Request a thesis МИФОЛОГИЧЕСКИЕ МОТИВЫ И ОБРАЗЫ В ИЗОБРАЗИТЕЛЬНОМ ИСКУССТВЕ ОДЕССЫ ПОСЛЕДНЕЙ ТРЕТИ ХХ – НАЧАЛА ХХІ ВЕКА : МІФОЛОГІЧНІ МОТИВИ І ОБРАЗИ В образотворчому мистецтві ОДЕСИ ОСТАННІЙ ТРЕТИНИ ХХ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, об’єкт, предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, розкривається наукова новизна та практичне значення. Подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Стан теоретичного осмислення проблеми. Джерела та методологія дослідження” подано історіографічний аналіз літератури по проблемі, що вивчається. Показано стан наукової розробки теми, визначено джерела, методологію та методи дослідження.

Сучасне образотворче мистецтво Одеси розглядається у контексті типології культури перехідного періоду доби глобальної кризи, у визначенні якої ми спираємось на праці О. Шпенглера, М.О. Бердяєва, Д.С. Ліхачова, В.П. Толстого, В.М. Шейка, Ю.П. Богуцького, В.І. Силантьєвої. Звернення до міфу, який зберігає стійкі моделі загальнолюдських цінностей, властиве кризовим епохам. Стверджується, що художникам, творчість яких вивчається в дисертації, притаманний міфологічний тип мислення, про який йдеться у працях О.О. Потебні, В.С. Соловйова, В.А. Маркова. О.О. Потебня вважав “міфічне” мислення особливим видом людського мислення поряд з поетичним та прозаїчно-науковим. Для нашого дослідження важливо, що до поняття “поезія” вчений залучав мистецтво, яке зберігає образність.

Неоміфологічна свідомість є одним з головних напрямків культурної ментальності ХХ ст., починаючи з символізму та закінчуючи пост-постмодернізмом. Вона характеризується увагою до класичної та архаїчної міфології. При цьому важливо, що в ролі міфу можуть виступати також історичні перекази, побутова міфологія, художні тексти минулого. Розглядається відмінність колективного характеру соціального міфу, притаманного мистецтву тоталітарного радянського суспільства, від індивідуальної міфотворчості в сучасному українському мистецтві.

У визначенні поняття “міф” ми спираємось на праці Ф. Ніцше, А. Білого, В’яч. Іванова, Я.Е. Голосовкера, В.М. Топорова, В.П. Руднєва. Одним з важливих для нашого дослідження є введене К.Г. Юнгом та розвинуте С.С. Авєрінцевим та Ю.В. Лінником поняття “архетип”, аналогом якого є “первообраз” П.О. Флоренського. Архетипи колективного несвідомого викликають до життя комплекси уявлень, які виступають у вигляді міфологічних мотивів і образів. Таким чином, твори одеських художників можуть бути проінтерпретовані за допомогою системи мотивів з урахуванням архетипічних значень. Міфологічні образи у вищій мірі символічні, що у різних аспектах показано у працях О.Ф. Лосева, С.С. Аверінцева, М.О. Волошина.

Під час роботи над мистецьким твором, пов’язаним з міфологічною тематикою, відбувається своєрідний ритуал відродження міфу. К.Г. Юнг, М. Еліаде, Є.М. Мелетинський вказують на циклічний характер міфологічного часу. В. Подорога, Н. Букс виділяють характерні ознаки міфологічного простору.

Логіка культурного процесу як закономірність чергування в культурі естетичних процесів “деміфологізаці” та “реміфологізації” відзначена у дослідженнях Є.М. Мелетинського, З.Г. Мінц, А.В. Сербіної.

При висвітленні історичного аспекту теми подано короткий огляд звернення до міфу та його художнього втілення у різних культурних епохах. Важливий для нашого дослідження широкий структурний підхід представлено у книзі М.М. Соколова “Містерії сусідства”, де розглядається проблема метаморфології мистецтва Відродження-бароко як межі нового часу. Автор показує, що в цей період мистецтво увійшло у поле живописного діалогу зі спадщиною античності та середніх віків. Цей процес зумовив діалогічний характер сучасної культури. Засновник герменевтики Г.-Г. Гадамер у статті “Міф і розум” стверджує, що проблема відношень міфу та розуму – це проблема романтизму. Під романтизмом вчений розуміє будь-яке мислення, що звернуте до минулого, за допомогою якого можливо пізнати істинний порядок речей.

Відродження уваги до міфології після мистецтва романтиків відбувається наприкінці ХIХ – початку ХХ ст. В епоху модернізму, коли отримують величезний вплив учення А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, С. Кьєркегора, відновлюється історико-культурне розуміння романтизму. Ренесанс міфу в мистецтві ХХ ст. Є.М. Мелетинський пов’язує з проголошеним у “філософії життя” (Ф. Ніцше, А. Бергсон) “відношенням до міфу як до вічно живого начала”. У монографії С.П. Батракової “Мистецтво і міф” показано роль архаїчного міфу в західноєвропейському мистецтві ХХ ст.

Досліджуючи різні шляхи процесу міфологізації в мистецтві модерну, Д.В. Сараб’янов виділяє як суттєво важливий шлях не простого ілюстрування міфу, а залучення художника до міфологічного мислення. Вивченню міфологічних мотивів і образів у вітчизняному мистецтві кінця XIX – початку ХХ ст. присвячені дисертації Н.Р. Кубриш та Н.Є. Порожнякової. Міф, відображений в образотворчому мистецтві радянського періоду, отримав глибоке осмислення у працях Х. Гюнтера, О.І. Морозова, І. Голомштока, Л.Л. Сауленко. В дисертації В.Д. Сидоренко відзначено, що з кінця 1980-х рр. у візуальному мистецтві України актуалізується пошук національної основи. Естетика міфу у сучасному образотворчому мистецтві України вивчається в дисертації О.А. В’ячеславової. Міфологічну основу українського образотворчого та прикладного мистецтва у різних аспектах розглянуто у працях О.К. Федорука, Т.В. Кара-Васильєвої, М.Є. Станкевича, Л.Д. Соколюк, О.М. Голубця, О.А. Лагутенко, М. Юр. Для виявлення своєрідності міфологічних мотивів і образів у творах художників Одеси розглянуті основні принципи мистецтва постмодернізму та пост-постмодернізму.

У невеликих за обсягом статтях про творчість художників, що нами вивчаються, В.О. Абрамов, В.В. Криштопенко, О.М. Савицька, О. Барановська, О.М. Тюрюмін, В. Підгора, Д. Кремень, О. Авраменко, Л.М. Данишевська торкаються питань, пов’язаних з міфологічними мотивами і образами. Аналіз літератури за темою дисертації показав, що до теперішнього часу не було спеціального дослідження, присвяченого вивченню міфологічних мотивів і образів в образотворчому мистецтві Одеси останньої третини ХХ – початку XXI ст.

Джерельною базою дослідження слугували, насамперед, твори із зібрань Одеського художнього музею, Національного художнього музею України, приватних колекцій М.З. Кнобеля та Л.В. Іванової, твори, які є власністю художників та їх сімей. Важливим документальним матеріалом у дослідженні є інтерв’ю з митцями, що сприяло проникненню в ідейний задум творів та розумінню особливостей індивідуального творчого методу. Були використані опубліковані у пресі інтерв’ю з художниками, їх спогади, висловлювання про мистецтво та поетична спадщина. Фактологічним матеріалом також слугували ескізи, фотодокументи, альбоми, каталоги і буклети виставок.

У створенні методологічної бази ми спираємось на теорію “великого часу” М.М. Бахтіна. Вчений стверджує, що художник, існуючий у просторі “малого часу”, тобто сьогодення, несе в собі досвід попередників. Вивчаючи міфологічні мотиви і образи у творчості сучасних одеських митців, ми розглядаємо їх у контексті світового мистецтва.

Методологічною основою є системний підхід, який поєднує художньо-стилістичний, компаративний, типологічний (в історичному аспекті), іконографічний та іконологічний методи. Компаративний метод дозволяє виявити та показати зв’язок творів одеських майстрів періоду, що вивчається, зі світовою художньою спадщиною. Типологічний метод (обґрунтований М. Храпченком) використовується нами для з’ясування найбільш суттєвих моментів, які поєднують два (або кілька) художніх твори (мотиви, образи – те, що несе змістовну функцію). Іконографічний метод дозволяє класифікувати міфологічні мотиви й образи незалежно від особливостей історичного типу мистецтва. Основним для нашого дослідження є іконологічний метод, який було розвинуто Е. Панофським. З його допомогою ми можемо проникнути у художній зміст зображення, значення художніх форм у контексті означеного напрямку, течії, стилю.

У другому розділі “Античний міф як парадигма в образотворчому мистецтві Одеси останньої третини ХХ – початку XXI ст.” розглядається дилема “антична класика – неоміфологізм”. О.В. Князик, Б.О. Румянцев, Ю.М. Єгоров, А.С. Шопін, Г.А. Палатников звертаються до мотивів та образів античної міфології. Крізь індивідуальне переживання міфологічна модель кожного разу отримує нове життєве вираження. Сучасні митці дають авторську інтерпретацію, своє образне бачення відбитих у міфі світоглядних проблем. Предметом їх зображення є оголене тіло як первісна ідеальна модель світобудови. Поряд з античністю художники наслідують гуманістичну ідею Ренесансу. Людина у їх творчості є “мірилом усіх речей”. Її фігура, як правило, оголена, домінує у просторі.

2.1. Образи античної міфології в станковій і монументальній скульптурі О.В. Князика. Чимало з монументально-декоративних творів О.В. Князика (1932 р.н.) є частиною міського середовища Одеси. Створити пластично ясні, виразні образи “Музи”, “Викрадення Європи”, “Cпартака”, героя-змієборця у “Пам’ятнику співробітникам міліції” скульптору допомагає знання міфології та іконографії античного та світового мистецтва. Якості та стани героїв митець виражає в експресії їх тіл. Монументальний характер персонажів досягається завдяки творчому переосмисленню образів міфологічних “культурних героїв”. У скульптурі “Спартак” О.В. Князик дає нове тлумачення образу. Відбувається трансформація героя-воїна у спортсмена – фізично досконалу людину. Виразність скульптур “Оновлення” та “Звільнення” засновано на точно знайденій пластичній метафорі. Станкові твори “Кентавр”, “Вигнання з Раю” мають якості монументально-декоративної пластики. Їм притаманні: виразність силуету, високий ступінь узагальнення форми, декоративність. Тому вони можуть слугувати ескізами для створення садово-паркової скульптури.

У творчості О.В. Князика прослідковується творче освоєння культурної спадщини Стародавнього Єгипту і грецької архаїки, адаптованої модерном (Е.-А. Бурдель), мистецтва Візантії, Давньої Русі та авангарду. Орієнтація на ці традиції сприяла формуванню індивідуальної стилістики майстра.

2.2. Діалогізм як принцип творчості Б.О. Румянцева. Основним матеріалом скульптора Б.О. Румянцева (1950 р.н.) є бронза. Його скульптура метаморфоза: перетворення глини або металу в “ієрогліф краси” – той знак, який майстру вдалося відчути та втілити як вічний “первообраз”. Тіло людини є об’єктом творчого експерименту художника. Мотиви і образи його скульптури пов’язані з давньою міфологією: Індії (міф про створення Всесвіту в горельєфі “Інформація і суспільство”), Єгипту (міф про природу, що відроджується, “Осиріс”), Старого Завіту (“Юдифь”), Греції (“Афродіти-Венери”, “Орфей і Евридіка”, “Несс і Деяніра”, “Амазонка”, “Сатир”, “Менада”, “Ніка”); Риму (“Фортуна”, “Парка”); середньовіччя (“Ілля Пророк”).

У свідомому еклектизмі творчості Б.О. Румянцева прослідковуються риси постмодернізму. Даючи авторську інтерпретацію міфологічних мотивів і образів, сучасний скульптор порушує традиційну систему символічних бінарних опозицій: чоловіче – жіноче, зовнішнє – внутрішнє, реальне – уявне.

У мотивах оголеної фігури Б.О. Румянцев розробляє кілька основних варіантів композицій. Міфологічні символи та алегорії допомагають набути образам поліфонічного звучання. Найбільш повно пластичні принципи скульптора розкриваються в образах юних дівчат, які виражають перехідний період в житті людини, якому притаманні незавершеність, тендітність та незахищеність. Це відповідає естетичній програмі та емоційному стану скульптора.

2.3. Міфологема жінки у творах Ю.М. Єгорова. В живописі Ю.М. Єгорова (1926 р.н.) образ молодої, повної енергії людини пов’язано із зображенням природи півдня України. Для творчого методу Ю.М. Єгорова характерним є багаторазове повернення до одного мотиву. Протягом життя майстер звертається до романтичної теми подорожей у живописній серії “Незабаром відправляємось”.

Головною героїнею його полотен є оголена жінка. Оскільки митець наділяє моделі ідеальними рисами та при зображенні використовує античну і ренесансну іконографію, то створені образи красунь сприймаються у взаємозв’язку з міфологічними персонажами: Афродітою, Артемідою, Данаєю. Композиція “Дівчина зі стрілами” (2001) передбачає поліваріантність прочитання сюжету. Атрибут у вигляді стріл вказує на зв’язок персонажу з образом Артеміди. Зображення голови античної статуї та ідеальних геометричних фігур поряд з дівчиною свідчать про метафізичний характер полотна. У творчому експерименті Ю.М. Єгорова класичну спадщину поєднано з досвідом модернізму та постійною роботою з натури (в тому числі на пленері).

2.4. Індивідуальна “манера” та класична традиція у творчості А.С. Шопіна (1941 р.н.). Одеський майстер культивує свій художній світ, у якому панують ідеальні образи жіночої краси. Важливими для А.С. Шопіна є мотиви сну, діонісійського “містеріального сп’яніння”, “вакханалії”. Тема кохання – головна у творчості митця. Чуттєва радість буття, втілена з темпераментом та щирістю, сприймається як основа і потужна рушійна сила людського існування. В той же час переплетіння мотивів сну, “любовного трикутника”, ворожіння, дзеркала надає внутрішньої гостроти його начебто безтурботному міфу про земний Рай (наприклад, “Сон моряка”, “Українка ворожить”, “Христос і моряк”). З плином часу у творчості А.С. Шопіна поряд з язичницькими мотивами й образами виникають християнські. Сам художник зображає себе як Діоніса та Христа, свою дружину як Венеру, Данаю, вакханку. Міфологічне сприйняття автора залучає його сучасників до театралізованої історії світового мистецтва.

Художня мова А.С. Шопіна має стилістичну цілісність, хоча у ній поєдналися різні епохи та культури Заходу і Сходу: язичницькі першоджерела співіснують з християнськими, мистецтво Індії, Японії переплітається з художніми традиціями Італії, Іспанії, Германії, Франції. Оскільки А.С. Шопін зосереджений на суб’єктивному переживанні трансцендентного, найбільш актуальною для нього виявляється спадщина маньєризму XVI ст. У картинах художника відбувається поєднання монументального та станкового начал. Ефект монументальності досягається завдяки високому ступеню узагальнення пластичної форми, декоративності, умовності просторово-часового рішення. Широта діапазону мотивів і образів, а також форми їх втілення зближують творчість А.С. Шопіна з мистецтвом постмодернізму.

2.5. Герої “Іліади” Гомера в графічній інтерпретації Г.А. Палатникова (1946 р.н.). Створюючи графічну серію, художник не ставив за мету проілюструвати текст. Для нього важливим було усвідомити та втілити закладені в “Іліаді” позачасові ідеї. В епосі Гомера війна сприймається у категорії вічності. У трактуванні Г.А. Палатникова, для якого актуальне футуристичне сприйняття, тема війни показана у динаміці – як шалена сутичка життя та смерті. Емоційна виразність образів досягається не мімікою облич, а віртуозно переданою пластикою рухів усього тіла. Експресія динамічної лінії та плями є для нього головним засобом вираження, здатним передати стихію невтримної сили давнього героїзму. Вивчення античного вазопису, спадщини бароко, класицизму, романтизму поряд з освоєнням досвіду футуризму початку ХХ ст. дозволило художнику знайти адекватне вираження власному відчуттю опозиції “життя – смерть”. У творчості Г.А. Палатникова конкретна зображальність співіснує з експресією абстрагованих пластичних форм.

У третьому розділі “Ремінісценції фольклору в індивідуальній міфотворчості художників Одеси останньої третини ХХ – початку XXI ст.” досліджуються твори М.І. Степанова, Ю.А. Коваленка, А.Д. Антонюка, В.П. Кабаченка. Ці художники є носіями ментальності українського народу. Їх дитинство та юність минули у маленьких містечках, де зберігався традиційний устрій життя. Важливим був ритуал, де людина відчувала зв’язок із землею, з природою. Мешкаючи у великому місті, вони створили поетичні образи своєї Батьківщини, навіяні враженнями дитинства. Урбаністичній цивілізації митці протиставили закладені в міфології народу споконвічні цінності.

Міфологічні мотиви і образи їх творів виражають ідею збереження роду, народу в епоху глобалізації. Сучасні художники-міфологи створюють індивідуальні міфи, “прочитати” які можливо тільки спираючись на загальнозначущі міфологеми колективного міфу. Їх творча інтуїція проникає у глибинні шари колективного несвідомого, проявляючи архетипічні мотиви і образи.

Творчість митців, що вивчається у даному розділі, має безпосереднє відношення до неопримітивізму – одного з найважливіших напрямків у мистецтві ХХ ст. Примітивне мистецтво дозволяє виражати не зовнішній, а сутнісний план суб’єкта або предмета в розкутій експресивній формі.

3.1. Міфологічні герої скульптури М.І. Степанова. Спираючись на спадщину української та світової культури, М.І. Степанов (1937 – 2003) створив переконливу пластичну форму для втілення метафізичного змісту своїх творів, більшість з яких вирізьблено з дерева. У творчості скульптора жінка постає в іпостасі “Жінки – Матері – Богині”. У скульптурі “Та, що сидить у дереві” М.І. Степанов інтерпретує найдавніші жіночі образи культури матріархату і створює монументальний імперсональний образ Матері-Землі; образ “Вагітна” має ліричний характер. Міфологічна героїня Роксоляна уособлює Україну. У програмному творі “Дівчинка зі свічкою” майстер винайшов пластичну форму, що символічно відображає ідею вічного світла душі людини. Образи хлопчиків і дівчат, які є втіленням душевної чистоти та духовного потенціалу, пов’язані з самоідентифікацією автора. Розроблені М.І. Степановим символічні мотиви сходів та човна мають зв’язок з темою міфологічної подорожі героя. В серії “Люди-драбини” втілено образ людини, що прагне довершеності (або влади). Бажання відновити зв’язок з героїчним минулим українського народу проявлено в монументальних образах пращурів – козаків.

3.2. Архетипи у творчості Ю.А. Коваленка. Ю.А. Коваленко (1931 – 2004) створив мальовничий образ Батьківщини як цілісної моделі світу. У його творчості можна виділити низку стійких мотивів і образів, які мають архетипічну основу: дім, дерево, дорога, мати, дитина, старий, дівчина. Вічні образи сповнені глибоко особистим, емоційним переживанням митця: старий – це він сам; як і хлопчик біля дерева або юний вершник. Ю.А. Коваленко передав гармонію ритуального устрою життя, який зберігся у селах. Майстер не зображував повсякденного побуту, а святково перетворював його. Ідеалізація народного життя визначила романтичне спрямування творчості художника.

Створюючи художні образи, Ю.А. Коваленко застосовував прийоми метафори і гіперболи. Актуальною традицією для майстра виявилось народне мистецтво з притаманним йому відбором суттєвого, умовністю трактування композиції, декоративністю кольору, ритмічною виразністю. За характером творчості Ю.А. Коваленко близький майстрам постімпресіонізму та авангарду. Їх зближує не тільки широчінь культурного пізнання, але й, насамперед, орієнтація на глибинні шари народної культури та винайдення власних ємних символів.

3.3. Міфологічні основи живопису А.Д. Антонюка. Прості та вічні архетипічні образи картин А.Д. Антонюка (1943 р.н.) нагадують про першооснови життя. А.Д. Антонюк створив знакові образи просвітителів Кирила і Мефодія – посередників між світом землі й неба. Герої картин А.Д. Антонюка переконливі тому, що вони не вигадані. Старець – це сам автор. Жіночі образи, враховуючи образ Богоматері, наділені рисами його матері, бабусі, дружини. Вони позбавлені класичності тіл і облич, але ідеальні душевно.

Духовне перетворення персонажів проявлено завдяки метафорі “цвітіння” їх одеж та оточуючої природи. У творах майстра виявляється наочний зв’язок зі спадщиною іконопису українського бароко та мистецтва модерну. В живописі А.Д. Антонюка переважає теплий зелений колір покрову землі і рослин. Для митця характерним є пантеїстичне сприйняття природи як храму, виразно втілене у панно “Поклоніння Землі і Воді”. В його картинах відбуваються метаморфози: хмари перетворюються у птахів, янголів, Бога-Отця, Богоматір. Художник передає ідею єдності одухотвореної матерії.

3.4. Національна модель світу в авторському міфі В.П. Кабаченка (1958 р.н.). Живописець продовжує лінію традиціоналізму в сучасному образотворчому мистецтві Одеси. Створюючи індивідуальний міф, митець звертається до першоджерел – фольклору та традиційного народного мистецтва. В той же час він є спадкоємцем мистецтва модерну й авангарду. Подібно до футуристів 1910-х рр. він руйнує кордон між побутом і буттям. У міфотворчості В.П. Кабаченка переплелись основи язичницького та християнського світосприйняття. Важливу роль у створенні індивідуального міфу художника відіграють також глибинні дитячі переживання.

У своїх творах В.П. Кабаченко піднімається від чуттєво конкретної реальності до першообразу. За допомогою авторських міфологем: небесне вікно, дім-світобудова, свічка, нитка мрії, чорна вода – митець поєднує простори поцей- та потойбічного світу. У фантастичному перетвореному просторі картин живописця можливі чарівні перевтілення персонажів, що є притаманним фольклорному світосприйняттю. Його герої: птахо-люди, жінка-праматір, художник-творець, козаки – вільно подорожують у просторі землі, води і неба. Митець творить космогонічні й астральні міфи, в яких показано: народження Великої і Малої Ведмедиці; процес створення писанки як гармонізації Всесвіту; бінарність денного та нічного сонця як метафора життя і смерті людини. Художник звертається до архетипу хреста, світового яйця, дому, матері, моря.

Виразність художніх образів картин В.П. Кабаченка досягається завдяки високому ступеню умовності просторового, світлового, кольорового та лінійного рішення композицій. Художника цікавить метафізичний аспект світла, проявлений у мистецтві Київської Русі, західноєвропейського середньовіччя, маньєризму, бароко, романтизму.

3.5. Неоміфологізм Г.А. Палатникова. Старозавітна основа образів графічної серії “Варіації на тему одеських оповідань І. Бабеля”. Старозавітний контекст, що лежить в основі творчості І. Бабеля, дозволяє Г.А. Палатникову перевести з побутового у буттєвий план жанрові мотиви єврейського міського фольклору. Важливим є те, що Г.А. Палатников звертається не до самого тексту Книги Книг, де переважає дух, а до оповідань одеського письменника, яким притаманна емоційність. Для Г.А. Палатникова І. Бабель стає посередником, оскільки у його творах біблійний текст адаптовано. Ідучи “слідами” письменника, художник вирішує завдання не проілюструвати оповідання, а відчути закладені в них біблійні конструкції.