Василіянське піснярство кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. як феномен галицької музичної культури : Василианские писнярство конца XIX - первой половины ХХ в. как феномен галицкой музыкальной культуры

summary

У Вступі обгрунтовано актуальність та визначено стан наукової розробленості проблеми, сформульовано об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну роботи, її практичне значення та методологічні засади, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

Перший  розділ  „Релігійно-просвітницька  та  культурологічна  сутність

Василіянського Чину в Україні” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі „Роль Василіянського Чину в українській культурі та освіті” розглянуто вплив діяльності василіян на різні ділянки суспільного культурного життя в Україні з початку XVII cт. (час утворення Василіянського Чину) до першої половини ХХ ст. Виявлено, що особливу увагу василіяни приділяли освітньо-виховній праці. Для того, щоб охопити якомога більше молоді, була розгорнута широка мережа навчальних закладів, що поділялися на василіянські студії для власних ченців, семінарії для єпархіяльних священиків, колегії для світської молоді та парафіяльні школи. Крім того, монахи цього Чину плідно працювали над залученням дітей у позаурочний час до різного роду релігійних товариств, таких як „Євхаристійні дружини дітей” чи „Марійські товариства”. У шкільній і позашкільній діяльності василіяни послуговувалися духовними піснями як важливим чинником релігійного виховання.

Величезне значення для розвитку української культури мали друкарська та видавнича діяльність василіян. Головними василіянськими видавничими центрами XVII-XVIII століть були: Вільно, Супрасль, Унів та Почаїв. Хоча богослужбові книги були основною продукцією згаданих видавництв, нерідко друкувалася література для ширшого застосування, у тому числі й перші нотовані збірки духовних пісень, зокрема Богогласник, виданий у Почаєві у 1790-1791 роках.

Відновлення видавничої традиції припадає на час заснування у жовківському монастирі друкарні – 12 серпня 1895 року. Активно співпрацював і підтримував видавництво ігумен, а згодом – єпископ і митрополит Андрей Шептицький. Завдяки його старанням 1897 року почав виходити популярний щомісячник „Місіонар Пресвятого Серця Ісусового”, а згодом його додатки „Малий Місіонарчик. Письмо для дітей” та „Вісник Марійського товариства”. З 1901 по 1944 роки (за винятком часу воєнних дій) щороку з’являлися друком „Календарі Місіонаря”. У василіянській періодиці часто зустрічаємо духовнопісений матеріал з нотами чи без них, що мало велике значення для розвитку цього жанру української духовної музики. Саме чисельна і доступна за ціною василіянська періодика сприяла швидкому поширенню більшості створених того часу пісень і становила своєрідну базу даних для складення духовнопісенників.

У 1924 році починає виходити науковий журнал „Записки Чину Святого Василія Великого” (до війни вийшло 3 томи). Видавалася також „Бібліотека Записок ЧСВВ”, в якій друкувалися наукові праці Василя Щурата, Михайла Возняка, Івана Огієнка, Остапа Макарушки, Ярослава Гординського та інших. Прикметно, що на сторінках цих видань з’являлись статті і про духовну пісню. Жовківське видавництво у 1938-1939 роках пропонувало до збуту 296 книжок релігійно-освітнього характеру, серед яких і чисельні збірки „Церковних пісень”.

Важливим свідченням культурного значення діяльності василіян є величаві храми, які залишилися як пам’ятки архітектурного таланту будівничих, чи художнього – оздоблювачів. Крім того, кожний монастир мав архів і бібліотеку, куди упродовж століть збирали цінні скарби, які мали вартість не тільки для монастиря, але й для культури загальнонаціональної, були спадщиною всього народу. В дисертації наголошується й на тому, що Василіянський Чин за час своєї діяльності підготував ряд визначних постатей, які зробили значний внесок в українську науку та культуру, а також відіграли важливу роль у національному самоствердженні українців.

Підсумовуючи, стверджується, що вплив василіян на розвиток української культури носив просвітницький, культурологічний та націєтворчий характер. Беручи участь у створенні та захисті матеріальних і духовних культурних цінностей, василіяни виступили гідними представниками свого народу, здатними до творчості, наполегливої праці та боротьби заради національного та культурного самоствердження українського народу. Одним із яскравих проявів культурно-просвітницької діяльності василіян стала їх піснетворчість, що, у поєднанні з чисельним виданням духовнопісенної продукції, чимало прислужилася розвитку українського духовного піснярства.

У другому підрозділі „Василіяни в історії українського духовного піснярства (друга половина XVIII – перша половина ХХ ст.)” розглядається внесок василіян у розвиток української духовної пісні. Наголошується, що василіянська духовнопісенна творчість відіграла значну роль у розвитку українського духовного піснетворення. Визначальною була роль василіян у друкуванні та поширенні пісень духовного змісту, що сприяло популяризації духовнопісенного репертуару, незалежно від приналежності автора до чернечого ордену, його духовного сану чи конфесійності. Заснувавши потужні, як на свій час, видавничі центри при монастирях у Почаєві (давній період), а пізніше – у Жовкві (нововасиліянських період), василіяни стали основними видавцями духовнопісенних збірок, зібравши і відредагувавши значну кількість тогочасного пісенного матеріалу, у т.ч. створеного самими василіянами.

У творчості монахів Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) давнього періоду проглядається перевага іконославильних пісень, властивих і творчому доробку нововасиліянських авторів. Важливе місце у пісенній спадщині василіян обох періодів займають пісні до Святих. Близькою є структурна організація василіянських пісенних збірок. А головне – зберігається паралітургійна спрямованість піснетворчого процесу. Ці та інші спільні риси духовного піснярства василіян різних поколінь свідчать про єдність цілей та неперервність традицій, а також про прикладне значення їх творчості.

 Основною відмінністю духовних пісень попереднього етапу та пісень кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. була їх мова, у давній період здебільшого церковнослов’янська, хоча й із значними українськими домішками, інколи польська, на новому етапі – розмовна мова західних українців, яка почала здобувати позиції мови літературної.

Суттєвою відмінністю стала регіональна обмеженість території поширення василіянських пісень, викликана об’єктивними обставинами, що призвели до звуження сфери впливу. На відміну від часів розквіту (XVII-XVIII ст.), у зв’язку з геополітичними змінами та релігійними утисками Василіянський Чин у ХІХ – на поч. ХХ ст. міг проводити свою діяльність лише в межах Галичини. З цією територією здебільшого і пов'язана піснетворча потуга монахів цього Чину. Тож пісні пореформених василіян мали змогу поширюватися тільки на ті українські землі, що, як і Галичина, перебували під владою Австро-Угорщини (Закарпаття, Буковину), а з часів польської експансії (1921 р.) – на західні терени Волині. Важливу роль у збереженні нововасиліянської спадщини відіграла українська діаспора, в середовищі якої василіяни проводили місійну діяльність з кінця ХІХ ст. ( Бразилія, Канада, США, Аргентина).

Другий розділ „Джерела вивчення пісень нововасиліянського періоду” поділяється на три підрозділи. Перший з них „Українська католицька преса як джерело вивчення нововасиліянських пісень” присвячений розгляду тих  періодичних видань, які друкували тексти духовних пісень з нотами чи без них.

Розглянуті католицькі періодичні видання, а особливо «Книжечка місійна», жовківський та філадельфійський «Місіонарі», «Календар Місіонаря»,  звертали велику увагу на розвиток та популяризацію української духовної пісні, зокрема, новоствореної. Друкуванням духовної поезії, а також закликами («Книжечка місійна») вони сприяли написанню нових пісень релігійного змісту. Піснярі, які писали до них мелодії, також отримували згодом можливість публікуватися у цих виданнях. Часто саме з публікацій віршів можна визначити авторство текстів окремих пісень, бо при друкуванні нотованих пісень вказувалося переважно тільки автора музики. Часом на той же текст з’являлось кілька пісень різних авторів. Важливо і те, що на сторінках часописів духовні пісні подані для різного хорового складу. У цей час активно розвивалося хорове мистецтво: по містах і містечках Галичини розгорталась діяльність музично-хорового товариства „Боян”, активізувалась діяльність учнівських, церковних хорових колективів тощо. Завдяки появи нових духовних пісень у різноманітному (за складністю і хоровим складом) викладі аматорські та церковні хорові колективи мали змогу поповнювати свій репертуар. Найбільш поширений виклад музичного матеріалу – двоголосий.

Попри тісний зв’язок із традиціями духовного піснярства, згадані періодичні видання містять ряд невідомих з інших джерел духовних пісень, які доповнюють загальну картину досліджуваного періоду піснетворення.

Сам факт публікації в часописах значної кількості церковних пісень свідчить про велику увагу до них як до джерела релігійної пропаганди та засобу морального виховання. У цьому сенсі цікавим є намагання редакторів «Книжечки місійної» сприяти написанню пісень на основі текстів щоденних молитов. Не цураються упорядники включати до друкованих видань пісенні зразки позарелігійного характеру, що містять заклики до праці, до здорового способу життя, а навіть і до боротьби за волю України. Таким чином проявляється прагнення тогочасних піснярів не тільки підносити релігійну культуру народу, а й впливати на визначення його життєвих пріоритетів, на формування національної свідомості. Надруковані в періодиці пісні вказують на зв’язок із традиціями василіянського піснярства XVIII ст. Про це свідчить передусім звернення до давніх наспівів (особливо у жовківському «Місіонарі») та спроба їх текстової та музичної переробки, творення нових текстів на „тони” (мелодії) вже відомих пісень та сама тематика пісенного репертуару. Але й віяння нового часу в достатній мірі відобразилося у творчості авторів нововасиліянської хвилі намаганням авторів повністю чи частково (ініціалами, тільки ім’ям, псевдонімом) зазначати своє авторство, тенденцією до конкретизації назви пісень, що виражала б основну ідею твору, близькою до народної пісенності простотою та ясністю мелодичного та гармонічного матеріалу, підкресленою патріотичністю та спробою виходу за рамки релігійності ряду пісень.

У другому підрозділі „Нововасиліянські пісні у духовнопісенних збірниках кінця ХІХ – першої половини ХХ століття” аналізується репертуар збережених духовнопісенних збірок згаданого періоду за такою класифікацією: авторські збірки; збірники церковних пісень та колядники; шкільні співаники.

Встановлено, що наприкінці ХІХ ст. – в першій половині ХХ ст. було видано значну кількість авторських духовнопісенних збірок, які пропагували нові пісні релігійного змісту, написані розмовною мовою галицьких українців. Перші духовнопісенні збірки українською мовою були видані на основі «Книжечки місійної» Т.Луциком, В.Матюком і О.Нижанківським. Видавничі центри знаходились у Перемишлі, Жовкві, Львові. За видання збірок бралися як автори поетичних текстів, так і композитори-піснярі. Збірки видавалися для різних хорових складів, а також без нот, часом з рекомендацією співати пісню на мелодію вже відомої духовної пісні. Автори-упорядники часто, особливо на початку творчого шляху, включали до збірок обробки давніх духовних пісень, що свідчить про їх орієнтацію в творчості на українську духовнопісенну спадщину. Рідше трапляються у збірниках новотвори, запозичені з польської духовнопісенної культури («Ангельський хор» В.Стеха, «Півець» І.Дуцька). Більшість збірок структурно близькі богогласниковим виданням, але є намагання відокремити і, часом, перемістити блок Різдвяних пісень (коляд) («Збірник церковно-народних пісень», вип.1 і вип.2; «Ангельський хор», вип.1, «Співаник церковно-народний»), а також вводиться розділ пісень для виконання під час Служби Божої, який виноситься на перший план («Півець», «Співаник церковно-народний»). Ряд нових пісенних розділів з’явилося з окремих пісенних видань «Духовно-музичних творів Й.Кишакевича» (Євхаристійні пісні, Пісні під час Служби Божої, Похоронні пісні).

Була спроба створити блок пісень-молитов («Молитовні часи»), яка в такому вигляді не прийнялася, але дала ряд вартісних духовнопісенних композицій, що ввійшли до інших підрозділів співаників. Деякі збірки містять духовнопісенний матеріал, який не перевидавався і є важливим для вивчення шляхів розвитку української духовної пісні («Молебні часи», «Півець» І.Дуцька, «Ангельський хор» та «Служба Божа з додатком..» В.Стеха).

За способом творення авторські збірки можна поділити на дві групи: збірки, побудовані переважно на нових піснях («Молебні часи», «Ангельський хор» і «Служба Божа…» В.Стеха, «Півець» І.Дуцька) та збірки, створені на основі вже друкованих пісень («Збірник церковно-народних пісень», «Духовно-музичні твори Й.Кишакевича» та ін.). Перевидані пісні містять більші чи менші мелодичні і/або метроритмічні зміни матеріалу, особливо на початку. Мінорні пісні зі збірок, що ладово наслідували давні співаники без загострень гармонічного мінору («Ангельський хор», «Півець»), у практичному використанні отримували більш звичне для народного чуття підвищення сьомого ступеня. Таким чином, авторські збірки, залежно від їх ролі пісенного першоджерела чи передруку, відображали  процес редагування та вдосконалення багатьох пісенних зразків.

Аналіз збірників, що включали духовні пісні значної кількості авторів, привів до висновку, що на початок ХХ століття усталився випуск духовнопісенників двох типів: колядників і збірок «Церковних пісень», у яких коляди не друкувалися. При формуванні збірок відчутна тенденція до їх структурного упорядкування, позначення в них авторства чи джерела. Збірки виходили в світ як нотовані, так і без нот. Нотовані збірки друкувалися переважно в двоголосному викладі.

Про генетичний зв’язок з духовнопісенниками попереднього періоду свідчить: включення до деяких збірок тропарів та кондаків; використання багатьох пісень давнього походження; використання мелодій вже відомих пісень для нових текстів; включення до збірок іконославильних пісень; тематичне структурування збірок; успадкування трьох основних розділів: Пісень до Господа, Пісень до Богородиці, Пісень до Святих; збереження багатьох підрозділів, узгодження структурних підрозділів із церковним календарем.

Формуванню духовнопісенників нового типу посприяли авторські збірки духовних пісень, що з’являлися в останні роки ХІХ – на початку ХХ ст.. Вони встановили новий мовний стандарт збірок, вплинули на корекцію структури духовнопісенника (перенесення, а потім виділення в окрему збірку підрозділу Різдвяних пісень, формування нових розділів та підрозділів). Поряд з періодикою, авторські збірки становили комплекс основних джерел, звідки черпали новий духовнопісенний матеріал упорядники нововасиліянських співаників. Важливо і те, що деякі з них надавали відомості про авторів багатьох новостворених пісень, хоча у найбільш репрезентативних антологічних виданнях нового часу («Церковних піснях» (1926 р.) та «Колядах» (1925 р.) використана далеко не вся інформація цього типу.

Структурно орієнтуючись на будову почаївського Богогласника, нововасиліянські збірки у своєму розвитку вносять певні корективи в організацію репертуару духовнопісенника. В цей час закріплюється відокремлення підрозділу Різдвяних пісень в окрему збірку, з’являються нові розділи (Пісні під час читаної Служби Божої та Пісні різні) і підрозділи (Пісні до Ісусового серця, Пісні до Сотворителя), а також змінюється кількісне співвідношення основних розділів: значно зріс корпус Пісень до Діви Марії та зменшився блок Пісень до Святих. Пісні покаяльно-моралізаторські, втративши окремий розділ, все ж присутні у збірках, розпорошившись по різних частинах, що, до речі, траплялося і в Богогласнику (підрозділ Великопостних пісень).

Важливою рисою нововасиліянських збірок стає їх яскраво виражена національна спрямованість, підкреслений патріотизм духовних пісень.

Музичні посібники для дітей у різній мірі включали нововасиліянські пісні до свого репертуару. Як і збірники духовних пісень, шкільні співаники могли бути з музичним оформленням чи без нього. Зважаючи на призначення, нотовані збірки включали пісні переважно у зручному 2-3 голосому викладі. Найбільш щедрими на нові пісні виявилися ненотовані «Співаники» П.Пилипця (Львів, 1905, 1910) та «Молитвы и пісни для интернатских питомцев» (Ужгород, 1925).

До інших збірок методичного призначення найчастіше входили коляди, найбільш поширеними з яких були «На небі зірка» В.Матюка та «Во Вифлеємі нині новина» О.Нижанківського. У деяких сценічних картинах («Рождественська ніч» Д.Гунькевича, «Український вертеп» І.Габрусевича) на основі коляд В.Матюка були створені нові пісні, продовжуючи барокову традицію написання нових пісень «на тон» вже відомих. Цікаво, що нововасиліянські пісні до святих зовсім не відображені у шкільних співаниках.

В цілому треба відзначити деяку інертність та консерватизм нотованих шкільних посібників при включенні духовнопісенного матеріалу до репертуару. Часто акцент ставився на давніх, перевірених часом духовнопісенних композиціях. Новим пісням ще треба було завоювати популярність, вкоренитися у народі і тим доказати свою мистецьку вартість.

У третьому підрозділі досліджуються „Інші джерела вивчення нововасиліянських пісень”, а саме: молитвенники, що містять духовнопісенні тексти; каталоги видань, рецензії на деякі духовнопісенні збірки; бібліографічні покажчики щодо творчості окремих композиторів-піснярів тощо.

Виявлено, що віршованим джерелом для створення нових пісень послужили окремі тексти з молитвеників кінця ХІХ – початку ХХ ст. Крім того, молитвенники, друкуючи в додатку тексти духовних пісень, сприяли їх поширенню та практичному використанню. Ряд молитвеників та співаників засвідчують проникнення нововасиліянських піснетворів у релігійне середовище різних християнських церков, а також їх актуальність у наш час.

Каталоги друкованих видань ХХ ст. дають додаткову і уточнюючу інформацію щодо випуску окремих духовнопісенників, молитвеників і т.п. Саме з таких каталогів можна дещо дізнатися про невіднайдені на сьогодні духовнопісенні видання.

Рецензії на деякі нововасиліянські збірки пропагували вміщений у них духовнопісенний матеріал, а також, відзначаючи позитиви та негативи згаданих видань, сприяли формуванню виваженого професійного підходу при їх укладанні у авторів та вихованню мистецького смаку, споживацької культури у широкого загалу.

Бібліографічних досліджень творчості авторів української духовної пісні кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. до недавнього часу було проведено дуже мало, однак у цій дисертації суттєво вдалося розширити джерельно-бібліографічну базу. Позитивним є намагання деяких науковців (В. Гордієнка, І. Бермес, О. Осадці та Л. Соловій) укласти каталог творів окремого композитора-пісняра, часто з поданням їх інципіту і джерел.

Третій розділ дисертації „Нововасиліянська пісня як нове явище української духовнопісенної культури кінця ХІХ – першої половини ХХ століть” присвячений вивченню характерних особливостей василіянської пісні цього часу з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних умов її розвитку. Він поділяється на три підрозділи.

У першому підрозділі „Витоки нововасиліянської піснетворчості” прослідковується зв’язок василіянського піснярства з попереднім етапом розвитку української духовної музики взагалі та духовної пісні зокрема, із фольклором та напівпрофесійними жанрами музики, вплив західноєвропейської духовнопісенної традиції тощо, тобто робиться спроба встановити весь комплекс чинників, що в тій чи іншій мірі відобразилися у творчості нововасиліянських авторів.

Встановлено, що джерелами нововасиліянської піснетворчості маємо підстави вважати як духовні, так і світські музичні жанри, що хронологічно передували духовному піснярству кінця ХІХ – першої половини ХХ століття чи розвивались паралельно з ним.

Продовжуючи процес духовного піснетворення у нових історичних умовах,  василіянські піснярі насамперед враховували двохсотлітній досвід своїх попередників – авторів давніх духовних пісень. Перейнявши тематику духовних пісень барокового періоду, основні принципи піснетворення, строфічність будови більшості творів, елементи музичної мови, нововасиліянське піснярство стало органічним продовженням піснетворчого процесу і водночас якісно новим явищем в українському духовному піснярстві.

Орієнтуючись на національні традиції духовної музики, у першу чергу – духовного піснярства XVI – XVIII століть, василіянські автори у своїй творчості (особливо на початковому етапі) активно використовували і надбання західно-європейської духовної спадщини, зокрема польської. Та визначальним для піснярів цього часу було просвітницьке спрямування їх творчості, призначеної для широкого кола виконавців та слухачів. Тому для них таким важливим був зв’язок із фольклором, що в тій чи іншій мірі проглядається в музичній мові духовних пісень цієї доби. Крім того, відображенням тенденції зближення світського і духовного начал у музичній культурі Галичини став взаємовплив романсової та паралітургійної творчості епохи Романтизму, а також проникнення у сферу духовного піснярства музичних зворотів, характерних  для інструментальної музики.

Будучи відгалуженням хорової культури Галичини, що на той час активно розвивалась і відображала специфіку музичного розвитку регіону, нововасиліянське піснярство опиралось на здобутки композиторів „перемишльської школи”, опосередковано сприймаючи ті зовнішні і внутрішні чинники, які творили їх музичну мову.

Творчо переплавивши в собі весь комплекс засобів, що у різній мірі впливали на формування нововасиліянського піснярства як специфічного явища галицької музичної культури, автори духовних пісень кінця ХІХ – першої половини ХХ століття зуміли створити ряд оригінальних мистецьких творів, які збагатили українську духовнопісенну спадщину і залишаються актуальними до наших днів.

У другому підрозділі „Нововасиліянське піснярство та його творці крізь призму музично-історичної перспективи” досліджується процес становлення та розвитку нововасиліянського піснярства. Через аналіз духовнопісенної спадщини визначних піснярів виявлено як спільні риси, притаманні більшості творів нововасиліянських авторів, так і характерні окремій творчій особистості. Виявлено нерівномірний характер піснетворчого процесу у кількісних і якісних показниках, зумовлений здебільшого складним історичним розвитком Галичини в першій половині ХХ ст. Встановлено, що нововасиліянське піснярство у часовому вимірі визначається кінцем ХІХ – першою половиною ХХ століття. Воно  у своєму розвитку пройшло два періоди, які умовно можна розділити виходом у світ етапних збірок нововасиліянських пісень під назвами „Коляди” (Жовква, 1925) та „Церковні пісні” (Жовква, 1926).  Другий період через об’єктивні обставини (Друга світова війна та радянська окупація) не отримав логічного завершення у вигляді пісенного збірника, але він є важливим свідченням розвитку піснярства нового етапу і цікавий у музичному відношенні.

Найбільш плідним і багатим на визначних авторів духовних пісень виявився перший період (кінець ХІХ – двадцяті роки ХХ ст.). У цей час заявляють про себе нові сили, здатні працювати у жанрі духовного піснярства, виходить у світ більшість збережених на сьогодні духовнопісенних пам’яток, починають друкуватися збірні духовнопісенники. Визначні піснярі, працюючи в одному руслі, зуміли проявити себе і як творчі одиниці з власним, хоч і не завжди зрілим, почерком. Завдяки їх прикладу до духовного піснярства долучаються й інші автори, вносячи нові елементи в загальну картину духовнопісенного розвитку, сміливіше експерементуючи у загалом консервативному жанрі духовної пісні. За час їх творчості розширюється й географія впливу нововасиліянської пісенності з Галичини на землі Закарпаття, Західної Волині, Холмщини та Підляшшя, а також території, заселені українською діаспорою. Все це зіграє визначну роль у збереженні творчого життя духовнопісенних пам’яток, приводить до зацікавлення ними як джерела для обробок творчих особистостей.

Введення духовних пісень українською мовою у церковне дійство не тільки пришвидшило українізацію Греко-католицької церкви, а й опосередковано вплинуло на подібні процеси у загальноукраїнському масштабі в умовах побудови української держави (1918 – 1920 рр.).

У третьому підрозділі аналізуються „Жанрово-стилістичні особливості нововасиліянських пісень”. Виявлено, що нововасиліянські пісні, розвиваючись у вузьких рамках, продиктованих законами жанру, продовжують панегіричний та ліричний напрями духовного піснетворення.

Пісні панегіричного змісту, зокрема Воскресні пісні, мають переважно маршовий життєстверджуючий характер. Прославлення Божих осіб тут часто поєднується з утвердженням віри в перемогу світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю. У мелодичному розвитку використовуються закличні інтонації, стрибки на широкі інтервали, ходи по стійких ступенях ладу. Пісням властивий активний пружний ритм, повторність фраз, чіткість побудови. Ритмічна, інтонаційна та жанрова близькість деяких Воскресних пісень із стрілецькими піснями дозволяє припустити, що вони стали їх джерельною основою.

У творчості нововасиліянських авторів зустрічаються пісні, в яких у меншій чи більшій мірі відчутна танцювальна метро-ритмічна основа, деякі з них свого часу справедливо критикувались за надто світський характер. Але назагал легка танцювальність, що проявляється в багатьох нововасиліянських піснях як патетично-прославного, так і ліричного характеру, властива і ряду давніх духовнопісенних композицій. І в давні, і в нові часи вона урізноманітнювала релігійний пісенний репертуар, хоча й викликала застороги щодо можливостей виконання окремих пісень у церкві. А використання ритмоформул та мелодичних зворотів, властивих світській музиці, зокрема народно-танцювальній, сприяло популяризації духовних пісень такого роду, що враховувалось авторами при їх написанні.

У нововасиліянській творчості зустрічаємо значну кількість пісень ліричного характеру з різним образно-смисловим наповненням: від просвітлених витончених пісенних зразків переважно Богородичного культу до лірико-драматичних композицій, що поєднують строгість, лаконічність музично-виразових засобів із глибиною змісту (наприклад, страсних пісень). У ліричних піснях переважає пісенна мелодика, плавність, заокругленість мелодичних ліній, інтимність виразу.

Незалежно від характеру пісень, багатьом з них притаманна молитовна структура, а ряд творів написано у жанрі співаної молитви на основі текстів щоденних молитов («Святий Боже» Г.Кончевича, «Царю небесний» О.Нижанківського та ін.).

Більшість нововасиліянських пісень має форму періоду, хоча зустрічаємо твори із 2- чи 3-частинною побудовою, а також написані у формі рондо. Часто у кінці музичної побудови наявна коротка кода, що супроводжується повторенням значимих слів чи фраз тексту. Оскільки пісні цього періоду мають переважно строфічну будову, то музичний матеріал виражає загальний характер твору. Для досягнення тіснішого зв’язку тексту і музики у деяких піснях використовуються звукозображальні елементи. Що ж до відповідності наголосів обох пісенних компонентів, то тут можна виявити багато огріхів, адже більшість піснярів того часу не мали належної музичної освіти.

Характерним для нововасиліянського піснярства є паралельне використання двох систем версифікації: силабо-тонічної та народної, що засвідчує проміжне становище жанру духовної пісні між народно-пісенною та професійною музичною творчістю.

Напівпрофесійний характер нововасиліянської творчості співзвучний загальнокультурним тенденціям тогочасного галицького суспільства, адже початок нового етапу духовного піснетворення припадає на час активного розвитку аматорського музикування, зумовлений практичними потребами і мав передусім прикладне значення. Він відображає властивий романтичній стилістиці процес демократизації культури.

Романтичні підвалини духовнопісенної творчості цього часу, закладені ще творчістю композиторів «перемишльської школи», залишилися домінуючими упродовж кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.. Це проявляється у частому використанні романсових інтонацій, розширенні діапазону мелодії, яскравому функційно-гармонічному мисленні, чуттєвості пісенної лірики.

І все ж у творах нововасиліянських авторів знаходимо стильові вкраплення різних епох. Відголоски минулої доби проявляються у використанні фактурних (solo i tutti) та динамічних (piano i forte) протиставлень, реприз та фермат всередині побудови, юбіляцій та коди вкінці, розспівування складів, елементів імітаційної поліфонії, у створених під «самолівку» піснях-молитвах. Також василіянська піснетворчість була суголосна творчим процесам своєї доби, про що свідчить маршовий пружний, відривистий рух окремих пісень, близьких за характером і змістом до стрілецьких пісень, сміливе використання ритмічних, метричних, гармонічних та структурних новацій, поглиблення зв’язку зі світською музикою.

Особливістю нововасиліянських пісень є їх яскраво виражена патріотичність, а частина з них навіть класифікуються авторами як «молитва за вітчину». Взагалі тексти нововасиліянських пісень володіють значним виховним потенціалом, пропагуючи християнські та загальнолюдські цінності: високу мораль, вірність ідеалам, родинний затишок, доброту і щирість тощо.