МІФОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ БУТТЯ У драматургії Лесі Українки : Мифологическое осмысление бытия В драматургии Леси Украинский

summary

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету і завдання дисертаційної робо­ти, описано наукову но­­визну та практичне значення роботи, висвітлено апро­бацію дослідження, публікації автора та структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі «Проблема міфологічного осмислення буття в сучасній філософії культури», що складається з двох підрозділів, розгля­дають­ся особливості функціонування сучасної міфологічної свідомості та наукові підходи до аналізу авторської міфотворчості.

Аналіз наукового доробку філософії міфу свідчить про те, що генеза сучасної міфологічної свідомості пов’язана з особливостями архаїчного світовідчуття (Я. Голосовкер, І. Д’яконов, Дж. Фрезер, Л. Леві-Брюль). По­рівняння специфіки архаїчної та сучасної свідо­мості доводить, що завдяки психічній стабільності людини міфосвідомість є історично сталим елементом розвитку суспільної свідомості (Е. Кассірер, О. Косарів, Л. Леві-Строс, О. Ло­сєв, М. Еліаде, К.-Г. Юнг та ін.). Це дає підстави розглядати міфологічне осмислення буття як актуальний культурний феномен, що не зникає разом з первісним суспільством, а лише втрачає свої домінуючі позиції.

В свідомості сучасної людини міфологічне світосприйняття актуалі­зується тоді, коли раціональність людського мислення тимчасово усувається на другий план. Найбільш повно міфосвідомість виявляється у стані так званої «зміненої свідомості», яку визначає знижена аналітична активність мозку (К.-Г. Юнг, О. Косарєв). Для такого стану свідомості ха­рактерні афектив­ність, ірраціональність, мимо­віль­ність, гранична суб’єк­тивіза­ція сприйняття реальності, активіза­ція підсвідомих нашарувань.

Але моменти актуалізації міфологічної свідомості не обмежуються станом «зміненої свідомості». Міфологічний тип осмислення буття спостерігається й тоді, коли ірраціоналізм співіснує з раціональним осмисленням світу (С. Аве­ринцев, Н. Автономова, Н. Гальцева, О. Гулига). У таких випадках актуалізацію міфосвідомості можуть обумовлювати: конфліктна взаємодія людини з природним середовищем; кризові або перехідні епохи, що посилюють вплив соціальної сфери на особистість; потреба людини у гармонізації світосприйняття та побудові цілісного образу світу; реляти­візація та ревізія морально-етичних цінностей, наслідком чого є часткове повернення до архаїчної аксіології; ігрова природа людської психіки, яка формує поліваріантне, ілюзорно-відносне, нереф­лексивне світо­сприй­няття; зорієнтованість особистості на колективні інтереси національно-історичного буття, що активізує пер­вісно-міфо­логічне розуміння інди­відуального існування як «ми–буття» (О. Гулига, О. До­рошевич, М. Ліфшиц, Л. Кози­менко та ін.).

Міфологічне осмислення буття проявляється в міфо­твор­чості – духовно-практичній діяльності людини, яка відтворює навко­лишній світ у міфологічних формах. Втілення міфоло­гічного осмислення буття в художній системі певного митця прийнято визначати як авторський міфологізм або автор­ська міфо­творчість (Н. Медведєва, О. Мінакова).

Методологія дослідження цього явища розроблялась у численних працях представників різних наукових шкіл та напрямків (М. Бодкін, Н. Фрай, Р. Чейз, О. Потебня, І. Франко, М. Кос­томаров. О. Весе­ловський, Ф. Буслаєв, В. Жирмунський, Є. Мелетин­ський, В. Пропп, Д. Максимов), які досліджували міфологічні мотиви, символи, архетипи, метафори, ритуальні схеми в художніх творах.  У науковий вжиток цей спеціальний метод аналізу авторської міфотворчості увійшов під назвою «міфоло­гічної критики» (Н. Фрай).

В дисертації висвітлено сутність, історію виникнення та перспективи розвитку «міфологічної критики». Автор підкреслює, що дослідження явищ міфологічного осмислення буття в художніх творах потребує використання багатьох понять, більшість з яких в дослідницькій літературі не отримали чіткого визначення. Тому одним з теоретичних завдань сучасної «міфологічної критики» є розробка та уточнення термінологіч­ного апарату, оскільки, по-перше, подані в літературі визначення відрізняються суперечливістю й умовністю, по-друге, загальновживані поняття в кожному контексті мають різне значення. В дисертації уточнюється цілий ряд визначень та понять, якими оперує «міфологічна критика»: «міф», «реміфологізація», «неоміфо­логізм», «міфологічне мислення», «міфо­ло­гічна свідомість», «міфо­поетика», «міфопоетичні тропи», «символ», «архетип», «міфоло­гема», «міфема», «міфологічний текст» («текст-неоміф»), «архети­п­на органі­зація змісту», «міфоконцепт».

На основі порівняльного аналізу та узагаль­нення критичної літератури була розглянута класифікація різних типів авторського міфологізму: міфо­логічна стилізація, використання міфу як художнього прийому, створення авторського міфу, романізація міфу, поліфонічна інтерпретація й транс­формація традиційних міфологічних образів і сюжетів. Наголошується, що матеріалом для написання авторських міфо­логічних творів можуть бути різні структурно-типологічні групи міфів: класична міфологія (міфологія античності та біблійна міфологія), етнічна міфологія (міфологія народів світу) та авторська міфотворчість відомих митців минулого (Н. Григор’єв, О. Дорошевич, Є. Мелетинський).

Важливим теоретичним аспектом дисертаційного дослідження стало з’ясування  проблеми психічної природи автор­ської міфотворчості. За К.-Г. Юнгом, ефективність впливу мистецтва досягається завдяки архетипам, які містяться в художньо-образній системі твору та сприймаються на рівні підсвідомості реципієнта. Тому митець – це людина, що відкриває та від­творює архетипні форми колективного підсвідомого, а неоміфологічний твір є унікальною світо­глядною проекцією, в якій синкретично явлені ре­лігійні, філософські, суспільні погляди автора.

Новітні дослідження психології авторської міфотворчості (С. Аве­ринцев, Н. Гальцева, О. Дорошевич) доводять, що втілення міфо­концептів в сучасній художній творчості має ознаки як ірраціонального, так і раціонального підходу. Якщо в архаїчну добу міфотворчість функціо­нувала як несвідомий елемент відношення людини до буття, то в неоміфологічному мистецтві вона набуває в більшості випадків свідомого характеру (Н. Автономова, А. Макаров, К.-Г. Юнг). Це дало дисертантові підстави зробити висновок про існування двох чинників формування авторської міфосвідомості – ірраціонального та раціонального. На його думку, до ірраціонального чинника формування авторської міфо­свідомості належить безпосереднє міфопоетичне сприйняття та осмислен­ня світу (підсвідомі архаїчні нашарування, що актуалізуються у стані зміненої свідомості, який охоплює художника під час творчого процесу та трактується ним як пое­тичне натхнення), до раціонального – усвідомлена автором неоміфологічного твору інтенція до пізнання міфологічних зраз­ків (народної міфології, фольклору та стародавнього епосу), тобто ціле­спрямоване накопичення, аналіз та відтворення архаїчних архетипів та міфологем.

У другому розділі «Проблеми та перспективи дослідження авторського міфологізму Лесі Українки», що складається з двох підрозділів, досліджуються витоки, світоглядні основи та стильова специфіка авторського міфологізму Лесі Українки, а також особливості творчого процесу письменниці.

В розділі зазначено, що одним з найважливіших світоглядних джерел, що опосередковано вплинули на формування авторського міфомислення поетеси, є її походження, родовід. Морально-етичні цінності сім’ї Косачів–Драгоманових, які для Лесі Українки стали своєрідною «ідео­логією роду», трансформуються в її творчості в цілий ряд соціальних міфологем – «волі–неволі», «честі», «обов’язку», «духовного аристо­кратизму». Під впливом сімейного оточення формувались й релігійні погляди Лесі Українки, в процесі аналізу яких було з’ясовано, що християнська міфологія для письменниці стала значним предметом авторського осмислення. Становленню авторського міфо­мислення Лесі Українки сприяла також її фольклорна та перекладацька діяльність, під час якої накопичувався багатий матеріал для оригінальної художньої обробки. Знайомство зі світовими міфологічними сюжетами, вивчення українського та іноземного фольклору, епосу стародавніх народів сприяли засвоєнню архаїчних міфологем, що згодом знайшли авторське втілення в творчості письменниці. Аналіз світогляду Лесі Українки виявив також міфологічну спрямованість її філософської рефлексії, цілком суголосну культурному контексту кінця ХІХ – початку ХХ ст. Обґрунтовано, що синтезуючи у власних філософських розмислах надбання сучасної їй філософської думки та відштовхуючись здебільшого від «філософії життя», зокрема, від творчості такого міфолога як Ф. Ніцше, Леся Українка витворила власну філософську систему, центром якої є особистісне буття людини в його соціальному, національному, етичному та естетичному вимірах.  

На основі аналізу епістолярного спадку та деяких поетичних творів Лесі Українки, було зроблено висновок, що важливої ознакою творчого процесу письменниці був особливий стан психіки, який поетеса розуміла як творче натхнення  («медитація», «транс», «романтична екзальтація», «божественне безумство», «демонічна одержимість», «спілкування з Музою»).  У такому стані, який за сучасною науковою термінологією визначається як стан «зміненої свідомості» та який є підґрунтям для актуалізації міфологічного світосприйняття, Леся Українка написала більшість своїх неоміфологічних творів, зокрема драму-феєрію «Лісова пісня» та драматичну поему «Кассандра». Це дало дисертантові підстави об­ґрунтувати значущість ірраціонального чинника у форму­ванні авторської міфосвідомості Лесі Українки.

Світоглядна позиція та спосіб творчого процесу Лесі Українки визначили стильову специфіку творів, яку важко вписати в рамки лише одного стильового напрямку. В її драматургії спостерігається вплив і роман­тичної художньої концепції (романтичних образності, історіософії, містицизму, гіперболізації ролі художнього слова, індивідуалізму), і неокласичних інтенцій до репродукування традиційних тем та сюжетів, і символічного методу (множинність смислової структури її творів, відкритість та варіативність їх інтерпретації). Новітні інтерпретації творчості Лесі Українки доводять її цілком модерністичний характер, вказуючи на те, що визначення письменницею власного стилю як «неоромантизм» цілком ототожнюється з сучасним розумінням сутності модернізму (В. Агеєва, А. Бичко). Така теоретико-методологічна позиція дозволила автору дисертації зробити висновок про наявність створеного письменницею певного міфологічного інтертексту, побудованого за законами міфологічного мислення та функціо­нуючого у вигляді індивідуального авторського неоміфу.

У третьому розділі дисертаційної роботи «Міфологічне осмислення буття в драматургії Лесі Українки», що складається з семи підроз­ділів, було виявлено зміст міфоконцептів, покладених в основу драматичної системи Лесі Українки.

Аналіз тексту драми-феєрії «Лісова пісня» дозволив  виявити велику кількість наявних та прихованих архетипів і міфологем, які є засобом образної характеристики реальних соціальних персонажів. Це мотиви першопредка та порушення табу (в образі дядька Лева), надприродних здібностей, ініціації та перетворення (в образі Лукаша), тема відьомства (в образах Килини та Лукашевої матері).

Було зазначено, що дядько Лев виступає носієм міфологічного світо­бачення, асоціюється з типовим для архаїчної міфології образом старійшини, міфічного першо­предка, засновника роду й традицій. Саме дядько Лев встановлює для родини певні табу, порушення яких призводить до трагічних наслідків. Міфологічного осмислення в драмі набуває й образ Лукаша. Він наділений чудодійною творчою силою, що дає йому владу над природним світом. Магічна сила його мистецтва приваблює та спокушає Мавку, стає причиною її першого контакту с соціальним світом. З образом Лукаша пов’язане й міфологічне уявлення про ініціацію як про перехід молодої людини до стану зрілості. Символом такої ініціації в драмі виступає епізод пере­творення Лукаша на вовкулаку, що веде його до доро­слішання та прозріння.

В образах Килини та Лукашевої матері також простежуються певні міфоло­гічні риси, що приховані поза їх зовнішньою реалістичністю. Відьомство, що за архаїчно-міфологічними уявленнями є магічним втручанням людини в перебіг природних процесів, становить опосередковану характеристику Лукашевої матері. Як і її старший брат Лев, Лукашева мати також посвячена в таємниці ворожбитства та відьомства: вона вміє приборкувати нечисту силу (епізод заклинання Злиднів з ІІІ дії) й знається на зіллі та травах (епізод збору трав з ІІ дії). Відьомських рис набуває в драмі й образ Килини. Досвідчена вдовиця через фізичну спокусу занапащає душу юного Лукаша, магічними засобами усуває суперницю (саме закляття Килини перетворює Мавку на вербицю). Така інтерпретація людських персонажів драми-феєрії «Лісова пісня» доводить міфопоетичний підхід Лесі Українки до відображення як природних, так і соціальних явищ.

У процесі подальшого аналізу специфіки вирішування соціальних проблем у п’єсах Лесі Українки було виявлено декілька важливих положень щодо модусу ху­дожньо-міфологічного осмислення буття авторкою. По-перше, в її творах спостерігається глибока психологічна вмотивованість учинків та відносин, які виникають між персонажами. Так, моменти актуалізації суспільної та індивідуальної міфосвідомості стають важливим чинником драматичної дії, оскільки виявляють конфлікт ірраціонального та раціонального як керуючих домінант людської поведінки («Осіння казка»). По-друге, через змалювання картин пророцького трансу окремої особистості та первісно-міфологічного стану «ми–буття», який опановує натовпом, Леся Українка торкається проблем взаємин лідера (пророка) та народу («Кассандра», «У пущі», «В катакомбах»). По-третє, досліджуючи афективні стани «зміненої свідомості» під час самосуду та катування чужинця-жертви, письменниця намагається розв’язати важливі етичні проблеми (соціальна пасивність, зрада, бездумне наслідування авторитетів), що є актуальними для будь-якої доби («Одержима», «Руфін і Прісцілла»). Все це свідчить про те, що міфологічне світосприйняття драматичних героїв Лесі Українки виступає одним з провідних регуляторів їх соціальної поведінки.

Далі автором дисертації здійснено аналіз створених письменницею картин сну й сновидінь та запропоновано їх типологію (твор­чий сон-фантазія, сон-потрясіння, сон-відродження, сон-мрія, сон-марення). Виявлено, що наскрізною характеристикою драматичної творчості Лесі Українки є ототожнення та трактування образів «сон – смерть – камінь» як символу духовного занепаду (кам’яний сон Мавки («Лісова пісня»), кам’яне не-буття учнів Месії («Одержима»), «вічний сон» камінної людини-гори – Командора («Камінний господар»)). Аналіз картин сну та сновидінь показав також високий рівень авторського художнього осмислення та відображення специфіки підсвідомих процесів людської психіки («сни наяву» у божевіллі Любові Гощинської («Блакитна троянда»), сонне уникання правди троянцями («Кассандра»), сприйняття життя як «гарячкового сну» Долорес («Камінний господар»)). Було зроблено висновок, що міфологічне осмислення картин сну та сновидінь, для якого властивий інтерес до ірраціо­нальних процесів людської психіки та став­лення до сну як до стихії, що породжує міфологію, є сутнісною ознакою драматичної творчості Лесі Українки.

Дисертантом зазначено, що міфологічне осмислення соціальної проблематики поширюється й на ґендерні проблеми. Для репрезентації в своїй творчості фемінних цінностей Леся Українка використовує нетрадиційні для тогочасної української літератури художні методи, зокрема метод «феміністичної інверсії» (В. Агєєва, Л. Синівська). Сутність цього методу становить зміна традицій­ної статевої поведінки на діаметрально протилежну: у більшості драм Лесі Українки вольове начало репрезентують жінки, а чоловік виступає пасивним суб’єктом. «Феміністична інверсія» як принцип художнього мислення по­ширюється й на відтворення багатьох міфоконцептів, що лежать в основі драм Лесі Українки, зокрема, на розробку міфологеми «гріхопадіння» в драмі-феєрії «Лісова пісня». В цьому творі, всупереч світовій літературній традиції, чоловік спокушає жінку: заради Лукаша Мавка кидає свій при­родно-міфологічний рай та опиняється у грішному людському світі.

Лесю Українку цікавить комплексне розкриття жіночої екзистен­ційної проблематики: героїні її драм є складними особистостями з інте­лектуаль­ними, емоційними та статевими потребами. Так, в образі Мавки («Лісова пісня») поєднуються ідеї еротичної та духовної любові, а буттєва еволюція героїні відтворює міфологему сотворіння людини через одухотворення плоті. Міфологічне осмислення жінки як богорівної істоти спостерігається в образі Міріам («Одержима»), смертної жінки, яка прагне дорівнятися до Месії та є антитезою його чоловічої іпостасі. На духовно-тілесну цілісність образів героїнь Лесі Українки та інтерес авторки до архаїчної природи жінки вказують й присутні в драмах численні сексуально-міфологічні символи, наприклад, фалічні образи рапіри Дона Жуана («Камінний господар») та кришталевої гори («Камінний господар», «Осіння казка»).

В драматичній поемі «Бояриня» Леся Українка міфопоетичними засобами намагається виявити ідеологічну спорідненість фемінізму та націоналізму. Головна героїня драми Оксана опиняється в умовах подвійного поневолення: її зневажають як жінку та як громадянку з розвинутим почуттям національної гідності. Зображуючи життя Оксани в Москві, авторка відтворює атмосферу тотальної неволі через складну символічну систему, що протиставляє українську та російську культурні традиції. Мотив дисгармоній­ності двох типів ментальності постає за рахунок сюжетотворчих міфологічних опозицій (матріархальність – патріархальність, воля – неволя, розвиток – стагнація, життя – смерть, буття – небуття) та міфологем («відірвана квітка», «заіржавілі шабля і піхви», «ясний місяць та затьмарене сонце» тощо).

Розуміння драматургії Лесі Українки як єдиного інтертексту змотивувало потреби дослідити другорядні персонажі її творів, чия значна ідейно-символічна роль стає зрозумілою за умов цілісного аналізу драматичної системи письменниці. Семіотика цих персонажів була проаналізована на прикладі архетипів Великої Матері (в цілому ряді материнських образів Лесі Українки) та Месії (в постаті Ісуса Христа).

Як було виявлено в процесі дослідження, Леся Українка створює ряд образів, які втілюють різні психологічні аспекти архетипу Матері  (за К.-Г. Юнгом): по-перше, «духовна матір», що духовно підтримує свою дитину та є носієм високої «прометеївської етики» (Ніобея («Ніобея»), Крістабель («У пущі»),  Герміона («Оргія»)); по-друге, «жахлива матір» – уособлення грубого фізичного світу, духовної стагнації та смерті, яка не розуміє духовних інтенцій своєї дитини та фактично зрікається її (Едіта («У пущі»), Лукашева мати («Лісова пісня»), мати Ореста («Блакитна троянда»)); по-третє, матір-розпусниця – жінка, в якої домінує «оргіастична емоційність», а почуття материнського обов’язку притупляється (жінка раба-неофіта «В катакомбах», матір Аврелії та Валента, матір Неріси («Оргія»)). Аналіз авторського осмислення взаємовідносин головних героїв драматичних творів показав, що створення материнських образів у творчості Лесі Українки  ґрунтується на семантичній багатогранності архаїчного архетипу, виявлення якого обумовлене актуалі­зацією несвідомих компонентів психіки.

В дисертації зазначено, що в драматургії Лесі Українки постать Христа є матеріалом для авторського осмислення широкого кола екзистенційної проблематики. Дисертант окреслює три аспекти створення цілісного інтертекстуального образу Христа: по-перше, введення Месії як персонажу драматичної дії («Одержима»); по-друге, опосередкована характеристика Христа через діалоги та оцінку дійових осіб у творах на сюжети з життя перших християн («На полі крові», «В катакомбах», «Йоганна, жінка Хусова», «Руфін і Прісцілла»); по-третє, відтворення христологічних мотивів та міфологем, пов’язаних з життям, вченням, смертю та воскресінням Месії («Кассандра», «У пущі»). Було зроблено висновок, що образ Христа в драматургії Лесі Українки існує як проекція,  віддзеркалення світогляду її героїв, причому символічна функція образу виступає на передній план, а сам образ Месії поза носієм міфологічної свідомості набуває несамодостатності у своєму символічному застосуванні. Таким чином, у драмах Лесі Українки Христос постає як символ вищої ідеї, втіленої в широкий діапазон людських пристрастей, прагнень і почуттів.

Автор дисертації робить припущення, що художні картини часу і простору в драматургії Лесі Українки створюються через реконструкцію міфологічного світосприйняття різних дійових осіб, що складає підґрунтя для створення поліваріантного образу світу. В дисертації стверджується, що часопросторова реальність осмислюється в міфічному модусі з причин психічного захисту від зовнішніх кризових уражень та прагнення особистості гармонізувати власне існування. В зв’язку з цим дисертантом було проаналізовано тему фізичного ув’язнення та перебування у закритому просторі, яка є наскрізною в доробку Лесі Українки та пов’язана з висвітленням проблеми волі. Показано, що образ закритого простору в драматичній системі Лесі Українки набуває амбівалентного значення: для одних героїв він є сакральним місцем, де загартовується воля та відбувається духовне прозріння, а для решти стає мінус-простором (В. Топоров), символом неволі, духовної стагнації та смерті («В катакомбах», «Осіння казка», «Руфін і Прісцілла», «Камінний господар»). Поліваріантне осмислення хронотопу спостерігається і в драматичній поемі «У пущі», в якій суперечливо взаємодіють образи Старого та Нового світу, минулого, теперішнього та майбутнього часу. Дисертант доводить, що дизгармонізація часопросторового сприйняття (міфоло­гізація минулого, втрата позитивного образу майбутнього, відчуття відчуженості та безцільне сьогоденне побутування у ворожому хаотичному середовищі, неможливість опинитися в позачасовому сакральному світі творчості) стає  однією з головних ознак духовної кризи скульптора Річарда Айрона. Таким чином, дисертант підтверджує тезу про те, що створення поліваріантного образу світу в драматургії Лесі Українки здійснюється через міфологічне осмислення часопросторових образів різних персонажів, які постають як суб’єкти міфотворчості.