ГЕДОНИЗМ И АСКЕТИЗМ В ДИНАМИКЕ КУЛЬТУРЫ : Гедонізм і аскетизм В ДИНАМІЦІ КУЛЬТУРИ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми; аналізується ступінь і рівень її наукової розробленості; визначаються мета і завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа; формулюються наукова новизна дослідження, його теоретичне і практичне значення.

У першому розділі “Гедонізм і аскетизм як культурні концепти” здійснено порівняльний аналіз системи ключових понять, виявлені основні підходи до філософсько-культурологічного осмислення проблеми, визначені теоретико-методологічні основи дослідження.

У підрозділі 1.1. “Порівняльний аналіз системи ключових понять” проаналізовано понятійний апарат дослідження: здійснено етимологічний аналіз понять “гедонізм” і “аскетизм”; проаналізовано семантичний спектр цих і суміжних їм понять – задоволення, насолода, блаженство, страждання та ін.; виокремлено визначальні ознаки розглянутих явищ, їх подібність і відмінності.

Давньогрецьке слово “гедоне” (hdonh) мало кілька значень: “насолода”, “задоволення”, “задоволеність”, “радість”. Сполучення hd утворювало ціле семантичне поле “задоволення – насолоди”. Давньогрецьке “гедоне” було основою для позначення філософського вчення (гедонізм) і його послідовників (гедонік, гедоніст). У сучасних європейських мовах слова “гедонізм” і “гедоніст” не змінили своїх первісних значень. Крім того, вони часто використовуються як синоніми “солодкого життя” і його прихильників.

У давньогрецькій, латинській, російській та інших мовах поняття “задоволення” і “насолода” належать до чуттєво-тілесної й емоційної сфер життя людини і пов'язані з надмірністю, розкішшю, тобто тим, що виходить за межі буденного. Чітку семантичну грань між поняттями “задоволення” і “насолода” окреслити досить складно. У деяких випадках вони ототожнюються, в інших – розрізняються таким чином: “задоволення” визначається як оцінка чуттєво-фізіологічного стану і категорія тілесної властивості, а “насолода” розуміється як “сублімований” у духовну сферу чуттєво-емоційний стан, близький до екстатичного, піднесена форма задоволення.

Поняття “аскетизм” виникло в грецьких релігійних союзах і його первісний смисл відповідав вправі самовиховання (“аскеза”). Метою цих вправ було досягнення чесноти. Від давньогрецького слова “аскезис” (askhsiV) – “вправа” – утворені слова, що позначають учення і їхніх послідовників (аскетизм, аскеза, аскет, аскетика), котрі орієнтуються на самовдосконалення завдяки різним духовним і фізичним вправам. У християнській культурі за поняттям аскетизму було закріплене переважно релігійне трактування: аскеза – необхідна умова містичного сходження до споглядання Бога; вона відхиляє чуттєво-матеріальний світ і вимагає боротьби з ним, зовнішньої і внутрішньої. У словах, похідних від латинської форми “askesis”, у більшості сучасних європейських мов ці поняття зберігають первісне значення. Крім того, вони часто використовуються в переносному значенні для позначення помірного і строгого способу життя.

Часто використовуване в лексиконі гедоністичних учень поняття “блаженство” означає вищий ступінь духовної насолоди, стану, пов'язаного із “забуванням себе”, подоланням “его”. Саме тому поняття “блаженство” є близьким аскетизмові. Досягнення стану блаженства за допомогою подолання ницої природи людини є завданням аскетичних практик. Згідно з цією точкою зору, блаженство – певний маргінальний стан свідомості, досягнення тієї особливої насолоди, що не залежить від чуттєвої сфери. Таким чином, блаженство в його парадоксальній семантичній здвоєності виявляється вищою метою і для аскета, і для гедоніста.

Сформована традиція протиставлення понять гедонізму й аскетизму визначила аналіз семантики цих слів за допомогою вибору таких логічних опозицій: задоволення/невдоволення, насолода/страждання, надмірність/помірність, тіло/душа. Проведений порівняльний аналіз смислового спектра цих опозицій-ознак дозволяє дійти висновку, що традиційні визначення понять гедонізму й аскетизму не розкривають дійсного змісту розглянутих явищ.

У підрозділі 1.2. “Основні підходи до філософсько-культурологічного осмислення проблеми” визначений ступінь вивченості теми і запропонований аналіз досліджень, присвячених гедонізмові й аскетизмові як міждисциплінарній сфері знання. Виділено кілька основних підходів до розглянутої проблеми: релігієзнавчий, філософсько-етичний, психоаналітичний і культурологічний.

Здебільшого основним підходом до дослідження аскетизму є розгляд його як приналежності до релігійних учень і практик. Виникнення і роль аскетичних принципів в античних релігійно-філософських ученнях розглядали такі дослідники: Ж.-П. Вернан, Г. В. Драч, Л.Я.  Жмудь, Ю.А. Кулаковський та ін. Концепції аскетизму в християнській культурі, його традиції, форми досліджені в працях С.Л. Франка, П.М. Біциллі, Р. Брага, С.С. Хоружого, О. Хакслі. Незважаючи на сакралізацію чуттєвих насолод у язичеських культах, наприклад, у діонісійському, відзначену в працях Ф.Ф. Зелінського і Г.В. Драча, немає підстав стверджувати про культові основи гедонізму. Можна тільки умовно говорити про подібність оргіастичних дій язичеських культів і гедонізму.

Традиційним стало вивчення гедонізму й аскетизму як етичних систем. Значну роль аскетичних принципів в античній етиці й культурі відзначали дослідники історії античної етики, філософії, культури (А.А. Гусейнов, О.Ф. Лосєв, І.М. Нахов, В.С. Нерсесянц, Р. Тарнас та ін.). Переосмислення аскетичних цінностей відбувається в етиці Нового часу. Вони зазнають активної критики з позицій раціоналізму і знаходять місце в обґрунтуванні нових етичних систем, такий процес розглядали М. Вебер, М. Оссовська. Етика гедонізму розвивалася в руслі міркувань і коментарів до етики Епікура. Гедоністичні тенденції в етичних поглядах діячів епохи Відродження відзначали М.Л. Абрамсон, Л.М. Баткін, Л.М. Брагіна, А.Х. Горфункель, О.Ф. Кудрявцев, О.Ф. Лосєв, Н.В. Ревякіна, А.И. Хоментовська. Гедоністичні концепції як складові етичних систем Нового часу описані в працях Л. С. Косарєвої.

Феномени задоволення і страждання, що корелюють з поняттями “гедонізм” і “аскетизм”, привернули увагу психоаналітиків (З. Фрейд, Е. Фромм та ін.). Використовуючи дані несвідомої мотивації людини, вони виявили підсвідомі мотиви її прагнення до задоволення і приховані мотиви практик аскези. Аскетичні принципи самовідмови в психоаналізі розглядаються як фактор культури, котрі, однак, призводять до внутрішніх конфліктів особистості. Завдяки характерному для психоаналітичного підходу обґрунтуванню індивідуальності та суб'єктивності задоволення основна увага зосереджується на його патологічних проявах.

З XIX ст. розпочався процес реінтерпретації та критичної переоцінки аскетичних і гедоністичних концепцій, що ствердилися у філософській думці Нового часу. У філософії культури переосмислюються сформовані типи гедонізму й аскетизму, визначається їх значення в європейській культурній традиції. Так, Ф.В.Й. Шеллінг, А. Шопенгауер, Е. Дюрінг, Ф. Ніцше, П.А. Сорокін та ін. розглядають християнську аскетичну традицію стосовно її впливу на культуру, характер, поведінку, спосіб життя людини. Виявляються як негативні (пасивність, страх перед життям, насильство над природою), так і позитивні (духовне самовдосконалення, жертовність) прояви християнської аскези. Гедонізмові присвячено значно менше філософсько-культурологічних досліджень. Цей феномен за традицією, що сформувалася ще в античності, розглядається тільки як протилежність аскетизмові, апологія чуттєвості і шлях регресу. У сучасних міркуваннях про задоволення увага акцентується на постмодерністській чутливості, одним з основних об'єктів філософського осмислення стає феномен тілесності (Ж. Бодрійяр, Ж. Делез, М. Фуко).

У кожному з розглянутих підходів розкривається той або інший аспект проблеми гедонізму й аскетизму. Однак підсумовування дослідницьких ракурсів ще не дає достатніх підстав для виявлення сутності досліджуваних феноменів. Для цього необхідно багатоаспектно проаналізувати ідеї гедонізму й аскетизму з метою визначення їх місця в історії культури.

У підрозділі 1.3. “Теоретико-методологічні основи дослідження” сформульовані й описані методи дослідження ідей гедонізму й аскетизму в динаміці культури: історико-типологічний аналіз, “маргінальна антропологія” та історія ідей.

Метод історико-типологічного аналізу дозволяє виокремити періоди актуалізації гедоністичних і аскетичних ідей, зумовлені змінами картини світу, соціально-культурними змінами і науковими відкриттями. Уявлення про конечність і безкінечність світу, збереження і незбереження енергії багато в чому визначають розуміння місця людини у світі, її самосвідомість і пануючі ціннісно-етичні системи. Дослідження основується на припущенні, що кожному типові культурно-історичної епохи і світосприйняття відповідає свій тип аскетико-гедоністичної парадигми.

Метод “маргінальної антропології” (поняття, запропоноване С. Гуріним) припускає розгляд культурних явищ, що перебувають на “межі” людського існування, руйнують плин повсякденності “граничних ситуацій” у їх культурній багатозначності. Ця дослідницька позиція основується на уявленні про “дворівневість” світу культури і, як результат, про подвійний зміст досліджуваних антропологічних феноменів, кожний з яких потребує розгляду його в парі з протилежністю. Визначення “антропологічних меж” аскетизму і гедонізму пов'язане з дослідженням розшарування структури на центр і периферію (або, зважаючи на “багаторівневість” культури, безлічі центрів і меж), між якими відбувається постійний діалог. Статичне “ядро” не може існувати без нових ідей і смислів, що надходять з динамічної “периферії”. Зрозуміти зміст умовно позначеного “центру” домінуючої культурної норми можна визначивши його “межі”, тому виділення двох граничних явищ дозволяє чіткіше визначити норму, що оточується ними. Серед таких маргінальних явищ, що окреслюють етичні межі культури, можна назвати гедонізм і аскетизм, котрі традиційно протиставляються. Метод “маргінальної антропології” дозволяє осмислити феномени гедонізму й аскетизму як культурно-антропологічні маргіналії, розглянути своєрідні стратегії, актуальні в перехідні епохи, а також механізми їх трансформації в динаміці культури.

Метод історії ідей – напряму гуманітарних досліджень, основаного А. Лавджоєм і Ф. Боасом, – дозволяє виділити ідеї задоволення і страждання як “загальні уявлення”, що є універсальними і виявляються в кожній культурно-історичній епосі. В історії культури вони варіюються в різних інтерпретаціях: від осуду і відмови від задоволення до його невтримної апології, від спроб уникнути страждання до прагнень обґрунтувати його перетворюючу і рятівну силу. Формами втілення цих “метаідей” і є концепції гедонізму й аскетизму. Метод історії ідей дозволяють простежити їх динаміку, виявити подібність і відмінності, точки дотику і конфліктного протистояння.

Крим того, дослідження припускає дотримання динамічного і бінарного принципів. Відповідно до динамічного принципу, в описі елементів гедонізму й аскетизму виділяються найбільш архаїчні рівні, затим простежується напрям їх подальшої трансформації, виявляються причини, шляхи і типи перетворень. Бінарний принцип дозволяє розглядати складові гедонізму й аскетизму як опозиції і простежувати можливість їх зняття. Методологія містить також елементи порівняльного, системного і герменевтичного аналізів. За допомогою порівняльного аналізу виявляються відмінності в досліджуваних феноменах, що є подібними, і подібність – у тих, котрі є різними. Системний аналіз дозволяє розглядати складові гедонізму й аскетизму як взаємодіючі елементи однієї системи, герменевтичний – реконструювати смисли текстів культури в рухливій сітці координат “конфлікту інтерпретацій”.

Етимологічний і порівняльний аналіз понять, виявлення їх смислового спектра в історії філософсько-етичної думки, дослідження ступеня вивченості проблеми, обґрунтування теоретико-методологічного апарату дослідження історичної динаміки ідей гедонізму й аскетизму відкривають шлях до виявлення їх онтологічної сутності як базисних культурних концептів.

У другому розділі “Ідеї гедонізму й аскетизму в культурно-історичній ретроспективі” розглянута проблема взаємної кореляції в розвитку гедоністичних і аскетичних концепцій у західній культурі від античності до Нового часу.

Підрозділ 2.1. “Вчення про задоволення і помірність: античні джерела” присвячений аналізові концепцій гедонізму й аскетизму в античній культурі. Вперше ідеї гедонізму й аскетизму були сформульовані й обґрунтовані в давньогрецьких філософських школах. Аскетичні принципи сформувалися спочатку в орфічній, потім у піфагорійській релігійних традиціях. Практика аскези, що передбачала систему вправ у самовдосконаленні та самоспогляданні, була основана на заборонах і приписаннях особливого способу життя і спрямована на обмеження чуттєвих бажань і потреб людини. Метою аскета було звільнення безсмертної душі, засобом досягнення цієї мети – подолання смертного тілесного начала. Традиція філософського обґрунтування задоволення започаткована в ученнях Демокріта, Арістіппа і заснованої ним школи кіренаїків. Найбільш повно і завершено концепція гедонізму була представлена в ученні Епікура. Метою античного гедонізму було одержання насолоди в земному житті, що досягалося завдяки звільненню людини від страху буття і рятуванню від страждань тіла.

Вищою насолодою і гедоніста, і аскета визнавався оспіваний античною думкою стан безпристрасного спокою, що в різних контекстах виражалося або поняттями гедоністичної і стоїчної лексики: “атараксія” (безтурботність душі), “апонія” (відсутність тілесного страждання), “апатія” (безпристрасність), або трактувалося в платонівській і неоплатонічній манері як “повернення душі до божественного джерела”, “повернення до Першоєдиного” та ін. Принцип помірності став основним в античній культурі, на ньому основувалися і гедоністична, і аскетична традиції. У першому випадку помірність була умовою досягнення стану насолоди й уникнення задоволень, що призводять до страждань. У другому – способом досягнення чесноти, запорукою досягнення поставленої мети. Але в обох випадках принцип помірності дозволяв зняти напруження пристрастей, звести їх до певної усередненої норми. Апологія помірності доповнюється принципами природності (життя в гармонії з природою) і користі (відмова від будь-якого задоволення, що не є корисним). Античні вчення гедонізму й аскетизму були двома способами досягнення людиною, по суті, однієї і тієї ж мети – незалежності від зовнішнього світу, звільнення душі і досягнення нею блаженства, але ця мета досягалася по-різному. Серед послідовників “аскетичного” напряму філософсько-етичної думки – Сократ, Платон і неоплатоніки; деякі положення аскетизму в контексті міркувань про чесноту стверджуються в кініків, грецьких і римських стоїків. “Гедоністичний” напрям розвивали Тит Лукрецій Кар і римські епікурейці. Обидва напрями передбачали самозосередженість, самопізнання, самоконтроль, самодостатність, самозаглиблення особистості.

Античне “згортання” людини, її звертання “всередину себе” – своєрідна психотехніка, спрямована на звільнення від страждання, котра передбачає збереження стану врівноваженості та спокою. Думає людина про смерть чи ні, звертає свідомість в інобуття або отут-буття, її життя не повинне зазнавати хвилювань і змін. У такій статичності, у насолоді пасивною безпристрасністю полягає античне щастя – евдемонія (“eydaimonia”). Філософській чесноті біломармурової античності протистояла нездоланна стихія насолод “людини вулиці”. Коли філософсько-етичні принципи ставали надбанням обивателя, їх перекручування і виродження були неминучими. Світ виплеснутих пороків і пристрастей, розхитаних підвалин і есхатологічних чекань призвів до саморуйнування культури. Пошук “індивідуального порятунку”, розпочатий аскетами і гедоністами античності, продовжили представники вже іншої історичної епохи.

У підрозділі 2.2. “Протиріччя аскетизму і насолоди в середньовічній культурі” розглядається трансформація античних аскетичних принципів у західноєвропейській християнській традиції. Успадковані від античності ідеали і принципи аскези стали основою християнського світосприйняття. Вони втілилися в категоріях, що були концептуально відшліфовані в богословських диспутах, освячені працями батьків церкви і підтверджені прикладами життя християнських подвижників. Християнські аскетичні практики, як і в античності, спрямовані на подолання “неприродного” жагучого стану і духовне вдосконалення людини в її наближенні до божественної першооснови. Однак розуміння античного аскетизму доповнилося новими відтінками смислу. Серед вимог християнської аскези – не тільки боротьба з пристрастями, але й перетерплення їх як страждань у наслідування “пристрастям Христовим”; стримання не тільки фізичне (умертвіння плоті), але й духовне (смиренність, цнотливість, слухняність, мовчання); дотримання таїнств сповіді та покаяння; жертовність і милосердя; спрямованість до подвигу і досягнення благодаті; дотримання заповідей служіння Богові й людині.

Особливості середньовічного ставлення до чуттєвого світу, людини та її тіла сформувалися в результаті взаємовпливів античних і християнських концепцій. У середньовічній подвійності свідомості ставлення до людини суперечливе: вона – вінець творіння, але вона ж – “жалюгідна і слабка” і знайти себе може лише відринувши світ. Суперечливому сприйняттю людини і чуттєвого світу, розумінню плоті як “одягу душі” відповідала неоднозначна оцінка задоволення. З одного боку, стверджувалися ницість просякнутого злом і пороками світу, гріховність людини і, як наслідок, негативізм у розумінні земних насолод. З іншого боку, християнська свідомість прославляє і виправдовує світ як творіння Бога і людини, створеної за Його образом і подобою. Саме тому насолоди (за умови, якщо вони не порушують душевної рівноваги віруючого і не виходять за рамки основ віровчення) набувають позитивної цінності.

Незважаючи на те, що епікурейське гедоністичне вчення в середні століття було знехтуване, а саме поняття “епікуреєць” стало синонімом єресі і безбожництва, тема задоволення обговорювалася так само часто, як і в античності. Однак при цьому уявлення про вищу насолоду переноситься в майбутнє вічне життя, а земні задоволення вважаються минущими, недосконалими і малозначимими. У культурі західноєвропейського середньовіччя превалюють аскетичні ідеї і цінності. Гедоністичні тенденції вгасають майже на ціле тисячоліття.

У підрозділі 2.3. “Епікуреїзм і мирська аскеза в культурі гуманізму” розглядається процес переосмислення гедоністичних і аскетичних ідей у культурі епохи Відродження, при цьому основна увага приділена епікуреїзмові епохи кватроченто й аскетичним елементам гуманістичної етики. Основними причинами відродження інтересу до епікурейської етики та гедоністичних ідей античності в європейській культурі епохи Відродження були поява витонченої світської еліти, розвиток індивідуалізму і зародження практицизму, що стверджує цінність земного життя. Мінливому світоглядові виявилися співзвучними індивідуалістичні концепції гедонізму. Леонардо Бруні Аретіно, Козімо Раймонді, Франческо Філельфо, Лоренцо Валла у своїх трактатах, вторячи Епікуру, говорили про насолоду як про вищу мету життя. Але це не було буквальним поверненням до античного принципу насолоди, він був переосмислений відповідно до духу нової епохи. Замість середньовічного уявлення про ворожість душі і тіла як її “мерзотної оболонки”, італійські мислителі епохи Відродження як античні філософи дотримуються думки про тіло як “інструмент душі”. Звідси – естетизація наготи, оспівування краси тіла і виправдання турботи про нього. Але досконалість тіла тут не самоціль, а лише щабель на шляху оновлення душі. Думка про єдність душі і тіла, їх гармонію і рівноцінність стала основою гуманістичного гедонізму.

Відповідно до гуманістичного трактування, насолода – це нескінчений процес, самоцінне вище благо, індивідуалістичне начало. На відміну від статичності античного принципу задоволення-спокою, гедонізм гуманістів пов'язаний з діяльною активністю у світі. Цей фаустівський гедонізм відрізняють гордість, зухвалість, прагнення до споглядання краси, насолоди любов'ю і нескінченно різноманітним рухом світу, виправдання насолод, наданих багатством і владою, силою і знанням. По-новому оцінюються пристрасті: людина стає людиною завдяки пристрастям, немає необхідності їх подавляти, коли можна насолодитися проявами і розмаїтістю ситуацій, ними створюваних.

Обґрунтовуючи природність насолод і доводячи їх корисність, гуманісти спиралися на епікурейські, неоплатонічні і християнські ідеї. Стримуючий принцип помірності був замінений розумно обґрунтованою категорією природності – дотримання законів природи і чесноти в пошуку як блаженств душі, так і задоволень тіла. Бажання відчути насолоду “тут і зараз” і уявлення про те, що ввесь світ існує для людини, призвели до ситуації, у якій єдиним критерієм насолоди виявляється індивідуальна користь. Принцип користі – виправдання для Малатести, Вісконті і Борджия, тих потворних форм “розгулу індивідуалізму”, що становлять “зворотну сторону титанізму”. Гуманістична ідея “оброблення” людини відповідає античній концепції самовдосконалення. Парадоксальне поєднання апології земних насолод і аскетичних елементів способу життя, оспіваного гуманістами (самота, закритість співдружності гуманістів, самовдосконалення та ін.), виникнення феномену “мирської аскези”, у якій формула “через чесноту до насолоди” набула іншої форми: “через відмовлення від насолоди – до чесноти”, дозволяє говорити про особливий “гедоністичний аскетизм” епохи Відродження.

У підрозділі 2.4. “Перемоги і поразки гедонізму в культурі епохи Розуму” показано, що зміна картини світу в культурі Нового часу істотно вплинула на реінтерпретацію змістів понять гедонізму й аскетизму. Суть цих трансформацій полягає в тому, що: на тлі катастрофи ренесансного світорозуміння і становлення систем цінностей культури Нового часу разом з різкою критикою релігійного аскетизму превалюють гедоністичні тенденції. Ідеї насолоди відбиваються у філософських трактатах, салонних романах і утопічних проектах. Створюються епікурейські кружки. У творах П. Гассенді, К.А. Гельвеція, Е.Б. де  Кондільяка Ж.О. Ламетрі, Д. Юма й інших мислителів розвиваються ідеї Епікура. Мислителі Нового часу продовжили почате гуманістами обґрунтування природності потреб тіла і насолоди, що посіли провідне місце в новій системі цінностей.

Філософсько-етична думка Нового часу стала апофеозом задоволення. Для його нового розуміння характерні такі особливості: раціоналізація поняття задоволення; виникнення інтересу до дослідження механізмів його одержання; ствердження зв'язку задоволення окремої особистості й суспільного інтересу; поєднання обґрунтування природності насолоди з критикою соціальних і релігійних норм; ствердження провідної ролі задоволень у житті людини й ототожнення їх з чеснотою; висування нових вимог до нього – безперервності та різноманіття. Підсумком двовікового розвитку гедонізму Нового часу стала теорія утилітаризму І. Бентама і Дж. С. Мілля, у якій ототожнювалися задоволення і користь.

Окремим випадком утилітаризму і розвитком його основних принципів став “буржуазний аскетизм”, який має поцейбічні цілі, а задоволення лише відсуваються до певного часу. “Буржуазний аскетизм”, що відповідає інтересам “людини вулиці”, розуміється тільки як економія і накопичення матеріальних засобів. Це самообмеження заради збагачення і володіння. Насолода-володіння полягає вже не стільки в задоволенні потреб, скільки в матеріалізації все зростаючих бажань. Ставши предметом купівлі-продажу, задоволення приносить прибуток. У культурі епохи Розуму й Просвіти ідеї гедонізму й аскетизму протистоять один одному, але разом з тим і тісно переплітаються. На одному з етичних полюсів культури – епоха “регентства”, коли насолода зведена в культ, оголошена єдиною метою життя і перетворена на мистецтво. На іншому – становлення протестантської етики, а на її основі – буржуазної, котрі відрізняються строгістю, близькою до аскетичної.

Концепції гедонізму й аскетизму античності, середньовіччя, Відродження і Нового часу не відповідали новому світосприйняттю, котре почало формуватися в XIX ст. С другої половини ХІХ – початку ХХ ст., починається процес радикального перегляду принципів гедонізму й аскетизму попередніх століть, їх критики, раціоналізації й узгодження зі світовідчуттям епохи, свідченням чого може бути поєднання аскетичних і гедоністичних тенденцій.