Культурно-мистецька спадщина Житомирщини у вимірах українського духовного життя ХІХ — першої третини ХХ століття

summary

У вступі обгрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, сформульовано мету і завдання; визначено об’єкт і предмет дослідження, подано відомості про зв’язок роботи з науковими програмами, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну, практичне значення та наведено публікації.

У першому розділі “Культурно-мистецька спадщина Житомирщини як джерелознавча основа вивчення регіональних особливостей розвитку духовного життя краю у ХІХ – першій третині ХХ століття”, який складається з трьох підрозділів, проведено комплексний аналіз  історичних, археологічних, краєзнавчих, фольклорно-етнографічних, мистецтвознавчих досліджень, які дають уявлення про культурно-мистецьку спадщину житомирського регіону, а також простежується історична доля Житомирщини та культурно-мистецькі здобутки як фактор її регіонального виокремлення.

Як адміністративно-територіальна одиниця Житомирщина склалася порівняно недавно, об’єднавши в собі різні історико-етнографічні райони, які входили за часів Київської Русі до складу Київського князівства, польсько-литовського князівства і Речі Посполитої. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів останньої, житомирські землі опинилися у складі Російської імперії. У 1795 році було утворено  Волинську губернію, а 24 червня 1804 року Житомир затверджено губернським центром. Волинська губернія була досить великою за територією, до складу якої входила територія нинішніх Волинської, Рівненської, більша частина Житомирської і частина Хмельницької та Тернопільської областей.  Вивчення культури Великої Волині, як її у ХІХ столітті називали історики, ніколи не обмежувало проблем, пов’язаних з житомирським краєзнавством.

Вперше вони були оприлюднені, хоча й несвідомо, дослідниками, які почали вивчати детально літописні джерела (кінець ХVІІІ початок ХІХ століть). В цей період після адміністративної реформи 1798 року з’являються перші видання, в яких дається географічний та економічний опис Житомирщини у складі Волинської губернії. Опозиційні настрої, які посилюються на початку ХІХ століття під тиском самодержавної влади сприяли зростанню інтересу українського суспільства до краєзнавства. На Житомирщині цей інтерес формується під впливом масонського руху, який розповсюджувався тут через Польщу, де його представники виступали за визволення від національних і політичних утисків та відстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

В якості аргументів прихильники цих ідей наводили факти, здобутіх в краєзнавчих розвідках, наголошуючи на самобутності українських культурних традицій, їх спорідненості з іншими, що побутували в інших слов’янських народів, зокрема поляків (спогади польського мемуариста Я.Д.Охоцького).

Інший напрямок масонства сповідував ідеологію слов’янського об’єднання. До цих лож входили лояльно налаштоване до влади дворянство, військові, чиновництво. Під впливом цієї ідеології з’являються праці, автори яких прагнули описати те, що вони спостерігали навколо себе. Як приклад, у дисертації згадується книга С.Руссова, прокурора Волинської губернії, який акцентує увагу на мовних та побутових особливостях життя населення в цьому регіоні. Ним були також описані деякі старожитності окремих міст Житомирщини: Василівська церква Овруча та охарактеризовані історичні події, що збереглися у народній пам’яті (похід литовського князя Гедеміна через Житомир у 1320 році).

Інтерес до культурної спадщини краю посилювали загальні тенденції й активне збирання та публікації історичних джерел та матеріалів. На українських територіях ці тенденції стимулювалися вимогами Імперської геральдичної канцелярії і наданням доказів, що підтверджували дворянство та шляхетність.

Досить часто в якості таких доказів використовувалися літописи: Іпатьєвський, “Повість минулих літ” і більш пізні, середньовічної доби – Густинський та Галицько-Волинський. Через них починається також активне осмислення вузлових моментів вітчизняної історії. Згодом такі узагальнення починають використовувати в якості підґрунтя для краєзнавчих розвідок.

Завдяки діяльності першого ректора Київського університету М.Максимовича,  факти місцевого значення, починаючи з 30-х років, поступово входять у науковий обіг, що сприяло згодом виокремленню українознавчого напрямку в російській історіографії.

Первинність української історії щодо російської доводилася саме посиланнями на факти: згадками про древлян і полян, старовинні міста, містечка: Іскоростень, Овруч, Здвижень, Городеськ, Житомир, пора середньовічної давнини, боротьба литовців з татарами, утворення окремих повітів, тощо.

Оскільки більшість цих фактів мали безпосереднє відношення до Житомирського регіону, у 1843 році розпочинає  свою діяльність Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Під її протекторатом здійснюються перші розкопки. Стародавніх пам’яток на цих територіях було зафіксовано понад 60. Серед них – городища, селища, могильники, святилища, церкви. Найбільш цікавими щодо історії України-Руси стали кургани біля сучасного Коростеня та Овруча. Знахідки з курганів - уламки глиняного посуду, залізні наконечники до стріл, стали значним поповненням   колекції-музею Київського університету.

Краєзнавчі знання, здобуті на теренах Житомирщини, набули значення вагомих фактів, що доводили історичну самобутність розвитку українських територій та їхню здатність претендувати на свою окрему біографію в історії Російської імперії.

У другій половині ХІХ століття кількість таких досліджень зростає. Вагомий внесок у вивчення історії Житомирського краю зробив О.Братчиков, редактор “Волынских губернских ведомостей”. На сторінках цієї газети було надруковано понад 150 краєзнавчих розвідок, зроблених місцевими журналістами, священиками, чиновниками. В них міститься величезний матеріал з історії та культурних традицій краю. У 60-ті роки найбільш цікаві для читачів публікації увійшли у “Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом и других отношениях”,  які й сьогодні не втратили своєї історичної актуальності.

В цей період з’являються також праці, в яких робиться спроба відтворити історію житомирського краю, спираючись на аналіз історичних подій, що відбувалися на волинських територіях. До них у ХІХ столітті відносилася Житомирщина. Це ”Исторический очерк Волыни” Л.Крушинського, де охоплюється період від часів розселення східнослов’янських племен до середини ХІХ століття. Зростає увага і до історії окремих міст цього краю, зокрема Житомира (Л.Рафальський).

В якості фактологічного джерела авторами використовувалися народні перекази та описи історичних пам’яток, але згодом вони більше починають спиратися на здобуту науково достовірну інформацію зусиллями вчених Київського університету В.Б.Антоновича та С.С.Гамченко. Ними було розкопано понад 100 курганів древлянських поховань, які збагатили науку новими пам’ятками кам’яного віку і стали доказами літописних свідчень.

Не втратило свого наукового значення проведення дослідниками роботи з класифікації давньоруських городищ. Своєрідним підсумком стала ґрунтовна праця В.Антоновича “Археологическая карта Волынской губернии”, де зібрано відомості про всі житомирські старожитності з різних населених пунктів. Крім адрес городищ та могильників Антонович наводить дані про інші пам’ятки доби середньовіччя, що збереглися у цьому регіоні. Це частково визначило спрямованість діяльності очолюваного ним історичного товариства Нестора-літописця, членами якого було обстежено понад 18 храмів і церков Житомирщини, а також опубліковано детальні описи ікон та церковних книг, які в них перебували. Частина накопичених у наукових експедиціях матеріалів була використана у першому томі “Історії України-Руси”  М.Грушевського.

Значну роль у вивченні історії житомирського краю відіграла Волинська єпархія наприкінці ХІХ століття. До її структури входило церковно-археологічне товариство, під орудою якого почало діяти єпархіальне давньосховище старожитностей під керівництвом історика, краєзнавця О.А.Фотинського. В ньому зібрані рукописні церковні книги стародруку ХVІ-ХVІІІ століть. У давньосховищі знаходилися  роботи зразка українського іконопису ХVІ-ХУІІІ століть. Фотинський не обмежувався вивченням цих пам’яток, він збирав сімейні хроніки та описував у своїх публікаціях обряди і звичаї, які мали місце на Житомирщині.

Не менш суттєва  роль у розвитку наукових засад краєзнавства  Житомирщини на початку ХХ століття належить волинським краєзнавцям і їх головній інституції – Товариству дослідників Волині (м. Житомир, 1900 р.). Дослідники Товариства зробили великий внесок у вивчення історії, культури, етнографії, фольклору  житомирського регіону. Товариство регулярно друкує наукові праці з житомирською тематикою. Його провідні науковці С.В.Бельський, С.А.Бржозовський, В.Г.Кравченко, П.А.Тутковський, О.А.Фотинський, Я.В.Яроцький по праву належать до найвизначніших краєзнавців України.

Так складалася краєзнавча історія Житомирщини – від літописних, етнографічних та історичних нарисів-переказів до наукових праць, побудованих за місцевими матеріалами, здобутими шляхом археологічних розвідок та експедицій по збиранню  старожитностей краю.

Безперечними аргументами є ті, що містяться у фольклорно-етнографічних дослідженнях, програма яких передбачала не тільки комплексний аналіз народної культури в окремих селах Житомирщини, а й особливостей її обрядових традицій в різних варіантах побутування. Величезний обсяг таких матеріалів належить В.Кравченку, засновнику етнографічної  колекції Житомирського краєзнавчого музею та автора ґрунтовних праць таких як: “Звичаї в селі Забрідді та по деяких інших недалеких від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині”,  “ Свадьба в Курозванах”.

Житомирську етнографічну школу представляють також І.Білик, М.Вовчок,  М.Коробка, О.Кольберг,  М.Теодорович, П.Чубинський та інші. Всі вони є авторами ґрунтовних праць, в яких представлені різнобічні за змістом матеріали, зібрані в різних куточках Житомирщини: пісні, перекази, легенди, обряди і звичаї, побут, малюнки інструментів, одягу тощо.

Вагомий внесок у дослідження культури Житомирщини зробили польські історики, етнографи і фольклористи З.Доленга-Ходаковський, Я.Комарницький,  Ю.Крашевський, Я.Прусіновський, А.Словіковський та інші. Звертаючись до джерел народної творчості, вони поповнили наробки народницького напрямку в українській історіографії свідченнями про гармонічне співіснування на цих територіях різних слов’янських  традицій.

Інтенсивний розвиток української історичної науки, етнографії й фольклористики у другій половині ХІХ століття сприяв активізації пізнавального інтересу суспільства до українського мистецтва. З’являються численні описи стародавніх пам’яток архітектури. Дослідники ретельно вивчають їхні особливості і через них прагнуть визначити, до яких періодів української історії вони відносяться, які культури наслідують. Завдяки цим працям, розпочинаються в деяких пам’ятках архітектури реставраційні роботи (церква св. Василія  в Овручі, датована ХІІ століттям, реставрована під керівництвом О.Щусева у 1912 році, Миколаївська церква в Олевську, що була збудована в ХVІ столітті і є діючою,  монастир Босих Кармелітів у Бердичеві (1642 р.), який реставрується до сьогоднішнього дня).

Особливу зацікавленість у вчених викликають середньовічні споруди: фортеці, замки та їхні підземні ходи в різних містах Житомирщини: Житомирі, Колодяжному, Райках, а також будівлі, що ілюструють розповсюдження на Україні різних стилів: монастир Босих Кармелітів, виконаний в традиціях італійського та польського бароко, Тригірський монастир – українське бароко, подібне за стилістикою Почаївському, Житомирський єзуїтський монастир, кафедральний собор у Бердичеві. Всі ці пам’ятки розглядаються як свідчення про розмаїття духовних традицій, що визначали культурне життя Житомирщини в різні історичні періоди.

У ХІХ столітті ці традиції не втрачають свого значення. Але, крім культових споруд католицьких, з’являються й нові православні: Михайлівська церква, Преображенський кафедральний собор, Успенська церква, Хрестовоздвиженська церква в Житомирі.

В цей період активно розвивається світське будівництво, в моду входить також садово-паркове мистецтво. На зразках цього будівництва чітко простежується соціальна та національна палітра тогочасного житомирського  населення, його смаки та ціннісні орієнтації.

Це об’ємно-просторові палацово-паркові ансамблі на зразок європейських, невеличкі садиби дрібних поміщиків, невеличкі будівлі міських жителів середнього достатку. Всі вони вражають стильовою строкатістю: тут і класицизм, і бароко в  різних його стильових версіях, і ампір, французький та англійський стиль, і еклектика, і модерн.

Проте найбільша частина з них – резиденції заможної шляхти, представників давніх польських та українських фамілій.

Дослідження цих родоводів у ХІХ столітті здійснюється в проекції на вагомість їхньої діяльності у розбудові культури краю. В них наводяться матеріали, які свідчать про те, що кожне місто і містечко Житомирщини жило своїм багатим і різноманітним культурним життям, яке точилося навколо подій, що відбувалися у шляхетських маєтках. В них все робилося на європейський зразок: створювалися капели, балетні та оперні трупи, які навіть гастролювали (театр графа Ілінського в Романові).

Польські музиканти й актори завжди були бажаними гостями на Житомирщині, вони організовували свої трупи, проте ставили переважно твори українських авторів. Відкритість до Європи на житомирських землях сприймалася багатьма гастролерами як залог успіху. Тому з концертними виступами із задоволенням приїжджали  не тільки поляки, а й представники інших культур: італійської та американської (гастролі знаменитого негритянського трагіка Айри Олріджа).

Все це закріпило у ХІХ столітті за Житомиром репутацію театрального міста, а у 1855 році тут відкривається новий кам’яний театр (перший стаціонарний професійний театр у Житомирі був відкритий у 1803 році). Фундатором театру, його художнім керівником був видатний письменник і громадський діяч Юзеф Ігнацій Крашевський. На посаду адміністративного директора він запросив відомого театрального діяча Адама Мілашевського. Театр також постійно надає свою сцену гастролюючим колективам, зокрема “Театру корифеїв”. У 80-ті роки репертуар театру поповнюється виставами російської оперно-драматичної і балетної трупи, з якими виступає М.Петіпа, італійські оперні співачки М.Сімонетті, М.Азанарі. Цей репертуар був досить різноманітним. Звучали твори не тільки зарубіжних композиторів  Верді, Доніцетті, Масканьї, Мейєрбера, а й російських: Глинки, Даргомижського, Чайковського, Мусоргського, Римського-Корсакова.

Про високий рівень культурного життя житомирян у другій половині ХІХ століття свідчить також наявність різних громадських товариств та спеціальних мистецьких видань, які детально відстежували всі художні події, що відбувалися в цей період. Це Житомирське драматичне товариство (1882 р.), філія Російського драматичного товариства та Житомирське оперне товариство (1896 р.), які проводили величезну культурно-просвітницьку та благодійницьку роботу.

Закоханість місцевого населення у театральне мистецтво, драматичне і музичне, на початку ХХ століття посилюють численні гастролі різноманітних труп, які демонструють різноманіття режисерських пошуків у напрямку оновлення традиційних театральних технологій. У антрепризі Є.Хреннікової з її захопленням експресивно-натуралістичними засобами виразності, у постановках Достоєвського та Купріна, гастролі трупи Саксаганського за участю Карпенка-Карого та виконанням хорових творів Лисенка, інсценізаціями вечорниць Ніщинського, гастролі видатних російських акторів Г.Федотової, Мамонта-Дальського, П.Орлєнєва.

Оцінюючи творчу діяльність Житомирського театру в означений період, слід відзначити, що місцеві та гастролюючі театральні колективи та окремі виконавці сприяли розвиткові музично-драматичного мистецтва на Житомирщині.

У другому розділі “Культурно-мистецьке життя Житомирщини кінця ХІХ – першій третині ХХ століття”, що складається з чотирьох підрозділів, розглядається літературно-мистецька діяльність української еліти в проекції на визначення особливості духовного життя Житомирщини зазначеного періоду. Виявлені характерні риси просвітницького руху в краї та його наслідки на прикладі музичної культури, якою увійшов в українську історію м. Житомир.

Житомирщина була не тільки районом з яскраво визначеними етнокультурними ознаками у всіх складових культурного досвіду, накопиченого тут протягом багатьох століть. Це регіон, що сформував багатьох представників української художньої інтелігенції. Їх творчість належить не тільки українцям, а й є набутком всієї європейської культури.

Житомирщина причарувала самобутністю культурних традицій і як батьківщина найбільш вагомих для долі України історичних подій. Пам’ятки про них надихали багатьох на теми, що ніколи не втрачали своєї актуальності. В 40-ві роки по Житомирщині здійснив як етнограф свою подорож Т.Шевченко. Він зібрав велику кількість переказів, легенд і пісень, описав і змалював численні пам’ятки архітектури і мистецтва краю. Особливий інтерес у поета викликали ті з них, що описували гайдамацькі події (Коліївщину). Він відвідує містечко Кодню і могили борців та мучеників за народну волю, а згодом пише за цими враженнями поему “Гайдамаки”. Вона стала поетичним відображенням ідей, які сповідували члени Кирило-Мифодіївського товариства – ідеї загальнолюдських цінностей,  за які єдиним фронтом боролися пригнічені, незалежно від національності.

Підґрунтям для подальшого розвитку цих ідей у 60-ті роки став громадянський рух хлопоманів, який очолив уродженець Житомирщини В.Б.Антонович та його учні і послідовники. Серед них відомий житомирянин М.П.Дашкевич, який активно пропагував літературну творчість українців. В якості доказів необхідності надання Україні автономії, за яку виступала українська громада, він друкує кілька праць, присвячених історії Болохівської землі (нині частина Житомирської області) і доводить, що вона завжди, з часів Київської Русі, була незалежною.

Серед відомих письменників, у творах яких знаходимо відображення особливостей культурного життя Житомирщини у ХІХ столітті і В.Короленко, який також народився в Житомирі. Спогади про дитячі роки містяться в його   оповіданні “Пансіон”, де він описує своє навчання у пансіоні Рихлінського. Про ці ж часи йдеться в автобіографічній повісті “Історія мого сучасника”, персонажем якої є його викладач малювання у першій житомирській гімназії художник Собкевич. Короленко залишив також багато пейзажів, які зберегла пам’ять про те, яким був цей край у другій половині ХІХ століття.

В дисертації підкреслюється, що Короленко, як і інші його сучасники, звертався до історії краю як джерела, що дозволяло йому відстоювати ті принципи, на яких він виховувався сам. Це принципи загальнолюдської моралі, яка знаходиться поза будь-якою соціально-політичною доцільністю.

Уособлення цих принципів представники українського письменництва бачили  в  образах народної фантазії, що збереглися на житомирських землях (“Лісова пісня” Л.Українки). Їх оспівують у своїх поезіях і представники українського символізму, що широко використовують теми, ідеї, традиційні мотиви українських народних  переказів в якості основи для своїх художніх медитацій.  Це Л.Волошка, Д.Загула, В.Морозівна, К.Поліщук, О.Слісаренко, Я.Савченко, завдяки діяльності яких наприкінці ХІХ на початку ХХ століття Житомир перетворюється у своєрідний центр українського символізму.

Серед відомих письменників кінця ХІХ – початку ХХ  століття твори яких містять в собі житомирські мотиви, – О.Купрін, Саша Чорний, М.Рильський. Особливо цікавою є постать житомирянина І.Кочерги, українського драматурга, який суттєво збагатив театральний репертуар новою проблематикою. Це історичні драми “Ярослав Мудрий”, “Алмазне жорно” та інші. Він є також одним з перших українських письменників, хто заклав основи сучасної драматургії.

У першій третині ХХ століття на Житомирщині зростає вага новітніх літературних течій, пов’язаних з ідеями модернізму. Проте відбувається цей процес опосередковано, через засвоєння естетик, що склалися в межах різних європейських культурних традицій, переважно через переклади. Значну роль у розповсюдженні новітніх європейських здобутків відіграв житомирянин літературознавець, поет і перекладач Борис Тен (М.В.Хомичевський). Завдяки його діяльності почали виконуватися українською мовою майже всі твори оперного репертуару, а українська громадськість познайомилася з “Іліадою”, “Одісеєю” та іншими творами відомих із світовим ім’ям, письменників у перекладі українською.

В розділі згадується ім’я ще одного відомого житомирянина – І.Огієнка - історика педагогіки, автора численних праць з українського мовознавства, засновника нового напрямку етнопедагогіки, мистецтвознавця і дослідника художніх пам’яток, які проливають світло на особливості українського духовного світобачення.

Активність культурно-мистецького життя на Житомирщині, на думку автора, не була випадковістю. Її підтримувала просвітницька діяльність різних освітніх і громадських установ. Крім традиційних для Російської імперії тих часів навчальних закладів різного рівня, існувала розгалужена система приватних  пансіонів, гімназій, церковних та недільних шкіл, парафіяльних та народних училищ, духовних та учительських семінарій.

Проте кількісне співвідношення між ними визначалося за становими потребами. У містах Житомирщини переважно відкривалися навчальні заклади для заможних, у сільській місцевості – для інших верств населення. Тому саме міста і містечка стали центрами духовного життя цього краю. І перш за все Житомир, губернський центр. Тут для задоволення зростаючих освітніх потреб відкриваються бібліотеки, в тому числі і безкоштовні, розпочинають діяти численні вчені товариства, музеї, книжкові лавки та друкарні.

Просвітницька діяльність житомирської громадськості активізується наприкінці ХІХ на початку ХХ століття, що стало підґрунтям для розповсюдження книжкового та газетного слова на всій території краю. У губернії в цей період діяло 51 книжковий магазин та функціонувало 34 друкарні. Все це стало підґрунтям для формування у першій третині ХХ століття системи нових освітніх і навчальних закладів та установ клубного типу для робітничої та сільської молоді, а також інститутів для підготовки професійних кадрів (сільськогосподарський та педагогічний). Суспільної ваги просвітницькій діяльності надавало те, що вона відбувається у специфічних умовах. Значний вплив на неї мав досвід, набутий в межах різних культурних традицій: польських, чеських, німецьких, єврейських.

Чисельною на Житомирщині була польська спільнота, яка орієнтувалася на європейську освітянську практику. Стандартом вважалося поєднання розвитку певних професійних навичок із загальним естетичним вихованням, переважно домашнім. Не менш важливою вважалася установка на формування патріотичних почуттів через знання національної історії і культури.

Після придушення повстання 1832 року вага цих чинників зростає. Заборона на польське слово посилює роль “слова” музичного вітчизняного походження. Тому право на свою національну належність більшість поляків-житомирян відстоювала саме через музичну діяльність, що мало для українців так само позитивні наслідки, бо сприяло зростанню вимог до професіоналізму у цій сфері.

Польські митці, що проживали на житомирських землях, зробили багато для розвитку музичної культури на її теренах. Серед них: В.Заремба, який викладав музику у приватних пансіонах і відомий як автор творів на шевченківські тексти, обробок популярних пісень (“Дивлюсь я на небо”), та його син С.Заремба – композитор, піаніст, диригент; А.Янович, твори якого досить часто звучали в аматорському і професійному репертуарі, польська піаністка Л.Руцінська, що теж учителювала на Житомирщині, Ю.Зарембський – відомий у Європі піаніст, згодом професор Брюссельської консерваторії.

Крім музичної діяльності польська еліта Житомирщини підтримувала через письменництво боротьбу за незалежну автономію, яку вела українська інтелігенція. Її у ХІХ столітті представляли такі відомі митці, як Ю.Крашевський – письменник, автор понад 100 праць з історії і етнографії, мистецтвознавства, М.Чайковський, який залишив багато описів історичного та соціально-культурного буття краю та інші. Завдяки їхній діяльності, незважають на тиск і репресії з  боку влади,  польські школи, а через них і мова не втрачає своєї загальновживаності до ХХ століття. За звітами наркомата освіти УРСР за 1926 рік, на Житомирщині працювало понад 337 шкіл, 24 польських клубів, 30 хат-читалень та інших освітніх установ.

Найчисельнішою меншиною Житомирщини були євреї. Завдяки підтримці єврейської громади у ХІХ столітті склалася система приватних і державних навчальних закладів, діяльність яких забезпечували три книжкових магазини і дві друкарні, що видавали літературу з історії культури і релігії. На початку ХХ століття в Житомирі починають працювати дві приватні бібліотеки А.Вакса і А.Штейнгауза. Хоча єврейська меншина вела образ життя досить автономний і замкнений у межах національних традицій, роль просвітницької діяльності, яку вона здійснювала, була досить значною, бо й  книжкові магазини,  і типографії, і бібліотеки, крім літератури єврейською, мали також літературу, видану німецькою і російською.

У 30-ті роки ХІХ століття активізувалася німецька колонізація Житомирщини, німецькі школи вважалися найкращими, їх цінували також за відкритість і доступність для всіх станів. Проте компактність поселення німців-колоністів обмежувала їхній вплив окремими регіонами: Пулинщина (Червоно-армійський район Житомирщини) та Новоград-Волинський.

Так само сталося і з чеськими поселеннями. Всі німецькі та чеські школи утримувалися переважно за кошти громади. Вони діяли як школи протестантські, а тому з відповідними пріоритетами у вихованні і тісними конфесійними зв’язками. Підтримка з боку протестантської церкви музичної творчості мала позитивним наслідком те, що на Житомирщині постійно починає звучати, крім камерної музики, органна та симфонічна. Завдяки діяльності чеських та німецьких музикантів зростає доля у світських навчальних закладах музичних класів. Серед відомих і авторитетних педагогів чехів початку ХХ століття був Е.Валек – композитор, органіст, музичний критик, диригент і педагог.

Наприкінці ХІХ століття Житомир живе досить жвавим та повнокровним культурним життям. Тут діє свій театр, виставляються відомі художники, відбуваються всі гастрольні концерти, що проходять в Україні, житомирські навчальні заклади пишаються тим, що в них є постійнодіючі хори, оркестри, ансамблі і свої виконавці (перша чоловіча гімназія, комерційне та землевпорядне училища). В них працюють відомі письменники, музиканти, художники різних національностей.

Але більше всього місто захоплюється музикою. Це захоплення починалося з активізації музично-освітньої діяльності у вигляді приватних шкіл, класів, студій. Серед них найбільш авторитетними вважалися музичні школи П.Грінберга та С.Ружицького. Існували також музичні школи Є.Кущевської та Н.Писаржевської.

Все це сприяло тому, що у 1905 році відкривається Житомирський відділ Імператорського Російського музичного товариства, яким в різних залах організовуються концерти місцевих музикантів і гастролерів, при ньому відкривають музичні класи, які з 1910 року набувають статусу музичного училища.

Серед музикантів, які проводили просвітницьку політику ІРМТ був відомий фольклорист і хоровий диригент М.Гайдай. У 1919 році він очолює Волинську державну хорову капелу, яка була створена в Житомирі. Колектив познайомив слухачів з найскладнішими  і маловідомими творами композиторів-класиків: хорами з опери ”Енеїда” М.Лисенка, опери “Фіделіо” Л.Бетховена, кантатою С.Танеєва “Іван Дамаскін” та іншими. Серед виконавців Житомирської капели – відома співачка З.М.Гайдай, яка закінчила Маріїнську гімназію (м. Житомир) та музичну школу.

Своє захоплення фольклором (з 1914 по 1920 роки М.Гайдай записав понад 200 народних пісень, що звучали на Житомирщині) він реалізує через написання музики до драми Олександра Олеся “Весняна казка”.

В атмосфері музичного життя Житомира кінця ХІХ – початку ХХ століття відбувалося формування відомого українського композитора М.А.Скорульського, який після закінчення Житомирського музичного училища продовжив навчання у петербурзькій консерваторії. У 1917 році він повертається до Житомира і очолює музичну секцію підвідділу мистецтв Волинського губвиконкому, активно проводячи широкомасштабну культурно-освітню роботу. Концерти симфонічного оркестру відбуваються на різних майданчиках. Особливо запам’ятався громадськості Житомира цикл симфонічних концертів, присвячених 150-літтю від дня народження Л.Бетховена. В програми своїх концертів М.А.Скорульський вводив твори не тільки зарубіжних композиторів, а й російських: А.Аренського, П.Чайковського, М.Мусоргського.

В дисертації згадується ім’я ще одного всесвітньо відомого українського композитора-житомирянина Б.М.Лятошинського. В Житомирі були написані й прозвучали перші твори юного композитора. Твори  Лятошинського стали  “золотим фондом” української музики, деякі з них надовго увійшли до репертуарів багатьох виконавців в усьому світі.

Про рівень освіти у Житомирі початку ХХ  століття свідчить і той факт, що в це місто із задоволенням їхали працювати випускники петербурзької консерваторії. Крім М.А.Скорульського, з 1919 року педагогічний склад  музичного училища поповнює В.С.Косенко. Навколо них гуртується багато музикантів – В.Скороход (скрипка), Р.Коломойцев (віолончель). Косенко  разом з ними створює камерне тріо, яке популяризує найкращі твори світової музичної літератури: Р.Шумана, Ф.Шуберта, Л.Бетховена, С.Рахманінова, Н.Мясковського, С.Прокоф’єва, И.Стравінського, М.Равеля. Особливою популярністю користувалися твори наших земляків-житомирян – М.Скорульського, Б.Лятошинського та В.Косенка.

Завдяки тісним зв’язкам з найкращими вітчизняними музикантами Косенко бере активну участь в організації гастролей таких відомих на ті часи виконавців, як О.В.Добровольська, В.П.Ісаков, О.В.Карпатський, Н.Карант та інші.

Дослідження культурно-мистецької спадщини Житомирщини у вимірах українського духовного життя кінця ХІХ – першої третини ХХ століття є важливим тому, що в ньому відбувалися найбільш активні процеси розвідок та досліджень протягом ХІХ – першої третини ХХ століття.

Результати дослідження дали змогу зробити такі висновки:

1.     Вперше регіональні особливості розвитку культурно-мистецького життя Житомирщини розглянуто у сукупності різних його складових, що дозволило визначити їх у вигляді комплексних характеристик і проакцентувати в них те, що вписується у загальну картину української історії. А також визначено, яким чином ці особливості відтворювали себе в умовах історичного буття Житомирщини у ХІХ – першій третині ХХ століття.

2.     Вперше у науковий обіг вводиться поняття “культурно-мистецька спадщина”. Воно тлумачиться як сукупність пам’яток матеріальної і духовної культури, за якими науково закріплена певна етнонаціональна, територіально географічна та родова належність. Це також сукупність ціннісних орієнтацій, які сповідує суспільна свідомість, та його автономність в організації власного буття.

3.     Реконструйована історична динаміка формування розвитку духовного життя краю у визначений період шляхом виокремлення і систематизації “доказів”, що містяться у дослідженнях представників різних національних шкіл і напрямів.

4.     Доведено, що регіональна визначеність цього регіону простежується  на всіх етапах української історії: в археологічних пам’ятках первісної культури, мистецьких та релігійних традицій середньовіччя (архітектура, іконопис та інші старожитності доби польсько-литовського князівства та Речі Посполитої), пам’яток народної творчості (піснях, переказах, звичаях тощо). Незважаючи на складну історію розвитку цього краю, який багато разів змінював свою державну належність, його культурна спадщина збереглася завдяки колективним зусиллям багатьох поколінь науковців. Проте досліджувалась ця спадщина не в проекції на різні політичні вимоги та національні інтереси, що переслідувала Російська імперія (русифікація культурних традицій етносів, що входили до її складу). Разом з тим, українсько-польська еліта прагнула до збереження своєї етнічної самодостатності та автономії у сфері духовного життя як слов’янської спільноти, близької за своїми традиціями, а тому такої, що має право і повинна боротися за свою незалежність.

5.     Визначені тенденції, що обумовили розвиток духовного життя Житомирщини у ХІХ – першій третині ХХ століття. Їх загальну спрямованість накреслювали суспільні рухи, що виступали за проведення кардинальних реформ у Російській імперії. Проте на Житомирщині ціннісні пріоритети цих років формувалися у векторі різних культурних впливів. У першій половині ХІХ століття  в контексті західноєвропейського досвіду реалізації ідей свободи, братства та рівноправності, у другій половині ХІХ століття  народницького, трансформованого в ідеї національно-визвольного руху  та самостійності української держави, відродження та розвитку її культурних традицій (перша третина ХХ століття).

Водночас ці вимоги не мали об’єднуючого характеру, хоча в  них переважала етносоціальна зорієнтованість, яку формувала більшість на Житомирщині. Цю більшість представляли демократично налаштоване українство та польська меншина, що мали тісні зв’язки з науковим літературним та мистецьким середовищем інших регіонів Російської та Австро-Угорської імперій, а у ХХ столітті – Польщі та Чехії.

6.     Розкрито, що розповсюдження прогресивних ідей відбувалося  просвітницьким шляхом через використання прогресивних освітянських технологій та завдяки громадським ініціативам житомирської художньої та наукової інтелігенції. Вона підняла на високий професійний рівень мистецьку культуру краю,  пропагувала художні досягнення Європи і Росії, сприяла розвитку концертно-просвітницької та творчої діяльності професійних та аматорських колективів, підтримувала розвиток поліетнічності  культурних традицій Житомирщини. Все це дозволяє стверджувати, що наприкінці ХІХ у першій третині ХХ століття за Житомиром закріплюється статус одного з найпотужніших центрів українського духовного життя з розвинутою театральною  та музичною культурою, яка знаходилася на передових позиціях по відношенню до новітніх літературних та мистецьких течій. Це середовище стало підґрунтям для виховання  нової генерації українців, яка зробила значний внесок у подальший розвиток української культури і, перш за все – музичної.

Висновки, зроблені в дисертації, не вичерпують проблемного поля, яке накреслює культурно-мистецька спадщина Житомирщини як у регіональному, так і загальноукраїнському культурно-історичному контекстах.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1.  Даценко П.Х. Історична самосвідомість етнічних українців як складова частина їх національної свідомості // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць у 2-х частинах. –  Вип. ІХ: Ч. ІІ. – К., 2002. – С. 89-96.

2.  Даценко П.Х. Видатні житомиряни – подвижники української музики // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Вип. ХІ: Зб. наук. праць у 2-х частинах. Ч. І. – К.: Міленіум, 2003. – С. 116-124.

3.  Даценко П.Х. Осмислення процесу формування історичної самосвідомості українського народу в українській суспільно-політичній думці ХІХ – початку ХХ ст. // Вісник Державної  академії керівних кадрів культури і мистецтв. – Міленіум, 2003. – № 3. – С. 86-93.

4.  Даценко П.Х. Етнорегіональні та культурно-мистецькі традиції Житомирщини (друга половина ХІХ – початок ХХ ст. ) // Вісник Державної  академії керівних  кадрів культури і мистецтв. –  Міленіум, 2004. – № 2. – С. 71-77.

5.  Даценко П.Х. Психологічні чинники формування музичної пам’яті // Педагогічні пошуки в галузі мистецької освіти в Україні на межі третього тисячоліття: традиції, сучасність, перспективи. Збірник тез за матеріалами другої Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Луганськ, 2003. – С. 75-77.

6.  Даценко П.Х. Місце історичної самосвідомості у громадянській позиції студентської молоді // Творчість у контексті розвитку людини. Матеріали Міжнародної наукової конференції. –  Ч. 3. – К., 2003. – С. 6-8.

7.  Даценко П.Х. Мистецька та просвітницька діяльність митців в умовах полікультурних традицій Житомирщини у ХІХ – першій третині ХХ століття // Матеріли Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю Житомирського музичного училища імені  В.С.Косенка. – Житомир, 2005. –  С. 33-39.