| summary: | У Вступі обґрунтовано вибір, актуальність, наукову новизну, теоретичне і практичне значення теми, сформульовано мету і завдання, систематизовано матеріал дослідження.
У Розділі 1. «Полтавщина у контексті українського національного відродження (ХІХ – початок ХХ століття)» Полтавщина розглядається як окремий регіон – історично, географічно і соціально зумовлений культурний феномен. Висвітлено етапи історико-культурного розвитку регіону в період українського національного відродження, виявлено особливості кожного з них.
У підрозділі 1. 1. «Огляд матеріалів дослідження у головних аспектах проблеми» здійснено систематизацію й аналіз використаних у роботі літератури й архівних джерел.
Вивчення періодичних видань дало можливість відтворити панораму культурного життя регіону у широкому історичному та культурологічному контекстах. З’ясовано, що мистецьке життя Полтавщини найяскравіше віддзеркалено у регіональній періодиці. Опубліковані матеріали мали різну жанрову спрямованість: інформативні повідомлення (про заснування і початок роботи навчального закладу, звітні концерти, випускні іспити тощо); афіші щодо різноманітних концертних акцій; оголошення про музично-освітні послуги приватних учителів-музикантів; рекламні повідомлення комерційного характеру стосовно продажу музичних інструментів, нотних видань; замітки мемуарного характеру; рецензії на концерти місцевих артистів-виконавців та гастролерів; коментарі до концертних програм; бібліографічні замітки про нові книги, нотні видання, підручники; документальні матеріали (статути, звіти про діяльність мистецьких товариств і концертних установ); історичні розвідки; аналітичні статті до ювілейних дат композиторів, музикантів-виконавців; праці підсумкового типу стосовно діяльності мистецьких закладів, творчих колективів тощо; огляди творчого доробку вітчизняних та зарубіжних композиторів.
Численні публікації місцевої та центральної преси свідчать насамперед про високий не лише соціальний, а й культурно-мистецький статус регіону.
Аналіз жанрової специфіки газетних та журнальних статей досліджуваного періоду дав можливість простежити динаміку культурно-мистецького життя регіону. Характер публікацій на сторінках як регіональних, так і центральних видань поступово змінювався: від коротких інформативних повідомлень (часто рекламного характеру) – до розгорнутих аналітичних статей-оглядів. Якщо авторами перших публікацій були анонімні дописувачі, то з часом до публіцистичної діяльності стали активно залучатися відомі науковці, історики, письменники, музичні критики Полтавщини. Активну участь у написанні матеріалів брали добре знані сучасники (В. Милорадович, І. Павловський, Олена Пчілка, В. Щепотьєв, Д. Ахшарумов, Л. Лісовський). Своїми статтями, науковими розвідками, публіцистичними виступами вони створювали на сторінках місцевої періодики своєрідний літопис музично-культурного життя губернії.
У контексті досліджуваної проблеми розглянуто численні архівні джерела, матеріали приватних колекцій, документи державних установ. Досліджено рукописні спогади Л. Лісовського й мемуари В. Оголевця; дотичну до тематики дисертації епістолярну спадщину М. Мусоргського. У мемуарній та епістолярній літературі події культурного життя відображаються крізь призму індивідуального сприйняття, у цікавій літературній формі. Тут зафіксована реакція сучасників на різноманітні мистецькі явища, ставлення свідків та безпосередніх учасників культуротворчого процесу до подій у сфері культури. У їхніх листах та спогадах містяться цінні подробиці, які здебільшого не потрапили до офіційних документів. Водночас думка тогочасних представників культурних кіл цікава саме своєю безпосередністю, невимушеністю викладу, оригінальністю мови. Мемуарні матеріали містять той побутовий контекст, який найкраще характеризує колорит регіону у його національній своєрідності.
У підрозділі також охарактеризовано сучасні наукові праці з дотичних до пропонованої теми. Зауважено, що в жодній із них не порушувалися проблеми культурно-мистецького розвитку регіону, поки що не створено ґрунтовного дослідження, де музична культура Полтавщини була б проаналізована у загальноукраїнському контексті і трактована як цілісний культурний феномен.
У підрозділі 1. 2. «Регіоніка – історія проблеми» здійснено загальний огляд і коментар ряду концепцій українських і зарубіжних учених – істориків, етнографів, топографів, лінгвістів (Г. Л. де Боплана, О. Шафонського Я. Марковича, П. Білецького-Носенка, М. Сумцова) щодо вивчення історико-культурної проблематики етнорегіонального поділу України. Виявлено критерії цього поділу – природно-ландшафтні, антропологічні, соціально-історичні та ін.
Досліджено процес становлення регіонального підходу в етнографії, фольклористиці, історичному музикознавстві. Проаналізовано твори П. Чубинського, Хв. Вовка, М. Львова, І. Прача, М. Цертелева, М. Максимовича, П. Сокальського, М. Лисенка. Акцент зроблено на фольклористиці як сфері музикознавства, яка найяскравіше репрезентує своєрідність певного регіону. Висвітлено підходи до становлення проблем регіоніки в історичному музикознавстві на прикладі праць М. Грінченка, А. Ольховського і сучасних музикантів-істориків.
Історія української музики на етапі свого концепційного становлення мислилася передусім як цілісний феномен загальноукраїнського значення із яскраво вираженими національними ознаками. І саме пошуки цих ознак були у центрі наукових інтересів музикознавців другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Дослідження ж особливостей регіонів розпочнеться лише після здобуття державної незалежності (1917).
Охоплено практично всі відомі на сьогодні мистецькі фольклорні збірники і наукові праці, що стосуються Полтавщини: від перших записів народних пісень регіону і їх наукового осмислення (А. Єдлічки, В. Милорадовича, О. Гриші, П. Чубинського, М. Лисенка, Є. Ліньової, О. Маслова, Б. Підгорецького, М. Янчука) – до досліджень кінця ХХ століття (М. Фісуна, Г. Левченка, Н. Уварової).
Доведено, що дослідження культури України у її регіональному розмаїтті відбувалося поступово: від окреслення географічних меж і етнотериторіальних ознак – через усвідомлення антропологічних, економічних, лінгвістичних, обрядово-звичаєвих особливостей – до обґрунтування відмінностей культурних і мистецьких процесів кожного регіону.
Висловлено думку про те, що межа ХХ – ХХІ століть є періодом формування методологічних засад нового у сучасній науці напрямку – регіоніки – як окремої галузі наукового знання. Наукове осмислення історико-культурних проблем окремих регіонів України спричинило розвиток інституційної бази: створення осередків регіональних досліджень, розробку і впровадження в освітніх установах навчальних курсів з вивчення історії, культури і мистецтва рідного краю.
У підрозділі 1. 3. «Полтавщина – історичні кордони та соціокультурне формування регіону» зосереджується увага на основних процесах соціокультурної еволюції Полтавщини як окремого регіону і виявленні у його розвитку найважливіших рис культурного прогресу.
Окреслено історичні кордони формування регіону як цілісної соціокультурної одиниці. Обґрунтовано часові параметри його становлення – від умовного початку 1802 року (заснування Полтавської губернії) – до перших десятиліть ХХ століття.
Початковий етап соціокультурного розвитку регіону (1800–1830) пов’язаний із правлінням генерал-губернаторів Малоросії князів О. Куракіна і М. Репніна-Волконського. Їхня діяльність мала позитивні наслідки для розвитку регіону. Зокрема, їх висока освіченість, симпатії до українства стимулювали економічний, освітньо-культурний і мистецький розвиток регіону (становлення архітектури, садово-паркового мистецтва, медицини; фінансова підтримка музичного виконавства, театральної справи; заснування навчальних закладів нового типу, зокрема, першого на території Лівобережної України Інституту шляхетних дівчат, 1818).
Подальший період соціокультурного формування регіону (середина і друга половина ХІХ століття) розглянутий у контексті народницького і громадівського рухів, спрямованих на пропаганду демократичних ідей української культури, просвітництво, поширення освіти серед народу. Діяльність ліберально налаштованої інтелігенції краю активізувала організацію освітніх гуртків і недільних шкіл, влаштування театральних вистав і народних читань, відкриття публічних бібліотек, видавництво і розповсюдження україномовної літератури, збирання і вивчення фольклору, колекціонування старожитностей. Вагомим здобутком «Громади» стало відкриття у Полтаві першої в Україні недільної школи (1858), яка за часом заснування випереджала появу подібного навчального закладу у Києві (1859).
Завершальний етап формування соціокультурного розвитку регіону розкрито у контексті кульмінаційного періоду українського національного відродження (кінець ХІХ – початок ХХ століття). Висвітлено події культурного життя регіону цього періоду, який характеризувався бурхливим розвитком науки, освіти і мистецтва, формуванням культурної еліти. Увага провідних діячів Полтавщини зосереджувалася насамперед на створенні наукових установ, товариств, комісій, на вивченні історико-культурної спадщини краю, виданні наукових праць, ініціюванні конкурсів та інших мистецьких заходів.
Найголовніші події регіону, які мали загальнонаціональний резонанс: організація будівничого конкурсу на «проект народної школи в українському стилі»; відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві (1903), відкриття першої в Україні україномовної школи ім. І. П. Котляревського (1903–1905); заснування перших у Лівобережній Україні україномовних друкованих видань – «Хлібороб» (Лубни, 1905), «Рідний край» (Полтава, 1906).
Розкрито діяльність мистецьких організацій, музичних і драматичних товариств (Прилуцького вокально-музичного і драматичного гуртка, Гадяцького музично-драматичного товариства, Смілянського російсько-українського вокально-музично-драматичного гуртка, музично-хорового товариства «Боян» й однойменної нотовидавничої установи).
У висновках висловлюється думка про те, що упродовж досліджуваного періоду Полтавщина сформувалася як окремий регіон зі своїми характерними ознаками соціокультурного розвитку. Процеси регіонального становлення культури краю, зумовлені цілим комплексом соціальних й історичних особливостей, спричинили накопичення і збереження на Полтавщині іманентних ознак регіональної культури. За певних суспільно-історичних обставин ці особливості долали статус провінційності й набували загальноукраїнських рис.
У Розділі 2. «Процеси інституційного становлення музичної культури Полтавщини (ХІХ – початок ХХ століття)» – досліджено процеси професіоналізації музичної культури регіону в галузях музичного виконавства, музичної освіти, гастрольно-концертного життя.
У підрозділі 2. 1. «Музичне виконавство Полтавщини у контексті вітчизняних культурних традицій» аналізуються найпоширеніші у регіоні види музичного виконавства, їх еволюція. У спектрі порушеної проблематики висвітлюється діяльність кріпацьких театрів, вокальних та інструментальних капел; розглядається кобзарське мистецтво; досліджуються особливості сфери домашнього музикування; простежується розвиток професійного українського театру; аналізується діяльність мистецьких гуртків і спілок, інструментальних і хорових колективів.
Численні факти з історії музичного виконавства свідчать, що на Полтавщині ще наприкінці ХVІІ століття функціонувало чимало осередків музичної культури (музичних цехів), а у ХVІІІ – першій половині ХІХ століття було значно більше кріпацьких театрів, капел та оркестрів, ніж у сусідніх регіонах. У діяльності цих осередків кріпацької культури (театрів Д. Трощинського і Я. Лобанова-Ростовського, оркестру Ґалаґанів) бачимо ознаки професіоналізму: включення до їхнього репертуару творів як регіональних, так і провідних російських та зарубіжних драматургів і композиторів; участь у постановках професійних акторів; високий виконавський рівень музикантів оркестру, часто з освітою у провідних закладах Європи. Осередки маєткової культури заклали надійні підвалини у розвитку театрального мистецтва, на ґрунті яких згодом були створені Полтавський вільний театр (1808–1812) – один із перших українських професійних закладів; перша професійна українська драматична трупа Г. Ашкаренка (1880, Кременчук), у складі якої працювали Марко Кропивницький і Микола Садовський.
У контексті проблематики дисертації розглянуто і кобзарське мистецтво. Його найвидатніші представники репрезентували мало не кожний повіт Полтавщини. Яскраво виражені оригінальні риси кобзарського мистецтва регіону дали підстави вченим-фольклористам вважати його окремою – полтавською – школою, відмінною від інших територіальних об’єднань кобзарів.
Виявлено ознаки професіоналізму у сфері домашнього музикування: високий рівень фахової підготовки і мистецької ерудиції виконавців; виконання у концертах російської і західноєвропейської класики; належна матеріальна база (забезпечення музичними інструментами, нотною літературою). Найактивнішими учасниками домашнього музикування на Полтавщині були родини Єдлічок, Зайцевих, Головні, Ахшарумових, Семенченків, Старицьких, Лісовських, Милорадовичів, Вонсовських, Кошевських, М’ясоєдових та ін. Виховання у середовищі дворянства піаністів світової слави Т. Шпаковського й А. Родзянка свідчить про високий мистецький потенціал музичної культури регіону.
Наслідком активного розвитку сфери домашнього музикування стало утворення Полтавської спілки камерної музики (десяті роки ХХ століття) – організації, яка мала всі ознаки професійного колективу: жанрове розмаїття виконуваних творів, велика кількість залучених до концертних акцій професійних музикантів, належний рівень організації роботи. Особливість Полтавської спілки камерної музики полягала в тому, що на її концертах пропагувалися найкращі зразки саме камерного вокального й інструментального мистецтва (на відміну від Полтавського відділення ІРМТ, діяльність якого була спрямована переважно на популяризацію симфонічної музики). Виконувалися твори композиторів Росії, Німеччини, Австрії, Франції, Польщі, Норвегії, Угорщини – тобто звучав практично весь камерний репертуар епохи.
Музичне виконавство на Полтавщині розвивалося у руслі притаманних Україні мистецьких традицій шляхом поступової професіоналізації, ускладнення й урізноманітнення форм музичного виконавства – від кріпацьких театрів, інструментальних і вокальних капел, домашніх концертів ХVІІІ і першої половини ХІХ століть – до мистецьких товариств із власними концепціями діяльності, відображеними у статутах, концертних програмах, щорічних мистецьких і фінансових звітах. Ознаками професіоналізації були також висока фахова підготовка учасників виконавського процесу, широкий жанровий і стильовий спектр виконуваних творів.
століття» виявлено шляхи й етапи формування музичної освіти у допрофесійний період, розкрито особливості її професійного становлення.
Охарактеризовано низку фактів, які свідчать про давні традиції музичної освіти та виконавства на Полтавщині. Музична академія у Кременчуці (1787–1792) була першою на теренах Російської імперії установою з ознаками навчально-виховної та музично-філармонійної організації вищого типу. Однією з перших в Україні стала заснована у Полтаві 1776 року співацька школа (фундатор Е. Булгарін), на базі якої відкрилася Полтавська семінарія (1780), де навчався Іван Котляревський. Ці факти доводять спроможність регіону щодо забезпечення належних умов для функціонування освітніх професійних установ.
Інституційне становлення сфери музичної освіти у регіоні упродовж ХІХ століття цілком залежало від суспільних процесів свого часу і здійснювалося шляхом удосконалення самої системи освіти. Професіоналізація музичної освіти відбувалася поступово, від запровадження елементів професійної освіти у загальноосвітніх закладах до створення спеціалізованих музично-освітніх установ.
Від початку ХІХ століття у регіоні існувала досить розгалужена мережа навчальних закладів, діяльність яких була спрямована насамперед на розповсюдження музичного виховання в духовній та світській сферах і, загалом, відповідала естетичним потребам тогочасного суспільства, де музична освіта була швидше атрибутом шляхетності, ніж актом підготовки професійних музикантів.
За винятком церковних освітніх установ (Полтавська духовна семінарія, Полтавське жіноче єпархіальне училище), де музика мала фахове спрямування і базувалася на професіональних засадах, музична освіта регіону з об’єктивних і суб’єктивних причин переживала період свого допрофесійного розвитку, долаючи ряд суттєвих труднощів.
Основними осередками музичної освіти у регіоні першої половини ХІХ століття були державні загальноосвітні установи (Полтавський інститут шляхетних дівчат, Полтавський кадетський корпус) і приватні заклади (пансіони). Незважаючи на дискримінаційне ставлення до мистецьких дисциплін, у навчальних закладах Полтавщини рівень викладання музичних предметів був досить високим, оскільки його забезпечували музиканти-професіонали – вихованці провідних музично-освітніх закладів Європи.
У другій половини ХІХ століття процеси професіоналізації, пов’язані з відкриттям перших консерваторій ІРМТ, мали вагомі наслідки для розвитку музичної інфраструктури регіону. Остаточно завершився розподіл музичної освіти на спеціальну і загальну. Хоч на Полтавщині у цей час ще не було спеціалізованих музичних навчальних закладів, позитивні зрушення позначилися на діяльності загальноосвітніх установ: зріс методичний рівень викладання, забезпечений відповідними навчальними програмами; збільшилася тривалість музичних занять; урізноманітнилися й активізувалися види музикантської діяльності учнів і викладачів. Зростання рівня музичної підготовки у периферійних загальноосвітніх навчальних закладах сприяло поповненню аматорської сфери обізнаними музикантами, а найбільш обдаровані могли здобувати музичну освіту поза межами регіону в музичних навчальних закладах вищого типу.
З’ясовано, що музична діяльність державних і приватних загальноосвітніх музичних установ регіону другої половини ХІХ століття стала міцним підґрунтям у становленні професійної освіти, частково компенсуючи відсутність спеціалізованих музичних навчальних закладів, які на Полтавщині виникли на початку вже наступного століття.
Остаточна професіоналізація сфери музичної освіти на Полтавщині була пов’язана з відкриттям музичних класів, а згодом – і музичного училища Полтавського відділення ІРМТ. У цей час альтернативними установами з підготовки музикантів-фахівців стали різноманітні приватні спеціалізовані музичні заклади (школи, класи, курси), які набули поширення у регіоні саме на рубежі ХІХ–ХХ століть.
Основними ознаками професіоналізації галузі музичної освіти стали: наявність висококваліфікованих музикантів-фахівців, розширення спектру навчальних установ (музичне училище, приватні музичні класи, музичні школи, курси, викладання музики у загальноосвітніх закладах, приватні уроки музики), урізноманітнення видів навчальної роботи (відкриті уроки й іспити, публічні концерти класів, лекції-концерти з участю провідних музикантів).
У підрозділі 2. 3. «Становлення гастрольно-концертного життя Полтавщини (кінець ХІХ – початок ХХ століття)» висвітлено особливості гастрольно-концертного життя на Полтавщині, виявлено найбільш вагомі аспекти взаємодії суто регіональних рис і зовнішніх впливів.
Активна динаміка і широкий спектр видів гастрольно-концертної діяльності засвідчує високий статус регіону в межах вітчизняного культуротворчого прогресу. Яскравою подією, яка умовно ознаменувала початок суттєвої активізації гастрольно-концертного життя губернії, стали гастролі М. Мусоргського і Д. Леонової (1879).
Про готовність регіону до активного концертного життя на початку ХХ століття свідчить наявність матеріальної бази («гастрольна сцена» Полтавського просвітницького дому, 1900). У роботі охарактеризовано традиції літніх садових концертів, де виступали як місцеві, так і російські і зарубіжні оркестрові колективи і музиканти-солісти (оркестри військових капельмейстерів Р. В. Шуппеля, В. І. Гебена, В. Т. Левшакова, музиканти з оркестрів Д. Ахшарумова й О. Г. Єрофєєва).
Гастрольне життя на початку ХХ століття було репрезентовано різноманітними виконавськими силами: солісти-інструменталісти (піаністи, скрипалі, віолончелісти); майстри сольного співу (артисти української і російської опери); вокальні й інструментальні ансамблі; хорові колективи; оперні трупи (італійські й українські). Представлено й різні види мистецтва: опера, драматичний театр (український і російський), балет, сучасний танець, оперета, водевіль, цирк, кіно, лекції просвітницького характеру.
Серед найвизначніших гастролерів: піаністи А. Контський, О. Зілоті, А. Аренський, Й. Гофман, Ю. Сливиньський, О. Боровський, О. Міклашевський; скрипалі Е. Ондржічек, О. Габрилович, Ф. Крейслер, М. Єрденко, Я. Коціан, Є. Цимбаліст, М. Полякін, Л. Ауер; віолончелісти В. Алоїз, О. Вержбилович; співаки М. Фігнер, Є. Мравіна, Л. Собінов, Ф. Шаляпін, М. Швець, Д. Бухтояров, В. Діковська, О. Мишуга, А. Вяльцева, Н. Арцебашева, О. Збруєва, Г. Мейчик, П. Цесевич, Б. Мєзєнцов, фінська співачка А. Фострьом і польська оперна артистка А. Больска; майстри фольклорного жанру Н. Плевицька і М. Комарова.
Охарактеризовано гастролі оперних труп Царетеллі й Кастеляно, російського драматичного театру Ф. А. Корша, російської драматичної трупи Басманова, хорової капели під орудою Д. Агреньова-Слов’янського, хору Харківського університету під керуванням І. Туровєрова.
Важливу роль у гастрольно-концертному житті губернії початку ХХ століття відігравали виступи українського драматичного театру, який на той час переживав період професійного піднесення. Репертуар провідних українських труп (М. Садовського, І. Тобілевича, М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Старицького) представлений творами І. Котляревського, М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, М. Аркаса, оперними виставами зарубіжних авторів (С. Монюшко, Б. Сметана, П. Масканьї).
У роботі доведено, що кульмінаційним етапом розвитку гастрольно-концертного життя Полтавщини стали 1913–1914 роки.
Загалом процеси професіоналізації музичного життя Полтавщини кінця ХІХ – початку ХХ століть значною мірою стимулювалися бурхливим розвитком гастрольно-концертного руху всього попереднього періоду і мали ряд позитивних ознак: зростав виконавський рівень гастролерів; до концертних програм частіше потрапляли твори сучасного мистецтва; у місцевій і центральній пресі відгуки рецензентів характеризувалися аналітичними оцінками мистецьких подій.
Розділ 3. «Полтавське відділення ІРМТ і професіоналізація музичної культури регіону (початок ХХ століття)» присвячений Полтавському відділенню ІРМТ, діяльність якого є кульмінацією у процесі професіоналізації музичної культури регіону
У підрозділі 3. 1. «Музично-просвітницька діяльність Полтавського відділення ІРМТ і його роль у професіоналізації культури регіону» досліджено історію заснування і функціонування Полтавського відділення ІРМТ (1899) і гастрольно-концертну діяльність симфонічного оркестру під керівництвом Д. Ахшарумова.
Виявлено вагомі культуротворчі чинники, які зумовили відкриття Полтавського відділення ІРМТ. Це насамперед процеси європеїзації музичного життя другої половини ХІХ століття і місцеві традиції. Охарактеризовано діяльність заснованої 1897 року Полтавської спілки любителів симфонічної музики, яка стала базою для відділення ІРМТ.
У результаті аналізу репертуару концертів Полтавського симфонічного оркестру Д. Ахшарумова виявлено чітке академічне спрямування, наявність симфонічних та оркестрових творів західноєвропейських і російських композиторів-класиків: Л. ван Бетховена, Г. Берліоза, Й. Гайдна, К. Глюка, К. Вебера, Ф. Мендельсона, В. А. Моцарта, Ф. Шуберта, Р. Шумана, П. Чайковського, О. Бородіна, М. Глінки, О. Даргомижського, М. Римського-Корсакова, А. Рубінштейна, Е. Направника й ін. Зазначено, що широка пропаганда творів російських композиторів була загальною тенденцією у розвитку інструментального виконавства досліджуваного періоду й відповідала основними завданнями ІРМТ. Чільне місце у репертуарі керованого Д. Ахшарумовим оркестру посідали твори російських композиторів нового покоління (симфонії П. Хвощинського; С. Юферова, В. Сенілова, П. Шенка). Новаторськими рисами репертуарного принципу колективу можна вважати виконання творів українських і передусім місцевих композиторів (М. Колачевського, О. Немеровського, В. Оголевця, Л. Лісовського, Д. Ахшарумова).
У роботі проаналізовано створені Д. Ахшарумовим пояснювальні програми до концертних виступів його колективу. Наголошено, що своєю появою вони випереджали публікацію подібних програм в інших відділеннях ІРМТ. Про ґрунтовність праці, її методичну цінність і просвітницьку спрямованість свідчить коло охоплених питань: огляд відповідного історичного періоду, в межах якого відбувалася діяльність митця (класицизм, романтизм); оцінка його творчого доробку в контексті конкретної епохи; визначення ролі виконуваного твору у творчій спадщині композитора й у контексті розвитку жанру чи стильового напрямку; розкриття історії жанру; докладний аналіз форми з характеристикою основного тематизму; опис історії написання, сценічної чи концертної долі твору; переказ лібрето опери чи балету, фрагменти яких виконуються; а також – виклад літературної програми інструментального чи поетичного тексту вокального твору. Широкий спектр використаних принагідно різноманітних історичних даних, влучних мистецьких паралелей, цікавих фактів з біографій митців, а також вагомість висновків свідчать про неабияку ерудованість Д. Ахшарумова, а справедливість критичних зауважень – про високі критерії в оцінці мистецьких явищ. Аналіз програм митця засвідчує прогресивність його поглядів.
Наголошено, що активна виконавська діяльність колективу Д. Ахшарумова стала першою вдалою спробою у справі популяризації симфонічної музики серед широких верств населення периферії. Систематичні виступи симфонічного оркестру сприяли підвищенню загальнокультурного рівня публіки, що, своєї черги, забезпечувало сприйняття і розуміння творів різних стильових напрямків. Наслідком активної пропагандистської діяльності оркестру Д. В. Ахшарумова стало виникнення мистецьких спілок аматорського чи напіваматорського характеру: Спілка любителів симфонічної музики у Кременчуці (1900); музичний гурток у селі Гожули (1915).
У підрозділі представлена динаміка концертно-гастрольної роботи симфонічного оркестру Полтавського відділення ІРМТ. За шістнадцять років колектив улаштував 434 концерти, з них – 392 симфонічні концерти і 42 камерних зібрання лише у самій Полтаві, а також – 300 концертів під час гастрольних поїздок. Надзвичайно активна гастрольно-концертна діяльність, яку послідовно здійснював цей колектив, сприяла практичній реалізації ідеї Д. Ахшарумова щодо створення першого пересувного симфонічного оркестру.
У висновках до підрозділу зауважено, що діяльність Полтавського симфонічного оркестру є визначною насамперед стосовно популяризації у провінції академічної музики. Висока організованість, ініціативність керівника й учасників оркестру здобули заслужене визнання на Полтавщині і за межами регіону. Просвітницька діяльність колективу, спрямована на пропаганду найкращих зразків класичної музичної літератури, відіграла велику роль у формуванні мистецьких уподобань і музичних смаків публіки не лише Полтавщини, а й багатьох найвіддаленіших куточків Російської імперії.
У підрозділі 3. 2. «Діяльність музичних класів і музичного училища Полтавського відділення ІРМТ як етап професіоналізації музичної освіти регіону» підкреслено провідну роль музичних класів (1902) і музичного училища (1904) Полтавського відділення ІРМТ у процесі інституційного становлення і професіоналізації культурно-освітньої та музичної сфер регіону. Детально розкриті позитивні і негативні фактори суто регіонального розвитку музично-освітніх закладів системи ІРМТ. Підкреслено, що визначна роль у цьому належала її керівникам, які творчо ставилися до вирішення важливих освітніх завдань. Організаційні новації директора училища Д. Ахшарумова дозволили суттєво підвищити рівень підготовки учнів усіх відділень, а також вирішити низку інших проблем, зокрема, зменшити плинність учнівського складу, збільшити фінансові надходження, навіть відкрити окремий клас – військового інструментування. Високий рівень викладання забезпечувався залученням до роботи кваліфікованих викладачів – випускників європейських і російських консерваторій. Учнівський оркестр і оперна студія були не лише школою практики для майбутніх музикантів-артистів, а й виконували просвітницькі функції: активна гастрольно-концертна діяльність учнів сприяла ознайомленню широких верств населення із творами відомих зарубіжних та українських композиторів.
Здійснений у дисертаційній роботі аналіз навчальних програм із музичних дисциплін виконавського і теоретичного циклів підтверджує орієнтацію діяльності Полтавського училища на високі професійні стандарти аналогічних європейських і російських освітніх установ. Серед авторів запропонованих у програмі підручників із музично-теоретичних дисциплін – імена видатних учених-теоретиків й істориків, навчальні праці яких перекладалися різними мовами, багаторазово перевидавалися. У програмах з виконавських дисциплін також представлені репертуарні збірки, інструктивні й методичні праці музикантів, які мали багаторічний досвід педагогічної і концертної роботи. Дворічний курс драми, викладання якого не було властиве освітнім закладам системи ІРМТ (цей факультет був лише в Музично-драматичній школі Миколи Лисенка), свідчить про орієнтацію училища на національні пріоритети.
Розпочавши свою діяльність як «школа оркестрових музикантів» із суто практичними завданнями підготовки виконавців для потреб оркестру Д. Ахшарумова, музичне училище згодом стало потужним осередком культури у регіоні. Високий рівень викладання закладу не лише відповідав освітнім вимогам музичних училищ, а й перевищував їх, що дало підстави 1917 року порушити питання про реорганізацію його у консерваторію. |
