ВОЗРОЖДЕНИЕ ТРАДИЦИОННЫХ ПРАЗДНИКОВ И ОБРЯДОВ В СОВРЕМЕННЫХ УСЛОВИЯХ КУЛЬТУРНОЙ ЖИЗНИ КРЫМА

summary

У вступі обґрунтовано  вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і предмет роботи, сформульовано мету і завдання для її досягнення, охарактеризовано методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, їхню апробацію, наведено кількісні і жанрові показники публікацій, подано структуру дисертації.

        У першому розділі “Соціокультурні процеси в Криму на сучасному етапі”, який складається з 2-х підрозділів, розглядаються історія і тематика досліджень, присвячених кримському регіону та сучасні проблеми міжнаціональних відносин, які виникли за нових соціокультурних умов після оголошення незалежності української держави.

        Дожовтневу історію наукового вивчення кримського регіону відкривають дослідження географічного та краєзнавчого характеру. Проте, навіть в них підкреслюється своєрідність пам’яток матеріальної культури, що зберігалися з тих часів, та місцевого побуту і традицій його населення (В.Зуєв, П.Паллас, П.Кеппен, Н.Мурзакевич, М.Сементовський, Ф.Федоров та ін.). Наприкінці ХІХ століття кримською історіографією було накопичено чимало фактів етнографічного характеру, що дають уявлення про національні традиції греків, вірмен, кримських татар, євреїв та інших етносів, що проживали в цей період на кримських територіях (І.Александров, О.Бертьє-Делагар, М.Довгар-Запольский, О.Марке-вич, Е.Наширванов)

        Цікаву інформацію, що поглиблює уявлення про міграційні процеси в Криму містять історико-археологічні та топографічні дослідження скіфських, сарматських, грецьких, татарських міст та поховань, проведені у радянський період (Н.Т.Висоцька, Ю.Г.Колосов, В.Ф.Петрусь, О.М.Самойлович, Е.І.Соломонік та ін.).

        Розрізненість наукових уявлень щодо протікання культурно-історичних процесів в Криму стимулювала в 90-тих роках ХХ століття перші спроби цілісного їхнього відтворення (В.П.Дюлічев, К.Когонашвілі, В.Є.Потєхін та Д.В.Потєхін). Проте, такого характеру досліджень виявилося недостатнім, щоб висвітлити чисельні “білі плями” кримської історії, бо спираючись на ці дослідження не можна цілісно відтворити “картину” етноісторичних процесів на півострові та визначити її особливості за сучасних умов кримського соціокультурного життя.

        Це зумовило потребу ретроспективного аналізу етнічного складу населення в різні періоди кримської історії, користуючись доказами, що містять у собі результати історико-археологічних досліджень, проведених на Кримському півострові.

        Простежуючи зміни, що відбувалися у міграційних характеристиках автор дійшов до висновку про те, що корінними мешканцями півострову треба вважати представників таких етнічних груп, як караїми, кримчаки, кримські татари. Інші етнічні та національні утворення виникли на його територіях внаслідок різних політичних подій всесвітньої історії.

        Водночас аналіз цих характеристик засвідчує, що протікання етнічних процесів на кримських територіях відбиває закономірності, покладені в основу загальнокультурного розвитку людства, а саме міжетнічної інтеграції та асиміляції, з одного боку, і з іншого, національно-етнічного уособлення на конфесійних засадах,– тенденція, яка простежується починаючи з часів середньовіччя. Проте їхня роль в площині існуючих етнологічних теорій вивчена ще недостатньо.

Особливо яскраво ця тенденція простежується у зламні перехідні періоди людської історії, коли відбувається докорінна переоцінка духовних цінностей – процес, що спостерігається й зараз, після падіння тоталітарного режиму та утворення на бувшому просторі Радянського Союзу нових незалежних держав. Послаблення атеїстичної ідеології сприяло відродженню традиційних форм обрядовосвяткової культури, які за умов сучасного соціокультурного життя активно почали використовуватися як засіб виховання національної самосвідомості.

        В Криму цей процес ускладнює релігійна та конфесійна різномовність культурних традицій, суперечність між ними посилює також трагічне минуле репресованих, депортованих та знищених під час другої світової війни етнічних груп та національних меншин, які довгий час вважали себе корінними мешканцями півострову. Повернення втраченого правового статусу усвідомлюється ними як проблема законодавчо закріпленої автономії духовно-релігійного життя шляхом уведення у державний український календар не тільки християнських релігійних свят, але й свят, традиційних для ісламу, іудаїзму, караїмізму.

        Розглядаючи розбіжності у підходах до цієї проблеми з боку релігійних конфесій, що діють в кримському регіоні, автор приходить до висновку: перехід від протистояння до діалогу у міжконфесійних відносинах можна здійснити за умов, якщо релігійні питання розглядати як невід’ємну частину відродження культурних традицій, сфокусованих та збережених у обрядово-святкових формах організації повсякденного буття представників різних етнічних угрупувань та національних меншин, які сьогодні представляють кримське населення. На розв'язання цього завдання потрібно сконцентрувати й зусилля громадських організацій та товариств.

        У другому розділі “Теоретичні основи вивчення традиційних свят та обрядів як культурологійного явища”, складається з двох підрозділів, обґрунтовуються методологічні засади дослідження обрядовосвяткових форм культури етносів та національних меншин Криму, виокремлюється шкала показників, які обумовлюють їхню типологічну спорідненість.

        В аналізі феномену обрядовосвяткової культури автор спирався на підходи, покладені в основу тих наукових концепцій, які дозволяють з’ясувати їхні структурні компоненти та ієрархію взаємовідносин між ними в різних етноісторичних контекстах духовного та суспільного життя людства (Дж.Фрезер, К.Леві-Стросс, Т.Шарден, К.Юнг).

        В дисертації узагальнюються також сучасний досвід вивчення традиційних форм народної культури в галузі етнокультурологічних та етномистецтвознавчих досліджень, накопичених українською науковою школою (С.Грица, О.Порицька, І.Юдкін та ін.). Наголошується на доцільності використання у поліетнічних регіонах методології І.Ф.Ляшенка, яка орієнтує науковий пошук на подвоєне (вертикально-горизонтальне) тлумачення художніх явищ традиційної культури, що дає змогу врахувати багатовекторність їхніх часово-просторових виразів.

        В розділі також уточнюється понятійних апарат, який використовується автором у визначеннях характерних рис, притаманних святковообрядовим традиціям. Зокрема підкрес-люється, що всі вони, незалежно від етнічної забарвленості, містять в собі залишки первісних форм світовідношення, а саме: тотемізму, анімізму, фетишизму, магії: ці форми в народних традиціях є базовим компонентом, незважаючи на наявність світоглядних нашарувань більш пізнього походження. Останні розділяють їх за ознаками релігійних переконань, проте суттєво не впливають на генетично успадковані стереотипи обрядової поведінки про що свідчить порівняння прикладів обрядовосвяткових дій, які збереглися у побуті народів різної етнічної належності.

        Таке порівняння дозволило автору також дійти до висновку, що народна обрядовосвяткова культура опановує життєвий досвід етносу на основі типових для первісного синкретизму знакових утворень. Вони залишаються незмінними у своїх смислових значеннях, відрізняючись між собою мовними і стильовими засобами їхнього образного втілення та тлумачення, варіативність змісту яких віддзеркалюють етнометереологічні, етногеорафічні, етноісторичні, етнополітичні та інші особливості умов, в яких відбувалося формування художнього та релігійного досвіду етносу.

        Розглядаючи з цієї точки зору обрядовосвяткові традиції національних меншин та етнічних спільнот Криму, автор доводить, що ідентичність та типологічна спорідненість цих традицій спостерігається не тільки на рівні первісних світоглядних універсалій, але й в її ціністносмислових характеристиках та регулятивному призначенні.

Незважаючи на стильове розмаїття святковообрядової культури, в них простежується металогічна визначеність. Вона обумовлює цілісність сприйняття компонентів, з яких складається обрядова дія і без яких така дія втрачає свій традиційний зміст. До них автор відносить такі компоненти: календарна символіка, семіотика та народне мистецтво; народний  етикет, ритуальна кухня та обрядова їжа; міфологія, обрядові ігри та видовища; повір’я та сімейні звичаї тощо.

        Такий розподіл є безперечно умовним, бо всі вони синкретично пов’язані між собою. Конструюючи різними засадами смисложиттєву для етносу інформацію, ці компоненти відтворюють також специфічність, закладених в їхню основу культурних традицій. Проте незалежно від регіону в них простежується одна закономірність, суть якої полягає в тому, що незважаючи на різномаїття їхнього образного втілення, всі вони є узагальненим відтворенням взаємопов’язаних тенденцій, на яких ґрунтується об’єктивний процес розвитку етносуспільних відносин: диференціації та інтеграції, – останні віддзеркалюють також динаміку змін у природнокліматичних та суто культурних (духовних та матеріальних) умовах їхнього співбуття.

        Політична історія Кримського регіону наклала певний відбиток на цей процес, тому обрядовосвяткова культура в ньому втратила свою цілісність як система соціальних цінностей, але зберегла свій духовний потенціал, успадкований в історичній пам’яті поколінь.

        Третій розділ “Форми ретрансляції традиційних свят та обрядів в умовах сучасного культурного життя Криму” присвячено вивченню проблеми відродження традицій обрядово-святкової культури етнічних спільнот та національних меншин (перший та другий підрозділи).

        Розглянуті у попередньому розділі особливості функціонування традиційних для Кримського півострова обрядово-святкових форм обумовили потребу в аналізі та уточненні відповідно до сучасних умов культурного життя загальноприйнятих технологій організації та проведення етнографічних досліджень.

        Їхня кількість починає зростати наприкінці ХХ століття, завдяки діяльності Кримського державного краєзнавчого музею, де у 1995 році відкривається етнографічне відділення (з 2000 р. – самостійна філія).

        Значний внесок у вивчення культури окремих національних меншин та етнічних спільнот зробили вчені Національного Таврійського університету (М.А.Араджіоні, В.П.Казарін, Ю.Х.Полканов).

        Проте проблема, з якою постійно стикаються дослідники, – як вивчати, систематизувати та зберігати зібраний етнографічний матеріал, поліетнічність якого не вкладається у традиційні рекомендації щодо його тематичної класифікації та музейного опрацювання, – ще й досі не знайшла однозначного розв’язання.

        Так само, як і схема узагальнення етнографічної інформації, запропонована Українським центром культурних досліджень, а саме:

за змістом обрядової дії, її функційним призначенням, образним втіленням та мовними особливостями. Вона теж не розрахована на специфіку протікання культурного життя в кримському регіоні, де досить часто в одному явищі народної культури певної етнічної традиції можуть співіснувати елементи, належні іншим за регіональним та географічним походженням.

        Переважна кількість асимільованих обрядовосвяткових форм традиційної культури, які сьогодні мають місто у національних меншин та етнічних груп, що проживають у кримському регіоні спонукало автора до пошуку нових принципів організації етнографічного дослідження за тими параметрами, які були розглянуті у другому розділі. Вони базуються на варіативному тлумаченні мети, завдань та засобів їхнього розв’язання під час проведення пошукових експедицій. Варіативність полягає в тому, що її учасники повинні орієнтуватися не тільки на етнічні та національні характеристики складу населення досліджуваного району, але й мати уявлення про особливості міграційних процесів, які в ньому відбувалися та відбуваються. Груповий розподіл цих завдань у запропонованих в дисертації параметрах дозволяє також спростити обробку зібраної інформації та полегшити її впровадження у навчальну та практичну діяльність установ, які працюють над відродженням традицій народної культури.

Доцільність використання такої методики підтверджує й досвід її впровадження на базі Кримського республіканського центру дитячої та юнацької творчості, зусиллями якого було проведено декілька етнографічних експедицій. Опрацювання  її здобутків проводилося у два етапи: наукового аналізу та узагальнення, яке сприяло з’ясуванню універсально-типових для всіх обрядовосвяткових форм народної культури світоглядних компонентів, найархаічніших за своїм походженням (яскраве свідчення їхньої генетичної єдності), та реконструкції цих форм за певними тематичними напрямками. Наприклад: “Обрядова кухня народів Криму”, “Міфологічне втілення історії”, “Родові обереги”, “Обрядова герменевтика”.

Їхнє оприлюднення у обрядових програмах різних фольклорних колективів на щорічних фестивалях народної творчості протягом останнього часу сприяло не тільки зростанню суспільної уваги до проблеми відродження народних традицій, але й активізації інтересу до неї з боку національних товариств Криму. В них розпочата розробка програм, де вагоме місце відводиться соціодемографічним та соціокультурним дослідженням, організації етнографічних комісій та творчих об’єднань, які проводять активну просвітницьку діяльність, використовуючи всі існуючи засоби: друкованого слова, театрально-музичних видовищ для пропаганди своїх здобутків, залучаючи до співпраці різні соціальні верстви населення.

Все це визначило необхідність перегляду приоритетних напрямків в галузі культурної політики на державному рівні, а саме: постановку питання про доцільність створення єдиного фольклорного центру (В.Новійчук) з відповідним банком зібраної інформації як базового утворення для проведення порівняльних досліджень в галузі народної культури Криму. Його організація уможливлює також більш ефективне впровадження сучасної методології етномистецтвознавчого аналізу, яка дозволить розглядати локальну специфічність традиційних для кримського регіону форм обрядовосвяткової культури у цілісному часо-просторі розвитку іншомовних її різновидів.

Для організації просвітницької діяльності за сучасних умов культурного життя Криму розв’язання цього питання може мати неоціненне значення, про що свідчить досвід проведення республіканських фольклорних фестивалів народів Криму з ініціативи Міністерства культури Криму та Республіканської Асоціації національних товариств і громад Криму.

Зростання інтересу до народної культури активізувало процеси релігійно-конфесійного характеру. У кримському суспільстві поступово формується переконання, що тільки шляхом просвітництва можна досягти консенсусу та взаєморозуміння між представниками різних національних меншин та етносів й у релігійних питаннях. Відроджуючи народну та релігійну обрядовість національні товариства українські, татарські, болгарські, караїмські, грецькі, вірменські, російські спираються не тільки на власний потенціал, але й підтримку далекого зарубіжжя.

Аналіз їхньої діяльності дозволив з’ясувати перспективні напрямки подальшої організації процесів, спрямованих на відродження традиційних обрядів та свят в умовах культурного життя Криму. Серед них особливо треба виділити такі, як підготовка кадрів в галузі аматорської творчості, етнопедагогіки, методології етнографічних досліджень, музейних працівників тощо та підвищення науково-методичної оснащеності тих, хто займається культурно-освітньою та дозвіллєвою діяльністю серед різних верств населення.

Для реалізації цих напрямків в дисертації наводиться приблизна програма-модель координації та подальшого розвитку напрацьованого різними соціальними інститутами та громадськими організаціями просвітницького досвіду для подолання існуючих міжконфесійних та міжетнічних суперечностей. В її основу закладені запропоновані автором принципи дослідження, збереження та науково-методичного опрацювання етнографічного матеріалу та його ретрансляції з урахуванням тих можливостей, які існують в межах системи різних типів кримських навчальних закладів, творчих, аматорських та професійних об’єднань, громадських та державних організацій, а також шляхом більш широкого залучення в цей процес всіх суб’єктів культурного життя, незалежно від їхніх релігійних переконань.

Така стратегія вимагає перегляду політики щодо організаційних засад проведення видовищних заходів (конкурсів, фестивалів, масових свят, діяльності фольклорних колективів) на користь тих, хто піклується проблемами відродження національної самосвідомості. З цих позицій в дисертації висвітлюється напрацьований автором досвід відродження обрядовосвяткових традицій в якості керівника та режисера фольклорного колективу “Здравець” (Кримське республіканське товариство болгар ім.П.Хилендарського), керівника та хормейстера фольклорного ансамблю “Гюзель” (Симферопольське караїмське товариство “Карайлар”), а також в організації обрядових свят за участю Республіканського Центру дитячої та юнацької творчості.