Request a thesis ДЕПРЕССИВНЫЕ РАССТРОЙСТВА У БОЛЬНЫХ ДИСТИМИЕЙ (КЛИНИКА, ДИАГНОСТИКА, ТЕРАПИЯ) : ДЕПРЕСИВНІ РОЗЛАДИ У ХВОРИХ НА ДИСТИМІЮ (КЛІНІКА, ДІАГНОСТИКА, ТЕРАПІЯ)

В основу роботи покладено комплексне дослідження 182 осіб з діагнозом дистимія (F 34.1), які в період з 2004 по 2007 рр. проходили стаціонарне лікування на базі ПНД медсанчастини № 6 м. Дніпропетровськ та КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня». Контрольну групу склали 44 здорових особи.

Серед обстежених хворих на дистимію переважали жінки (60,5 %), 39,5 % складали чоловіки. Вік обстежених знаходився в діапазоні від 20 до 49 років, більшість хворих належала до вікової групи 30-39 років – 37,9 % та 40-49 років - 35,7 %. Більшість обстежених займалися розумовою працею (79,1 %), працювали фізично - 20,9 %.

Контрольна група за статтю, віком та характером праці не відрізнялася від основної.

Для реалізації мети та завдань роботи нами був використанний комплекс методів, який включав клініко-психопатологічне, психометричне, психодіагностичне дослідження, а також статистичну обробку отриманих результатів.

Клініко-психопатологічний метод застосовувався для поглибленого аналізу закономірностей формування та перебігу дистимії.

Використання клініко-психопатологічного метода було доповнено застосуванням психометричних методик: шкали Гамільтона (M. Hamilton, 1967), шкали Цунга (Zyng W., Durham N., 1965) та шкали суїцидальних ознак (Мішиєв В.Д., 2004).

Психодіагностичні дослідження включали використання методики багатофакторного дослідження особистості Р. Кетелла (Капустина А.Н., 2001), методики оцінки рівня особистісної та реактивної тривожності Спілбергера-Ханіна (Райгородский Д.Я., 2000); тесту незавершених речень Д. Сакса та С. Леві (Saks D., Levi S., 2000), інтегративного показника якості життя (Mezzich J., Cohen N., Lui J., et al, 1999).

Отримані в ході дослідження результати підлягали статистичній обробці за допомогою ЕОМ, що дало можливість отримати та порівняти інтенсивні та екстенсивні показники та оцінити вірогідність відмінностей з використанням параметричних критеріїв (Сидоренко Е.В., 2001).

Результати дослідження та їх обговорення.

Відповідно до мети дослідження нами обстежено 182 хворих з діагнозом дистимія (F 34.1), які увійшли до основної групи.

Контрольну групу склали 44 психічно здорових особи.

Аналізуючи клініко-психопатологічні прояви у хворих на дистимію ми виявили їх неоднорідність, в зв’язку з чим усі досліджені основної групи були розділені на три групи:

I група (42 особи, 23,1 %) включала хворих з домінуванням дисфоричних проявів (дисфоричний варіант дистимії);

II група (61 особа, 33,5 %) характеризувалася наявністю провідних сомато-вегетативних порушень (сомато-вегетативний варіант дистимії);

III група (79 осіб, 43,4 %) включала хворих, у яких в структурі клінічних проявів домінуючими були сенесто-іпохондричні порушення (сенесто-іпохондричний варіант дистимії).

В зв’язку з вищевикладеним опис клініко-психопатологічних особливостей проводиться у відповідності до виділених варіантів.

При вивченні хворих с дисфоричним варіантом дистимії (42 особи) встановлено, що в ґенезі даної форми патології значна роль належить акцентуаціям характеру (астено-невротичний тип – 47,6 %, лабільний – 38,1 %, циклоїдний – 14,3 %). Психогенні чинники реєструвалися у 40, 4 % обстежених даної групи і не були етіопатогенетичними.

Аналіз розвитку даного варіанту дистимії показав, що у більшості хворих даної групи (62,1 %) дебют захворювання був розтягнутим у часі, а тривалість хвороби у 50 % складала більше 6 років.

Клінічна картина захворювання у хворих з дисфоричним варіантом включала наявність сомато-вегетативних, рухових, сенсорних та суто психопатологічних проявів.

Серед сомато-вегетативних розладів найчастіше реєструвалися вегето-вісцеральні кризи (38,1 %), гіпергідроз (35,7 %), порушення діяльності шлунково-кишкового тракту (35,7 %), сексуальної сфери (33,3 %), розлади сну (30,2 %).

Рухові розлади у цій групі відзначалися у 38,1 % хворих та проявлялися переважно у вигляді рухового занепокоєння.

Сенсорні прояви виявлялися у формі порушень чутливості (гіпестезія, гіперестезія) у 33,3 % хворих та у формі психосенсорних феноменів – у 30,9 % обстежених.

Психопатологічні розлади проявлялися домінуванням в усіх хворих депресивної симптоматики зі злобливим афектом (100 %), а також включали:

- роздратованість у 90,5 % хворих;

- емоційну лабільність у 85,7 % хворих;

- ідеї малоцінності, які проявлялися переважно зниженою самооцінкою - у 76,2 %;

- підвищення чутливості до критики на свою адресу - у 73,8 %;

- ідеаторну загальмованість - у 71,5 %;

- труднощі у прийнятті рішень, неможливість приймати рішення своєчасно, тенденції до відтермінування прийняття рішень – у 71,5 % хворих;

- ананкастні розлади (схильність до сумнівів та обережності, особлива увага до порядку та правил) - у 42,9 % хворих;

- тривожні розлади – у 45,2 % хворих.

Тобто, основу психопатологічних проявів даного варіанту дистимії складає симптомокомплекс дисфоричної депресії, який формується під впливом характерологічних особливостей та визначає перебіг хвороби.

При дослідженні хворих з сомато-вегетативним варіантом дистимії встановлено, що в формуванні даного варіанту дистимії значну роль відіграють психогенії. Психогенні фактори у хворих з сомато-вегетативним варіантом дистимії були поєднаними та реєструвалися у 91,8 % хворих. Серед факторів психічної травматизації найчастіше реєструвалися: напружений характер трудової діяльності (91,8 %), незадоволеність роботою (80,3 %), сімейні конфлікти (45,9 %), погіршення матеріально-побутового стану (42,6 %), самостійність (37,7 %), власна хвороба (34,4 %).

Преморбідні особистісні акцентуації визначені у 19,7 % хворих та не мали суттєвого впливу на розвиток та формування даного варіанту дистимії.

Вивчення перебігу сомато-вегетативного варіанту дистимії показало, що у даній групі спостерігається переважно розтягнутий у часі дебют (50,8 %) при домінуванні тривалого перебігу захворювання (від 4 до 6 років у 54,1 % хворих).

Клінічна картина захворювання у хворих з сомато-вегетативним варіантом дистимії також включала поєднання сомато-вегетативних, рухових, сенсорних та психопатологічних порушень.

Сомато-вегетативні прояви в структурі даного варіанту були провідними та визначили вираженість решти порушень, включаючи депресивні. Серед сомато-вегетативних проявів найчастіше реєструвалися розлади шлунково-кишкового тракту, вегето-вісцеральні кризи, серцево-судинні порушення, цефалгії.

Шлунково-кишкові розлади реєструвалися у 91,8 % хворих та проявлялися у вигляді: порушень функцій шлунку (50,8 %) та функцій кишечнику (47,5 %).

Вегето-вісцеральні кризи відзначалися у 88,5 % хворих у наступних варіантах: симпато-адреналові (33,1 %), ваго-інсулярні (32,8 %), змішані (34,1 %).

Серцево-судинні порушення спостерігалися у 72,1 % хворих та були представленні: кардіалгічним синдромом (52,5 %), порушенням серцевого ритму (32,8 %).

У 57,4 % хворих реєструвалися цефалгії, які проявлялися: психалгіями (8,2 %), цефалгіями нервово-м'язового характеру (18,0 %), цефалгіями нервово-судинного характеру (31,2 % ).

У 42,6 % хворих спостерігалися рудиментарні рухові розлади у вигляді гіпомімії, загальмованості та м’язові адинамії. Рухове занепокоєння реєструвалося у 37,7 % хворих та проявлялося переважно під час вегето-вісцеральних кризів.

Серед суто психопатологічних проявів у хворих даної групи переважали знижений настрій (100 %), звуження кола інтересів (63,9 %), порушення комунікативних здібностей (63,9 %) та тривога (39,3 %).

Емоційний компонент депресій характеризувався наявністю постійного відчуття втомленості (77,0 %), ангедонії (67,2 %) та незадоволеності собою (62,3 %).

Тобто, сомато-вегетативний варіант дистимії характеризується психогенним генезом, домінуванням сомато-вегетативних розладів, які значно впливають на вираженість інших проявів в структурі даної патології (рухових, сенсорних, депресивних).

При вивченні сенесто-іпохондричного варіанту дистимії (79 осіб) встановлено, що в його формуванні значна роль належить преморбідній обтяженості. Преморбідна обтяженість соматичною та неврологічною патологією виявлена у 91,1 % хворих. Ця патологія реєструвалася у обстежених даної групи у вигляді бронхіту (38,8 %), гастродуоденіту (30,5 %), кардіопатій (23,6 %), нейроінфекцій (12,7 %), черепно-мозкових травм (5,1 %) та інших форм патології.

Психогенні фактори реєструвалися у 49,4 % (самотність, сімейні конфлікти, погіршення матеріально-побутового стану, втрата соціального статусу, незадоволеність роботою) та не були провідними у ґенезі даного варіанту дистимії.

Преморбідні особистісні акцентуації в цій групі відзначалися у 34,2 % (сенситивний тип, лабільність та астено-невротичний) та виконували підтримуючу роль у формуванні даного варіанту дистимії.

Даний варіант дистимії характеризувався переважно розтягнутим дебютом захворювання (60,78 %) та тривалим за часом перебігом (від 4 до 6 років у 65,9 % хворих).

Клінічна картина захворювання у хворих з сенесто-іпохондричним варіантом також включала наявність сомато-вегетативних, рухових, сенсорних та суто психологічних проявів.

Сомато-вегетативні прояви реєструвалися у 56,9 % обстежених. Серед них переважали вегето-вісцеральні кризи (56,9 %), порушення діяльності кишково-шлункового тракту (54,4 %) та розлади з боку серцево-судинної системи (49,4 %).

Дана група обстежених характеризувалася поширеністю рухових порушень (72,2 %), які проявлялися переважно у вигляді гіпомімії (36,7 %), легкої загальмованості (54,4 %) та м’язової адинамії (30,4 %).

У більшості хворих даної групи (89,9 %) реєструвалися сенсорні розлади у вигляді чутливих (67,1 %) та психосенсорних порушень (74,6 %), переважно у вигляді сенестопатій (69,6 %).

В структурі психопатологічних проявів у хворих даної групи реєструвалися депресивні (100 %) та іпохондричні порушення (100 %). Іпохондричні порушення проявлялися інтелектуальним та емоційним перебільшенням тяжкості свого стану на тлі депресивного настрою. При цьому треба відзначити, що депресивні розлади у хворих даної групи проявлялися в залежності від вираженості сенесто-іпохондричних проявів.

Використання психометричних методів дозволило отримати наступні результати. У 92,8 % хворих з дисфоричним варіантом дистимії тяжкість депресивних розладів відповідала малому депресивному епізоду (7-16 балів), у 2,4 % - великому (більше 16 балів), у 4,8 % реєструвалася відсутність депресій (0-7 балів).

За шкалою Цунга в даній групі відзначався середньовисокий рівень депресивних розладів (SDS=0,69±0,19).

При вивченні суїцидальної поведінки встановлено низький рівень вираженості суїцидальних намірів (12,9±1,06), який також вірогідно не відрізнявся від групи здорових.

У хворих з сомато-вегетативним варіантом дистимії реєструвалися наступні особливості. За даними шкал Гамільтона у 72,2 % хворих ступінь тяжкості депресії дорівнював малому депресивному епізоду, у 4,9 % - великому, а у 22,9 % відзначалася відсутність депресії.

Аналіз суб’єктивної оцінки депресії за шкалою Цунга свідчив про високий рівень депресії у хворих даної групи (SDS=0,76 ±0,17).

За шкалою суїцидальних ознак у цих хворих визначений низький показник вираженості суїцидальних намірів (12,9±1,06), який також вірогідно не відрізнявся від групи здорових.

У хворих з сенесто-іпохондричним варіантом дистимії дані шкали Гамільтона віддзеркалювали переважання хворих з тяжкістю депресії, яка дорівнювала малому депресивному епізоду (74,7 %), у 25,3 % хворих реєструвалася відсутність депресії. Хворих, у яких тяжкість депресії відповідала критеріям великого депресивного епізоду, в даній групі не зареєстровано.

При суб’єктивній оцінці депресії за шкалою Цунга у хворих з даним варіантом дистимії також реєструвався високий рівень депресивних розладів (SDS=0,80±0,11).

Вивчення вірогідності суїциду за допомогою «шкали суїцидальних ознак» свідчило про наявність низького ступеня вірогідності суїцидального наміру у хворих з сенесто-іпохондричним варіантом дистимії (16,02±0,3).

Узагальнюючи результати, отримані при проведенні психометричних методів дослідження необхідно відзначити, що тяжкість депресії у більшості хворих на дистимію (93,9 %) відповідає критеріям малого депресивного епізоду.

Суб’єктивна оцінка вираженості депресії за шкалою Цунга у хворих з усіма варіантами дистимії вища за об’єктивну (0,75±0,16). Цей факт віддзеркалює психологічний механізм підсвідомого перебільшення тяжкості депресивних розладів, характерний для цього контингенту хворих.

Аналіз вірогідності суїцидальної поведінки у хворих на дистимію свідчив про низький рівень цього показника (14,4±0,92), який вірогідно не відрізнявся від даних, отриманих в контрольній групі.

Аналіз особистісних особливостей у хворих з різними варіантами дистимії свідчив про їх подібність у групах обстежених.

Згідно отриманих даних соціально-психологічні особливості хворих проявляються замкнутістю, експресивністю, імпульсивністю в міжособистісному спілкуванні, труднощами в соціальних контактах, сором’язливістю в нових та незнайомих обставинах, труднощами у прийнятті соціальних рішень (A⁺, F⁺, H‾).

У сфері комунікативних якостей для цих хворих характерні незалежність, розвинуте відчуття обов’язку та відповідальності, схильність до лідерства, авторитарності (домінування), автономність в соціальному поводженні (E⁺, Q2⁺, L‾, N⁺, Y⁺).

До емоційних характеристик хворих на дистимію належать емоційна нестійкість, підвищена тривожність, невпевненість у собі, помисливість, низька стресостійкість (І⁺, M‾, О⁺).

В інтелектуальній сфері хворим на дистимію притаманні жвавість мислення, інтерес до інтелектуальних занять, прагнення до свободомислення, радикалізму, широта поглядів, самостійність та оригінальність у рішенні інтелектуальних завдань (B⁺, M‾, Q1⁺, E⁺).

Тобто, для хворих на дистимію характерні, з одного боку, незалежність характеру, схильність до лідерства, автономність у соціальному поводженні та оригінальність у рішенні завдань, з іншого боку – низька самооцінка, підвищена тривожність, невпевненість у собі, помисливість, труднощі у формуванні соціальних контактів, імпульсивність у міжособистісному спілкуванні, сором’язливість у нових обставинах, труднощі у прийнятті соціальних рішень. Подібне поєднання описаних рис призводить до низької стресостійкості, хронічної фрустрованості та емоційної напруги, є підґрунтям для формування хронічних розладів настрою.

При порівнянні усередненого профілю особистісних особливостей з профілем контрольної групи виявлені вірогідні розбіжності за факторами C, H, I, O, Q3, Q4, що свідчать про переважання у хворих емоційної нестабільності, тривожності, гіпотимічності з низьким самоконтролем та високою напругою та фрустрованістю.

Серед характерологічних рис у хворих на дистимію вірогідно переважали замкненість, скритність, недовірливість (А), емоційна нестійкість (С), сумлінність, відповідальність, наполегливість у досягненні мети, ґрунтовність (Y), робість, емоційна стриманість, пасивність (H), недовірливість, егоцентричність (L), непрактичність (M), консерватизм (Q1), залежність від оточення, низька самостійність та орієнтація на соціальну підтримку (Q2).

У цілому, аналіз особистісних особливостей у хворих на дистимію показав їх подібність в групах обстежених. Відрізнялися вони тим, що у хворих з дисфоричним варіантом дистимії ці характерологічні особливості були конституційно обумовленими, а у хворих з сомато-вегетативним та сенесто-іпохондричним варіантом – формувалися під впливом екзогенних факторів (психогенних та органічних).

Аналіз особистісної та реактивної тривожності у обстежених свідчив про те, що серед хворих з дисфоричним варіантом дистимії переважають особи з високим рівнем особистісної тривожності та низьким рівнем ситуативної (71,5 % та 52,4 %). Серед хворих з сомато-вегетативним та сенесто-іпохондричним варіантом дистимії, навпаки, у більшості реєструвався високий рівень ситуативної тривожність (65,6 % та 53,2 %) та низький рівень особистісної (59,1 % та 70,9 %).

При аналізі зон конфлікту за допомогою методики незавершених речень Сакса та Леві нами визначено певну їх специфіку при різних варіантах дистимії.

Основними зонами психологічного конфлікту у хворих з дисфоричним варіантом дистимії були цілі (73,8 %), стосунки у родині (80,9 %), ставлення до протилежної статі (71,5 %), а також страхи та побоювання (85,7 %). У більшості хворих ці конфлікти локалізувалися у майбутньому.

У хворих з сомато-вегетативним варіантом дистимії зони конфлікту стосувалися цілей (73,8 %), стосунків у родині (77,0 %), сексуальних стосунків (75,4 %), ставлення до себе (77,0 %), страхів та побоювань (81,9 %).

Зони конфлікту у цих хворих були спрямовані у минуле та майбутнє.

При вивченні зон конфлікту у хворих з сенесто-іпохондричним варіантом дистимії встановлено їх переважну локалізацію у сферах цілей (79,7 %), стосунків з вищестоячими особами та колегами (74,7 %, 65,8 %), стосунків з матір’ю та родиною (62,0 %, 86,1 %), страхів та побоювань (87,3 %).

Зони конфлікту у цих хворих також були спрямовані у минуле та майбутнє.

Тобто, для хворих на дистимію характерними є психологічні конфлікти в сферах постановки цілей, стосунків у родині, а також страхів та побоювань. Конфлікти у них спрямовані в минуле та майбутнє, що створює психологічні перешкоди для їх розв’язання.

Аналіз результатів клініко-психопатологічних та патопсихологічних досліджень став підставою для розробки моделей формування різних варіантів дистимії.

Відзначено, що формування дисфоричного варіанту дистимії відбувається під впливом конфліктного поєднання преморбідних особистісних особливостей, потреб та тенденцій, які призводять до розвитку хронічної фрустрації та емоційної напруги. Така хронічна фрустрація та емоційна напруга підтримують характерологічну схильність до депресивного типу реакцій та призводять до виснаження психічної активності. У цих умовах проявляються механізми підсвідомого перебільшення тяжкості стану та неможливості розв’язання минулих та майбутніх конфліктів, що й формує остаточний симптомокомплекс дисфоричного депресивного розладу.

Основу розвитку сомато-вегетативного варіанту дистимії створюють психогенні чинники, які у поєднанні з іншими механізмами (конфліктне поєднання особистісних особливостей, механізм підсвідомого перебільшення тяжкості стану) призводить до розвитку хронічної психічної дезадаптації. Провідними ознаками психічної дезадаптації є сомато-вегетативні порушення, які й формують клінічні прояви даного варіанту дистимії.

В ґенезі сенесто-іпохондричного варіанту дистимії провідна роль належить преморбідно зміненому «ґрунту». В цих умовах наслідки попередніх неврологічних та соматичних захворювань у поєднанні з іншими психологічними механізмами (конфліктне поєднання особистісних особливостей, механізми психологічного перебільшення тяжкості стану) призводять до розвитку соматогенної дезадаптації, в структурі якої переважають сенсорні феномени з іпохондричною фіксацією на депресивному тлі.

Виявлені клініко-психопатологічні та патопсихологічні закономірності формування дистимії дозволили розробити критерії діагностики та принципи терапії даної патології.

Критерії діагностики дистимії включають: етіологічні фактори (співвідношення конституційних, психогенних та біологічних чинників); структуру клініко-психопатологічних проявів (сомато-вегетативні, чутливі, рухові та суто психопатологічні порушення); особистісні особливості (вираженість конфліктного поєднання характерологічних рис); спрямованість зони конфлікту (минуле, сучасне, майбутнє); наявність механізмів підсвідомого перебільшення тяжкості стану.

Основною метою терапії хворих на дистимію є відновлення якості життя шляхом усунення депресивних проявів та впливу на фактори, що провокують рецидиви захворювання (особистісні особливості, психогенні чинники та фактори органічної предиспозиції).

Лікувальні впливи реалізуються за допомогою поєднання фармако- та психотерапії, які застосовуються поетапно. В терапії хворих на дистимію виділяють наступні етапи: купірування, стабілізації та профілактики.

В залежності від варіанту дистимії терапія була сфокусованою на вирішенні різних завдань:

- у хворих с дисфоричним варіантом – на корекцію особистісних акцентуацій, які зумовили та підтримують наявність внутрішнього конфлікту;

- у хворих з сомато-вегетативним варіантом – на подолання впливу психогенії на центри сомато-вегетативної регуляції;

- у хворих з сенесто-іпохондричним варіантом – на усунення органічної предиспозиції.

Основу лікування складає диференційована фармакотерапія.

В залежності від варіанту дистимії фармакотерапія включає використання різних груп засобів: при дисфоричному варіанті – антидепресанти групи СІЗЗС, нейролептики – коректори поведінки або «малі» нейролептики; при сомато-вегетативному варіанті – антидепресанти (СІЗЗС та СІЗЗСтаН), вегетостабілізатори, бета-блокатори, нейролептики (група заміщених бензамідів); при сенесто-іпохондричному варіанті – антидепресанти (тетрациклічні), нейролептики та засоби, які стимулюють нейропротекцію та метаболізм.

Використання психотерапевтичних засобів спрямоване на опрацювання саногенних форм емоційного, когнітивного та поведінкового реагування на чинники, які обумовлюють стан депресивного афекту.

Характер використаних методів залежить від етапу лікування. На етапі купірування використовуються раціональна психотерапія за P. Dubois та когнітивно-біхевіоральна психотерапія за A.T.Beck.

На етапі стабілізуючої терапії до комплексу психотерапевтичних засобів додається групова психотерапія за Б.Д. Карвасарським.

На профілактичному етапі основним засобом психотерапевтичного впливу є аутогенне тренування (I.H. Schultz).

З метою оцінки ефективності розробленої системи терапії було проведено її апробацію у порівнянні з методами, які використовуються традиційно.

В результаті використання розроблених методів одужання зареєстровано у 68,7 % випадків, значне покращення – у 22,4 %, покращення – у 7,4 %; відсутність динаміки – у 1,5 %, погіршення стану не відзначалося.

Група хворих на дистимію, які лікувалися за традиційними схемами відрізнялася вірогідно нижчими показниками хворих з одужанням (40,4 %, p<0,05) та вірогідно високими – хворих з відсутністю динаміки (9,7 % та 1,5 %, p<0,05) та погіршенням стану (3,8 % та 0 %).

Таким чином, отримані результати свідчать про високу ефективність розробленої терапії у хворих з різними варіантами дистимії.

ВИСНОВКИ:

1. В дисертації представлено теоретичне узагальнення та нове рішення наукової задачі вивчення етіології, клініко-психопатологічної структури, патопсихологічних механізмів формування дистимії та обґрунтування на цій підставі принципів діагностики та диференційованої терапії даної патології.

2. Встановлено, що клініко-психопатологічна структура дистимії характеризується неоднорідністю та поліморфізмом, що дозволило у відповідності до етіопатогенетичних механізмів та провідних клініко-психопатологічних проявів виділити три варіанти патології: дисфоричний, сомато-вегетативний та сенесто-іпохондричний.

3. Серед причинних чинників розвитку дистимії основними є конституційні (акцентуації характеру), психогенні (чинники психічної травматизації) та біологічні (преморбідна обтяженість органічними захворюваннями). Роль цих чинників в ґенезі кожного з варіантів дистимії є різною:

а) при дисфоричному варіанті провідне значення належить акцентуаціям характеру (астено-невротичний тип 47,6 %, лабільний – 38,1 %, циклоїдний – 14,3 %), які формують низьку стресостійкість, емоційну напругу та депресивний тип реакції на зовнішні події;

б) в ґенезі сомато-вегетативного варіанту дистимії значна роль належить психогенним чинникам, які реєструються у 91,8 % хворих, характеризуються хронічною дією та поєднаністю;

в) сенесто-іпохондричний варіант дистимії формується внаслідок преморбідно зміненого «грунту» (преморбідні соматичні та неврологічні захворювання реєструвалися у 91,1 % хворих у вигляді гострого бронхіту (38,8 %), гастрогодуоденіту (30,5 %), кардіопатій (23,6 %), нейроінфекцій (12,7 %), черепно-мозкових травм (5,1 %)).

4. Клінічна картина дистимії характеризується поєднанням сомато-вегетативних, рухових, сенсорних та суто психопатологічних (переважно депресивні) проявів. Ступінь вираженості кожного виду розладів відрізняється при різних варіантах дистимії:

а) у хворих з дисфоричним варіантом домінує депресивна симптоматика зі злобливим афектом (100 %), роздратованістю (90,5 %), емоційною лабільністю (85,7 %), ідеями малоцінності (76,2 % ), підвищенням чутливості до критики на свою адресу (73,8 % ), ідеаторною загальмованістю (71,5 % );

б) при сомато-вегетативному варіанті провідними є сомато-вегетативні прояви, вираженість яких зумовлює гостроту інших (рухових, чутливих, депресивних). Сомато-вегетативні прояви реєструються у вигляді розладів шлунково-кишкового тракту (91,8 %), вегето-вісцеральних кризів (88,5 %), серцево-судинних розладів (72,1 %) та цефалгій (57,4 %);

в) основу клінічних проявів у хворих з сенесто-іпохондричним варіантом дистимії складають сенсорні розлади (89,9 %) та суто психопатологічні порушення (100 %). Перші включають наявність порушень чутливості (67,1 %) та психосенсорних розладів, переважно у вигляді сенестопатій (74,6 %), другі проявляються у формі депресивних (100 %) та іпохондричних (100 %) розладів.

5. Аналіз особистісного профілю у хворих на дистимію свідчив про його ідентичність у групах обстежених.

В структурі особистісних рис у хворих на дистимію виявлена певна протиречивість: з одного боку – незалежність характеру, схильність до лідерства та домінування, автономність у соціальній поведінці, оригінальність у вирішенні завдань; з іншого – низька самооцінка, тривожність, невпевненість у собі, труднощі у формуванні соціальних контактів, сором’язливість у нових обставинах, утруднення у прийнятті соціальних рішень. Подібне поєднання особистісних особливостей є передумовою формування у хворих внутрішнього конфлікту, який супроводжується низькою стресостійкістю, хронічною фрустрованістю та емоційною напругою.

6. На підставі виявлених особливостей розроблено диференційовані підходи щодо лікування різних варіантів дистимії:

- у хворих з дисфоричним варіантом дистимії терапію спрямовано на корекцію особистісних акцентуацій, які зумовили та підтримують наявність внутрішньоособистісного конфлікту (використовується комплекс фармако- та психотерапії, основою якого є антидепресанти, нейролептики – коректори поведінки, раціональна та когнітивно-біхевіоральна психотерапія);

- у хворих з сомато-вегетативним варіантом дистимії терапію спрямовано на подолання впливу психогенії на центри сомато-вегетативної регуляції, що досягається шляхом використання психотерапії (групової та аутогенного тренування) та фармакотерапії (антидепресанти, вегетостабілізатори та нейролептики);

- у хворих з сенесто-іпохондричним варіантом дистимії усі терапевтичні заходи спрямовано на усунення органічної предиспозиції та зниження рівня соматогенної дезадаптації за допомогою використання фармакотерапії (антидепресанти, нейролептики, засоби, що впливають на метаболізм) та психотерапії (раціональна та аутогенне тренування).

7. Розроблена система терапії хворих на дистимію характеризується вищим терапевтичним ефектом у порівнянні з методами, що використовуються традиційно (одужання - 68,7 % та 40,4 %, значне покращення - 22,4 % та 11,5 %, покращення - 7,4 % та 34,6 %, відсутність динаміки - 1,5 % та 9,7 % відповідно, погіршення психічного стану - 3,8 % в групі хворих, які лікувалися за традиційними схемами). Катамнестичні дослідження, що проводилися протягом 2-х років, свідчать про стійкість досягнутого ефекту.