз визначали з МКА CD95 (Novocastra Laboratories Ltd., Greаt Britain). У якості люмінесцентної мітки використовували F (ab)-2–фрагменти кролячих антитіл проти імуноглобулінів миші, мічених ФІТЦ. Препарати вивчали в люмінесцентному мікроскопі МЛ-2 з використанням світлофільтрів: ФС-1-2, СЗС-24, БС-8-2, УФС-6-3. Відносні об'єми основних клонів імунних кліток визначали за допомогою сітки Г. Г. Автанділова в люмінесцентному мікроскопі. Колаген типували МКА до колагену I і IV типів (Novocastra Laboratiries Ltd., Greаt Britain), III типу (IMTEK Ltd., Росія). Інтенсивність свічення колагену визначали на мікрофлюориметрі з ФЕУ-35 і виражали в умовних одиницях, рівних струму, що протікає через вимірювальний прилад, виражених в мікроамперах (мка).

Математична обробка, статистичні розрахунки, кореляційний аналіз, діаграми і підготовка тексту виконувалася на персональній ЕОМ типу OEM IBM PC/AT Pentium М, операційна система Windows ХР, програмне забезпечення – Microsoft Excel 7.0 b, Microsoft Word 7.0, Statistika 6.0, Statgrafic Plus 3.0. Для вивчення взаємозв'язків між змінними проводили кореляційний аналіз із визначенням парних коефіцієнтів Пірсона. Для побудови математичної моделі взаємозв'язку вивчених патогенетичних показників застосували факторний аналіз.

Зіставлення даних клініко-анамнестичного, об'єктивного і інструментального обстеження у хворих із ДВ і ХГД виявило, що характер скарг при цих захворюваннях мав багато загального. Провідною скаргою в обох групах хворих був біль в епігастральній області і правому підребер'ї. Проте, при ДВ у 1/3 пацієнтів вона має «класичний» Монігеймовський ритм, а при ХГД такі прояви не відзначалися. Також при ДВ достовірно частіше, ніж при ХГД зустрічалися «голодні» (58±8 % і 8±3 %, р < 0,05) і нічні болі (27±7 % і 5±3 %, р < 0,05). А біль у животі після їжі достовірно частіше виникав при ХГД, ніж при ДВ (62±10 % і 13±7 %, р < 0,01). Дещо рідше, ніж болі в животі, у хворих відзначалися диспептичні явища. Причому у хворих із ДВ переважала печія (53±7 %), а у хворих із ХГД з рівною частотою зустрічалися печія, відрижка і нудота. Порушення випорожнення (закрепи) в 2 рази частіше виникали у хворих із ХГД, ніж при ДВ. При ДВ і ХГД диспептичний і больовий синдром нівелювалися приєднанням захворювань жовчовивідної системи і підшлункової залози. Анамнестичні дані у хворих із ДВ і ХГД співпадали практично за всіма екзогенними чинниками формування захворювань. Також як екзогенний чинник можна розглядати інфікованість Н. р., яка була виявлена у 70 % хворих із ДВ і 50 % пацієнтами з ХГД. Таким чином, первісні фонові і схиляючі екзогенні чинники у хворих із ураженнями верхніх відділів травного тракту були ідентичними. Спадкову схильність за ВХ й іншими гастродуоденальними захворюваннями мали 50 % дівчат із ДВ і ХГД. У юнаків із ДВ обтяжена спадковість зустрічалася у половини хворих, а при ХГД тільки у 23 % пацієнтів.

У всіх підлітків із ДВ були виявлені дисфункціональні розлади біліарного тракту (ДРБТ), причому у 1/3 хворих це було єдиним проявом поєднаної патології травного тракту. Серед поєднаної патології у підлітків із ДВ найчастіше зустрічався хронічний холецистит – у 41±5 % юнаків і 38±5 % дівчат. Функціональні панкреатичні розлади сфінктера Одді (ФПРСО) дещо частіше діагностувалися у дівчат, ніж у юнаків (32±5 % і 24±5 %, р > 0,05). У всіх хворих із ХГД були виявлені ДРБТ, причому у половини хворих це було єдиним проявом поєднаної патології. Хронічний холецистит був діагностований у 1/3 пацієнтів із ХГД. ФПРСО при ХГД визначалися всього у 13 % хворих. Відмінностей за статтю в характері поєднаної патології при ХГД не було. Необхідно відзначити, що поєднані ураження органів травлення виявлялися у хворих із ДВ при більшій давності захворювання, а при ХГД – у пацієнтів із хронічним холециститом і ФПРСО термін захворювання був невеликим. Це свідчить, що при ДВ поєднані ураження жовчовивідної системи і підшлункової залози приєднувалися до захворювання, а при ХГД, імовірно, були первинними.

Дані об'єктивного огляду не виявили істотних відмінностей у хворих ДВ і ХГД. Болі в животі при пальпації мали однакову локалізацію при ДВ і ХГД, дещо відрізняючись залежно від поєднаних уражень. Але при ДВ у 1/3 пацієнтів визначався м'язовий defans, а при ХГД цей симптом не визначався у жодного хворого.

При ФЕГДС у всіх хворих була виявлена еритематозна гастропатія і дуоденопатія. Рухові розлади верхніх відділів травного тракту, що виявляються ДГР, визначалися у 25 % хворих із ДВ і у 30 % пацієнтів із ХГД. ГЕР зустрічався достовірно частіше у підлітків із ДВ, ніж при ХГД (11±2 % і 6±2 %, р < 0,05). Свіжі ерозії і виразкові ушкодження СОШ і СОДК були виявлені у 60 % хворих. Поєднані ерозивно-виразкові ушкодження достовірно частіше визначалися при Н. р.-негативній ДВ, на тлі підвищеної кислотності шлункового соку і при поєднанні з хронічним холециститом. У 2/3 пацієнтів із ДВ була виявлена деформація луковиці дванадцятипалої кишки, яка достовірно частіше мала місце при генетично детермінованій, Н. р.-негативної ДВ. Дослідження шлункової секреції виявило у юнаків із ДВ достовірне переважання підвищеної кислотності шлункового соку, а у дівчат – нормальної. При ХГД незалежно від статі однаково часто зустрічалися підвищена і нормальна кислотність шлункового соку.

Аналіз лейкоцитарної формули дозволив встановити, що запальні і деструктивні ураження шлунку і дванадцятипалої кишки в підлітковому віці формувалися на активаційному рівні адаптаційних реакцій.

Таким чином, в клінічних проявах, наявності екзогенних провокуючих чинників в анамнезі при ДВ і ХГД багато спільного. Тому було актуальним виявити істотні відмінності, що визначають виникнення тільки запальних або глибших деструктивних уражень СОШ і СОДК. Для цього і було проведено вивчення гормональних і імунологічних показників, особливостей перебігу вільнорадикальних процесів і морфоімуногістохімічних змін у СОШ і СОДК.

Деструктивні і запальні захворювання шлунку і дванадцятипалої кишки в підлітковому віці супроводжувалися гормональним дисбалансом.

При ДВ у фазу загострення захворювання у всіх підлітків було виявлено достовірне збільшення рівня Т₃ (у юнаків – 2,27±0,34 нмоль/мл, в контролі – 0,91±0,22 нмоль/мл, р < 0,001; у дівчат – 1,96±0,26 нмоль/мл, в контролі – 0,27±0,11 нмоль/мл, р < 0,001), пролактину (у юнаків – 999,79±226,21 μМЕ/л, в контролі – 192,58±38,61 μМЕ/л, р < 0,001; у дівчат – 1351,82±410,06 μМЕ/л, в контролі – 232,14±42,8 μМЕ/л, р <0,001), тестостерона (у юнаків – 24,18±5,29 нг/л, в контролі – 4,21±0,22 нг/л, р< 0,001; у дівчат – 4,91±0,97 нг/л, в контролі – 0,62±0,13 нг/л, р < 0,001) і відносний дефіцит естрадіолу (у юнаків – 0,76±0,18 нмоль/мл, в контролі – 0,46±0,11 нмоль/мл, р < 0,001; у дівчат – 1,15±0,22 нмоль/мл, в контролі – 0,83±0,21 нмоль/мл). Вміст кортизолу при ДВ достовірно збільшувався тільки у юнаків – 1123,21±158,22 нг/л, в контролі – 667,56±90,02 нмоль/мл, р < 0,001. Зіставлення вмісту гормонів залежно від вивчених етіопатогенетичних чинників виявило, що найбільш високі концентрації Т₃ і тироксину визначалися у підлітків із спадково обтяженою ВХ, що протікає на фоні гіперацидності. За рівнем кортизолу виявлені гендерні відмінності. Вищий вміст кортизолу був у юнаків із ДВ, яка супроводжувалася підвищеним кислотоутворенням. У дівчат виявлена тільки тенденція до збільшення концентрації кортизолу, більш значуща при Н. р.-позитивній ДВ. Вміст пролактину більш значущо підвищувався у дівчат із ДВ, ніж у юнаків. Причому концентрація пролактину незалежно від статі була вищою при спадково детермінованій, супроводжуваній гіперацидністю ДВ. У всіх хворих із ДВ визначалося підвищення вмісту тестостерону. У юнаків при ДВ виявлено достовірне підвищення рівня естрадіолу, а у дівчат лише тенденція. Проте, рівень тестостерону у підлітків із ДВ був підвищений в 6–8 разів, а вміст естрадіолу змінювався несуттєво, тому, можливо, мав місце його відносний дефіцит.

У фазу ремісії ДВ у юнаків вміст Т₃, кортизолу, пролактину і статевих стероїдів мав тенденцію до зниження, проте показників контрольної групи не досягав. У дівчат у фазу ремісії ДВ визначалося достовірне зниження рівня тестостерону (3,29±0,78 нг/л, р < 0,05) і підвищення концентрації пролактину (3304,09±1224,11 µМЕ/л, р < 0,05) і естрадіолу (2,24±0,09 нмоль/мл, р < 0,05).

Аналіз кореляційних зв’язків між рівнем гормонів та вивченими показниками виявив наступне.

Деструктивні ураження СОШ і СОДК у дівчат в більшій мірі підтримувалися підвищеним рівнем Т₃, а у юнаків – кортизолу. У дівчат при ДВ тиреоїдні гормони, вочевидь, потенціювали запальні зміни в СОШ і СОДК, що виявлялося наявністю позитивних кореляційних зв'язків між рівнем Т₃, кількістю клітин-продуцентів цитокінів і вмістом колагену I і III типів (r «+» 0,53, р < 0,05). А у юнаків при ДВ виявлені негативні кореляційні зв'язки між вмістом Т₃, показниками запальної інфільтрації в СОШ і СОДК і вмістом колагену I і III типів (r «-» 0,42, р < 0,05). Значне підвищення вмісту кортизолу у юнаків при ДВ, очевидно, визначало у них більш тяжкий і часто рецидивуючий перебіг ДВ. Це підтверджувалося наявністю позитивних кореляційних зв'язків між рівнем цього гормону і вмістом ІЛ-1β і ФНПα (r «+» 0,35, р < 0,05), ступенем запальної інфільтрації, індексом апоптозу, а також вмістом колагену І і ІІІ типу в СОШ і СОДК (r «+» 0,45, р< 0,05). У дівчат із ДВ вміст кортизолу не був підвищений, і кореляційні зв'язки між вмістом кортизолу, ступенем запальної інфільтрації і вмістом колагену І і ІІІ у СО (r «-» 0,53, р < 0,05) мали негативний характер.

Незалежно від статі при ДВ виявляється позитивний кореляційний зв'язок між рівнем пролактину і висотою епітелію шлунку, кількістю клітин-продуцентів цитокінів і вмістом колагену І і ІІІ типів в СО (r «+» 0,45, р < 0,05, для юнаків і r «+» 0,53, р < 0,05, для дівчат), тобто у хворих із ДВ визначався стимулюючий вплив цього гормону на проліферативні процеси в лімфоїдній, епітеліальній і сполучній тканинах слизової оболонки шлунку і дванадцятипалої кишки.

У юнаків із ДВ виявлено негативні кореляційні зв'язки між рівнем тестостерону, кількістю клітин-продуцентів цитокінів, висотою епітелію, товщиною слизу і кількістю колагену І і ІІІ типів в СОШ і СОДК (r «-» 0,45, р < 0,05). Таким чином, у юнаків із ДВ підвищення рівня тестостерону, ймовірно, призводило до формування деструктивних уражень, запальних змін СОШ і СОДК за допомогою порушених імунологічних і регенераторних механізмів. У дівчат ДВ супроводжувалася гіперандрогенією, проте достовірні позитивні кореляційні зв'язки виявлено тільки між рівнем тестостерону, висотою епітелію СОШ, СОДК і товщиною слизу (r «+» 0,53, р < 0,05), що свідчило про анаболічні ефекти андрогенів на тканини, що швидко оновлюються.

У всіх підлітків при ДВ виявлено негативні кореляційні зв'язки між вмістом естрадіолу і висотою епітелію СОШ і СОДК, товщиною слизу і кількістю клітин-продуцентів ІЛ-1β, ІЛ-6, ФНПα (r «-» 0,45, р < 0,05, для юнаків, і r «-» 0,53, р < 0,05, для дівчат). Такий аномальний ефект, очевидно, обумовлений відносним дефіцитом жіночих статевих гормонів, проте це не відбилося на функціональній активності фібробластів, що продукують колаген, оскільки було виявлено позитивні кореляційні зв'язки між вмістом естрогену і кількістю колагену І і ІІІ типів у СОШ і СОДК (r «+» 0,45, р < 0,05, для юнаків, і r «+» 0,53, р < 0,05, для дівчат). Таким чином, естрогену у підлітків із ДВ, очевидно, було досить для забезпечення проліферативної фази запального процесу.

Вивчення взаємовпливу показників гормонів і параметрів оксидативного стресу при ДВ виявило позитивні кореляційні зв'язки між рівнем тиреоїдних гормонів і вмістом КБ і СОД, яка надавала прооксидантний ефект (r «-» 0,35, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,38, р < 0,05, для дівчат).

У дослідженні був виявлений позитивний кореляційний зв'язок між рівнем пролактину і активністю СОД у дівчат (r «+» 0,38, р < 0,05) і негативний для юнаків (r «-» 0,35, р < 0,05). У всіх хворих із ДВ визначався негативний кореляційний зв'язок між концентрацією пролактину і ГПО (r «-» 0,35, р < 0,05, для юнаків, і r «-» 0,38, р < 0,05, для дівчат). Таким чином, виявлено пригнічуючу дію пролактину на рівень антиоксидантних ферментів у юнаків. У дівчат його вплив був неоднозначним – з одного боку пригнічення ГПО, а з іншого стимуляція СОД, тобто у дівчат збереглася фізіологічна стимуляція антиоксидантних ферментів із боку пролактину, а у юнаків виявлена його пригнічуюча дія на АОС. Імовірно, це можна пояснити гендерними відмінностями у функціонуванні антиоксидантних ферментів, активність яких у осіб чоловічої статі нижча, ніж у жінок.

Аналіз взаємодії кортизолу з процесами ВРО у підлітків із ДВ виявив, незалежно від статі, негативні кореляційні зв'язки між рівнем кортизолу і вмістом прооксидантів – КБ і СОД (r «-» 0,35, р < 0,05, для юнаків, r «-» 0,38, р < 0,05, для дівчат). Між рівнем кортизолу і змістом ГПО було виявлено позитивний кореляційний зв'язок (r «+» 0,35, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,38, р < 0,05, для дівчат), тобто в підлітковому віці при ДВ визначалася парадоксальна взаємодія між кортизолом, активністю ВРО і АОС. Можливо це пов'язано з блокуючим впливом кортизолу на функціональну активність макрофагів і нейтрофілів, які виділяють фермент мієлопероксидазу, що запускає каскад вільнорадикальних реакцій. Таким чином, глюкокортикоїди знижували прояви оксидативного стресу, але при цьому зменшували бактерицидну активність макрофагів і нейтрофілів і сприяли підвищенню сприйнятливості до бактерійних інфекцій.

Рівень естрогену, що володіє найбільшим антиоксидантним потенціалом, негативно корелював із вмістом КБ і СОД (r «-» 0,35, р < 0,05, для юнаків, і r «-» 0,38, р < 0,05, для дівчат). Тобто фізіологічний антиоксидантний ефект естрогену в підлітковому віці при ДВ зберігався.

При ХГД у фазу загострення захворювання у всіх підлітків визначався достовірно підвищений рівень пролактину (у юнаків – 775,11±25,76 µМЕ/л, в контролі – 192,58±38,61 µМЕ/л, р < 0,01; у дівчат – 410,48±55,69 µМЕ/л, в контролі – 232,14±42,8 µМЕ/л, р < 0,01). Що стосується вмісту решти вивчених гормонів, то достовірних змін у юнаків із ХГД в порівнянні з контрольною групою виявлено не було. У дівчат характер змін гормонального статусу був ідентичний такому при ДВ, проте вираженість його була менш значущою. Вивчення змін вмісту гормонів при ХГД залежно від вивчених етіопатогенетичних чинників і фази захворювання достовірних відмінностей не виявило.

Аналіз гормонального фону при ДВ і ХГД залежно від рівня адаптаційних реакцій виявив їх неузгодженість і напруження. Проте, при ХГД показники гормонального фону при реакції активації наближалися до значень, визначених при реакції тренування, що володіє найбільшим протизапальним потенціалом, а при ДВ більшою мірою відповідали реакції стресу.

Визначення показників імунологічної реактивності у підлітків із ерозивно-виразковими і запальними ураженнями верхніх відділів травного тракту виявило пригнічення Т-клітинної ланки імунітету і напруження гуморальної. Це проявилося зниженням абсолютного і відносного числа Т-лімфоцитів (при ДВ у юнаків Т-лімф. абс. 109 – 0,65±0,08, в контролі – 0,91±0,04, р < 0,05, у дівчат Т-лімф. абс. 109 – 0,75±0,18, в контролі – 0,93±0,04, р > 0,05; Т-лімф., % у юнаків – 48,63±3,26, в контролі – 58,1±1,6, р < 0,05, у дівчат Т-лімф., % – 44,01±8,96, в контролі – 59,1±1,6, р < 0,05), імунорегуляторного індексу (при ДВ у юнаків – 2,23±0,11, в контролі – 2,99±0,65, р > 0,05, у дівчат – 1,54±0,09, в контролі – 3,01±0,76, р < 0,05), тенденцією до зниження абсолютного і відносного числа В-лімфоцитів при підвищенні рівня імуноглобулінів і ЦІК (при ДВ рівень ЦІК у юнаків – 95,73±0,07 у. о., в контролі – 75,1±2,5 у. о., р < 0,05, а у дівчат – 100,78±17,55 у. о., в контролі – 78,1±2,5 у. о., р > 0,05). Виявлення більш значущих змін в імунограмі у хворих із ДВ і ХГД, інфікованих Н. р., при нормальній кислотності шлункового соку і при більшій тривалості захворювання є закономірним. Напруження гуморальної ланки імунної системи при ДВ, що характеризувалося підвищенням вмісту IgА, сприяло зменшенню ступеня запальної інфільтрації СО клітинами-продуцентами ІЛ-1β, ІЛ-6 і ФНПα (r «-» 0,44, р < 0,05, для юнаків, r «-» 0,53 р < 0,05, для дівчат) і збільшенню висоти епітеліального пласта СОШ і СОДК, товщини шару слизу і вмісту колагену I і III типів (r «+» 0,44, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,53 р < 0,05, для дівчат). Існуючий у підлітків із ДВ імунологічний дисбаланс сприяв хронізації патологічного процесу, обтяжував перебіг і прогноз. З іншого боку прогресування ВХ виснажувало адаптаційні системи організму і приводило до розвитку вторинної імунологічної недостатності. При ХГД у підлітків в імунограмі відзначалися зміни, аналогічні ДВ, проте з більшості параметрів вони не досягли статистично значущих величин.

Виявлені рутинними методами зміни в імунограмі ледве досягли статистично значущого рівня достовірності, що не дозволило визначити відхилень залежно від вивчених етіологічних та патогенетичних чинників і проаналізувати кореляційні взаємозв'язки з параметрами оксидативного стресу, імуногістохімічними показниками. Тому дослідження вмісту первинних медіаторів патологічних процесів і регуляторів імунологічної активності – цитокінів було виправданим.

У всіх підлітків із ДВ у фазу загострення захворювання було виявлено достовірне в 1,5–2 рази збільшення в крові рівня прозапальних цитокінів ІЛ-1β (у юнаків – 11,44±9,52 пкг/л, в контролі – 57,02±3,42 пкг/л, р < 0,05, у дівчат – 121,51±23,22 пкг/л, в контролі – 59,08±4,31 пкг/л, р < 0,05) і ІЛ-6 (у юнаків – 6,15±0,33 пкг/л, в контролі – 4,48±0,27 пкг/л, р < 0,05, у дівчат – 5,65±0,38 пкг/л, в контролі – 4,55±0,27 пкг/л, р < 0,05), а концентрація ІЛ-4 зросла в 5 разів (у юнаків – 150,56±25,83 пкг/л, в контролі – 27,2±2,04 пкг/л, р < 0,001, у дівчат – 127,25±14,55 пкг/л, в контролі – 22,58±1,67 пкг/л, р < 0,01). Вміст ФНПα у крові юнаків із ДВ було понижено в 2 рази, а у дівчат – в 5 разів (у юнаків – 22,22±4,48 пкг/л, в контролі – 31,17±4,21 пкг/л, р < 0,05, у дівчат – 16,38±2,89 пкг/л, в контролі – 71,12±13,47 пкг/л, р < 0,001). Аналіз вмісту вивчених цитокінів при ДВ залежно від етіологічних та патогенетичних чинників виявив їх найбільшу зміну у всіх пацієнтів при Н. р.-негативній ВХ. У юнаків вміст вивчених цитокінів змінювався значніше при обтяженій за ВХ спадковості і підвищеній кислотності шлункового соку, а у дівчат – при нормальній кислотності і необтяженій спадковості.

ХГД в підлітковому віці супроводжувався аналогічними розладами цитокінового профілю. Проте, основним стимулятором їх виділення при ХГД, очевидно, була Н. pylori, оскільки спадковий і ацидопептичний чинники істотного значення не мали.

У фазу ремісії ДВ і ХГД у дівчат вміст вивчених цитокінів, окрім концентрації ФНПα, знижувався до контрольних показників. А у юнаків рівень ІЛ-1β і ІЛ-6 мав тільки тенденцію до зменшення, а вміст ІЛ-4, навпаки, значно підвищувався (при ДВ – 208,51±31,48 пкг/л, р < 0,05 в порівнянні з фазою загострення, при ХГД – 128,32±32,13 пкг/л, р < 0,05 в порівнянні з фазою загострення). Така динаміка вмісту цитокінів свідчила про сприятливіший перебіг ДВ і ХГД у дівчат. Зростання рівня ІЛ-4 у юнаків при ДВ і ХГД в стадію ремісії захворювань, вочевидь, сприяв ще більшому пригніченню клітинної ланки імунітету і потенціював анафілактичні реакції в СОШ і СОДК. Це, можливо, пояснює проградієнтний перебіг запальних і деструктивних захворювань верхніх відділів травного тракту в осіб чоловічої статі.

Аналіз коефіцієнтів парної кореляції між вмістом цитокінів в крові і даними імуногістохімічного дослідження при ДВ виявив потенціюючий вплив ІЛ-1β і

ІЛ-6 на висоту епітелію СОШ і СОДК, вміст колагену і ступінь інфільтрації клітинами-продуцентами ІЛ-1β і ІЛ-6 (r «+» 0,44, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,53, р < 0,05, для дівчат при ДВ і r «+» 0,7, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,75, р< 0,05, для дівчат при ХГД). Підвищення рівня ІЛ-4 корелювало зі збільшенням кількості клітин-продуцентів ІЛ-4 і вмістом колагену III типу в СО (r «+» 0,44, р < 0,05 для юнаків, r «+» 0,53, р < 0,05, для дівчат при ДВ). Протизапальний ефект ІЛ-4 проявився і наявністю негативного кореляційного зв'язку з кількістю клітин-продуцентів ІЛ-1β і ІЛ-6 в СОШ і СОДК і індексом апоптозу (r «-» 0,44, р < 0,05, для юнаків, r «-» 0,53, р < 0,05, для дівчат).

Рівень ФНПα у підлітків із ДВ і ХГД був достовірно знижений, особливо у дівчат. Імовірно, це пов'язано з відмінностями пулів клітин, що їх синтезують (продуцентами ІЛ-1β є CD4+Th2 клітини, а для ФНПα основним джерелом є CD4+Th1 лімфоцити) і блокадою рецепторів для ФНПα кортизолом, АКТГ і кортизол-рилізінг чинником. У підлітків із ДВ виявлені позитивні кореляційні зв'язки між рівнем ФНПα і індексом апоптозу в СОШ і СОДК (r «+» 0,44, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,53, р < 0,05, для дівчат). Але цього, мабуть, було недостатньо для оптимальної репаративної регенерації. Невисоким рівнем ФНПα і низьким індексом апоптозу можна пояснити гіперпластичні, а не атрофічні зміни в СОШ і СОДК у підлітків із гастродуоденальними захворюваннями. Зниження рівня ФНПα у підлітків із ДВ і ХГД може розцінюватися як чинник, сприяючий хронізації і прогресуванню патологічного процесу.

Виділення цитокінів супроводжується ініціацією процесів ВРО. При ДВ у підлітків визначалися позитивні кореляційні зв'язки між вмістом ІЛ-1β і концентрацією СОД у юнаків (r «+» 0,5, р < 0,05) і вмістом КБ у дівчат (r «+» 0,6, р < 0,01). Протизапальний цитокін ІЛ-4 індукує активність антиоксидантних ферментів, а у підлітків із ДВ визначався парадоксальний вплив ІЛ-4 на рівень СОД, що виявляється наявністю негативного кореляційного зв'язку (r «-» 0,52 р < 0,05, для юнаків, і r «-» 0,58, р < 0,05, для дівчат). Проте, враховуючи її прооксидантну дію при гастродуоденальній патології в підлітковому віці, вочевидь, це мало позитивне значення.

ДВ у підлітків формувалася на тлі інтенсифікації процесів ВРО, маркером якого є КБ. Достовірних відмінностей за статтю в параметрах вільнорадикальних процесів виявлено не було, тому надалі наводяться усереднені показники. У всіх хворих із ДВ було виявлено достовірне підвищення рівня КБ у фазу загострення в 1,2 рази (109,77±4,79 нмоль/мл, в контролі – 89,04±1,83 нмоль/мл, р < 0,05). Це було закономірно і підтверджувалося позитивним кореляційним зв'язком між концентрацією КБ і наявністю ерозивно-виразкових ушкоджень (r «+» 0,53, р < 0,01, для юнаків, r «+» 0,6, р < 0,01, для дівчат). Об'єктивна оцінка ушкоджувальної дії ВРО можлива при визначенні вмісту як власне вільних радикалів, так і концентрації речовин, що володіють антиоксидантними властивостями. Вивчення антиоксидантних ферментів у підлітків з ДВ виявило значне (у 10 разів) підвищення активності СОД (1,33±0,04 Од/мл, в контролі 0,13±0,01 Од/мл, р < 0,001). Проте, це не може бути розцінено, як позитивне явище, оскільки дуже швидке підвищення в клітині активності СОД без відповідної активації каталази або пероксидази є цитотоксичним. Для нормального функціонування ферментативного антиоксидантного каскаду важливе збереження певних співвідношень в активності окремих ферментів ланцюга. Насамперед, це стосується СОД і ГПО. У проведеному дослідженні концентрація ГПО при ДВ залишалася стабільною і не відрізнялася від контрольних показників (18,14±0,49 нмоль/мл, хв., в контролі – 18,49±0,39 нмоль/мл, хв.), тобто при деструктивних ураженнях шлунку і дванадцятипалої кишки виявлений відносний дефіцит ГПО. Цей факт вказує на зниження потужності АОЗ і приводить до розвитку оксидативного стресу у обстежених хворих. Достовірних відмінностей за статтю у вмісті ГПО і СОД при ДВ виявлено не було. Це підтвердилося відсутністю достовірних відмінностей і в співвідношенні концентрацій ГПО/СОД у дівчат і юнаків із ДВ. Підвищення рівня Т₃ і естрогену у юнаків, імовірно, зрівняло антиоксидантний потенціал юнаків із дівчатами при ДВ.

Висока активність СОД і ГПО притаманна підлітковому віку. Але виявлений у підлітків із ДВ дисбаланс в її складових не забезпечував адекватним АОЗ, що і приводило до формування оксидативного стресу. Інтегральний показник цього процесу (КБ/ГПО/СОД) – ступінь оксидативного стресу (СОС) при ДВ був в 10–15 разів вище, ніж у контрольній групі (7,51±0,83 у. о. і 0,58±0,03 у. о. відповідно, р < 0,001). Найбільш значущо СОС при ДВ був підвищений у хворих із нормальною кислотністю шлункового соку. Очевидно, цей механізм ушкодження СОШ і СОДК грає істотну роль за відсутності ацидопептичного чинника і саме пригноблення антиоксидантної активності є одним із чинників зниження захисного потенціалу СО. Стан нормацидності нерідко визначається наявністю ДГР. У юнаків відзначалися позитивні кореляційні зв'язки між КБ, СОС і фовеолярною гіперплазією СОШ (r «+» 0,44, р < 0,05).

Найбільший внесок у формування оксидативного стресу у підлітків із ДВ був внесений значно підвищеною активністю СОД. Таким чином, оксидативний стрес у підлітків із ДВ формувався не стільки за рахунок підвищення вмісту вільних радикалів, скільки за рахунок вираженого дисбалансу в системі ферментативного АОЗ. Це підтверджувалося тим, що у фазу ремісії захворювання саме зниження концентрації СОД (0,41±0,01 Од/мл, р < 0,001) забезпечувало нижчі показники СОС (2,87±1,37 у. о., р < 0,001).

Підвищена інтенсивність ВРО у дівчат із ДВ (КБ, СОС і СОД) супроводжувалася активацією проліферації – збільшенням висоти епітелію і кількістю колагену (r «+» 0,53, р < 0,05), а у юнаків із ДВ оксидативний стрес пригнічував колагеноутворення і оновлення епітелію (r «-» 0,44, р < 0,05). Активація ВРО у дівчат негативно корелювала зі ступенем інфільтрації СО клітинами-продуцентами цитокінів (r «-» 0,53, р < 0,05), а у юнаків відзначалася позитивна кореляція між рівнем КБ, СОД і СОС і ступенем інфільтрації СО цитокін-продукуючими клітинами (r «+» 0,44, р < 0,05). Таким чином, у юнаків оксидативний стрес супроводжувався посиленням запальних реакцій і пригніченням репаративних процесів, а у дівчат сприяв оновленню СО і зменшував щільність запальної інфільтрації. При ДВ виявлено парадоксальне співвідношення між інтенсивністю ВРО і явищами апоптозу. У підлітковому віці продукти ВРО не індукували апоптоз, на відміну від дорослих, що виявлялося наявністю негативних кореляційних зв'язків між рівнем КБ, СОД і індексом апоптозу (r «-» 0,44, р < 0,05, для юнаків, r «-» 0,53, р < 0,05, для дівчат). Це, очевидно, пов'язано із невисоким ступенем метапалазії і переважанням гіперпластичних процесів над атрофічними. Показники антиоксидантної системи (ГПО і ГПО/СОД) незалежно від статі позитивно корелювали з товщиною слизу і висотою епітелію (r «+» 0,44, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,53, р < 0,05, для дівчат), які забезпечують першу і другу лінію захисту слизистої оболонки шлунку і дванадцятипалої кишки.

ХГД в підлітковому віці супроводжувався явищами оксидативного стресу, аналогічними таким при ДВ. Виявлене нами достовірне підвищення вмісту КБ і СОД при ХГД, що супроводжується нормальною кислотністю шлункового соку, підтверджувало концепцію участі продуктів ВРО в альтерації і підтримці запального процесу в СОШ і СОДК за відсутності ушкоджувальної дії соляної кислоти.

При ХГД в підлітковому віці зміни в гормональному статусі були незначними, і тому достовірні кореляційні взаємодії між параметрами ВРО і показниками гормонів виявлені менше. Позитивні кореляційні зв'язки визначалися між ГПО, тиреоїдними гормонами і пролактином (r «+» 0,42, р < 0,05, для юнаків, r «+» 0,38, р < 0,05, для дівчат), що підтверджувало антиоксидантну активність цих гормонів. При ХГД, незалежно від статі, були виявлені достовірні негативні кореляційні зв'язки між вмістом ГПО і СОД і рівнем прозапальних цитокінів ІЛ-1β і ІЛ-6 (r «-» 0,42, р<0,05, для юнаків, r «-» 0,38, р<0,05, для дівчат), тобто при ХГД, на відміну від ДВ, збережені фізіологічні взаємодії між АОС і медіаторами запалення.

При ХГД оксидативний стрес у всіх хворих супроводжувався потенціюванням запальних і проліферативних процесів в СО, що підтверджувалося наявністю позитивних кореляційних зв'язків між КБ, СОС, вмістом колагену і ступенем інфільтрації СО клітинами-продуцентами ІЛ-1β і ІЛ-6 (r «+» 0,7, р<0,05, для юнаків, r «+» 0,75, р < 0,05, для дівчат).

Дуоденальна виразка у підлітків перебігала на фоні поверхневого або гіпертрофічного гастриту. У всіх обстежених хворих був виявлений антральний гастрит і у 1/3 пацієнтів – пангастрит. Слабкий ступінь активності патологічного процесу визначався у 46±10 % хворих, а у 54±10% – помірний. Фундальний гастрит також був поверхневим і мав слабкий ступінь активності. Невисокий ступінь активності гастриту, виявлений у підлітків із ДВ, імовірно, був пов'язаний із великою давністю захворювання, попереднім лікуванням, невисоким ступенем обсіяності Н.р. і виявленим у наших пацієнтів підвищенням рівня кортизолу і пролактину.

При поверхневому гастриті у хворих із ДВ визначалися виражені дистрофічні зміни в поверхневому епітелії, залізистому апараті, стромальному компоненті і розлади мікроциркуляції. Деструктивні ушкодження СОШ характеризувалися наявністю гострих ерозій у 39±9% хворих. У 21±8 % спостереженнях ерозійні ураження СОШ поєднувалися з ДГР. Дистрофічні і дегенеративні зміни епітеліального пласта більшою мірою були якісними, а не кількісними. Так, висота епітелію СОШ визначалася в 28,64±0,23 мкм при нормі 30,07±0,42 мкм, р>0,05 і не відрізнялася залежно від вивчених етіологічних та патогенетичних чинників. Але його функціональна активність була знижена, що виявлялося достовірним зменшенням товщини шару слизу – 129,36±0,42 мкм, при нормі – 149±6,6 мкм, р < 0,01. Товщина шару слизу більш за все знижувалася при Н. р.-позитивній, генетично не детермінованій ДВ і нормальній кислотності шлункового соку. Якісні зміни епітелію СОШ підтверджувалися зменшенням утворення нейтральних глікозоаміногліканів і рібонуклеопротеїдів. Подібні зміни є наслідком метаплазії шлункового епітелію. У 64±9 % підлітків у СО антрального відділу були виявлені Н. р., а у фундальному відділі вони виявлялися лише в 18±7 % випадків. Ступінь обсіяності Н. р. СО антрального відділу варіювала від слабкої у 39±12 % пацієнтів до помірної у 56±12 % хворих. У фундальному відділі обсіяність Н. р. у більшості хворих була слабкою.

Дистрофічні зміни епітелію поєднувалися з вираженою інфільтрацією власної пластинки СОШ лімфоцитами, плазмоцитами, макрофагами, еозинофілами і нейтрофільними гранулоцитами. Серед клітин запального інфільтрату визначалися клітини-продуценти цитокінів. Ступінь інфільтрації клітинами-продуцентами ІЛ-1β, ІЛ-4, ІЛ-6 СОШ при ДВ була достовірно вище, ніж при ХГД (ІЛ-1β при ДВ – 17,81±0,43, при ХГД – 14,24±0,42, р < 0,001; ІЛ-4 при ДВ – 11,77±0,41, при ХГД – 9,11±0,32, р < 0,01; ІЛ-6 при ДВ – 18,44±0,49, при ХГД – 13,52±0,31, р < 0,01), а кількість клітин-продуцентів ФНПα при ДВ була достовірне менша, ніж при ХГД (1,71±0,08 і 2,23±0,18, р < 0,05, відповідно). Інфільтрація СОШ клітинами-продуцентами прозапальних цитокінів закономірна і відображає ступінь напруження захисних механізмів. При ДВ було виявлено незначну присутність клітин-продуцентів ФНПα у СО, оскільки звичайна їх кількість змінюється аналогічно з числом клітин-продуцентів ІЛ-1β. Слабка щільність інфільтрації СОШ клітинами-продуцентами ФНПα сприяла низькому рівню апоптозу і потенціювала проліферативні процеси. Достовірних відмінностей у ступені інфільтрації клітинами-продуцентами цитокінів СОШ залежно від вивчених етіологічних та патогенетичних чинників виявлено не було.

У періульцерозній зоні у всіх обстежених підлітків визначався поверхневий активний хронічний дуоденіт. У 36±9 % хворих був слабкий ступінь активності, а у 64±9 % – помірний. Запальний процес у СОДК характеризувався помірними дистрофічними змінами і помірним ступенем інвазії Н. р. При хронічному поверхневому дуоденіті у підлітків із ДВ виявлені зміни судин мікроциркуляторного русла і запальна інфільтрація, аналогічні таким у СОШ. Кількість клітин-продуцентів ІЛ-1β була достовірно вищою у хворих із обтяженою спадковістю і при нормальній кислотності шлункового соку. Достовірно більшою була щільність інфільтрації клітинами-продуцентами ІЛ-4 при Н. р.-негатівній ДВ і нормальній кислотності шлункового соку. Таким чином, формування деструктивного процесу в СОДК без наявності загальновизнаних патогенетичних чинників визначалося, вочевидь, спадково обумовленою гіперреактивністю макрофагів і СD4+Th2, синтезуючий ІЛ-1β і ІЛ-4. Це могло провокувати анафілактичний механізм деструкції у зазначених хворих.

Індекс апоптозу епітеліоцитів у СОШ був достовірно вище у підлітків із ДВ в порівнянні з ХГД (2,77±0,09 і 2,47±0,09, р < 0,01, відповідно). Також цей показник при ДВ був вищий у СОДК в порівнянні зі СОШ (2,99±0,06, р < 0,01). Процеси клітинного оновлення і деструкції при ДВ, регульовані апоптозом, були достовірно активнішими у відсутність Н. р. Низькі показники апоптозу у підлітків із ДВ можна пояснити високим рівнем андрогенів і прозапальних цитокінів. А незначна інвазія Н. р. і слабо виражена метаплазія епітелію, можливо, були недостатнім стимулом для активації апоптозу. З іншого боку, низький рівень апоптозу призводить спочатку до проліферативної активності клітин, а потім до дисплазії і неоплазії, оскільки природний механізм видалення клітин із зміненим геномом не спрацьовує.

Інтенсивність свічення колагену I і III типів у власній пластинці СО при ДВ була нижче в 1,5–2 рази в порівнянні з ХГД (у СОДК при ДВ колаген I типу – 10,18±0,35, при ХГД – 18, 51±0,55, р < 0,01; колаген III типу при ДВ – 12,64±0,44, а при ХГД – 19,9±0,88, р < 0,01). Виявлене переважання колагену III типу, можливо, забезпечувало «задовільну якість загоєння», проте не призводило до відновлення трофічної і опорної функції, тобто сприяло персистенції запального і деструктивного процесу. Достовірно нижчі показники свічення колагену I і III типу в СОШ виявлені у хворих із спадково детермінованою, Н. р.-негативною, супроводжуваною нормацидністю ДВ. Можливо, це є одним із чинників зниження резистентності СОШ при ВХ. Проте, у цих же хворих визначалося найбільш високе співвідношення колагену I до колагену III типу, коли нівелюється відмінність у синтезі зрілого і молодого колагену, що і приводить до задовільної «якості загоєння». Найбільш несприятливі умови для якісного загоєння при ДВ складалися при Н. р.-позитивній, супроводжуваній гіперацидністю ДВ, при якій співвідношення колагену I до колагену III типу найнижче.

При ХГД пангастрит був діагностований у 71±13 %, а у 29±13 % хворих процес обмежувався антральним відділом. Дуоденіт мав місце у всіх спостереженнях. При ХГД були виявлені помірно виражені дистрофічні зміни в СОШ. Муцинопродукуюча функція зберігалася, й ознак тонкокишечної метаплазії СОШ при слабкій активності не виявлено. Явища кишкової метаплазії відзначалися при помірно вираженому гастриті, тобто у 36±13 % хворих. У 64±13 % підлітків із ХГД визначалася інвазія Н. р. У всіх хворих бактерії були виявлені в антральному відділі, а у 29±13 % і у фундальному відділі шлунку. Ступінь обсіяності Н. р. у більшості пацієнтів був слабким. На фоні незміненої висоти епітеліального пласта шар слизу був достовірно меншим 135,93±0,71 мкм, р < 0,01. Проте, його потоншення було менш виражене, ніж при ДВ (129,36±0,42 мкм, р < 0,01). Більш за все шар слизу зменшувався при інвазії Н. р. і при підвищеній кислотності шлункового соку. Характер запальної клітинної інфільтрації СОШ при ХГД був аналогічним такому при ДВ. Вміст колагену I і III типу був достовірно вищим при ХГД, ніж при ДВ.

Запальні зміни в СОДК при ХГД мали меншу активність, ніж при ДВ. У більшості пацієнтів (79±11 %) визначався слабкий ступінь активності. Вираженість дистрофії, зниження функціональної активності ентероцитів, мікроциркуляторні порушення в СОДК при ХГД були меншими в порівнянні з ДВ. Характер запального інфільтрату СОДК при ХГД був таким же, як і при ДВ. Але щільність інфільтрації клітинами-продуцентами ІЛ-6 і ІЛ-4 була достовірно нижче. При ХГД запальні зміни в СОДК у підлітків мали дещо інший цитокіновий профіль залежно від вивчених патогенетичних чинників. Інфільтрація СОДК клітинами-продуцентами ІЛ-1β була закономірно більш вираженою при інвазії Н. р. і підвищеній кислотності шлункового соку. При хронічному дуоденіті осередки шлункової метаплазії виявлялися дещо рідше (29±13 %), ніж при ДВ (43±10 %), р > 0,05. Там же визначався і слабкий ступінь інвазії Н. р. Індекс апоптозу при ХГД в СОШ і СОДК був достовірно нижче, ніж при ДВ, що і визначило гіперпластичний характер змін СО.

При ХГД достовірних відмінностей у вмісті колагену I і III типів у СО залежно від вивчених патогенетичних чинників виявлено не було. У СО визначалося переважання колагену III типу над колагеном I типу, що призводило до розладів забезпечення трофічних, метаболічних і регуляторних функцій сполучної тканини травного тракту.

На основі клінічних, гормональних, імунологічних і вільнорадикальних досліджень у підлітків із запальними і деструктивними ураженнями шлунку і дванадцятипалої кишки за допомогою факторного аналізу (ФА) були побудовані математичні моделі формування ДВ і ХГД.

Проведення ФА у юнаків із ДВ дозволило виділити 12 чинників, які брали участь у генезі деструктивних ушкоджень СО гастродуоденальної зони. Це склало 83,33 % внеску вивчених показників у модель захворювання. Основний внесок (25,78 %) у математичну модель формування ДВ у юнаків внесли ознаки, що характеризують процеси ВРО; 24,85 % факторного навантаження припало на неадекватний специфічний і неспецифічний захист (IgA, ІЛ-1β, ІЛ-6). «Класична» роль ацидопептичного і спадкового чинників, давності захворювання в генезисі ДВ у юнаків була оцінена у 17,06 % інформативного навантаження. Проведення ФА у дівчат із ДВ дозволило виділити 8 чинників, що склали 83,05 % внеску вивчених показників у модель захворювання. Шість головних чинників на достовірному рівні (74,18 %) описували ознаки, включені до математичної моделі ДВ у дівчат. Основний внесок у генез деструктивних уражень СО гастродуоденальної зони у дівчат вносили: неспроможність специфічного і неспецифічного захисту (37,17 %), інтегральний гормональний чинник (14 %), показники оксидативного стресу (12,59 %) і ацидопептичний компонент (10,45 %).

ФА у юнаків із ХГД дозволив виділити 11 чинників, які брали участь у генезі запальних ушкоджень шлунку і дванадцятипалої кишки і склали 85,04 % внеску вивчених показників у модель захворювання. Математична модель формування ХГД у юнаків виявила найбільший внесок: розладів процесів ВРО – 21,53 %, гормональної ригідності – 18,52 %, гіперацидності – 10,64 % і імунологічних розладів – 15,34 %. У побудові математичної моделі патогенезу ХГД у дівчат було виділено 12 чинників, які пояснювали 85,14 % варіабельності початкових даних. Математична модель формування ХГД у дівчат відобразила той факт, що, як і у юнаків із ХГД і ДВ, основний внесок (20,8 %) приходиться на інтенсифікацію процесів ВРО і розлади імунної і неспецифічної системи захисту (32,15 %).