Монастыри Слободской Украины второй половины XVII – начала ХХ веков как историко-культурное явление

summary

У вступі обгрунтовано актуальність, сформульовані мета і задачі дослідження. Викладено основні наукові і практичні результати, а також положення, що складають наукову новизну дисертаційної роботи.

Розділ 1. Основні етапи дослідження монастирської культури Слобідської України. Методологія і методика дослідження. У підрозділі 1.1 «Вивчення історичних і художніх аспектів монастирської культури Слобожанщини у ХІХ – початку ХХ століть» виявлено, що література цього єтапу у переважній більшості має історико-релігійну спрямованість (Філарет Гумілевський, І.Самойлович, П.Фомін, С.Булгаков та ін.). Мистецтвознавчий аналіз низки пам’яток зі слобожанських обителей був проведений лише на початку ХХ століття (Є.Рєдін) у зв’язку з підготовкою та проведенням ХІІ археологічного з’їзду в Харкові.

У підрозділі 1.2 «Аналіз художніх особливостей монастирських ансамблів регіону в радянський період» розкрито вагомий внесок науковців (С.Таранущенка, П.Жолтовського, Г.Логвина, М.Цапенка) у дослідження художньої спадщини монастирів Слобожанщини.

У підрозділі 1.3 «Дослідження монастирської культури Слобожанщини на сучасному етапі» показано, що публікації 90-х років ХХ століття мають історико-краєзнавчу (В.Дєдов, М.Татаринов, О.Форостюк та ін.), а також релігійну (В.Дятлов, М.Матвєєнко) і мистецтвознавчу (В.Кодін, О.Єрошкіна, І.Бондаренко та ін.) спрямованість. Разом з тим аналіз літератури дозволив виявити такі мало вивчені проблеми, як композиційні і стилістичні характеристики монастирських ансамблів Слобожанщини, атрибуція низки пам'яток, і власне культурологічний аспект проблеми: образ слобожанського монастиря, його символіка, включення у загальнонаціональний і регіональний контекст, духовні традиції слобожанських обителей. Відчувається відсутність комплексного історико-культурологічного дослідження, де були б розкриті різні аспекти шляхів формування і розвитку монастирської культури Слобідської України другої половини XVII – початку ХХ століть.

У підрозділі 1.4 «Понятійний апарат та джерела дисертаційної роботи» показано, що діяльність монастирів у своїй цілісності свідчить про наявність особливої монастирської культури, яку можна визначити як досвід гармонізації відношень трьох планів Буття - Божественного, людського та природного світів - на основі системи духовно-моральних, соціально-психологічних і художньо-естетичних чинників, які складають основу діяльності інституту православного монастиря, базуються на фундаментальних цінностях Православ'я і обумовлені історико-культурними процесами конкретної країни і епохи, де й коли монастир почав своє існування. Основні сутнісні характеристики монастирської культури полягають у наступному: вона найбільш послідовно відображує канонічні релігійні вимоги, у взаємодії зі світською культурою набуває антиномічного характеру, її продукти існують у матеріальному і духовному вираженні. Вищезазначені обставини обумовили осмислення розрізнених явищ, фактів і пам'яток, що відносяться до діяльності монастирів Слобідської України другої половини XVII – початку ХХ століть як цілісності – монастирської культури.

Основними джерелами даного дослідження є текстові і графічні документи із фондів Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі, Державного архіву Харківської області, Центрального державного історичного архіву України і особистого архіву С.А.Таранущенка (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського). Значна кількість архівних матеріалів вводиться до наукового обігу вперше.

У підрозділі 1.5 «Методи дослідження» проведений аналіз теоретичних підходів до вивчення монастирської культури показав, що найбільше поширення отримав вибірковий розгляд окремих сторін життя православної обителі. Так, історичний аспект проблеми висвітлювався з використанням методу аналізу і систематизації архівних матеріалів (Ю.Мариновський). Для вивчення художньої спадщини монастирів використовувалися методи архітектурного і мистецтвознавчого аналізу (М.Ільїн, І.Рябушина, Т.Буличова, С.Ільвицька, Н.Мірошник). Разом з тим у сучасній культурології і мистецтвознавстві яскраво виражена інтеграційна тенденція розгляду сакральних центрів – принцип комплексного підходу. Для дослідження монастирської культури використовувалося поєднання структурно-функціонального, іконологічного і системного підходів (Т.Барсегян), а також принцип взаємозв'язку планувальної організації монастирського комплексу і образу світу у культурі визначеної епохи (І.Бусєва-Давидова). Комплексний підхід до вивчення цiлiсного феномену монастирської культури використаний як методологічна основа даного дослідження. Методи історичного, культурологічного, мистецтвознавчого аналізу поєднані із засобами натурного обстеження, фотофіксації, пошуку і аналізу архівних матеріалів.

Розділ 2. Монастирі Слобідської України як центри духовності і культури. У підрозділі 2.1 «Динаміка розвитку монастирських комплексів Слобожанщини у контексті історико-культурних процесів в регіоні» показано, що процес формування монастирської культури Слобожанщини з часів заселення регіону і до революції 1917 року включає кілька хронологічних періодів, які знаходяться у тісній залежності від розвитку культури України.

Середина XVII – кінець XVIII століть – це період з часів заснування монастирів вихідцями з Правобережної України  і, частково, Московської держави, до закриття більшості обителей за указом імператриці Катерини II. В цей період визначальним мотивом заснування православних обителей на території Слобожанщини було збереження віри предків. Монастирська культура регіону (як і інші сфери української культури епохи барокко) формувалася у контексті провідної ролі козацтва. Виступаючи найбільш активною і свідомою силою, воно стояло на варті Православ'я. Засновниками слобожанських обителей були православні ченці, що втекли від переслідувань за віру (Дивногірський, Шатрищегірський, Охтирський та інші монастирі), представники козацької старшини (Острогозький, Курязький, Сумський Успенський, Сумський Предтечев та ін.), рядові козаки (Зміївський). Факти, коли самі засновники обителей приймали постриг і ставали першими ігуменами, свідчать про обітний характер слобожанських монастирів (Сіннянський, Краснокутський). За устроєм внутрішнього життя найбільш поширеним типом монастиря у цей період був тип загальножительної пустині (властивий більшості монастирів інших регіонів України), що відповідало поняттю соборності і одностайної участі віруючих у житті світу й Церкви. У другій половині XVIII століття під впливом докорінних змін в українській культурі  (ліквідація козацтва, втрата нацією основних консолідуючих ідей і цінностей) занепадає частина монастирів Слобідської України. Так, сім обителей з 21 вже у середині XVIII століття перебували на межі саморозпуску (Чугуївська Володимирська, Аркадіївська, Горохуватська та ін.). Інша ж частина обителей (Святогірський, Курязький, Сумський Успенський, Харківський Покровський та ін.), навпаки, мала значну фінансову підтримку, зокрема від представників колишньої козацької старшини. Проте, при проведенні Катериною II монастирської реформи у кінці XVIII століття статус конкретної обителі Слобожанщини не був врахований: у числі закритих опинилися монастирі, що потребували реформування, а також ті, котрі мали потенціал розвитку і здійснювали великий позитивний вплив на населення. Ці заходи уряду Російської імперії знаходилися у руслі політики денаціоналізації, русифікації Слобожанщини і України в цілому.

Кінець XVIII – друга половина ХІХ століть - період існування на Слобожанщині лише трьох монастирів: Хорошівського Вознесенського, Харківського Покровського і Курязького Преображенського. Підсилення державного контролю над Церквою (секуляризація церковних маєтків, запровадження монастирських штатів) створювало несприятливі умови для розвитку монастирської культури. Внаслідок того, що держава почала виконувати роль духовного керівника народних мас, монастирі вже не могли здійснювати колишнього впливу на населення. З'являється новий тип монастирської організіції – Архієрейський дім (у регіоні таким став Харківський Покровський монастир), якому властиві в більшій мірі не духовні, а адміністративно-релігійні функції.

Друга половина ХІХ – початок ХХ століть – період з початку відродження деяких давніх і заснування нових обителей на Слобідській Україні до закриття усіх монастирів регіону у часи політики войовничого атеїзму. Процесу відкриття обителей сприяли наступні чинники:

а) історико-релігійні: протиріччя монастирської реформи кінця XVIII століття, ліквідація найбільш шанованих населенням духовних центрів;

б) географічні: розташування всіх діючих монастирів у центрі губернії (поблизу Харкова), що було незручно для мешканців околиць;

в) світоглядні: під впливом кризи державності і ідеалів Просвітництва відбулася зміна поглядів на роль і значення Церкви (і монастирів зокрема) у житті держави і суспільства, що знайшло вираження у триаді “самодержавство, православ'я, народність”. Крім того, образ монастиря виявився близьким ідеалам романтизму, з його відходом від дійсності і протиставленням “прози життя” і прекрасного ідеалу.

На Слобожанщині відродження монастирів збіглося з історико-романтичними тенденціями звернення до традиції, вивчення та пропагування національної історії, старожитностей (зокрема, в діяльності науковців Харківського університету). У справі відкриття обителей брали безпосередню участь нащадки українських переселенців – засновників перших монастирів на Слобожанщині (К. Хрущов, А. Ковалевський). На жаль, в цілому монастирська культура регіону цього періоду вже не мала виражених українських національних рис.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століть відбувається збільшення кількості і підвищення ролі жіночих обителей. Це явище знаходилося у руслі процесів емансипації і являло собою парадоксальну форму вирішення конфлікту між споконвічною визначеністю ролі жінки у суспільстві і свободою. Крім збереження основних типів монастирів попередніх періодів (за винятком приписного і осібножительного), з'являються нові для Слобожанщини типи – жіночі общини і монастирські подвір'я.

У підрозділі 2.2 «Роль православних обителей у суспільному і культурному житті регіону» показано, що у суспільно значущій діяльності монастирів знаходила вирішення одна з основних антиномій монастирської культури – аскетичне відходження “у пустелю” і широке включення у життя світу. У складних воєнних умовах Слобожанщини другої половини XVII – початку XVIII століть основними функціями обителей були оборона краю і його колонізація. Культурні реалії XVIII століття (позарелігійне положення основних цінностей епохи Просвітництва) зумовили переважання “земного” над “небесним” в житті монастирів. Обителі Слобожанщини у XVIII столітті зосередили свою діяльність на збільшенні матеріальних багатств, що призвело до забуття ними справи благодійництва і було однією з причин їх закриття. У першій половині ХІХ століття роль монастирів у житті регіону виявилася зниженою. У другій половині ХІХ – початку ХХ століть монастирі Слобожанщини, крім основної духовно-релігійної діяльності, виконували різні соціально-просвітницькі (збереження моральних основ у суспільстві, народна освіта, надання медичної допомоги, боротьба зі злочинністю, у тому числі дитячою) і культурно-естетичні функції (накопичення художніх цінностей, розвиток ремесел і мистецтва). Разом з тим на тлі зміни культурних орієнтацій, формування світської духовності, необхідність існування і цінність самого інституту монастиря бралася під сумнів у суспільстві ХІХ століття. Обителі потребували своєрідного «виправдання» свого існування, і одним з них було благодійництво. У ХІХ столітті участь монастирів у соціально-культурному житті суспільства регламентувалася державою і закріплювалася у відповідних наказах Св.Синоду.

Проведене дослідження дозволило встановити, що деякі монастирі Слобідської України мали виражені профілюючі функції. Серед обителей XVII – XVIII століть Харківський Покровський монастир відомий як училищний (на його теренах знаходився перший вищий навчальний заклад Слобожанщини – Колегіум, де у 1759-1760-х роках працював Г.Сковорода), Курязька обитель – як центр культурного життя регіону (при архімандриті Наркісі Квітці), Озерянська пустинь - як місце перебування місцевошанованого образу Божої Матері (Озерянської ікони Богородиці). У другій половині ХІХ – початку ХХ століть Хомівський монастир відомий як центр місіонерської діяльності, Спасiв – як меморіальний комплекс і дорожний монастир.

Дослідження дозволило документально підтвердити, що монастирі Слобідської України (як і обителі інших регіонів) на всіх етапах свого розвитку були місцем творчої діяльності у сфері іконопису і декоративно-ужиткового мистецтва. Найбільший розвиток тут отримали вишивка, килимарство, різьблення, гончарство, позолотництво, лиття. Іконописна справа у кінці ХІХ – початку ХХ століть розвивалася, переважно, при жіночих монастирях регіону, що саме по собі нетрадиційно. Разом з тим, незважаючи на поступове збільшення числа монастирських іконописців, помітно зниження їх ролі в оформленні церковних інтер'єрів: якщо у XVIII столітті монахи ще брали участь у таких роботах, то в XIX – початку ХХ століть перевага надавалася професійним художникам. Монастирі, як найбільші замовники, приваблювали на Слобожанщину майстрів з інших міст, у тому числі із столиці, чим примножували здобутки художньої культури краю.

У підрозділі 2.3 «Особливості духовних традицій слобожанських монастирів» розглянута діяльність ченців з особистісного духовного удосконалення, що є стрижнем монастирської культури. Синтезуючим моментом монастирського життя  і одним із найбільш консервативних складових монастирської культури є статут. Норми чернечого життя, що закріплюються статутом, являють собою не самоціль, а своєрідну “цілющу терапію”, спрямовану на отримання “духовного  здоров'я” - вільного життя во Христі. Шляхи досягнення цього життя лежать у сфері духовної творчості, трактованої широко – як способу вираження прекрасного у будь-яких сферах його виявлення. Так, наприклад, різні заходи і ступені самообмеження - аскетика – у Православ'ї трактуються як “мистецтво з мистецтв”, найвища творчість, матеріалом для якої є сама людина (П.Флоренський, І.Економцев та ін.). Діалектична єдність консервативних (як властивих релігії в цілому) і творчих (як потяг до Краси) тенденцій складають основу духовної культури православних монастирів взагалі і обителей Слобідської України зокрема.

Напружена воєнна ситуація в регіоні зумовила прийняття деякими великими слобожанськими обителями XVII століття (Святогірським, Курязьким та ін.) Афонського статуту, який відрізняється особливою суворістю. Безперервне коло богослужінь цього статуту дозволяло ченцям постійно бути “на варті” як у духовному розумінні, так і в фізичному. Збереження Афонського статуту у слобожанських монастирях у ХІХ столітті (Святогірський, Курязький, Ряснянський, Височинівський, Спасів) пов'язано з відродженням вчення про “духовне ділання” і “розумну молитву”, яке було своєрідною відповіддю на кризу монастирської культури у кінці ХVIII століття. Домінуючими формами аскези в обителях регіону (згідно з традиціями українських монастирів) було постування, затворництво, благодійництво, збереження пустельницьких традицій. Через загальні риси монастирської культури (переважання духовного над матеріальним, відчуження від “світу цього”), особливу суворість Афонського статуту творчість у матеріальній сфері в монастирях регіону відігравала другорядну роль порівняно з творчістю духовною. Виробництво матеріальних благ сприймалося як засіб самопринижування і самодисціплини, як захід, що відволікає від молитви – основного заняття ченця.

Духовна краса і чистота, втілена у чернецтві, знаходила вираження у красі місцеположення православних обителей. Почуття благоговіння, органічний ритм життя монахів на лоні смиренно-мудрої природи надихали творчість багатьох майстрів другої половини ХІХ – початку ХХ століть – І.Рєпіна, С.Васильківського, М.Ткаченка та ін. Повага до святості місця знайшла вираження і в характері назв слобожанських монастирів. Іх складовими частинами були найменування місцевості, де розташована обитель, та її престольне свято, що відповідало українській традиції (у складі назв російських монастирів часто присутнє ім'я засновника обителі).

Одним із проявів духовної творчості була поява п'ятнадцяти місцевошанованих ікон, зосереджених у монастирях Слобожанщини (ікони Богородиці - Озерянська, Святогірська, Височинівська та ін.). Це досить поширене в християнській культурі явище в умовах Слобідської України пов'язане з культурним процесом “обживання” переселенцями нової місцевості, являє собою момент “освячення”, сакралізації території. Через використання монастирських комплексів у прочанських і ознайомлювальних екскурсіях відбувалося “проростання” духовних традицій назовні, здійснювалася їх трансляція на населення.

Розділ 3. Втілення духовних цінностей у художніх образах монастирських ансамблів Слобідської України. У підрозділі 3.1 «Символічні структури ансамблів слобожанських монастирів» показано, що у монастирській культурі регіону знаходила найповніше втілення ідея про максимально гармонійний взаємозв’язок людини і природи (ширше – Космосу, а згідно з Православ'ям – Бога). Кожна обитель Слобожанщини, традиційно займаючи одне з надзвичайно красивих місць, являла собою ансамбль культурних ландшафтів (культова частина, житлові приміщення, господарчі будівлі, садово-паркові комплекси, меморіальні зони та ін.) де природа ставала частиною культури. Відбувалося багаторівневе і багатоаспектне втілення Вічного у формах земної творчості, покликаної виховувати, просвітлювати і підвищувати душу людини.

Проведене дослідження дозволило встановити, що в основі організації монастирських комплексів Слобідської України (як і ансамблів православних монастирів в цілому) лежить багаторівневий семантичний образ “гори”, що, крім свого загальнокультурного, архетипічного змісту, тісно пов'язане з глибинним значенням поняття про чернецтво.

Традиційна наявність на теренах монастиря декількох храмів також диктувалася низкою загальних для монастирської культури релігійно-світоглядних факторів, серед яких вирізняються наступні: засвідчення Божественної всеприсутності; ідея про визначальну роль Божого провидіння у житті людини; нагадування про необхідність молитися “на будь-якому місці і у будь-який час”; свідчення про присвячення Богові усього життя насельників монастиря; підкреслення  сакрального значення вузлових частин монастирського комплексу; звичай православної церкви правити на одному престолі лише одну літургію на добу. Завдяки великій кількості сакральних зон на порівняно невеликій території монастирського ансамблю і у відповідності до християнського світогляду з його дуалізмом здійснювалася сакралізація і естетизація основних потреб людини. Вони сприймалися як відображення вищих небесних прототипів.

У структурі плану монастирського комплексу Слобожанщини вирізняється низка геометричних фігур, які мають глибокий загальнокультурний зміст і являють собою ідейно-філософські символи християнського світогляду: коло - “Горній Єрусалим”, “небо”; квадрат - “земля”; хрест - “спокута”; лінія - “горній шлях”. Дослідження дозволило встановити, що поєднання цих символів у композиції ансамблю слобожанського монастиря обумовлене зміною культурно-світоглядних домінант. Так, уявлення про теоцентризм всесвіту визначило доцентрове, близьке до кола, концентричне планування монастирського ансамблю у другій половині XVII – кінці XVIII століть (Озерянська, Курязький, Зміївський, Охтирський та ін.). Концентричність зон забудови монастирського ансамблю відповідала християнському уявленню про духовні ієрархії, а весь комплекс являв собою “ небо, з'явлене на землі”.

У другій половині ХІХ століття регламентація чернечого життя з боку держави знайшла вираження у регулярному характері комплексу слобожанського монастиря – хрестоподібному плануванні в межах квадрату (Ряснянський, Стрілечий). Це відображало встановлений Богом порядок у житті природи і людини і, крім того, символізувало особливу жертовність чернечого шляху в умовах позитивістських настроїв суспільства Нового часу.

У кінці ХІХ – початку ХХ століть процес індивідуалізації культури викликав необхідність особистісного характеру спілкування людини з Богом. Це знайшло вираження у зміщенні собору до головного входу на чільній частині огорожі, яка тепер виходила на лінію вулиці (скорочення сакрального шляху) і лінійній композиції всього ансамблю, як втілення заклику до всіх піти “горнім шляхом”, який є “край шляхів людських” (Старобільський, Хомівський, Спасів та ін.). Паралельне розташування основної композиційної лінії монастирського ансамблю і вулиці відображало окремий розвиток, розходження світської та релігійної традицій у культурі кінця ХІХ століття.

У підрозділі 3.2 «Концепція художнього стилю монастирських ансамблів Слобідської України» показано, що властива культурі Слобожанщини і всієї України послідовна зміна художніх стилів – барокко, класицизм, еклектика, модерн – в архітектурі слобожанських монастирів має свою особливість. Класицизм, який панував у храмовому будівництві регіону кінця XVIII – другої половини ХІХ століть, у монастирській архітектурі не дістав поширення. На зміну стилю барокко в ансамблях краю у другій половині ХІХ століття приходить еклектика. Цей перехід зумовлений історичними, а також культурними, світоглядними і релігійними чинниками. Еклектика, яка базувалася на романтизмі, духовній свободі і гармонійних відносинах особистості і соціуму, виявилася більш співзвучною образу монастиря. Світська ж основа класицизму, його спрямованість на улаштування “Граду Земного”, вступала у протиріччя з символікою монастиря як “Граду Небесного”. Крім того, раціональна естетика класицизму суперечила образно-символічній природі православного храму.

Дослідження показало, що стилістичне рішення храму залежало від його статусу в монастирському ансамблі, що було одним з проявів ієрархічності як характерної риси монастирського життя. Так, для собору – головного храму обителі – обирався, як правило, домінуючий, або “офіційний” напрямок в архітектурі. По відношенню до монастирських церков – трапезних, лікарняних, надбрамних, цвинтарних – мистці користувалися більшою свободою у виборі стильового і конструктивного рішень. Собор був носієм основного змісту, який втілювався у символіці монастирського ансамблю на тому чи іншому етапі розвитку культури. Монастирські собори другої половини XVII – початку XVIII століть будувалися на Слобожанщині у формах найбільш характерного українського храму – тридільного і багатоярусного, в стилі барокко (собори Охтирського, Харківського Покровського, Зміївського та ін. монастирів). Це було пов'язано з загальною символікою слобожанського монастиря цього періоду і важливо для встановлення національно-релігійної ідентичності населення. У другій половині ХІХ – початку ХХ століть під впливом подій політичного характеру слобожанські монастирі виступали як провідники імперських російських впливів у регіоні. Інтенсивність духовних пошуків у культурі цього періоду, співставлення вітчизняного варіанту православ'я з його візантійськими коренями, а також ідея про “богоданість” російського самодержавства знайшли вираження в російсько-візантійській трактовці форм монастирських соборів регіону (Святогірський, Старобільський, Хомівський та ін.).

У підрозділі 3.3 «Основні складові художнього образу печерних монастирських комплексів на Слобожанщині» проаналізовано історичні і культурно-естетичні аспекти появи на теренах обителей регіону печер, підземних ходів і печерних монастирів. Саме з викопування печер починалися ансамблі Святогірського, Шатрищегірського і Дивногірського монастирів. Печери Курязького, Охтирського, Хорошівського і Харківського Покровського монастирів, що виникли також у XVII столітті, були викопані або одночасно зі спорудженням наземних побудов, або вже після того, як наземна частина ансамблю була сформована. Приклад підземних споруд на теренах слобожанських монастирів, які виникли у кінці ХІХ століття, – печерна каплиця у Спасовому монастирі у Борках.

Загальножитійний статут і канони православної церкви призвели до виокремлення у підземних комплексах тих самих функціональних зон, які властиві наземним монастирським ансамблям: храму, трапезної, каплиці, келій, усипальниці. Композиційним центром підземних комплексів, як і наземних, був храм, навколо якого розташовувалися ділянки з іншим смисловим навантаженням. У Святогірських печерах, яким властива ярусність, храми одвічно знаходилися на середньому і верхньому ярусах. Плани підземних церков також відповідають канонам, характерним для наземних храмів. Печерні монастирі Слобожанщини, імовірно, створювалися під враженням від підземель Києво-Печерської лаври. Але пізніший час виникнення слобожанських печерних монастирів зумовив більшу їх упорядкованість і регулярність. Разом з тим, в них чіткіше виражене наслідування наземній архітектурі. Простота і суворість інтер'єрів печерних церков слобожанських монастирів свідчать про їх зорієнтованість на аскетичні запити ченців.

При наявності деяких подібних рис між підземними і наземними спорудами монастирських ансамблів сам процес створення печер принципово протилежний наземному будівництву. Будування на поверхні землі – це створювання, а викопування печер – це, фактично, руйнування того, що створено природою, але руйнування цілеспрямоване, наслідок якого – теж створення. Якщо відносно наземних монастирських комплексів говорять про узгодження їх з оточуючим ландшафтом, то стосовно печерних споруд можна сказати про провідну роль природного фактору. Відповідно до християнської символіки печери як образу світу, усамітнення ченців в підземеллі символізувало самозаглиблення у пошуках Бога. Художній образ печерних монастирських комплексів Слобожанщини (як і підземних монастирських ансамблів інших регіонів) був обумовлений аскетичним способом життя ченців при провідній ролі природного чинника.

У підрозділі 3.4 «Відбиття у внутрішньому оздобленні монастирських храмів регіону змін в культурному розвитку суспільства» показано, що в оформленні інтер'єрів монастирських храмів Слобідської України другої половини XVII – XVIII століть провідна роль належала іконостасу. Йому були властиві ті ж основні риси, які характерні для іконостасів інших регіонів України: висота 5-9 ярусів, іконопис і різьблення в стилі українського барокко (церкви Сумського Успенського, Змієвського, Курязького та ін. монастирів). Перенесення українськими переселенцями в храми обителей регіону цих типових рис було тісно пов'язано з символікою самих монастирів першого хронологічного періоду їх існування.

У другій половині ХІХ – початку ХХ століть у внутрішньому оздобленні слобожанських монастирських храмів іконостас втрачає українську стилістику. Кількість його ярусів не перевищує чотирьох в соборних храмах (Успенський собор Святогірського монастиря, Димитрієвський собор Ряснянського монастиря та ін.), у решті монастирських церков дістали поширення одноярусні іконостаси з переважно академічним живописом образів (Введенська церква Спасова монастиря, Хрестовоздвиженська церква Харківського Покровського монастиря та ін.). Процес індивідуалізації релігійного почуття відобразився у переважанні білого, блакитного або зеленого тла іконостасів монастирських храмів Слобожанщини другої половини ХІХ століття (храми Старобільського, Стрілечого, Святогірського та ін. монастирів). Згідно з релігійною символікою, ці кольори виражали важливість земного перебування Христа і святих, підкреслювали людську складову їх особистостей. У цей період акцент ставився на співчутті, на близькості священного образу до віруючого. Досить цікавим виглядає інший приклад іконостасу - траурного в цвинтарному храмі Св. Емілії Стрілечого монастиря, що свідчило про розуміння у кінці ХІХ – початку ХХ століть ідеї Страшного Суду як трагічного кінця історії і неминучої відплати за гріхи. Поява такого іконостасу саме в монастирському храмі виявляла усвідомлення скорботності чернечого подвигу на межі століть, неоднозначне сприйняття його сучасниками. Ідеї візантизму і панслов’янизму, які панували в культурі Російської імперії на межі ХІХ – ХХ століть, знайшли відображення у художніх образах іконостасів храмів Спасова монастиря (Преображенський собор, церква Нерукотворного Образу), що відповідало релігійно-меморіальній функції всього комплекса.

Дослідження показало, що такий елемент внутрішнього оздоблення православного храму як монументальний розпис, в цілому не був властивий монастирським церквам регіону. Через свій дидактичний, “нагадувальний” характер він отримує розвиток в ті історичні періоди, коли в діяльності Церкви підвищується її просвітницька, педагогічна роль. Так, властивий українській релігійній культурі XVI-XVII століть полемічний характер не був актуальним для Слобідської України, де з самого її заселення були сильні традиції православ'я, і стінний розпис не був поширений в монастирських храмах регіону цього періоду. Поява стінопису в храмових інтер'єрах (церкви Курязького, Святогірського, Стрілечого, Харківського Покровського та ін. монастирів) в кінці ХІХ – початку ХХ століть пов'язана з роллю Церкви як важливої опори державної політики в цей період, зверненням культури до національної духовної традиції.

У кінці ХІХ – початку ХХ століть у живописному вбранні монастирських храмів Слобожанщини панував напрямок, якому властива підвищена увага до відображення подробиць біблійської події, що у сполученні з натуралізмом академічного живопису виводило на перший план ілюстративну функцію іконопису. Переважно академічний характер монументального розпису та іконопису цього періоду існування монастирів Слобідської України визначався прагненням Церкви говорити мовою, зрозумілою суспільству.