МОЖАРОВСЬКА КАТЕРИНА ВОЛОДИМИРІВНА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРО ЗАХИСТ ГІДНОСТІ, ЧЕСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ ПУБЛІЧНИХ ОСІБ

summary

У Вступі розкривається актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, визначаються об’єкт, предмет та методологія наукового дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення, зазначається про апробацію результатів дослідження, а також структура дисертації.
Перший розділ «Честь, гідність та ділова репутація публічної особи як особисті немайнові блага» складається з трьох підрозділів та присвячений висвітленню проблем визначення змісту категорії «публічна особа» та визнання за публічною особою прав на користування та захист таких особистих немайнових благ, як честь, гідність та ділова репутація.
У підрозділі 1.1. «Зміст категорії “публічна особа”» визначено поняття та зміст правової категорії «публічна особа». Успішність таких осіб безпосередньо залежить від суспільної думки про них, тому вони свідомо, а інколи й на вимогу закону, розкривають перед громадськістю частину приватної інформації про своє життя (наприклад, про розмір та джерела своїх доходів, сімейний стан, рівень освіти, наявність судимості тощо). Особи, громадська діяльність яких за своїми ознаками не є публічною, якщо результати їхньої роботи отримали широке громадське розголошення, мають право претендувати на захист приватного життя на рівні зі звичайними особами і не можуть повністю вважатися публічними особами в контексті ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Публічному обговоренню може бути піддана лише та інформація про цих осіб, що безпосередньо стосується їхніх досягнень, які набули широкого громадського розголошення, та не може стосуватися інших сторін їхнього приватного життя, якщо вони цього не бажають. Відносно таких осіб можуть бути застосовані положення ст. 30 Закону України «Про інформацію», відповідно до якої інформацію з обмеженим доступом може бути поширено без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо
вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист. З іншого боку, якщо така особа всіляко афішує, публічно рекламує свою діяльність, тобто свідомо виставляє своє життя напоказ, то вона тим самим власноруч обмежує своє право на приватне життя та може вважатися публічною особою.
Таким чином, у підрозділі визначається поняття публічної особи у контексті ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
У підрозділі 1.2. «Поняття честі та гідності публічної особи» досліджено поняття честі та гідності публічної особи. Необхідно розрізняти «честь» та «гідність» як філософські морально-етичні категорії, які можуть розглядатися як з об’єктивного, так і зі суб’єктивного боку, і як особисті немайнові блага (правові категорії), які завжди об’єктивовані, оскільки є об’єктами цивільних правовідносин.
Необхідно розрізняти честь та гідність як особисті немайнові блага публічної особи та право на повагу честі та гідності як її особисті немайнові права. Публічним особам належать такі особисті немайнові блага, як «честь» та «гідність». Водночас для надання цим благам правової охорони держава закріпила за особою право на повагу до її честі та гідності та можливість захисту цього права, зокрема й у судовому порядку.
Закон не надає носієві права на повагу до його честі та гідності жодних правомочностей, окрім права на його захист. Честь та гідність фізичної особи залишаються поза сферою правового регулювання доти, поки не стають об’єктом протиправного посягання. З цього можна зробити висновок, що такі особисті немайнові блага, як «честь» та «гідність» фізичної особи, можуть бути об’єктами лише цивільних охоронних правовідносин та не можуть бути об’єктами цивільних регулятивних правовідносин.
На відміну від честі та гідності, ділова репутація може бути використана в цивільному обороті. Тому ділову репутацію можна розглядати як об’єкт як цивільних регулятивних, так і цивільних охоронних правовідносин.
У підрозділі 1.3. «Поняття ділової репутації публічної особи» розкривається поняття ділової репутації публічних осіб.
Ділову репутацію не можна пов’язувати лише зі сферою підприємницької діяльності, оскільки це призводить до штучного звуження змісту цієї категорії. Ділову репутацію і, відповідно, право на її недоторканність можуть мати не лише суб’єкти підприємницької, а й будь-якої іншої професійної діяльності (політики, спортсмени, науковці тощо), а отже, будь-які публічні особи.
Не підлягає правовому захисту репутація, створена протиправною, зокрема злочинною, поведінкою особи, або будь-яка інша негативна репутація. Закріплення на законодавчому рівні або хоча б мовчазне визнання та підтримання на рівні судової практики можливості захисту негативної репутації або інших негативних за своєю соціальною природою інтересів (аморального способу життя, антисанітарного способу життя, права нецензурно висловлюватися тощо), навіть якщо такі прояви не заподіюють шкоди оточуючим, а тому формально не є протиправними, створить додаткові
перешкоди для боротьби з цими негативними проявами та фактично затвердить їх як норму поведінки, тобто один із можливих її варіантів, який державою не засуджується, а навпаки – захищається.
Відповідно до частини четвертої ст. 13 ЦК України при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Негативна репутація тому і є негативною, оскільки не сприймається суспільством, як не сприймається суспільством і поведінка особи, яка створює їй відповідну репутацію. Тому захист негативної репутації слід вважати таким, що не відповідає моральним засадам суспільства. Таким чином, можна дійти висновку про можливість здійснення юридичного захисту лише позитивної репутації публічної особи.
Другий розділ «Право публічних осіб на судовий захист честі, гідності та ділової репутації» містить три підрозділи та присвячений дослідженню можливих форм та способів захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб, а також такої основної форми захисту, як судовий захист.
У підрозділі 2.1. «Зміст права публічної особи на судовий захист честі, гідності та ділової репутації» доведено, що юридична кваліфікація дій та міра відповідальності особи в разі поширення нею негативної недостовірної інформації про публічну особу повинна щоразу залежати від суб’єкта поширення інформації: звичайна особа, журналіст або посадова особа органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.
Фізична особа не повинна нести відповідальність за поширення негативної інформації, отриманої з офіційного джерела, у разі посилання на таке джерело. При цьому інформація повинна бути передана дослівно (без будь-яких змін, перекручення змісту, виривання з контексту тощо). Не допускається продовження поширення відповідної інформації в разі опублікування в джерелі, з якого отримано інформацію, її спростування. Не звільняється від відповідальності особа, яка поширила негативну недостовірну інформацію, отриману нею із загальнодоступного, однак неофіційного джерела, або навіть отриманої особою з офіційного джерела, якщо в судовому засіданні буде встановлено, що особі, яка поширювала інформацію, було відомо про те, що дана інформація не відповідає дійсності.
На відміну від пересічного громадянина, журналіст – особа, яка професійно займається збиранням, обробкою та поширенням інформації, тому вона повинна нести підвищений рівень відповідальності в разі свідомого поширення недостовірної негативної інформації про публічну особу.
Інформація, яка надходить від посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, одразу отримує статус офіційної. Відповідно вона повинна мати найвищий ступінь достовірності. Отже, такі особи в жодному разі не повинні поширювати інформацію, яка: 1) не стосується безпосередньо їхньої професійної діяльності; 2) не пройшла перевірки цим органом (посадовою особою), навіть якщо вона отримана із засобів масової інформації.

У підрозділі 2.2. «Загальні способи захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб» стверджується, що загальними способами захисту честі, гідності та ділової репутації публічної особи слід вважати лише такі: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також компенсація моральної (немайнової) шкоди.
Зазначається, що порушення особистих немайнових прав публічної особи може виражатися не лише у формі поширення про публічну особу недостовірної негативної інформації та вираження про неї особистої думки, оціночного судження, однак у грубій, принизливій або цинічній формі, а й у формі певних вчинків, що є публічними проявами зневаги до такої особи (наприклад, ляпас у обличчя на публіці).
Відшкодування майнової шкоди можливо в тих випадках, коли внаслідок поширення про публічну особу ганебної інформації в неї сталося значне погіршення здоров’я, внаслідок чого така особа потребувала лікування. У даному разі витрати на лікування можна вважати реальними збитками, яких публічна особа зазнала внаслідок приниження її честі та гідності. Про упущену вигоду може йтися в разі тимчасової втрати публічною особою працездатності через погіршення здоров’я, викликане поширенням про неї негативної інформації, що спричинило неможливість здійснення такою особою протягом певного часу своєї професійної (зокрема, підприємницької) діяльності та отримання від неї прибутку. При цьому необхідно відрізняти упущену вигоду, заподіяну внаслідок неможливості здійснення публічною особою професійної діяльності через погіршення здоров’я, спричиненого поширенням про неї ганебної інформації (тобто заподіяну внаслідок приниження честі та гідності публічної особи), від упущеної вигоди, заподіяної внаслідок зниження довіри клієнтів до такої особи, спричиненої поширенням про неї ганебної інформації (тобто заподіяну внаслідок приниження ділової репутації публічної особи).
З огляду на норму частини другої ст. 23 ЦК України, наявність моральної шкоди у випадках приниження честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи презюмується, а тому не потребує окремого доказування в суді. Особливістю компенсації моральної шкоди у справах про захист честі, гідності та ділової репутації публічних осіб є те, що інколи закон установлює обмеження щодо використання даного способу захисту права (ч. 2 ст. 31 Закону України «Про інформацію»).
У підрозділі 2.3. «Спеціальні способи захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб» стверджується, що найбільш поширеним у судовій практиці спеціальним способом захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб є спростування недостовірної інформації. На відміну від відшкодування шкоди спростування як спосіб захисту може бути застосовано судом незалежно від вини поширювача інформації.
Якщо спростування поширеної інформації полягає в публічному сповіщенні про недостовірність поширеної про особу негативної інформації, то право на відповідь реалізується шляхом надання пояснення відносно
поширеної інформації. Згідно з частиною першою ст. 277 ЦК України право на відповідь виникає в разі поширення про певну особу та (або) членів її сім'ї саме недостовірної інформації. Таке законодавче положення не можна вважати правильним. Якщо особа не вимагає спростування певної інформації про себе, а намагається пояснити ситуацію, то інформація, можливо, повністю чи в якійсь частині відповідає дійсності, однак викладена, на думку цієї особи, неповно, некоректно чи однобічно. Тому можна стверджувати про необхідність надання фізичній особі, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення інформації, яка принижує її честь, гідність та (або) ділову репутацію, права на відповідь незалежно від того, чи відповідає поширена інформація дійсності.
Також немає жодної необхідності розділяти право на відповідь та інші так звані «суміжні» права (право на власне тлумачення справи, на коментар, репліку тощо). Закріплення на законодавчому рівні можливості потерпілої особи реалізувати право на відповідь незалежно від того, чи відповідає дійсності поширена про неї негативна інформація, що принижує її честь, гідність та ділову репутацію, дозволить усунути єдину штучну відмінність, яка на сьогоднішній день відмежовує право на відповідь від права на власне тлумачення обставин справи.
Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права як спосіб захисту прав публічної особи повинен обиратися та застосовуватися таким чином, щоб, з одного боку, максимально захистити права та охоронювані законом інтереси потерпілої публічної особи, а з іншого – не вдатися до надмірного утиску інтересів відповідача (відповідачів). Тому такий спосіб захисту, як вилучення тиражу газети, книги тощо з метою його знищення повинен застосовуватися судом лише як крайній захід, коли іншим шляхом усунути порушення особистих немайнових прав позивача неможливо.
Третій розділ «Порядок звернення до суду за захистом честі, гідності та ділової репутації публічних осіб» містить два підрозділи та присвячений передумовам виникнення, а також порядку реалізації публічними особами права на звернення до суду за захистом честі, гідності та ділової репутації.
У підрозділі 3.1. «Процесуальні засоби захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб» досліджено позовні та непозовні засоби захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб у цивільному судочинстві.
Найбільш поширеним процесуальним засобом захисту честі, гідності та ділової репутації є позов. В арсеналі публічної особи, право на повагу до честі, гідності та недоторканність ділової репутації якої було порушено, є кілька видів можливих позовів: про спростування недостовірної інформації, яка принижує її честь, гідність та ділову репутацію; про право на відповідь; про заборону поширення інформації, яка принижує честь, гідність та ділову репутацію публічної особи; про відшкодування майнової чи моральної шкоди,
заподіяної внаслідок поширення інформації, яка принижує честь, гідність та ділову репутацію публічної особи.
Позов про заборону поширення інформації, яка принижує честь, гідність та ділову репутацію публічної особи, має три різновиди: про заборону поширення негативної інформації про публічну особу, що міститься в газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ; про заборону (припинення) поширення негативної інформації про публічну особу, що міститься в газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, до усунення порушення особистих немайнових прав публічної особи; про вилучення тиражу газети, книги тощо з метою знищення.
Непозовним засобом захисту честі, гідності та ділової репутації публічної особи є звернення до суду із заявою про встановлення факту неправдивості поширеної інформації та спростування її в порядку окремого провадження. Відповідні справи окремого провадження розглядаються судами в тих випадках, коли захист прав публічної особи не може бути здійснений у порядку позовного провадження, оскільки відсутній спір про право та зацікавлена особа не може пред’явити свої вимоги до жодної особи.
У підрозділі 3.2. «Порядок реалізації публічними особами права на звернення до суду за захистом честі, гідності та ділової репутації» зазначається, що правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб мають чітко виражений цивільно-правовий характер, а тому справи про захист честі, гідності та ділової репутації публічної особи завжди повинні розглядатися судами в порядку цивільного судочинства, навіть якщо стороною є орган державної влади або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень), оскільки такі спори не мають публічно-правового характеру. Виняток із цього правила можуть складати лише справи про захист ділової репутації публічної особи, яка є фізичною особою-підприємцем. Однак для того, щоб справа розглядалася в порядку господарського судочинства, повинні бути в наявності одночасно такі умови: позивач повинен мати статус фізичної особи-підприємця; всі відповідачі повинні бути або юридичними особами, або фізичними особами-підприємцями; поширена інформація повинна заподіювати шкоду діловій репутації позивача саме як підприємця, тобто бути пов’язана з його підприємницькою діяльністю та мати на неї негативний вплив; позивач повинен бути визнаний публічною особою; позивач не заявляє разом із вимогою про захист ділової репутації ще й вимогу про захист честі та гідності.
Позов публічної особи про захист гідності, честі та ділової репутації до кількох відповідачів (наприклад, до автора статті й редакції засобу масової інформації) пред'являється за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Якщо особа-поширювач інформації невідома, справа розглядається за заявою публічної особи в порядку окремого провадження судом за місцем зареєстрованого проживання заявника.
Четвертий розділ «Порядок розгляду та вирішення справ про захист честі, гідності та ділової репутації публічних осіб» містить два підрозділи
та присвячено дослідженню особливостей процедури судового розгляду справ про захист честі, гідності та ділової репутації публічних осіб та судових рішень у цих справах.
У підрозділі 4.1. «Провадження у справах про захист честі, гідності та ділової репутації публічних осіб до судового розгляду» зауважується, що вагоме значення при підготовці до судового розгляду судами справ про захист честі, гідності та ділової репутації публічних осіб має правильне визначення кола осіб, які повинні брати участь у справі.
Певні особливості має суб’єктний склад цивільних справ за позовами про право на відповідь, з огляду на твердження про можливість пред’явлення такого позову в разі поширення негативної інформації, яка відповідає дійсності. У таких випадках публічна особа не відкидає інформації, поширеної певною особою в ЗМІ, а, так би мовити, вступає з нею в публічну дискусію. З цим пов’язана одна з відмінностей права на відповідь від спростування: відповідь надається суб’єктом, щодо якого поширено інформацію, у той час як обов’язок спростування покладається на особу, яка поширила ці відомості. Таким чином, у разі пред’явлення публічною особою позову про реалізацію свого права на відповідь у разі поширення про неї негативної інформації, яка відповідає дійсності, цьому праву кореспондує лише обов’язок відповідного засобу масової інформації розмістити текст відповіді. На саму особу, яка була автором цієї інформації, жодних обов’язків не покладається. Тому немає потреби залучати її як співвідповідача у справі за позовом про право на відповідь.
Стверджується про неможливість участі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Предметом спору в таких справах є особисті немайнові права публічної особи на повагу до її честі та гідності та недоторканність ділової репутації та правовідносини щодо їх захисту. Зазначені права є невід’ємними від самої публічної особи, а тому претендувати на їх захист шляхом пред’явлення самостійних позовних вимог ніхто, крім цієї особи, не має права. Водночас, у справах за позовами про заборону поширення негативної інформації про публічну особу, яка міститься у видавничій чи кінематографічній продукції, судове рішення може впливати на права чи обов’язки третіх осіб щодо однієї зі сторін. У таких справах на стороні відповідачів як треті особи можуть брати участь особи, з якими у відповідачів вже укладені договори щодо поширення такої продукції.
У підрозділі 4.2. «Судовий розгляд справ про захист честі, гідності та ділової репутації публічних осіб» зазначається, що запорукою успішного ведення справи для позивача-публічної особи є не лише доказування наявності всіх юридичних фактів, що входять у предмет доказування у справі, а й переконання суду в тому, що або поширені про позивача оціночні судження стосуються інформації, яка не є об’єктом суспільного інтересу, або що цей суспільний інтерес не є значним та не переважає приватного інтересу позивача до захисту його честі, гідності та ділової репутації.

Ухвалюючи рішення за позовом публічної особи про захист честі, гідності та ділової репутації публічних осіб у разі поширення про них оціночних суджень суддя повинен виходити з такого: 1) межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи; публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їхніх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати; 2) межі дозволеної критики діяльності публічних осіб визначаються судом лише в разі поширення про публічну особу оціночних суджень; у разі поширення про неї інформації фактичного характеру, вирішення справи залежить від того, чи відповідає інформація дійсності та чи порушує вона особисті немайнові права позивача; 3) оціночні судження та суб’єктивні думки не можуть бути спростовані, як і не може бути доведено їх правдивість; 4) публічні особи не однакові, а тому межі допустимої критики щодо них різняться; що є припустимим для критики діяльності політичного діяча, може бути поза межею дозволеної критики відносно, наприклад, діяча культури або спорту; 5) у разі критики, пов’язаної з діяльністю судів, не дозволяються особисті напади на суддю чи вислови, які дискредитують судову систему як таку; 6) жодне суб’єктивне право не може бути безмежним у його використанні, тому не можна виходити з того, що відносно публічних осіб усі без винятку висловлювання та засоби критики є дозволеними; суддя щоразу під час розгляду справи повинен оцінювати дії відповідачів з точки зору засад справедливості та розумності, а також адекватності реакції відповідачів на діяльність публічної особи, що має суспільний інтерес; 7) дозволена критика повинна стосуватися конкретної діяльності публічної особи, що має суспільний інтерес (тобто бути логічно пов’язаною з нею), а не носити форми звичайних немотивованих образ чи образ побутового характеру; 8) дозволена критика не може виражатися у формі діянь, що мають ознаки адміністративних або кримінальних правопорушень; 9) дозволена критика діяльності публічних осіб не повинна принижувати честь, гідність та ділову репутацію членів їхніх сімей та родичів, які не є публічними особами; якщо члени сім’ї та/або родичі публічної особи також є публічними особами, то межа дозволеної критики щодо них повинна визначатися за вищезазначеними правилами.