Право учасників цивільних правовідносин на самозахист Автореферат

Актуальність теми. Відповідно до ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантія визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження та забезпечення прав і свобод є головним обов’язком держави. Одним із напрямків здійснення державою цього обов’язку є створення дієвого механізму захисту прав людини та інших суб’єктів цивільних правовідносин.

Сучасні реалії суспільного життя пов’язують ефективність механізму цивільно-правового захисту, перш за все, з його оперативністю. Одним з елементів механізму правового захисту, який надає можливість оперативного захисту, є право особи відновлювати порушені права й усувати перешкоди у їх здійсненні без звернення до юрисдикційних органів, що знаходило законодавче закріплення у найдавніших правових джерелах і у сучасному законодавстві різних держав.

Можливості самозахисту закріплювалися й у вітчизняному законодавстві як у дорадянський, так і радянський періоди, хоча термін «самозахист» не вживався. Інтерес до цього права підвищився у зв’язку з тим, що однією з новел Конституції України стала загальна норма щодо права на самостійний захист, за якою особа має право на захист своїх прав будь-якими засобами, які не заборонені законом. Отже, право на самозахист на рівні Основного закону було визнано самостійною та рівноцінною можливістю правового захисту, скористатися якою особа може на власний розсуд.

Це конституційне положення знайшло подальше впровадження у Цивільному кодексі, де загальним питанням самозахисту присвячена окрема стаття та вперше на законодавчому рівні право на самозахист було закріплено як правову категорію, чим було відкрито шлях для широкого її використання: у нормативних актах, у літературі, в рішеннях суду, у повсякденній правовій лексиці.

Такі законодавчі новели викликали жваву дискусію стосовно змісту цього правового феномену.

Питанням самозахисту науковцями й раніше приділялася увага, проте за відсутності загальної норми щодо самозахисту дослідженню піддавалися лише окремі аспекти самостійного захисту, аналізувалися лише ті його заходи, які безпосередньо передбачалися у законодавстві.

Проблеми самозахисту тією чи іншою мірою досліджувалися, зокрема, Ч.Н.Азімовим, Ю.Г.Басіним, В.П.Грибановим, І.О.Дзерою, А.Г.Діденком, Л.Еннекцерусом, А.М.Ерделєвським, П.Ф.Єлісейкіним, Т.І.Ілларіоновою, О.С.Йоффе, В.Ф.Кириченком, Е.А.Крашенінніковим, А.Н.Кожухарем, А.Ф.Коні, М.М.Коркуновим, О.А.Красавчиковим, А.В.Куделіним, Д.І.Мейєром, Л.В.Новосельцевою, Й.О.Покровським, О.А.Пушкіним, З.В.Ромовською, С.В.Сарбашем, Г.А.Свердликом, В.І.Синайським, Г.Я.Стоякіним, Е.Л.Страунінгом, Б.Ю.Тихоновим, М.С.Таганцевим.

Закріплення у законодавстві загального дозволу на самозахист поставило перед науковцями нові завдання, які стосуються вирішення загальних питань щодо права на самозахист. Аналіз наукової літератури свідчить про відсутність єдиного підходу до багатьох аспектів самозахисту. Залишаються дискусійними питання, які стосуються правової природи права на самозахист, суб’єктів, об’єктів, заходів самозахисту (що часто зводяться до дій у стані необхідної оборони та крайньої необхідності), підстав виникнення та меж здійснення права на самозахист.

Такий стан наукової розробки, невизначеність з ключових питань самозахисту, безумовно, не може сприяти активній реалізації права на самостійний захист цивільних прав та інтересів.

Ці обставини зумовили необхідність проведення комплексного наукового дослідження права учасників цивільних правовідносин на самозахист і визначили актуальність теми дослідження.