СМИСЛОЖИТТЄВИЙ ЗМІСТ СУЧАСНОЇ МІФОТВОРЧОСТІ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЙ

summary

У першому розділі „Теорія міфу у вимірах історико-філософського аналізу” розглядається методологія дослідження явищ міфотворчості у межах різних наукових шкіл та напрямків, її сутнісні характеристики та смисложиттєві функції.

          Аналіз наукових досліджень, в яких розглядається феномен міфотворчості, дозволяє зробити висновок про подібність елементів, які виокремлюють його серед інших різновидів людської діяльності. Вони доводять наявність певних закономірностей, які формують міфологічний світ, що відтворює буття у неперервності змін та метаморфоз.

Проте усвідомлення міфотворчості як засоби, що „замикає культурне прямування в деяке закінчене ціле” (Ф.Ніцше), приходить тільки наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, коли ідеї прогресу та стійкого розвитку починають усвідомлюватися як наступ епохи гуманізму, справедливої будови життя, а міф як своєрідний конструктивний принцип, необхідний для соціального проектування образу щасливого життя.

Наукова революція, зруйнувавши первісне міфологічне уявлення про світ як гармонійний Космос, „відкрила” простір та „випрямила” час, підпорядкувавши їх законам логіки (Р.Гвардіні). А ці закони вимагали ревізії знань попередніх поколінь (М.Мамардашвілі). Перебування людської свідомості у стані постійної наукової рефлексії привело до катастрофічного розпаду та дезорганізації знання та культури в цілому, їх відірваності від „життєвого світу” людей (Е.Гуссерль). Під впливом позитивістської наукової традиції виникають також модифіковані форми міфотворчості, які виводять мораль та релігію за межі людського життя. Вона розглядається як елемент цивілізації (М.Еліаде), що констатує соціальну недосконалість суспільства і водночас виконує прагматичні функції як засіб розв’язання критичних проблем, що виникають під тиском економічних і соціальних факторів (Б.Малиновський).

Втілюючи ідеї природної та соціальної солідарності, міфологічні уявлення не передбачають їхнього виокремлення у автономні поняття „ідеального” і „реального”. Упорядкування інформації міфологічною свідомістю відбувається у вигляді думки , споглядання або самого життя, природна наявність якого ховається у символах та знаках, що відтворюють модель оточуючого світу (Е.Кассірер). Міфічна символіка має також здатність звільняти та спрямовувати людську активність на пізнання власного життєвого досвіду та духовне вдосконалення (Дж.Кемпбелл, К.Леві-Стросс).

Як один із зовнішніх проявів духовності міфотворчість моделює суб’єктно-обєктні відносини у вигляді певної системи образів, предметний зміст яких може відігравати як пізнавальне, так і практичне значення (Н.Фрай), що надає їм функції слова.

Суттєвим внеском у розвиток теорії міфу стали праці О.Ф.Лосєва, який розглядає міфотворчість як діалектичний саморозвиток єдиного живого тілесного духу, узятому у своєму абсолютному бутті. Тому міфотворчість - не тільки засіб пояснення незрозумілого, а й речова формула загальної ідеї та суттєвого образу, в якому остання набуває свого найбільш повного символічного відображення.

Підтверджують цей висновок дослідження, в яких міфотворчість виявляє себе необхідною передумовою неперервності культурного процесу, акумулюючи в собі закріплені традицією родові ознаки світосприйняття та поновлюючи    їх     відповідно   до    історичних змін,    що     відбуваються      у

соціокультурному просторі (М.Бахтін, В.Іванов, В.Топоров). Яскравим доказом є соціальна міфотворчість, у моделях якої суспільство намагається осмислити навколишній світ і своє місце в ньому.

У ХХ ст. вона набуває рис своєрідної ідеології, яка дозволяє безпосередньо та цілеспрямовано впливати на індивідуальну та масову свідомість із метою формування тих чи інших стереотипів мислення і поведінки.

Оскільки нинішня техногенна цивілізація відчужує людину від духовності, на думку багатьох дослідників, постала проблема вироблення ідеалів та цінностей, які б допомагали людству переборювати в собі „принцип жорстокості” (М.Роспен, К.Рюс). Їхню функцію й виконує соціальна міфотворчість як механізм, що змушує свідомість віддавати перевагу не знанням, а вірі (Ж.Сорель).

Усвідомлення науковцями ролі соціальної міфотворчості як інтегруючої сили та психологічного імперативу, що задає напрямок (векторизує) стан натовпу, почалося наприкінці ХІХ ст. Її смисложиттєвий зміст складається як форма узагальнення прагнент та очікувань соціальних груп, які домагалися визначених цілей за допомогою ідей, що орієнтували суспільну свідомість на одвічні ідеали свободи, незалежності, самостійності.

В дисертації підкреслюється, що в ХХ ст. ця тенденція найбільш яскраво виявляється у країнах, де соціальна міфотворчість розвивається на грунті національно-визвольного руху, коли виникає потреба у об’єднанні розрізнених індивідуальних інтересів та активізації зусиль різних верств населення для досягнення суспільної гармонії.

Аналізуючи цей процес на українському прикладі, автор простежує етапи становлення понять „національна ідея”, „національна згода і гармонія”, розкриваючи їх зміст у проекції на світоглядно-ціннісні орієнтації представників різних поколінь українських вчених.

Якщо у першій половині ХІХ ст. міфотворчість розглядалася переважно як образне втілення народного духу та народного мислення (М.Максимович, М.Гоголь, М.Костомаров), то згодом акценти в її  тлумаченні все більше переміщуються на вивчення її особливостей як діяльності, що відкрита для опанування нових значень та смислів (О.Потебня), пов’язаних із повсякденним життям нації та її суспільно-культурним розвитком.

Спираючись у своїх дослідженнях на фольклорно-етнографічний матеріал та письменницьку практику, українські дослідники рубежу століть використовували переважно ті методи дослідження, які склалися у мовознавстві. Ці ж методи переносилися на вивчення відносин, що складалися у суспільстві. Їхнє використання  обумовило вихід міфотворчості за соціально-

історичні і просторово-часові межі. Вона набуває рис художності і перетворюється на інструмент передачі підсвідомого, яке відкриває шлях до розуміння конфліктів, породжених соціальними протиріччями, а отже, й закономірностей історичного життя нації.

Саме тому на українському ґрунті міфотворчість розвивається як засіб, що надає можливість оволодіти душею національної культури всупереч емпіричному побуту та м тим змінам, що в ньому відбуваються. Міф входить у літературну творчість як світоглядно-філософська основа, що програмує та водночас наближає до людини бажаний соціокультурний ідеал майбутнього.

Ці прояви міфологічної свідомості стали предметом наукового аналізу в численних працях сучасних українських дослідників (А.Бичко, І.Бичка, С.Кримського, А.Лоя, Д.Табачковського, В.Шинкарука, М.Поповича, В.Малахова та ін.). Простежуючи її розвиток в історичній ретроспекції, всі вони підкреслюють, що на національному ґрунті міфотворчість на всіх етапах свого розвитку виявляє себе засобом самовизначення етносу у загальночасових та загальнопросторових координатах співіснування з іншими етносами.

У другому розділі „Смисложиттєвий зміст української міфотворчості ХІХ ст.” , що складається з двох підрозділів, розглядаються світоглядні архетипи української міфологічної свідомості та їх роль у формуванні етнічних ознак, які відокремлюють українську літературну школу від інших.

Українська міфологічна традиція відтворює всі ознаки, притаманні первісному мисленню, яке об’єднувало людину з природою. Проте дослідники, які її вивчали, завжди підкреслювали, що незважаючи на різні історичні нашарування, вона завжди зберігала в собі язичницький, натуралістично-політеїстичний, „демонічний” субстрат (М.Драгоманов, М.Костомаров, Д.Антонович, А.Пономарьов та ін.).

Це не давало змоги досягти спільного погляду на міфологічні вірування прадавніх українців. Концептуальну невизначеність  у наукових підходах посилювала двозначність смислового поля, яка з’являється  у розвитку української культури після прийняття християнства. У сфокусованому вигляді ця двозначність знайшла своє втілення у філософських ідеях києво-руських мислителів К.Смолятича, К.Туровського, згідно з якими людське „Я” не протиставляється Всесвіту, а Всесвіт не втрачає відповідно до нього своєї „природності”.

Аналітичним чином  тлумачилося поняття спільноти, життєвість якої пов’язувалася з дотриманням кожним індивідом вічних духовних істин, на які орієнтував колективний досвід співіснування людини з природою, закріплений у народних образах, звичаях, віруваннях.

Таке інтегроване тлумачення людського і надлюдського  є характерною рисою українського світогляду, в якому архетип софійності світу завжди виконує роль дзеркального двійника архетипу природи, наповнюючи його символами життя та вищої Божої премудрості. Тому біологічне життя в українській міфології набуває найвищого релігійного значення. Людина і тварина, тварина і рослина – всі його суб’єкти знаходяться на одному й тому ж рівні, всі перебувають у нерозривній єдності. Тому природний світ, заселений різними потворами і духами, не містить в собі зла. Навпаки, в ньому є те, що надає вигадкам конкретних соціально-історичних ознак (Є.Анічков). За цією схемою „космос” як Всесвіт набуває форми сімейного побуту зі своїм „верхнім”, „середнім” та „нижнім” світами, які протистоять хаосу протилежним за значенням смисложиттєвих змістів. Його символічним узагальненням вважається образ світового дерева, у якому верхівка, крона є втіленням ідеї родючості, розвитку, жіночого начала світу, а коріння – згасання, смерті, темних сил, в надрах яких розпочинається новий життєвий цикл.

Смислові навантаження опозиції „світло – тінь” теж не обмежуються моделюванням космічного образу світу, а використовуються також для передачі й закріплення вагомої для етносу соціальної інформації.

На думку В.Колєсова, це підтверджує аналіз „Слова про Ігорів похід”, де метафора „світло” пов’язується не тільки з образами природи, а й уточнює смисловий ряд, що виводить на соціальний підтекст цього твору.

Таке сприйняття світу, яке розвивається на основі української міфотворчості, зберігається в якості політичної та інтелектуальної інтенції й після прийняття християнства, що наповнює його метафорами, властивими міфологічній свідомості. Це позначилося у відсутності метафізичного начала, яке розділяє раціональне та інтуїтивно-образне осягнення світу. Тому християнський мотив ”мандрування у світ” та приреченості в ньому людини набуває іншого звучання. „Шлях у світ” трансформується у „шлях до світу”, як сценарій переходу з буття у небуття. „Відродження через загибель” потребує відповідної моделі поведінки, зорієнтованої „у середину” через відкриття внутрішніх потенцій  для „самооновлення”. Така установка вимагала внутрішнього діалогу з метою самоорганізації для себе і для інших. Отже, ідея посередництва в українських міфологічних уявленнях християнського періоду реалізується не тільки у „адаптованих” до біблійних персонажів образах із традиційними функціями оберегів, а й у персоніфікованих до історичних реалій образах-символах героїв та подій, пов’язаних з їхніми „біографіями”, напівреальними і напівуявними.

Так поступово формується своєрідна модальність українського духовного світогляду, в якому міфічна логіка та міфічна фантазія набувають значення „тотальної” духовної форми, символічної за своїм змістом.

Цей символічний світ в проекції на художню діяльність є тим базовим підґрунтям, на яке спирається історична пам’ять та відбувається зв’язок між минулим і майбутнім. Тому домінування цього світу в культурі можна вважати закономірною передумовою, що сприяє збереженню символічності художнього мислення як риси, притаманної вищим формам людської діяльності.

Яскравий приклад – літературна творчість. Успадкувавши через фольклор споконвічну „потребу в мірі”, вона підпорядковує її своїм власним структурним формам, фіксуючи у них алгоритм світоглядного та естетичного вдосконалення людства.

Століття бездержавності, боротьби за національне виживання не тільки посилювали цю потребу, а й зробили її постійною та невід’ємною частиною  національної думки. Розглядаючи історично обумовлені типи ставлення літератури до міфології, автор виокремлює з них ті, що набули для української культури основоположного значення.

Зовнішню варіативність цих типів ставлення виявляє єдність світоглядно-ціннісних орієнтирів, у яких переважають відчуття та емоції, що розкривають внутрішній світ духовного життя індивідуума. У акумульованому вигляді його смисложиттєвий зміст відбиває „філософія серця”, яка дає ключ до розуміння національної своєрідності тих проблем, що перебувають у центрі постійної уваги українського письменства. Їх антропоцентрична визначеність, успадкована через фольклорні традиції вітчизняною філософською думкою, простежується в дисертації на прикладах літературної творчості Г.Сковороди, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка та інших. Автор робить висновок, що народна міфотворчість впливала не тільки на формування етнічної визначеності літературного стилю, а й на спосіб художнього мислення, характерними рисами якого є тяжіння до символізації конкретних подій народного буття, його  сподівань та вірувань, зорієнтованої на виявлення актуальних для національної свідомості моральних, соціальних, політичних, філософських та інших проблем.

Аналіз смисложиттєвого змісту міфологічних архетипів, які відіграли суттєву роль у становленні української літературної школи, дозволяє також простежити послідовність трансформаційних змін, що відбуваються в процесі її формування.

Поступово опановуючи духовні цінності на норми поведінки, з якими міфологічна свідомість українського етносу відстоювала своє історичне право на національну самовизначеність, представники української професійної культури сприяли усвідомленню нацією ідей, які знайшли своє інституалізоване завершення у ХХ столітті з проголошенням державної незалежності України.

У розділі третьому „Сучасна ідеологія українського етнобуття як форма міфотворчості”, складається з двох підрозділів, націєвизначальні характеристики міфотворчості розглядаються в проекції на конкретний зміст, з яким вітчизняна суспільна свідомість у ХХ ст. пов’язує перспективу подальшого культурного розвитку.

Щодо культурних розбіжностей між народами, саме міфотворчість знімає їх як засіб „утрясання соціальних протиріч”. Символічність міфологічного мислення дозволяє об’єднати ідеальне і реальне, понятійне і чуттєве, можливе і дійсне у образ, з якого неможливо здогадатися ні про об’єкт, ні про суб’єкт. Цей образ не має фізичної сутності, а є лише її формулою, яка орієнтує на відповідь, як пов’язати щоденну рутину індивідуального буття із власне історією людства.

З розвитком техногенної цивілізації людське світовідчуття поступово втрачає відчуття сакрального, тобто „справжнього”, що надає сенсу існування людини і спільноти.

Для української культури таку роль виконувала символіка, пов’язана із землеробством та соціальними можливостями, які воно надає, якщо спирається на зусилля товариства й інституалізованої сакральності, що ґрунтувалася на законах „батьківського слова”.

Проте на відміну від інших народів Сходу і Заходу установка на патріархальну владу в очах українського суспільства трансформувалася в уявлення про святість православ’я як традиції духовного життя, що об’єднує українську спільноту та відокремлює її від інших. Її уособленням сприймається пантеон героїв національної історії (просвітники, подвижники, мученики національної ідеї), які наділяються чудесними здібностями (пророчий дух Шевченка, надприродна працездатність М.Грушевського, І.Франка та ін.).

У цьому ж сакральному міфічному ракурсі тлумачаться функції мови, які відрізняються від тих, з якими її пов’язує західноєвропейська культурна традиція.

 Аналізуючи їх у проекції на досвід романтичної політичної міфотворчості, автор наголошує, що вони надають сталим мовним значенням і смислам якості ієрогліфа, загадки, священного символу тощо. Так, накладання на об’єктивну міфічну здатність суб’єктивного моменту призводить до руйнування психіки як цілісної саморегулюючої системи свідомих і несвідомих процесів, і у ХХ ст. набуває значення сталої тенденції. Сучасний міф втрачає синкретичність сприйняття і ставить людину перед фактом життя у „двох вимірах”: реальному та ілюзорному.

Притаманна міфологічній свідомості віра у „божественність” суб’єктивного знання в умовах політичних реалій ХХ ст. виступає одним із засобів самоствердження, самореалізації і самодопомоги у досягненні власної значущості та правоти щодо тих смисложиттєвих змістів, які нав’язує особистості суспільна свідомість.

Це знання специфічне, адже воно орієнтує людину не тільки на реальні цінності, а й на уявні, які йдуть від інстинктів, почуттів та переконань, що формуються на рівні підсвідомого. Останнє масово усвідомлюється у вигляді націоналістичних та політико-ідеологічних міфів, конкретизованих у символічно значущих прикладах.

Воскресіння міфу у такому вигляді доводить факт панування соціальних сил над людиною. Освячена соціальна міфотворчість отримала назву „громадської релігії” (Е.Дюркгейм, К.Гейєс, Л.Белл). Її формування пов’язане з розвитком національної свідомості, коли міфологічне „ми” тяжіє до виокремлення з минулого та продовження його у принципах та нормах практичної діяльності. Символічним втіленням такої зорієнтованості на ідентичність є національна ідея.

Простежуючи еволюцію феномену національної ідеї в українському культуротворчому процесі, автор наголошує, що вона є передумовою й змістом духовної активності нації. Народжена рефлексією національної еліти, вона у ХІХ ст. надихнула свідоме українство на осмислення прихованих бажань етносу за допомогою мови понять: „душа нації”, „дух народу”, „національний характер”, „державність”, „соборність”, „суверенність”, „національний ідеал”.

Проте у ХХ ст. національна ідея, звільнена від усіх обмежень, так і не стала проявом відчуття свободи для її носіїв. Національна не сформованість унаслідок тривалої епохи тоталітаризму надала їй вигляду утопічного проекту, через що його здійснення делегувалося у політичній сфері. Тому нині в Україні національна ідея сприймається не як цілісна структура, а лише як її фрагмент, що не впливає на дію тих механізмів, за допомогою яких об’єктивно-матеріальне середовище перетворюється на психічну енергію, стає елементом переходить у суб’єктивного життя кожного представника нації.

Відсутність почуття належності суб’єкта до особистісного панівного начала (держав, нації) стримує формування справжнього колективного „я”, на якому ґрунтується культуротворчість певного етносу. Його не може замінити та ієрархія цінностей, яку нині пропагує політична ідеологія, орієнтуючи на пріоритет корпоративної спільності та пояснюючи соціальні явища шляхом їхньої персоніфікації „від противного”. Підкореність людини ідеям, висунутим лідером, обмежує її можливості критично осмислювати події, що зумовлює ризик повернення тоталітаризму.

Якщо цей процес і надалі відбуватиметься під гаслами, тобто під прикриттям, національної ідеї, то її прорив у сучасність набуде якості реверсивного руху. Дегенерації зазнає мова, втрачаючи якості літературної, ширше культурної мови символів, що перестане бути здатною виконувати націєтворчу і націєконсолідуючу силу. Криза, яка дедалі поглиблюється у сучасному соціокультурному житті України, свідчить, що процес державотворення – не тільки колективна мрія, а й відповідний до нього стан духовної культури з конкретним соціально-економічним та психологічним змістом.