МИСТЕЦТВО КОСТЮМУ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ: ТЕНДЕНЦІЇ, ШКОЛИ, НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА : ИСКУССТВО костюме В УКРАИНЕ КОНЦА XX - НАЧАЛА XXI ВЕКА: ТЕНДЕНЦИИ, ШКОЛЫ, НАЦИОНАЛЬНАЯ СПЕЦИФИКА

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, його наукову новизну, окреслено хронологічні рамки, запропоновано практичне використання результатів дослідження, подано відомості про апробацію основних результатів.

У першому розділі – „Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” – проаналізовано літературу з теми дисертації. Комплексний метод дослідження зумовив звертання до історичних, економічних, культурологічних, соціологічних, естетичних, філософських та ін. джерел, які дають змогу об’єктивно розглядати метаморфози моди та мистецтва костюму. Класифікуючи стан наукових розробок цієї теми можна виокремити три групи джерел: а) загальні теоретико-філософські; в) мистецтвознавчі; г) вузькофахові.

Підтвердженням актуальності дослідження костюму і моди є той факт, що вони стали предметом ґрунтовного вивчення в теоретико-філософських працях: Г. Тарда (1966), Г. Спенсера (1899), Г. Гегеля (2000), І. Канта (1966), Г. Зіммеля (2002), В. Зомбарта (1904), Т. Верблена (1984), Г. Блумера (1996), П. Бурдьє (1993), Р. Барта (1994), Ж. Бодріяра (1995), Ж. Липовецького (1987) та ін.

Актуальними є дослідження моди і костюму, здійснені зарубіжними вченими впродовж 1990-х – 2000-х рр., де аргументовано представлені їх теоретичні аспекти, а саме – природи моди і костюму, їх функціонування, вивчення механізму впливу моди на костюм сучасників, „влади моди” над людством та ін. Дж. Лейвер (1995), К. Макдауелл (2000) запропонували „теорію спогадів” – усі сфери, які виражають суспільну думку, не можуть розвиватися без звернення до історії, минулого. „Мисливська теорія” моди В. Беньяміна (2002) засвідчує, що мода збуджує в людині мисливський інстинкт: добування „покупок”, „владу товару” над нею. М. Гледвелл (2000) стверджує, що модні ідеї розмножуються швидко, як віруси, а це різко скорочує циклічні фази моди – „вірусна теорія”. К. Ласн (2002), К. Макдауелл (2000) запропонували „матричну теорію” моди – життя людини, її емоції програмуються в сконструйованому глобальною інформаційною мережею, світі матриці. Актуальною є теорія „фетишизму” В. Стіл (1996), яка розглядає два визначення „фетишу”: магічний („обожнення” модних речей) і сексуальний (річ як сексуальний атрибут).

Серед українських філософів уваги заслуговують праці Ю. Легенького (1998, 2003), де мода трактується як естетичне, культурно-мистецьке явище.

У соціалістичному суспільстві досліджень моди та костюму практично не існувало, а сама мода була позначена відповідним ідеологічним супроводом. Працям російських авторів цього періоду – В. Толстих (1973), Є. Басіна (1999), Л. Петрова (1972), Р. Захаржевської (1967, 2007), Т. Любімова (1973) та ін. – характерна перебільшена соціологізація моди. Цінним теоретичним підґрунтям стали роботи з питань теорії проектування костюму, композиції, засобів формотворення та образотворення одягу: А. Черемних (1983), Г. Горіної (1981), Ф. Пармона (1997), Т. Козлової (1988, 2003). Дослідження В. Зайцева (1980) та А. Орлової (1988) розглядають сучасну моду як складне соціальне та художньо-естетичне явище. Історії костюму та моди присвятили праці вчені: Е. Тіль (1985), Є. Венде (1968), А. Дзеконьска-Козловска (1964), М. Мерцалова (1993), Е. Кирєєва (1976), О. Васильєв (2004), Н. Камінська, С. Нікуленко (2004), М. Калашникова (2000), Е. Косарева (2006)та ін.

На противагу скромному науковому надбанню з проблем моди й сучасного костюму, українське мистецтвознавство має опрацьовану наукову спадщину народного одягу, до створення якої спричинилися науковці: О. Кульчицька (1959), К. Матейко (1977), К. Стамеров (1978) ,Р. Захарчук-Чугай (1993), Г. Стельмащук (2000), Т. Кара-Васильєва (2005), Т. Ніколаєва (1996) та ін.

Широкий обсяг проблем досліджуваної теми зумовили використання праць енциклопедичного, словникового характеру: Л. Кибалової, О. Гербенової, М. Ламарової (1986), Ш. Зеллінг (1999), І. Балдано (2002), Ф. Бодо (2006) та ін.

Актуальними для даного дослідження є вузькофахові праці навчально-методичного характеру та посібники в яких викладаються теоретичні основи художнього проектування одягу – Т. Бердник (2000, 2001), Т. Неклюдова (2000), О. Рачицька, В. Сидоренко (2002).

Вагомим внеском у розвиток методики, практики проектування костюму, питань традицій та інновацій в українській моді стали наукові статті, навчальні посібники: З. Тканко, О. Коровицького (2000, 2002, 2006), Т. Ніколаєвої (2005), О. Шевнюк (2008); публікації О. Цимбалюк (2003), О. Ноги, І. Кодлубай (1999), А. Коприви (2005), О. Федини (2003), О. Козакевич (2006).

Теоретичному осмисленню проблематики, проведенню художнього аналізу творів сприяли роботи вчених: М. Станкевича (1992), М. Селівачова (2005), О. Голубця (2001), М. Яковлєва (2007), О. Боднара (2005), І. Голода (1994), Р. Шмагала (2005), З. Чегусової (2002), Р. Яціва (2002), Г. Кусько (2006), О.Никорак (2004), В. Даниленка (2003), В.Косіва (2003).

В окрему групу можна виділити джерела, пов’язані з рекламою, маркетингом, брендингом і психологією моди: М. Ковриженко (2004), М. Тангейта (2006), М. Кілошенко (2006) та ін., а також періодичні друковані та електронні Інтернет-видання.

В останні роки в Україні захищено дисертації з проблем світової моди: Л. Ткаченко (1999), Л. Дихнич (2002), О. Лагода (2007), О. Шандренко (2008), М. Мельник (2008) та ін.

Джерельною базою дослідження став науково-методичний, творчий досвід львівської школи моделювання костюму, фактологічний матеріал, зібраний на фестивалях, конкурсах моди, захистах дипломних робіт студентів вузів, виставках декоративно-ужиткового мистецтва; творчість художників Будинків моделей, підприємств легкої промисловості, педагогів-модельєрів.

У другому розділі – „Костюм і національна індустрія моди в умовах суспільно-політичних трансформацій кінця ХХ століття” аргументується, що індустрія моди Радянської України хоча й існувала, проте не була національною ні за циклом виробництва та реалізації, ні за своєю суттю. Лише після здобуття Україною незалежності почала зароджуватися українська національна індустрія моди.

Підрозділ 2.1.”Чинник моди на зламі політико-адміністративних систем: історико-культурний, економічний та психологічний аспекти” присвячено складному процесу перетворення тоталітарної на демократичну систему. У час політичної, економічної кризи, культурно-мистецьких та духовних трансформацій закладається фундамент української національної індустрії моди. Серед позитивних ознак якої відзначимо: зростання інтересу до моди, мистецтва костюму; зникнення інформаційного бар’єру; глобалізаційні процеси; перехід з колективної до індивідуальної творчості; виокремлення постатей сучасної української моди; появу дрібних приватних підприємств з виготовлення костюму; активізується система конкурсів і фестивалів, участь вітчизняних модельєрів у зарубіжних дефіле, тощо.

Окрім позитивних процесів відзначимо негативні фактори: повна або часткова зупинка гігантів легкої промисловості; насичення українського ринку імпортним одягом низької якості; несформованість цілісного індустрійного комплексу моди; повільний економічний поступ, відсутність реформ, несприятливий інвестиційний клімат та ін.

Ці процеси свідчать про потребу політико-економічної, соціокультурної, світоглядної перебудови України в напрямку сучасного глобалізованого світу.

Розглянуто зміни у структурі легкої промисловості та індустрії моди. З’ясовано, що основними галузями легкої промисловості України виступають текстильна, швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва, галантерейна та інші, які пов’язані між собою. Упродовж останнього десятиліття у вітчизняній легкій промисловості відбулися кардинальні зміни, які стають визначальними для її розвитку. Головні з них полягають у посиленні ринкової конкуренції, приватизаційних процесів, перетворення нерентабельних гігантів легкої промисловості на невеликі, мобільні підприємства; створення підприємств легкої промисловості завершеного циклу виробництва; реструктуризація промисловості, її технічне переозброєння та ін. Це, у свою чергу, створило необхідність залучення нових, професійних кадрів, активізацію маркетингової роботи, соціальну орієнтацію виробництва; перехід від масового виробництва одягу до серійного, індивідуальних замовлень; створення інфраструктури моди та ін.

Незважаючи на зміни, що відбулися в легкій промисловості України, існує ще багато проблем, як, зокрема, сировинна, неконкурентоздатності продукції, застарілих технологій виробництва та ін., які потрібно подолати для прискорення соціально-економічного розвитку і утвердження України як високотехнологічної держави.

Розглянуто моду та нову “естетичну свідомість”. У свідомості пострадянської людини змінюється ставлення до моди як явища, яке чутливо реагує на зовнішні зміни, тенденції, попит. Зникає інформаційний бар’єр, відкриваються кордони, потік інформації із світових подіумів охоплює вітчизняні засоби масової інформації.

У 1990-х рр. змінюється естетичний ідеал жінки в Україні. З’являється новий образ жінки-бізнесмена – активної, діяльної, емансипованої та стильної. На зміну радянському чоловікові-трудівнику, активісту або інтелігенту-комуністу приходить успішний, ініціативний підприємець, бізнесмен, людина, яка вміє робити „власну справу”. Чоловік, як і жінка, у першу чергу сповідує активність та культ здорового способу життя.

На костюм починає активно впливати молодіжна „вулична” мода, яка є  продуктом молодіжних субкультур. Субкультури кінця ХХ – початку ХХІ ст. стають улюбленим полем інспірацій в творчості дизайнерів, а молодь, як найбільш чуттєва і мобільна, миттєво реагує на всі новинки і пропозиції ринку, стає своєрідною ”експериментальною лабораторією епохи”.

Простежено коефіцієнт естетичного впливу галузі моди на соціокультурну сферу в Україні. В пострадянській Україні, після десятиліть комуністичних експериментів склалася складна ситуація в царині естетичної культури суспільства. Можна відзначити кітчевість, що пройшла крізь усі 90-роки ХХ ст. в українській моді і у більш рафінованій формі проявилася в костюмі на початку ХХІ ст. Суспільство, що не встигає культурно, естетично розвиватися в міру свого активного економічного зростання часто продукує модний кіч, а заможніша його частина, так звана, нова буржуазія, для підкреслення своєї респектабельності та „вищості”, стає виразником крикливо-бутафорного, солодкаво-штучного образу.

Розглядаючи основні центри та школи моди варто відзначити, що в Україні у досліджуваний період продовжують розвиватися два провідні осередки моди – Львів і Київ, відповідно – дві школи моделювання костюму – львівська та київська. Перша відзначається багатством традицій та якісною освітньо-мистецькою базою, друга – столичним статусом і великими фінансовими можливостями. Серед інших міст, які розвиваються і намагаються впливати на модне життя України – Харків, Одеса, Хмельницький, Мукачеве та ін.

У підрозділі 2.2 „Мистецтво костюму у контексті національного шоу-бізнесу” розглянуто інфраструктуру галузі моди – конкурси, фестивалі, модельні агенції, періодичні видання, телевізійні програми. З 1990-х р. в Україні починають проходити різноманітні конкурси та фестивалі моди. Найвагомішою подією стали Сезони моди, згодом Український тиждень моди – аналог світових днів прет-а-порте, який відбувається двічі на рік з 1997 р. Важливе місце в інфраструктурі галузі займають модельні агенції, завданням яких є допомагати у проведенні фестивалів та конкурсів, шоу-румів, працювати на модні бренди та рекламу. У глобалізованому світі засоби масової інформації (ЗМІ) є каталізатором, носієм і трансформатором усіх подій. В Україні, де лише триває процес формування національної індустрії моди, формуються й модні ЗМІ, проблемою яких ще є брак професіоналізму, критичного аналізу творчості модельєрів. Це пов’язано з відсутністю школи, яка б готувала критиків, аналітиків моди, брендтехнологів, спеціалістів з маркетингу моди тощо.

У третьому розділі – „Основні тенденції розвитку мистецтва костюму в Україні на зламі ХХ – ХХІ століття”, підрозділі 3.1. „Мода – індустрія – мистецтво: співвідношення вартостей” характеризується досліджуваний період, як час наростання динаміки постмодерністських тенденцій в українському мистецтві, переорієнтації та переоцінки художниками попереднього досвіду і естетичних ідеалів.

Розглядається українська мода у контексті національного мистецтва. Інтеграційні процеси визначили нову стратегію сучасного мистецтва, збагаченого філософією, соціологією, естетикою, психологією, та іншими науками, які є складовими у дослідженні синтетичної природи моди, його культуротворчої ролі в сучасному суспільстві. Мода кінця ХХ ст. розвивалась в контексті соціокультурних процесів, які визначаються як постмодерні. Характерними рисами мистецтва костюма стають цитатність, інтертекстуальність, мультикультуралізм, фрагментарність, сексуальність, деканонізація, гротеск, іронія, театралізації та ін. Такі ж риси простежуються і в інших видах мистецтва, адже на Україні мистецтво костюму розвивається та тісно пов'язане з декоративно-прикладним мистецтвом.

Для виразнішого окреслення специфіки вітчизняної моди, мистецтва костюму розглянуто світові індустрії моди, які поділено на індустрії першого рівня (Франція, Англія, Італія, США, Японія) – бренди, дизайнери яких є відомими у цілому світі, стали символами класу, смаку, репрезентантами своїх країн; другого рівня – країни, де існує власна індустрія моди, орієнтована на провідну п’ятірку, проте не настільки розвинена, щоб виходити на глобальний рівень, задовольняє потреби, переважно, свого споживача. На світовий ринок моди намагається впливати через талановитих дизайнерів, експортуючи їх до „модних центрів”. Існує, група країн-сателітів або країн третього світу, де модної індустрії, як такої не існує, а їх модний ринок визначають країни першого рівня.

У підрозділі 3.2. „Спадкоємність традицій у галузі дизайну одягу: від ідей старшого покоління до розробок 1990 – 2000-х років” зазначається, що у радянські часи мода здебільшого акумулювалася в Будинках моделей. Так, 1944 р. в Києві був створений перший у республіці та другий в СРСР (після московського) Будинок моделей одягу, до провідних спеціалістів якого належали Н. Лазовський, А. Мартиненко, А. Гладковська, Г. Мепен та ін. Останній славився як модельєр і конструктор, в костюмах якого відчувалося творче наслідування праць французьких художників – А. Куррежа, П. Кардена та Ів Сен-Лорана.

У 70 – 80-х рр. ХХ ст. у Києві відомими були майстри чоловічого одягу: В. Любивий, який здебільшого виконував замовлення для політичної еліти, і М. Воронін, який „шив одяг для всіх”, саме він став культовою фігурою української моди сьогодні. Як успішного підприємця, модельєра-конструктора чоловічого одягу слід відзначити одесита Г. Арбера. „Стовпом” вітчизняної легкої промисловості, який до сьогодні активно презентує себе є Будинок моделей „Хрещатик” – добра школа майстерності для багатьох знаних дизайнерів трикотажних виробів, серед яких А. Лисиця, О. Журба, О. Ткаченко та ін.

Українська мода на початку 1990-х р. починає „виходити у світ” і заявляти про себе. Саме в напруженому та суперечливому житті активізується творчість художника-модельєра.

Етнонаціональна парадигма в ідеологічних пошуках модельєрів Львова презентується в першу чергу творчістю випускників Львської національної акдемії мистецтв. О. Караванська максимально творчо заангажована в жанрі костюму, часто звертається до традицій української культури, тонко відчуває національну енергетику, автентичні джерела, проте ніколи не наближається до етнографічної стилізації, а інтерпретує її багатими виражальними засобами. Р. Богуцька відома в українській моді колекціями зі шкіри та хутра. Творчість її вирізняє потяг до яскравої образності, монументальності, максималістської виразності через формотворчі підходи, кольори, фактури. Роботи І. Полякової виділяє мінімалізм виражальних засобів та гостра образна мова.

Аналізуючи творчість львівських модельєрів, можна відзначити присутність у моделях самодостатніх мистецьких вартостей, багатої художньої образності, яка досягається розмаїтими джерелами натхнення, у першу чергу, національної культури.

Серед базових концептуальних засад творчих розробок київських художників-модельєрів виділено Л. Пустовіт, за якою зберігається репутація творця концептуальної моди, простих одягових форм, чітких конструктивних ліній, нечисленних деталей, обмеженої колірної гами. Саме, національній тематиці особливу увагу приділяє художниця у колекціях останніх років. С. Бизов позиціонує себе найреспектабельнішим модельєром в Україні. Він – один із засновників і організаторів „Сезонів моди”, а також учасник більшості з них. Його моделі вирізняються модною інформативністю, практичним переліком прикмет стилів, якісним втіленням трудомістких конструкторських вирішень, використанням розкішних матеріалів. Сьогодні слово „дизайнер” вживається значно частіше порівняно з традиційним терміном „модельєр”, але якщо й називати ним когось із когорти українських проектантів, то, без сумніву, В. Анісімова. Вправність В. Анісімова, будівельника за фахом, спонукає його в дизайні одягу користуватися не лише усталеними засобами та поінформованістю про тенденції, а й експериментувати з нетрадиційними матеріалами, незвичною конструкцією, новими технологіями, запроваджувати власні „ноу-хау” в уже переповнений ідеями світ моди. Серед інших київських дизайнерів, творчість яких розглядається в дисертаційній роботі – О. Гапчук, В. Гресь, Т. Земскова та О. Ворожбит, С. Тегін.

Творчим, сміливим і перспективним утверджується покоління художників-модельєрів кінця 1990-х – початку 2000-х рр., креативність яких формувалася вже за умов ринкової економіки та відкритості західного світу моди. Серед київських дизайнерів виділимо В. Краснову, І. Каравай, Е. Насирова, харківських – А. Тана, і К. Пономарьова, львівських – А. Бублик, М. та Р. Костельні, О. Даць, Ю. Вариводу, О. Теліженко.

У підрозділі 3.3 „Художньо-естетичні особливості мистецтва моди в Україні кінця ХХ – початку ХХІ століття” розглянута джерельна база мистецьких розробок одягу, яка є одним із основних факторів створення художнього образу. Саме образ є відображенням дійсності в мистецтві з точки зору загальноприйнятого естетичного ідеалу. В творенні модного образу важливу роль відіграють інспірації, що апелюють до нашого підсвідомого, створюють відчуття близького, знайомого, зрозумілого. Детально розглянуто окремі джерела мистецьких пошуків модельєрів:

Природа дає художнику багатство розмаїтих ліній, форм, фактур, колористичних поєднань, тектонічних зв’язків, приклади симетрії, асиметрії. Практично кожен митець у моделюванні одягу трансформує образи природи – В. Гресь, О. Караванська, Р. Полякова та ін.

Історична тематика – звернення до першооснов культури свого чи інших народів, проникнення в її глибини концептуально розробляється в моделюванні одягу, часто стає визначальною в період соціокультурних, політико-історичних трансформацій, коли йде пошук нової культурної парадигми. Стала джерелом мистецьких пошуків О. Гапчука, Р. Богуцької, О. Теліженко, Р. Полякової та ін.

Національне джерело творчості споріднене з історичним, де акцентуються національні архетипи, особлива увага відводиться традиційній культурі, що чи не найкраще законсервувала народну спадщину та пасіонарність нації в умовах тотального нищення української міської культури. Протягом 90-х рр. ХХ ст. апологетом історико-національної спадщини була Львівська національна академія мистецтв, а серед модельєрів – Л. Пустовіт, Р. Богуцька, О. Караванська, І. Каравай, В. Краснова, О. Теліженко та ін.

Соціальна тематика – як динамічна реакція на певні процеси в суспільстві сьогодення, недалекого минулого та майбутнього - важлива у творчості модельєра. Соціальні джерела поділено на протестні; акцентуючі; гедоністичні. Ця проблематика простежується в творах В. Анісімова, А. Тана, О. Залевського, О. Гапчука та ін.

Мистецтво – вагоме та самостійне джерело художніх інспірацій, матеріалізує чуттєву культуру окремої людини, певного етосу, естетизує їх, є носієм архетипів та символіки. Різні види мистецтва часто стають джерелом натхнення для модельєрів, інтерпретуються у їхніх колекціях. Серед них – Р. Богуцька, Л. Пустовіт, О. Гапчук, В. Анісімов, О. Даць та ін.

Окремо розглянуто образно-виражальні засоби творення ансамблевості в колекціях одягу українських художників-модельєрів. Моделювання одягу – мистецтво, яке акумулює в собі чи не найбільше новизни, незвичності, де художник займається пошуками оригінальних засобів самовираження, експериментальних технік, перспективних тенденцій. Засобами створення художнього образу костюма виступають: форма, пластика, фактура, декор, колорит. Відповідно зосереджена увага на роботах митців, які працюють в галузі сценічного та виставкового костюма, що дозволяє їм досягнути виражальними засобами максимальної образності. Це твори – В. Фурика, С. Єрмакова, О. Мухи, окремі роботи інших українських модельєрів.

ВИСНОВКИ

Результати здійсненого дослідження дозволили закцентувати на наступному:

Особливості розвитку національної індустрії моди досліджуваного періоду обумовлені суспільно-політичними, економічними, психологічними, культурно-мистецькими зрушеннями. В роботі відведена увага явищу глобалізації, що охоплює, практично, всі сторони людського буття і безумовно має вплив на соціокультурні трансформації в Україні. Формування естетичної культури, отриманої у спадок від радянського періоду до сьогоденного постмодерного часу, пов’язане із акцентуванням на співставленні з ідеалами радянської та пострадянської України, їхніми радикальними трансформаціями. Особлива увага звернена на проблему естетичного виховання у розмаїтті урбаністичного субкультурного простору. Як висновок – естетична формація впливає на вміння знайти індивідуальний імідж, стиль, відчуття загальних процесів та тенденцій моди.

У процесі дослідження розглянута проблема формування міської культури та українського урбанізму, дана образна характеристика костюму головних субкультурних формацій, як найбільш динамічних виразників нових модних віянь.

Дане дослідження, завдяки неупередженому науковому підходу, містить результати, які дозволяють ґрунтовніше з’ясувати особливості та внутрішню природу об’єкту дослідження – мистецтво костюму.

1. Проаналізований матеріал переконує, що лише в умовах державної незалежності України розпочалося формування національної модної індустрії, яка пройшла складний шлях кристалізації в період економічного спаду та переорієнтації країни 90-х р. ХХ ст. Це дає підстави стверджувати – на сьогоднішній день українська мода знаходиться на стадії свого становлення та ще недостатньо забезпечує власного споживача. У даний час маємо більш позитивну динаміку швейно-текстильного виробництва, формуються приватні будинки моди, структуризується, вузькопрофілюється та стає професійною модна інфраструктура.

2. Проведена порівняльна характеристика львівської та київської шкіл моделювання костюму переконує – це важливі центри моделювання в Україні. Львів є носієм модних традицій, а школа продовжує утверджуватися завдяки першій в Україні кафедрі моделювання костюму ЛНАМ. Акцент на інспіраціях національної культури є характерною рисою її творчості. Впродовж 1990-х років ініціативу генератора процесів у цій галузі країни перехопив фінансово потужніший Київ, як мегаполіс, що має доволі якісно сформовану модну інфраструктуру, проводить Український тиждень моди, низку конкурсів, фестивалів, шоу-руми тощо. Проте, Київ лише формує власну школу моди, відпрацьовує альтернативні методологічні підходи. Деякі київські модельєри пропонують еклектичні, мало виразні, проте активні та гнучкі до експериментів ідеї. В останні роки конкуренцію Львову та Києву відчутніше складають Харків, Хмельницький, Одеса та ін.

3. Мистецтво костюму в Україні розвивалося у тісному зв’язку з іншими видами мистецтв, зазнаючи впливу пануючих у ньому стилів, напрямів, зокрема, постмодернізму. Основні постмодерні тенденції у розвитку мистецтва костюму, як в цілому декоративно-прикладного мистецтва сучасної України – цитатність, фрагментарність, деканонізація, театралізація та інші набували популярності.

4. На динаміку нових художніх пошуків та для виразнішого окреслення специфіки вітчизняної моди вплинув активний розвиток мистецтва костюму в світі. Відповідно розглянуто характерні риси та впливи основних світових осередків моди, серед яких британська, французька, італійська, російська та інші моделі моди.

5. Розглянуті й проаналізовані характерні риси творчості провідних українських модельєрів, будинків моди свідчать, що їх мистецтво є якісно новим етапом розвитку, на якому формуються нові системи культурологічних інтерпретацій. Представники львівської, київської шкіл моди, імена яких відомі за межами України, надають українській моді національних ознак, органічно вписуються у світову моду, все частіше, в тому числі молоде покоління, заявляють про себе в умовах ринкової економіки та відкритості західного світу моди.

6. З’ясовано, що джерельну базу мистецьких розробок одягу складають: природа, історична, національна, соціальна тематика, мистецтво тощо. В цьому переконують наведені зразки колекцій українських модельєрів, відповідно до окреслених джерел.

7. Образно-виражальні засоби творення ансамблевості в костюмі складають форма, пластика, фактура, декор, колорит, які максимально образно і виразно звучать в роботах художників сценічного та виставкового костюму, що дозволяє їх віднести до школи високої моди.

Тенденції моди ХХ ст. в Україні дають можливість зазначити найхарактерніші риси розвитку мистецтва костюму, яке за своєю значимістю поступово виходить на один рівень з класичними видами мистецтва. Костюм і мода суспільно актуалізуються, позначаються подальшими глобалізаційними процесами, технологічними поступами, виявляється їх постмодерністське полістилістичне розмаїття, розширюються сфери творчої діяльності модельєра, поступово завершується формування повного циклу індустрії моди. В художній практиці моделювання костюму, поряд з технологічними та стилістичними експериментами, виокремиться національна тематика, яка надаватиме самовизначеності, образної самобутності вбранню і, модернізуючись, інтегруватиме у світовий простір моди.