СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ В 20-90-ТІ РОКИ ХХ СТ



title:
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ В 20-90-ТІ РОКИ ХХ СТ
Альтернативное Название: СТАНОВЛЕНИЕ И РАЗВИТИЕ СОЦИОЛОГИИ ИСКУССТВА В УКРАИНЕ   В 20-90-е годы
Тип: synopsis
summary:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання; визначено об’єкт і предмет дослідження, подано відомості про зв’язок роботи з науковими програмами, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну, практичне значення, апробацію та впровадження здобутих результатів у практику, надані відомості про публікації та загальну структуру дисертаційного дослідження.


У першому розділі “Стан наукового дослідження теми та її джерельна база” аналізується ступінь наукової розробленості проблеми в історичному аспекті. Приділяється особлива увага аналізу джерел і літератури як західної, так і радянської, традиції розвитку соціології мистецтва. В центрі дослідження знаходиться література, присвячена основним концепціям становлення та розвитку соціології мистецтва та соціомистецьких підходів в Україні, починаючи з періоду протосоціології і до кін. ХХ ст., як вони складалися в соціології, естетиці, мистецтвознавстві.


Показано на основі вивчення джерел, що довгий час соціологія мистецтва у формі соціологічних підходів розвивалась у межах інших наук (мистецтвознавства, естетики), не усвідомлюючи свого предмету. Проблемам інституціалізації української соціології мистецтва в історичному аспекті не присвячено жодної спеціальної роботи, хоч підходи до її періодизації зроблені І.Іваньо. Розглядається значний корпус джерел по формуванню соціології театру (Лесь Курбас, С.Паламарчук, П.Рулін), соціології літератури (Д.Балика, М.Грушевський, Г.Сивокінь) та ін. Особлива увага в аналізі літератури приділяється спадщині 20-х р. (М.Грінченка, Я.Полфьорова, В.Юринця та ін). Проаналізовані методологічні засади дослідження формування соціології мистецтва в Україні у творчості В.Гриба, І.Іваньо, О.Лановенка та ін.


Джерельну базу дослідження, крім літератури, складають також матеріали державних архівів, матеріали журналів і преси відповідних періодів.


Зроблено висновок про невирішеність поставленої проблеми і необхідність застосування до її дослідження комплексного підходу і включення історичних, соціологічних і культурологічних аспектів дослідження.


У другому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження процесу розвитку соціології мистецтва”, що складається із 2-х підрозділів, розглядаються методологічні проблеми взаємозв’язку соціології та історії, становлення соціології мистецтва та її предмета як методологічна основа дослідження історії розвитку соціології мистецтва в Україні.


Значна увага приділяється обґрунтуванню взаємозв’язку соціологічних та історичних досліджень та формуванню проблематики соціології мистецтва на перетині історії соціології і історичної соціології. В роботі показано, що реально відбувається не тільки рух історії, етнографії до соціології, але й поширення методів соціологічного дослідження на історичні дослідження. Розкрито єдність історії і соціології, що уособлена в діяльності М.Грушевського, який є одним із засновників соціологічного методу в історії української літератури. Розкривається необхідність врахування у дослідженні досвіду формування західної і радянської соціології мистецтва не тільки в історичному, але і в теоретико-методологічному аспектах як основи історико-культурологічного дослідження теми. Особливо важливо виділити період протосоціології мистецтва, бо соціологія мистецтва зароджується у формі соціологічних підходів в межах мистецтвознавства, естетики та інших наук.


Історичний аналіз становлення західної соціології мистецтва проводиться шляхом визначення пануючих тенденцій та етапів розвитку її національних шкіл, в намаганні виділити спільне у їх розвитку та насамперед методологічні засади.


Зародження соціального та соціологічного підходу у вивченні мистецтва прослідковується у французькій соціології мистецтва вже з ХІІІ ст. (де Груші) і продовжується у акцентуванні на ролі природного і соціального середовища у працях Д.Дідро, Ж.-Б.Дюбо, Ж. Де Сталь, Ж.Руссо, О. де Бальзака та К.А.Сен-Сімон. А пізніше І.Тен, обгрунтовуючи роль середовища та епохи в розвитку мистецтва, вводить важливе положення, яке набуло визнання у ХХ ст., про соціальну детермінованість мистецтва. В період 70-90-х р. ХІХ ст. відбувається зближення естетичної проблематики не тільки з соціологією, але й із соціальною психологією (Г.Тард та ін.). У 80-і р. ХІХ ст. Ж.М.Гюйо, Ш.Лало прагнуть синтезувати філософсько-естетичний, соціологічний і соціально-психологічний підходи. В ІІ пол. ХХ ст. французька соціологія мистецтва складається як цілісна галузева наука у єдності своїх теоретичних основ і емпіричних досліджень (А.Моль, Ж.П.Сартр, А.Фосийон, П.Франкастель). У взаємодії зі французькою школою відбувається й становлення німецької соціології мистецтва, яка у формі соціологічного підходу складається у творчості І.Вінкельмана, Й.Гердера. (“протосоціологія”). Як і у Франції, у Німеччині на поч. ХХ ст. формується естетика соціологічної орієнтації, яка тяжіє до інституалізації її в соціологію мистецтва (В.Гаузенштейн, Г.Зіммель), виділяється на мистецтвознавчій основі соціологія музики (М.Вебер). Л.Шюкінг, як і Гаузенштейн, знаходячись на позиціях соціологічного редукціонізму, разом з тим започатковує інституціональний підхід, який у 50-х р. ХХ ст послідовно розвиває А.Хаузер. У цей період відбувається переорієнтація досліджень на емпіричні методи. Для німецької соціології мистецтва, яка сформувалась у ІІ пол. ХХ ст., характерним є методолого-теоретичний підхід на основі традицій соціальної філософії та естетики, а також власної соціологічної традиції.


У роботі доведено, що починаючи з епохи Просвітництва існує багато спільного в соціологічному аналізі мистецтва в Англії і США. Зв’язок мистецтва з соціальними відносинами прослідковується в англійській науці, починаючи з творчості Е.Берка, продовжуючись в творчості А.Сміта, Г.Хоума, а пізніше – Г.Спенсера. Для англо-американської соціології мистецтва характерний значний розвиток позитивістсько-орієнтованих емпіричних досліджень. Предметом соціологічних досліджень стає феномен масової та культури в мистецтві із застосуванням структурно-функціонального аналізу (Дж.Дікі, М.Ітон, Т.Коен та ін.), а переважаючою направленістю цієї соціології мистецтва є її емпіричність та намагання побудувати свої теоретичні концепції на цій основі (Дж.Барнет, Данкан та ін.).


У ХХ ст. для розвитку західної соціології мистецтва стає характерним посилення і поглиблення її взаємозв’язків з естетикою і, особливо з мистецтвознавством. Але соціологія мистецтва поступово створює свою теорію на власній основі з урахуванням взаємозалежності рівнів соціомистецького знання, взаємозв’язку соціологічного і художнього, соціального і соціологічного. У західній соціології мистецтва впродовж першої третини ХХ ст. в основному формуються, виділяючись у самостійну сферу досліджень, соціологія літератури, соціологія театру, а в 40-50-х р. – соціологія музичного мистецтва. Наприк. ХХ ст. соціологія мистецтва як галузева соціологія набуває своєї цілісності, формуючи свою теорію середнього рівня і спираючись на основні чотири соціологічні парадигми. Перша, позитивістська, шукає закономірності, відмовляючись від естетичної специфіки мистецтва, друга розуміюча (інтерпретативна) – прагне визначити суб’єктивні смисли твору, третя – критична – визначає соціально-класові залежності і диференціації, а четверта – постмодерністська – аналізує аудиторії і сприйняття мистецтва у зв’язку з явищем зростаючого консьюмеризму, його впливу на соціальну ідентичність. Складаються в ній і два підходи – відображаючий і формуючий, які все більше тяжіють до синтезу, пошуку соціально-естетичної основи багатовимірності соціально-художнього.


Проведений аналіз має методологічне значення для розкриття формування, специфіки і засад дорадянської, радянської і пострадянської соціології мистецтва. У роботі розкрито, що зародження соціології мистецтва в Росії (період протосоціології) відбувається в кін. ХІХ – поч. ХХ ст.


Інтенсивне становлення і розвиток соціології мистецтва в 20-х р. ХХ ст., на відміну від західної, відбувається в нових соціальних умовах попиту на соціологічні дослідження, породжених новою соціокультурною реальностю. У роботі обгрунтовується положення, що в 20-і р. ХХ ст. при певному домінуванні в соціології мистецтва соціологічного редукціонізму, на відзнаку від західної соціології, одночасно існував інституціональний підхід і значно розвивалась емпірична соціологія, які взаємно збагачували один одного. В нових соціальних умовах соціомистецькі дослідження характеризуються ідеологічно-прагматичною направленістю. Показано, що при певних спрощеннях і однобічності, концепція соціології мистецтва Г.В.Плеханова не може бути віднесена, як вважають окремі автори, до передісторії соціології мистецтва, а є однією із розвинених на той час теорій. Соціологічний ідеологічно-класовий підхід стає всезагальним не тільки в мистецтвознавстві, але і в естетиці. При певних недоліках емпіричних досліджень мистецтва 20-х р. їх рівень в цілому не може бути трактованим як вульгарний, бо в ці роки, за визначенням С.М.Плотнікова, соціомистецькі дослідження в Радянському Союзі значно випереджували подібні розвідки в Західній Європі і США.


У роботі розкрито, що практично-перетворювальна спрямованість суспільства стимулювала розвиток прикладних досліджень в соціології мистецтва, вела до трансформації соціології мистецтва в соціологію художньої культури, певного відриву соціологічної практики від теорії. Розкрито, що у 20-і р. відбувався надзвичайно інтенсивний розвиток соціології мистецтва у її важливіших напрямках, перехід від протосоціології до власне соціології мистецтва і соціології художньої культури у її галузевих різновидах, переважно емпіричного спрямування.


30-і р. ХХ ст. характеризуються спробами доповнення до класовості нової ідеологічної функції мистецтва на базі народності. З ІІ пол. 50-х р. в Росії відновлюються теоретичні обгрунтування соціології мистецтва, а в 60-х р. розпочинаються її емпіричні дослідження.


В 60-80-і р. ХХ ст. теоретична і емпірична соціології мистецтва СРСР, хоч і визначаються у своїх галузевих різновидах, але багато в чому розвивались незалежно одна від одної. В 70-х – поч. 80-х р. ХХ ст. в СРСР відбувається розширення предмета соціологічних досліджень, формується інституційна структура галузевих соціологій мистецтва, в межах яких набувають єдності теорії середнього рівня та емпіричні дослідження, в характерних для 80-х р. масштабних системних комплексних дослідженнях регулятивно-управлінського спрямування.


Подано аналіз специфіки цих досліджень, набуття соціологією мистецтва в СРСР вже з 60-х р. рис соціології художньої культури, а у 70-80-х р. нових культурологічних вимірів і функцій. У 90-і р. ХХ ст. у пострадянський період відбувається певний спад у її розвитку, пов’язаний з новою епохою розвитку суспільства, формуються нові галузі знань (соціологія економіки мистецтва та ін.), долається однобічность марксистської методології.


У роботі визначаються методологічні засади дослідження розвитку соціології мистецтва в Україні, етапи становлення соціології мистецтва на Заході і в СРСР, критерії сформованості соціології мистецтва, характер і зміст її міжпредметних зв’язків, її різновиди від філософсько-естетичної до галузевої соціології мистецтва, аналізуються існуючі визначення предмета соціології мистецтва і її концепції (Ю.М.Давидов, В.О.Конев, А.Л.Куклін, Л.І.Новожилова, Ю.В.Перов).


Як висновок розділу обгрунтовується, що об’єктом соціології мистецтва є соціально-художня сфера, а предметом – соціально-художня реальність. Основу функціонування соціально-художньої сфери складає система “художнє виробництво-художня потреба-художнє споживання”, у якій художня потреба виконує системоорганізуючу роль. Художня діяльність розглядається в системі соціально-художніх відносин основних (митець, публіка, критика) і неосновних її суб’єктів та у взаємодії з інститутами художньої сфери, які й формують певний рівень художньої культури, соціально-художнє середовище, ціннісно-регулятивну систему та її різновиди. Соціально-інституціональна складова забезпечує рівень функціонування художньої культури. На основі такого підходу аналізується формування української соціології мистецтва.


Третій розділ “Особливості становлення і розвитку соціології мистецтва в Україні в 20-90 рр.)”, який складається з двох підрозділів, охоплює не тільки загальні проблеми, але й різновиди соціології мистецтва у їх історичному становленні. При вивченні загальних проблем становлення і розвитку соціології мистецтва в Україні в ці роки розглядається соціально-культурний контекст історичного розвитку соціології мистецтва в Україні, шість ознак її сформованості та основні періоди її розвитку. З’ясовано, що період до 20-х р. ХХ ст. стосовно формування соціології мистецтва характеризується як цілісно не визначений; 20-м р. притаманна трансформація протосоціології мистецтва у власне соціологію мистецтва і її галузі; 30-50-і р. – це соціоідеологізований період на базі принципу народності, коли спадкоємний розвиток соціології мистецтва був перерваний; 60-і р. – період відновлення емпіричних досліджень соціології мистецтва; 70-80-і р. ХХ ст. – час її найбільш інтенсивного розвитку, поєднання теоретичних і емпіричних досліджень і в основному формування соціології мистецтва як самостійної галузевої соціології. ІІ пол. 80-х років (період перебудови) визначається як час соціальних експериментів і нових методологічних пошуків. У 90-і р. в основному завершується інституціалізація соціології мистецтва в Україні на широкій методологічній основі та пошуку своєї національної специфіки, зв’язку з новою художньою реальністю.


У роботі аналізуються особливості формування соціології мистецтва в Україні у 20-і р. ХХ ст. як такої, яка була породжена потребами соціальних перетворень і становлення якої відбувалось одночасно у формі протосоціології, шляхом застосування соціологічного підходу у мистецтвознавстві і естетиці, і складання власне соціології мистецтва. Показано, що становлення соціології мистецтва було синтезом соціологічних пошуків в потебніанстві, формалістичній школі, соціальній естетиці, мистецтвознавстві, літературознавстві переважно на основі марксистської методології, розробки теорії впливу соціального середовища на творчість митця. В цей час пропонуються ідеї соціальної естетики та комплексного вивчення художньої творчості (Б.Подольський). У ході аналізу розкрито визначну випереджуючу свій час роль В.Юринця в розробці методологічних основ соціології мистецтва, яка розглядалась ним як складова науки про культуру. Він значною мірою долає обмеженість плеханівського “соціального еквіваленту” художнього твору, показує, що соціальна чинність мистецтва прямо пропорціональна художності, вважає, що соціологія мистецтва має створювати важливі умови для розвитку естетики, розкриває взаємозв’язок соціального і естетичного, закладаючи певною мірою методологічні основи емпіричних соціологічних досліджень мистецтва. В роботі показано, що у 20-і р. ХХ ст.складається інституційна система з емпіричних соціомистецьких досліджень у сфері театру, музики та розробки теоретичних засад соціології мистецтва (секція соціології мистецтва і літератури при ВУАН, Комісія соціології мистецтва і літератури та ін.).


У 30-50-і р., як і в СРСР, в Україні, разом із забороною соціології, припиняється й спадкоємний розвиток соціології мистецтва, яка існує в ідеологізованій формі дії принципу народності в мистецтві.


На відміну від російської соціології мистецтва, відновлення якої почалося з теоретичних форм рефлексії в кін. 50-х р., українська соціологія мистецтва починає поступово відроджуватися в 60-і р. насамперед емпірично, в системі переважно соціології вільного часу, художнього виховання та ін.


У цілому в 70-80-і р. формується соціологія мистецтва, як самостійна галузева дисципліна у всьому своєму складі, отримуючи імпульси розвитку від інших галузевих соціологій, але більшою мірою від соціологізованої естетики, мистецтвознавства, педагогіки (С.Д.Безклубенко, М.В.Гончаренко, С.Й.Гриця, І.А.Зазюн, С.Л.Катаєв, О.В.Лановенко, І.Я.Лисий, Л.Т.Левчук, В.П.Михалев, А.В.Орлов, С.В.Паламарчук, Л.І.Черкашина, Б.М.Шляхов та ін.), охоплюючи проблеми публіки, митця, доступності мистецтва, художніх потреб, художнього виховання, розвитку народної творчості. Формується притаманний українській соціології мистецтва комплексний підхід та органічний синтез естетичної і соціологічної методології з виходом в практику регулювання, програмування розвитку художнього життя та естетичного виховання. З 70-х р. відбувається поступова трансформація предмета соціології мистецтва в соціологію художньої культури, досліджується система функціонування мистецтва, детермінуюча роль художніх потреб на основі емпіричних досліджень всеукраїнського масштабу.


У І пол. 80-х р. в основних рисах завершується формування соціології мистецтва в Україні (соціальний статус і призначення мистецтва – О.Лановенко, система функціонування і розвитку мистецтва та предмет соціології мистецтва – О.М.Семашко та ін.). ІІ пол. 80-х р. пов’язана з суттєвими зрушеннями в соціомистецьких дослідженнях у період перебудови, емпіричними пошуками змін в художньому житті на матеріалі галузевих соціологій мистецтва (соціологія літератури, театру та ін.), визначенням взаємозв’язку мистецтва і ціннісних орієнтацій особистості (Р.Шульга).


У 90-х р. відбувається поглиблення вивчення синтезу соціоестетичного та соціологічного аналізу у працях естетиків Інституту філософії НАН України (В.Мазепа, К.Шудря, Р.Шульга та ін.). Досліджується соціологія мистецтва в структурі міжпредметних зв’язків (В.Гриб), розкривається зміст формування соціології художньої культури та риси складання нової соціально-художньої реальності, на емпіричному матеріалі визначаються особливості соціології естетичного виховання, соціологічні виміри художньої культури в системі дозвілля, інституалізуються різновиди соціології мистецтва (соціологія театру, соціологія літератури та ін.)


З’ясовано, що у 80-х р. склалася категоріальна система соціології мистецтва, її предмет, а близкість її в процесі формування до естетики зумовили прагнення дослідників фіксувати художню специфіку мистецтва соціологічними засобами, формувати “естетичну” соціологію.На сьогодні соціологія мистецтва знаходиться у стані трансформації її в соціологію художньої культури. Певна увага починає приділятися історії, становленню і розвитку галузей соціології мистецтва в Україні.


При дослідженні соціологія літератури розкривається історія її формування і розвитку як різновиду соціології мистецтва, який постає у взаємодії багатьох її розгалуджень (літературна соціологія, бібліотечна соціологія, соціологія літературного виховання, соціологія видання, поширення та колекціонування літератури та ін.). Проаналізовано її шлях від протосоціології ХVІІІ-ХІХ ст. до її предметного самовизначення у 20-і р. ХХ ст. і в основному, завершення формування у 80-і р. ХХ ст.


На основі проведеного аналізу джерел встановлено, що перші емпіричні соціологічні дослідження читача художньої літератури в Україні були проведені у 1866 р. та продовжуються у 80-х р. ХІХ ст. (Х.Алчевська, М.Павлик) аж до початку ХХ ст. (Б.Грінченко). Вагомим був внесок в соціологічне осмислення літератури М.Сумцова, О.Потебні, Лесі Українки, І.Франка. З’ясовано важливу і недооцінену роль М.Грушевського в обгрунтуванні необхідності зміщення центру дослідження історії словесності від філологічних до соціологічних наук, розкритті змісту соціологічного трактування літератури та вивченні її впливу на суспільство, дослідженні історії літератури в складі історії культури, що дає необхідні підстави вважати його одним із засновників соціології літератури в Україні.


Показано, що у 20-х р. одночасно складаються і взаємодіють різні види соціологічного знання про літературу та її рівні, закладаються основи не тільки літературознавчої соціології (О.Білецький, О.Полторацький, Б.Якубський та ін.), а й бібліотекознавчої соціології та соціології літератури в цілому (Кабінет вивчення читача – Д.Балика, К.Довгань, В.Іванушкін, Н.Фрідьєва та ін.). Утверджується нова методологія і методика, категоріальна система соціології літератури, які підкріплюються емпіричними масштабними дослідженнями. У 20-х р. ХХ ст. в Україні склалась доволі розвинена система соціології літератури, яка відновилась у 60-і р. (М.Захарченко, Г.Сивокінь тв ін.) як у формі бібліотечної соціології, так і літературної. У 70-і р. продовжується розвиток літературної соціології і посилюється утвердження соціології літератури (Г.В’язовський, Р.Громяк, М.Ігнатенко, Г.Сивокінь) при домінуючій ролі соціологів-літературознавців. Бібліотечна соціологія художньої літератури інтенсивно розвивається з 60-х р. З 1969 р., після утворення науково-дослідних підрозділів в обласних бібліотеках, із кожним новим десятиліттям вона поглиблює свої розробки, приділяючи значну увагу трансформаціям і функціонуванню української художньої літератури у 90-і р. (С.Зворський, В.Медведєва, Т.Новальська, О.Пилипченко, З.Савіна, В.Студенкова) і набуваючи рис соціології літератури. Вивчається система взаємовідносин письменника, критика і читача у 60-90-і р. (Г.Сивокінь, О.Семашко). Сформувався напрямок літературно-рецептивної соціології (Р.Громяк, Г.Сивокінь та ін.). Соціологія літератури, маючи своїм предметом динаміку соціально-літературної реальності, стає однією з найбільш розвинених галузевих соціологій мистецтва в Україні, продовжуючи також розвиватись у формах бібліотечної і літературознавчої соціологій.


Соціологія театру розглядається як одна з розвинених галузевих соціологій мистецтва, яка зароджується в Україні на поч. ХХ ст. і набуває найбільш інтенсивного свого розвитку, зосереджуючись насамперед, на вивченні глядача, у 20-і р. ХХ ст. Цей період виділяється майже одночасним існуванням розгалуджень протосоціології театру та театральної соціології, які переростали у соціологію театру і характеризувалися зосередженістю на завданні формування нової театральної аудиторії у зв’язку з розвитком нового мистецтва. У роботі доведено, що соціологія театру в Україні сформувалася під визначальним впливом концепції Л.Курбаса, реалізованої не тільки театральним об’єднанням “Березіль”, але і в дослідженнях, які проводились у театрах Одеси, Дніпропетровська, Харкова. З’ясовано, що за участі Л.Болобана, Л.Предславича, П.Руліна, Ю.Смолича та ін. відбувається розширення тематики досліджень у межах всієї театральної системи, яка охоплювала сільського глядача і театральну самодіяльність, явище самодіяльної “теакритики”, ефективність втручання глядача в театральний процес. Соціотеатральні дослідження активно впливали на театральний процес. Соціологія театру інституалізується і досягає у 20-і р. високого рівня, хоч її досвід ще цілком не освоєний наукою і практикою досьогодні (А.Лягущенко). У 60-і р. поновлення соціологічних досліджень театру відбувається як шляхом соціологічної орієнтації у підготовці спеціалістів з організації, планування та управління театральною справою у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого (І.Безгін) та із допомогою спорадичного вивчення театральної публіки (Запоріжжя, Чернівці, Київ).


У 70-і р. соціологія театру інституціонально формується (секція соціологічних досліджень театру при Українському театральному товаристві, а з 1975 р. Рада з питань економіки, соціології і організації театру, лабораторія організації творчих процесів Міністерства культури України – І.А.Зазюн), складається емпірична основа її розвитку на базі досліджень глядача та наукової організації театрального процесу. У 80-і р. відбувається поворот досліджень до цілісного вивчення театрального життя в Україні, до їх зв’язку з практикою, вивчення динаміки соціокультурних змін в українському театрі. Вивчається роль театру в соціалізації молоді (С.Паламарчук). Завершується в основних рисах формування соціології театру як самостійної галузевої соціології, предметом якої постає нова театрально-художня реальність і її показники.


У 90-і р. за єдиною програмою продовжується порівняльне дослідження динаміки соціокультурних показників діяльності українських драматичних театрів, розпочате у 80-і р. (І.Безгін, В.Ковтуненко, О.Семашко). В ці роки Н.М.Корнієнко розкриває соціокультурне підгрунття постмодерністських тенденцій в українському театрі 80-90-х р. ХХ ст., продовжуються дослідження публіки та нового соціокультурного контексту. В ці роки завершується формування соціології театру.


Аналізуючи шляхи розвитку соціології музики розглядається зародження соціологічного підходу в етнографії і етномистецтвознавстві, соціокультурні виміри в етномузикології та становлення і розвиток соціології музики в Україні 20-90-х р. ХХ ст. Установлено, що застосування соціологічних методів в етнології і фольклористиці сягає ХVІІІ ст., продовжується в кін. ХІХ – поч. ХХ ст. (М.Дикарів, М.Сперанський), а загальне соціологічне бачення фольклору складається на початку ХХ ст. у працях представників історико-порівняльного напрямку –В.Гнатюка, К.Квітки, Ф.Колеси, І.Франка, У 20-і р. ця традиція подовжується у творчості К.Грушевської, О.Курило, і діяльності Комісії з історичної пісенності та Культурно-історичної комісії Академії наук України. Значний внесок у соціологічну етномузикологію 70-90-х р. зроблено С.Й.Грицею, яка й досьогодні очолює цей напрямок. У цілому в 20-і р. пропонуються системні соціологічні підходи до аналізу української музичної культури, які кристалізуються у період протосоціології музики в соціологічний напрямок в музикознавстві і виходять за межі протосоціології, формуючи значною мірою соціологію музики (М.Грінченко, В.Довженко Б.Манжес, Б.Нейман, Я.Полфьоров та ін). Соціомузичних емпіричних досліджень проводилося порівняно з театром, значно менше, і вплив їх на мистецьке життя був не таким вагомим. У 20-і р. відбувається перехід від протосоціології музикм до музичної і музикознавчої соціології, але власне соціологія музики як галузева соціологія цілком не сформувалась. У роботі показано, що відновлення соціологічних підходів у музикознавстві відбуваєтьсч з кін. 50-х р., а з 60-х р. практикуються соціологічні емпіричні дослідження в межах соціології дозвілля, способу життя шляхом вивченя функцій музики у суспільстві.


Встановлено, що з 70-х р. формуються і далі існують етномузикологічний (С.Й.Гриця, І.Ф.Ляшенко, А.В.Орлов), мистецтвознавчо-культурологічний (О.Г.Костюк, І.Ф.Ляшенко, Ю.В.Малишев, Л.С.Черкашина, І.М.Юдкін), соціомузично-педагогічний (О.Н.Дем’янчук, В.І.Дряпіка, С.В.Мельничук, В.Ф.Орлов), соціологічно-естетичний (С.Л.Катаєв, О.М.Семашко) напрямки, які у 80-90-і р. створюють умови для їх інтеграції у галузеву соціологію музики на основі цілісного вивчення нової соціально-музичної реальності та соціомузичних відносин як свого предмета дослідження, результати яких починають певною мірою впливати на регулювання музичного життя.


Соціологія кіно досліджується шляхом визначення особливостей її становлення і розвитоку, як специфічного різновиду соціології мистецтва, який у просоціологічних формах та у жанрах соціологічної публіцистики складається у 20-і р. У розробці теорії науки про кіно (М.Тихонов) соціологія кіно займає центральне і методологічно визначальне місце, існуючи у 20-і р. переважно у формі емпіричних досліджень, нерідко малорепрезентативних, але таких, які часто впливали на прийняття практичних рішень. Визначено, що в 60-і р. відновлення аспектів соціокінематографічних досліджень відбувається в межах соціології вільного часу, способу життя, соціології виховання. У 70-80-і р. відбувається розширення поля і тематики соціокінематографічних досліджень. Визначення предмета і специфіки соціології кіно загалом слід віднести на кін. 90-х р. ХХ ст., але вони не були підкріплені значними емпіричними дослідженнями і ця наука не сформувалась як галузь соціології мистецтва.


При розгляді соціології образотворчого мистецтва в Україні вивчаються її основні етапи. Початкові контури цього різновиду соціології були тільки намічені у 20-і р. З 60-х р. відбувалось її формування наново (період протосоціології) шляхом вивчення особливостей потреб і смаків глядачів. У 70-і р. формується її новий предмет шляхом переорієнтації досліджень з вивчення публіки на дослідження цілісності художнього життя шляхом експертування митців, критиків з акцентуванням на художній потребі і системі соціально-художніх відносин. Цей поворот підкріплювався масштабними емпіричними дослідженнями.


 


У 80-90-і р. порівняльні дослідження цього напрямку утверджуються як визначальні, сприяючи зміцненню статусу цієї дисципліни, однак в межах однієї концептуальної схеми, не закріпленої інституціональною підготовкою кадрів соціологів, як і у інших галузевих соціологіях мистецтва в Україні. Проведений аналіз дає підстави зробити висновок, що соціологія мистецтва в Україні сформувалась, хоч і характеризується нерівномірністю свого складу.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины