Гончарські осередки Кульчина та Рокити кінця ХІХ – ХХ стОЛІТЬ (Історія, типологія, художні особливості)



title:
Гончарські осередки Кульчина та Рокити кінця ХІХ – ХХ стОЛІТЬ (Історія, типологія, художні особливості)
Альтернативное Название: Гончарные ячейки Кульчина и Годы конца XIX - ХХ веков (История, типология, художественные особенности)
Тип: synopsis
summary:

· У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.


У першому розділі “Аналіз літератури. Джерела і методика дослідження” висвітлено найважливіші здобутки вітчизняних і зарубіжних науковців у контексті обраної теми, зроблено огляд літературних і архівних матеріалів, розкрито джерельну базу і методику роботи.


Критичний аналіз праць дослідників підтвердив недостатність наукової розробки теми. Важливими для виявлення етапів становлення і розвитку гончарства Кульчина і Рокити стали роботи статистично-економічного характеру О.Братчикова (1868), А.Забєліна (1887), М.Столпянського (1866), Л.Крушинського (1867). Вони дозволили прослідкувати еволюцію гончарного виробництва на Волинському Поліссі.


Вперше процеси формування гончарства у Кульчині описані Я.Оринжиною (1927) та О.Прусевичем (1928, 1929). Історико-етнографічні та природно-кліматичні умови розвитку промислу Кульчина і Рокити висвітлені Е.Рахлом (1935, 1937), Р.Краєвським (1935). Однак роботи науковців кін. ХІХ - поч. ХХ ст. носили інформативний характер.


Історико-археологічним питанням гончарства Волинського Полісся присвячені нечисленні праці В.Антоновича (1901), О.Цинкаловського (1961, 1984, 1986), Ю.Кухаренка (1968), В.Гупало (1985), Г.Охріменка (1985, 1995), В.Коноплі (1993), М.Кучинка (1995). Значна кількість археологічних матеріалів з теренів Ківерцівського і Старовижівського районів Волинської обл. засвідчує багатотисячолітній розвиток кераміки регіону і потребує невідкладних досліджень.


Фактологічне значення у з’ясуванні питань виникнення осередків Кульчина і Рокити мають церковні літописи, географічно-економічні описи, клірові відомості.


Загальні напрямки дослідження мистецької своєрідності Кульчина і Рокити окреслили К.Матейко (1959), Ю.Лащук (1970, 1992), Р.Мотиль (2000). Вивченню традицій поліського гончарного промислу присвячені розвідки працівників музейних і наукових установ Києва, Львова, Луцька, Опішного, зокрема Л.Орел (1991, 1993), Д.Фіголя (1953), Г.Івашків (1995), Н.Гатальської (1999), С.Папети і В.Самарського (1995).


Питання технології поліського гончарства порушують Ю.Лащук і С.Мілюченков (1988), І.Веремійчик (1995), К.Зубчук (1981), І.Савко (1983), Л.Солтисюк (1998), проте їх студії мають етнографічний характер.


Наукових монографічних праць мистецтвознавчого спрямування, безпосередньо присвячених гончарству Кульчина і Рокити, дисертантом не виявлено. Збережена донині сукупність пам’яток, часто неатрибутованих, засвідчує фрагментарне висвітлення в літературі питань мистецької спадщини гончарів Волинського Полісся. Серед студій наукового характеру слід відмітити рукописні та друковані матеріали Ю.Лащука (1969, 1992), роботи Р.Захарчук-Чугай (1985), Л.Орел (1991), І.Пошивайла (2002).


Огляд історіографії досліджуваної теми виявляє наявність незначного матеріалу про гончарство Волинського Полісся переважно археологічного, історико-етнографічного і економічно-статистичного характеру. Науковцями зроблено лише поодинокі спроби подати з позицій мистецтвознавства певні аспекти кераміки регіону загалом. Проте важливі центри гончарного виробництва, зокрема Кульчин, Рокита, Згорани, Нудиже та ін., досі не стали предметом серйозних досліджень.


Джерельною базою роботи є комплекс літературних, архівних, експедиційних матеріалів і музейних колекцій Луцька, Києва, Львова, Санкт-Петербурга, Опішного, Старої Вижви, Жидичина, Рокити, Дубечного. Першоосновою для формування джерельно-інформаційної бази стали польові матеріали дисертанта 2000-2005 рр., зібрані на Волинському Поліссі (Кульчин, Рокита, Жидичин, Дубечно, Стара Вижва та ін.). Увагу приділено аналізу архівних матеріалів Волинської і Житомирської обл., Центрального державного історичного архіву України, що вперше вводяться у науковий обіг.


Для вирішення поставлених завдань використано системний та історико-порівняльний методи. Простежити процеси виникнення і розвитку гончарства у загальноукраїнському контексті дозволив ретроспективний метод. Методи мистецтвознавчого, формально-типологічного, художньо-композиційного аналізів застосовано для виявлення закономірностей формування художніх особливостей кераміки Кульчина і Рокити.


Дисертація є першою спробою на основі інтердисциплінарних досліджень висвітлити питання історії виникнення і розвитку гончарства Кульчина і Рокити, технологічних засад створення кераміки, принципів формотворення і декорування виробів цих осередків кін. ХІХ-ХХ ст.


У другому розділі “Основні етапи становлення і розвитку гончарства Кульчина та Рокити” висвітлено витоки й основні етапи становлення осередків Кульчина і Рокити, періоди їх інтенсивного розвитку та згасання. Відмінності у формуванні гончарства зумовлені природно-географічними, господарсько-естетичними і соціально-економічними чинниками, що підтвердили археологічні знахідки, кераміка періодів середньовіччя, ХVIІI-ХІХ і ХХ ст.


З часів неоліту процес становлення керамічного виробництва Волинського Полісся відбувався під впливом контактів різних археологічних культур (волинська неолітична, лінійно-стрічкової кераміки, пізньотрипільська, стжижівська, тшцінецько-комарівська та ін. культури). Широкий спектр форм (від масивних гостродонних горщикоподібних до вишуканих кулястих та яйцеподібних плоскодонних посудин), техніки декорування (витискування, малювання, лощення) і композиційні елементи (лінії, мотиви сітки, сосонки, зиґзаґу, хрестоподібні графеми), властиві кожній археологічній культурі, знайшли втілення у гончарстві Кульчина і Рокити наступних періодів. Аналіз давньої кераміки засвідчив побутування на всій території Волинського Полісся виробів із заглибленим і лощеним декором геометричного характеру, у південних районах – спорадичну появу на кераміці розписних елементів.


Слов’янські пам’ятки VІІІ-ІХ ст. (культура Луки-Райковецької) ознаменували поширення гончарного посуду, виготовленого на ручному крузі. Археологічні і літературні матеріали дозволили стверджувати, що суто традиційні особливості форм і декору глиняних виробів Кульчина і Рокити можна прослідкувати вже з часів ХІІ-ХІІІ ст., коли, ймовірно, започатковується художня і виробнича традиція гончарства ХІХ-ХХ ст.


Перші літературні згадки про Кульчин і Рокиту зафіксовано у документах ХVІ ст. Пам’ятки кераміки ХV-ХVІІІ ст. засвідчили збереження основних форм посуду і засобів декорування, властивих виробам Київської Русі. Строгість і вишуканість форм димленого начиння, своєрідні лощені, ритовані, тиснені візерунки, застосування свинцевих полив показали, що поліські гончарі відтворили усе найхарактерніше з минулих історичних періодів.


Найвищий розквіт кераміки спостерігався в другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. Аналіз політичних, соціально-економічних, культурно-естетичних чинників діяльності населення Волинського Полісся дозволив виділити основні етапи розвитку гончарного ремесла:


1) Кінець ХІХ ст. – 1939 р. Реформа 1861 р. сприяла активізації народних ремесел, які на поч. ХІХ ст. задовольняли лише побутові потреби селян. Захоплення західних обл. України Польщею (1920-1939 рр.), занепад промислового виробництва і далі стимулювали інтенсивний розвиток гончарства. Домашнє виготовлення начиння змінилося дрібнотоварним виробництвом. Розширився асортимент посуду за рахунок появи форм, характерних для міського побуту. Активізація промисловості кін. 1930-х рр. спричинила повільний занепад сільського гончарства.


2) Передвоєнні та воєнні роки (1940-1944). Зростання обсягів фабричного виробництва кераміки у передвоєнні роки обумовило скорочення асортименту гончарної продукції, проте викликала підвищення її художнього рівня за рахунок використання полив. Подальший розвиток ремесла пов’язаний з появою артілей, де тепер виготовляли лише прості побутові вироби. Зменшення кількості гончарів, руйнування господарств під час війни викликали чергову кризу гончарного промислу.


3) Повоєнний етап (1945-1960-ті рр.) Низький рівень розвитку промисловості, нестача на ринку вжиткового посуду в перші післявоєнні роки сприяли відновленню артільної діяльності гончарів, яка забезпечила виготовлення різноманітних форм ужиткового посуду, покращення системи декорування. Вироби 1950-х – поч. 1960-х рр. за місцевою специфікою і мистецькими ознаками можна поставити в один ряд з керамікою Гавареччини, Шпиколосів, Кременця та ін.


4) 1970-1990-ті рр. Розквіт гончарства Кульчина і Рокити у кін. 1960 – на поч. 1970-х рр. різко змінився занепадом через несприятливі для народного мистецтва соціально-економічні та політичні заходи: заборону індивідуальної торгівлі, значні податки з гончарів. Спроби уряду в 1970-90-х рр. відродити народні ремесла і поставити їх на промислову основу не дали бажаних результатів. Яскравим прикладом непродуманої політики стала діяльність рокитянського гончарного цеху (1971-1993).


5) Кінець ХХ ст. Дослідження засвідчили поступове згасання гончарних осередків Кульчина і Рокити. Сьогодні державні установи приділяють недостатньо уваги народним художнім промислам. У нових суспільно-політичних умовах, де переважає приватна власність, керівна влада ще не створила відповідної матеріальної і моральної підтримки гончарству Волинського Полісся, яке завдяки яскравим регіональним ознакам є видатним явищем у декоративному мистецтві України.


У третьому розділі “Формування локальних художніх особливостей народної кераміки Кульчина і Рокити” вперше висвітлено художні особливості кераміки Кульчина і Рокити кін. ХІХ-ХХ ст., що виявляються у технологічних традиціях гончарства, формотворенні та декоруванні виробів.


Специфіка гончарства Кульчина і Рокити полягає у використанні фізико-хімічних, пластичних і декоративних властивостей глин. Основні етапи виготовлення – від добування сировини до випалу – впливають на якість і художні особливості кераміки. Відмінності гончарного циклу в Кульчині та Рокиті, які формують виріб як мистецьку цілісність, полягають у технології обробки поверхні (малювання і поливання поливою у Кульчині, димлення і лощення – у Рокиті), характері випалу і конструкції печей (окислювальний випал у двох’ярусному горні в Кульчині, відновний – у печі без черіня в Рокиті).


Художньо-технологічні особливості гончарства регіону проявляються у взаємозв’язку технік формотворення (формування на ножному гончарному крузі, ручне ліплення, набивання глини у форми) і художніх технік обробки поверхні (заглиблене декорування, лощення, малювання). Спосіб формування з цільного шматка глини на ножному гончарному крузі у кін. ХІХ-ХХ ст. відіграє домінуючу роль. Основними факторами творення зручних, конструктивно і художньо досконалих виробів є дотримання антропометричних параметрів, врахування функції предметів і локальних традицій формотворення. Засобом виразності гончарного твору, виконаного технікою ручного ліплення, виступає фактура поверхні. Придатність глини до зміни форми обумовлює використання традиційних на Поліссі технік декорування – ритування, штампових відтисків, пальцевих і паличкових вдавлень.


Нову якість і мистецьку довершеність глиняний виріб набуває після термічної обробки, яка виступає важливим фактором утворення кольору черепка. Застосування відновного випалу в Рокиті зумовило побутування димленої кераміки, окислювального у Кульчині – світлоглиняних виробів. Використання поливи з середини ХХ ст., яка виконувала захисну і декоративну функцію, викликало скорочення кількості димленого начиння. З поч. ХХ ст. світлоглиняна і полив’яна кераміка стали переважати на південних теренах Волинського Полісся, хоча на півночі регіону до кін. ХХ ст. поряд із полив’яною традиційно побутували димлені речі.


Типологія виробів Кульчина і Рокити, сформована згідно принципів морфологічної класифікації (за М.Станкевичем), дозволила виділити такі родові форми – посуд, інші предмети побутово-господарського призначення, іграшки; 18 типологічних груп і понад 50-ти типів виробів.


Найчисельнішим у поліському гончарстві є посуд. Порівняння начиння відкритого типу (мисок, друшляків) південної і північної частин території дозволяє стверджувати, що вироби з Кульчина більш приземкуваті з ширшим денцем на відміну від рокитянських. Локальні особливості осередків проявляються у формотворенні макітер, ринок, форм для випікання. Начиння закритого типу (горщики, глечики, пушки) характеризується видовженістю пропорцій (Кульчин), приземкуватістю (Рокита). Найширше місце тулуба виробів закритого типу з Кульчина дорівнює висоті, у Рокиті ця величина збільшується, що визначає ступінь їх профільованості. Для північних районів Волинського Полісся (Рокита, Нудижи, Качин) характерне розміщення найширшого місця черева посередині або вище середини предмета, тоді як у південних частинах регіону (Кульчин) ця лінія різко переміщається вгору, що позначається на пропорціях виробів.


Аналіз типологічних ознак іграшок та інших виробів побутово-господарського призначення засвідчив відносну сталість їх форм. Споріднені функціонально-конструктивні та декоративні особливості творів Кульчина і Рокити визначили регіональну самобутність традиційної поліської кераміки.


Мистецтвознавчий аналіз декорування виробів Волинського Полісся дозволив виявити базові графеми (лінії, крапки, сітки, сосонки, солярні знаки тощо), які зберегли первісну архітектоніку, але втратили семантичне значення. Димлений посуд характеризується поширенням мотивів сосонки, вертикальних і нахилених смуг, сітки, виконаних технікою заглибленого декорування та лощення. У рокитянських виробах переважають лінійні структури із вертикальним нанесенням елементів і рослинно-геометричні композиції. Локальною відміною є зображення хрестоподібних графем і солярних знаків на денцях мисок.


В оздобленні світлоглиняного начиння (Кульчин) домінують техніки заглибленого декорування та малювання. Історично-хронологічну стійкість мають прості елементи – крапки, риски, прямі та хвилясті лінії, хвильки, головними типами композицій виступають крапкові, лінійні та лінійно-хвилясті, аналогічні декору Київської Русі.


У роботі прослідковано взаємозв’язок декору з формами предметів, систематизовано основні типи орнаментальних композицій. Для відкритого посуду Рокити (миски, макітри, тарілки) характерні розетковий і концентричний характер розміщення декору, для Кульчина – каймовий. У посуді закритих форм (горщики, збанки, гладишки та ін.) виділено два типи композиційного розміщення орнаменту: фризовий із горизонтальною зональністю елементів (Кульчин) і фризовий із вертикальним членуванням форми (Рокита).


Приділено увагу термінології поліського гончарства. Крім загальновідомих на Україні, гончарні вироби мають свої локальні назви, які визначають світоглядно-естетичні норми та художні особливості творів. Географічний ареал побутування місцевих лексем вказує на культурні зв’язки із сусідніми територіями Білорусі, Волині, Польщі.


У четвертому розділі “Творчість провідних гончарів у контексті формування художніх особливостей народної кераміки Кульчина і Рокити кінця ХІХ-ХХ ст.” вперше проаналізовано традиційні та індивідуальні риси творчості майстрів у контексті формування локальних художніх особливостей народної кераміки осередків Кульчина і Рокити кін. ХІХ-ХХ ст. Розкрито проблеми розвитку поліського гончарства у ХХ ст., окреслено заходи збереження художніх традицій. За матеріалами досліджень укладено покажчик народних гончарів із зазначенням основних напрямків їх діяльності.


У гончарстві осередків Волинського Полісся кін. ХІХ-ХХ ст. помітні два взаємопов’язаних явища: традиційність і новаторство. Гончарство Кульчина і Рокити представлене творчістю майстрів старшого покоління – Никанора і Касіяна Вінцюків, Прокопа Зарадюка, Лук’яна і Петра Черешнюків, Володимира Ковальчука, Кирика Гаврилюка, Іларіона і Данила Морозів, Василя Курилюка та ін., специфіка творчості яких полягає у виготовленні ужиткових речей із традиційно сталими формами і елементами декору. Індивідуальний підхід виявлено у формотворенні (силуети, характер побудови вінців, кріплення вушок тощо) і декоруванні (варіативність композицій з традиційних графем), що надавало побутовим виробам мистецької виразності. Політичні та соціально-економічні явища визначили поступовий відхід гончарів від виготовлення місцевої кераміки і зумовили низку кризових явищ у народному традиційному гончарстві Волинського Полісся.


Одним із можливих шляхів його розвитку у сучасних умовах виступає творчість молодого покоління художників-керамістів кін. ХХ – поч. ХХІ ст. В.Кусика, В.Ленартовича, І.Панкова, Є.Боярчука, які представляють новаторський напрямок. Сплав народних традицій і професійної майстерності керамістів набуває на сьогоднішньому етапі творчо-експериментального характеру. Однією із суттєвих рис гончарства кін. ХХ ст. стає перевага сувенірності та декоративності над ужитковістю.


 


Для відновлення гончарного ремесла на Волині та Волинському Поліссі доречно продовжити дослідження мистецької спадщини гончарів, забезпечити передачу мистецького досвіду молодшому поколінню, запровадити сучасні методи підприємництва в галузі гончарного промислу тощо. Наголошуємо на головній ролі держави у пошуку оптимальних шляхів вирішення сучасних проблем традиційних осередків народного мистецтва. Важливим її завданням є не лише збереження традицій, але й надання їм нових співзвучних нинішньому часові імпульсів і забезпечення почесного місця народному гончарству в духовній культурі українського народу.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины