ЛЬВІВСЬКА ВОКАЛЬНА ШКОЛА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ



title:
ЛЬВІВСЬКА ВОКАЛЬНА ШКОЛА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: Львовская вокальная ШКОЛА ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ XIX - ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКА
Тип: synopsis
summary:

У Вступі детально обґрунтовується вибір теми дисертації, доводиться її актуальність, визначається головна мета та завдання дослідження, стисло окреслюються основні завдання та методологічні засади, подаються головні положення, які виносяться на захист.


Розділ 1 – „Історично-соціальні та культурні передумови формування львівської вокальної школи” складається з трьох  підрозділів.


 1.1. „З історії вокальних шкіл в Україні”. У цьому підрозділі зроблено акцент на особливостях формування професійного виховання співаків у Центральному (Київ), Східному (Харків) та Південному (Одеса) регіонах України, що перебувала на той час у складі Російської імперії.


У контексті розвитку професійного вокального мистецтва України дається визначення поняття „вокально-педагогічної школи” як цілісної, організованої системи підготовки нових поколінь співаків до виконавської та педагогічної діяльності.


 Міцну основу вокально-професійної освіти та виховання в Україні було закладено у ХІХ столітті. Основними культурно-мистецькими центрами ставали музичні товариства, філармонії, освітні заклади. Консерваторії своєю діяльністю впливали не лише на організацію уніфікованої системи професійної музичної освіти, а й на загальний рівень професіоналізації музичної культури того чи іншого регіону. Паралельно існували альтернативні до офіційних, домашні (приватні) форми вокального навчання, де були задіяні дві категорії педагогів: ті, що займалися приватною практикою у вільний від роботи в навчальному закладі час, і ті, які створювали окремі приватні (часто лише однопрофільні) школи. Були вироблені методичні концепції окремих вокальних педагогів, а також навчально-методичні напрямки колективів того чи іншого навчального закладу.


Значний вплив на розвиток професійного вокального мистецтва в Україні здійснила італійська опера. Чимало італійських педагогів, що захоплювались багатою вокальною природою українських співаків, почали сприяти реалізації проблеми міжкультурних діалогів та пропагувати новий стиль співу: К.Еверарді, М.Петц, Е.Гандольфі. З іншого боку, українські співаки спираються також на методики вокальних педагогів інших країн Європи (Німеччина, Франція тощо), де вже були розвинені національні школи співу.


  У Східній Україні утворення системи музично-вокальної освіти відбувалося через організацію середніх і вищих музично-освітніх закладів Російського музичного товариства. Історично більш пізній час заснування музично-навчальних закладів в Україні (Малоросії) у порівнянні з Москвою та Петербургом спричинив появу російських вокальних педагогів, які тривалий час, поряд з італійськими та німецькими, становили більшість у структурах вокальних відділів, кафедр і факультетів музичних навчальних закладів.


З часом формуються засади питомої української вокальної школи. Спрямовані на освоєння європейської музичної мови, методичні засади української вокальної школи відображали адаптування європейської манери співу.  Діяльність консерваторій у Києві, Одесі, Харкові, а згодом і в Донецьку створила нові можливості для формування вокальних шкіл видатних педагогів ХХ століття: О.Мишуги, О.Муравйової, М.Донець-Тессейр, І.Паторжинського, Д.Євтушенка, М.Єгоричевої в Києві; Ю.Рейдер, Н.Урбан, О.Благовидової, І.Райченко в Одесі; Г.Алчевського, М.Михайлова, П.Голубєва, Т.Веске в Харкові.


1.2. „Ïåðåäóìîâè ñòàíîâëåííÿ ïðîôåñ³éíîãî âîêàëüíîãî ìèñòåöòâà â Ãàëè÷èí³”. Îñîáëèâå ì³ñöå â ìóçè÷íîìó æèòò³ Ëüâîâà ïîñ³äàâ çàñíîâàíèé 1776 ð. òåàòð äðàìè òà îïåðè, ÿêèé ñïðèÿâ âèõîâàíí&tho ; ìóçè÷íèõ ñìàê³â ãðîìàäÿí ì³ñòà çàâäÿêè áàãàòîìó îïåðíîìó ðåïåðòóàðó. Çíà÷íî çð³ñ ³íòåðåñ äî ñöåí³÷íîãî ìèñòåöòâà ç â³äêðèòòÿì ó Ëüâîâ³ â 1842 ð. íîâîãî ïðèì³ùåííÿ òåàòðó ãðàôà Ñêàðáåêà, íà òîé ÷àñ íàéá³ëüøîãî â ªâðîï³ (1460 ì³ñöü). Îêðåìî áóëî â³äêðèòî í³ìåöüêó ³ ïîëüñüêó ñöåíè. ϳñëÿ ðåôîðìè 1872 ð. Ëüâ³âñüêà îïåðà îòðèìàëà ñòàòóñ ïîëüñüêî¿.


Íà ìåæ³ ÕV²²² – Õ²Õ ñò. ó Ëüâîâ³ âèíèêຠáàãàòî îðãàí³çàö³é, ÿê³ çàéìà&tho ;òüñÿ âëàøòóâàííÿì êîíöåðò³â. Ó 1796 ð. Þ.Åëüñíåð çàñíîâóº “Ìóçè÷íó Àêàäåì³&tho ;”, ÿêà ìàëà õàðàêòåð ìóçè÷íî-ô³ëàðìîí³÷íîãî òîâàðèñòâà.


У 1812 р. К.Ліпінський організовує симфонічний оркестр, який у літні місяці виступає у Львові. З 1826 по 1829 р. у Львові активно діє Музичне Товариство Св. Цецилії,  засноване молодшим сином В.А.Моцарта – Францом Ксавером Вольфгангом Амадеєм Моцартом.


У 1838 р. було засновано одну з найзначніших музичних організацій Львова – Галицьке Музичне Товариство, ГМТ (з 1919 р. – Польське Музичне Товариство, ПМТ). З утворенням цього Товариства розпочався новий період у розвитку професійного мистецтва Галичини. У другій половині ХІХ ст. виникає ряд інших музичних та співацьких товариств: польські – „Гармонія”, „Лютня”, „Ехо”, українські – „Теорбан”, „Боян” тощо, які позитивно впливали на формування та розвиток як аматорського, так і професійного музикування.


Велику роль у культурному житті не лише Львова, а й усієї Галичини, відіграв мандрівний музично-драматичний театр, створений у 1864 р. при українському товаристві культурно-освітнього спрямування „Руська Бесіда”.


Íàéñòàð³øî&tho ; ³ç ëüâ³âñüêèõ øê³ë, äå íàâ÷àëè ñï³âó, áóëà “ãðàìàòèêàëüíà” øêîëà (1382 ð.). Íåîáõ³äíî çãàäàòè ³ çàñíîâàíó 1615 ð. ïðè ºçó¿òñüê³é êîëå㳿 áóðñó, ÿêà çãîäîì ñòàëà áóðñî&tho ; ìóçèêàíò³â, äå íàâ÷àííÿ ãð³ íà ìóçè÷íèõ ³íñòðóìåíòàõ òà ñîëüíîìó ñï³âîâ³ áóëî îðãàí³çîâàíî íà çðàçîê òîãî÷àñíèõ ³òàë³éñüêèõ êîíñåðâàòîð³é. Òóò áóëè àïðîáîâàí³ ôîðìè é ìåòîäè ïðîôåñ³éíèõ çàíÿòü ñï³âîì â óìîâàõ íàâ÷àëüíîãî çàêëàäó.


Îòæå, “àâñòð³éñüêèé” ïåð³îä, ÿêèé òðèâàâ 146 ðîê³â (äî 1918 ð.), ìàâ âàæëèâå çíà÷åííÿ äëÿ ðîçâèòêó ìóçè÷íî¿ êóëüòóðè â êðà¿, ó òîìó ÷èñë³ âîêàëüíîãî âèêîíàâñüêîãî ìèñòåöòâà òà âîêàëüíî¿ ïåäàãîã³êè.


1.3. „Особливості формування професійної підготовки співаків у  музично-культурних осередках Львова (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)”. Цей підрозділ поділяється на чотири пункти: 1.3.1. „Вокальне виховання у Міському театрі,  музичних товариствах та однопрофільних школах співу”; 1.3.2. „Критерії виконавської майстерності співаків Львівської опери”; 1.3.3. „Особливості освоєння оперного репертуару та проблема професійної підготовки в театрі товариства „Руська Бесіда”; 1.3.4. „Виконавський рівень співаків-солістів та співаків-акторів театру „Руської Бесіди”. 


1.3.1. Ðîçãëÿäàºòüñÿ ïèòàííÿ âèõîâàííÿ ñï³âàê³â ó ̳ñüêîìó òåàòð³, ìóçè÷íèõ òîâàðèñòâàõ òà îäíîïðîô³ëüíèõ ñï³âàöüêèõ øêîëàõ. Îñîáëèâî ãîñòðî ïðîáëåìà ïðîôåñ³éíî¿ ï³äãîòîâêè âîêàë³ñò³â ïîñòàëà â ê³íö³ 1870-õ – íà ïî÷àòêó 1880-õ ðð. Ó ñ³÷í³ 1883 ð. ïðè òåàòð³ çàâäÿêè ñòàðàííÿì éîãî äèðåêòîðà ß.Äîáæàíñüêîãî áóëî â³äêðèòî îïåðíó øêîëó. Ó øêîë³ ïåäàãîã³÷íó ðîáîòó ïðîâîäèëè â³äîì³ ó Ëüâîâ³ ñï³âàêè À.Ïàñõàë³ñ) òà À.Ñîóâåñòðå. Íåçâàæà&tho ;÷è íà êîðîòêîòðèâàëå ³ñíóâàííÿ, ç ö³º¿ øêîëè âèéøëî äåê³ëüêà õîðîøèõ îïåðíèõ ñï³âàê³â, çîêðåìà Â.Ôëîð³àíñüêèé òà Ì.Ôîíòàíà.


Одним з кращих вокальних педагогів у Львові був В.Висоцький, що почав тут працювати з 1868 р. Декілька років він вів власну школу співу. Його подальша педагогічна робота пов’язана з консерваторією ГМТ.


Серед шкіл з навчанням сольного співу у цей час вирізнялася школа співацького товариства “Лютня”, із згаданими вже педагогами А.Соувестре та А.Пасхаліс. У цій школі навчались М.Геллєр, М.Павликів, Я.Камілльова, М.Френкель-Нівінська, М.Козловська, А.Оконський та М.Ґембажевська, які згодом удосконалювались у В.Висоцького в Консерваторії ГМТ.


Інші співацькі товариства також піклувалися про створення та функціонування шкіл співу. Так, співацьке товариство “Еcho Macierz” у 1897 р. відкрило школу сольного та хорового співу. В останні роки ХІХ ст. починає функціонувати сітка приватних співацьких шкіл, серед них: П.Стружецької, М.Праунової-Маркової, Я.Гживінської, П.Пожанковської, Я.Камілльової, В.Домбровської, З.Козловської. Власну вокальну школу з 1880 до 1903 р. вів В.Богданський – лікар, вчитель співу, композитор, піаніст, хоровий диригент, автор статті „Що таке метода співу” та підручника для навчання співу. Результатом його наукової роботи була дисертація „Регістри людських голосів” („De registris vocis humanae”).


Вокалу навчали також співаки, які виступали у Львівській опері. У 1878 р. уроки співу давали К.Боссі та В.Александрович. Ю.Шлєзингер навчала співу в школі М.Праунової-Маркової з 1895 р. Педагогічною практикою займався О.Мишуга. З 1899 р. школу співу, декламації та драматургії провадив В.Баронч.


 Досить велика кількість однопрофільних шкіл співу виникає та функціонує в перших десятиріччях ХХ століття, зокрема: А.Домбровської, П.Скарбек, В.Флоріянського, С.Ружицької, М.Шляффенберга, Марії та Зоф’ї Козловських, А.Котовічувни, Ч.Заремби ( від 1919 р. – оперна школа), І.Ружицької, І.Богусс-Геллєрової, С.Аргасінської-Хойновської, М.Павликів-Новаковської, оперна школа В.Флямм-Пломєнського тощо. Деякі з цих шкіл існували лише два-три роки, інші функціонували довше. Організація, навчання, складання програм, планів занять, визначення кількості років навчання, – все залежало від засновника, директора-керівника, власника та педагога в одній особі, від його особистого рівня підготовки та знань, вміння, компетенції, дидактичних та методичних установок, художніх цілей та поглядів, від технічних та матеріальних можливостей.


1.3.2. Склад співаків у Львівській опері в ХІХ – на початку ХХ ст. був досить строкатим. Зазвичай на головні ролі запрошувались гастролери – виконавці з добре вишколеними голосами  та артистичним умінням, тоді як другорядні партії виконували місцеві вокалісти.


Недостатнє професійне володіння голосовим апаратом навіть при наявності добрих від природи голосових якостей – основний недолік, який був найпоширенішим серед значної частини молодих львівських співаків ХІХ ст. Цей недолік означав неправильну  емісію, строкатість регістрових переходів, нечітку дикцію, в окремих випадках манірність виконання. Тому чимало львівських співаків після першого вдалого дебюту на сцені Львівської опери продовжували поглиблювати науку співу, серед яких О.Мишуга, С.Крушельницька, Я.Королевич-Вайдова, І.Богусс-Геллєрова, М.Менцинський та ін.: незважаючи на здобуті навички, вони вдосконалювались за кордоном.


Від співаків вимагалось розуміння стилю опери, вдумлива інтерпретація задуму композитора. Неодноразово виникала проблема сценічної гри: її відповідне застосування мало вирішальне значення для інтерпретації ролі. Добре грати означало для тогочасного оперного артиста відтворювати драматичну роль з запалом, темпераментом, натомість ліричну – з сентиментальністю. Сценічний рух співака ХІХ – поч. ХХ ст. мав здебільшого певні стереотипні форми.


1.3.3. На основі архівних матеріалів Центрального державного історичного архіву Львова висвітлюється освоєння оперного репертуару та проблеми професійної вокальної підготовки співаків у театрі товариства „Руська Бесіда”.


1.3.4. На підставі так званих „закритих” рецензій, авторами яких є Ф.Колесса, І.Кокорудз, І.Туркевич, Й.Дрималик, а також звітів Виділу товариства „Руська Бесіда” у Львові, розкрито виконавський рівень співаків-акторів та співаків-солістів театру „Руської Бесіди”: П.Борковського, К.Клішевської, Т.Бачинської, О.Концевича, Ф.Лопатинської, А.Гаєка, І.Рубчака, В.Петровичевої, К.Рубчакової, В.Коссака.


Отже, діяльність різноманітних музичних товариств здійснювала позитивний вплив і на процес цілеспрямованого розвитку мистецтва співу. Цьому сприяла робота вокальних студій при музично-культурних осередках Львова та численних шкіл співу. Незважаючи на відсутність системної музично-вокальної підготовки, все ж діяльність цих осередків культури позитивно впливала на ситуацію вокальної освіти у Львові в ХІХ столітті та на розвиток вокального мистецтва загалом.


Розділ 2 – „Професійне виховання співаків у Консерваторії Галицького Музичного Товариства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)” присвячений розгляду кола питань, пов’язаних з діяльністю першого музичного навчального закладу на теренах Галичини, і складається з двох підрозділів.


2.1. „Організація та шляхи вдосконалення навчального процесу”. На основі річних звітів ГМТ досліджено динаміку розвитку та росту вокального класу на тлі становлення Консерваторії Галицького Музичного Товариства, яка була відкрита як музична школа-інститут при Галицькому Музичному Товаристві 15 жовтня 1840 р. за ініціативою першого директора та художнього керівника ГМТ  Й.Рукгабера на базі курсів співу.


  Серед перших педагогів співу – професорів Консерваторії Галицького Музичного Товариства була Г. ля Рош, артистка-співачка (сопрано), примадонна ряду оперних театрів, зокрема австрійського театру у Львові, почесний член філармонічного товариства у Венеції, Болоньї, Ґраці, професор школи співу для дівчат, яка окрім занять з постановки голосу також вела заняття з естетики, історії музики, оперної підготовки та драматичного мистецтва.


  Професором школи співу для хлопців та чоловіків, хорового співу, теорії музики та органної школи був А.В.Смацяжинський (1819-1874), співак (тенор), органіст, диригент театральних оркестрів, зокрема в театрі товариства “Руська Бесіда”.


  Діяльність Консерваторії набуває особливої ваги під керівництвом нового артистичного директора К.Мікулі з 1858 р. Вдосконалюються навчальні програми, вводяться нові предмети, розвивається школа співу.


У 1860 р. в Консерваторії Галицького Музичного Товариства почав працювати італієць


Л. далля Каса (Каза). З 1872 (1873?) р. клас сольного співу очолила відома примадонна опери Т.Яковіцька (Фредерічі-Яковіцька), колишня учениця Ю.Добжського у Варшаві та Ф.Ламперті в Мілані. Загалом за час дирекції К.Мікулі клас сольного співу в цьому навчальному закладі вели викладачі С. де Лянге, М.Гафф, М.Злобіцька, А.Виґживальська, Ф.Гербіч, І.Левицька.


Після створення польського театру в 1872 р. велика надія у справі плекання голосів покладалася на Консерваторію ГМТ. Питання підготовки співаків для оперної сцени висвітлювалось у пресі 70-х років (у часописах “Gazeta Narodowa”, „Kraj”, „Bluszcz”). У наступні роки К.Мікулі робить спроби вдосконалити засади діяльності консерваторії ГМТ, в тому числі і на вокальному відділі завдяки розширенню навчальних програм, поділу курсів навчання на ступені, введенню річних та піврічних “пописів”  (академконцертів та іспитів), постійному поповненню особового складу педагогів консерваторії.


У 1873 (1875?) р. у стінах консерваторії розпочав діяльність видатний педагог вокалу В.Висоцький, який у 80-90-х рр. ХІХ та на початку ХХ ст. виховав цілу плеяду в майбутньому відомих співаків, як польських, так і  українських.


З приходом на посаду директора ГМТ Р.Шварца у 1887 р. запропоновано ввести контроль за поточним навчанням у формі щомісячних “пописових” виступів у присутності комісії з членів Виділу, професорів та артистичного директора. Курс навчання сольного співу було поділено на три відділи (ступені): нижчий (початковий), середній та вищий. Навчання на кожному з відділів тривало по декілька років: на нижчому – два, на середньому і вищому – по три роки. Зарахування учня-вокаліста на певний відділ ( ступінь) залежало від природних голосових якостей, від рівня попередньої вокальної і музичної підготовки.


  2.2. „Ïåäàãîã³÷íà ä³ÿëüí³ñòü ïðîôåñîðà Âàëåð³ÿ Âèñîöüêîãî”.


2.2.1. Валерій Висоцький (1835-1907) розпочав свою співацьку кар’єру у школі при Великому театрі у Варшаві. Співав у театральному хорі; одночасно виступав на сцені театру в невеликих басових партіях. У 1861 р. в Одесі відбувся його дебют в опері Г.Доніцетті “Лукреція Борджіа” в італійській оперній трупі. У 1862 р. виїхав для подальшого навчання до Італії. В Мілані В.Висоцький упродовж п’яти років навчався у Франческо Ламперті, поєднуючи навчання з виступами на італійських сценах (Турин, театр Rossini,1863 р.; Рим, Болонья, 1864 р.; Флоренція, Мілан, Палермо, Севілья, 1865 р.; Генуя, Трієст, Флоренція, Мілан, 1866 р.; Трієст,1867 р.; Турин, Мілан, 1868 р.) та виїжджаючи на гастролі в інші країни. В.Висоцький володів красивим, глибоким голосом та взірцевим його вишколом. Співав в операх  Дж.Россіні “Севільський цирульник” (Дон Базиліо) та “Італійка в Алжирі” (Мустафа), В.Белліні “Норма” (Оровез), Дж.Мейєрбера “Роберт-Диявол” (Бертрам).


З 1868-го р. В.Висоцький замешкав у Львові, де  розпочав педагогічну роботу. Спершу працював у приватній школі. Незабаром відкрив власну школу співу і невдовзі був запрошений на посаду професора консерваторії ГМТ, в якій працював до кінця свого життя, не полишаючи і приватної практики.


2.2.2. За час праці в Консерваторії ГМТ В.Висоцький виробив свій власний метод, на основі школи Ф.Ламперті, і який полягав у правильній емісії голосу, красивій музичній фразі та виразній дикції. Він не залишив після себе спеціальних теоретичних праць, проте написав “Десять заповідей для молодого співака”, опублікованих 20.07. 1900 р. в часописі “Wiadomości artystyczne” (nr 13 і 14). Це стислі тези, в яких автор у загальних рисах сформулював основні педагогічні та морально-етичні принципи. В дисертації вперше зроблено спробу „розшифрувати” настанови В.Висоцького, якими він керувався у своїй навчально-виховній роботі і прагнув донести їх суть до своїх вихованців. Настанови В.Висоцького і на сьогодні не втратили свого виховного значення. 


2.2.3. Çä³éñíåíî îãëÿä âîêàëüíèõ òâîð³â, ÿê³ âèâ÷àëèñÿ ó êëàñ³ Â.Âèñîöüêîãî. Äî ðåïåðòóàðó âêë&tho ;÷àëèñü à𳿠ñòàðèõ ³òàë³éñüêèõ ìàéñòð³â (Äæ.Á.Ïåðãîëåç³, Äæ.Ï.Ïàëåñòðèíà) òà ïðåäñòàâíèê³â åïîõè êëàñè÷íîãî bel canto (Äæ.Ðîññ³í³, Â.Áåëë³í³, Ã.Äîí³öåòò³, Äæ.Âåðä³), â³äåíñüêèõ êëàñèê³â (É.Ãàéäí, Â.À.Ìîöàðò), ³òàë³éñüêèõ (Ï.Ìàñêàíü¿, Ð.Ëåîíêàâàëëî), ïîëüñüêèõ (Ñ.Ìîí&tho ;øêî),  ôðàíöóçüêèõ (Äæ.Ìåéºðáåð, Æ.Ô.Ãàëåâ³. Ø.Ãóíî, Æ.Á³çå, Ê.Ñåí-Ñàíñ) êîìïîçèòîð³â.  


Значне місце у роботі В.Висоцького відводилось шліфуванню камерних вокальних творів. Серед композиторів, до чиєї творчості звертався В.Висоцький, були: Л.Бетховен, Ф.Мендельсон, Ш.Гуно, Я.Галль, Ф.Шопен, Ф.Шуберт, С.Монюшко, К.Мікулі, С.Невядомський, Р.Шуман та ін.


Íà îñíîâ³ ïðîãðàì, îïóáë³êîâàíèõ ó ð³÷íèõ çâ³òàõ Âèä³ëó ÃÌÒ, â äèñåðòàö³¿ ñêëàäåíî  ñèñòåìàòèçîâàíèé ñïèñîê òâîð³â, âèêîíàíèõ ó÷íÿìè ïðîôåñîðà Âèñîöüêîãî çà ïåð³îä ç 1887 äî 1907 ð. òà çä³éñíåíî ¿õ çàãàëüíèé àíàë³ç.


2.2.4. За час своєї педагогічної праці професор Висоцький відкрив шлях у світ мистецтва багатьом талановитим учням. Серед них – О.Мишуга, С.Крушельницька, Я.Королевич-Вайдова, Ф.Лопатинська, М.Вітошинський, М.Менцинський, М.Гембажевська-Завойська, В.Петровичева, І.Сологуб-Бокконі, Є.Штрассерн, А.Дідур, М.Левицький, І.Богусс-Геллєрова, Г.Збоїнська-Рушковська, Є.Гушалевич, Г.Гурський, М.Мокшицька, Й.Манн, Ч.Заремба та багато інших. Деякі з випускників В.Висоцького після завершення співацької кар’єри присвятили себе педагогічній праці, розвиваючи його метод. У Львові справу професора Висоцького продовжили Ч.Заремба, А.Дідур та С.Крушельницька.


2.2.4.1. Розглядається педагогічна діяльність одного з кращих випускників В.Висоцького О.Мишуги. Він перший у вітчизняній педагогіці прагнув до наукового осмислення її методичного підґрунтя. Його принципи знайшли відображення у діяльності львівських педагогів співу Л.Улуханової та О.Бандрівської.


Отже, початки львівської вокальної школи закладені в системі підготовки співаків, створеної в Консерваторії ГМТ у другій половині ХІХ ст. Протягом кількох десятиріч відбувалося вдосконалення навчального процесу, тривали пошуки нових форм. Успішні результати у справі виховання співаків проявилися в останньому двадцятиріччі ХІХ – перших роках ХХ ст. і пов’язані насамперед з педагогічною діяльністю В.Висоцького. Творчий доробок педагога знайшов свій подальший розвиток у виконавській та педагогічній діяльності його учнів.


Розділ 3„Розвиток вокальної педагогіки у Львівських музичних навчальних закладах вищого типу (перша половина ХХ ст.)” складається з шести підрозділів.


У перших трьох підрозділах здійснено огляд подальшої діяльності вокального відділу Консерваторії ГМТ – ПМТ (3.1.) та ще двох навчальних закладів вищого типу: Львівського Музичного Інституту – Львівської Музичної Консерваторії ім. К.Шимановського (3.2.) та Вищого Музичного Інституту ім. М.Лисенка (3.3.). У першій половині ХХ ст., незважаючи на складні історичні колізії, триває процес зміцнення фундаменту львівської вокальної школи. Підтвердження цьому –функціонування вокальних класів у всіх згаданих закладах, які стають базою для створення у 1939 р. Львівської державної консерваторії ім. М.В.Лисенка (ЛДК).


3.4. „Діяльність визначних педагогів співу у вищих музичних закладах Львова (перша половина ХХ ст.). У перших трьох десятиліттях ХХ ст. у вищезгаданих навчальних закладах працюють такі відомі педагоги як З.Козловська, А.Діанні, Р.Любінецький, Р.Орленко-Прокопович, учні В.Висоцького А.Дідур та Ч.Заремба, діють оперні школи (класи). У 30-і рр. педагогічний склад поповнюється Л.Улухановою та О.Бандрівською, завдяки яким у 40-х  рр. ХХ ст. починають формуватися нові теоретичні засади методики викладання сольного співу. У 1944 р. до педагогічної діяльності у ЛДК ім. М.В.Лисенка долучається С.Крушельницька.


3.5. „Одарка Бандрівська – концертно-камерна співачка та педагог”. Цей підрозділ присвячено ширшому аналізу вокально-педагогічної діяльності та науково-методичного доробку О.Бандрівської (1902-1981).


3.5.1. Î.Áàíäð³âñüêà  çäîáóëà ´ðóíòîâíó ìóçè÷íó òà âîêàëüíó îñâ³òó. Ãðè íà ôîðòåï³àíî íàâ÷àëàñü ó Â̲ ³ì. Ì.Ëèñåíêà ó ïðîôåñîðà Ì.Êðèíèöüêî¿. ϳñëÿ çàê³í÷åííÿ òóò ôîðòåï³àííîãî â³ää³ëó â 1922 ð. Î. Áàíäð³âñüêà çàâåðøèëà íàâ÷àííÿ ÿê ï³àí³ñòêà ó ³äí³ ó ïðîôåñîðà Ôðàíê. Ó 1924 ð., â³äâ³äó&tho ;÷è ôàêóëüòåò ìóçèêîëî㳿 Ëüâ³âñüêîãî óí³âåðñèòåòó, îäíî÷àñíî íàâ÷àºòüñÿ ñîëüíîìó ñï³âó ó Ç.Êîçëîâñüêî¿ â êîíñåðâàòî𳿠ÏÌÒ. Ó 1928 ð. ñï³âà÷êà âäîñêîíàë&tho ;âàëà âîêàëüíó ìàéñòåðí³ñòü â ²òà볿 ó ñâ ò³òêè Ñ.Êðóøåëüíèöüêî¿.


Після повернення з Італії у 1929 р. О. Бандрівська розпочала активну концертну діяльність. Програми молодої співачки відзначалися високим художнім рівнем, цікавим добором репертуару. Вона зверталася до камерних вокальних творів Р.Шумана, Й.Брамса, Р.Штрауса, Г.Малера, А.Шенберга, К.Дебюссі, М.Мусоргського, С.Людкевича, В.Барвінського, Л.Ревуцького, Н.Нижанківського, В.Косенка, М.Вериківського, Ю.Мейтуса, М.Колесси.


3.5.2. О. Бандрівська почала навчати співу у молодому віці. Деякий час вела педагогічну практику як приватна асистентка З. Козловської. В 1931 р. починає працювати у ВМІ ім. М. Лисенка. У 1940 р. О. Бандрівську запросили на посаду доцента вокального факультету ЛДК ім. М.Лисенка, де вона пропрацювала до 1972 р., за цей час виховала плеяду співаків та педагогів. Перейнявши кращі принципи вокальної педагогіки своїх наставників, О. Бандрівська передала їх своїм учням, серед яких П.Криницька, Л.Дороніна, Н.Чубарова, Т.Дідик, сестри Байко, М.Процев’ят, К.Маслій.


3.5.3. О. Бандрівська залишила багатий теоретичний спадок – науково-методичні праці, у яких вона торкалась найширшого кола проблем вокальної методики та педагогіки: від форм і методів індивідуального підходу в навчанні співу – до систематизації вокально-технічних вправ, від історичних нарисів виникнення та розвитку камерної музики і співу – до осмислення їх стильових особливостей.


Основні методичні праці О. Бандрівської: „Теоретичні основи правильного співу” (1945), „Сучасні завдання радянської вокальної педагогіки або Які вимоги ставить сучасна пора до радянського педагога вокалу” (1948-1949), „Нариси по вокальній методиці” (1954).


3.6. „Вихованці львівської вокальної школи (20-50 рр. ХХ ст.)”.


Майже всі вихованці львівської вокальної школи розвивались під впливом декількох методик. Однак серед співаків, які сформувались як творчі особистості у класі Ч.Заремби, особливе місце належить М.Голинському (1890-1973), З.Дольницькому (1896-1967) та М.Сабат-Свірській (1895-1983). Під впливом методик декількох педагогів розвивались Олександра Любич-Парахоняк (1977-1982), учениця В.Баронча, З.Козловської, О.Мишуги, Ч.Заремби, та О.Дмитраш (1902 -1952), що навчалась у З.Козловської та М.Кафталь (Варшава). Серед учнів Л.Улуханової виділено М.Скала-Старицького (псевдонім Міро Скала, 1909-1969). З-поміж учнів А.Дідура зроблено акцент на діяльності двох його талановитих учениць – Є.Зарицкої (1910-1979) та І.Маланюк (1919).


У 50-і рр. ХХ ст. розпочався новий період розвитку львівської вокальної школи. Кращі традиції вокалістики у Львові були доповнені надбаннями, привнесеними педагогами з інших міст, що навчалися у радянських консерваторіях та співали в оперних театрах Радянського Союзу. Здебільшого вони репрезентували київську, ленінградську та московську вокальні школи. У Львові представники цих шкіл пов’язали свою творчу долю з Львівським оперним театром та ЛДК ім. М.В.Лисенка. Наприкінці 1940-х років кафедру поповнили педагоги: А.Арбеллі-Карінський, М.Ледерер, М.Зубарєв, Г.Юровська, К.Мількович, О.Карпатський. У цей час викладацьку діяльність продовжували С.Крушельницька та О.Бандрівська. У 1950-х роках на кафедру сольного співу прийшли Г.Шкотникова-Ситникова, П.Кармалюк, М.Шелюжко, О.Ахматова-Володько, М.Філатов, О.Дарчук, В.Кобржицький.


У 1960-1980-х рр. поряд з метрами на кафедрі сольного співу працювали: В.Підоріна-Бринза, М.Сіверіна, К.Голубничий, а також випускники Львівської державної консерваторії  Л.Жилкіна, О.Врабель, О.Федина, Л.Дороніна, Н.Чубарова-Гаєвська, М.Хмельницька, Т.Карпатська, П.Криницька, М.Байко.


Сьогодні на кафедрі академічного співу викладають здебільшого вихованці львівської вокальної школи: М.Байко, Т.Дідик та М.Процев’ят (випускники класу О.Бандрівської), В.Чайка та В.Лужецький (випускники класу П.Кармалюка), І.Кушплер, Р.Вітошинський та В.Дудар (випускники класу О.Дарчука), В.Ігнатенко (випускник класу М.Шелюжка), Н.Свобода (випускниця класу В.Підоріної), а також випускниці Київської консерваторії – Л.Божко (клас З.Гайдай) та А.Дашак (клас М.Єгоричевої). Застосовуючи різноманітні практичні прийоми, вони індивідуально втілюють у викладацькій практиці основні засади навчання та виховання, які базуються на вимогах і порадах їхніх педагогів та на власному виконавському досвіді.


У Висновках зазначається, що становлення виконавства та вокальної педагогіки у Львові у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. відбувалось поступово. Їх цілісність кристалізувалася десятиріччями. Кращі представники вокально-педагогічної школи, передаючи свій досвід наступним поколінням, заклали фундамент для формування львівської вокальної школи. Характерність львівської вокальної школи окресленого періоду полягає в тому, що вона увібрала в себе кращі досягнення італійської та німецької національних шкіл співу, стала переконливим свідченням плідної взаємодії різних вокальних культур.


Історично-суспільні умови Галичини другої пол. ХІХ – першої пол. ХХ ст. сформували кілька типів співаків: а) виконавці, які володіли західноєвропейським репертуаром та відповідною вокальною манерою; б) виконавці, які володіли як західноєвропейським та українським оперним, так і оперетковим і драматичним репертуаром; в) виконавці, які надавали перевагу камерному репертуару.


Переважна більшість співаків розпочинала знайомство з мистецтвом співу у співацьких товариствах „Гармонія”, „Лютня”, „Ехо”, „Теорбан” („Торбан”), „Львівський Боян”, „Сурма”, у товаристві „Руська Бесіда”. Відтак навчання продовжувалось у консерваторії ГМТ-ПМТ, Львівській Музичній Консерваторії ім. К.Шимановського та ВМІ ім. М.Лисенка.


Основним  методом викладання у львівській вокальній школі був емпірико-інтуїтивний метод, за допомогою якого учневі прищеплювались необхідні навички в оволодінні “інструментом” співака. Він широко застосовувався насамперед у вокальній педагогіці італійської школи співу. Поряд з цим методом О.Мишуга, Л.Улуханова, О.Бандрівська застосовували й наукові методи викладання.


Теоретичні ж засади методики викладання сольного співу – постановки голосу, різного підходу до проблем виконання різножанрових та різностильових вокальних творів почали формуватись лише в 40-х рр. ХХ ст. Перші спроби у цьому напрямку належали Л.Улухановій, а особливо О.Бандрівській. Вона залишила цікаву науково-методичну спадщину, теоретично обґрунтувавши методику навчання співу. Особливо важливою є роль О.Бандрівської в пропаганді української вокальної музики.


Методичні принципи педагогів – представників львівської вокальної школи формувалися на основі тих шкіл, які вони опановували під час навчання. Надалі навички поглиблювалися в процесі виконавської й педагогічної діяльності, збагачувались завдяки особистому творчому досвіду. При цьому враховувалась специфіка різних мов, а також розвивались прийоми, пристосовані до специфічних вимог польських, українських співаків чи представників інших національностей.


 


  Отже, львівська вокальна школа – це виконавсько-педагогічна школа, що формувалася у галицькому регіоні на основі визначеної системи навчання, виховання та освіти співаків. Як організована цілісна система вона заявила про себе вже у другій половині ХІХ ст., її подальше становлення та розвиток відбувались протягом двадцятого сторіччя і не припиняється до сьогодні. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины