СИСТЕМА ВИРАЗНОСТІ ФРАНСУА ДЕЛЬСАРТА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ СЦЕНІЧНИХ МИСТЕЦТВ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; подано відомо­сті про зв’язок роботи з науковими програмами, планами й темами; сфор­мульовано мету та завдання дослідження; визначено об’єкт і предмет до­слідження; охарактеризовано методи дослідницької роботи; розкрито нау­кову новизну роботи, її теоретичне і практичне значення; наводяться відо­мості про її апробацію. 

Перший розділ – “Історико-теоретичні аспекти дельсартіанства” – присвячений аналізу наявних наукових джерел і літератури.

В контексті нашого дослідження особливе значення мають тексти самого Франсуа Дельсарта, надруковані в другій половині ХІХ та наприкі­нці ХХ ст., спогади сучасників, монографії перших учнів А.Арно та абата Деломона, а також критика його творчості. Вони дають змогу проаналізу­вати оригінальне вчення французького теоретика – курс прикладної есте­тики, що став відправною точкою для майбутньої системи виразності. У поширенні вчення Дельсарта брало участь перше покоління дельсартіан­ців: Джеймс Стіл Маккей (Mackaye), Генрієтта Говей (Hovey), Дженевів Стеббінс (Stebbins), Альфред Жіроде (Giraudet), чиї тексти мають першо­чергове значення для встановлення впли­вів системи виразності на світові сценічні мистецтва.

Втім, попри те, що Дельсарт декларував свій метод як науковий, його послідовникам бракує наукового підходу до аналізу вчення свого вчителя. Відтак їхні тексти (перш за все Дженевів Стеббінс та Альфреда Жіроде) – це суб’єктивний виклад теорії Дельсарта з виокремленням тих його скла­дових, які мають першочергове значення для самих авторів.

Не можна назвати науковими велику кількість дельсартіанської літе­ратури, надрукованої в США наприкінці ХІХ ст. Попри посилання на Дельсарта, ці видання – а це здебільшого антології текстів для “виразної де­кламації” – стали свідченням занепаду системи виразності.

Значний інтерес становлять перші наукові дослідження системи ви­разності  Дж.Нілі (Neely), М.Гаранґ (Harang), Р.Ділпорт (Dillport), Н.Прайс (Price), здійснені в 1940-х рр. Окремої уваги заслуговує монографія амери­канського хореографа і танцівника Теда Шона (Shawn) “Every Little Movement” (“Кожний щонайменший рух”), в якій автор охарактеризував систему виразності і спробував встановити впливи вчення Дельсарта на американ­ський танець модерн.

В контексті нашого дослідження важливе значення мають праці ро­сійського пропагандиста системи виразності князя Сергія Михайловича Волконського “Виразна людина” і “Виразне слово”, які є, по-суті, першими і єдиними вітчизняними виданнями, що ґрунтуються на викладі принципів теорії Дельсарта.

Проте найбільшої уваги заслуговують дослідження зарубіжних уче­них кінця ХХ ст. (А.Порт, Н.Л.Ч.Райтер, Е.Ранді, У.Арті­олі та ін.), які про­бу­дили загальний інтерес до Дельсарта і його теорії. Характерно, що ці до­слідники розглядають систему виразності з точки зору танцювального мистецтва й небезпідставно називають Франсуа Дельсарта “предтечею мо­дерного танцю”.

Віддаючи належне розглянутим науковим працям зарубіжних уче­них, можна констатувати, що дослідницькі інтереси науковців зосереджені на аналізі тих складових системи виразності Дельсарта, які вплинули на американський та європейський модерний танець. Дослідники не ставили перед собою питання: наскільки ефективним може бути творчий метод Франсуа Дельсарта на сьогоднішньому етапі розвитку сценічних мистецтв.

З іншого боку, у вітчизняному мистецтвознавстві система виразно­сті Франсуа Дельсарта та її вплив на сценічні мистецтва ніколи не ставали предметом спеціальних наукових досліджень.

Аналіз літератури з означеної проблеми дозволив виокремити такі основні напрямки даного дослідження:

1)   оригінальний курс прикладної естетики Франсуа Дельсарта, його ґе­неза та структурні складові;

2)   еволюція вчення Дельсарта в США та Західній Європі, поняття “сис­тема виразності” та “дельсартіанство”;

3)   впливи системи виразності на творчі методи американських та євро­пейських режисерів і хореографів, зокрема представників танцю модерн;

4)   значення теорії Франсуа Дельсарта для розвитку сценічних мистецтв України та Росії.

У другому розділі – “Концепція сценічної виразності Франсуа Дельсарта”, – що складається з чотирьох підрозділів, розглянуто ґенезу та складові частини курсу прикладної естетики – оригінального методу Фра­нсуа Дельсарта, проведено компаративний аналіз курсу з іншими тогочас­ними синтетичними сценічними методами.

В дослідженні аналізуються передумови для формування курсу при­кладної естетики, пов’язані з біографією Франсуа Дельсарта. Прийня­тий в 14-річному віці до Королівської школи музики й декламації (Паризь­кої консерваторії), Дельсарт не зумів її закінчити через хворобу (ймовірно хронічний ларингит). Причиною своїх нещасть Дельсарт нази­ває відсут­ність у тамтешніх викладачів наукової методології. І вже у своєму пер­шому тра­ктаті “Філософський метод співу” (1833) декларує не­обхідність наукового підходу до проблем виконавської майстерності.

На становлення Дельсарта як майбутнього теоретика мистецтва не­абиякий вплив мали його уроки (поміж 1826-1829 рр.) у викладача Коро­лівської школи музики й деклама­ції, танцівника й хореографа Андре Жан-Жака Десайї (1777-1846). Саме Десайї наштовхує Дельсарта на думку про кореляції голосу і руху, один з найголовніших законів майбутнього курсу прикладної естетики.

Дуже важливим з точки зору майбутнього курсу прикладної есте­тики є факт приналежності Франсуа Дельсарта до сен-сімоністсього руху. У 1839 р. він заснував братство на засадах сен-сімонізму “Троїста сім’я”, мета якого –  “перенесення принципів католицизму у сферу спеціального виховання, а його аксіом – у царину фізіології”. За свідченнями А.Арно, Франсуа Дельсарт, відповідно до сен-сімо­ністських переконань, “хотів ви­словити особливу пошану до Святої Трійці”, що проявилося в іншому го­ловному законі курсу прикладної естетики – триєдності.

У дослідженні дається ґрунтовний аналіз головних законів теорії Дельсарта – відповідності та триєдності, які автор графічно відобразив у “си­ноптичній таблиці” або “системі Франсуа Дельсарта – резюме”.

Згідно із законом відповідності, будь-який рух у царині матеріаль­ного світу викликає аналогічний рух у “світі невидимому”, і навпаки. За­кон триєдності Дельсарт формулює так: “Людина, з точки зору мистецтва, представляє три рівні основних функцій, кожна з яких залежить від відпо­відного апарату. Ці апарати утворюють три рівні відповідних наслідків. Таким чином, ми приходимо до трьох явищ – трьох станів, трьох способів дії, трьох мов, кожну з яких слід вивчати як окремо, так і в зв’язку з ін­шими, з їхньою послідовністю та ієрархією”.

Відтак людина складається з трьох частин: Розуму, Душі та Тіла-життя. Іншими словами, вона наділена духовним, емоційним і фізичним “началами”. За Дельсартом, не тільки людина, а й весь Усесвіт складається з нескінченної кількості тріад, і кожний елемент окремо взятої тріади на­лежить до однієї з трьох категорій.

Крім двох головних законів – триєдності та відповідності – Дельсарт постулює 9 інших (похідних) Законів Руху: 1) розширення і звуження; 2) висоти; 3) сили; 4) послідовності; 5) напряму; 6) форми; 7) швидкості; 8) реакції (напруження-розслаблення); 9) збільшення.