КИЇВСЬКА ШКОЛА ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТИЛЮ XX ст. (ДЖЕРЕЛА. РОЗВИТОК. ПЕРСПЕКТИВИ)



title:
КИЇВСЬКА ШКОЛА ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТИЛЮ XX ст. (ДЖЕРЕЛА. РОЗВИТОК. ПЕРСПЕКТИВИ)
Альтернативное Название: КИЕВСКАЯ ШКОЛА художественного текстиля XX в. (ИСТОЧНИКИ. РАЗВИТИЕ. ПЕРСПЕКТИВЫ)
Тип: synopsis
summary:

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, предмет і обєкт дослідження, окреслено наукову новизну і практичне значення результатів.


Розділ 1. “ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ”. Здійснено аналіз наукової літератури за темою роботи, охарактеризовано джерельну базу дисертації, описано методику дослідження.


На початку XX ст. побіжну інформацію про художній текстиль регіону знаходимо у нотатках А.Єфіменко “Южно-русские братства” (1905), статті Є.Кузьміна “Украинский ковер” (1908). Статистичні дані про стан ткацьких промислів на Київщині містяться у праці “Кустарная промышленность в Киевской губернии” (1912). Важливими для вивчення окремих питань стали праці В.Щербаківського (1927), С. Колоса (1928).


Ґрунтовні розвідки про розвиток художнього текстилю Київщини дожовтневого періоду знаходимо у публікаціях 1960-х рр. А.Жука, І.Кравця, П.Мусієнка, С.Таранушенка.


Науковому відтворенню епохи (1920−30-ті рр.), за якої почала формуватися київська школа художнього текстилю, сприяли публікації І.Врони (1922–28), Л.Калиниченка (1940–41), М.Новицької (1948), Н.Манучарової (1952–53), Б.Бутника-Сіверського (1957–70), Я.Запаска (1970–73), А.Жука (1973), Л.Соколюк (2002–04), Т.Кара-Васильєвої (2005).


Помітний внесок у вивчення текстилю повоєнного періоду зробили С.Колос, М.Хургін, Н.Манучарова, Л.Жоголь, П.Мусієнко, Н.Велігоцька, Є.Арофікін, І.Гургула, Я.Запаско. Проте, матеріали про художні тканини Київського регіону подані авторами фрагментарно, у контексті загальноукраїнського розвитку цього виду мистецтва.


Проблемі взаємодії декоративного мистецтва з архітектурним середовищем присвячені праці Л.Жоголь (1986), Н.Велігоцької, А.Жиздринської, М.Коломійця (1989). Вирізняються глибоким аналізом дослідження українського гобелена − Г.Кусько (1987), вибійки − Р.Дутки (1994), розпису тканин − Т.Печенюк (1996).


Особливості традиційного текстилю регіону, творчість окремих митців Києва 1980−90-х рр., висвітлені у публікаціях Є.Арофікіна (1983−88), Н.Велігоцької (1981−87), С.Євсюкової (1994−97), Л.Жоголь (1985−86), А.Жука (1981−85), Р.Захарчук-Чугай (1997), Т.Кара-Васильєвої (1997−99), Г.Кусько (1985−89), О.Никорак (1998−99), Т.Печенюк (1991, 1992), Г.Скляренко (1990), З.Чегусової (1990−95), В.Щербака (1987−98).


Цінні матеріали з теми дослідження містять наукові праці останніх років “Українська народна тканина XIXXX ст.” О.Никорак (2004), “Михайло Бойчук та його концепція розвитку українського мистецтва (перша третина XX ст.)” Л.Соколюк (2004), “Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія)” М.Селівачова (2005), “Декоративне мистецтво України XX століття. У пошуках “великого стилю” Т.Кара-Васильєвої та З.Чегусової (2005), “Мистецька освіта в Україні середини XIX − середини XX ст.” Р.Шмагала (2005).


Джерельною базою дослідження слугували колекції художнього текстилю музеїв Києва та області, музею КДІДПМД ім. М.Бойчука, архівні матеріали ЦДАМЛМУ, матеріали особових справ із архівів Національної спілки художників України і Національної спілки майстрів народного мистецтва. Розглянуто текстильні твори, що знаходяться в інтерєрах споруд Києва та області.


Методологічною основою дослідження є принцип комплексного, системного вивчення предмета. Застосовано методи: історико-фактологічний, що дозволив у хронологічній послідовності дослідити чинники, які сприяли формуванню та розвитку київської текстильної школи; порівняльний − при аналізі творів окремих київських художників та вивченні відмінностей різних шкіл, зокрема львівської, ленінградської, московської, республік Прибалтики; формально-типологічний − при систематизації творів за формально-композиційними ознаками; структурно-типологічний при систематизації видів і типів художнього текстилю; методи синхронного та діахронного розгляду проблеми дали змогу припустити існування на теренах Київщини текстильного виробництва часів Трипільської культури; метод історичної реконструкції.


Розділ 2. “З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ТЕКСТИЛЮ КИЇВЩИНИ” Розглянуто джерела, в яких є згадки про існування текстилю на теренах Наддніпрянщини з часів неоліту. Це засвідчують й археологічні пам’ятки – відбитки тканин на кераміці трипільської культури, знайдені на місцях поселень Київщини пряслиця і тягарці. Про розвинуте ткацтво княжої доби свідчить знахідка залишків ткацького верстата на місці давньоруського поселення Воїнь на Переяславщині. Виділення ткацтва в окрему галузь міського ремесла стимулювало удосконалення технічних засобів.


У XVIIXVIII ст. майстерні з ткацтва й килимарства діяли і при монастирях, зокрема у Києво-Печерській лаврі. Розвивалися у Києві й мануфактурні виробництва, серед яких був і завод з виробництва шовкових тканин.


У XIX ст. текстильні мануфактури існували в Яготині, Стеблеві, Таганчі, у Богуславі, в Іванкові, Кагарлику, Обухові, Переяславі, Смілі.


На початку XX ст. за сприяння Київського кустарного товариства були організовані школи-майстерні у с. Оленівка та Скопці.


За часів радянської влади кустарні промисли Київщини почали активно розвиватися. У 1930-х рр. почала працювати килимарська артіль “Текстильекспорт” у Баришівці. У повоєнний період стала до ладу Київська прядильно-ткацька фабрика (1945). У Богуславі організовано художньо-промислову артіль “Перемога” (1945), почали виготовляти шовкові тканини Дарницький (1947) та Київський (1948) шовкові комбінати. Продовжували розвиватися осередки традиційного ткацтва в с. Обуховичі Іванківського р-ну та Переяслав-Хмельницька фабрика художніх виробів ім. Б.Хмельницького.


У 1960−90-х рр. розвивався художній текстиль, призначений для оформлення інтерєрів громадських споруд. У структурі творчо-виробничого обєднання “Художник” Художнього фонду УРСР діяв комбінат монументально-декоративного мистецтва. Проектуванням і виготовленням текстильних творів для інтерєрів займалася майстерня декоративних тканин при КиївЗНДПІЕПі. Виконувалися текстильні твори і на підприємствах “Укрхудожпрому” Міністерства місцевої промисловості України.


2.1. Роль Києва як адміністративного і культурного центра у становленні та розвитку київської школи художнього текстилю. Розглянуто місце Києва як громадсько-політичного і культурного ядра держави з часів виникнення Київської Русі. Вигідне географічне розташування Києва стимулювало розвиток торгівлі, ремесел, у тому числі й ткацтва. Процес входження міста у європейський культурний простір активізувався з часу надання йому магдебурзького права. Київ приваблював майстрів-ремісників з різних місцевостей України, які переймали кращий досвід і поверталися на периферію, збагачені ним.


До 1917 р. в Україні не було жодного вищого мистецького навчального закладу, а підготовка фахівців з декоративно-прикладного мистецтва здійснювалася переважно у Москві та Петербурзі. Вперше навчальні майстерні зі спеціальностей декоративно-прикладного мистецтва зявилися 1922 р., коли реорганізований з Української академії мистецтва Київський інститут пластичних мистецтв відкрив ткацько-килимарську майстерню і майстерню текстильної вибійки. Чергова реорганізація призвела до створення 1924 р. єдиного тоді вищого мистецького навчального закладу − Київського художнього інституту, при живописному факультеті якого у 1925–30 рр. функціонував відділ художнього текстилю, організований С.Колосом. Сприяли цьому професори інституту І.Врона, М.Бойчук і В.Кричевський.


Наступним етапом становлення київської текстильної школи стало створення 1938 р. Школи майстрів народної творчості, завданням якої було навчати молодь ткацтву і килимарству, виготовленню панно до Всеукраїнської виставки народного мистецтва (1936). Замовлення на тематичні килими щедро фінансувалися урядом. Такі преференції зумовлені роллю Києва як столичного міста республіки, де ідеологічні заходи повинні були мати зразковий характер.


2.2. Формування київської школи художнього текстилю в контексті європейської художньої традиції першої половини XX ст. На початковому етапі формування київської текстильної школи (1920−30-ті рр.) у Київському художньому інституті працювали викладачі, знайомі з новітніми течіями європейського і світового мистецтва. Деякі з них (М.Бойчук, М.Бурачек, С.Колос, Б.Кратко, І.Севера, М.Хургін) студіювали мистецтво у навчальних закладах Європи і засвоєні там знання прагнули передати учням. Зображальні прийоми тематичних килимів середини 1930-х рр. засвідчують знання художниками стилістики європейського шпалерного ткацтва.


Більшість київських художників-текстильників, що працювали у 1960−90-х рр. – вихованці львівської текстильної школи, яка вбирала в себе кращі досягнення європейського мистецтва.


2.3. Характерні риси київського текстилю. Досліджено творчі засади формування київської текстильної школи, яка постала на ґрунті багатих традицій народного мистецтва. На різних етапах її розвитку у текстильних творах художників проявлялися відмінні стильові, технологічні особливості, зазнавала трансформацій і тематика.


У художніх тканинах усіх типів простежуються два підходи: 1) вивчається та інтерпретується орнаментальний лад народних текстильних


виробів; 2) помітною є орієнтація на загальносвітові тенденції розвитку текстилю, а також на інші текстильні школи (львівську, білоруську, ленінградську, московську, прибалтійську).


Розглянуто подібність та відмінність характерних рис цих шкіл, зокрема у гобелені. Схожі риси знаходимо у київських та білоруських фігуративних гобеленах (епічність, масштабність, монументальність). Митцям Києва притаманні оповідальні засади фігуративного образотворення, тоді як львівські та прибалтійські майстри схильні до складних абстрактно-формальних побудов, у яких переважає геометричне начало. З ленінградською та московською київську школу поєднує наявність у більшості монументальних творів сюжетної фабули, складної образотворчої структури, зображального пафосу.


Розділ 3. “ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ТЕХНОЛОГІЧНИХ І ХУДОЖНЬО-КОМПОЗИЦІЙНИХ ЗАСОБІВ У ВИГОТОВЛЕННІ ТЕКСТИЛЬНИХ ВИРОБІВ КИЇВЩИНИ” З’ясовано залежність виражальних засобів при створенні текстильних композицій від технологічних прийомів виконання візерунка. Обмежені можливості при виготовленні традиційних народних тканин обумовлені особливостями ткацького обладнання. Технологія виготовлення килимів та гобеленів дозволяє ткати малюнок будь-якої конфігурації. Мінімальна залежність від технологічних засобів при перенесенні складних малюнків на поверхню тканини існує у вибійці та ручному розписі.


3.1. Традиційний текстиль Київщини 1940─90-х рр. Розглянуто типологічний ряд тканин двох основних груп, які виготовлялися в регіоні для інтерєру та для пошиття одягу.


Ткацтво Київщини традиційно розвивалося в трьох основних місцях: на півночі регіону − Київському Поліссі (с. Обуховичі), звідки вийшли знані майстри О.Бондарева (Козяр), родина Вересів, М.Пособчук. Тут виготовляли рушники, декоративні тканини, доріжки, наволочки, серветки, скатерки.


На півдні області − Богуславщині, найбільшим осередком традиційного ткацтва в другій половині XX ст. була Богуславська фабрика “Перемога”, де працювали Г.Анджієвський, І.Нечипоренко, Н.Скопець, створюючи зразки рушників, килимків, налавників, портьєр, скатерок, покривал, наволочок, купонів.


У південно-східній частині регіону − Переяславщині, давні традиції має Переяслав-Хмельницька фабрика художніх виробів ім. Б.Хмельницького, де вироблялися декоративні та плахтові тканини, рушники, пояси, крайки, краватки, малюнки до яких створювали К.Кулик, С.Нечипоренко, М.Лихоліт, Є.Прусицька.


Аналіз композиційної будови тканин цих осередків засвідчує їх загальну схожість, проте існують локальні відмінності − густота заповнення тканин орнаментальними смугами, співвідношення їх розмірів та колірні поєднання елементів візерунка.


На Київщині виробляли безфонові килими, сіро-білі тканини з “тіньовим” ефектом. Застосовували саржеве переплетення різної модифікації у поєднанні з полотняним та репсовим переплетеннями. Іншу групу традиційного ткацтва становлять поперечносмугасті тканини. Виробляли тканини технікою “під дошку”, а з середини 1950-


х рр. − за допомогою ничениць, винайдених художником-технологом з Богуслава І.Нечипоренком. Відомою на Наддніпрянщині є техніка, якою ткали декоративні тканини“ручний перебір”. Техніки перебору носили назви “під полотно”, “під парки”, “під репс”, “миропільський”, “з вибором під саржу”. Технікою перебору (“кінцями”) та човником виконували плахтові тканини.


3.2. Текстиль київських художників 1940−90-х рр. У створенні сюжетно-тематичних килимів митці повоєнних років дотримувалися образно-пластичних тенденцій килимів 1930-х рр. Їм притаманний станковий


підхід з обємним моделюванням форми і реалістичною манерою відтворення зображень. Суттєві зміни сталися наприкінці 1950-х рр., коли на I Всесоюзному зїзді радянських художників (1957) відбулася дискусія щодо ролі декоративного мистецтва в житті та культурі суспільства.


Нове розуміння пластичних завдань при створенні гобеленів приніс випускник Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (1954) І.Литовченко (килими “Радянська Україна” (1960) і “Тарас Шевченко” (1961, у співавторстві з М.Литовченко). Ці килими вирізнялися органічним використанням засобів, притаманних декоративному мистецтву: стилізація мотивів, умовно-площинне трактування елементів зображень, узагальнення форми. Тенденції образотворення вдосконалювалися у 1970−80-х рр. У підрозділі проаналізовані твори провідних митців Києва, які долучилися до створення текстильних робіт: Н.Борисенко, А. та В. Буйгашевих, В.Василенка, О.Владимирової, В.Вуколова, А.Гайдамаки, О.Гнєдаш, Л. та Т.Дмитренків, Л.Довженко, Л.Жоголь, В.Задорожного, С.Кравченко, І. та М.Литовченків, Н.Литовченко, О.Машкевича, О.Мединського, Л.Міщенко, О.Мороза, Р.Пашкевич, Н.Пікуш, В.Прядки, В.Романщака, В.Федька, А.Яценюк та ін.


У зазначений період у київському гобелені співіснували образно-пластичні напрямки, які умовно можна визначити як: соціально-тенденційний, що передбачав пафосне відображення важливих віх історії країни радянського періоду; романтичний, який мав показувати героїку революційних подій і соціалістичних перетворень, підкорення космосу, романтику юності; напрямок, орієнтований на традиції народного мистецтва. У використанні фольклорної спадщини існували два підходи: перший передбачав цитування або незначну інтерпретацію усталених мотивів; другий розглядав традицію як джерело натхнення для створення робіт нової якості.


Характерними рисами текстильних творів київських митців 1970−80 рр., виконаних для громадських інтер’єрів, стали: наявність у творі теми, яка


вирішувалася відповідно до призначення об’єкта; організація інтер’єру, в якому твір стає домінантою; прагнення комплексно вирішити оформлення середовища, досягти синтезу при поєднанні в одному просторі різних за техніками творів (текстиль, живопис, графіка, скульптура).


Зміна ідеології, поява приватної власності призвела у 1990-х рр. до зменшення кількості замовлень підприємствам Художнього фонду України. Разом з тим активізувалася виставкова діяльність київських художників. Відсутність цензури і вільний вибір зображальних засобів спричинили їхнє розмаїття і, зрештою, якісно вищий мистецький рівень текстильних творів.


Серед митців Києва цього періоду, які привнесли нові пластичні ідеї в художній текстиль, відзначимо М.Базак, Л.Борисенко, Н.Гронську, Т.Ілляхову, М.Кирницьку, В.Корженка, Л.Кришталь, Л.Ламах, Н.Лапчик, О.Маріно, І.Машинського, Т.Мисковець, В.Хоменка.


3.3. Виготовлення тканих виробів текстильними підприємствами у 1940−90-х рр. У довоєнний період Україна не мала великих текстильних підприємств. Потреба в тканинах забезпечувалася, в основному, за рахунок їхнього ввозу з Росії. У Києві текстильні комбінати і фабрики стали до ладу невдовзі по закінченні війни. Прядильно-ткацька фабрика почала випускати декоративні тканини, Дарницький шовковий комбінат (ДШК) приступив до випуску тканин з синтетичних волокон, а Київський шовковий комбінат (КШК) тканин з натурального шовку.


До 1951 р. ДШК та КШК випускали однотонно фарбовані тканини. Згодом були організовані цехи для вибійки, де малюнки друкували способом “фотофільмодрук”. У 1960-х рр. на комбінатах зявилися друкувальні машини. Крім вибивних тканин, ДШК випускав тканини, виткані на жакардових машинах.


У 1970−80-х рр. джерелом натхнення митцям слугували садово-паркові, та польові квіти в різних інтерпретаціях і манерах трактування. Зверталися художники і до орнаментальних мотивів народного мистецтва, творчо переосмислюючи традиційні візерунки. Найчастіше такі малюнки створювали на ДШК Н.Бондаренко, Н.Грибань, Р.Пашкевич, Е.Титаренко, а на КШК Т.Мороз, В.Позднікін, Н.Щербакова.


Набули поширення у митців зображення архітектури, пейзажу, побутових сцен. Малюнки цього типу створювали як художники ДШК (Н.Грибань, І.Вітер, М.Жиліна, П.Зайцев, О.Морозов, Р.Пашкевич, Л.Пухова, Ю.Снєдзін), так і КШК (М.Кирницька, Т.Мороз, В.Позднікін, Н.Щербакова).


До композиційних схем, застосовуваних художниками комбінатів, належать: рапортне розташування мотиву у схемах-решітках. Поширені були малюнки каймового та купонного характеру, а також тканини-компаньйони.


Продукцію хусткової фабрики “Киянка” становили переважно вовняні хустки з традиційним зображенням троянд, квітів у різних композиційних варіаціях: розміщення візерунка в кутах, чергування узору смугами, по діагоналі, рапортне розташування квітів по полю хустки. Створювали малюнки А.Вигеріна, П.Вовченко, Н.Іщенко, Л.Мікушева.


Розділ 4. “ТРАНСФОРМАЦІЯ ХУДОЖНІХ ТРАДИЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ У СУЧАСНОМУ ТЕКСТИЛІ” розглянуто питання актуальності та життєздатності художніх принципів української народної тканини. Захоплення народним мистецтвом проявилося у творчості С.Колоса, О.Саєнка, Н.Бондаренко, О.Владимирової, Н.Грибань, І. та М.Литовченків, Л.Жоголь, В.Задорожного, І. та С.Нечипоренків, Р.Пашкевич, Н.Пікуш, В.Прядки, В.Федька тощо.


4.1. Роль художньої традиції у становленні та збереженні рис київської текстильної школи. У підрозділі висвітлено проблему художньої традиції у творчості сучасного митця, досліджено визначення поняття “традиція” стосовно мистецтва у працях вчених.


Традиція постійно перебуває у діалектичному взаємозв’язку та взаємодії з поняттями “розвиток”, “інновація” в контексті еволюційного поступу суспільства. Традиції та новаторство − це двоєдина реалія, дві рушійні сили художнього процесу.


Київську текстильну школу завжди живили різні мистецькі джерела, найпотужніше з яких народне мистецтво, а для художнього текстилю регіону XX ст. характерним був процес взаємопроникнення традиційного і професійного мистецтва.


4.2. Перспективи розвитку традицій художнього текстилю. У підрозділі визначено особливості київської текстильної школи, яка увібрала в себе творчі почерки випускників львівського, ленінградського, московських вищих мистецьких навчальних закладів, а також випускників Вижницького та Київського училищ прикладного мистецтва, Кролевецького художньо-промислового технікуму, Івановського текстильного інституту. Київський монументальний текстиль, поєднавши в собі способи формотворення станкових видів мистецтва та монументального живопису, виробив розмаїття композиційних схем, стилістичних прийомів. Позитивний вплив на формування київського текстилю справила школа монументального мистецтва М.Бойчука.


Промисловий текстиль розвивався в руслі тогочасних модних тенденцій у контексті загальносоюзних і світових вимог до такого роду продукції. Окремий стилістичний напрямок демонструють малюнки тканин, виконані за мотивами народного мистецтва та книжкових мініатюр XV−XVIII ст. Найпомітнішим є вплив станкового живопису та графіки 1980−90-х рр. у текстильних панно, виконаних у техніці вільного розпису, батику, менш помітний він у тканинах і гобелені.


Перспективи розвитку традицій київської текстильної школи пов’язані з підготовкою фахівців даного профілю у КДІДПМД ім. М.Бойчука.


4.3. Застосування характерних для київського текстилю композиційних засобів у навчальному процесі в КДІДПМД імені Михайла Бойчука. Кафедра художнього текстилю та моделювання костюма інституту є продовжувачем традицій київської текстильної школи, тут студенти опановують професійну майстерність, вчаться використовувати художньо-композиційні прийоми і технологічні засоби, напрацьовані митцями, що належали до цієї школи. Започаткована в кінці 1920-х рр. текстильним відділом Київського художнього інституту школа текстилю, як освітньо-фаховий і методичний підрозділ, у наступні десятиліття продовжувала розвивати стильовий напрям, орієнтований на використання мистецької спадщини українського народу в поєднанні з естетичними вимогами часу. У різні часи в навчальному закладі, що зазнавав перейменувань і підпорядкувань, фахові дисципліни викладали такі відомі митці-педагоги, як С.Колос, М.Рокицький, М.Хургін, П.Глущенко, Н.Вовк, Т.Флору, Л.Жоголь, С.Нечипоренко.


У дипломних роботах студентів 1940−50-х рр. при створенні образів технічна виконавська майстерність переважала над суто пластичними завданнями, а конюнктура часу вимагала продукування кліше-стереотипів для прославляння радянської дійсності.


Чверть століття (1964−89) випало з процесу підготовки художників текстилю в Києві у зв’язку з переорієнтацією училища на інші спеціалізації. Нова сторінка історії закладу розпочалася 1989 р., після відновлення спеціалізацій декоративно-ужиткового мистецтва, серед яких був і художній текстиль.


Нині до навчальних програм спеціалізації художнього текстилю включено теми, що передбачають вивчення художніх і технологічних особливостей традиційного текстилю Київщини, промислового текстилю, а також розмаїття творчих робіт, виконаних упродовж 1930−90-х рр. Засвоєння студентами композиційних і технологічних прийомів, характерних для виробництва різних типів тканин, їх інтерпретація і застосування в сучасних творчих розробках − один із важливих педагогічних напрямів роботи кафедри текстилю. Звернення студентів до сюжетно-тематичного монументального гобелена засвідчує спадковість традицій київського текстилю 1930−90-х рр.


 


У ВИСНОВКАХ узагальнено основні положення дослідження:


1. Підготовка в Києві фахівців художнього текстилю вищої кваліфікації почалася у 1920-х рр. з ініціативи С.Колоса − випускника Української академії мистецтв.


2. Кінець 1920-х − початок 1930-х рр. − це складний період становлення національного стилю у станковому та монументально-декоративному мистецтві. Постанова ЦК ВКП(б) 1932 р. “Про перебудову літературно-художніх організацій” стала сигналом для змін у культурно-мистецькому житті країни.


3. У 1930−40-х рр. з’явилися тематичні килими, які пафосно відображали соціалістичні перетворення у суспільстві, революційну героїку, зображували партійних вождів, воєначальників, керівників уряду. Більшість творів були виконані за ескізами художників-станковістів і монументалістів, що не відчували специфіки мови килимарства, тому роботи нагадували живописні полотна. Чужорідні за стилістикою портрети, радянська емблематика зявились і на традиційних орнаментальних килимах, рушниках, панно, що створювалися для виставок.


4. У повоєнному художньому текстилі, крім килимів, гобеленів, тканин народних художніх промислів, зявилися фабричні тканини різного призначення. На КШК і ДШК прибули випускники Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Київського училища прикладного мистецтва, а також навчальних закладів Москви, Ленінграда, Іваново, які досить органічно “прищепили” на місцевий ґрунт одержані знання.


5. У 1960−80-х рр. тематичні килими вирішувалися декоративно-площинно, умовно. Тривали пошуки виражальних засобів, ускладнювався їх асоціативний лад. Гобелени, панно, завіси для сцени призначалися для конкретних громадських споруд, тож значним був вплив замовників на визначення тематики робіт. Менше тиску з боку партійних органів зазнавали художники, що виконували твори для готельних комплексів, ресторанів.


6. Аналіз композиційних якостей гобеленів 1930−80-х рр., виконаних для виставок та оздоблення інтер’єрів громадських споруд, засвідчує, що більшість їх створена на високому мистецькому рівні. Не перекреслює художню вартість творів і наявність зумовленої обставинами ідеологічної конюнктури.


7. Становлення та етапи розвитку київської текстильної школи в закладах освіти мистецького спрямування має наступний вигляд: Художньо-промислова школа (Художньо-промисловий технікум) → майстерні ткацтва, килимарства і вибійки Київського інституту пластичних мистецтв → текстильний відділ живописного факультету Київського художнього інституту → Центральні експериментальні майстерні народної творчості → Школа майстрів народної творчості → Київське республіканське художньо-промислове училище → Київське училище прикладного мистецтва → Київський художньо-промисловий технікум → Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука.


8. Визначена роль Києва як адміністративного і культурного центру України у формуванні та розвитку текстильної школи. Завдяки статусу столиці тут сконцентрувалися потужні мистецькі сили, які протягом 1930−90-х рр. створили ряд видатних текстильних творів.


9. Із розпадом СРСР і набуттям Україною незалежності мистецтву, як одній з форм ідеології, не надавалося, як раніше, важливого значення, тож державні замовлення на мистецькі твори стали рідкістю. Припинив функціонувати цех монументально-декоративного мистецтва у структурі ТВО “Художник”. Митці створювали роботи в основному для виставок. Свобода творчості, відсутність ідеологічної цензури дала поштовх до творчих пошуків у найрізноманітніших стильових напрямах. Авторський текстиль спонукав до експериментування, застосування нових матеріалів, комбінації різноманітних технічних засобів.


10. Характерними ознаками київської текстильної школи на різних етапах її розвитку є: а) у монументальному текстилі − наявність сюжету, епічність, масштабність; б) у традиційному текстилі − збереження принципів побудови усталених іконографічних схем композицій, але виконаних у новій інтерпретації; в) у промисловому текстилі − наявність двох підходів у художньому оформленні тканин: 1) орієнтація художників на весь спектр напрямків світової (передусім європейської) текстильної моди; 2) трансформація традиційних народних зображальних мотивів у якісно нових композиційних розробках.


11. Аналіз творів художнього текстилю київського регіону виявив тісний взаємозв’язок художньо-зображальних і технологічних засобів у виготовленні текстильних виробів усіх типів. Найбільша залежність у способах узоротворення існує у традиційному народному ткацтві через технологічний рівень обладнання.


12. Вагома роль у становленні та розвитку київської текстильної школи належить національній художній традиції, що впливає на композиційне мислення сучасного митця, відтворення ним генетично закодованого образного світосприйняття.


 


13. Традиції київської текстильної школи активно розвивають на кафедрі художнього текстилю КДІДПМД ім. М.Бойчука. Розглянуто методичні засади діяльності кафедри з підготовки фахівців відповідного профілю, які полягають у вивченні студентами мистецьких надбань культур, що побутували на теренах України, спадщини народного мистецтва новітніх часів, мистецьких досягнень світової культури.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины