УКРАЇНСЬКЕ ХУДОЖНЄ ПАЛІТУРНИЦТВО XVI - ПОЧ. ХХ СТ. У КОНТЕКСТІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ІНТРОЛІГАТОРСТВА : УКРАИНСКИЙ Художественное ПАЛИТУРНИЦТВО XVI - нач. ХХ СТ. В КОНТЕКСТ ЗАПАДНО ИНТРОЛИГАТОРСТВА

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт, географічні та часові параметри, наукову новизну, практичне значення тощо.

У першому розділі “ІСТОРІОГРАФІЯ, МЕТОДИКА ТА ДЖЕРЕЛА” здійснено критичний огляд літератури за темою дисертації, викладено основні методи дослідження, показано джерелознавчу базу роботи.

1.1. Перші згадки про інтролігаторство, майстрів і твори є в географічно-статистичному описі Галичини і Лодомерії (1786, 1858), у каталогах виставок у Львові (1877, 1894). Короткі відомості про київське палітурництво XVII – XVIII ст. містять статті В.Модзолевського (1918), і К.Шероцького (1919). У дослідженнях орнаментації книги П.Жолтовського (1926) зустрічаються принагідні згадки про шкіряне палітурництво.

Цінну історичну, технологічну, статистичну інформацію з діяльності інтролігаторської майстерні Києво-Печерської Лаври XVII–XVIII ст. висвітлює стаття П. Курінного (1926).

У 1960 – 70-х рр. з’являються публікації про львівське палітурництво В.Сіверського (1966), Е.Ружицького (1973), А. Кос (1975).

Розрізнені факти про українське шкіряне палітурництво XVI–XIX ст. містять узагальнюючі праці, альбоми і каталоги П.Жолтовського (1983), Г.Логвина (1974, 1990), Я.Запаска (1981, 1995), Р.Харабадота і Р.Біганського (1986). Методику опису стародавніх шкіряних оправ запропонувала О.Гальченко (1989). Стисле висвітлення українських оправ періоду бароко дає О. Гусєва (1997), а про російські художні обкладинки XV–XIX ст. – С.Клепіков (1959).

Перші короткі відомості про техніки виконання західноєвропейських шкіряних оправ є в книзі В.Матвеєва (1889) та в енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона (1898). На поч. ХХ ст. Виходять праці Ф.Функе (1982), Е.Кюльв, К.Кіме, Х.Рембо і Е.Суматаєва (1982).

Перші невеликі книжки про західноєвропейське інтролігаторство з’явилися лише у 1880-х рр.: у Франції – М.Міхеля (1881) та Л.Груеля (1887) і в Англії – В.Брасінгтона (1891) та К.Давенпорта (1897, 1899, 1907). Останній висвітлює основні центри, розповідає про визначних майстрів, технологію, стилістику, геральдику тощо.

У кінці ХІХ–першій третині ХХ ст. з’явилися узагальнюючі праці з історії художнього палітурництва вчених: С.Прідекса (1893), Г.Горна (1894), М.Дютона (1926), Е.Гомдшміта (1928). У міжвоєнний період науковий інтерес до інтролігаторства поширився в інші країни Європи та Америки.

У другій половині ХХ ст. переважно популяризуються раніше набуті знання авторами: А. де Моран (1982), І.Рат-Вег (1987), Л.Владимиров (1988), Ш.Нодьє (1989) та ін.

Отже, в розглянутих працях частково висвітлено західноєвропейське художнє палітурництво і немає дослідження, яке б комплексно розкрило українське.

1.2. Методологічною основою є системний, компоративний та семіотичний підхід для визначення явищ і процесів, які мали істотний вплив на формування ідейно-змістових та стилістичних особливостей українського шкіряного палітурництва. При цьому застосовувалися методи дослідження, що визначають типологічні ознаки творів: порівняльно-історичний, структурно-семіотичний, формально-стилістичний тощо.

У загальнотеоретичному мистецькому аспектах осмислення проблеми, порушеної у дисертації, автор ґрунтується на дослідженнях українських і зарубіжних вчених: М.Біляшівського, П.Жолтовського, П.Курінного, Г.Павлуцького, В.Січинського, Д.Щербаківського, Я.Запаска, Т.Кари-Васильєвої, М.Селівачова, М.Станкевича, О.Федорука, К.Давенпорта, П.Сімоні, Ф.Функе та інших.

Джерельною базою для дослідження послужили твори, які зберігаються в Музеї етнографії та художнього промислу, Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАНУ, Національній бібліотеці НАНУ України ім. В.Вернадського, Національному музеї у Львові, Центральному державному історичному архіві у Львові, Львівському історичному музеї та інших.

У другому розділі “ТЕХНОЛОГІЯ, ТИПОЛОГІЯ І ЗАСОБИ ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ” висвітлюються технологічний і типологічний аспекти та комплекс мистецьких факторів, які визначають образну і декоративну концепцію художнього палітурництва.

У підрозділі 2.1. Розглянуті естетичні та фізичні характеристики матеріалів, різні види шкіри та їх властивості, способи технологічної обробки і можливостей застосування в палітурництві: шевро, шеврет, замша, пергамент, сап’ян, морокко, тощо.

У підрозділі 2.2. Технологічні прийоми декорування йдеться про обладнання робочого місця, інструменти, а також традиційні техніки оздоблення. Основні типи інтролігаторських інструментів: ріжучі, колючі, вимірювальні, оздоблювальні та допоміжні. Упродовж кількох століть техніками декорування шкіри були: гравіювання, тиснення, штампування, золочення, фарбування, аплікація та інтарсія. З’ясовується послідовність етапів виконання кожної техніки та отримані при цьому декоративні ефекти.

2.3. Здійснено наукову типологію інтролігаторства за допомогою абстрактних теоретичних зразків-моделей – типів, у яких відображено найважливіші структурні та функціональні характеристики досліджуваних творів. Інтролігаторство має три роди: палітурництво, ужиткові предмети та шкіра для обладнання інтер’єру. Художнє палітурництво складається із двох типологічних груп (книжкові обкладинки, не книжкові оправи). Кожний тип книжкової обкладинки залежить від формату. Найбільша обкладинка “фоліо” – книга величиною в стандартний аркуш часів середньовіччя (приблизно 60х40). Менші формати ділять щоразу на половину. Найменші книжечки в кілька сантиметрів називають “колібрі”. Не книжкові шкіряні оправи – це обкладинки альбомів, щоденників, записників, вітальних папок-адрес.

У підрозділі 2.4. з’ясовано, що на твори інтролігаторства поширюються головні закономірності (закон традиції, цілісності, тектоніки), які регулюють процеси формування та закріплення найцінніших творчих здобутків. Для досягнення цілісності застосовують групування елементів, об’єднання мотивів орнаменту навколо конструктивної ідеї. Тектоніка орнаментики палітурництва підпорядковується мікро- і макроструктурі, а також закритій, рідше відкритій структурам. Закони масштабності, пропорційності і контрасту забезпечують гармонійне поєднання співвідношень частин твору палітурництва в єдине ціле. Важливе значення для художньої виразності книжкових оправ мають семантичні засоби у вигляді символу, знаку, емблеми, атрибуту і гербу.

У третьому розділі “ІСТОРИКО-СТИЛІСТИЧНІ ПАРАДИГМИ ШКІРЯНОГО ПАЛІТУРНИЦТВА” розглянуто основні історичні процеси розвитку палітурництва Стародавнього Риму, Візантії, країн середньовічної Європи (Італія, Франція, Німеччина, Англія, Нідерланди). Проаналізовані основні стилістичні відміни художнього палітурництва періоду готики, ренесансу, бароко, рококо, класицизму. Окремо виділені стилістичні парадигми шкіряних палітурок XVI-XIX ст., що дає змогу класифікувати та атрибутувати твори шкіряного палітурництва.

3.1. Висвітлюються особливості палітурництва від найдавніших часів до XVI cтоліття. Винайдення пергаменту посприяло швидкому витісненню папірусних сувоїв та появі прямокутного книжкового блоку, а відтак і шкіряних оправ. Найдавнішими матеріалами для оправи було дерево, шкіра, слонова кістка, тканина, пізніше металеві накладні пластини, картон тощо. У ІХ-Х ст. великих успіхів в оздоблені палітурок досягли візантійські майстри-ювеліри. У період середньовіччя над створенням книги працювало об’єднання майстрів, які ділились на каліграфів, мініатюристів, рубрикаторів, ілюмінаторів та інтролігаторів. Важливими центрами по виготовленню шкіряних оправ були монастирі розташовані у північній Італії, північній Франції та південно-західній Німеччині.

У період готики в Західній Європі поширюється техніка декорування шкіри – гравіювання. З’являються складні фігурні зображення у поєднанні із елементами архітектури, гербами рослинними мотивами і готичним шрифтом. Характерною рисою готичних шкіряних оправ є оздоблення металевими частинами.

У палітурному ремеслі XIV ст. найважливіший винахід було зроблено в Нідерландах. Інтролігатори почали застосовувати орнаментальну пластину-штамп, яка повністю заповнювала поверхню палітурки. У середині XV ст. винайдений інтролігаторський ролик для нанесення декору у вигляді фризу (кайми). Нововведенням епохи Відродження стало запровадження техніки ручного золототиснення шкіряних оправ, яка була перейнята із країн Сходу. Європейські майстри-інтролігатори також перейняли зі Сходу стилістику оформлення палітурок, серед них – арабески і морески. У XVI ст., в Європі з’являються нові стильові напрями оформлення книг – “семе”,“килимовий” та “камеї”.

3.2. Розглядаються стилістичні особливості палітурництва XVII – XVIII століть. Оправи книг XVII ст. за способом декорування і орнаментальними композиціями були витримані в стилі барокко. Продовжує домінувати французька школа інтролігаторства. Нововведенням XVII століття у палітурному мистецтві було оздоблення оправ у стилістиці – “левантель” –  віяло.

Переважаюча на початку XVII ст. “фанфарна” стилістика витіснена новим пунктирним стилевим напрямком “пуантиль” або “крапковий” з другої пол. XVII століття. Винахідником “крапкової” стилістики вважається відомий французький оправник Ле Гаскон.

У XVIII ст. у Франції основним видом декорування оправ стає стилістика мережива – “дентель”. Широкого застосування в Англії у XVIII ст. набула нова стилістика “котедж”, яка за композиційною схемою нагадує форми дахів і фронтонів (погляд з верху).

3.3. Занепад шкіряних оправ у ХІХ – на поч. ХХ ст., спричинився широким розвитком видавничої справи, зокрема, механізації окремих процесів палітурництва та запровадження колінкору в асортименти палітурних матеріалів.

З’ясовано, що в період класицизму продовжують застосовуватись давні технологічні прийоми. Приблизно з 1830 р. використовуються елементи попередніх стилістичних напрямків. На мистецтво палітурництва першої пол. ХІХ ст. вплинула стилістика романтизму. У цей період актуальними є орнаменти готичних архітектурних мотивів названі “соборний” (“ а ля катедраль”). Провідним майстром цієї стилістики був француз Козеф Тувенен (1790-1834).

У європейському інтролігаторстві помітні зміни в період поширення функціоналізму (1920-х рр.). Виходячи із функції предмету, його оформляли просто і раціонально, що було продиктовано концепцією цього стилю.

У четвертому розділі “ХУДОЖНЄ ПАЛІТУРНИЦТВО УКРАЇНИ XVI–XX СТ.: ОСНОВНІ ЦЕНТРИ, МАЙСТРИ” висвітлюються історичні етапи розвитку інтролігаторства у Києві, Львові та інших центрах.

4.1. Художнє палітурництво прийшло в Україну з Візантії, передовсім до Києва, приблизно в ХІ ст. як складова ремесел виготовлення рукописних книг. Візантійська традиція художнього палітурництва була успішно засвоєна й поступово еволюціонувала під місцевими і західноєвропейськими впливами. Оздоблення шкіряних оправ тисненням запроваджується в Україні з XV століття. Обкладинки для рукописних книг з найпростішим декором, напевно, виготовляли в Києво-Печерській Лаврі, про що можна стверджувати на основі оправ XV–XVI ст. київського походження.

1616р. в Лаврі засновано друкарню, а тому обсяги інтролігаторської роботи зростають. Перша згадка про лаврську палітурну майстерню датується 1754 роком. Робота лаврських палітурників користувалася визнанням не тільки в Києві, але й у Петербурзі. Великі замовлення на подарункові книги “Воскресні канонники” надходили з царського двору протягом багатьох років. На підставі архівних матеріалів визначено асортимент, найпопулярніші типи обкладинок лаврської палітурні, з’ясовано факт згасання виробництва в останню чверть XVIII століття.

4.2. Розглядається львівське інтролігаторство XV–поч. ХХ ст.  Згадані імена перших палітурників Львова: Івана Пфеффера (1483) та Михайла Дропана (1486). Встановлено, що львівські твори інтролігаторства XVI ст. стилістично відрізняються від німецьких. Вони більше успадкували з візантійської та італійської мистецької традиції. Із італійських запозичень періоду Відродження найхарактернішою є стилістика “камеї”, яка виконана одним штампом і представляє іконографію Розп’яття з Пристоячими.

Серед палітурників, які працювали у Львові у другій пол. XVI ст., відомими були Іван Друкаревич (син друкаря І.Федорова), Сигизмунд, Бальцер, Гюбнер, у першій пол.  XVII ст. найавторитетнішим львівським палітурником був Войтек Малескович.

Стилістика львівських оправ XVII ст. не відзначається новизною. Удосконалюються та чергуються вже відомі схеми: поділ геометричних полів на менші фігури, доповнення квітковими мотивами, застосування золототиснення. З XVIII ст. дійшло найменше інформації про львівських майстрів. В інтролігаторстві на зміну бароко приходить рококо: поширюються сітчасті структури та мотиви у вигляді рокайлів.

На виставці у Львові 1877 р. представлені твори майстрів: Л.Вербицького, О.Гетріца, Ф.Старицького, К.Яскевича, В.Кучабинського. У львівському інтролігаторстві ХІХ ст. не застосовувалися європейські стилістичні напрями “котедж” і “соборний”. Лише художні засади модерну спричинилися до появи творів, які можна віднести до конструктивізму та фольклоризму.

4.3. Інші центри. Значними осередками виготовлення книг, а відтак і палітурництва, були монастирі: Городищенський (ХІІ ст.), Жидиченський (1227), Бишнівський (1241), Богородичний (ХІІІ), Верхатський (ХІІІ ст.), Полонинський (ХІІІ ст.), Грушівський (XIV ст.) і Путенський (XIV ст.). З кінця XVI ст. поширюються центри шкіряного палітурництва внаслідок запровадження книгодрукування в Острозі (1578–1612), Стрятині (1604–1605), Крилосі (1606), Почаєві (1618), Луцьку (1625–1628), Новгород-Сіверську (1674–1679), Чернігові (1646, 1679–1685) та інших. Інтро-лігаторство розповсюджуються в Україні завдяки розширенню книжкової торгівлі. Палітурники працювали навіть у тих містечках де не було друкарень. У другій пол. ХІХ ст. палітурні діяли в Дрогобичі, Тернополі, Станіславі, Коломиї, Чорткові та ін. містах Галичини.

У підрозділі 4.4. з’ясовується сучасний стан дизайнерської практики в інтролігаторстві. В першій трет. ХХ ст. художнє палітурництво в Україні остаточно занепадає. Увага до виготовлення шкіряних оправ відновлюється в 1970-х рр. у Косівському технікумі народних художніх промислів. 1993 р. відкрита майстерня дизайну книги та інтролігаторства в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури.

У п’ятому розділі “СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ПАЛІТУРНИЦТВА” досліджуються орнаментальні мотиви, іконографія, композиційні схеми декору та стилістичні відміни творів.

5.1. Встановлено, що геометричні орнаментальні мотиви виступають у вигляді прямих, ламаних, скісних і хвилястих ліній. Смужки різної ширини служать доповненням до обрамляючих композицій. Іноді зустрічаються геометричні фігури: коло, ромб, трикутник тощо.

Рослинні орнаментальні елементи набули поширення в добу Ренесансу (гілки, листочки, пуп’янки, квіти і плоди), складають грандіозне різноманіття форм і декоративних структур. Орнаментика палітурництва майже не була іконографічно однорідною, найчастіше виступала у синтезі рослинних і зооморфних мотивів, символів, гербів, фігур істот, сюжетних сцен та архітектури.

На середниках книг переважає усталена іконографія Богородиці Одигітрії, сцена Розп’яття з Пристоячими, Антоній і Феодосій, Непорочне Зачаття, Христос Великий археєрей, Христос у чаші, Зіслання, Воскресіння, Успіння, святі Микола та Варвара.

Чотирьох євангелістів традиційно розташовували в наріжниках книги, іноді їх замінювала плетінка з головкою ангела, херувим або квітка.

До рідкісних символічних мотивів віднесено зображення на прямокутному середнику Христос у чаші, що є своєрідним розкриттям євхаристійної теми. Існують багаті аналогії цієї теми в іконопису XVIII ст., як результатом алегоричного висловлювання.

5.2. Специфічність творів українського палітурництва залежить від різновидів структури та застосування відповідної стилістики. Визначено дев’ять типів оздоб книг XVI – XVIII ст., від найпростішої рамки до синтезованої з багатьох елементів – рамок, наріжників, середників і медальйонів. Розглядаються стилістичні зміни, що настали в українському інтролігаторстві доби Ренесансу. Вони відзначаються стильовою стабільністю, консервацією і модернізацією декору. Ознаки бароко з його помпезною величністю стають помітні в останню чверть XVII ст. (запровадження картушів, волют, розет, поліхромія тощо). З’ясовано, що стильові тенденції рококо і класицизму в українському палітурництві виявились слабо. Орнаментальні мотиви різних історичних періодів і матеріалів поєднуються у шкіряних оправах стильової еклектики в другій пол. ХІХ століття.