ДИРИГЕНТСЬКО-ХОРОВЕ МИСТЕЦТВО ГАЛИЧИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми та її зв’язок з науковими програмами і планами, сформульовано предмет, мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи, висвітлено апробацію та впровадження здобутих результатів у практику, публікації.

У першому розділі “Особливості функціонування аматорського диригентсько-хорового мистецтва у контексті суспільно-політичного життя Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття”, що складається з 2-х підрозділів,  висвітлюються характерні риси розвитку диригентсько-хорового мистецтва як частини культурно-мистецького життя Галичини.

У процесі дослідження дисертантом було виявлено, що початок процесу формування  диригентсько-хорового мистецтва краю слід шукати в діяльності аматорських хорів польських музичних товариств. З неї починається активне поширення  хорового співу серед населення західноукраїнських земель.

З середини ХІХ століття вагому роль у розвитку та популяризації хорового мистецтва виконувало Галицьке музичне товариство, яке щорічно організовувало близько десяти музичних заходів, на яких виконувалась камерна музика різних жанрів відомих  західноєвропейських музик і місцевих композиторів-аматорів.

Найвищий рівень популярності це Товариство мало за часів, головування у ньому з 1858 р. Кароля Мікулі. За його ініціативою та підтримки були  організовані аматорський симфонічний оркестр і декілька хорових колективів:  чоловічий, жіночий та мішаний, що дало змогу включати до програм музичні твори, виконання яких передбачало участь солістів, хору і оркестру.

Особливу увагу громадськості привертали концерти, на яких публіка ознайомлювалась з шедеврами західноєвропейської духовної музики. У відгуках на них підкреслювався високий професійний рівень виконання, який більше відповідає амбіціям столичного, ніж периферійного колективу.

Галицьке музичне товариство і подібні до нього утримували не тільки хори та оркестри, а й організовували бібліотеки, займалися активною видавничою діяльністю. Проте, у 80-х роках у них простежується тенденція, спрямована на “вузьку спеціалізацію” за інтересами. Її започаткувала група співаків, яка вийшла зі складу Галицького музичного товариства, організувавшись у співацьке товариство “Лютня”. Спочатку це був потрійний чоловічий квартет, який швидко розростаючись та збагатившись жіночими голосами, згодом перетворюється на хор з репертуаром зі складних творів відомих композиторів.

Щоб підвищити професійну підготовку хорових виконавців товариство “Лютня” відкриває у 1886 році як один із своїх підрозділів музичну школу, в якій проводяться лекції із сольного та хорового співу, гармонії, контрапункту, музичних форм, історії музики.

Все це дало змогу ускладнити та урізноманітнити хоровий репертуар творами, різними за стилем та жанрами: “Stabat Mater” Дж.Перґолезі, “Requiem” В.Моцарта та Л.Керубіні, “Mors et Vita” і “Super flamina Babylonis” Ш.Ґуно, “Вальпурґієва ніч” Ф.Мендельсона тощо.

Оскільки членами “Лютні” було чимало українців, то за їхньою ініціативою до репертуару включалися також і твори українських композиторів: М.Вербицького, І.Воробкевича, А.Вахнянина, М.Лисенка, П.Ніщинського, що обумовило широкий попит на публічні виступи цього колективу. Хор “Лютня” постійно бере активну участь у всіх національних та релігійних святкуваннях не тільки у Львові, але й по всій Галичині і навіть за рубежем. Великий успіх його концерти мали у Варшаві (1885 р.), музична громадкість якої оцінювала їх за найвищими професійними показниками.

Для активізації композиторської діяльності в галузі хорового мистецтва товариство “Лютня” оголошувало конкурси написання музичного твору. Всі надіслані твори хор виконував на публічному концерті без оголошення імені автора. Комісія визначала переможців і відповідно до професійного рівня нагороджувала їх. До участі в роботі комісії запрошувалися відомі музиканти та громадські діячі: Г.Ярецький, Л.Марек, К.Мікулі, А.Вахнянин, Р.Шварц, Ф.Сломковський, В.Вшелячинський, В.Висоцький, С.Цетвинський, С.Невядомський, Е.Люкас.

У 90-ті роки репертуарна політика хору дещо змінюється, крім класичної, його силами виконується й сучасна музика, а також обробки українських народних пісень. У репертуарі починають переважати сольні та ансамблеві форми виконання, що приводить до поступової втрати колективом творчих потенцій.

 Паралельно з хором “Лютня” у 80-ті роки розпочинають свою діяльність “Львівський чоловічий хор” та польське співацьке товариство “Ехо”. Про активізацію хорового руху в цей період свідчить зростання чисельності хорових колективів, які створюються на базі інших: літературних, спортивних, драматичних товариств. Серед них найбільш відомими були хор “Зоря”, “Академічний хор”, “Технічний хор”, хор Товариства Друкарів “Вогнище”, “Робітничий хор” тощо.

Зростання інтересу до хорової діяльності сприяло розвитку хорового мистецтва, дозволило збагатити його тематику та стилістику здобутками різних композиторських шкіл Європи, спонукало до формування власного національного досвіду у цій галузі музично-творчої діяльності, пожвавлення концертного життя краю.

Стимулюючим чинником для розвитку хорової культури в Галичині було не тільки аматорство. У другій половині ХІХ століття інтенсивнішим стає інтерес суспільства до проведення  у вигляді музичних імпрез ювілейних свят, пам’ятних дат, історичних подій тощо. “Престижними” концертами вшановуються пам’ять видатних діячів української культури, творчі здобутки відомих українських композиторів та високих гостей, що відвідують Галичину в цей період. В них беруть участь найкращі хорові колективи різних за програмами своєї діяльності громадських організацій, що сприяло розширенню мережі культурно-просвітницьких та хорових осередків.

До організації та проведення музичних вечорів залучались, крім музикантів-аматорів, професійні диригенти й виконавці (А.Вахнянин, С.Людкевич, О.Нижанківський, сестри Крушель-ницькі та ін.). Це позитивно відбилося на якості і змісті програм, в якіх досить часто включалися нові твори молодих українських композиторів поряд з тими, що вже здобули всеукраїнську славу – С.Гулака-Артемовського та М.Лисенка.

Пропагуючи вітчизняну хорову музику, числені культосвітні товариства (“Руська бесіда”, “Зоря”, “Сокіл”, “Воля”, “Молода громада”, “Просвіта”, “Основа” та ін.) не обмежувалися лише такими великими містами, як Львів, Станіслав, Тернопіль, Самбір, Перемишль. Наприкінці ХІХ –початку ХХ століття їхні осередки діяли й у приміських селах та найвіддаленіших закутках краю, що позначилося зростанням музичної культури аматорських хорових колективів. На такий висновок наводять аналіз репертуару, представленого обробками народних пісень М.Леонтовича, М.Лисенка, К.Стеценка, Ф.Колесси, О.Кошиця та відгуки преси про їхнє виконання. В ньому зростає також кількість творів галицьких композиторів-аматорів (П.Бажанського, І.Біликовського, Й.Кишакевича, І.Левицького, П.Любовича, Я.Лопатинського, Г.Топольницького, Я.Ярославенка).

У першій третині ХХ століття жанрова палітра хорової музики, яка виконувалася у музичних гуртках, була досить різноманітною, що давало змогу організовувати тематичні вечори. Особлива увага приділялася збереженню українських пісенних традицій. З цією метою проводилися конкурси-змагання серед аматорських колективів на краще виконання обробок народних пісень; з 1935 року такі конкурси стали постійними.

Динаміка змін, що  відбувалися у хоровому репертуарі, складі виконавців та керівників, які очолювали аматорські колективи, свідчить не тільки про зростання їхнього професійного рівня.

Загальний розмах хорового руху доводить, що диригентсько-хорове мистецтво поступово набуває якостей вагомої складової  української художньої культури, стає засобом духовного збагачення народу, пробудження його творчого потенціалу та виховання національної свідомості.

У другому розділі “Шляхи професіоналізації диригентсько-хорового мистецтва Галичини”, що складається з трьох підрозділів, розкривається вплив хорових традицій церковних осередків Галичини на процес професіоналізації диригентсько-хорового мистецтва краю; аналізуються взаємозв’язки музичних культур Галичини, Наддніпрянщини та Західної Європи; висвітлюється освітньо-педагогічна діяльність музичних навчальних закладів нижчого та середнього рівня з підготовки співаків аматорських хорових колективів.

Інтенсивний розвиток аматорського хорового співу в історії музичної культури Галицького краю не випадковість. Незважаючи на скрутне матеріально-економічне та політичне становище українців у складі Австро-Угорської імперії, вони ретельно зберігали все те, що становило їхню духовну спадщину: пісенну творчість, українське слово та віру своїх предків. Для багатьох із них саме церква давала змогу відчути свою національну належність. З церковних осередків вийшли й перші галицькі просвітителі, які відіграли значну роль у відродженні інтересу серед населення до хорової музики.

Священики навчали церковному співу у парафіяльних школах, створюючи у великих містах церковні хори з учнів духовної семінарії. У 30-ті роки ХІХ століття церковний хоровий спів на теренах Галичини – розповсюджене явище. Серед його організаторів відомі імена Г.Шашкевича, М.Вербицького, Й.Левицького, І.Лаврівського, Я.Нероновича та ін.

Репертуар церковних хорів вміщує переважно твори українських композиторів Д.Бортнянського, А.Веделя. Проте досить часто програми концертів духовної музики складалися так, щоб слухачі мали змогу порівняти їх з сучасними зразками літургійних композицій.

У дисертації підкреслюється, що виконання духовної хорової музики не обмежувалося обрядовою практикою. З другої половини ХІХ століття до цієї справи підключаються й громадські організації, світські навчальні заклади, хорові товариства, професійні композитори та музиканти, театральні діячі, що суттєво вплинуло на мистецьке життя краю, зростання професійного рівня виконавців та в цілому хорової культури.

 Завдяки священницьким осередкам у цей період відновлюються зв’язки  галицької української громадськості з Наддніпрянщиною. Суттєвий вплив на розвиток хорового мистецтва мала літературна творчість М.Максимовича, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка. Міцні контакти встановлюються між галицькими композиторами та М.Лисенком, творами якого захоплювалися гімназійні хористи, співацьке товариство “Львівський Боян” та подібні до нього.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття проходить ряд урочистих заходів, присвячених вшануванню творчості М.Лисенка, де численні хорові колективи виконували його твори в різних жанрах.

Зміцненню творчих контактів українців Галичини та Наддніпрянщини сприяли обмін композиторськими доробками, – саме так і галичани познайомилися з творчістю П.Ніщинського, – організація загальноукраїнських ювілеїв, присвячених 100-літтю української літератури та представникам красного письменства, які були визнані її фундаторами: І.Котляревського, Т.Шевченка та ін.

У першій третині ХХ століття ці контакти пожвавлюються в галузі концертного життя виступами Республіканської капели під керівництвом О.Кошиця. Вагомий внесок у формування національного хорового мистецтва належить польським музикантам, ними також була започаткована професійна школа українських співаків та диригентів.

Чимало зроблено було у цьому напрямку викладацьким колективом консерваторії ім.К.Шимановського, відкритої польським музичним товариством. За часів директорства відомого композитора і дириґента А.Солтиса тут працювало та навчалося багато українців, серед них: Р.Любинецький, М.Колеса, М.Сабат-Свірська, О.Любич-Парахоняк, П.Пшеничка, Є.Козак.

Зростання суспільного інтересу до хорового мистецтва позитивно вплинуло на розвиток музичної освіти. З 1891 р. починає працювати мережа музичних шкіл співацького товариства “Боян”, в яких навчали, крім гри на музичних інструментах, сольному та хоровому співу. Вони давали можливість отримати музичну освіту тим, для кого недоступними були приватні навчальні заклади.

Не менш авторитетними були й музична школа співацького товариства “Торбан”, а також  музичний інститут Галицького музичного товариства. Грунтовну хорову освіту давали церковні школи співу та дяківські бурси.

На початку ХХ століття вокальне мистецтво починає усвідомлюватися як ефективний засіб національно-патріотичного виховання. Зростає інтерес до нього з боку педагогічної громадськості, товариства “Рідна школа”, яка бере під свою опіку всі питання, пов'язані із проблемою вдосконалення методик викладання предмета “спів” у школах та гімназіях. Діяльність цього Товариства сприяла залученню до її розв’язання найкращих фахівців, зусиллями яких було оновлено зміст диригентської та співацької підготовки в учительських семінаріях та на курсах. Серед них: С.Людкевич, В.Матюк, А.Вахнянин, М.Бойко, Ф.Колесса та інші – автори шкільних співаників для дітей та вчителів музики.

Все це якісно позначилося на подальшому розвитку музичної освіти та виховання.

У третьому розділі “Розвиток професійного диригентсько-хорового мистецтва Галичини наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття”, який має три підрозділи, аналізуються тенденції, що сприяли становленню професійного диригентсько-хорового мистецтва Галичини.

На початку ХХ століття виникають перші професійні музичні організації – об’єднання діячів культури, композиторів, диригентів, співаків і музикантів інших професій: “Союз співацьких та музичних товариств”, “Союз українських хорів”, Музичне товариство імені М.Лисенка.  Мета їхньої діяльності полягала в тому, щоб закцентувати зусилля на створення української вищої музичної школи, здатної виховувати диригентські та співацькі кадри і спроможної відстоювати інтереси розвитку національного музичного мистецтва.

Незважаючи на те, що у повному обсязі виконати всі, передбачені метою, завдання не вдалося з різних причин, насамперед об’єктивних (Перша світова війна), проведені цими організаціями заходи мали певні позитивні результати. З’являються хорові колективи з професійним складом виконавців, які очолювали керівники з ґрунтовною диригентсько-хоровою освітою. Це “Український Наддніпрянський хор” Д.Котка, “Студіо-хор” М.Колесси, “Хор української молоді” С.Сапруна. Більшість з них мала консерваторську освіту, що визначило нові підходи до побудови репертуару та організації роботи над ним. Добираючи концертні твори, керівники намагалися більше включати у програму ті з них, які дозволяли ширше ознайомити публіку із здобутками західноєвропейської та російської музики, не забуваючи при цьому звертатися до місцевого фольклору та шедеврів української класики.

Зорієнтованість диригентського хорового мистецтва на авторський стиль інтерпретації музичного твору обумовила зростання кількості хорової методичної літератури та музичної періодики, де вагоме місце відтводиться проблемам хорового виконавства: “Артистичний вістник” (орган “Союзу співацьких товариств”, “Музичний вістник” (орган Музичного товариства імені М.Лисенка), місячник “Боян” Дрогобицького хорового товариства “Боян”, “Українська музика”, журнал, який видає “Союз українських професійних музик”. Значним досягненням у справі професіоналізації диригентсько-хорового мистецтва Галичини було видання “Диригентського порадника”(1938) та ряд хорових репертуарних збірників під редакцією Ф.Колесси та З.Лиська.

Наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття диригентська професійна освіта виокремлюється у фаховий напрямок підготовки музикантів. Так, у 30-ті роки навчання сольному та хоровому співу в консерваторії Галицького (польського) музичного товариства досягла 8 років, за які передбачалося опанування не тільки практичним курсом, але й ґрунтовними музично-теоретичними знаннями  з поліфонії, гармонії, музичних форм, “енциклопедії”.

Клас хорового співу в консерваторії викладали відомі в Галичині та за її межами музиканти: С.Неведомський, К.Мікулі, М.Солтис та А. Солтис – вихованці різних європейських шкіл, що сприяло збагаченню методик викладання різними ідейно-художніми та виконавськими принципами. Тому професійний рівень випускників був досить високий. Серед них багато відомих виконавців: В.Безкоровайний, А.Руджицьків, Б.Сарамога, Є.Форостин.

Великим авторитетом у диригентів-хормейстерів користува-лася консерваторія імені С.Монюшка у Станіславі, яка згодом відкриває свою філію в Коломиї. Вона давала не лише виконавську освіту, але й педагогічну. У навчальних планах всіх спеціальностей обов'язковим був диригентський курс та хоровий спів, що надавало можливість випускникам працювати в хорах, музичних та загальноосвітніх школах, гімназіях, учительських семінаріях.

Гостру боротьбу за “пальму першості” серед вищих музичних закладів веде Львівський музичний інститут, з 1931 року – Львівська консерваторія імені К.Шимановського, яка організовує свої філії майже у всіх містах Галичини. У такому ж напрямку розгортає свою діяльність Вищий музичний інститут імені М.Лисенка, створений за ініціативою “Союзу співацьких і музичних товариств”.

За інститутськими програмами оволодіння диригентсько-хоровою спеціальністю передбачало поглиблене вивчення церковного співу та музично-теоретичних предметів. Особлива увага приділялася наявності в учнів розвинутого музичного слуху, сильного голосу, відповідної статури.

Для кандидатів у вчителі музики і співу у 1929 році відкривається також повсякчас діючий музично-педагогічний семінар. Щоб піднести рівень викладання в класах сольного й хорового співу, дирекція постійно запрошувала висококваліфіко-ваних фахівців, випускників європейських консерваторій. Серед них багато українців: О.Ясеницька, З.Козловська, Р.Любинецький, Н.Крушельницька, О.Пясецька, М.Сокіл та ін. З 1931 р. по 1939 рік хорове диригування в інституті веде М.Колесса.

Методика викладання хорового співу в інституті мала суттєві відмінності від традиційних: по-перше, навчання проходило  відокремлено для жінок та чоловіків і, по-друге, опановуючи основи цього курсу, учні паралельно засвоювали знання з елементарної теорії музики та гармонії. Проте, в цілому навчальні плани були зорієнтовані на стандарти європейської освіти, що давало змогу молодим музикантам продовжити її в музичних академіях Берліна, Відня, Праги.

З 1913 року Вищий музичний інститут розгортає свою діяльність. У різних містах Галичини створюються його філії, які працюють за єдиними з центральним проводом навчальними програмами. Це дозволило зберегти спадкоємність у педагогічних принципах і загальних підходах до професійної підготовки диригентів та співаків, що згодом обумовило правомірність ствердження про наявність оригінальної диригентсько-виконавської школи у Галичині.

        Після об’єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянщи-ною робота над її створенням не припиняється. При відділі культурної праці Українського Центрального Комітету організо-вуються курси диригентів під керівництвом В.Витвицького та М.Колесси (1945), з денною та вечірньою формами навчання; аналогічний курс відкривається також за ініціативою Інституту народної творчості, що позитивно вплинуло на зростання професійного рівня диригентсько-хорового мистецтва в цьому регіоні.

        У висновках підсумовуються результати дослідження.

        1. Доведено, що розвиток диригентсько-хорового мистецтва Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття відображає етнокультурні тенденції та орієнтації у процесах становлення української професійної виконавської школи, зберігаючи, водночас, універсальні якості, притаманні формам, традиційним для цього різновиду національної музичної культури.

        2. Встановлено, що історична динаміка трансформаційних змін, які в них відбуваються, віддзеркалює поетапність переходу від аматорського хорового музикування до професійного. Спираючись на просвітницький досвід Галицького музичного товариства, перші українські хорові колективи активно включаються в музично-концертне життя Галичини. Однак характер їхньої діяльності свідчить про те, що вона була більш поліфункційною, ніж у попередників. Це показують особливості репертуару та заходи, спрямовані на підвищення кваліфікаційного рівня виконавців.

        3. Виявлено, що своєрідність диригентсько-хорового мистецтва на галицьких землях обумовлена органічним поєднанням культурних здобутків, які узагальнює в собі музична творчість представників різних поколінь митців вітчизняних та західноєвропейських. Проте така співтворчість не була самодостатньою. Опосередковуючи ці здобутки у вигляді репертуару, українська хорова спільнота завжди прагнула виокремлювати в них актуальні для національної свідомості ціннісно-смислові чинники.

        4. Аргументовано, що їхня структура відображає зростання соціокультурних потреб щодо вдосконалення художньо-виражальних засобів, накопичених аматорською диригентсько-співацькою практикою.

        5. Охарактеризовано тенденції, що сприяли формуванню в аматорському музичному середовищі професійного ставлення до диригентської та співацької професій: художні досягнення вітчизняної композиторської творчості; зростання її соціального статусу завдяки зближенню та взаємообміну художніми досягненнями між Наддніпрянщиною і Галичиною; репертуарна політика, спрямована на популяризацію української та зарубіжної хорової музики різних жанрів; концертно-просвітницька й організаційно-творча діяльність професійних хорових диригентів, які здобули музичну освіту у кращих консерваторіях Європи; проведення конкурсів хорових колективів та популяризація хорового мистецтва серед населення регіону.

        6. Реконструйовано систему фахової підготовки професійних кадрів, які забезпечували розвиток диригентсько-хорового мистецтва наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття, та з’ясовано відмінності у принципах, на яких вона була побудована, порівняно із західноєвропейськими аналогами.

        7. Показано роль українських музичних товариств у її створенні та науково-методичному забезпеченні діяльності освітніх інститутів, які здійснювали виховання професійних кадрів для цієї галузі музичного виконавства.

8. Введено у науковий обіг нові архівні матеріали, які підтверджують існування самобутнього диригентсько-хорового мистецтва у Галичині.

Дослідження не вичерпує всіх напрямків розробки теми. Воно може мати подальше розкриття у вивченні хорової творчості галицьких композиторів, особливостей виконавського стилю тих часів, створенні загальної концепції розвитку української хорової культури.