ПРАВОЧИНИ З ПІДПРИЄМСТВОМ ЯК ЄДИНИМ МАЙНОВИМ КОМПЛЕКСОМ

summary

У Вступі розкривається актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказуються мета й завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методи, формулюється наукова новизна й основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється їх практичне й теоретичне значення, наводиться інформація про апробацію результатів наукових пошуків, зазначаються публікації за темою дисертації.

Перший розділ «Підприємство як єдиний майновий комплекс – об’єкт цивільного обороту» складається з 2-х підрозділів і присвячується дослідженню розвитку категорії «підприємство», з’ясуванню її сутності в умовах дії ЦК і ГК України, а також висвітленню проблем оборотоздатності підприємства.

У підрозділі 1.1. «Категорія «підприємство»: сучасний погляд на проблему» простежується ґенеза цієї категорії в теорії права і в законодавстві. Констатується той факт, що проблема сутності підприємства завжди цікавила правників, досліджувалася в працях багатьох із них, але однозначного вирішення так і не набула. Звертається увага на використання поняття «підприємство» в економічній літературі й показується різниця між розглядом цієї категорії з економічної і правової точок зору.

Авторка доходить висновку, що підхід до підприємства як до об’єкта права у законодавстві України співпав за часом з проведенням процесів роздержавлення і приватизації. Але приватизаційне законодавство не могло водночас зруйнувати концепцію, яка становила фундамент існуючого економічного ладу держави, в якому підприємство виступало як суб’єкт права – юридична особа. Підставою ж для реальної трансформації підприємства із суб’єкта в об’єкт цивільних прав послужили перехід України до ринкової економіки й кодифікація цивільного законодавства, що відбулася у зв’язку з цим, коли підприємство як єдиний майновий комплекс в ЦК України було віднесено до об’єктів цивільних прав (ст. 191). Між тим і ЦК України, і ГК України припускають можливість функціонування підприємства і як суб’єкта права, що тягне за собою непорозуміння в правозастосовній практиці. У зв’язку з цим обстоюється точка зору тих правників, які наполягають на закріпленні на рівні закону лише 2-х організаційно-правових форм, у яких можуть створюватися юридичні особи – товариства й установи, що дасть можливість узгодити положення чинних ЦК України й ГК України, усунувши з ГК України підприємство як одну з організаційних форм господарювання.

Підрозділ 1.2. «Проблеми оборотоздатності підприємства як єдиного майнового комплексу» присвячено з’ясуванню сутності оборотоздатності підприємства. Доводиться, що закон розглядає останнє як особливий вид майна, яке отримало назву «єдиний майновий комплекс», і складається з різнорідних елементів, кожен з яких може виступати самостійним об’єктом цивільних прав, а об‘єднання їх у таку функціональну сукупність, як об’єкт, дає можливість використати підприємство за певним призначенням — для здійснення підприємницької діяльності.

Специфічність підприємства як об’єкта цивільних прав обумовлюється його комплексністю (складом) і виявляється в майновій невизначеності до моменту укладення відповідного правочину і  в невизначеності просторовій, що пов’язується з можливістю входження до майнового комплексу об’єктів нерухомості, які можуть придбаватися власником (правоволодільцем) при здійсненні підприємницької діяльності за межами знаходження і його самого, і основного ядра цього майнового комплексу.

Хоча в доктрині цивільного права існують різні погляди на проблему оборотоздатності підприємства, в роботі акцентується увага на доцільності відмови як від універсальної, так і від обмеженої концепцій оборотоздатності останнього внаслідок його специфіки. Наголошується на тому, що підприємство може бути предметом тих цивільно-правових правочинів, механізм регулювання яких дозволяє його задіяти.

У цьому підрозділі розглядається питання про суб’єктів права на підприємство. Авторка переконує, що здійснювати правомочності власника щодо підприємства, призначеного для здійснення підприємницької діяльності, самостійно спроможні лише особи, які мають статус підприємця, тобто підприємницькі товариства, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності. Між тим не виключається й можливість стати власником підприємства і для фізичної особи — непідприємця, наприклад, якщо вона отримує підприємство у порядку спадкування. Пропонується при вирішенні цієї проблеми запозичити досвід інших країн, зокрема РФ, і надати переважне право на отримання цього підприємства в рахунок спадкової частки тому спадкоємцю, який на день відкриття спадщини є підприємцем, або ж підприємницькому товариству, яке є спадкоємцем за заповітом. За відсутності таких спадкоємців або при їх відмові від цього права підприємство не підлягає поділу, а надходить у спільну часткову власність спадкоємців відповідно до їх спадкових часток, якщо інше не передбачено угодою спадкоємців, які прийняли спадок, до складу якого входить це підприємство. У той же час допускати до участі в підприємницькій діяльності декількох спадкоємців-власників, які не мають статусу підприємців, дослідник вважає недоцільним. У такому випадку пропонується зобов’язати спадкоємців-власників прийняти одне з наступних рішень: (а) передати підприємство як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства; (б) продати його третій особі-підприємцю; (в) укласти договір управління цим підприємством.

Дається негативна відповідь на запитання, чи може непідприємницьке товариство або установа бути власником підприємства. Це пояснюється наступним. З огляду на буквальне тлумачення ст. 191 ЦК України підприємство як єдиний майновий комплекс має використовуватися виключно для здійснення підприємницької діяльності, тобто основна мета юридичної особи-власника підприємства повинна бути пов’язана саме зі здійсненням такої діяльності. Непідприємницькі товариства й установи не належать до професійних суб’єктів підприємницької діяльності, оскільки здійснення останньої для них — це не обов’язок, а право. Інше вирішення цієї проблеми ввійде в протиріччя з чинним законодавством. Ураховуючи незначну частку підприємницької діяльності в діяльності вказаних юридичних осіб, їм для її здійснення достатньо або мати певне майно на праві власності, або його орендувати для цього, або замовляти продукцію зі своєю символікою в інших юридичних осіб на підставі цивільно-правових договорів, а потім реалізовувати її, отримуючи прибуток, бо такі дії теж охоплюються поняттям «підприємницька діяльність».

До основної проблеми, пов’язаної з оборотоздатністю підприємства, авторка відносить проблему поширення на підприємство правового режиму нерухомості, що суттєво впливає на вповільнення оборотоздатності цього об’єкта. Аналіз позитивного й негативного підходів учених-цивілістів, а також чинного законодавства до вирішення цієї проблеми дозволив дисертантці дійти висновку, що поширивши на підприємство правовий режим нерухомості, вітчизняний законодавець не запровадив відповідного механізму реєстрації прав на нього, бо права на такі об’єкти, як нерухомість за законом, не підпадають під дію Закону України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Нерухомість за законом підлягає державній реєстрації, яка служить умовою формування й технічного існування її об’єктів.

Дисертантка показує недоцільність поширення на підприємство правового режиму нерухомості, бо це явно суперечить сутності даного об’єкта цивільних прав, і рекомендує скасувати вимоги державної реєстрації прав на підприємство.

Що ж стосується питання державної реєстрації правочинів з підприємством, то його належить вирішувати окремо для кожного з правочинів, з урахуванням спрямованості конкретного їх типу на досягнення відповідного результату.

Другий розділ «Правова характеристика окремих правочинів, об’єктом яких виступає підприємство» складається з 4-х підрозділів, у яких досліджуються теоретичні питання вчинення з підприємством таких правочинів, як купівля-продаж, оренда, іпотека, управління.

У підрозділі 2.1. «Купівля-продаж підприємства» дається правова характеристика договору купівлі-продажу підприємства й доводиться, що він потребує спеціального регулювання з огляду на специфічність його предмета. Ні договір купівлі-продажу майна державних підприємств у процесі приватизації як модель, що конструювалася як правова форма зміни державної форми власності, ні договори купівлі-продажу іншого майна не можуть бути застосовані за аналогією до договору купівлі-продажу підприємств приватних власників. Договори купівлі-продажу підприємства приватних власників і купівлі-продажу іншого майна різняться між собою складом юридичних фактів, що породжують виникнення у покупця права власності на майно. Укладенню договору купівлі-продажу підприємства приватних власників передує етап визначення складових підприємства: (а) інвентаризація підприємства, яка повинна підтвердити цілісність майнового комплексу, (б) складання бухгалтерського балансу, (в) незалежна аудиторська перевірка, (г) виявлення боргів (зобов’язань) продавця підприємства, перелік яких є обов’язковим додатком до договору, а його відсутність свідчить про недодержання встановленої форми цього правочину.

За договором купівлі-продажу підприємства продавець зобов’язується передати покупцеві підприємство як єдиний майновий комплекс і як сферу діяльності, за винятком тих прав та обов’язків, які він не вправі передавати іншим особам, зокрема, ліцензій на право здійснення певного виду діяльності, а покупець зобов’язується на підставі передавального акта прийняти підприємство, оплатити його й використовувати за призначенням. Звертається увага на те, що за невиконання зобов’язань, виконання яких перейшло за договором на покупця, але не є можливим за відсутності в нього дозволу (ліцензії), доцільно запровадити солідарну відповідальність перед кредиторами і продавця, і покупця. Покупець вправі вимагати зменшення покупної ціни у разі передачі йому в складі підприємства боргів (зобов’язань) продавця, які не були вказані в договорі або передавальному акті, якщо продавець не доведе, що покупець знав про них на момент укладення договору й передачі підприємства.

Авторка аргументує думку, що цей договір є двостороннім, оплатним і консенсуальним. Істотними його умовами є: предмет, строки, вартість підприємства, умови про введення покупця у сферу діяльності.

У випадках, якщо продавцем підприємства виступає суб’єкт підприємницької діяльності і якщо це зазначено в договорі, істотною стає умова про усунення конкуренції (утримання від неї). У зв’язку з цим при порушенні продавцем цієї умови дисертантка вважає за доцільне надати покупцеві право вимагати від продавця відшкодувати збитки, які поніс покупець.

Досліджуючи етап передачі підприємства покупцеві, дослідниця звертає увагу на те, що комерційне (фірмове) найменування підприємницького товариства не може відчужуватися за договором купівлі-продажу підприємства, якщо це не буде зазначено в самому договорі. Самостійна ж участь у цивільному обороті власного найменування підприємства, право на яке не може розглядатися як виключне, не допускається і воно підлягає відчуженню разом з підприємством, якщо інше не передбачено договором. Причому передача власного найменування підприємства і прав на позначення, що індивідуалізують його продукцію, роботи, послуги, а також належні продавцеві на підставі ліцензії права на використання таких засобів індивідуалізації переходять до покупця виключно за договорами щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Таким чином, при вчиненні договору купівлі-продажу підприємства виникає необхідність в укладенні додаткових правочинів між продавцем і покупцем, які витікають з особливостей окремих складових цього майнового комплексу, зокрема, об’єктів права інтелектуальної власності, відступлення права вимоги, переведення боргу тощо.

У цьому підрозділі розглядаються й інші питання, зокрема, щодо долі земельної ділянки, на якій знаходиться підприємство або його складові, а також стосовно відмінності досліджуваного договору від інших правових форм привласнення підприємства й випадків установлення господарського панування над підприємством без набуття права власності на нього. Акцентується увага на тому, що договір купівлі-продажу підприємства слід відрізняти від інших правових форм привласнення підприємства: припинення підприємницького товариства в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам шляхом злиття, приєднання й перетворення, виділ частини підприємства як єдиного майнового комплексу підприємницького товариства. Ці форми привласнення спрямовані на встановлення над підприємством господарського панування, що дозволяє особам, які його привласнили в такий спосіб, усувати або допускати інших осіб до користування підприємством, самостійно визначаючи характер такого користування.

Обґрунтовується й відмінність договору купівлі-продажу підприємства від корпоративних правочинів, як купівля-продаж акцій акціонерного товариства, набуття частки в статутному капіталі товариств з обмеженою чи з додатковою відповідальністю, паю у виробничому кооперативі. Ці правочини теж спрямовані на встановлення господарського панування над підприємством, але без набуття права власності на нього. В корпоративних правочинах господарські товариства та виробничі кооперативи залишаються власниками підприємств, а відбувається тільки зміна складу їх учасників (акціонерів АО, учасників ТОВ, ТДВ, членів виробничого кооперативу).

У підрозділі 2.2. «Оренда підприємства» доводиться, що оренда підприємства породжує змішані, речово-зобов’язальні правовідносини, які вимагають надати орендареві більшої оперативної самостійності відносно орендованого підприємства у порівнянні з орендою іншого майна. Але орендар підприємства має право здійснювати над останнім фактичне та юридичне панування за умови, що ці дії не призведуть до наступного зменшення вартості орендованого підприємства і не порушать умов договору оренди.

Авторка акцентує увагу на істотних умовах договору оренди підприємства, обґрунтовує його відмінність від договорів оренди іншого майна та договору купівлі-продажу підприємства. Так, за договором оренди підприємства на орендодавця підприємства не покладається такий специфічний обов’язок як введення орендаря у сферу діяльності цього підприємства. Це пов’язано з особливістю суб’єктного складу договору оренди підприємства, бо орендар - суб’єкт підприємницької діяльності, який обізнаний з конкретним видом підприємницької діяльності, яку за допомогою підприємства здійснював орендодавець цього підприємства. І хоча права орендодавця, які він отримав на підставі дозволу (ліцензії) на здійснення відповідної діяльності, не підлягають передачі орендареві, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами, дисертантка обстоює позицію, що слід зобов’язати орендаря в розумні строки отримати таку ліцензію, а якщо цього не станеться з вини останнього, покласти на нього обов’язок по відшкодуванню тих збитків, які понесли внаслідок цього кредитори. Авторка підкреслює, що несвоєчасне отримання орендарем ліцензії може негативно відбитися на діловій репутації орендодавця, якому підприємство повертається після закінчення строку договору оренди. Тому у випадку винного прострочення отримання такої ліцензії орендарем, якщо це потягло за собою спричинення збитків контрагентам за невиконання зобов’язань, орендодавець вправі в односторонньому порядку вимагати розірвання договору оренди, а також вимагати від орендаря відшкодування спричиненої цим моральної шкоди.

Враховуючи особливість договору оренди підприємства, запропонована редакція нової статті «Договір оренди підприємства», якою пропонується доповнити главу 58 ЦК України.

У підрозділі 2.3. «Іпотека підприємства» авторка аналізує точки зору, що на сьогодні пропонує доктрина цивільного права стосовно проблем цього правочину, поділяючи позицію, що іпотека – це зобов’язальне право з окремими речово-правовими елементами.

У підрозділі відмінність іпотеки підприємства від іпотеки інших об’єктів розкривається шляхом з’ясування наступних питань: вимоги, які можуть забезпечуватися іпотекою підприємства; оформлення іпотечного договору підприємства; права і обов’язки сторін за цим договором; порядок задоволення вимог кредитора за рахунок предмета іпотеки.

Розкриваються істотні умови цього договору, особливість передачі підприємства в іпотеку, підкреслюється, що іпотекою підприємства охоплюється все майно, яке входить до його складу, включаючи права вимоги та інші права, зокрема, виключні, у тому числі й набуті у період іпотеки, якщо договором не передбачено іншого.

Зазначається, що особливістю укладення іпотечного договору підприємства є те, що у переліку даних про підприємство не обов’язково повинна міститися інформація про його борги, що пов’язано з тим, що не існує об’єкта «підприємство» з наперед зазначеною сукупністю його елементів, підприємство передається в іпотеку «на ходу» і існує при безперервній зміні видів і кількості своїх складових. У завершеному вигляді воно утворюється лише тоді, коли питання про підприємство як реальний об’єкт набуває юридичного значення. Оскільки ж підприємство залишається у іпотекодавця, то іпотекодержатель не опікується тим, що він буде зобов’язаний виконувати чужі обов’язки, як це відбувається, наприклад, при здійсненні договору купівлі-продажу підприємства. Іпотекодержателя цікавить ціна підприємства, яка зможе покрити його вимоги, а ця інформація міститься в додатках до договору, в яких вже враховані наявні борги, що знижують ціну підприємства.

Після укладення іпотечного договору, підприємство залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, а тому останній не звільняється від виконання своїх зобов'язань перед кредиторами. Він має право здійснювати правомочності власника підприємства, але це не повинно порушувати умови іпотечного договору. Авторка підкреслює, що об’єкти нерухомості при цьому не можуть відчужуватися, а рівно ставати предметом будь-яких правочинів без згоди іпотекодержателя, якщо іпотечним договором не передбачено інше. Дисертантка відстоює позицію, що зміняти комерційне (фірмове) найменування підприємства, що знаходиться в іпотеці, можливо лише за згодою іпотекодержателя.

У підрозділі 2.4. «Договір управління підприємством» доводиться, що за своєю типовою належністю вказаний правочин є різновидом договору управління майном і загальні положення останнього можуть застосовуватися до договору управління підприємством, але в межах, які будуть відповідати сутності досліджуваного правочину.

Підкреслюється думка, що до особливостей договору управління підприємством слід відносити наступне: 1) укладенню цього договору, як і будь-якому іншому договору з підприємством, передує етап визначення складових підприємства; 2) управитель підприємством не має права розпоряджатися нерухомістю, що входить до складу підприємства, і доручати іншій особі (замісникові) вчиняти від його імені дії, необхідні для управління підприємством; 3) до цього договору не застосовується ч.3 ст. 1038 ЦК України, яка передбачає правові наслідки того, що контрагент не буде попереджений управителем про те, що він діє не як власник підприємства, а як управитель; 4) борги, які входять до складу підприємства (ч.2 ст. 191 ЦК України), при передачі його в управління автоматично переходять на управителя підприємством.

Звертається увага на той факт, що позиція вітчизняного законодавця щодо такого суб’єкта, як установник управління майном, не завжди послідовна (статті 1040 і 1044 ЦК України, ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), у зв’язку з чим пропонується узгодити положення вказаних статей, змінивши редакцію п.8 ч.1 ст. 1044 ЦК України.

Досліджуються питання про можливість передачі в управління підприємства, що знаходиться в іпотеці, державних і комунальних підприємств.

У роботі проведено розмежування відносин, що виникають на підставі договору управління підприємством і відносин, що складаються при реалізації виконавчим органом юридичної особи своїх повноважень по управлінню останньою, а також тих, що виникають на підставі договору управління товариством іншою особою.

Особлива увага приділяється проблемі управління підприємством, яке входить до складу спадщини, або становить спадщину. Підкреслюється, що договір управління таким підприємством має певні особливості. Дисертантка пропонує передбачити у такому договорі відповідальність установника управління за законом за неналежний вибір управителя або за дані ним вказівки останньому на випадок, якщо в результаті управління відбудеться зменшення активів підприємства або настануть будь-які інші негативні наслідки, за умови, що вони знаходитимуться у причинному зв’язку з недбалістю цього установника управління щодо вибору управителя.

Після припинення дії договору підприємство, що може бути успадкованим, перетворюється на успадковане й передається вже не установникові управління, а спадкоємцям (вигодонабувачам) – його власникам – разом з усіма доходами та іншими надходженнями, одержаними в результаті управління цим підприємством.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні особливостей вчинення правочинів з підприємством як єдиним майновим комплексом. З висновків, зроблених у цій науковій роботі, найбільш загальними і важливими є такі :

1. Правочини з підприємством потребують спеціального врегулювання на законодавчому рівні. Відсутність відповідного законодавчого підґрунтя вчинення таких правочинів свідчить про послаблення регулятивної функції цивільного права і призводить до того, що вони залишаються незатребуваними на практиці.

2. Не вбачається можливим використання по аналогії моделі договору купівлі-продажу майна державних підприємств в процесі приватизації до договору купівлі-продажу підприємства приватних власників тому, що перша модель – це правова форма зміни державної форми власності, особливостями якої є: застосування спеціальних правил, що містяться у приватизаційному законодавстві і поєднують публічно-правові та приватно-правові способи регулювання; імперативність способів приватизації залежно від виду об’єкта приватизації; юридична нерівність сторін; специфічність умов цього договору та його укладення, зокрема, на аукціонах і за конкурсом.

3. Враховуючи специфіку правової природи власного найменування підприємства, право на яке не є виключним правом, самостійна участь його в цивільному обороті не допускається – воно відчужується разом з підприємством. Комерційне (фірмове) найменування підприємницького товариства не може відчужуватися за договором купівлі-продажу разом з підприємством, якщо інше не буде передбачено в договорі.

4. За невиконання зобов’язань, які перейшли за договором купівлі-продажу підприємства на покупця, але виконання яких неможливо через відсутність у нього дозволу (ліцензії) на здійснення відповідної діяльності, солідарну відповідальність перед кредиторами повинні нести продавець і покупець.

5. При укладенні договору оренди підприємства орендар, на відміну від орендаря будь-якого іншого майна, має право здійснювати над підприємством як єдиним майновим комплексом фактичне та юридичне панування за умови, що ці дії не призведуть до наступного зменшення вартості майна орендованого підприємства і не порушать умов цього договору.

6. Характерною особливістю суб’єктного складу договору оренди підприємства є те, що орендарем може бути суб’єкт підприємницької діяльності, який обізнаний з конкретними видами діяльності, які за допомогою підприємства здійснював його орендодавець.

7. Запропоновано внести зміни до Закону України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», доповнити главу 54 ЦК України статтею «Договір купівлі-продажу підприємства», главу 58 ЦК України статтею «Договір оренди підприємства», виключити ч.3 ст. 191 ЦК України, а також внести зміни і доповнення до статей 177, 191, 181, 1279 ЦК України.

СПИСОК РОБІТ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кривобок С.В. Деякі питання правового режиму майна подружжя, яке займається підприємницькою діяльністю //Пробл. законності. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. — Вип. 63. — С. 132 - 138.

2. Кривобок С.В. Деякі питання, пов’язані з визначенням підприємства як майнового комплексу за Цивільним кодексом України //Право України. — 2003. — № 10. – С. 132-135.

3. Кривобок С.В. Щодо характеристики підприємства як об’єкта цивільних прав //Вісн. госп. судочинства. – 2003. — №3. — С. 224-227.

4. Кривобок С.В. Підприємство як об’єкт цивільних правовідносин //Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування: Матер. наук.-практ. семінару: Ч.2; м. Харків, 23 квіт. 2003 р. — Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – С. 3-5.

5. Кривобок С.В. Щодо реєстрації єдиного майнового комплексу як нерухомості: питання залишаються //Актуальні проблеми цивільного права та процесу: Матер. наук.-практ. конф., присвяченої пам’яті проф. О. А. Пушкіна; Харків, 21 трав. 2005 р. Х.: Нац. ун. внутр. справ, 2005. – С. 125-127.

6. Кривобок С. Частина підприємства як об’єкт цивільно-правових правочинів //Право України. — 2005. — №8. — С. 36-40.

7. Кривобок С.В. Підприємство як єдиний майновий комплекс у Цивільному кодексі України: особливості регулювання та значення //Охоронюваний законом інтерес в цивільному праві та процесі: Матер. круглого столу; 16 груд. 2005 р. — Х.: Харків. нац. ун. внутр. справ, 2006. – С. 146-149.

8. Кривобок С.В. Договір управління підприємством //Право України. – 2007. — №3. — С. 47-51.